Розділ 87. Гедонічне усвідомлення

Четвер, 16 квітня 1992.

Тепер школа була майже безлюдною — девʼять десятих учнів поїхали додому на великодні свята, майже нікого з її знайомців не лишилося. Сьюзен лишилася — її двоюрідна бабуся була доволі заклопотана. Рон також лишився з невідомих їй причин — можливо родина Візлі була настільки бідна, що не могла витримати годування дітей зайвий тиждень без помітного навантаження на бюджет? Втім, вийшло доволі добре, бо Рон і Сьюзен були фактично єдиними, хто з нею розмовляв. (Чи принаймні єдиними, з ким вона хотіла розмовляти. Лаванда досі була до неї доброю, а Трейсі була, ну, Трейсі, та з жодною з них не можна було проводити час спокійно. Та й в будь-якому разі жодна з них не залишилася на канікули в школі.)

Якщо не можна додому (а їй не дозволили поїхати додому, батькам збрехали були, ніби в неї сяєвіспа), то майже порожній Гоґвортс — друге найліпше з можливих місце.

Вона могла навіть приходити до бібліотеки, і ніхто на неї не витріщався, бо уроків не було, і нікому не треба було виконувати домашні завдання.

Не можна було сказати, що Герміона ниділася коридорами й ридала цілими днями. О, вона чимало плакала перші два дні, звісно, та двох днів вистачило. У деяких з позичених Гаррі книжок про це писали: що навіть паралізовані в автомобільних аваріях за півроку не були такими нещасними, як вони очікували. Люди пристосовувалися, рівень щастя повертався до оригінального рівня, життя тривало.

На Герміону впала тінь, доки вона читала, тож вона крутнулася й направила приховану на колінах паличку на здивоване обличчя…​

 — Вибач! — сказав Гаррі Поттер, здійнявши руки, щоб показати, що нічого не має в лівій руці, а в правиці тримав лише червоно-оксамитовий мішечок. — Вибач. Не хотів тебе налякати.

Запала незручна тиша, її серце калатало, руки почали пітніти, а Гаррі Поттер просто дивився на неї. Вона майже заговорила з ним у перший ранок решти свого життя, та коли вона спустилася на сніданок, Гаррі Поттер мав такий кепський вигляд…​ що вона не сіла поряд з ним за столом, а просто тихенько поснідала наодинці, бо ніхто не сідав поряд з нею, і це було жахливо, та Гаррі не прийшов до неї, і…​ вона просто відтоді не розмовляла з ним. (Нескладно всіх уникати, якщо не сидіти у рейвенкловській вітальні та вибігати з занять, доки ніхто не може з тобою заговорити.)

І весь цей час їй не йшло з голови питання — що про неї тепер думає Гаррі? Чи ненавидить він її через те, що втратив усі гроші?.. Чи може він справді закоханий у неї, і тому це зробив?.. А може він уже не вірить, що вона може бути йому гідною суперницею, бо вона не вміє лякати дементорів?.. Вона не готова була до зустрічі з ним — зовсім, вона безсонними ночами хвилювалася, що про неї тепер думає Гаррі, вона боялася, і тому уникала хлопця, який витратив заради її порятунку всі гроші, і вона була невдячною огидною падлюкою, жахливою людиною, і…​

Тоді вона поглянула на те, як Гаррі дістав з червоно-оксамитового мішечка загорнуту в червону фольгу цукерку у формі сердечка, і її мозок розтанув мов шоколад на сонці.

 — Я хотів дати тобі побільше вільного простору, — сказав Гаррі Поттер, — та тільки от я прочитав теорію Крітча щодо гедонізму та тренування внутрішнього голуба, про те, як більшість наших дій насправді непомітно зумовлена негайними приємними та неприємними імпульсами, і тоді мені спало на думку, що ти можеш уникати мене просто через те, що я в тебе викликаю негативні асоціації, а цього мені справді не хочеться, тож я вирішив якось це виправити, і придбав у близнюків Візлі мішечок шоколаду, і даватиму тобі одну цукерку щоразу, як ти мене бачиш, для позитивного підсилення, якщо ти не проти…​

 — Дихай, Гаррі, — бездумно сказала Герміона.

Це вперше вона йому слово сказала після дня суду.

