Розділ 92. Ролі, ч. 3

Не було чого робити.

Не було що планувати.

Не було про що думати.

В порожнечі здійнявся новий найгірший спогад…​

Хлопчик-Що-Вижив-На-Відміну-Від-Своєї-Найкращої-Подруги плентався далі лункими коридорами до Великої зали. Він був цілковито виснажений, і в його розумі почали виникати думки на кшталт спогадів про те, як Герміона йшла поряд, і безсловесних концепцій „цього більше ніколи не станеться‟, доки інша частина не закричала „ні‟ й не приструнила першу думку твердим рішенням повернути її. Тільки от голос цієї другої частини все слабшав, а першої був невтомним. Інша частина його розуму наполягала обміркувати, що саме він сказав був професорці Макґонеґел, татові й мамі, доки він старався лише прибрати їх звідси якомога швидше, і був не в найкращому ментальному стані. Ніби варто було щось вигадати, і він своїми жалюгідними здібностями все б виправив. Що тепер лишилося від його стосунків з батьками, Гаррі гадки не мав.

Він нарешті підійшов до перехрестя, де чекав старший хлопець у чорній мантії із зеленим оздобленням. Той тихо читав книжку, він стояв там, де стояв би кожен, хто хотів перехопити когось на шляху зі шкільної лікарні до Великої зали.

Гаррі, звісно, був у Плащі невидимості, він одягнув його, щойно вийшов з кабінету, ставши невразливим майже до всіх форм магічного пошуку. Не було сенсу полегшувати комусь задачу знайти та вбити його. Гаррі вже майже вирішив пройти повз та не марнувати час на спроби зʼясувати, що відбувається, але тоді він впізнав обличчя слизеринця.

Тоді Гаррі все збагнув. Ну звісно, одним з учнів, що лишалися в школі на Великодневі свята був…​

 — Ти чекав на мене, — сказав Гаррі вголос, не знімаючи Плаща.

Слизеринець відсахнувся, вдарився головою об стіну, підручник з чарів для пʼятого класу випав йому з рук, а тоді він підвів широко розплющені очі.

 — Ви…​

 — Невидимий. Так. Кажи, що хотів сказати.

Лесат Лестранж звівся на ноги, весь виявляв увагу, і випалив:

 — Мій лорде, чи правильно я вчинив…​ я гадав, що ви не хотіли, щоб я робив крок уперед перед рештою учнів, бо тоді вони могли б запідозрити про наш звʼязок…​ я вирішив, що якби ви хотіли моєї допомоги, ви б покликали мене…​

Дивовижно, скільки існувало різноманітних способів убити найкращу подругу своєю дурістю.

 — Я…​ — Лесат завагався й сказав жалюгідним голосом: — Я помилився, так?

 — Ти діяв саме так, як мав діяти за цих обставин. Це я був дурнем.

 — Мені шкода, мій лорде, — прошепотів Лесат.

 — Якби ти пішов зі мною, ти зміг би вбити троля?

Насправді, це було неправильне питання. Правильним питанням було, чи сам Гаррі вирішив би, що Лесата достатньо, і чи вилетів би він на шістдесят секунд раніше, та все одно…​

 — Я…​ Я не певен, мій лорде…​ мене не дуже терплять на дуельних практиках Слизерину, я не вивчив жести смертельного прокляття…​ чи маю я вивчити ці мистецтва, щоб ліпше служити вам, мій лорде?

 — Я й далі наполягаю, що я не твій лорд, — сказав Гаррі.

 — Так, мій лорде.

 — Хоча, — сказав Гаррі, — і це жодним чином не наказ, просто заувага. Будь-хто має вміти захищатися, а особливо ти. Я певен, що професор із захисту допоможе тобі з цим на загальних засадах, якщо ти попросиш.

Лесат Лестранж вклонився й сказав:

 — Так мій лорде, я виконаю ваші накази, якщо зможу, мій лорде.

Гаррі б пожалівся, що його неправильно зрозуміли, якби його не зрозуміли абсолютно правильно.

Лесат пішов.

Гаррі втупився в стіну.

Він і справді гадав був, що вже після половини дня міркувань знайшов усі різноманітні прояви своєї дурості.

Та, видається, з його боку це було лише черговим проявом власної пихи.

„Чи розуміємо ми свою помилку?‟ — холодно спитав його внутрішній слизеринець.

„Так‟, — подумав Гаррі.

