Том Редл.

Слова ніби лунали всередині голови Гаррі, спалахували якісь реакції, та швидко гасли, зламані шаблони намагалися відновитися, та марно.

Том Редл був

Том Редл — це

Загадка

Уваги Гаррі потребували більш пріоритетні справи.

Професор Квірел на нього направив пістолет.

І з якоїсь причини лорд Волдеморт досі не вистрілив.

Голос Гаррі більше скидався на квакання:

 — Що вам від мене потрібно?

 — Твоя смерть, — промовив професор Квірел, — явно не те, що я скажу, бо в мене було чимало часу, щоб тебе вбити, якби я хотів. Доленосна битва між лордом Волдемортом та Хлопчиком-Що-Вижив — це лише виплід Дамблдорової уяви. Я знаю, де будинок твоєї родини в Оксфорді, і в мене немає жодних проблем з концепцією снайперської гвинтівки. Ти помер би навіть не торкнувшись палички. Сподіваюся, це тобі зрозуміло, Томе?

 — Абсолютно, — прошепотів Гаррі.

Його тіло досі тремтіло, виконувало програми більш доречні для втечі від тигра, ніж для застосування складних заклять чи роздумів. Але хоча б одне, чого від нього очевидно бажала людина зі зброєю, Гаррі міг збагнути. Питання, яке його змушували поставити, тож він так і зробив:

 — Чому ви називаєте мене «Том»?

Професор Квірел незворушно на нього дивився.

 — Чому я називаю тебе «Том»? Відповідай. Твій розум — не все, на що я сподівався, та на це його має бути достатньо.

Видавалося, рот Гаррі відповів ще до того, як мозок сфокусувався на питанні:

 — Том Редл — це ваше імʼя. Наше імʼя. Те, ким лорд Волдеморт є чи був, чи…​ щось таке.

Професор Квірел кивнув.

 — Уже ліпше. Ти вже переміг Темного Лорда — один і єдиний раз, коли ти це зможеш зробити. Я вже знищив від Гаррі Поттера все, зоставивши тільки його залишок, прибрав різницю між нашими духами, давши нам можливість жити в одному світі. Тепер, коли ти знаєш, що битва між нами — фікція, можеш поводитися розумно й у власних інтересах. Або ні.

Пістолет смикнувся трохи вперед, від чого на чолі Гаррі виступили краплі поту.

 — Кинь паличку. Зараз.

Гаррі її кинув.

 — Відступи на крок від палички, — сказав професор Квірел.

Гаррі підкорився.

 — Поклади руку на шию, — наказував далі професор Квірел, — та зніми часоворот, торкайся лише ланцюжка. Поклади часоворот на підлогу, і відійти й від нього на крок.

Гаррі зробив і це. Навіть у стані шоку, розум все одно шукав способу прокрутити часоворот під час цієї дії — раптовий рух, що дозволить перемогти. Але Гаррі знав, що професор Квірел вже уявив себе на місці Гаррі, і розглянув усі ці можливості.

 — Зніми капшучок, поклади і його на підлогу, зроби крок назад.

Гаррі підкорився.

 — Дуже добре, — сказав професор захисту. — Тепер вже час мені отримати філософський камінь. Я планую взяти з собою цих чотирьох першокласників після того, як їх забуттятнуть, щоб вони памʼятали лише свої оригінальні мотиви сюди прийти. Снейпа я контролюватиму й поставлю вартувати двері. Після завершення сьогоднішнього завдання я вбʼю Снейпа за його зраду іншої моєї особистості. Трьох дітей-спадкоємців я потім заберу з собою, щоб надати їм потрібні мені погляди. Знай і це: я взяв заручників. Я вже запустив закляття, що вбʼє сотні учнів Гоґвортсу, включно з багатьма з тих, кого ти називаєш друзями. Я можу зупинити закляття за допомогою Каменя, якщо успішно його отримаю. Якщо мене перервуть перед тим, чи якщо я вирішу не спиняти закляття, сотні учнів помруть, — голос професора Квірела був лагідним. — Чи бачиш ти тепер, що на кону твої інтереси, хлопче? Я б усміхнувся, якби ти сказав «ні», але на це годі й сподіватися.