Вони втупилися одне в одного.

Книжки втупилися в них з полиць навколо.

Вони ще трохи подивилися одне на одного.

 — Ти маєш зʼїсти шоколад, — сказав Гаррі, що й далі тримав цукерку у формі сердечка, ніби був день святого Валентина. — Хіба що вже той факт, що я подарував тобі шоколад, дає достатньо приємних емоцій, щоб бути позитивним підсиленням, і тоді тобі напевно треба покласти його до кишені чи щось таке.

Вона знала, що якщо вона знову спробує заговорити, в неї не вийде, тож вона навіть не намагалася.

Гаррі понуро опустив голову.

 — Ти мене тепер ненавидиш?

 — Ні! — вигукнула вона. — Ні, не думай таке, Гаррі! Просто…​ просто…​ просто усе це!

Вона зрозуміла, що досі вказує паличкою на Гаррі, і опустила її. Герміона докладала зусиль, щоб не почати рюмсати.

 — Усе це! — повторила вона, і не знала, що ще вона може сказати, хоча була певна, що Гаррі хотів би, щоб вона донесла свою думку докладніше.

 — Гадаю, я розумію, — непевно сказав Гаррі. — Що читаєш?

Не встигла вона його зупинити, як Гаррі схилився над бібліотечним столом подивитися, що вона читає, нахилив голову перед тим, як вона встигла висмикнути книжку…​

Гаррі поглянув на розгорнуту сторінку.

 — Найзаможніші чарівники світу, і як вони такими стали, — прочитав Гаррі назву книжки нагорі. — Номер шістдесят пʼять, сер Ґарет, власник транспортної компанії, що виграла війну стосунків 19го століття…​ монополія на втрьох навіки…​ розумію.

 — Гадаю, ти скажеш мені, що мені треба про все забути, і взагалі не турбуватися про це? — вийшло жорсткіше, ніж вона хотіла, і вона знову відчула провину через те, що вона така жахлива людина.

 — Та ні, — на диво радісно сказав Гаррі. — Мені нескладно поставити себе на твоє місце, і якби ти заплатила купу грошей, щоб врятувати мене, я хотів би повернути тобі їх. На якомусь рівні я б знав, що це дурнувато, але все одно намагався би з тобою розплатитися повністю самостійно. Звісно ж я це розумію, Герміоно.

Лице Герміони скривилося, вона відчула, що до очей підступають сльози.

 — Але чесно попереджаю, — казав далі Гаррі. — Можливо, я впораюся з боргом Луціусові Мелфою сам, якщо раніше за тебе побачу, як це зробити, — значно важливіше розібратися з цим негайно, ніж хто з нас з цим розбереться. Знайшла вже щось цікаве?

На три чверті вона подумки бігала колами й врізалася в дерева, намагаючись збагнути, що випливає з того, що Гаррі щойно сказав (чи поважав він її досі як героїню? або він хотів сказати, що вона не може зробити цього сама?) а тим часом значно розсудливіша частина Герміони розгорнула сторінку 37, що містила найперспективнішу статтю з наразі переглянутих (хоча в уяві вона завжди робила все сама, і повертала борг Гаррі зненацька)…​

 — Мені здалося, що це доволі цікаво, — промовила вона.

 — Номер чотирнадцять, „Крозьє‟, справжнє імʼя невідоме, — прочитав Гаррі. — Ого, такого…​ крикливого картатого циліндру я ще не бачив. Багатий, принаймні шістсот тисяч ґалеонів…​ тобто приблизно тридцять мільйонів фунтів — недостатньо, щоб зробити маґла відомим, та непогано для меншого чаклунського населення, гадаю. За чутками, це сучасний псевдонім шістсотрічного Ніколаса Фламеля — єдиного відомого чарівника, якому вдалося провести неймовірно складну алхімічну процедуру створення філософського каменя, що дозволяє трансмутацію основних металів на золото чи срібло, а також дає…​ еліксир життя, що подовжує юність та здоровʼя користувача на необмежений строк…​ Ем, Герміоно, це видається явною брехнею.

 — Я бачила інші посилання на Ніколаса Фламеля, — сказала Герміона. — У „розвитку й занепаді темних мистецтв‟ пишуть, що він таємно тренував Дамблдора для битви з Ґріндельвальдом. Різноманітні книжки сприймають цю історію серйозно — не лише ця…​ гадаєш, це надто добре, щоб бути правдою?

