Перша зустріч:

О 6:07 ранку 17 квітня 1992-го року сонце тільки піднімалося з-за горизонту, освітлюючи замок Гоґвортс. Промені, проникаючи через запнуті завіси рейвенкловського гуртожитку для хлопчиків-першокласників, давали мʼяке світло, багряно-жовте на світанку та злегка змінене білою тканиною на вікнах, але ще недостатньо сильне, щоб розбудити хлопців, що звикли до зимового графіку.

В одному з кількох ліжок Гаррі Поттер спав, як сплять лише вщент виснажені люди.

Двері тихо відчинилися.

Силует тихо перетнув кімнату.

Цей силует підійшов до Гарріного ліжка.

Він поклав руку на плече сплячого хлопчика, від чого той зірвався та зойкнув.

Ніхто інший не прокинувся.

 — Містере Поттер, — пискнув маленький чоловік. — Директор просить вашої негайної присутності.

Хлопчик повільно сів на ліжку, перебираючи руками під ковдрою. Він очікував був, що почуватиметься значно гірше, прокинувшись зранку. Це здавалося…​ неправильним, що його мозок зараз працював, що його думки все ще рухалися, що він не був недієздатним й не плакав принаймні тиждень. Хлопчик знав, що це була звичайна адаптаційна реакція, бо мізки еволюціонували, щоб саме так реагувати. Його темна сторона, певно, цього б не зробила. Навіть якщо так, то все одно здавалося неправильним бути живим та з ясним розумом цього ранку.

Але його рішення воскресити Герміону Ґрейнджер відчувалося…​ достатнім, наче він вже робив все правильно, звернув на потрібну доріжку, і її можна було повернути, і це все що було потрібно, щоб журба відступила. Більше нічого не треба було вирішувати, жодної неоднозначності, жодних конфліктів, що його роздирали б, і жодної потреби памʼятати те, що він бачив…​

 — Уже вдягаюся, — мовив Гаррі.

Професор Флитвік вимушено, але все ж заперечив своїм високим тоном:

 — Директор наказав доставити вас до його кабінету негайно, без затримок, містере Поттер. Перепрошую.

Менше ніж за хвилину Гаррі (професор Флитвік відправив його прямісінько до кабінету директора через внутрішню систему флу Гоґвортсу), досі в самій піжамі, опинився перед Албусом Дамблдором. Заступниця директора також сиділа там у кріслі, і майстер зіллєваріння теж блукав там серед дивних пристроїв та був зненацька заскочений з роззявленим від позіхання ротом появою Гаррі з каміна.

 — Гаррі, — мовив директор без вступних промов, — перш, ніж я скажу те, що маю сказати далі, я повідомляю тобі, що Герміона Ґрейнджер справді загинула. Охоронні чари зафіксували це та повідомили мене. Самі стіни казали, що відьма загинула. Я перевірив її тіло на місці, і це були справжні смертні останки Герміони Ґрейнджер, а не якоїсь ляльки чи двійника. Немає жодного відомого магії способу скасувати смерть. Тепер, коли все це було сказано, повідомляю, що останки Герміони Ґрейнджер наразі зникли з камери зберігання, до якої їх розмістили, та де ти їх охороняв. Це ти їх забрав, Гаррі Поттере?

 — Ні, — відповів Гаррі, звузивши очі.

Кинутий в бік Северуса погляд показав, що той дуже прискіпливо спостерігає за ним.

Погляд Дамблдора теж був пронизливим, але не ворожим.

 — Чи тіло Герміони Ґрейнджер у твоєму володінні?

 — Ні.

 — Чи ти знаєш де воно зараз перебуває?

 — Ні.

 — Чи ти знаєш, хто його взяв?

 — Ні, — відповів Гаррі і завагався. — Окрім деяких очевидних ймовірнісних спекуляцій, що не мають під собою жодних конкретних знань.

Старий чаклун кивнув.

 — Чи ти знаєш, навіщо його викрали?

 — Ні. Окрім деяких очевидних спекуляцій і так далі.

 — І яких саме? — різкий погляд древніх очей.