 — Я б хотів, — Гаррі вдалося вимовити, не зважаючи на жах, на калатання серця, на ніж, що перерізав емоційний звʼязок, і це боліло, ніби різали його плоть, — щоб ви нічого з цього не робили, професоре.

Чому, професоре Квірел, чому, чому все мало так статися, я не, я не, не хочу, щоб це відбувалося…​

 — Ну гаразд, — сказав професор Квірел. — Я надаю тобі дозвіл запропонувати мені щось, чого я хочу, — він злегка змахнув пістолетом, ніби запрошував Гаррі відповісти. — Це рідкісний привілей, дитя. Лорд Волдеморт зазвичай не веде перемовин про те, чого він хоче.

Якась частина розуму Гаррі несамовито смикалася в пошуках чогось — будь-чого, що може бути для лорда Волдеморта чи професора Квірела ціннішим за заручників-дітей чи смерть Северуса.

Інша частина — та, що ніколи не спиняли роздуми, вже знала відповідь.

 — Ви вже маєте на думці, що саме ви від мене хочете, — сказав Гаррі крізь нудоту та кров з ран його душі. — Що ж це?

 — Твоя допомога в отриманні філософського каменя.

Гаррі ковтнув слину. Він не зміг спинити погляд на пістолет, а тоді знову подивився на обличчя професора Квірела.

Він знав, що герой з книжки мав відповісти «Ні», але тепер, коли він справді опинився в такій ситуації, відповідь «Ні» видавалася геть безґлуздою.

 — Я розчарований, що тобі ще треба про щось тут думати, — сказав професор Квірел. — Цілком зрозуміло, що наразі тобі треба підкорятися, адже я в цілковито виграшній позиції. Я навчав тебе кращого, ніж це. Зараз ти маєш вдати програш. Ти не можеш очікувати від спротиву нічого, крім болю. Ти мав би прорахувати, що краще надати відповідь раніше, щоб не викликати в мене недовіру, — професор Квірел зацікавлено вивчав його очима. — Можливо, Дамблдор заморочив тобі голову нісенітницями про шляхетну непокору? Мене така мораль розважає, адже нею так легко маніпулювати. Запевняю тебе, я можу зробити так, щоб непокора видавалася морально гіршою, і дуже раджу погоджуватися перед демонстрацією того, як.

Пістолет незмінно вказував на Гаррі, але помахом іншої руки професора Квірела Трейсі Девіс здійнялася в повітря, неквапно обернулася, утворила кінцівками літеру «Х»…​

…​тоді, доки в серце Гаррі поступила нова доза адреналіну, Трейсі знову опустилася на підлогу.

 — Вибирай, — сказав професор Квірел. — Мені це починає набридати.

Я мав би заговорити раніше, перед тим, як він міг відірвати Трейсі ноги, ні, не мав, директор казав, що я не маю показувати лордові Волдеморту, що я робитиму для нього щось, коли він погрожує моїм друзям, бо тоді він просто погрожуватиме й іншим друзям…​ тільки от те, що він казав, — не погроза, це просто те, що лорд Волдеморт робить…​

Гаррі глибоко вдихнув — кілька разів. Хай яка його частина цілковито автоматично працювала далі, кричала на решту його розуму, що не можна дозволяти собі лишатися в шокованому стані. У шоку була обмежена тривалість, нейрони все одно спрацьовували, розум Гаррі спинився, хоча мозок Гаррі працював далі, лише через те, що Гаррі вірив, що його розум зупиниться…​

 — Я не хотів вам набридати, — сказав Гаррі. Його голос тремтів. Це було добре. Якщо видавалося, що він досі в шокованому стані, лорд Волдеморт, можливо, дасть йому більше часу. — Та якщо в лорда Волдеморта й була репутація дотримання обіцянок, мені про це невідомо.

