Розділ 91. Ролі, ч.2

Примітка автора: цей розділ не містить жодних спойлерів жодного твору Орсона Скотта Карда. Це метафора.


Невдовзі знову пролунав стукіт у двері кімнати зберігання.

 — Якщо ви й справді піклуєтеся про здоровʼя мого розуму, — сказав хлопець, не підвівши погляду, — то підете геть, облишите мене в спокої, і зачекаєте, доки я не спущуся на вечерю. А це ось не допомагає.

Двері розчинилися, і той, хто чекав за ними, зайшов.

 — Ну серйозно? — безбарвно спитав хлопець.

Двері зачинилися й клацнули за спиною Северуса Снейпа.

Майстер зіллєваріння Гоґвортсу не мав ані звичайної зверхності, ані навіть беземоційної маски, яку він показував у кабінеті директора. Дивним був його погляд, звернений до хлопця, що стеріг ті двері. Думки його були незбагненні.

 — Я також не уявляю, про що думає заступниця директора, — сказав майстер зіллєваріння Гоґвортсу. — Хіба що я маю послугувати застереженням — до чого ви можете дійти, якщо вирішите взяти всю провину за її смерть на себе.

Губи хлопця утворили тонку лінію.

 — Гаразд. Перейдімо одразу до кінця цієї розмови. Ви перемогли, професоре Снейп. Я визнаю, що ви були більш відповідальні за смерть Лілі Поттер, ніж я за смерть Герміони Ґрейнджер, і що моя провина не може зрівнятися з вашою. Тоді я попрошу вас піти, і ви скажете їм, що, напевно, мене ліпше облишити в спокої на якийсь час. Усе?

 — Майже, — сказав майстер зіллєваріння. — Це я підкладав записки під подушку міс Ґрейнджер з вказівками, де будуть битви, в яких вона брала участь.

Спершу хлопець на це взагалі не відреагував. Нарешті він сказав:

 — Бо вам не до вподоби цькування.

 — Не лише це, — в голосі майстра зіллєваріння була нотка болю, така невластива — важко було уявити, що цей же жовчний голос наказував дітям перемішати зілля ще раз, якщо вони не хочуть, щоб їм вибухом відірвало руки. — Я мав би зрозуміти…​ значно раніше, гадаю, та я взагалі цього не бачив, настільки я був поглинутий собою. Те, що я отримав посаду вихователя гуртожитку Слизерин…​ означало, що Албус Дамблдор цілковито втратив надію виправити Слизерин. Я певен, що Дамблдор намагався це зробити, не вірю, що не намагався, коли йому тільки довірили Гоґвортс. Напевно для нього було важким ударом, коли після стількох зусиль чимало слизеринців відповіли на поклик Темного Лорда…​ він би не надав мені цю посаду, коли я так поводжуся, якби не втратив всіляку надію, — плечі майстра зіллєваріння осунулися під заплямованою мантією. — Але ви з міс Ґрейнджер старалися щось зробити, і у вас вийшло навіть переманити містера Мелфоя та міс Ґрінґрас, і можливо вони могли б послугувати взірцем…​ Гадаю, з мого боку було наївністю повірити в це. Директор не знає про те, що я зробив, і я прошу вас не казати йому.

 — Чому ви мені про це розповідаєте?

 — Усе стає надто серйозним, щоб не розповісти хоча б комусь, — губи Северуса Снейпа скривилися. — Як вихователь Слизерину я побачив забагато згубних хитрих планів, і знаю, як інколи трапляється. Якщо в майбутньому все стане відомо, то принаймні я вам розповідав, і ви зможете підтвердити це.

 — Чудесненько, — сказав хлопець. — Дякую, що прояснили. Це все?

 — Ви збираєтеся тепер вважати своє життя скінченим, і що вам не лишилося нічого крім помсти?

 — Ні. Я ще маю…​ — хлопець замовкнув.

 — Тоді я мало що можу вам порадити, — сказав Северус Снейп.

Хлопець неуважно кивнув.

