Розділ 100. Запобіжні заходи, ч.1

13 травня 1992.

Обличчя Арґуса Філча видавалося викривленим у світлі гасової лампи в його руках, тіні танцювали його лицем. Від них швидко віддалялися двері Гоґвортсу, а темні землі швидко насувалися. Стежка, якою вони йшли, була брудна й ледь помітна.

Дерева, їхні гілки ще нещодавно голі взимку, ще не повністю вдягнулися протягом весни. Гілки тяглися до неба, ніби худі пальці, ніби скелети на тлі листяного орнаменту. Місяць яскраво сяяв, проте гнані вітром хмари часто занурювали їх у темряву, єдиним джерелом світла в якій було тьмяне полумʼя лампи Філча.

Драко міцно стискав паличку.

 — Куди ви нас ведете? — спитала Трейсі Девіс.

Її разом з Драко впіймав Філч, коли вони намагалися нишком пройти на перше зібрання срібних слизеринців протягом комендантської години, і їй теж призначили покарання.

 — Просто йдіть за мною, — кинув Арґус Філч.

Драко відчував чимале роздратування через всю цю справу. Срібні слизеринці мали б бути визнаним шкільним угрупуванням. Не було жодної причини, чому таємні змовники не мали б отримати дозвіл зустрічатися протягом комендантської години, якщо це було заради блага Гоґвортсу. Якщо таке станеться ще раз, треба буде поговорити з Дафною Ґрінґрас, Дафна поговорить зі своїм батьком, і Філч навчиться мудрості — знатиме, що варто дивитися в інший бік, коли йдеться про Мелфоїв.

Світло замку Гоґвортс вже навіть не вгадувалося, коли Філч знову заговорив.

 — Закладаюся, ви двічі подумаєте перед тим, як порушити шкільні правила знову, га? — Філч відвернувся від лампи, щоб злісно поглянути на чотирьох учнів, що йшли за ним. — О так…​ важка праця й біль — найліпші вчителі, як на мене…​ Прикро, що старі добрі покарання забулися…​ підвісити б вас за кісточки до стелі на кілька днів, ланцюги досі в моєму кабінеті, я їх добре змащую — раптом стануть в пригоді…​

 — Ей! — не без обурення вигукнула Трейсі. — Я замолода, щоб слухати про…​ таке…​ ну ви зрозуміли! Особливо про добре змащені ланцюги!

Драко не зважав. Філч просто не дотягував до Амікуса Керроу.

За ними, одна з двох старших слизеринців давилася зі сміху, хоча не зронила ані слова. Поряд з нею був інший, високий хлопець словʼянської зовнішності, він досі розмовляв з акцентом. Їх впіймали за якимось не повʼязаним порушенням, що було з тієї ж теми, про яку Трейсі стверджувала, що їй зарано слухати. Вони були чи то в третьому, чи то в четвертому класі.

 — Пха, — сказав високий хлопець. — У Дурмстенґу людей підвішують догори дриґом за великі пальці. Чи за один, якщо зробив щось зовсім зухвале. Гоґвортс нині зовсім розмʼякнув.

Арґус Філч мовчав десь з півхвилини, ніби обмірковував, що на це можна відповісти, а тоді хихикнув.

 — Побачимо, що ти заспіваєш, коли дізнаєшся, що робитимеш сьогодні вночі! Ха!

 — Я ж сказала, що замолода для такого! — втрутилася Трейсі Девіс. — Треба почекати, доки я подорослішаю.

Попереду них була хатинка, у її вікнах горіло світло, хоча пропорції видавалися неправильними.

Філч засвистів — високий різкий звук, і собака почав гавкати.

Із хатини вийшла людина, через яку дерева навколо видавалися занизькими. Слідом за ним біг собака, що в порівнянні видавався цуциком, але варто було розгледіти його окремо від високого силуету — ти усвідомлював, що собака величезний, десь розміром з вовка.

Драко примружив очі, а тоді спинив себе. Як срібний слизеринець, він не мав бути упередженим щодо жодної розумної істоти, особливо коли його міг хтось побачити.

 — Що це таке? — спитала людина гучним грубим голосом напіввелетня.

Його парасолька світилася білим — значно яскравіше за тьмяну лампу Філча. В іншій руці він тримав арбалет, сагайдак коротких стріл був у нього на плечі.

 — Учні на покарання, — гучно сказав Філч. — Вони допоможуть тобі в пошуках у Лісі того…​ хай що там їх хрумкало.

 — У Лісі — вигукнула Трейсі. — Нам туди не можна вночі!

 — Саме так, — сказав Філч, відвернувшись від Геґріда, щоб зиркнути на них. — Ви йдете у Ліс, і, якщо я не помиляюся, повернетеся звідти не одним шматком.