 — Розумію твою проблему, — сказав професор Квірел. — Та є проста відповідь, і я б змусив тебе це зробити в будь-якому разі. Змії не брешшуть. І позаяк я вкрай негативно сприймаю дурість, пропоную не казати нічого на кшталт «Що ви маєте на увазі»? Ти розумніший за це, а в мене немає часу на розмови, які звичайні люди навʼязують одне одному.

Гаррі ковтнув слину. Змії не брешуть.

 — Два плюсс два дорівнює чотири.

Гаррі спробував сказати «два плюс два дорівнює три», але натомість вилетіло слово «чотири».

 — Добре. Коли Салазар Слизерин викликав прокляття парселмови на себе та своїх дітей, його справжнім наміром було забезпечити своїм нащадкам можливість довіряти одне одному, хай які хитрі плани вони плетуть проти інших, — професор Квірел став так, ніби він читав лекцію з бойової магії, ніби одягнув звичну маску, але пістолет з його руки не зникнув. — Блокологія не здатна обманути прокляття парселмови так, як сироватку правди, і можеш це використовувати в суді. А тепер слухай уважно. Іди зі мною, пообіцяй доклассти вссіх зуссиль, шщоб допомогти отримати Камінь, і я не завдам шшкоди цим дітям. Заручники — не блеф, ссотні учнів помруть ссьогодні, хіба шщо я сспиню події, вже розпочаті мною. Відпушщу заручників, якшщо отримаю Камінь усспішшно. І також запамʼятай це, запамʼятай це добре: Мене неможливо вбити жодним відомим мені сспоссобом, втрата Каменя не сспинить мого повернення, і не вбереже тебе та твоїх від моєї люті. Жодна імпульсивна дія, про які ти розмірковуєш, не здатна забезпечити тобі перемогу, хлопче. Я віддаю належне твоїм здатностям мене дратувати, і пропоную не робити цього.

 — Ви казали, — Гаррі власний голос видавався дивним, — що філософський камінь має не такі властивості, як розповідає легенда. Ви казали мені це парселмовою. Скажіть, що Камінь робить насправді, перед тим, як я погоджуся допомогти вам його отримати.

Якщо це було щось на кшталт отримання абсолютної влади над всесвітом, то ніщо не було варте збільшення шансів лорда Волдеморта на отримання Каменя.

 — А, — відгукнувся професор Квірел та посміхнувся. — Починаєш використовувати голову. Це вже краще, і як нагороду я дам тобі спонукання для співпраці. Вічне життя та молодість, створення золота та срібла. Припустимо, це справжні переваги володіння Каменем. Скажи мені, хлопче. Яку силу насправді має Камінь?

Можливо, йому допоміг адреналін, що досі був у ньому, і нарешті хоч раз став у нагоді. А може те, що йому сказали, що відповідь існує, і свідчення — не брехня.

 — Він може робити трансфігурацію сталою.

Гаррі заклякнув, коли почув, що щойно вимовив був його рот.

 — Правильно, — підтвердив професор Квірел. — Відповідно, хай хто має філософський камінь, може виконувати людську трансфігурацію.

Змучений розум Гаррі знову ніби штовхнули, коли він збагнув, яке спонукання йому запропонують далі.

 — Ти викрав рештки міс Ґрейнджер та трансфігурував їх у якусь звичайну на вигляд річ, — сказав професор Квірел. — Цю річ ти маєш тримати при собі, щоб підтримувати трансфігурацію. А, бачу, як ти кинув оком на перстень на руці, але, звісно, міс Ґрейнджер — не крихітний самоцвіт у персні, так? Це було б надто очевидно. Ні, гадаю, ти трансфігурував рештки Ґрейнджер на сам перстень, щоб аура трансфігурованого самоцвіту приховувала магію трансфігурованого персня.

 — Так, — вичавив з себе Гаррі.

Хоч раз він збрехав — навіть швидкий погляд Гаррі був навмисним. Гаррі очікував був, що хтось запідозрить сталевий перстень, і спробував був спровокувати цю підозру, щоб знову довести свою невинність, але ніхто про перстень так і не спитав — можливо, Дамблдор просто відчув був, що сам сталевий перстень не магічний.

