Розділ 102. Небайдужість

3 червня 1992.

Професорові Квірелу було дуже погано.

Він ніби почав одужувати після того, як випив був кров єдинорога в травні, але аура могутності, яку він випромінював був після того не протривала навіть день. Коли прийшли травневі іди, руки професора Квірела знову тремтіли, хоча лише злегка. Видається, медичну дієту професора Квірела перервали надто рано.

Шість днів тому під час обіду професор Квірел знепритомнів.

Мадам Помфрі спробувала заборонити професорові Квірелу викладати, а професор Квірел у всіх на очах почав на неї кричати. Професор із захисту кричав, що помирає в будь-якому разі, і використає час, що йому лишився, як захоче.

Тож мадам Помфрі, сильно кліпаючи, заборонила професорові із захисту робити будь-що, крім викладання. Вона попросила, щоб хтось допоміг їй відвести професора Квірела до кімнати в шкільній лікарні. Більш ніж сто учнів звелося на ноги, і лише половина з них — одягнені в зелене.

Професор із захисту більше не сидів за Високим столом за їдою. Він не накладав заклять під час уроків. Найстарші учні з найбільшою кількістю балів Квірела допомагали йому викладати — семикласники, що вже склали були НОЧІ з захисту в травні. Вони по черзі переносили його повітрям з кімнати лікарні до кабінету, а також приносили йому їжу. Професор Квірел начитував лекції з бойової магії, сидячи в стільці.

Спостерігати смерть Герміони було важче, але тоді все скінчилося значно швидше.

Ось справжній Ворог.

Гаррі вже спадало було це на думку, коли померла Герміона. День за днем, тиждень за тижнем спостерігати за тим, як помирає професор Квірел…​ Це зовсім не змінило його рішення.

Ось справжній Ворог, з яким мені треба буде битися, подумав Гаррі в середу на занятті із захисту, спостерігаючи, як професор Квірел сильно перехилився через бильце крісла, де помічник-семикласник його підхопив. Решта — лише тіні й відволікання.

Гаррі прокрутив подумки пророцтво Трелоні, він розмірковував, можливо, справжній темний лорд взагалі не мав стосунку до лорда Волдеморта. „Народжений у родині тих, хто тричі кидав йому виклик‟ викликало сильні асоціації з братами Певерелів та трьома смертельними реліквіями — хоча Гаррі не зовсім розумів, як могла смерть позначити його як рівного, бо це означало якусь свідому дію з боку смерті.

Лише це справжній Ворог, подумав Гаррі. Потім прийде черга професорки Макґонеґел, мами й тата, навіть Невіла у свій час, хіба що рану цього світу загоять перед тим.

Гаррі нічого не міг поробити. Мадам Помфрі вже зробила все можливе, а магія, видавалося, значно перевершувала можливості маґлів щодо зцілення.

Гаррі нічого не міг поробити.

Нічого поробити.

Нічого.

Зовсім нічого.


Гаррі підвів руку й постукав по дверях — раптом людина за ними вже нездатна його відчути.

 — Що таке? — почувся напружений голос з кімнати лікарні.

 — Це я.

Запанувала довга тиша.

 — Заходьте, — сказав той голос.

Гаррі прошмигнув усередину, зачинив за собою двері та наклав чари тиші. Він став якомога далі від професора Квірела на випадок, якщо його магія завдає незручностей професорові.

Хоча відчуття невідворотного слабшало, слабшало щодня.

Професор Квірел лежав на лікарняному ліжку, лише голова була трохи піднята за допомогою подушки. Ковдра з бавовни, червона з чорними швами, накривала його до грудей. Книжка висіла навпроти його очей, освітлена блідим сяйвом, яке також було навколо чорного кубу, що лежав на ліжку. Отже, це була не власна магія професора із захисту, а якийсь пристрій.

У повітрі висіла книжка „Думай як фізик‟ Епштейна — та сама книжка, яку Гаррі позичав був Драко кілька місяців тому. Гаррі припинив був хвилюватися щодо можливого шкідливого використання цієї книжки кілька тижнів тому.