 — Але…​ — почала Трейсі. — Там вовкулаки, як я чула, і вампіри, а всі знають, що трапляється, коли дівчина, вовкулака й вампір опиняються в одному місці!

Гігантський напіввелетень спохмурнів.

 — Арґусе, я ж просив кількох семиклашок. Нащо приводити підмогу, за якою я маю си дивити весь час?

Лице Арґуса осяяло жорстоке задоволення.

 — Це їхня справа, хіба ж ні? Мали б думати про вовкулак перед тим, як вскочити в халепу, хіба ні? Відправляй їх самих. І не будь надто дружнім з ними, Геґріде. Зрештою, вони тут заради покарання.

Напіввелетень гучно зітхнув (звук скидався на те, як з легень нормальної людини виходить все повітря через бладжерівський проклін).

 — Ти своє зробив. Далі я їх поведу.

 — Я повернуся на світанку, — сказав Філч, — за тим, що від них залишиться, — гидко додав він, і рушив до замку, його лампа підстрибувала в темряві.

 — Гараздоньки, — сказав Геґрід, — тепер слухайте уважно, бо те, що ми робитимемо сьогодні небезпечно, і я не хочу, щоб ви ризикували. Йдіть сюди на хвильку.

Він підвів їх до самого краю Лісу. Він тримав свою лампу високо, і вказав нею на вузьку звивисту стежку, що зникала в гущині дерев. Легкий вітерець дмухнув в обличчя Драко, коли той дивився на Ліс.

 — Шось там їсть єдинорогів, — сказав величезний чоловік.

Драко кивнув. Він неясно памʼятав, що кілька тижнів тому, ближче до кінця квітня, чув щось таке.

 — Ви покликали нас, щоб йти слідом срібної крові пораненого єдинорога? — схвильовано спитала Трейсі.

 — Ні, — сказав Драко, хоча він впорався стримати майже рефлекторну глузливу насмішку. — Філч призначив нам покарання сьогодні в обід. Містер Геґрід не чекав би так довго, щоб знайти раненого єдинорога, і якби ми шукали щось таке, ми б шукали, доки стоїть ясний день. Отже, — Драко підвів палець, як, він бачив, робив Інспектор Леон у пʼєсах, — з цього випливає, що ми шукаємо щось, що виходить лише вночі.

 — Ага, — задумливо сказав напіввелетень. — Ти не такий, як я чекав, Драко Мелфой. Зовсім не такий. А ти в нас Трейсі Девіс, виходить. Я чув про вас. Одна зі зграї бідолашної міс Ґрейнджер, — Рубеус Геґрід перевів погляд на двох старших слизеринців, почав розглядати їх у яскравому світлі парасольки. — А ви хто такі, га? Шось не памʼятаю, щоб я тебе бачив, хлопче.

 — Корнелія Волт, — відрекомендувалася відьма, — а це Юрій Юлій, — вона вказала на хлопця зі словʼянською зовнішністю, що згадував Дурмстренґ. — Його родина приїхала з українських земель, тож він у Гоґвортсі лише на рік.

Старший хлопець кивнув, на його лиці майнула зарозумілість.

 — Це Іклань, — Геґрід вказав на пса.

Вони впʼятьох пішли в ліс.

 — Що здатне вбити єдинорога? — спитав Драко після кількох хвилин ходьби. Драко дещо знав про темних істот, проте не міг згадати нічого, що полювало б на єдинорогів. — Які істоти це роблять, хтось знає?

 — Вовкулаки! — сказала Трейсі.

 — Міс Девіс? — сказав Драко. Коли вона поглянула на нього, він мовчки вказав пальцем на місяць. Він був сильно випуклим, проте не повним.

 — А, точно, — сказала Трейсі.

 — Жодних вовкулаків у Лісі, — сказав Геґрід. — Вони ж звичайні чарівники переважно, не забувайте. Це не можуть бути й вовки, вони не такі швидкі, шоб спіймати єдинорога. Могутні магічні створіння — ті єдинороги, ніколи раніше не чув, щоб когось з них хоч поранили.

Драко вислухав це й почав обмірковувати загадку майже проти власної волі.

 — Тоді що достатньо швидке, щоб впіймати єдинорога?

 — Річ не в швидкості, — сказав Геґрід, незрозуміло поглянувши на Драко. — Нема кінця способам, в які полюють звірі. Отрута, темрява, пастки. Навіть такі, що їх не можна ані почути, ані запамʼятати, доки вони їдять твою голову. Завжди є шось нове й чудове, що можна від них дізнатися.