 — Від імені Герміони Ґрейнджер, дякую, що допомогли їй з цькувальниками. Вона б сказала вам, що це було правильно. А тепер я буду вам дуже вдячний, якщо ви скажете їм облишити мене в спокої.

Майстер зіллєваріння обернувся до дверей, і коли його лиця не було видно, прошепотів:

 — Я щиро співчуваю вашій утраті.

Северус Снейп вийшов.

Хлопець втупився у двері, він намагався згадати якомога точніше слова, що були сказані так давно.

„Ваші книжки зрадили вас, Поттере. Вони не сказали вам того єдиного, що вам треба знати. З книжок не можна навчитися того, як це — втратити когось, кого любиш. Таке ніяк не збагнути, крім як самому таке пережити‟.

Звучало якось так, якщо він пригадував правильно, подумав хлопець.


Вже минули години у відділенні лікарні із зачиненими дверима, за якими лежало тіло.

Гаррі й далі роздивлявся паличку, що лежала на його колінах. Роздивлявся крихітні подряпини й плями на одинадцяти дюймах гостролисту — пошкодження, яких він ніколи не бачив був раніше, бо не роздивлявся так уважно. Він швидко прикинув, що хвилюватися немає причин, бо це результат зношення протягом шістьох-сімох місяців, тож протягом середньої тривалості життя паличка не зіпсується остаточно. У той час він напевно надто хвилювався б, що його часоворот можуть забрати, якби він просто відкрито вигукнув „Чи є тут хтось з часоворотом?‟ посеред Великої зали, та нескладно ж було твердо вирішити після обіду знайти когось, хто надіслав би повідомлення в минуле на дві години, а тоді професор Флитвік міг би просто піти прямо до Герміони, чи надіслати до неї свого крука-патронуса задовго до того, як троль до неї навіть близько підійшов. Чи той альтернативний Гаррі вже дізнався би, що було запізно — почув би про смерть Герміони після обіду, до того, як встигнув би організувати відправку якогось повідомлення в минуле? Можливо, основним правилом роботи з переміщеннями в часі було зробити все, щоб не дізнатися, що вже запізно, доки ти не перемістився в часі назад. На кінці палички був крихітний обпалений шматочок — напевно від доторку до кислоти, на яку він частково трансфігурував був мозок троля, та, схоже, на роботу палички не впливала втрата невеличкої частини дерева. Насправді концепція потреби в „чарівній паличці‟ видавалася дедалі дивнішою при обміркуванні. Хоча, якщо закляття завжди винаходили в якийсь таємничій спосіб, нові ритуали вирізьблювалися як нові кнопки на невідомій машині, можливо, люди просто за звичкою винаходили ритуали, що потребували палички. Так само, як винаходили фрази на кшталт „Вінґардіум Левіоза‟. І справді видавалося, що магія має бути в певному сенсі майже всемогутньою, без сумніву було б зручно, якби Гаррі вдалося обійти якесь концептуальне обмеження, що не дає людям відкрити закляття „Виправ усе назавжди‟, проте чомусь нічого повʼязаного з магією ніколи не виходило так просто. Гаррі знову поглянув на механічний годинник, але й досі був не час.

Він спробував був наслати чари патронуса, хотів сказати патронусові піти до Герміони Ґрейнджер. Просто на випадок, якщо це все була брехня — чари хибної памʼяті чи хтозна-який-ще-з-чисельних-методів, якими чарівників можна було змусити заплющити очі й снити. Просто на випадок, що справжня Герміона жива і її десь тримають, незважаючи на те, що він відчув, як життєва сила покинула її. Просто на випадок, що життя після смерті існує, і справжній патронус здатен його досягти.

Втім, закляття не спрацювало, тож цей дослід не надав жодних свідчень, залишивши його наодинці з попередніми неприємними даними.

Час минав, і минав ще. Ззовні можна було б побачити хлопця, що просто сидів та затуманеним поглядом роздивлявся паличку й приблизно щодвіхвилини дивився на годинник.