 — Ні, звісно, ні, — сказав Гаррі. Він витягнув стільця й сів поряд з нею за маленьким столиком, як зазвичай праворуч, ніби нікуди не зникав; вона стримала схлип. — Концепція „надто добре, щоб бути правдою‟ — це мислення поза причинністю, всесвіт не перевіряє результати рівнянь на те, чи вони „надто хороші‟ чи „надто погані‟ перед тим, як прийняти їх. Люди колись вважали, що літаки та вакцина від віспи — надто добре, щоб бути правдою. Маґли винайшли методи подорожувати до інших зірок навіть без магії, а ми з тобою за допомогою чарівних паличок можемо коїти таке, що фізики вважають буквально неможливим. Я не можу навіть уявити, що такого ми можемо вважати неможливим для справжніх законів магії.

 — Тоді в чому проблема? — спитала Герміона. Тепер власний голос їй здавався більш нормальним.

 — Ну…​ — почав Гаррі. Хлопець випростав руку, і його мантія зачепила її власну, а він постукав по рисунку червоного каменю, що страхітливо сяяв та з якого крапала багряна рідина. — По-перше, немає жодного логічного пояснення, чому один артефакт може трансмутувати свинець на золото і створювати еліксир юності. Цікаво, чи є в цього офіційна назва в літературі? Може, щось на кшталт „ефект стало одинадцять‟? Якщо всі можуть подивитися на квітку, то не вийде розповідати, що квітки — розміром з будинок. Але якщо ти в культі НЛО, то, позаяк ніхто все одно не може подивитися на головний корабель прибульців, можеш розповідати, ніби той розміром з місто, чи навіть з Місяць. Те, що можна спостерігати, обмежено свідченнями, та коли хтось вигадує казочку, він може вигадувати будь-які крайнощі. Тож філософський камінь дає безмежне золото і вічне життя не через те, що існує якесь одне магічне відкриття, що має ці два ефекти, а через те, що хтось вигадав казочку про штучку для суперщастя.

 — Гаррі, багато всього в магії має мало сенсу, — сказала вона.

 — Погоджуюся, — сказав Гаррі. — Але Герміоно, по-друге, навіть чарівники не настільки божевільні, щоб спокійно пропустити повз вуха таке. Усі старалися б відтворити формулу філософського каменя, цілі країни намагалися б упіймати безсмертного чарівника й отримати від нього цю таємницю…​

 — Це не таємниця, — Герміона перегорнула сторінку й показала Гаррі діаграми. — Інструкції прямо на наступній сторінці. Просто вони такі складні, що лише Ніколас Фламель зробив це.

 — Тоді цілі країни намагалися б викрасти Фламеля й змусити його створити більше каменів. Ну годі, Герміоно, навіть чарівники не почують про безсмертя і, і…​ — Гаррі затнувся, видається, красномовство підвело його, — і просто підуть собі далі. Люди божевільні, але не настільки божевільні!

 — Не всі думають так само, як ти, Гаррі.

Він мав рацію, але…​ скільки різних посилань на Ніколаса Фламеля вона бачила? Крім „найзаможніших чарівників світу‟ і „розвитку й занепаду темних мистецтв‟, про нього також згадували „історії не надто древніх часів‟ та „біографії належно відомих‟…​__

 — Гаразд, але професор Квірел би викрав цього Фламеля. Це зробила би лиха людина та хороша людина, і навіть просто егоїстична людина, якщо в неї є клепка в голові. Професор із захисту знає багато таємниць, і повз цю би не пройшов, — Гаррі зітхнув та поглянув угору; вона простежила за його поглядом, та, видається, він просто дивився на більшу залу бібліотеки — ряди, ряди й ряди книжкових шаф. — Я не хочу заважати твоєму проектові, і точно не хочу знеохотити тебе, та сумніваюся, що ти знайдеш якісь хороші ідеї щодо заробітку в такій книжці. Є старий жарт про те, що коли економіст бачить двадцятифунтову банкноту на дорозі, він її не підніматиме, бо якби вона була справжньою, хтось би її вже підняв. Будь-який спосіб заробити купу грошей, що відомий усім настільки, що його друкують у таких книжках…​ розумієш, про що я? Якби всі могли заробляти тисячу ґалеонів на місяць у три прості кроки, то всі б це робили.