 — Це…​ — сказав професор Квірел, кашлянув, звучало це якось неправильно. — Ця книжка захоплює…​ якби ж мені раніше спало на думку…​ — смішок, змішаний з черговим кашлем. — Чому я вирішив, що мистецтво маґлів…​ не має бути моїм? Що воно…​ не матиме для мене користі? Чому я ніколи не витратив трохи часу, щоб спробувати…​ щоб перевірити це експериментально…​ як сказали б ви? На випадок…​ якщо моє припущення…​ хибне? Тепер це видається…​ просто дурістю…​ з мого боку…​

Гаррі було ще складніше розмовляти, ніж професорові Квірелу. Без жодного слова він дістав з кишені носовичок та поклав його на підлогу. Там він його розгорнув і стало видно невеличкий білий, гладенький камінець.

 — Що це? — спитав професор із захисту.

 — Це.. це…​ трансфігурований…​ єдиноріг.

За допомогою книжок Гаррі переконався був, що, позаяк він був замолодий для сексуального потягу, він може спокійно наблизитися до єдинорога. Ті ж книжки не містили жодного натяку на розумність єдинорогів. Гаррі вже помітив був, що кожен розумний магічний вид принаймні частково гуманоїдний — русалки, кентаври, велетні, ельфи, ґобліни, війли. Усі вони мали за суттю людські емоції, багато з них схрещувалися з людьми. Гаррі вже вирішив, що магія не створює нового інтелекту, а лише змінює форму генетично людських істот. Єдинороги були еквіноїдами, навіть частково не були гуманоїдами, не розмовляли, не використовували інструментів, вони майже безсумнівно були просто магічними конями. Якщо зʼїсти корову, щоб прогодувати себе на день, — правильно, то мало бути правильним і пити кров єдинорога, щоб відстрочити смерть на тиждень. Або і те, і те, справедливо, або ні те, ні те.

Тож Гаррі пішов був до Забороненого лісу під Плащем. Він шукав гай єдинорогів, доки не побачив її — шляхетне створіння в білій шерсті з фіолетовим волоссям та трьома синіми плямами на боці. Гаррі підійшов, сапфірові очі витріщалися на нього з допитливістю. Гаррі кілька разів взуттям вистукав послідовність 1-2-3 по землі. Єдиноріг не виявив жодної реакції. Гаррі підійшов, взяв її копито в руку й вистукав ту ж послідовність копитом. Єдиноріг лише зацікавлено дивилася на нього.

Коли він згодував їй наповнені сонним зіллям цукрові кубики, він почувався, ніби скоює вбивство.

„Магія надає їхньому існуванню таку вагу, яку лише тварина не може мати‟, „вбити щось невинне заради порятунку власного життя — жахливий гріх‟ — ці дві фрази, від професорки Макґонеґел та кентавра знов і знов виринали в розумі Гаррі, доки білий єдиноріг зітхнув, ліг на землю, заплющив очі востаннє в житті. Трансфігурація тривала годину. Не раз на очі Гаррі наверталися сльози, доки він працював. Може єдиноріг тоді й не помер, але невдовзі помре, і не в природі Гаррі було намагатися перекинути на когось будь-яку відповідальність. Гаррі міг лише сподіватися, що коли вбиваєш єдинорога не для власного порятунку, а для допомоги другові, то, зрештою, це буде прийнятно.

Брови професора Квірела здійнялися до рівня волосся. Його голос втратив частину мʼякості, повернулася дещиця звичної суворості, коли він сказав:

 — Забороняю вам робити таке ще раз.

 — Мені було цікаво, чи скажете ви це, — відгукнувся Гаррі. Він знову ковтнув слину. — Та цей єдиноріг вже приречений, тож можете його вже взяти, професоре…​

 — Навіщо ви це зробили?

Якщо професор із захисту справді цього не розумів, то він був найтупішим з усіх знайомців Гаррі.

 — Я знову й знову думав, що нічого не можу вдіяти, — відповів Гаррі. — Мені набридла ця думка.

Професор Квірел заплющив очі та відкинув голову на подушку.

 — Вам пощастило, — мʼяким голосом сказав професор із захисту, — що єдиноріг у трансфігурованій формі…​ не збурив захисних чарів Гоґвортсу як дивне створіння…​ Мені треба буде…​ винести його поза землі школи, щоб скористатися ним…​ та це можна влаштувати. Скажу їм, що хочу поглянути на озеро…​ Я попрошу вас підтримати трансфігурацію перед тим, як ви підете, і вона протримається достатньо довго…​ тоді останні сили я витрачу на скасування всіх чарів, що захищають табун…​ які єдиноріг ще не збурив, бо не помер, а був лише трансфігурований…​ вам дуже пощастило, містере Поттер.