Хмара закрила місяць, і темряву лісу розвіювало єдине джерело освітлення — Геґрідова парасолька.

 — Сам-то я, — провадив Геґрід, — гадаю, шо в нас си завела гідра Паріса. Вони безпечні для чарівників — треба лиш достатньо довго з ними битися, ніяк не програєш. Тобто буквально не програєш, якщо й далі си битимеш. Проблема з гідрою Паріса в тому, що більшість істот здаються задовго до того. Бачите, дуже довго це — відрубати їй усі голови.

 — Та, — сказав іноземний хлопець. — У Дурстренґу нас вчать битися з гідрою Бухголза. Неуявно складніше битися! Тобто буквально, це неможливо уявити. Першокласники не вірять, коли їм кажеш, що перемога можлива! Інструктору доводиться давати другий наказ і повторювати, доки вони не зрозуміють.

Вони йшли приблизно півгодини — дедалі глибше в Ліс, доки шлях стало майже не видно через гущавину дерев.

А тоді Драко побачив це — великі плями на корінні дерев, що сяяли яскравіше під місяцем.

 — Це…​

 — Кров єдинорога, — сказав Геґрід із сумом.

Попереду була галявина, її було видно крізь заплутані гілки величезного дуба, вони побачили полегле створіння, що красиво й сумно розпласталося на землі. Навколо неї сяяла сріблом місяця калюжа крові. Єдиноріг була не білою, а блідо-синьою, чи принаймні здавалася такою під місяцем та нічним небом. Її стрункі ноги стирчали під дивними кутами — явно зламані, а її грива лежала на темному листі, чорно-зеленому, але з відблисками перлин. На її боці була невеличка біла пляма у формі вибуху зірки — від центру йшли вісім прямих променів. Половину її боку було відірвано, краї були рваними, було схоже на відбиток зубів. Було видно кістки й внутрішні органи.

У Драко зʼявилося дивне відчуття, ніби йому бракує повітря.

 — Оце вона, — сказав Герґрід. Сумний шепіт, не тихіший за звичайний голос нормальної людини. — Саме тут я знайшов її зрання, мертву, мов мертва дверна ручка. Вона…​ була…​ першим єдинорогом, яку я зустрів у цих лісах. Назвав її Алікорна, хоча, певно, це вже не має значення…​

 — Ви назвали єдинорога Алікорна, — дещо сухим голосом сказала старша дівчина.

 — Але ж у неї немає крил, — сказала Трейсі.

 — Алікорн — це ріг єдинорога, — тепер гучніше сказав Геґрід. — Не знаю, чого всі почали думати, ніби це означає єдинорога з крилами. Таких ніц немає. Насправді це все одно, що назвати пса Іклань, — він вказав на величезного, схожого на вовка собаку, що ледве сягав його колін. — А як ви б її назвали? Ганна чи щось таке? Я дав їй імʼя, що шось для неї б важило. Проста ввічливість, от і все.

Ніхто на це нічого не відповів, і за якийсь час величезний чоловік різко кивнув.

 — Почнімо пошук звідсіля — з останнього місця, де воно вдарило. Розділимося на дві групи та підемо слідом в двох різних напрямках. Ви двоє — Волт та Юлій — підете туди, візьміть Ікланя. Ніщо не нашкодить, коли з вами Іклань. Запаліть зелені іскри, якщо знайшли шось цікаве, і червоне, якщо потрапили в біду. Девіс, Мелфой — зі мною.

Ліс був чорний та тихий. Рубеус Геґрід притлумив світло своєї парасольки, коли вони вирушили втрьох, тож Драко й Трейсі доводилося прокладати шлях під місячним сяйвом, не без кількох падінь. Вони пройшли повз оповитий мохом пень, дзюрчання свідчило про те, що десь поряд був струмок. Подеколи місячне проміння пробивалося крізь гілля й освітлювало плями срібно-блакитної крові на палому листі. Вони йшли слідом крові, до створіння, що напало на єдинорога.

 — Про тебе ходять чутки, — по деякому часі сказав Геґрід низьким голосом.

 — Ну, усі вони правдиві, — сказала Трейсі. — Усі.

 — Та не про тебе, — сказав Геґрід. — Ти й справді свідчив під сироваткою правди, шо ти хтів допомогти міс Ґрейнджер три рази?

Драко деякий час зважував слова, і нарешті сказав:

 — Так.

Якби видавалося, що він охоче цим вихваляється, це лише б зашкодило.

Величезний чоловік похитав головою, його гігантські ноги й далі тихо гупали лісом.

 — Якщо чесно, я здивований. І тобою теж, Девіс, ти ж хотіла навести лад у коридорах. Ви певні, що Сортувальний Капелюх відправив вас, куди треба? Усі лихі чаклуни та відьми були в Слизерині, завжди так казали.