 — І що? Тебе це не зупинило б, — голос Герміони знову пожорстокішав. — Ти робиш неможливе весь час. Закладаюся, ти зробив щось неможливе протягом тижня, і навіть не розповів нікому про це.

(Запала нетривала тиша — саме таку паузу ви б зробили, якби боролися з Дикозором Муді і перемогли рівно вісім днів тому, хоча міс Ґрейнджер про це не знала.)

 — Не протягом останніх сімох днів — ні, — сказав Гаррі. — Слухай…​ почасти секрет неможливих вчинків у тому, щоб вибирати які саме неможливості намагатися здійснити, і пробувати лише коли в тебе є особлива перевага. Наприклад, якщо в цій книжці є метод заробити грошей, що видається складним для чарівника, проте легко вдасться за допомогою старого татового „Mac Plus‟, тоді матимемо план.

 — Я знаю це, Гаррі, — голос Герміони лише трохи тремтів. — Я переглядала цю книжку саме в пошуках чогось, що я можу вигадати, як робити. Гадала, може складно виготовити філософський камінь через те, що алхімічне коло має бути надзвичайно точним, і це вийде зробити за допомогою маґлівського мікроскопу…​

 — Це геніально, Герміоно! — хлопець швидко дістав паличку й сказав: — Квіетус, — а тоді продовжив, коли негучний шум більш бешкетних книжок стихнув: — Навіть якщо філософський камінь лише міф, цей фокус може спрацювати для інших складних алхімій…​

 — Ну, не може, — сказала Герміона. Вона пронеслася була бібліотекою до єдиної книжки з алхімії в бібліотеці, що не була в службовій секції. А тоді — вона памʼятала відчуття нищівної поразки, коли вся раптова надія як здиміла. — Бо всі алхімічні кола мають бути намальовані „з тонкістю волосини дитини‟, а не в когось з алхіміків ліпше, у когось — гірше. І в чарівників є всеноклі, проте я не чула про жодні закляття, для підвищення точності яких використовують всеноклі. Я мала б зрозуміти це!

 — Герміоно, — дуже серйозно сказав Гаррі й знову почав копирсатися в червоно-оксамитовому мішечку, — не картай себе, коли хороша ідея ні до чого не призводить. Треба перебрати купу ідей з недоліками, доки не знайдеш ту, що справді спрацює. А якщо надсилати мозку негативний відгук — сумувати через ідею з недоліками замість того, щоб усвідомити, що пропонування ідей — хороша поведінка твого мозку, яку треба заохочувати, то невдовзі в тебе взагалі не вийде нічого вигадувати, — Гаррі поклав дві шоколадки поряд з книжкою. — Ось, візьми ще одну шоколадку. Я маю на увазі крім тієї, що я дав раніше. Ця — щоб підтримати твій мозок за генерацію хорошого кандидата на стратегію.

 — Гадаю, ти маєш рацію, — тихесенько сказала Герміона, та шоколаду не торкнулася.

Вона почала гортати сторінки до 167-ої, яку вона читала була перед тим, як прийшов був Гаррі.

(Звісно, Герміоні Ґрейнджер закладки були ні до чого.)

Гаррі ще трохи схилився над книжкою, його голова майже торкалася її плеча, він спостерігав за тим, як вона гортала сторінки, ніби міг підгледіти цінну інформацію на сторінці протягом чверті секунди. Сніданок скінчився нещодавно, тож вона могла ясно відчути з легкого запаху, що Гаррі на десерт їв банановий пудинг.

 — Тож, сказавши це все…​ — знову заговорив Гаррі, — і, будь ласка, сприйми це як позитивне підсилення…​ ти справді хотіла винайти спосіб масового виробництва безсмертя, щоб я міг виплатити борг Луціусові Мелфою?

 — Так, — сказала вона навіть тихіше. Навіть коли вона старалася думати як Гаррі, видавалося, вона цього ще не навчилася. — А що ти робив весь цей час, Гаррі?

Гаррі скривився.

 — Намагаюся зібрати свідчення щодо всієї цієї історії „хто підставив Герміону Ґрейнджер‟.

