Гаррі увійшов до Великої зали, один раз роззирнувся довкола, ухопив достатньо для підтримки життєдіяльності калорій, вийшов, надягнув знову свій Плащ та знайшов якийсь закуток, де можна поїсти. Бачити інших учнів за столом…​

Відчуття відрази, коли дивишся на інших людей, — погана ознака, прокоментував гафелпафець. Не варто їх звинувачувати в тому, що в них не було всіх можливостей, які ти мав, щоб вивчити все, що ти знаєш. Бездіяльність у стресових ситуаціях не має нічого спільного з егоїзмом. Це ж упередження нормальності, як тоді, коли зіткнулися літаки на острові Тенер-щось-там, дехто з пасажирів вибіг та врятувався, але більшість просто заклякли в кріслах поки їхній літак буквально горів. Подивися, скільки тобі знадобилося часу, щоб справді почати діяти.

У ненависті немає корисного призначення, сказав ґрифіндорець. Це пошкодить твій альтруїзм.

Спробуй винайти спосіб тренування, який можна використати, щоб запобігти цьому наступного разу, сказав рейвенкловець.

А я зухвало зроблю експериментальне передбачення, сказав слизеринець, запамʼятайте мої слова: ми завжди спостерігатимемо саме те, на що вказує гіпотеза, згідно з якою людей не можна врятувати, не можна навчити, і вони ніколи не зможуть допомогти нам з чимось справді важливим. Також нам потрібен якийсь спосіб підрахунку того, як часто я маю рацію.

Гаррі проігнорував голоси у своїй голові і просто зʼїв тости якомога швидше. Це був поганий спосіб харчування для щоденної практики, та поодинокі винятки не зашкодять, якщо він надолужуватиме втрачене наступного дня.

Він саме робив черговий укус, як яскрава срібна фігура фенікса випурхнула нізвідки та сказала голосом старого втомленого чоловіка:

 — Скинь свого Плаща, Гаррі. Я маю доставити тобі листа.

Гаррі прокашлявся, ковтнув шмат тосту, що пішов не туди, підвівся, зняв Плащ невидимості, голосно сказав:

 — Передай Дамблдорові, що я сказав «добре», — а потім сів та продовжив їсти свій тост.

Тост майже скінчився, коли Албус Дамблдор підійшов до Гарріного закутка, принісши згорнуті аркуші паперу в руці. Справжнього паперу, у лінію, а не чаклунського пергаменту.

 — Це…​ — почав Гаррі.

 — Від твого батька і від твоєї матері, — відповів старий чарівник. Дамблдор безмовно простяг складені аркуші, і Гаррі безмовно їх прийняв. Старий чаклун трішки завагався, а потім тихо спитав: — Професор захисту сказав мені утриматися від порад. Я й сам так вирішив, коли обміркував це спокійно. Надто довго я не розумів чеснот мовчання. Але, якщо я помиляюся, то тільки скажи…​

 — Ви не помиляєтеся, — мовив Гаррі. Він поглянув униз на складені аркуші в лінію, йому стало млосно — тіло так повідомляло про сильно песимістичний прогноз. Не могло бути, щоб його батьки зреклися його, та й зрештою не було нічого, що вони могли б йому зробити (якась частина всередині нього досі боялася, що йому заборонять дивитися телевізор, незважаючи на те, наскільки мало сенсу в цьому тепер було). Але він вже вийшов з ролі, яку батьки приписують дітям, вважаючи їх нижчими в ієрархії. Було б нерозумно очікувати чогось іншого, окрім люті та обурення, всеосяжного, праведного гніву, коли так поводишся з тими, хто вважає себе домінуючими.

 — Після того, як прочитаєш свого листа, — почав директор, — вважаю, що тобі варто було б одразу спуститися до Великої зали, Гаррі. Ти хотів би почути те, що там буде оголошено.

 — Мене не цікавлять похорони…​

 — Ні. Не це. Будь ласка, Гаррі, прийди, щойно дочитаєш, і без свого Плаща. Ти прийдеш?

 — Так.

Старий чаклун пішов.

Гаррі довелося примушувати себе розгорнути листа. Дуже важливо було оберігати вразливих друзів та родичів від лиха. Можливо це й кліше, але наскільки Гаррі міг судити, логіка була правильною. Пошкоджені стосунки можна відновити пізніше.