Двері до цього відділення шкільної лікарні знову відчинилися.

Хлопець поглянув туди крижаним, смертоносним поглядом.

Спокій на лиці хлопця не витримав розгубленості, Гаррі підскочив на ноги.

 — Гаррі, — сказав чоловік в офіційній сорочці під чорним жилетом. Його голос був хрипким. — Гаррі, що відбувається? Директор твоєї школи…​ зʼявився в моєму офісі у своїй сміховинній мантії та сказав, що Герміона Ґрейнджер померла!

За мить вслід за чоловіком до кімнати зайшла жінка. Вона була менш збентеженою за чоловіка — менш розгубленою та більш наляканою.

 — Тату, — тонким голосом сказав хлопець. — Мамо. Так, вона мертва. Вони вам більш нічого не сказали?

 — Ні! Гаррі, що відбувається?

Запала мовчанка.

Хлопець осів на стіну.

 — Я н…​ не можу. Не можу, не можу це й далі робити.

 — Що?

 — Не можу вдавати маленького хлопчика. У мене пр.. просто немає наразі на це сил.

 — Гаррі, — тремтячим голосом промовила жінка. — Гаррі…​

 — Тату, ти ж знаєш усі ці книжки фентезі, у яких головний герой усе приховує від батьків бо вони…​ вони не зрозуміють, вони реагуватимуть по-дурному й заважатимуть герою? Це письменницький прийом, правильно, щоб герой міг все розвʼязати сам, а не розповідати все батькам. Будь…​ будь ласка, не будь цим прийомом, і ти теж, мамо. Просто…​ просто не грайте цю роль. Не будьте батьками, що не розуміють. Н…​ не кричіть на мене й не давайте мені батьківських порад, що я їх не зможу виконати. Бо я втрапив у це кляте дурне фентезі, і тепер Герміона…​ У мене просто немає на це все сил.

Повільно, ніби всі його мʼязи могли рухатися лише впівсили, чоловік у чорному жилеті сів на коліна поряд з Гаррі, щоб його очі були на одному рівні з очима сина.

 — Гаррі, — сказав чоловік. — Я хочу, щоб ти розповів мені все, що сталося, і прямо зараз.

Хлопець глибоко вдихнув і ковтнув слину.

 — Мені к-кажуть, що Темний Лорд, що я його переміг, досі живий. Ніби це не с-сюжет сотень однакових книжок, так? Ось, також, можливо, що директор моєї школи — він також наймогутніший чарівник у світі, збожеволів. А, і Герміону підставили у замаху на вбивство прямо перед цим, не те щоб хтось сказав її батькам про це. Учень, якого вона нібито намагалася вбити, — син Луціуса Мелфоя, наймогутнішого політика чаклунської Британії, що був правицею Темного Лорда. Посада професора із захисту в цій школі проклята, ніхто не витримує на ній більше року, тут навіть поширене прислівʼя, що професор із захисту — завжди підозрюваний. Цього року професор із захисту — таємничий чарівник, що протистояв Темному Лордові впродовж попередньої війни, хоча про це ніхто й не знає, і він сам може бути, а може й не бути лихим. Також майстер зіллєваріння сохнув за Лілі Поттер роками, і, можливо, це все влаштував він з якихось збочених психологічних причин, — хлопець гірко скривив губи. — Ніби це майже весь клятий дурний сюжет.

Чоловік, що тихо все це вислухав, підвівся. Він ніжно поклав на плече хлопця руку.

 — Годі, Гаррі, — сказав він. — Я достатньо почув. Ми йдемо з цієї школи негайно й беремо тебе з собою.

Жінка поглянула на хлопця із німим запитанням.

Хлопець поглянув у відповідь і кивнув.

Жінка заговорила високим голосом.

 — Вони не дозволять нам, Майкле.