 — А я…​ — Герміона поглянула на Гаррі. — Хіба не я…​ мала б намагатися розвʼязати власну таємницю? — це було не першою її думкою, не першим пріоритетом, та тепер, коли Гаррі про це згадав…​

 — У цьому випадку не вийшло б, — тверезо сказав Гаррі. — Надто багато людей зі мною готові розмовляти, а з тобою — ні…​ крім того, мені прикро, але я їм пообіцяв це ні з ким не обговорювати. Вибач, гадаю, тут ти нічим не допоможеш.

 — Гаразд, напевно, — згодилася Герміона. — Добре. Ти робитимеш усе. Збереш всі зачіпки, поговориш з усіма підозрюваними, доки я сидітиму тут у бібліотеці. Не забудь мені повідомити, коли виявиться, що винний — професор Квірел.

 — Герміоно…​ — сказав Гаррі. — Чому так важливо, хто що зробить? Хіба не значно важливіше, щоб усе було зроблено, ніж те, хто це зробить?

 — Напевно, ти маєш рацію, — сказала Герміона. Вона підвела руки й притисла пальці до очей. — Напевно це вже не має значення. Усі вирішать…​ Я знаю, що ти в цьому не винен, Гаррі, ти був бездоганним джентельменом…​ та хай що я тепер робитиму, всі вважатимуть, що я просто хтось, кого ти весь час рятуєш, — вона затнулася, та додала тремтячим голосом: — І може їхня правда, Гаррі.

 — Гей, гей, постривай…​

 — Я не вмію лякати дементорів. Я можу отримати відмінно на занятті чарами, та не можу лякати дементорів.

 — У мене таємнича темна сторона! — прошипів Гаррі після того, як роззирнувся довкола, щоб оглянути бібліотеку. (У дальньому кутку сидів один хлопець, та він був надто далеко, щоб почути щось навіть без барʼєру тиші.) — У мене темна сторона, що точно не є дитиною, і хто зна яка ще магічна маячня коїться в моїй голові…​ Професор Квірел стверджує, що я можу стати ким завгодно, варто лише повірити…​ це все шахраювання, хіба ти не розумієш, Герміоно? Адміністрація школи все так влаштувала, щоб Хлопчик-Що-Вижив щодня мав більше часу на навчання, тільки я не можу про це розповісти. Я шахрую, і ти все одно випереджаєш мене на заняттях чарами. Я…​ напевно не…​ Хлопчика-Що-Вижив напевно насправді не можна навіть назвати дитиною…​ і ти змагаєшся навіть з цим. Хіба ти не розумієш, що, якби люди не зважали на мене, усім було б зрозуміло, що ти наймогутніша відьма століття? Ти ж можеш зіткнутися з трьома старшими хлопцями сам на сам і перемогти!

 — Ну не знаю, — сказала вона й знову торкнулася очей, голос їй тремтів: — Я знаю лише — навіть якщо все це правда, — що ніхто більше ніколи не сприйматиме мене як просто мене — ніколи.

 — Добре, — по деякому часі сказав Гаррі. — Я розумію, про що ти. Замість відомої команди дослідників „Поттер-і-Ґрейнджер‟ буде Гаррі Поттер і його помічниця-лаборантка. Гм…​ є ідея. Я не зосереджуватимуся на заробітку грошей деякий час, гаразд? Тобто борг сплачувати не треба аж до мого випуску з Гоґвортсу. Тож можеш зробити це сама й показати світові, на що здатна ти сама. А якщо заразом ти ще й впораєшся із секретом безсмертя, просто назвемо це бонусом.

Думка, що Гаррі вірив, що вона знайде рішення була…​ ніби нищівний тягар відповідальності щойно скинули на бідолашну травмовану дванадцятирічну дівчинку, і вона хотіла обійняти його за те, що він запропонував їй шлях до відновлення самоповаги як героїні, і ось це вона заслужила за те, що була жахливою людиною та весь час різко розмовляла з Гаррі, хоча він весь час був більш вірним другом до неї, ніж вона була до нього, і добре було, що він досі гадає, що вона здатна на це, і…​

 — У тебе є якась дивовижна раціональна штука на випадок, коли твій розум ніби розбігається в найрізноманітніших напрямках? — впоралася спитати вона.