 — Якщо ворог помітив, коли ви бігли проконсультуватися з близнюками Візлі під час уроку, коли Герміону заарештували, і дізнався про ту чарівну карту, що, як ви стверджуєте, було викрадено, то ворог міг поцікавитися, чому я охороняв тіло Герміони Ґрейнджер. Моя черга. Це ви влаштували смерть Герміони в надії повернути гроші від Луціуса?

 — Що? — випалила професорка Макґонеґел.

 — Ні, — відповів старий чарівник.

 — Чи ви знали чи підозрювали, що Герміона Ґрейнджер може загинути?

 — Я не знав. А щодо підозр, то я спробував захистити її від Волдеморта наскільки міг. Я не бажав її смерті, не хотів дати цьому статися, не мав намірів отримати вигоду з цього, Гаррі Поттере. А тепер покажи мені свого капшучка.

 — Він у моїй валізі…​ — почав Гаррі.

 — Северусе, — звернувся старий чарівник, і майстер зіллєваріння ступив уперед, — перевір і його валізу також, кожне відділення.

 — На моїй валізі є захисні чари.

Северус Снейп невесело вишкірився та зробив крок у зелене полумʼя.

Дамблдор витяг свою довгу темно-сіру паличку та почав махати нею близько до Гарріного волосся, виглядаючи неначе маґл з металошукачем. Коли Дамблдор дійшов до шиї Гаррі, він зупинився.

 — Самоцвіт на твоєму персні, — вимовив Дамблдор. — Це більше не чистий діамант. Він коричневий, кольору очей Герміони Ґрейнджер та кольору її волосся.

Раптова напруга наповнила кімнату.

 — Це камінь мого батька, — почав Гаррі. — Трансфігурований, як завжди. Я змінив його на згадку про Герміону…​

 — Мені потрібно переконатися у цьому. Зніми цього персня, Гаррі, та поклади його на мій стіл.

Повільно Гаррі так і зробив, вийнявши самоцвіт та відкладаючи сам перстень в інший бік стола.

Дамблдор направив паличку на самоцвіт і…​

Великий, непримітний сірий камінь підстрибнув у повітря від сили його раптового розширення, врізався у якийсь невидимий барʼєр у повітрі над ним, і потім упав з гучним тріском на директорський стіл.

 — Тепер мені знадобиться ще пів години, щоб трансфігурувати його знову, — спокійно прокоментував Гаррі.

Дамблдор відновив обшук. Гаррі довелося зняти лівого черевика та свого персня з пальця ноги, що був його летиключем на випадок, якщо його викрадуть і виведуть поза зону дії чарів Гоґвортсу (і не зведуть проти-являльних, проти-летиключевих, проти-феніксових та проти-часоворотних чарів, що, як Северус запевнив Гаррі, будь-хто з ключових смертежерів точно зробив би). Було перевірено, що магія, яку випромінював перстень, — це справді магія летиключа, а не магія трансфігурації. Решту Гаррі проголосили чистою.

Незадовго після того майстер зіллєваріння повернувся, принісши Гарріного капшучка та деякі інші магічні речі, що були у Гарріній валізі. Все це було також оглянуто директором, одне за одним, до кожної дрібнички з аптечки.

 — Тепер можна йти? — спитав Гаррі, коли все скінчилося, намагаючись вкласти якомога більше холоду у свій голос.

Він підібрав свого капшучка та почав процес згодовування сірої каменюки всередину. Порожній перстень повернувся на його палець.

Старий чаклун видихнув, вкладаючи паличку назад у рукав.

 — Мені справді шкода, — виголосив він. — Але я мав переконатися. Гаррі…​ Темний Лорд забрав останки Герміони Ґрейнджер, здається. Я не можу вигадати, яким чином це може принести йому користь, хіба що він може прислати її труп до тебе у вигляді інферія. Северус видасть тобі деякі зілля, що ти повинен мати при собі. Будь же попередженим та готовим зробити те, що треба.

 — Чи інферій матиме розум Герміони?

 — Ні…​

 — Тоді це буде не вона. Я можу піти? Хоча би, щоб переодягти піжаму.

 — Також є інші новини — я не заберу багато часу. Охоронні чари Гоґвортсу зафіксували, що жодна жива істота не проникла всередину, а також що Герміону Ґрейнджер убив професор захисту.