Гаррі кивнув. Він почав говорити, та затнувся. Слова ніби застрягли йому в горлі.

Ти вже обчислив оцінку очікуваних результатів, якщо вийде, і якщо ні. Ти призначив імовірності, перемножив, а тоді начхав на відповідь та дослухався до інтуїції, яка не змінила рішення. Тож кажи.

 — Чи відомий вам, — нерівним голосом почав Гаррі, — хоч якийсь метод врятувати вам життя?

Професор із захисту розплющив очі:

 — Чому…​ ти питаєш мене про це, хлопче?

 — Існує…​ закляття, про яке я чув, ритуал…​

 — Мовчи, — сказав професор із захисту.

За мить на ліжку вже лежав змій.

Навіть зміїні очі були побляклими.

Змій не підвів голови.

 — Я сслухаю, — прошипів змій. Лише його язик ворушився.

 — Існує…​ ісснує риуал, я чув від директора, він гадає, шщо Темний Лорд зза його допомогою міг вижити. Він наззивається…​ — Гаррі спинився, бо зрозумів, що не знає, як сказати це слово парселмовою. — горокраксс. Потребує ссмерті, як я чув. Та якшщо ви вссе одно помираєте, можете адаптувати ритуал, піти на риззик викорисстання нового ззакляття, шщоб ритуал можна було зздійсснити зза допомогою іншшої жертви. Це б ззмінило вессь ссвіт, якби вийшшло. Хоча я нічого не ззнаю про ззакляття — директор гадає, шщо воно вириває частку душші, хоча не роззумію, як це може бути правдою…​

Змій просичав сміх, дивний різкий сміх — майже істерика.

 — Ти роззповідаєшш мені про це ззакляття? Мені? У майбутньому тобі варто навчитисся обережноссті, хлопче. Та це не має ззначення. Я діззнавсся про ззакляття горокракссів дуже давно. Воно нічого не варте.

 — Нічого не варте? — від подиву спитав Гаррі вголос.

 — Це було б пуссте ззакляття, навіть якби душші ісснували. Роззірвати душшу на шшматки? Це брехня. Хибний напрямок, шщоб приховати ссправжню таємницю. Лишше той, хто не вірить в пошширену брехню думатиме далі, побачить за мороком правду, ззбагне, як наклассти закляття. Потрібне вбивсство — вззагалі не пожертва в ритуалі. Раптова ссмерть інколи сстворює привид, якшщо викид магії викарбовується на чомуссь поряд. Ззакляття горокракссів направляє викид крізь чаклуна й сстворює твій влассний привид ззаміссть привида жертви, викарбовує привид у сспеціальному присстрої. Друга жертва бере присстрій-горокракс, присстрій викарбовує твої сспогади в ній. Але лише сспогади з того чассу, коли горокраксс було сстворено. Бачиш проблему?

У Гаррі запекло в горлі.

 — Нема подовження…​ — не існувало зміїного слова „свідомість‟, — я. Ти живеш далі піссля сстворення горокраксса, а тоді я зз новими сспогадами не відновлюється…​

 — Так, ти бачишш. Також інтердикт Мерліна не доззволяє передавати могутні ззакляття зза допомогою таких присстроїв, бо вони не живі нассправді. Чорні чаклуни, шщо ссподіваються повернутисся таким чином, відповідно, сслабшші, їх легко позбутисся. Такими ззассобами ніхто довго не проісснував. Оссобисстоссті ззмінюються, змішуютьсся зз жертвою. Ссмерть так не зздолати. Ссправжнє я губиться, як ти ссказав. Ззаразз це мені не до ссмаку. Виззнаю, колиссь давно я роззглядав такий метод.

І знову на лікарняному ліжку лежав чоловік. Професор із захисту вдихнув, а тоді нестерпно закашлявся.

 — Чи можете ви мені надати повні інструкції закляття? — після недовгих роздумів спитав Гаррі. — Можливо, існує метод виправити недоліки, якщо провести дослідження. Якийсь метод зробити закляття етичним та змусити його працювати.

Наприклад, проводити передачу до клону з порожнім мозком замість невинної жертви, що може підвищити якість копії особистості…​ хоча решта проблем лишалися.

Професор Квірел видав тихий короткий звук — можливо, це був сміх.