 — Це неправда, — сказала Трейсі. — А як щодо Чорного Крука Ксіонана Тонґа, Спенсена з Пагорба чи містера Кейвона?

 — Кого? — перепитав Геґрід.

 — Та просто кілька найкращих чорних чаклунів останніх двох століть, — сказала Трейсі. — Напевно, вони найкращі з Гоґвортсу, хто не був у Слизерині.

Раптом її голос притих, з нього зникнув увесь ентузіазм:

 — Міс Ґрейнджер казала мені, що треба читати все, що я…​

 — Хай там як, — швидко сказав Драко. — це насправді неважливо, містере Геґрід. Навіть якби…​ — Драко прокрутив подальші слова в голові, щоб перекласти різницю між „імовірністю потрапити в Слизерин за умови чорного чаклуна‟ і „імовірністю чорного чаклуна за умови слизеринця‟ ненауковою мовою. — Навіть якщо більшість чорних чарівників зі Слизерину, дуже мало слизеринців — чорні чаклуни. Існує не так вже й багато чорних чарівників, тож не кожен слизеринець таким стає.

Чи, як казав батько, хоч Мелфої безперечно зібрали чимало таємного вчення, більш…​ затратні ритуали ліпше залишати корисним дурням на кшталт Амікуса Керроу.

 — Ти кажеш, — сказав Геґрід, — що більшість чорних чаклунів — слизеринці…​ проте…​

 — Проте більшість слизеринців — не чорні чаклуни, — сказав Драко.

Він з втомою зрозумів, що вони довго будуть в цьому всіх переконувати, але як і з гідрою, головне було не здаватися.

 — Я ніколи про це так не думав, — сказав велетенський чарівник, ніби громом прибитий. — Але, ну, якщо ви всі не просто гуртожиток гадюк, то чому…​ ховайтеся за тим деревом!

Геґрід схопив Драко та Трейсі й переніс їх за височенний дуб. Він витягнув стрілу й зарядив арбалет, підвів його, готовий до бою. Вони втрьох прислу́халися. Поряд щось шурхотіло серед мертвого листя: звучало, ніби плащ волочився землею. Геґрід примружено роздивлявся темний путівець, та за кілька секунд звук віддалився.

 — Так і знав, — пробурмотів він. — Є шось в цьому лісі, чого бути не має.

Вони пішли туди, звідки лунав був шелест — Геґрід попереду, а Трейсі й Драко позаду, обидвоє стисли палички, готові їх застосувати. Але вони нічого не знайшли, хоча шукали, ходячи дедалі більшим колом, і напружували вуха в очікуванні найтихішого звуку.

Вони йшли під густими, темними деревами. Драко повсякчас озирався, йому весь час здавалося, ніби хтось за ними спостерігає. Вони щойно пройшли поворот на їхньому шляху, коли Трейсі скрикнула й вказала пальцем.

Далеко в повітрі виднівся стовп червоних іскор.

 — Ви двоє, чекайте тут! — вигукнув Геґрід. — Лишайтеся, де є, я по вас прийду!

Не встигнув Драко й слова сказати, як Геґрід вже крутнувся й навпростець помчав крізь чагарник.

Драко й Трейсі лишалося лише дивитися одне на одного. Окрім шурхоту листя навколо, вони нічого не чули. Видавалося, Трейсі була переляканою, та намагалася це приховати. Драко переважно відчував роздратування. Рубеус Геґрід, коли планував був сьогоднішній вечір, явно не приділив бодай пʼяти секунд на те, щоб уявити, які будуть наслідки, якщо щось і справді піде не так.

 — Що тепер? — спитала Трейсі дещо зависоким голосом.

 — Ми чекаємо, доки повернеться містер Геґрід.

Повільно минуло пʼять хвилин. Видавалося, вуха Драко почали ліпше чути — він вловлював кожен подмух вітра, кожен хрускіт гілки. Трейсі повсякчас зиркала на місяць, ніби хотіла переконатися, що ще не повня.

 — Я…​ — прошепотіла Трейсі. — Я трохи нервую, містере Мелфой.

Драко обміркував це. Якщо чесно, було щось…​ ну, він, звісно, не боягуз, і навіть не був наляканим. Але в Гоґвортсі скоїли вбивство, і якби він дивився таку пʼєсу, де когось щойно полишив у Забороненому лісі напіввелетень, він би кричав хлопцеві на сцені, що той має…​

Драко дістав з мантії дзеркальце. Торкнувся поверхні, і там зʼявився чоловік у червоній мантії. Той миттю спохмурнів.