 — Гм, — прогудів Гаррі.

Думка 1: Але ж я бачив, як троль убив Герміону.

Думка 2: Професор Квірел змінив мою памʼять та розставив все так, як це побачив Дамблдор, коли зʼявився.

Думка 3: Професор Квірел не міг цього зробити, бо його магія не може торкатися моєї. Я бачив це в Азкабані…​

Думка 4: Чи можу я довіряти своїй памʼяті?

Думка 5: В Азкабані безсумнівно сталася якась катастрофа. Нам би не знадобилася ракета, якби професор Квірел не знепритомнів, і чому б йому бути непритомним, якщо тільки не…​

Думка 6: А чи був я взагалі в Азкабані?

Думка 7: Я точно десь практикувався контролювати дементорів до того, як налякав того дементора під час Чарверсуду. І ось це було у газетах.

Думка 8: Чи я точно пригадую газети?

 — Гм, — знову прогудів Гаррі. — Це закляття має справді бути непрощенним. Ви справді думаєте, що професор Квірел міг змінити мою памʼять…​

 — Ні. Я повернувся назад у часі та встановив певні пристрої, щоб записати останню битву Герміони, яку я не спроможний переглядати наодинці, — старий чарівник справді виглядав дуже похмуро. — Твоя здогадка справді правильна, Гаррі Поттере. Волдеморт зіпсував усе, що ми дали Герміоні для її захисту. Її мітла лежала звичайною палкою в її руках. Її плащ-невидимка не приховував її. Троль ступив на сонячне світло неушкоджений. Це була не бродяча істота, а націлена зброя. І, справді, троль її вбив, однією лиш силою, тому мої чари, що мали виявити використання ворожої магії, не спрацювали. Професора захисту й поряд не було.

Гаррі ковтнув, закрив очі та подумав.

 — Отже це була спроба підставити професора Квірела. Якимось чином. Видається, наче це було modus operandi ворога. Троль зʼїдає Герміону Ґрейнджер, перевірка охоронних чарів, о, дивіться, це зробив професор захисту, як і минулого року…​ ні. Ні, такого не може бути.

 — Чому ні, містере Поттер? — спитав майстер зіллєваріння. — Це досить очевидно, як на мене…​

 — У цьому й полягає проблема.

Ворог розумний.

Повільно сонний туман відступав від Гарріного розуму, і, після повноцінного сну, його мозок міг бачити речі, що не були такими очевидними за день до того.

Згідно з стандартною літературною конвенцією, ворог не повинен спостерігати за тим, що ти робиш, саботувати всі магічні предмети, що ти передав, та відправляти троля невиявного настільки, що герої не можуть зрозуміти, як це було можливо навіть опісля, так, що ти зовсім не зможеш себе захистити. У книжках фокус зазвичай залишається на головних героях. Отже мати ворога, що обійшов усю роботу протагоніста в результаті планування та дій, вчинених поза літературним фокусом, було б diabolus ex machina та драматично незадовільним.

Але у реальному житті вороги вважають, що це вони є головними персонажами, і вони теж будуть розумні, і обмірковуватимуть все наперед, навіть якщо ти не бачитимеш, як вони це роблять. Ось чому все це відчувалося незвʼязним, з незрозумілими частинами та начебто незбагненним. Що відчував Луціус, коли Гаррі погрожував Дамблдорові зруйнувати Азкабан? Що відчували аврори над Азкабаном, дивлячись, як мітла здіймається вгору на факелі?

Ворог розумний.

 — Ворог прекрасно знав, що ви повернетеся у часі, щоб подивитися, що насправді відбудеться з Герміоною, враховуючи, що троль, проникнувши у Гоґвортс, показує нам можливість обійти охоронні чари. — Гаррі заплющив очі, міркуючи сильніше, намагаючись поставити себе на місце ворога. Чому б він, або його темна сторона вчинила щось таке…​ — Передбачалося, що ми маємо прийти до висновку, що у ворога є контроль над тим, що нам кажуть охоронні чари. Але насправді ворог здатен на це лише з великими складнощами чи в особливих умовах. Вони намагаються створити видимість всемогутності, — як зробив би і я. — Пізніше, гіпотетично, охоронні чари б показали, що професорка Сіністра вбила когось. Ми б подумали, що охоронні чари було знову зламано, але, насправді, на професорці Сіністрі було б застосовано виманологію, і це вона насправді скоїла вбивство.