Перший лист був написаний від руки і потребував від Гаррі зосередженості під час читання:

Сину,

Хай що ти прочитав у книгах, оберігати нас від лиха не є настільки ж важливим, як мати дорослих, що зможуть надати допомогу, коли ти в біді. Не сказавши нам ні слова, ти вирішив, що ми відмовимося від тебе через твою «темну сторону». Привид Шекспіра свідок — цього року я бачив речі, що ніяк не вкладаються в моє уявлення про всесвіт (подеколи мені здається, що твоя мама просто намагається мене втішити, а насправді тебе забрали органи опіки, коли мені почало здаватися, що ти вмієш чаклувати). Хоч я й не можу заперечувати ймовірність того, що в тебе виникла якась…​ Я досі не впевнений, як це називати, але «темна сторона» звучить надто поспішно в умовах, коли ми не знаємо, що відбувається. Чи ти впевнений, що це не паростки телепатичних умінь, — можливо, ти просто читаєш думки чарівників навколо себе? Їхні думки можуть здатися лихими для дитини, що виросла в менш божевільній цивілізації. Все це — безпідставні спекуляції, визнаю. Але ти теж не повинен вдаватися до швидких висновків.

Ось дві найважливіші речі, що я маю тобі сказати. По-перше, сину, я цілком упевнений у твоїй здатності залишатися на Світлій стороні сили так довго, як ти того бажатимеш, і я цілком упевнений, що лише цього ти й бажаєш. Якщо якийсь злий дух шепоче тобі жахливі пропозиції, просто ігноруй їх. Я відчуваю потребу наголосити, що тобі потрібно напрацювати навичку ігнорувати цього злого духа, навіть коли він пропонує щось, що здається чудовою винахідливою ідеєю. Сподіваюся, мені не треба нагадувати про той випадок з науковим проєктом, який, визнаю, було б значно легше пояснити, якщо ти тоді страждав від демонічної одержимості.

По-друге, маю повідомити, що немає потреби боятися, що мама чи я відмовимося від тебе через твою «темну сторону». Ми не очікували, що ти отримаєш магічні сили чи розвинеш потяг до чорної магії, але ми очікували, що ти станеш підлітком. Що, якщо подивитися очима бідолашного батька, вже є достатньою підставою для хвилювання за дитину, що у віці девʼяти років була причетною до виклику загалом пʼяти пожежних автомобілів. Діти дорослішають. Не брехатиму й не казатиму, що у віці двадцяти років ти відчуватимеш ту саму близькість до нас, яку ти відчуваєш зараз. Але ми з мамою любитимемо тебе так само, навіть коли ми будемо старими, сивими й турбуватимемо роботів-прислужників у домі пристарілих. Діти завжди виростають та покидають батьків, а батьки завжди слідують за дітьми, пропонуючи корисні поради. Діти зростають, їхні характери змінюються, і вони роблять речі, яких не варто було робити з точки зору їхніх батьків, і вони зневажливо ставляться до своїх батьків, відсилають їх геть з магічних шкіл, але батьки все одно люблять їх і далі. Це є цілком природно. Хоча, якщо ти досі не досяг статевого дозрівання, а твої підліткові роки будуть пропорційно гірші за це, ми залишаємо за собою право переглянути цю думку.

Хай там що відбувається, памʼятай — ми тебе любимо й завжди любитимемо, незважаючи ні на що. Я не знаю, чи наша любов має хоч якісь магічні сили у твоєму світі, але якщо має, то не соромся скористатися нею.

Враховуючи все зазначене…​ Гаррі, зроблене тобою є неприйнятним. Гадаю, ти знаєш це. Також я знаю, що зараз не час для читання нотацій щодо цього. Але ти маєш написати нам і розповісти все, що відбувається. Я чудово розумію, чому ти хотів, щоб нас забрали зі школи, і я знаю, що ми не можемо тебе примусити до чого-небудь, але, будь ласка, Гаррі, будь розсудливим і зрозумій, якими переляканими ми маємо бути.

Хочу тобі сказати, що тобі абсолютно заборонено мати справу з будь-якою магією, яку дорослі навколо вважають хоч трішки небезпечною. Але з того, що я знаю, вчителі вашої школи щопонеділка дають всім уроки з розширеного курсу некромантії. Благаю, будь ласка, будь обережним настільки, наскільки дозволяє ситуація навколо, хай яка вона є. Попри твій дуже куций опис, ми не маємо найменшого розуміння про те, що відбувається, і, я сподіваюся, ти напишеш нам стільки, скільки зможеш. Зрозуміло, що, у якомусь сенсі, ти дорослішаєш, і я спробую не вдавати батька з дитячої книжки, хто тільки шкодить (сподіваюся, що ти розумієш, наскільки це для мене складно). І твоя мама розповіла мені низку моторошних речей про те, як магія залишається в секреті, і до якої халепи я заведу тебе, якщо буду здіймати ґвалт. Я не можу наказати тобі уникати небезпеки, бо твоя школа є небезпечною, а твій директор не дозволить тобі відрахуватися. Я не можу сказати, що тобі не варто брати на себе жодної відповідальності за те, що відбувається навколо тебе, адже поряд з тобою є інші діти в біді. Але запамʼятай, що захищати дорослих не є твоїм моральним обовʼязком — це їхній обовʼязок оберігати тебе, і кожний хороший дорослий з цим погодиться. Будь ласка, напиши нам більше, щойно зʼявиться нагода.