 — Аврор-капітан Енеаш Бродскі, — чітко сказав чоловік, Трейсі смикнулася через гучний звук у тихому лісі. — Що таке, Драко Мелфой?

 — Перевірте мене за десять хвилин, — сказав Драко. Він вирішив не скаржитися на покарання напряму. Він не хотів видаватися зіпсованою паскудою. — Якщо не відповім, заберіть мене. Я в Забороненому лісі.

У дзеркалі було видно, як здійнялися брови аврора.

 — Що ви робите в Забороненому лісі, містере Мелфой?

 — Шукаю пожирача єдинорогів разом з містером Геґрідом, — сказав Драко й вимкнув дзеркальце другим доторком, одразу сховавши його в мантії, доки аврор не встигнув нічого спитати про покарання та сказати про те, що в таких випадках треба скаржитися.

Трейсі поглянула на нього, було надто темно, щоб розгледіти її вираз обличчя.

 — Ем, дякую, — прошепотіла вона.

Рідкісне листя на гілках поряд зашелестіло, коли черговий холодний подмух вітру заколихав ліс.

Голос Трейсі став дещо гучнішим, коли вона знову заговорила:

 — Не варто було, — сказала вона, тепер, видавалося, соромʼязливо.

 — Забудьте, міс Девіс.

Було ледь видно, що Трейсі приклала руку до щоки, ніби хотіла приховати румʼянець, якого все одно неможливо було побачити.

 — Тобто, не варто було для мене…​

 — Ні, серйозно, — сказав Драко. — Забудьте. Ніби цього не було.

Він би пригрозив їй, що дістане дзеркальце й накаже капітанові Бродскі не рятувати її, але боявся, що вона сприйме це як флірт.

Темна в цьому освітленні Трейсі відвернулася, поглянула кудись вбік. Нарешті вона тихіше сказала:

 — Ще зарано, так…​

У лісі пролунав високий крик — не зовсім людський звук, ближче до крику коня. І Трейсі заволала й побігла.

 — Ні, дурепо! — крикнув Драко й кинувся за нею. Звук був таким химерним, що Драко не міг би сказати, звідки він…​ він навіть вважав, що насправді, можливо, Трейсі біжить прямо на джерело цього химерного крику.

Кущі ожини хльостали обличчя Драко, він прикривав очі рукою й старався не загубити слід Трейсі, бо видавалося очевидним, що якби це була пʼєса й вони розділилися, то один з них помер би. Драко подумав про дзеркальце, що чекало в мантії, але чомусь був певен, що якби він спробував дістати його однією рукою під час бігу, то дзеркальце неминуче впало б і загубилося…​

Попереду Трейсі спинилася, і на мить Драко відчув полегшення — перед тим, як побачив.

Інша єдиноріг лежала на землі посеред повільно зростаючої калюжі срібної крові. Край рідини поширювався землею, мов пролита ртуть. Її шерсть була пурпуровою, ніби нічне небо, її ріг точно такої сутінкової барви, як і шкіра, а на зверненому до них боці виднілася рожева пляма у формі зірки з білою шерстю навколо. Це видовище здалося Драко навіть сумнішим, ніж попередній єдиноріг, бо в цього скляні очі дивилися прямо на нього, і через те, що поряд була…​

…​нечітка, рухлива фігура…​

…​що схилилася над відкритою раною єдинорога, ніби пила з…​

…​Драко не міг зрозуміти, чомусь не міг усвідомити, що він бачить…​

…​воно дивилося на них.

Нечітка, нестабільна, незбагненна темрява ніби озирнулася поглянути на них. Почулося шипіння, ніби від найсмертельнішої змії, що тільки могла існувати, ніби щось значно небезпечніше за синього крайта.

А тоді воно знову нахилилося до рани єдинорога, й почало пити.

Дзеркальце було вже в руці Драко, але воно не подавало жодних ознак життя, хоча він механічно стукав по поверхні знову й знову.

Трейсі вже тримала в руках паличку й вимовляла „Прізматіс‟ та „Закляктус‟, але нічого не відбувалося.

Тоді рухливий силует здійнявся, ніби людина підвелася на ноги, але не так. А тоді воно рушило вперед, воно дивним напівстрибком обійшло ноги майже мертвого єдинорога, почало наближатися до них.

Трейсі потягла його за рукав, а потім розвернулася й почала бігти. Бігти від чогось, що здатне вполювати єдинорога. Вона й трьох кроків не зробила, як пролунало жахливе шипіння, що обпекло його вуха, і Трейсі впала на землю, і більше не ворушилася.

Підсвідомо Драко знав, що він от-от помре. Навіть якщо аврори перевірять його дзеркало саме зараз, неможливо було дістатися сюди достатньо швидко. Не вистачило б часу.