„Твої сумніви щодо етичності взагалі не мають сенсу. Ти не обманюєш Лесата. Ти зробив саме те, що Лесат і вважає, що ти зробив. І тобі б не довелося шукати якихось виправдань, чому Лесат тобі допомагає — ти міг би просто сказати, що він перед тобою в боргу через те, що ти його врятував від цькувальників. Це навіть можуть підтвердити шість свідків. Герміона померла, бо ти забув про надзвичайно цінний ресурс, а забув ти про Лесата через…​ що?‟

„Через те, що Лесат Лестранж як посіпака видавався дещо темно-лордовим? — тихесенько пролунав у його розумі голос внутрішнього гафелпафця. — Тобто…​ напевно це рішення було переважно моїм…​‟

Слизеринець не відповів словами, а почав випромінювати презирство та кидатися зображенням трупа Герміони.

„Годі!‟ — подумки крикнув Гаррі.

„Наступного разу, — крижаним тоном подумав слизеринець, — пропоную більше турбуватися про те, що ефективно й ефектно, і менше турбуватися про те, що видається дещо темно-лордовим‟.

„Взято до уваги, — подумав Гаррі, — так і робитиму‟.

„Ні, не робитимеш, — сказав слизеринець. — Ти понавигадуєш всілякі раціоналізації для своїх жалюгідних сумнівів. А почнеш дослухатися до мене лише коли ще один твій друг помре‟.

Гаррі почав хвилюватися, чи не божеволіє він. Зазвичай його розмови з голосами в голові були іншими.

Хлопчик-Що-Вижив

біль

Гаррі Веррес плентався далі сам

сумно

Гаррі йшов далі тихими коридорами.


 — Як справи в містера Поттера? — вимогливо спитав професор Квірел.

Щось видавало напруження чоловіка. Це не можна було назвати турботою — більше скидалося на хижака, що вичікує, коли буде час стрибнути. Ґрейнджери тільки-но пішли були з мадам Помфрі, як професор із захисту постукав був у двері її кабінету і, не чекаючи на відповідь, зайшов та заговорив, не давши їй вимовити ані слова. Мінерва не знала, це Гаррі Поттер перейняв таку звичку від професора із захисту — не помічати біль людей навколо, коли він думав про щось своє, чи це була якась дитяча вада, з якої цьому чоловікові не вдалося вирости.

 — Містер Поттер припинив охороняти тіло міс Ґрейнджер, — сказала вона, додавши до голосу непривітності. Вона була певна, що професор із захисту не відчував такого горя, як вона, чоловік взагалі ані слова не сказав про Герміону Ґрейнджер. І він ставив їй якісь вимоги…​ — Гадаю, він пішов на вечерю.

 — Я не питав про фізичний стан хлопця! Чи ви…​ чи він…​ — професор Квірел зробив різкий жест, ніби хотів передати концепцію, для якої в нього не було слів.

 — Не особливо, — сказала вона. Ще десь тридцять секунд, і вона накаже професорові із захисту піти з її кабінету.

Професор Квірел почав крокувати туди-сюди в її невеличкому кабінеті.

 — Міс Ґрейнджер була єдиною, до чиєї думки він і справді дослухався. Тепер, коли її немає, усі обмеження нерозсудливості хлопця усунено. Тепер я це розумію. Хто лишається? Містер Лонґботом? Містер Поттер навіть не вдає, що вони рівні. Флитвік? Його ґоблінівська кров лише вимагатиме помсти. Містер Мелфой, якщо той повернеться? Але що з того вийде? Снейп? Ходяче нещастя. Дамблдор? Пха. Події вже прямують до катастрофи, їх треба відвести з цього шляху, яким вони природно б ішли. Кого може послухати містер Поттер, з ким би він за звичайних обставин не розмовляв? Седрик Діґорі навчав хлопця, та яку він дасть пораду? Невідомо. Містер Поттер довго розмовляв з Ремусом Люпином. На нього я не зважав. Чи відомі Люпинові ті слова, ті дії, та жертва, яку треба принести, щоб відвернути хлопця з його шляху? — професор Квірел крутнувся до неї. — Ремус Люпин заспокоював тих, хто горював, втримував їх від непродуманих вчинків, доки він був в Ордені Фенікса?

 — Непогана думка, — повільно сказала вона. — Видається, містер Люпин часто вгамовував Джеймса Поттера за їхніх часів у Гоґвортсі.

 — Джеймс Поттер, — професор Квірел примружив очі. — Хлопець не надто схожий на Джеймса Поттера. Чи певні ви в успіху цього плану? Ні, це неправильне питання, ми не обмежені єдиним планом. Чи певні ви, що цього плану достатньо, і нам не треба вдаватися до інших планів? Якщо поставити питання таким чином, відповідь стає очевидною. Рух до катастрофи треба спиняти за кожної можливої нагоди.