 — Вони не мають права нас зупиняти…​

 — Права? Ви маґли, — сказав хлопець. Він криво посміхнувся. — В юридичній системі чаклунської Британії у вас приблизно таке ж становище, як у мишей. Жодного чаклуна не цікавить, що ви можете сказати про свої права, про справедливість, вони навіть не слухатимуть вас. Бо у вас, бачите, немає сили, тож вони не мусять марнувати час. Ні, мамо, я посміхаюся не через те, що підтримую їхню політику щодо маґлів, а через те, що не підтримую вашу політику щодо дітей.

 — Тоді, — твердо сказав Майкл Веррес-Еванс, — побачимо, що на це скаже справжній уряд. Я знаю одного депутата, та навіть трьох…​

 — Вони скажуть, що ти збожеволів, приємного відпочинку в психіатричній лікарні. І це якщо забуттятори міністерства не знайдуть тебе першим, і не зітруть тобі памʼять. Як я зрозумів, таке роблять з маґлами весь час. Напевно, справжня верхівка нашого уряду погодилася на якісь окремі затишні умови. Гадаю, кілька цілющих чарів подеколи, якщо в когось важливого зʼявиться рак, — на обличчі хлопця знову зʼявилася ця крива посмішка. — Ось такі справи, тату, як мама вже знає. Вони б просто не привели вас сюди й не сказали вам нічого, якби ви могли зробити бодай щось.

Чоловік відкрив рота, та не вимовив ані слова, ніби він читав сценарій, що має робити занепокоєний батько в цій ситуації, і раптом слова обірвалися.

 — Гаррі, — з тремтінням сказала жінка.

Хлопець поглянув на неї.

 — Гаррі, з тобою щось сталося? Ти видаєшся…​ іншим…​

 — Петуніє! — сказав чоловік, його язик раптом знову запрацював. — Не кажи такого! У нього стрес, от і все.

 — Ну, мамо, розумієш…​ — голос хлопця надломився. — Ти певна, що хочеш, щоб я звалив на вас усе одразу, мамо?

Жінка кивнула, хоча нічого й не сказала.

 — У мене є…​ ну, знаєте, шкільний психіатр вважав, що в мене проблеми з керуванням гнівом? Так от…​ — хлопець затнувся й ковтнув слину. — Не знаю, як пояснити це тобі, мамо. Натомість це щось магічне. Напевно якось повʼязане з тим, що сталося в ніч загибелі моїх батьків. У мене…​ ну, я називаю це „таємнича темна сторона‟, я знаю, це звучить як жарт, і я спитав у…​ древнього телепатичного магічного капелюха, чи раптом мій шрам насправді містить дух Темного Лорда, але той сказав, що під його крисами є лише одна людина, крім того сумніваюся, що в чарівників є душі, бо в них все одно може бути травма мозку, тільки от…​

 — Гаррі, повільніше! — сказав чоловік.

 — …​тільки от хай що це таке, воно справжнє, щось є всередині мене, воно дає мені волю, коли все погано, я можу зустрітися з будь-яким ворогом, коли злюся: Снейпом, Дамблдором, усім Чарверсудом, моя темна сторона не боїться нічого, крім дементорів. І я не дурний, я знав, що за використання темної сторони певно є ціна, і я все шукав, що ж це за ціна. Моя магія не змінювалася, видавалося, особистість не змінюється, вона не старалася забрати в мене друзів чи щось таке, тож я користувався нею, коли було треба, і я запізно зрозумів, яка ж насправді ціна…​ — хлопець уже говорив майже шепотом. — Я зрозумів лише сьогодні…​ щоразу, як я звертаюся до неї…​ вона зменшує моє дитинство. Я знищив того, хто вбив Герміону. І це була не моя темна сторона, це був я. Ох, мамо, тато, мені шкода.

Запала довга тиша, сповнена лише звуку зламаних масок.

 — Гаррі, — сказав чоловік, знову ставши на коліна, — я хочу, щоб ти почав спочатку, і пояснив це все значно повільніше.

Хлопець розповідав.

Батьки слухали.

По деякому часі тато підвівся.

Хлопець поглянув на нього, скривившись від гірких очікувань.