 — Добре й чудово, — сказав професор Квірел. — А тепер ходімо зі мною, допоможи отримати Камінь, і я воскрешу Герміону Ґрейнджер для тебе. Її смерть погано на тебе вплинула, і я не проти її скасувати. Це, як я розумію, твоє найпалкіше бажання. Я зробив тобі чимало доброго, і не проти додати ще один пункт до цього списку.

Професорка Спраут підвелася з підлоги, її погляд був порожнім. Вона вказувала паличкою на Гаррі.

 — Допоможи мені отримати Камінь транссфігурації, — прошипів професор захисту, — і я докладу вссіх зуссиль, шщоб оживити дівчину-подругу, дати їй ссправжнє й довге життя. Оссь піссля цих сслів, хлопче, у мене вже невдовзі урветься терпець, і тобі не ссподобається, шщо я тоді зроблю.

Останнє речення було вимовлено голосом змії, що відкидає голову для кидка.

І навіть тоді.

Навіть тоді, хоч його світ перевернули догори дриґом, після потрясінь і подальших потрясінь, навіть тоді мозок Гаррі не припинив бути мозком, він і далі доповнював шаблони, які його електричні кола були запрограмовані доповнювати.

Гаррі знав, що це надто хороша пропозиція від когось, хто направив на тебе пістолет.

Хіба що йому вкрай потрібна була твоя допомога для отримання філософського каменя із магічного дзеркала.

Не було часу щось планувати, була лише думка, що професор Квірел доклав чимало зусиль, щоб отримати від нього допомогу…​ Хотів Гаррі вимагати від професора Квірела обіцянки не вбивати нікого в майбутньому в обмін на свою допомогу, але Гаррі майже не сумнівався, що професор Квірел відповість «не смішіть мене», а часу на звичайну розмову не було, тож Гаррі мав заздалегідь вирішити, які найліпші безпечні вимоги висувати…​

Очі професора Квірела звузилися, рот розтулився…​

 — Якщо я допоможу вам, — злетіло з губ Гаррі, — я хочу, щоб ви пообіцяли, що не плануєте завдавати мені шкоди, коли це завершиться. Я хочу, щоб ви не вбивали професора Снейпа чи будь-кого в Гоґвортсі протягом принаймні тижня. І я хочу відповідей, правду про все, що відбувалося, все, що ви знаєте про мене.

Бліді сині очі незворушно дивилися на нього.

Я справді вважаю, що варто було просити чогось поліпше, сказав внутрішній слизеринець Гаррі. Та, гадаю, в нас вийшов час, і хай що треба буде робити далі, відповіді допоможуть.

Гаррі наразі не слухав цей голос. Мурахи бігли його спиною від слів, які він щойно сказав людині зі зброєю в руках.

 — Це твої умови, щоб допомогти мені отримати Камінь? — спитав професор Квірел.

Гаррі кивнув, бо був не в змозі утворити слова.

 — Згода, — прошипів професор Квірел. — Допоможи мені, і отримаєшш відповіді на ссвої питання, якшщо вони про минулі події, а не про мої плани на майбутнє. Я не збираюсся підняти на тебе ані руки, ані магії, доки й ти не піднімешш на мене ані руки, ані магії. Не вбиватиму нікого на території шшколи протягом тижня, хіба шщо буду змушшений. Тепер пообіцяй, шщо не намагатимессся повідомити про мене та втекти. Пообіцяй доклассти вссіх зуссиль, шщоб допомогти мені отримати Камінь. І тоді я оживлю твою дівчину-дитя, надам їй ссправжнє життя й здоровʼя. І ані я, ані мої ніколи не завдадуть їй шшкоди, — крива посмішка. — Пообіцяй, хлопче, і угоду буде укладено.

 — Обіцяю, — прошепотів Гаррі.

ЩО? закричали інші частини його розуму.

Ем, в його руці досі є пістолет, зауважив слизеринець. У нас насправді немає вибору, ми просто намагаємося отримати з цього найбільший можливий зиск.