Професор із захисту відновив крокування в межах її офісу — доходив до однієї стіни, розвертався на підборі й повертався до іншої.

 — Перепрошую, професоре, — вона навіть не намагалася приховати різкість, — та я вже досягла межі своїх можливостей на сьогодні. Ви можете йти.

 — Ви, — професор крутнувся, і вона зустрілася поглядом з його крижаними синіми очима. — Ви — перша після міс Ґрейнджер, хто мала б стримати хлопця від безрозсудства. Ви вже зробили все можливе? Ну звісно ж ні.

Та як він посмів.

 — Якщо ви все сказали, то підете звідси.

 — Чи визначив уже ваш союз, хто я насправді? — ці слова прозвучали оманливо мʼяко.

 — Насправді так. А тепер…​

Щира магія, щира міць ринула в кімнату, мов спалах блискавки, ніби грім лунав у її вухах та заглушав решту почуттів. З її столу злетіли папери — не через якийсь начаклований вітер, а через грубу силу загадкової могутності.

Тоді сила вгамувалася — лише сертифікати про смерть Герміони Ґрейнджер повзли підлогою.

 — Я Девід Монро, що бився з Волдемортом, — досі мʼяко сказав чоловік. — Почуйте мої слова. Хлопця не можна лишати в такому стані. Він стане небезпечним. Не виключено, що ви вже зробили все можливе. Та я вважаю таку подію вкрай малоймовірною — таке часто кажуть, та зрідка роблять. Підозрюю, ви зробили лише те, що й зазвичай. Не можу справді осягнути, що змушує інших вийти за свої межі, бо в мене їх ніколи й не було. Люди лишаються на диво пасивними навіть перед лицем смерті. Страх публічного осуду чи втрати засобів існування частіше змушує людей на екстраординарний вчинок — порушення власних звичок. По той бік війни Темний Лорд досягав неперевершених результатів за допомогою прокляття „Круціатус‟, яке він помірковано застосовував на своїх слугах з міткою, а ті могли уникнути покарання єдиним методом — досягти успіху, і там жодні виправдання на кшталт „ми зробили все можливе‟ не приймалися. Уявіть собі цей стан розуму, і спитайте себе, чи справді ви зробили все, що тільки можна, щоб відвернути Гаррі Поттера з його шляху.

 — Я — ґрифіндорка, і мене страх не надто спонукає, — кинула вона у відповідь. — А ви будете ввічливими в моєму офісі!

 — Я от вважаю страх чудовою мотивацією, і насправді саме страх мною наразі керує. Відомо-Хто з усіма його жахіттями, все одно не порушував певних правил. Моя професійна думка, як підготовленого майже на рівні Дамблдора й Того-Кого-Не-Можна-Називати чарівника, що хлопець посяде місце серед тих, чиї ритуали написані на надгробках народів. І це не марне занепокоєння, Макґонеґел, я вже чув слова, що викликають найсильніші побоювання.

 — Ви збожеволіли? Ви гадаєте, що містер Поттер може…​ це сміховинно. Містер Поттер не зможе…​

В її розумі виринув спогад про латку скла на сталевій кули.

 — …​містер Поттер не стане такого робити!

 — Його свідоме рішення й не потрібне. Зрідка чарівники навмисно накликають на себе власну прикру долю. Можливо, містер Поттер не видається вам злісним. Та чи видається він вам необачним, щойно він вбʼє собі в голову якусь ціль? Я повторюю, у мене є певні причини для найсильніших з можливих тривог!

 — Ви розмовляли про це з директором? — повільно спитала вона.

 — Це було б гірше, ніж безґлуздим. Дамблдор не здатен переконати хлопця. Принаймні, він достатньо мудрий, щоб це знати й не робити гірше. У мене немає потрібного досвіду, я погано розумію стан хлопця. Саме ви…​ але ви й далі шукаєте когось, хто вас врятує, — професор із захисту повернувся до неї спиною й пішов до дверей. — Гадаю, я ліпше проконсультуюся з Северусом Снейпом. Може він і ходяче нещастя, та він про це знає, і він має краще розуміти поточний настрій хлопця. Щодо вас, мадам, уявіть, що ваше життя добігає кінця, і ви знаєте, що Британія…​ та ж ні, ви вірні не Британії, чи не так? Уявіть, ваше життя добігає кінця, і темрява жере останні стіни Гоґвортсу, що разом з вами помруть усі учні, і ви згадуєте цей день, і розумієте, що могли зробити ще щось.