 — Мій метод такий: розпізнати різні бажання, дати їм імена, вважати їх окремими особистостями й слухати, як вони сперечаються в моїй голові. Наразі основні постійні актори: мої внутрішні гафелпафець, рейвенкловець, ґрифіндорець та слизеринець, внутрішній критик, а також симульовані копії тебе, Невіла, Драко, професорки Макґонеґел, професора Флитвіка, професора Квірела, мами, тата, Річарда Фейнмана та Дуґласа Гофстедтера.

Герміона почала це обмірковувати, та її здоровий ґлузд попередив, як небезпечно вдавати таке.

 — Всередині твоєї голови є копія мене?

 — Ну звісно! — сказав Гаррі. І раптом хлопець здався трохи ранимим. — Тобто у твоїй голові не живе копія мене?

Жила, зрозуміла Герміона. Ба більше, ця копія точно відтворювала голос Гаррі.

 — Тепер, коли я про це подумала, це дещо непокоїть, — сказала Герміона. — У мене в голові живе твоя копія. Прямо зараз вона переконує мене твоїм голосом, що це цілковито нормально.

 — Добре, — серйозно сказав Гаррі. — Тобто я не розумію, як люди можуть бути друзями без цього.

Тоді вона повернулася до книжки, а Гаррі поглядав на сторінки з-понад її плеча.

Вона дочитала аж до номера сімнадцять — Катерини Скот, що, виявляється, винайшла спосіб перетворювати маленьких тварин на лимонні пироги, і лише тоді Герміоні стало духу заговорити.

 — Гаррі? — почала вона. (Вона трохи відхилилася від нього, хоча й не усвідомила цього.) — Якщо в твоїй голові живе копія Драко Мелфоя, чи означає це, що ви з Драко Мелфоєм друзі?

 — Ну…​ — сказав Гаррі та зітхнув. — Так, я все одно збирався з тобою обговорити. Зрозуміло, тепер мені прикро, що не обговорив це з тобою раніше. Так ось, як би це висловити…​ я псував його?

 — Тобто, псував?

 — Спокушав до Світлої сторони Сили.

Вона роззявила рота.

 — Ну знаєш, як імператор та Дарт Вейдер, тільки навпаки.

 — Драко Мелфоя, — сказала вона. — Гаррі, ти хоч уявляєш…​

 — Так.

 — …​які речі Мелфой казав про мене? Що він казав, що зробить зі мною, щойно в нього буде можливість? Не знаю, що він розповів тобі, та Дафна Ґрінґрас розповіла мені, що Драко Мелфой каже в компанії слизеринців. Це невимовно, Гарір! Невимовно в цілковито буквальному сенсі, бо я не можу сказати цього вголос!

 — Коли це було? — спитав Гаррі. — На початку року? Дафна сказала, коли це було?

 — Не казала. Бо не має значення, коли, Гаррі. Будь-хто, хто скаже те — те, що сказав Мелфой, — не може бути хорошою людиною. Неважливо, до чого ти його спокушав, він гнила особистість, бо за жодних умов хороша людина ніколи…​

 — Ти помиляєшся, — сказав Гаррі, подивившись їй просто в очі. — Я здогадуюся, що Драко погрожував тобі зробити, бо за нашої з ним другої зустрічі, він розмовляв про те, щоб зробити це з десятирічною дівчинкою. Та хіба ти не розумієш — коли Мелфой вступив до Гоґовртсу, усе своє попереднє життя його виховували смертежери. Враховуючи його оточення, потрібне було б надприродне втручання, щоб у нього були твої моральні принципи.

Герміона різко захитала головою.

 — Ні, Гаррі. Немає потреби, щоб хтось казав тобі, що робити людям боляче — погано, це не щось таке, що ти не робиш, бо вчитель каже, що це заборонено, це щось, що ти не робиш, бо…​ бо можеш розуміти, коли людям боляче, хіба ти цього не знаєш, Гаррі? — тепер її голос тремтів. — Це не…​ це не якесь правило, як у алгебрі! Якщо ти не розумієш цього, якщо ти не відчуваєш цього тут, — вона стукнула по центру грудей — не зовсім біля серця, та це не мало значення, бо все одно справа була в мозку, — то в тебе цього просто немає!