 — Знаєш, хлопче, — прошепотів професор Квірел. — Колись я думав…​ навчити тебе всього…​ насіння кожної відомої мені таємниці…​ від одного живого розуму іншому…​ щоб пізніше, коли знайдеш відповідні книжки, ти зміг би зрозуміти…​ Я б передав мої знання тобі, моєму спадкоємцеві…​ ми б почали, щойно ти б попросив…​ але ти так і не попросив.

Навіть горе, що тисло на Гаррі мов він був на дні океану журби, поступилося неуявному розмаху проґавленої можливості.

 — Я мав попроси…​ Я не знав, що я мав попросити!..

І знову кашель-хихотіння.

 — Ах, ну звісно…​ невіглас-маґлородець…​ за спадком, не за кровʼю…​ ось хто ви. Але я вирішив…​ що краще не треба…​ що вам не варто йти моїм шляхом…​ зрештою, це був поганий шлях.

 — Ще не запізно, професоре! — сказав Гаррі.

Якась його частина репетувала про його егоїзм, а інша частина нагримала на першу — будуть інші люди, яким можна буде допомогти.

 — Ні, запізно…​ і вам…​ не переконати мене…​ я…​ змінив думку…​ як я вже казав…​ я знаю забагато…​ таємниць, яким ліпше лишитися таємницями…​

Гаррі подивився на нього, майже всупереч власній волі.

Він побачив обличчя, що досі не мало зморшок, але видавалося старим та сповненим болю, на голові майже не лишилося волосся, навіть з боків тепер було рідким. Гаррі побачив, що лице, яке він завжди вважав різким, насправді було худим, мʼязи й жир покидали це обличчя, зникали з рук, як у Белатриси Блек в Азкабані…​

Гаррі бездумно відвернувся.

 — От бачите, — прошепотів професор. — Не хочеться використовувати кліше…​ містере Поттер…​ та по правді…​ мистецтва, що їх називають темними…​ не йдуть на користь людині…​ зрештою.

Професор Квірел набрав повітря й випустив його. На деякий час в кімнаті запала тиша, вони обидва роздивлялися витончене різьблення на камені стін.

 — Чи лишилося між нами…​ щось недосказане? — спитав професор Квірел. — Я не помираю сьогодні…​ не зрозумійте неправильно…​ не прямо зараз…​ та я не знаю, як довго…​ я ще буду здатен на приватну бесіду.

 — Є, — сказав Гаррі й знову ковтнув. — Є купа всього, забагато всього, але…​ можливо, не про це варто питати, та я не хочу…​ лишати це питання без відповіді…​ змія?

На ліжку лежала змія.

 — Я діззнавсся, як працює ссмертельне прокляття. Потребує шщирої ненависті, шщоб його наклаcсти, не cсильної ненависcті, але маєшш бажати, шщоб жертва померла, так мені поясснили. У тюрмі з життєжерами ви викорисстали ссмертельне прокляття на охоронці — ссказали, шщо не хотіли, шщоб він помер — це була брехня? Тут, ззаразз, так далеко від тих подій — ви можете ссказати правду, навіть якшщо боїтеся, шщо це погано вплине на вашшу репутацію, — тепер це не має ззначення, вчителю. Я хочу ззнати. Мушшу ззнати. Не покину васс в будь-якому раззі.

На ліжку лежав чоловік.

 — Слухай уважно, — прошепотів професор Квірел. — Я розповім тобі ребус…​ загадку щодо небезпечного закляття…​ коли дізнаєшся розгадку…​ знатимеш також…​ і відповідь на своє питання…​ ти слухаєш?

Гаррі кивнув.

 — У смертельного прокляття…​ є обмеження. Щоб наслати його раз…​ у бою…​ треба ненавидіти достатньо…​ щоб хотіти бачити іншого мертвим. Щоб наслати Авада…​ Кедавру двічі…​ треба ненавидіти достатньо…​ щоб убити двічі…​ перерізати горло власноруч…​ дивитися, як ворог помирає…​ і зробити це знову. Мало хто…​ може ненавидіти достатньо…​ щоб убити когось…​ пʼять разів…​ це набридає, — професор із захисту кілька разів набрав повітря перед тим, як заговорив знову. — Та якщо почитати історію…​ існували чорні чаклуни…​ що могли насилати смертельне прокляття…​ раз за разом. У девʼятнадцятому столітті відьма…​ яка називала себе Темна Еванґел…​ аврори називали її А. К. МакДавел. Вона могла використовувати смертельне прокляття…​ десятки разів…​ протягом одного бою. Спитайте себе…​ як я спитав себе…​ яка таємниця…​ їй відома? Що смертоносніше за ненависть…​ і ллється без кінця?