Нам обом дуже кортить допомогти. Якщо є бодай щось, що ми можемо зробити, будь ласка, повідом одразу. Немає нічого гіршого, що могло б трапитися з нами, ніж дізнатися, що щось трапилося з тобою.

Люблю тебе,

Тато.

Остання сторінка містила лише це:

Ти пообіцяв мені, що не дозволиш магії забрати тебе у мене. Я виховувала тебе хлопчиком, що не порушив би обіцянки, яку він дав матері. Ти повинен повернутися неушкодженим, бо ти обіцяв.

Люблю тебе,

Мама.

Гаррі повільно опустив листа й покрокував у бік Великої зали. Його руки тремтіли, усе його тіло тремтіло, і здавалося, що забагато зусиль ішло на те, щоб не заплакати. Чого, як він вважав, не варто було робити. Він жодного разу не заплакав сьогодні. І не заплаче. Сльози означали б визнання поразки. Але це ще не кінець. Тому він не заплаче.

Їжа, яку подавали у Великій залі того вечора, була проста: тости, масло та джем, вода та апельсиновий сік, вівсянка та інша буденна їжа — жодних десертів. Дехто з учнів одягнув прості чорні мантії без кольорів свого гуртожитку. Інші ж прийшли у звичайному одязі. Це мало б спричинити суперечку, але натомість панувала тиша, окрім, хіба що, звуку того, як люди мовчки їдять. Для дискусії потрібні дві сторони, а одна з них цього вечора була не схильна до дискусій.

Заступниця директора Мінерва Макґонеґел сиділа за Високим столом і не їла. Хоч їй би це не завадило. Можливо, вона б таки поїла по деякому часі. Але вона не могла примусити себе зробити це зараз.

Для ґрифіндорців є лише один шлях. Мінерва пригадала це одразу, коли після наполегливих слів професора захисту її розум не зміг вигадати жодної інтриги, що могла б зарадити. Це не було шляхом ґрифіндорців, чи, скоріш, вона мала б сказати, не було її шляхом — Албус наче пробував себе в інтригах…​ І втім, якщо пригадати, він не плів інтриг у час кризи — жодних хитрощів та ігор як останній засіб. Для Албуса Дамблдора, як і для неї, єдине правило in extremis — вирішити, що є правильним, та зробити це, хай чого воно тобі коштуватиме. Навіть якщо для цього треба вийти за свої межі, відійти від своєї ролі чи начхати на уявний образ себе. Ось останній засіб ґрифіндорців.

Вона побачила, як Гаррі Поттер прослизнув до Великої зали боковим входом.

Час настав.

Професорка Мінерва Макґонеґел підвелася зі стільця, поправила капелюха та повільно підійшла до кафедри перед Високим столом.

Вже майже відсутні звуки у Великій залі повністю зникли, коли всі учні повернулися в її бік.

 — До цього часу ви всі вже маєте знати, — почала вона, голос її не тримався рівно. Що Герміона Ґрейнджер загинула. Вона не сказала цих слів уголос, бо всі вони вже знають це. — Якимось чином троль проник до замку Гоґвортс, не здіймаючи тривоги від древніх охоронних чарів. Якимось чином цей троль зміг уразити ученицю, не здіймаючи тривоги з чарів аж до моменту її смерті. Проводиться розслідування щодо того, яким чином це стало можливим. Рада опікунів проводить засідання, щоб визначити, як Гоґвортс на все це відповість. З часом справедливість буде відновлено. Тим часом є й інша справа для справедливості, що має бути владнана негайно. Джордже Візлі, Фреде Візлі, будь ласка, вийдіть та станьте перед усіма.

Близнюки Візлі переглянулися на місці, де вони сиділи за ґрифіндорським столом, а потім підвелися та покрокували в її бік, повільно, неохоче. І тоді Мінерва зрозуміла, що близнюки Візлі подумали, що їх зараз виключать.

Вони справді подумали, що вона їх виключить.

Ось до чого призвів уявний образ професорки Макґонеґел, що жив в її голові.