 — Гаррі, — сказав чоловік, — ми з Петунією забираємо тебе звідси якомога швидше…​

 — Не треба, — застережливо сказав хлопець. — Я серйозно, тату. Ти не здатен боротися з міністерством магії. Вдай, ніби вони — податкова, декан чи щось ще, що не стерпить жодного натяку на виклик їхній владі. У чаклунській Британії вам дозволено памʼятати лише те, що уряд вважає вам слід памʼятати. А знання про існування магії та про те, що у вас є син Гаррі — це привілей, а не право. І якщо вони зітруть вам пам’ять, я зламаюся й перетворю міністерство на величезний кратер у вогні. Мамо, ти знаєш, що на кону, ти маєш зробити все, щоб тато не накоїв дурниць.

 — І синку…​ — чоловік потер скроні. — Можливо, мені не варто було б цього казати зараз…​ та ти певен, що в тебе й справді магічна темна сторона, а не щось нормальне для хлопця твого віку?

 — Нормальне, — вкрай терпляче сказав хлопець. — Як саме нормальне? Я можу ще раз перевірити, та маю всі підстави вважати, що про таке ані слова не було в „Правилах розвитку мозку дитини‟. Моя темна сторона — це не емоційний стан, вона робить мене розумнішим. Принаймні, в деяких напрямках. Неможливо вдати, що ти розумніший за себе.

Чоловік знову потер голову руками.

 — Ну…​ є певний загальновідомий феномен, що відбувається з дітьми при певному біологічному процесі, який подеколи робить їх злими, суворими й похмурими. Цей процес також значно збільшує їхній інтелект та зріст…​

Хлопець сперся спиною на стіну.

 — Ні, тату, я не перетворююся на підлітка. Я спитав у мозку — той досі вважає дівчат гидкими. Та якщо ти хочеш так вважати, гаразд. Можливо, краще буде, якщо ти мені не повіриш. Я просто…​ — хлопець затнувся, — просто не міг вам про це брехати.

 — Юність не завжди приходить саме так, Гаррі. Може минути певний час, доки ти не почнеш помічати дівчат. Втім, можливо, ти вже помітив одну певн…​ — він різко себе урвав.

 — Мені не подобалася Герміона в цьому плані, — прошепотів хлопець. — Чому всі вважають, що йдеться про це? Це неповага до неї — вважати, що вона може подобатися лише так.

Було помітно, як чоловік ковтнув слину.

 — Хай там як, синку, бережи себе, доки ми витягуємо тебе звідси, зрозуміло? Не вважай, що ти перейшов на темну сторону. Я знаю, що в тебе були…​ ем…​ я їх називав нападами Ендера Віггіна…​

 — Гадаю Ендер вже далеко позаду, ми тепер на стадії, коли жучари вбили Валентину.

 — Слідкуй за мовою! — вигукнула жінка, а тоді закрила рот рукою.

Хлопець втомлено відповів:

 — Не такі жучари, мамо. Це інсектоїдні прибульці…​ забудь.

 — Гаррі, саме так ти й не маєш вважати, — твердо сказав професор Веррес-Еванс. — Ти не маєш вірити, що стаєш лихим. Не маєш нікому шкодити, не маєш ризикувати зазнати шкоди, не маєш гратися з будь-якою чорною магією тощо, доки ми з мамою тебе рятуємо з цієї халепи. Зрозуміло, синку?

Хлопець заплющив очі.

 — Чудова була б порада, тату, якби ми були в коміксах.

 — Гаррі…​ — почав чоловік.

 — Поліція на це нездатна. Солдати на це нездатні. Наймогутніший чарівник на це нездатний, а він старався. Нечесно щодо невинних перехожих грати з себе Бетмена, якщо ти насправді не здатен захистити всіх згідно його коду. А я щойно довів, що не здатен на це.

Краплі поту блищали на чолі професора Майкла Верреса-Еванса:

 — Тепер послухай мене. Хай що ти там прочитав у книжках, ти не повинен нікого захищати! Чи встрявати у будь-що небезпечне! Взагалі зовсім ні у що жодним чином небезпечне! Просто тримайся подалі від усього, від кожної краплини безумства, що коїться у цій божевільні, а ми витягнемо тебе звідси, щойно зможемо!