Другий рівень закляття „Авада Кедавра‟ — так само, як є другий рівень чарів патронуса…​

 — Мені байдуже, — відповів Гаррі.

Професор із захисту вогко хихикнув.

 — Добре. Ви…​ вчитеся. Тож ви розумієте…​ — пауза для трансформації. — Ззрешштою, я не хотів, шщоб охоронець помер. Викорисстав ссмертельне ззакляття, та не за допомогою ненависті, — і знову чоловік.

Гаррі ледве вдалося ковтнути. Це було й краще, і гірше, ніж те, що Гаррі підозрював. І так в стилі професора Квірела. Зламана душа — без сумніву. Та з іншого боку професор Квірел ніколи й не стверджував, що він цільний.

 — Щось ще…​ хочете сказати? — спитав чоловік у ліжку.

 — Ви цілковито впевнені, — сказав Гаррі, — що ніколи не чули ні про що, що могло б вас врятувати, професоре? З усього свого вчення? Знайти й обʼєднати всі три смертельні реліквії, древній артефакт, який сам Мерлін запечатав загадкою, якої ніхто так і не розгадав? Ви бачили, на що я здатен. Що я добре розвʼязую загадки. Ви знаєте, що інколи я можу збагнути такі речі, які для інших чарівників незбагненні. Я…​ — голос Гаррі урвався. — Я надаю велику перевагу вашому життю над смертю, професоре Квірел.

Запанувала довга мовчанка.

 — Одна річ, — прошепотів професор Квірел. — Одна річ…​ може зарадити…​ а може й не зарадити…​ та отримати її…​ не здатні ані ви, ані я…​

А, то це все була просто підготовка до чергового походу, зауважив внутрішній критик.

Решта частин Гаррі заверещали, щоб той замовкнув. Життя не таке. Древні артефакти знайти можливо, але не протягом місяця, не тоді, коли ти не міг навіть вийти з Гоґвортсу й був у першому класі.

Професор Квірел глибоко вдихнув. Видихнув.

 — Перепрошую…​ вийшло…​ надто драматично. Не варто…​ починати сподіватися…​ містере Поттер. Ви спитали…​ про будь-що…​ хай яке майлоймовірне. Існує…​ певний обʼєкт…​ він називається…​

На ліжку лежала змія.

 — Філоссофсський камінь, — прошипіла змія.

Якщо весь цей час існували засоби масового виробництва безпечного безсмертя, просто всім було начхати, то Гаррі зламається й повбиває всіх.

 — Я читав про це в книззці, — прошипів Гаррі. — Вирішшив, шщо це явно міф. Нема жодної причини, шщоб один присстрій надавав і беззссмертя, і несскінченне ззолото. Хіба шщо хтоссь проссто вигадав шщасливу каззочку. Не кажучи вже, шщо кожна роззумна людина шшукатиме сспоссіб виробити більшше таких каменів, чи викрассти виробника. Ззокрема ззгадав ссаме васс, вчителю.

Шипіння, що передавало ссміх.

 — Хід думок мудрий, та недосстатньо мудрий. Як і ззакляття горокраксів, ссміховинніссть приховує ссправжню таємницю. Ссправжній камінь — не те, що сстверджує легенда. Ссправжня його ссила не така, як сстверджує каззка. Гаданий виробник каменя — не той, хто сстворив його. Той, хто має його ззаразз мав іншше імʼя при народжені. Втім, камінь і ссправді могутній пристрій для ззцілення. Чи ззгадував хтоссь при тобі про нього?

 — Ні, чув про нього лише в книззі.

 — Той, хто тримає камінь ззаразз — джерело різзноманітного вчення. Навчив директора багатьом таємницям. Директор нічого не каззав про влассника каменя, про камінь? Жодних натяків?

 — Принаймні не можу нічого ззгадати, — чесно відповів Гаррі.

 — А, — прошипів змій, — А, гараззд.

 — Можу сспитати директора…​

 — Ні! Не питай в нього, хлопче. Він погано ссприйме таке питання.

 — Та якщо лише камінь ззцілює…​

 — Директор не вірить у це, не повірить у це. Ззабагато людей шшукають камінь та того, хто знає вчення. Не питай. Муссиш не питати. Не намагайсся отримати камінь ссам. Я ззабороняю.