 — Якщо тільки це не є в точності тим, що Темний Лорд очікує, що ми вирішимо, — сказав Северус Снейп, його брови зморщилися від концентрації. — В такому разі він справді має контроль над охоронними чарами, і професорка Сіністра буде невинною.

 — Темний Лорд справді використовує плани дій з такою великою кількістю рівнів ме́та…​

 — Так, — відповіли Дамблдор та Северус.

Гаррі відсторонено кивнув.

 — Тоді це може бути або сценарій, у якому ми повинні вирішити, що охоронні чари кажуть нам правду, коли вони брешуть, або сценарій, у якому ми повинні вирішити, що чари брешуть, коли вони нам кажуть правду, в залежності від рівня, на якому, як наш ворог очікує, ми зупинимося. Але ж якщо ворог планує примусити нас довіритися чарам…​ Ми би довірилися їм усе одно, за умови, що ми не мали б жодної причини їм не довіряти. Тому немає потреби проходити весь шлях, щоб підставити професора Квірела у такий спосіб, що ми мали б збагнути, що ми й мали б за планом розкрити, щоб примусити нас заглибитися у ме́та…​

 — Не зовсім так, — заперечив Дамблдор. — Якщо Волдеморт не повністю заволодів охоронними чарами, тоді ці чари мали б вважати, що хтось із професорського складу це вчинив. Інакше вони б спрацювали на травмуванні міс Ґрейнджер, а не тільки після її смерті.

Гаррі підняв руку та почесав над бровою — якраз під волоссям.

Добренько, серйозне питання. Якщо ворог настільки розумний, якого біса я досі живий? Це що — насправді так важко когось отруїти? Чи існують чари та зілля, що можуть зцілити мене від будь-чого, що могло б потрапити до мого сніданку? Чи зафіксували б це охоронні чари, відстежили б слід магії вбивці?

Чи, можливо, мій шрам містить фрагмент душі, що утримує Темного Лорда на цьому світові так, що він не бажає мене вбивати? Натомість він намагається відіслати усіх моїх друзів, щоб послабити мій дух настільки, що він зможе взяти під контроль моє тіло? Це б пояснило справу з парселмовою. Сортувальний капелюх може бути неспроможний виявляти філактерієво-лічеві штуки. Очевидна проблема 1: темний лорд скоріш за все створив свою філактерієво-лічову штуку в 1943му році вбивши як-же-її-звали та підставивши містера Геґріда. Очевидна проблема 2: не існує такої штуки, як душа.

Хоча Дамблдор також вважав, що моя кров є ключовим інгредієнтом для ритуалу відновлення повної сили темного лорда, що вимагає тримати мене живим до того моменту…​ О, нарешті підбадьорлива думка.

 — Що ж…​ — мовив Гаррі. — У одному я точно певен.

 — І у чому ж?

 — Невіла треба забрати з Гоґвортсу негайно. Він — очевидна наступна мішень, і жоден першокласник не зможе пережити напад такої сили. Нам пощастило, що Невіла не вбили вчора ввечері, — ворогу не треба чекати, поки ми вийдемо з трауру, щоб зробити наступний хід, — чому ворог не ударив, доки ми думали про інше?

Дамблдор обмінявся поглядами з Северусом і потім з несподівано стриманим виразом професорки Макґонеґел.

 — Гаррі, — почав старий чаклун, — якщо ти відправиш від себе всіх своїх друзів, це буде те ж саме, що і якби Волдеморт…​

 — Зі мною все буде добре. Я зможу прожити без Невіла декілька додаткових місяців. Ви ж все одно не збиралися примусити залишитися всіх моїх друзів на все літо, і, навіть якщо так, це не є достатнім виправданням для того, щоб дозволити вбити його. Професорко Макґонеґел…​

 — Я цілком згодна, — перебила шотландська відьма. Вона нахмурилася. — Я надзвичайно згодна. Я згодна з цим настільки, що…​ Я не можу знайти спосіб виразити це, Албусе…​

 — Настільки, що ви готові самостійно його вигнати, незважаючи на те, що можуть подумати, бо сказати опісля, що ви лише виконували накази, не буде виправданням, якщо Невіла вбʼють? — допоміг Гаррі.