Близнюки Візлі підійшли до кафедри, дивлячись на неї наляканими, але рішучими поглядами, і вона відчула, як і далі крається її серце.

 — Я не збираюся вас виключати, — повідомила вона, і посумнішала ще більше від здивування на їхніх обличчях. — Фреде Візлі, Джордже Візлі, оберніться до своїх однокласників, нехай вони вас бачать.

Брати Візлі, що досі видавалися здивованими, так і зробили.

Вона зібрала усю волю в кулак, та сказала те, що було правильним.

 — Мені соромно, — мовила вона, — за всі події, що сталися сьогодні. Мені соромно, що там було лише двоє вас. Соромно за те, що я зробила з Ґрифіндором. З усіх гуртожитків, саме Ґрифіндор повинен бути тим, хто прийшов би на допомогу, коли Герміона Ґрейнджер потрапила в біду, коли Гаррі Поттер кликав сміливців підтримати його. Це правда — семикласник зміг би стримувати гірського троля, поки тривають пошуки міс Ґрейнджер. І вам варто було б вірити в те, що вихователька гуртожитку Ґрифіндор, — її голос зірвався, — повірила б у вас. Коли б ви порушили її наказ, щоб вчинити правильно, в час кризи, яку вона не змогла передбачити. І причиною для вашої зневіри є те, що я ніколи вам цього не виказувала. Я й сама не вірила в чесноти Ґрифіндору. Я намагалася придушити ваш бунтівний дух замість того, щоб направити вашу хоробрість і перетворити її на мудрість. Все, що Сортувальний Капелюх вгледів у мені, що змусило його відправити мене до Ґрифіндору, — я зрадила все це. Я подала заяву про відставку з посади заступниці директора та виховательки гуртожитку Ґрифіндор.

Залунали шоковані й обурені зойки — і не тільки з боку ґрифіндорського столу. Серце Гаррі захололо в грудях. Йому треба вибігти вперед, сказати щось, він зовсім не хотів, щоб це стал…​

Мінерва вдихнула і продовжила:

 — Однак директор відхилив мої заяви, — повідомила вона. — Тому я служитиму далі й спробую виправити все, що я накоїла. Я повинна знайти, у який спосіб навчити моїх учнів чинити правильно. Не так, як буде безпечніше, не так, як буде легше, не так, як наказали. Якщо все, чого я спроможна навчити вас, це здавати ваші роботи вчасно, то з тим самим успіхом могло б і не бути гуртожитку Ґрифіндор. Цей шлях буде значно складнішим для мене і, можливо, для всіх нас. Але тепер я знаю, що до цього я обирала лише легкий шлях.

Вона зійшла з кафедри і підійшла до місця, де стояли близнюки Візлі.

 — Фреде Візлі, Джордже Візлі, — заговорила вона, — ви обидва не завжди чинили правильно. Шлях мудрості лежить не в обурливій та марній непокорі авторитету. І все ж сьогодні ви виявилися єдиними з нашого гуртожитку, кого не зіпсували мої помилки. Бо ви вчинили правильно: не підкорилися страху бути виключеними й ризикнули життям, виходячи проти гірського троля. За вражаючу сміливість, що робить честь вашому роду, я нагороджую кожного з вас двома сотнями очок для Ґрифіндору.

Знову шок на їхніх обличчях, знову біль ріже ножем її серце.

Вона повернулася до інших учнів.

 — Я не дам жодних очок Рейвенклову, — подовжила вона. — Підозрюю, що містер Поттер не захоче їх. Якщо ж я помиляюся, він може виправити мене й взяти стільки очок гуртожитку, скільки забажає. Але, якщо це чогось і варте, містере Поттер, мені…​ — голос підвів її. — Мені шкода…​

 — Зупиніться! — закричав Гаррі, і потім знову: — Зупиніться, — слова застрягали в його горлі. — Ви не мусите, професорко, — щось всередині нього викручувалося, погрожуючи розірвати його зсередини, ніби руки велетня, що роздирають його навпіл. — І…​ І вам не варто забувати про Сьюзен Боунз та Рона Візлі — вони теж допомагали, вони теж мають отримати очки гуртожитків…​

 — Міс Боунз та молодший Візлі? — перепитала професорка Макґонеґел. — Рубеус нічого про них не говорив…​ Що ж вони зробили?

 — Міс Боунз спробувала оглушити містера Геґріда, коли той намагався зупинити мене, а містер Візлі поцілив закляттям у Невіла, коли Невіл пішов мені наперекір. Вони обидва мають отримати очки, і…​ і Невіл також, — до цієї миті Гаррі не уявляв, як Невіл має почуватися зараз, але в ту ж мить як він про це подумав, він зрозумів, — адже Невіл спробував хоч якось діяти. Навіть якщо його дії й не були правильними. Бо діяти правильно — це наступний урок, який треба засвоїти після того, як навчишся діяти взагалі.