От покидьок, обурився гафелпафець. Гадаєш, цього хотіла б Герміона? Ідеться про лорда Волдеморта, ми навіть не знаємо, скількох людей він убив і скількох ще вбʼє.

Я не погоджуюся з тим, що ми йдемо на компроміс із лордом Волдемортом заради Герміони, відповів слизеринець. Позаяк насправді на нас направлено пістолет, і ми й гадки не маємо, як спинити Темного Лорда. Також мама й тато хотіли б, щоб ми просто підкорялися й старалися вціліти.

Професор Квірел не відводив від нього погляду.

 — Повністю повтори обіцянку парселмовою, хлопче.

 — Я допоможу вам отримати Камінь…​ Не можу обіцяти, що докладу вссіх зуссиль, боюсся, ссерце не лежатиме. Не робитиму нічого, шщо, гадаю, васс роздратує, якшщо це ні до чого не призведе. Не кликатиму по допомогу, якшщо очікуватиму, шщо ви їх вбʼєте чи шщо помруть заручники. Мені шшкода, учителю, та це вссе, шщо я можу пообіцяти.

Хаотичні думки Гаррі вгамовувалися, розум збирався купи тепер, коли рішення було прийняте. Він залишиться з професором Квірелом, піде з ним, щоб отримати Камінь, врятує заручників-учнів і…​ і…​ і Гаррі не знав, тільки він міркуватиме далі.

 — Тобі й справді шкода щодо цього? — видавалося, професорові Квірелу весело. — Гадаю, доведеться обмежитися цим. Не забувай ще про дві речі: у мене є план, шщоб ссспинити навіть директора, якшщо він обʼявиться. А також я подеколи питатиму тебе парселмовою, чи не зрадив ти мене. Угоду укладено.

Після цього професорка Спраут підняла паличку Гаррі, загорнула її в мерехтливу тканину й поклала її на підлогу. Тоді знову вказала своєю паличкою на Гаррі. Лише після цього професор Квірел опустив пістолет, і той ніби зникнув у його руці. Професор захисту взяв загорнуту паличку Гаррі та сховав у своїй мантії.

Справжній Плащ невидимості зняли зі сплячого Лесата Лестранжа, професор Квірел взяв Плащ, а також капшучок Гаррі та його часоворот.

Тоді професор Квірел наклав масовий забуттятус та масову версію чарів хибної памʼяті — ту, що просто заповнює прогалини в памʼяті власними здогадами, на всіх учнів. Відтак професорка Спраут перенесла повітрям дітей, що й далі спали, кудись геть, тепер на її лиці було видно роздратованість та заклопотаність — ніби стався якийсь нещасний випадок на гербалогії.

Професор Квірел озирнувся до майстра зіллєваріння, що розкинувся на підлозі. Професор захисту торкнувся паличкою чола професора Снейпа.

 — Аліеніс нервус мобіле ліґнум.

Професор захисту відступив на крок та почав рухати пальцями лівиці в повітрі, ніби лялькар.

Професор Снейп плавно підвівся та знову став перед дверима коридору на четвертому поверсі..

 — Алогомора, — сказав професор Квірел, вказавши паличкою на заборонені двері. Видавалося, професора захисту й далі розважала ця ситуація. — Про́шу, хлопче.

Гаррі ковтнув слину. Він знову відчув сумніви,

Це було доволі дивно: знати, що робиш щось неправильне, не егоїстичне, а неправильне, знати це глибоко в душі.

Та чоловік за його спиною тримав зброю, що знову зʼявилася в його руці, коли Гаррі завагався.

Гаррі поклав руку на ручку, кілька разів глибоко вдихнув, зібрався з думками, як міг. Пройти через усе, не отримати кулю, не дозволити заручникам померти, бути там, щоб оптимізувати події, бути там, щоб спробувати знайти можливості, та лишатися здатним скористатися ними. Це не був хороший варіант, та решта варіантів видавалися ще гіршими.

Гаррі розчахнув заборонені двері й зробив крок усередину.