І знову на ліжку лежав чоловік.

 — Я…​ на межі…​ — сказав професор Квірел. — Маю відновити…​ силу…​ перед тим…​ як піду до лісу…​ з вашим подарунком. Тепер ідіть…​ але підтримайте трансфігурацію…​ перед тим, як піти.

Гаррі простягнув руку, торкнувся білого камінця, що лежав на носовичку, відновивши трансфігурацію.

 — Тепер вона має протриматися годину й пʼятдесят три хвилини, — сказав Гаррі.

 — Ви…​ добре вчитеся.

Це було значно довше, ніж час, який тривали були трансфігурації Гаррі на початку року. Зараз йому легко давалися закляття другого класу, навіть без напруги. Що було не дивно, адже за два місяці йому буде дванадцять. Гаррі міг навіть накласти чари памʼяті, якщо комусь піде на користь втратити всі спогади зі своєю лівицею. Він поступово набував могутності, піднімався з самісінького дна.

В Гаррі промайнула думка, що могла б його засмутити — про те, як одні двері відчиняються, коли інші зачиняються. Цю думку Гаррі також відкинув.


За спиною Гаррі двері до лікарняної кімнати зачинилися, і Хлопчик-Що-Вижив швидко й цілеспрямовано покрокував геть, він не зупиняючись натягнув Плащ невидимості. Імовірно, невдовзі професор Квірел покличе помічника. Тоді трійка старших учнів поведуть його до якогось тихого місця, можливо, до лісу, під приводом споглядання озера абощо. Кудись, де професор із захисту зможе непоміченим з’їсти єдинорога, коли трансфігурація Гаррі зникне.

І тоді професор Квірел відновить здоровʼя — на певний час. Могутність повернеться до нього, ніби він у розквіті сил, але ненадовго.

Невдовзі це минеться.

Гаррі стиснув кулаки, напруга здіймалася мʼязами його рук. Якби лікування професора Квірела не перервали були Гаррі та аврори, яких він привів до Гоґвортсу…​

Нерозумно було звинувачувати себе. Гаррі знав це, і все одно його мозок це робив. Ніби його розум шукав, старанно перебирав та видавав якийсь спосіб, в який можна було все звалити на нього, хай як все буде притягнуто за волосся.

Ніби звинувачувати в усьому себе — єдиний відомий його мозкові метод вираження горя.

Трійка слизеринців-семикласників пройшли повз невидимого Гаррі в коридорі, вони прямували до кабінету цілительки, де чекав професор Квірел. Вони видавалися глибоко занепокоєними й серйозними. Ось так інші люди сумували?

Чи їм на якомусь рівні насправді було байдуже, як гадав професор Квірел?

Існує другий рівень смертельного прокляття.

Гаррі розвʼязав загадку миттєво, щойно почув її. Ніби це знання завжди в нього було, і лише чекало на нагоди виявити себе.

Якось Гаррі читав був десь, що протилежність щастя — не смуток, а нудьга. Автор з цього робив висновок, що для пошуку щастя в житті треба не питати, що тебе робить щасливим, а питати, що тебе розважає. За тією ж логікою, ненависть не протилежна любові. Навіть ненависть — це якась форма поваги до існування когось. Якщо тобі достатньо небайдужий хтось, щоб надавати перевагу його смерті, це означало, що ти про нього думаєш.

В нього виникали такі думки значно раніше, ще до суду, в розмові з Герміоною. Коли вона казала щось про те, що чаклунська Британія упереджена, і надавала вагомі й нещодавні свідчення. Тоді Гаррі спало було на думку — хоча він цього й не сказав — що принаймні її прийняли в Гоґвортс, щоб збиткуватися з неї.

На відміну від людей в деяких інших країнах, які визнавалися такими ж людьми, як і всі інші; які визнавалися розумними істотами, що важливіші за якихось єдинорогів. І втім їм не дозволяли жити в маґлівській Британії. Принаймні з цього приводу жоден маґл не мав права дивитися чаклунам в очі. Чаклунська Британія, можливо, і дискримінує маґлородців, але принаймні дозволяє їм стати частиною суспільства, щоб збиткуватися з них особисто.

Що смертоносніше за ненависть і ллється без кінця?

 — Байдужість, — прошепотів Гаррі вголос таємницю закляття, яке він ніколи не зможе наслати.

Він крокував далі до бібліотеки, щоб прочитати все, що зможе, до останнього слова, про філософський камінь.