Хлопець уважно роздивився тата, потім матір. А тоді він знову подивився на годинник.

 — Дуже слушно, — сказав хлопець.

Він широким кроком підійшов до зовнішніх дверей та розчахнув їх.


Двері розчахнулися з хряскотом, від чого Мінерва застигла на місці. Не встигла вона й подумати, як Гаррі Поттер вийшов з кімнати й вбивчо на неї поглянув.

 — Ви привели моїх батьків сюди, — сказав Хлопчик-Що-Вижив. — До Гоґвортсу. В якому Відомо-Хто чи хтось ще нишпорить та атакує моїх друзів. Про що саме ви думали?

Вона не відповіла, що думала про те, як Гаррі сидить навпроти дверей до кімнати зберігання, в якій було тіло Герміони, і відмовляється піти.

 — Хто ще про це знає? — вимогливо запитав Гаррі Поттер. — Хтось крім вас їх бачив?

 — Директор доправив їх сюди…​

 — Я хочу, щоб їх забрали звідси негайно, доки ніхто їх не помітив, зокрема Відомо-Хто, але також професор Квірел і професор Снейп. Будь ласка, направте патронуса до директора, передайте, що він має невідкладно повернути їх. Не згадуйте моїх батьків на імена, чи взагалі, що йдеться про людей, на випадок, якщо хтось слухає.

 — Саме так, — сказав професор Веррес-Еванс, строго кивнувши. Він йшов крок у крок за хлопцем, Петунія — трохи далі. Він не відпускав плече Гаррі. — Ми завершимо розмову з нашим сином вдома.

 — Одну хвилинку, будь ласка, — рефлекторно ввічливо сказала Мінерва.

Їй не вдалося викликати патронуса першого разу — недолік цих чарів за певних умов. Їй це було не вперше, та, видається, вона втратила деякі навички…​

Мінерва обрубила цю думку й зосередилася.

Коли повідомлення було надіслано, вона повернула погляд до професора Верреса-Еванса.

 — Сер, — сказала вона, — боюся, містер Поттер не може покидати школи Гоґвортс…​

Коли Албус нарешті зʼявився, були крики — маґл втратив почуття гідності. Принаймні, кричала одна сторона. У Мінерви був зовсім не той настрій. По правді вона не мала віри словам, що їх вимовляла.

Коли професор зібрався сперечатися з директором, Гаррі Поттер, весь цей час мовчазний, сказав:

 — Не тут. Ти можеш сперечатися з ним будь-де, крім Гоґвортсу, тату. Мамо, прошу, будь ласка, доклади всіх зусиль, щоб тато не зробив нічого, через що можуть виникнути проблеми з міністерством.

Обличчя Майкла Верреса-Еванса спотворилося. Він озирнувся й поглянув на Гаррі Поттера. Голос його був хрипким, очі були на мокрому місці.

 — Синку…​ що ти робиш?

 — Ти чудово знаєш, що я роблю, — сказав Гаррі Поттер. — Ти прочитав усі ці комікси задовго до того, як дав їх мені. Я пройшов чимало лайна, трохи подорослішав, а тепер захищаю родичів. Насправді, все навіть простіше: ти знаєш, що я роблю, бо щойно й сам хотів це зробити. Я роблю так, щоб тих, кого я люблю, негайно забрали з Гоґвортсу — ось що я роблю. Директоре, будь ласка, заберіть їх звідси, доки Відомо-Хто не дізнається про них і не вирішить, що їм треба померти.

Майкл Веррес-Еванс шалено кинувся до Гаррі, а тоді весь рух спинився — маґл заклякнув, схилений у стрибку.

 — Вибач, — тихо сказав директор. — Невдовзі поговоримо. Мінерво, я був з іншими, коли ти покликала, вони чекають у твоєму кабінеті.