Втекти було неможливо.

Магія не працювала.

Тоді мінливий силует наблизився, доки Драко старався, в ці останні миті, розвʼязати цю загадку.

А тоді з нічного неба впала куля яскравого срібного світла й зависла. Вона осяяла ліс, ніби був день, і мінливий силует відстрибнув, ніби був нажаханий цим світлом.

Чотири мітли впали з неба: три аврори за різнобарвними щитами й Гаррі Поттер з паличкою напоготові, що сидів за спиною професорки Макґонеґел всередині більшого щита.

 — Тікайте звідси! — проревіла професорка Макґонеґел…​

…​а за мить рухлива істота знову жахливо зашипіла, і всі закляття щитів зникли. Три аврори й професорка Макґонеґел впали з мітел, і сильно вдарилися об землю лісу, і лишилися нерухомо лежати.

Драко не міг дихати, ним опанував найжахливіший страх, скував його тіло, тягнувся до серця.

Гаррі Поттер, якого це все не зачепило, мовчки направив мітлу до землі…​

…​а тоді зістрибнув з неї та став між Драко та мінливою фігурою, ніби живий щит.

 — Тікай! — сказав Гаррі Поттер, напівозирнувшись до Драко. Срібне місячне сяйво освітлювало його обличчя. — Тікай, Драко! Я це затримаю!

 — Ти не можеш битися з цією штукою сам! — закричав Драко. Він відчував нудоту, якесь тремтіння, що, коли він згадував про це, водночас здавалося й не здавалося відчуттям провини, ніби в нього були відповідні фізичні відчуття, але без емоцій.

 — Я мушу, — суворо сказав Гаррі Поттер. — Іди!

 — Гаррі, я…​ вибач, за все…​ я…​

Хоча пізніше Драко не міг згадати, за що ж він хотів вибачитися…​ Можливо, за те, що він планував був захопити владу в таємному товаристві Гаррі, ще дуже давно.

Рухлива фігура тепер видавалася ще чорнішою та жахливішою, здійнялася в повітря, зависла над землею.

 — ІДИ! — закричав Гаррі.

Драко розвернувся й почав тікати в ліс, гілки били його по обличчю. Він почув за спиною чергове шипіння, а також гучний голос Гаррі — що той вигукував, Драко не міг розібрати з такої відстані. Драко лише на мить озирнувся, і саме в цю мить він на щось налетів, СИЛЬНО вдарився головою та знепритомнів.


Гаррі міцно тримав паличку, призматична сфера сяяла навколо нього. Він незмигно дивився на нечітку, мінливу фігуру перед собою, і сказав:

 — Що, заради Мерліна, ви робите?

Мінливі нечіткості відступили, вгамувалися, перетворилися на фігуру в плащі. Хай яке маскування використовувалося — напевно якийсь пристрій, а не чари, бо вони впливали на Гаррі, — не дозволяли його розуму впізнати форму, навіть те, що це була людина. Але жодним чином не приховували різкого відчуття неминучого.

Професор Квірел стояв струнко, срібна кров стікала чорним плащем, що його огортав. Професор із захисту зітхнув, обвів поглядом тіла трьох аврорів, Трейсі Девіс, Драко Мелфоя та професорки Макґонеґел.

 — Я був певен, — пробурмотів професор Квірел, — що непомітно заблокував дзеркало. Що двоє слизеринців-першокласників робили самі в Забороненому лісі? Містер Мелфой же не такий дурний…​ Що за фіаско.

Гаррі не відповідав. Відчуття невідворотного ще ніколи не було таким гострим. Відчуття сили в повітрі було таким потужним, ніби цю силу можна було навіть помацати. Частково він досі був до мозку кісток шокований тим, як швидко розлетілися щити навколо аврорів. Він майже міг бачити кілька кольорових ударів, що розірвали щити, мов папір. Після цього дуель професора Квірела з аврором в Азкабані видавалася знущанням, дитячою грою — як і стверджував був професор Квірел, якби він бився на повну, аврор був би мертвим протягом секунд. І тепер Гаррі знав, що це було правдою.

Наскільки ж могутнім міг стати чаклун?

 — Я так розумію, — сказав Гаррі доволі спокійним голосом, — що поїдання єдинорогів якимось чином повʼязано з тим, чому вас звільнять з посади професора із захисту. Гадаю, у вас немає бажання докладно розʼяснити свої дії?

Професор Квірел поглянув на нього. Майже матеріальне відчуття сили в повітрі відступило, повернулося до самого професора із захисту.