 — Десять очок Гафелпафу, міс Боунз, — сказала професорка Макґонеґел, її голос надломився посередині. — Десять очок Ґрифіндору, Роне Візлі. Сьогодні ваша родина повинна надзвичайно пишатися собою. І десять очок Гафелпафу для Невіла Лонґботома за спробу зупинити містера Поттера та зробити те, що він вважав правильним…​

 — Ви не повинні! — вигукнув молодий голос з боку гафелпафського столу, і пролунав гучний звук тамування подиху.

Гаррі поглянув у той бік, але потім швидко перевів погляд назад до професорки Макґонеґел і промовив так рівно, як тільки міг:

 — Насправді Невіл має рацію — ви не можете нагороджувати буквально нулем очок за те, що ти діяв правильно, бо це посилає неправильний сигнал. Натомість, варто дати пʼять очок, враховуючи, що він був напівдорозі.

Якусь мить видавалося, що професорка Макґонеґел не могла знайти, що на це відповісти, але потім вона спрямувала погляд у бік Невіла і виголосила:

 — Як бажаєте, містере Поттер. Що ще, міс Боунз?

Гаррі подивився у той бік і побачив, що Сьюзен Боунз вийшла вперед, витираючи очі. Гафелпафка промовила:

 — Насправді…​ Професорко Макґонеґел…​ Генерал Поттер цього не бачив…​ Але капітан Візлі і я були не єдині, хто став на шляху містера Геґріда, коли він втік. До того, як старші учні нас зупинили. Але ми змогли сповільнити містера Геґріда на якусь мить, щоб генерал Поттер зміг вирватися.

 — Ви мусите дати їм очки також, — сказав Рон Візлі з ґрифіндорського стола. — Або я їх теж не візьму.

 — Хто ще? — спитала професорка Макґонеґел, її голос не тримався рівно.

Семеро інших дітей піднялося.

Що саме там наш слизеринець передбачав про те, що нічого ніколи не спрацює? спитав гафелпафець.

Щось всередині Гаррі надломилося так, що йому довелося зібрати всі сили, щоб не розклеїтися зовсім.

Коли все було сказано і все було зроблено, Мінерва пішла до місця де стояв Гаррі Поттер. Хоч це й не було її кращим умінням, вона встановила чари, що не давали нікому їх бачити, і заглушила всі звуки наступною думкою.

 — Ви не мусили…​ — почав Гаррі Поттер, — Ви не мусили того казати…​ — він звучав начебто він задихався. — П-професорко, все, що я вам наговорив, було болючим, сповненим ненависті і неправильним…​

 — Я знала це, Гаррі, — мовила вона. — Незважаючи на це, я мала б діяти краще.

У її грудях було якесь відчуття легкості: наче зістрибнула зі скелі, і твої ноги більше не мають тримати твоє тіло прямо. Вона не була впевнена, що зможе це зробити, вона не знала шляху, і все ж, вперше здавалося, що Гоґвортс не стане сумною тінню себе минулого, коли вона стане директоркою.

Гаррі витріщився на неї, потім зробив дивний звук, який начебто силою вирвався з його горла, і закрив обличчя руками.

Вона стала на коліна й обійняла його. Це могло бути неправильним, але також могло бути й правильним, і вона не дала цій невизначеності спинити себе. Настав час їй навчатися ґрифіндорської хоробрості, щоб вона потім змогла навчати інших.

 — Колись у мене була сестра, — прошепотіла вона. Тільки це, нічого більше.

Просто, щоб бути певним, промовила якась частина Гаррі, поки решта його хлипала в руки професорки Макґонеґел, це ж не значить, що ми прийняли смерть Герміони, адже ні?

НІ! підтвердила решта його, кожна частинка його розуму в одностайній згоді — і тепла, і холодна, і прихована незламна сталь. Ніколи-ніколи, до кінця днів.

І древній чаклун, якому ті чари не могли перешкодити, споглядав їх обох: відьму та плачучого молодого чарівника. Албус Дамблдор усміхався з дивним сумним поглядом, наче хтось, хто щойно пройшов крок до наміченої цілі.

Професор захисту спостерігав за ними обома: жінкою та хлопчиком, що плакав. Його погляд був дуже холодним та дуже замисленим.

Він знав, що цього буде замало.

І тільки наступного ранку виявилося, що тіло Герміони Ґрейнджер зникло.