Директор рушив уперед, ніби він ковзав по льоду, доки не опинився між застиглими чоловіком та жінкою. І знову спалахнуло полумʼя.

Рухи відновилися.

Мінерва поглянула на Гаррі.

Вона не могла дібрати слів.

 — Хитрий хід, привести їх сюди, — сказав Гаррі Поттер. — Напевно наші стосунки назавжди зіпсовано. А я лише хотів, щоб мене залишили в спокої до клятої вечері. Яка, — хлопець поглянув на наручний годинник, — вже все одно настала. Я попрощаюся з Герміоною наодинці, обіцяю, що вийду щонайбільше за дві хвилини, а тоді піду й зʼїм щось, як і збирався в будь-якому разі. Не турбуйте мене протягом цих клятих двох хвилин, або я зламаюся й спробую когось убити. Я не жартую, професорко.

Хлопець розвернувся на місці й покрокував до кімнатки, розчинив задні двері, за якими лежало тіло Герміони Ґрейнджер, зайшов до середини, доки вона не встигла вирішити щось сказати. Крізь дверний отвір вона на мить побачила те, що жодна дитина не мала бачити…​

Двері захряснулися.

Вона бездумно рушила вперед.

Напівшляху до дверей вона спинилася.

Її розум досі був повільним, досі страждав, і та її частина, яку Гаррі Поттер назвав би „уявний образ суворої виховательки‟ вимовляла слова про невідповідну для дитини поведінку. Решта її не вважала, що це хороша ідея — залишити дитину, навіть Гаррі Поттера, наодинці в кімнаті з кривавим трупом найкращого друга. Та відчинити двері, чи будь-яким іншим чином виявити свої повноваження, видавалося не мудрим. Не було правильного рішення, не було правильних слів. Чи, якщо вони й існували, вона про них не знала.

Дуже повільно минули півтори хвилини.


Коли двері знову розчинилися, Гаррі Поттер змінився, ніби впродовж півтора хвилин минулі цілі життя.

 — Запечатайте кімнату, — тихо сказав Гаррі, — і ходімо, професорко Макґонеґел.

Вона підійшла до дверей кімнати зберігання. Вона не стримала погляду — побачила висохлу кров, простирадло, що прикривало нижню половину, а верхня половина була ніби з воску, лялькою, помітила заплющені очі Герміони Ґрейнджер. Щось всередині неї знову почало схлипувати.

Вона зачинила двері.

Її пальці заворушилися на паличці, вона вимовляла слова без жодної думки — чари й захисні закляття, щоб запечатати кімнату від входу.

 — Професорко Макґонеґел, — дивним голосом сказав Гаррі, ніби він визубрив цю фразу, — у вас є мій камінь? Той, що директор дав мені? Треба його знову трансфігурувати на коштовний камінь, адже він виявився корисним.

Її очі автоматично кинулися до персня на лівому мізинчику Гаррі й помітили, що на ньому бракує коштовного каміння.

 — Я розповім про це директорові, — відповів її язик.

 — До речі, це звичайна тактика? — цим дивним голосом спитав Гаррі. — Носити щось велике, трансфігуроване на щось маленьке, й використовувати як зброю? Чи це звичайна вправа при вивченні трансфігурації?

Вона неуважно похитала головою.

 — Ну, тоді ходімо.

 — Я маю…​ — вона затнулася. — Боюся, я маю зараз зробити дещо інше. Ви можете дійти самі? Обіцяєте, що підете просто до Великої зали й щось зʼїсте, містере Поттере?

Хлопець пообіцяв (за винятком надзвичайних та непередбачуваних обставин — умова, з якою вона не сперечалася), а тоді вийшов з кімнати.

Те, що чекало попереду…​ було без сумніву не легшим, і цілком могло бути важчим.


Мінерва швидко пішла до свого кабінету. Не повільно, бо це було б нечемно.

Професорка Макґонеґел розчинила двері кабінету.

 — Мадам Ґрейнджер, — сказала вона, — містере Ґрейнджер, мені страшенно шкода…​