Професорка Макґонеґел на якусь мить заплющила очі.

 — Так, і, безсумнівно, має існувати спосіб бути відповідальним без використання погроз односторонніх дій.

Директор зітхнув:

 — У цьому немає потреби. Іди, Мінерво.

 — Чекайте, — втрутився майстер зіллєваріння, якраз коли професорка Макґонеґел, рухаючись поспіхом, потягла щіпку зеленого порошку флу з вази. — Нам не варто привертати увагу до хлопчика так, як директор привернув її до близнюків Візлі. Було б мудріше, гадаю, якби бабуся містера Лонґботома забрала його з Гоґвортсу. Нехай він поки що залишається у вітальні — здається, Темний Лорд не може діяти настільки відкрито.

Знову був довгий обмін поглядами між ними чотирма, і, нарешті, Гаррі кивнув, а за ним і професорка Макґонеґел.

 — В такому разі, — порушив тишу Гаррі. — Я певен у ще одній речі.

 — І в чому ж? — перепитав Дамблдор.

 — Мені конче потрібно відвідати вбиральню, і я з радістю змінив би цю піжаму на щось інше.

 — Поміж іншим, — почав Гаррі, коли вони виникли з флу у порожній кабінет вихователя Рейвенклову. — Одне швидке питання, що я хотів поставити вам наодинці. Той меч, що близнюки Візлі витягли з Сортувального капелюха. То ж був меч Ґрифіндора, чи не так?

Старий чарівник повернувся, вираз його обличчя не змінився:

 — Що змусило тебе подумати таке, Гаррі?

 — Сортувальний капелюх вигукнув «Ґрифіндор!» саме перед тим, як передати його. Меч мав рубінове навершя та золотий напис на лезі, що латиною означає «Нічого краще». Просто інтуїція.

 — Nihil supernum, — мовив старий чарівник. — Це не зовсім те, що малося на увазі.

Гаррі кивнув:

 — Мгм. Що ви з ним зробили?

 — Я забрав його там, де він упав, та сховав у безпечному місці, — відповів старий чарівник. Він суворо поглянув на Гаррі. — Сподіваюся, що ти не жадаєш його для себе, юний рейвенкловцю?

 — Зовсім ні, просто хочу переконатися, що ви не забрали його у законних власників на постійній основі. То виходить, що близнюки Візлі — спадкоємці Ґрифіндора?

 — Спадкоємці Ґрифіндора? — перепитав Дамблдор, виглядаючи здивовано. Тоді старий чаклун посміхнувся, блакитні очі замерехтіли. — О, Гаррі, може Салазар Слизерин і вбудував Таємну кімнату в Гоґвортс, але Ґодрик Ґрифіндор не був схильний до такої екстравагантності. Ми ж бачили лише, що Ґодрик залишив свого меча на захист Гоґвортсу на випадок, якщо гідний учень стикнеться з ворогом, якого не зможе здолати наодинці.

 — Це не теж саме, що просто сказати «ні». Не думайте, що я не помітив, що ви так і не сказали «ні».

 — Я не жив у ті роки, Гаррі, і я не знаю всього, що Ґодрик Ґрифіндор міг зробити чи не зробити…​

 — Чи ви приписуєте більше ніж пʼятдесят відсотків субʼєктивній імовірності того, що існує щось на кшталт спадкоємця Ґрифіндора, і що один чи обидва близнюки Візлі — це вони. «Так» або «ні», ухиляння означатиме «так». Вам не вдасться мене відволікти, незважаючи на те, наскільки сильно мені треба відвідати вбиральню.

Старий чаклун зітхнув:

 — Так, Фред та Джордж Візлі — спадкоємці Ґрифіндора. Я благаю тебе не розповідати їм цього — ще зарано.

Гаррі кивнув та розвернувся, щоб піти.