 — Я й справді розʼясню, — сказав професор із захисту. — Та спершу треба накласти кілька чарів памʼяті, а тоді підемо це обговорити. Для мене нерозумно лишатися тут. Ви пізніше повернетеся в цей час, я знаю.

Гаррі силою волі поглянув крізь Плащ, господарем якого він тепер був. І знав, що інший Гаррі стоїть за спиною під прикриттям смертельної реліквії. Гаррі сказав Плащу знову сховати себе від себе, і так і сталося. Коли спостерігаєш за майбутнім собою, доводиться точно відтворювати побачені дії пізніше.

Гаррі почув свій голос, що був доволі дивним для теперішнього Гаррі.

 — У нього на диво хороше пояснення.

Теперішній Гаррі старанно запамʼятав слова. Більше вони один одному нічого не казали.

Професор Квірел підійшов до тіла Драко й вимовив слова чар хибної памʼяті. Він стояв там з хвилину, ніби занурившись у внутрішній світ.

Гаррі почав був вивчати забуттятуси — кілька останніх тижнів. Хоч він і не здатен був накласти ці закляття, хіба що готовий був майже цілковито себе виснажити, а також з якоїсь причини захотів би, щоб аврор втратив будь-які спогади, повʼязані з синім кольором. Але тепер Гаррі розумів, якої концентрації потребують значно складніші чари хибної памʼяті. Треба було спробувати подумки прожити ціле життя іншої людини, принаймні, якщо ви не бажали створити хибні спогади зі сповільненням, більшим за шістнадцять до одного — тоді можна виготовляти основні ланцюги спогадів окремо. Можливо, було тихо, не було жодних видимих ознак, але Гаррі тепер розумів складність операції, і був вражений.

Професор Квірел завершив операцію й перейшов до Трейсі Девіс, потім до трьох аврорів, і нарешті до професорки Макґонеґел. Гаррі чекав, а майбутній Гаррі не протестував. Навіть якби професорка Макґонеґел була притомна, можливо, вона б теж не протестувала. Ще не прийшли травневі іди, і, видається, буде на диво хороше пояснення.

Жестом руки приголомшене тіло Драко здійнялося в повітря, трохи відлетіло до дерев, а тоді обережно повернулося на землю. І останнім жестом професор Квірел вирвав величезний шматок з боку єдинорога, лишивши рвані краї. Мʼясо зависло в потвітрі, а тоді пішло хвилями й щезло.

 — Готово, — сказав професор Квірел. — Тепер я маю піти звідси, містере Поттер. Ходімо зі мною та лишайтеся.

Професор покрокував геть, і Гаррі пішов слідом та лишився позаду.

Деякий час вони йшли лісом мовчки, тоді Гаррі почув неясні голоси далеко позаду. Напевно зʼявився, ще один загін аврорів, коли перша трійка не відповідала. Що їм казав майбутній він, Гаррі не знав.

 — Вони не зможуть нас знайти, а також не зможуть почути нас, — сказав професор Квірел. Відчуття невідворотного навколо професора із захисту досі було сильним. Чоловік сів на пеньок, такий, що світло місяця цілком його освітлювало. — Спершу я скажу, що коли ви розмовлятимете з аврорами, у майбутньому, треба сказати їм, що ви налякали нечітку темряву так само, як того дементора. Це памʼятатиме містер Мелфой, — професор Квірел зітхнув. — Те, що в Забороненому лісі нишпорить жах на кшталт дементорів, достатньо сильний, щоб скасовувати щити авторів, так просто не залишать. Але я не вигадав, що ще можна було зробити. Якщо ліс тепер ліпше охоронятимуть…​ але, якщо пощастило, я вже отримав усе, що мені було треба. Можете розказати мені, як ви прибули так швидко? Як ви дізналися, що містер Мелфой у біді?

Коли капітан Бродскі дізнався був, що Драко Мелфой у Забороненому лісі, нібито в компанії Рубеуса Геґріда, Бродскі почав був дізнаватися, хто на це дав дозвіл, і так і не встигнув дізнався, коли Драко Мелфой не вийшов на звʼязок у призначений час. Незважаючи на протести Гаррі, капітан аврорів, що мав доступ до інформації про часовороти, відмовився дозволити переміщення до часу перед домовленим часом звʼязку з Драко. Існували стандартні процедури щодо часу. Але Бродскі дав Гаррі письмовий наказ, що дозволяв йому повернутися в часі й взяти трійку аврорів, щоб прибути за секунду після домовленого часу звʼязку. Далі він використав чари патронуса, щоб знайти Драко. Гаррі успішно силою волі надав патронусові форму кулі щирого срібного світла, і загін аврорів прибув вчасно.