 — Я здивований, — промовив Гаррі. — Я небагато читав про життя Ґодрика Ґрифіндора. Близнюки Візлі — вони…​ кльові у багатьох сенсах, але вони не відповідають образу Ґодрика з історичних книжок.

 — Тільки вкрай горда й пихата людина, — тихо промовив Дамблдор, повернувшись в бік флу, що вже розгорався зеленим полумʼям, — вважатиме, що його нащадки мають бути такими ж, як і він, а не такими, яким він хотів би бути.

Директор ступив у зелений вогонь та зник.

Друга зустріч (у затишному закутку неподалік вітальні Гафелпафу):

Обличчя Невіла Лонґботома скривилося наче від муки, коли він говорив у пустоту, до порожнього повітря.

 — Серйозно, — відповіло йому порожнє повітря. — Я закутався у плащ-невидимку з додатковими проти-виявними чарами, щоб пройти коридорами, бо не хочу, щоб мене вбили. Мої батьки одразу б витягли мене з Гоґвортсу, якби тільки директор дозволив. Невіле, те, що ти залишиш Гоґвортс, є здоровим ґлуздом — це не має нічого спільного з…​

 — Я зрадив тебе, генерале, — промовив Невіл голосом настільки глухим, наскільки одинадцятирічний хлопчик тільки міг. — Я навіть не діяв як хаосит. Я підкорився авторитету та спробував примусити підкоритися й тебе. Як ти там казав про те, що у Легіоні Хаосу солдат, що уміє тільки виконувати накази, нічого не вартий?

 — Невіле, — твердо почало говорити порожнє повітря. Рішучий тиск двох рук відчувся через тонку тканину на плечах Невіла. Голос присунувся ближче до нього. — Ти не сліпо підкорився авторитетові, ти намагався захистити мене. Це правда, що у цьому хаотичному світі солдати, що тільки й можуть слідувати правилам та наказам, нікчемні. Але солдати, хто слідують правилам заради захисту їхніх друзів…​

 — Трішки кращі, ніж нікчемні? — гірко вимовив Невіл.

 — Значно кращі, ніж нікчемні. Невіле, ти зробив помилку у судженнях. Це коштувало мені приблизно шістьох секунд. Можливо, травми Герміони були б менш фатальними, але навіть якщо так, я не думаю, що шести секунд вистачило б тролю, щоб відкусити ще шмат від Герміони. У альтернативному світі, де ти мені не перешкоджаєш, Герміона все одно помирає. У той же час, я можу не сходячи з місця назвати перший десяток варіантів, при яких Герміона була б жива, якби я не був дурним…​

 — Ти? Так ти ж побіг одразу по неї. А я — той, хто намагався тебе спинити. Якщо у цьому хтось і винен, то це я, — гірко промовив Невіл.

Порожнє повітря затихло на мить.

 — Ого, — нарешті заговорило порожнє повітря. — Ого. Мушу сказати, що це виставляє все у зовсім іншому світлі. Я спробую пригадати це наступного разу, коли відчую потяг винити себе за щось. Невіле, термін з літератури для цього — «егоцентричне упередження». Він означає, що ти переживаєш все зі свого життя, але ти не можеш переживати все, що відбувається в навколишньому світі. Тоді відбувалося більше, значно більше усього, ніж просто твій виступ проти мене. Ти будеш тижнями пригадувати те, що ти зробив протягом тих шести секунд, як я бачу, але ніхто більше про це не думатиме. Інші люди проводять значно менше часу, думаючи про твої помилки, ніж ти сам, тільки тому, що ти не є центром їхніх світів. Я гарантую тобі, що нікому, окрім тебе, навіть на гадку не спало звинуватити Невіла Лонґботома за те, що сталося з Герміоною. Ні на частку секунди. Ти поводишся, якщо пробачиш мені цей вираз, як дурник маленький. А тепер замовкни та прощаймося.

 — Я не хочу прощатися, — відповів Невіл. Його голос тремтів, але він стримався, щоб не заплакати. — Я хочу залишитися тут та разом з тобою битися проти…​ проти всього, хай що тут не відбувається.

Порожнє повітря наблизилося до нього та охопило обіймами, і голос Гаррі Поттера прошепотів:

 — Не пощастило.