 — Боюся, не можу сказати, — рівним голосом відповів Гаррі. Професор Квірел досі був одним з основних підозрюваних, і було ліпше, щоб він не знав цих подробиць. — Добре, то чому ви їсте єдинорогів?

 — А, — сказав професор Квірел. — Щодо цього…​ — він завагався. — Я пив кров єдинорогів, а не їв їх. Зникла плоть, зазубрені відбитки на тілі — усе це аби очі відвести, щоб більше скидалося на хижака. Використання крові єдинорогів надто добре відоме.

 — Мені воно невідоме, — сказав Гаррі.

 — Знаю, що невідоме, — різко сказав професор із захисту. — Інакше ви б не надокучали мені такими питаннями. Сила крові єдинорога дозволяє зберегти життя на деякий час, навіть якщо ви вже на самому краю смерті.

Деякий час мозок Гаррі стверджував, що відмовляється розуміти слова, що, звісно, було брехнею, бо неможливо не знати значення тих слів, які ти відмовляєшся розуміти, ще не зрозумівши їх.

Дивне відчуття запаморочення охопило Гаррі, відсутність реакції, можливо, саме так інші люди почувалися, коли хтось відходив від своєї ролі, а вони не знали, не могли вигадати, що можна сказати чи зробити.

Ну звісно професор Квірел помирав, а не просто трохи хворів.

Професор Квірел знав був, що помирає. Він же з власної волі посів посаду професора із захисту в Гоґвортсі.

Ну звісно протягом всього шкільного року йому ставало гірше. Звісно, хвороба посилювалася, і цілком очікувано мала добігти кінця після завершення шкільного року.

Мозок Гаррі без сумніву це вже знав, десь на рівні підсвідомості, там, де можна було безпечно відмовлятися розуміти те, що ти вже зрозумів.

Ну звісно саме через це професор Квірел не зможе викладати бойову магію наступного року. Професорці Макґонеґел навіть не доведеться його звільняти. Він просто…​

…​помре.

 — Ні, — сказав Гаррі, його голос тремтів. — Має бути якийсь спосіб…​

 — Я не дурний, і не надто бажаю помирати. Я вже шукав спосіб. Мені довелося вдатися аж до таких засобів просто щоб витримати власний план занять — у мене менше часу, ніж я очікував…​ — він відвернув голову від Гаррі, його було доволі погано видно у місячному сяйві. — Гадаю, я не хочу про це слухати, містере Поттер.

Гаррі перехопило подих. Забагато емоцій забурлили в ньому одночасно. Після заперечення прийшла злість, згідно з щойно вигаданим кимось ритуалом. І все одно злість видавалася на диво доречною.

 — І чому…​ — Гаррі знову перехопило подих. — Чому ж тоді кров єдинорогів не міститься в кожному наборі цілителів? Зберегти комусь життя, навіть якщо вони на самому краю смерті через те, що зʼїли їхні ноги?

 — Бо від цієї крові є хронічні побічні ефекти, — тихо сказав професор Квірел.

 — Побічні ефекти? Побічні ефекти? Які це побічні ефекти визнані медициною гіршими за СМЕРТЬ? — Гаррі підвищував голос, і на останньому слові він уже кричав.

 — Не всі вважають так, як ми, містере Поттер. Хоча, заради справедливості, кров має бути випита в живого єдинорога, і єдиноріг має померти під час пиття. Хіба ж я був би тут в іншому разі?

Гаррі відвернувся, втупився у дерева навколо.

 — Утримувати табун єдинорогів у святого Мунґа. Флуювати туди пацієнтів, чи використовувати летиключі.

 — Так, це б спрацювало.

Обличчя Гаррі напружилося — єдиний зовнішній прояв, крім ще тремтіння рук, усього, що в ньому накопичилося. Йому треба було кричати, треба було якось випустити це все, треба було щось, чого він не міг назвати. Зрештою Гаррі направив паличку на дерево й закричав:

 — Діфіндо!

Пролунав різкий хрускіт, і на дереві зʼявився поріз.

 — Діфіндо!

Ще один розріз. Гаррі вивчив був ці чари лише десять днів тому, коли він почав серйозно сприймати самозахист. Теоретично це були чари для другокласників, але лють, що охопила його, не знала меж, він вже був достатньо досвідчений, щоб не виснажити себе цілковито, і в нього досі не вичерпалися сили.

 — Діфіндо! — цього разу Гаррі цілився в гілку, і вона повалилася на землю з усім листям та гіллям.

У нього не було сліз — лише тиск, який ніяк не виходило випустити.

 — Я залишу вас тут, — тихо сказав професор Квірел. Професор із захисту підвівся з пенька, кров єдинорога досі виблискувала в місячному промінні на його чорному плащі, він накинув каптур на голову.