Тут їй спало на думку, що Гаррі може не мати цього.

 — Є ще книжки з історії, яких ти не читала, — тихо сказав Гаррі. — Є ще книжки, яких ти не читала, Герміоно, які могли б дати тобі відчуття перспективи. Кілька сторіч тому — гадаю, такі звичаї ще точно були розповсюджені у сімнадцятому столітті — популярною розвагою в селах було взяти плетений кошик чи клунок з десятком живих котів та…​

 — Годі, — сказала вона.

 — …​запекти їх над багаттям. Просто звичайне святкування. Хороша невинна розвага. І я не сперечатимуся, що це невинніша розвага, ніж палити жінок, яких вони вважали відьмами. Бо людей так влаштовано, Герміоно, всередині люди так влаштовані відчувати…​ — Гаррі поклав руку до серця, в анатомічно правильній позиції, потім завмер на мить та підняв руку до рівня вуха, — біль лише коли їхнім друзям боляче. Хтось з тих, про кого вони турбуються — хтось з їхнього племені. У цього відчуття є вимикач, вимикач позначений „ворог‟, „чужоземець‟ чи просто „незнайомець‟. Люди такими є, якщо вони не навчаться бути іншими. Отже ні, це не означає, що Драко Мелфой — нелюдський чи особливо лихий, якщо він виріс з вірою, що змушувати ворогів страждати — весело…​

 — Якщо ти в це віриш, — сказала вона нерівним голосом, — якщо ти можеш повірити в це, то ти лихий. Люди завжди відповідальні за свої дії. Неважливо, що хтось каже тобі зробити, саме ти це зробив. Усі це знають…​

 — Ні, не знають! Ти виросла в суспільстві після Другої світової війни, у якому всі знають, що „я лишє віконуфаф наказ‟ казали погані хлопці. У пʼятнадцятому сторіччі це назвали б шляхетною відданістю, — Гаррі підвищував голос. — Ти що, гадаєш, що ти, ти генетично ліпша за всіх, хто тоді жив? Ніби варто тебе перенести в Лондон пʼятнадцятого сторіччя як дитину, і ти б сама зрозуміла, що палити кицьок погано, палити відьом погано, рабство — погано, і що треба турбуватися про всіх розумних істот? І ти гадаєш, що завершила б з усвідомленням усього цього в перший же день Гоґвортсу? Ніхто ніколи не казав Драко, що він особисто відповідальний за те, щоб стати більш етичним за суспільство, в якому він виріс. І незважаючи на це, лише за чотири місяці він дійшов до такого рівня, що схопив маґлородку, що падала з даху, — вона ще ніколи не бачила Гаррі таким лютим. — Я не завершив псувати Драко Мелфоя, та, гадаю, він непогано просунувся.

Проблема з такою хорошою памʼяттю, як в неї, полягала в тому, що вона не забула.

Не забула, як Драко Мелфой схопив її запʼясток, коли вона падала з даху Гоґвортсу — так сильно, що в неї лишилися синці.

Вона не забула, як Драко Мелфой допоміг її підвестися після того таємничого прокльону, через який вона перечепилася й втрапила у тарілку слизеринської квідичної команди.

І вона памʼятала — насправді, саме через це вона й порушила цю тему — як вона почувалася, коли почула свідчення Драко Мелфоя під дією сироватки правди.

 — Чому ти не розповів мені про це? — спитала Герміона, і хай як вона старалася стриматися, вона підвищила голос. — Якби я знала…​

 — Це була не моя таємниця. Саме Драко ризикував, бо його тато міг дізнатися.

 — Я не дурна, містере Поттере. З якої причини насправді ти не розповідав мені, і що саме ти робив з містером Мелфоєм?

 — Ем. Ну…​ — Гаррі відвів очі й поглянув на бібліотечний стіл.

 — Драко Мелфой під дією сироватки правди сказав аврорам, що хотів дізнатися, чи може мене перемогти, тому викликав мене на дуель, щоб перевірити це емпірично. Це його слова, згідно зі стенограмою.

 — Точно, — сказав Гаррі, так і не зустрівшись з нею поглядами. — Герміона Ґрейнджер. Ну звісно вона памʼятає точні слова. Неважливо, що вона прикута до стільця, і її судять за вбивство перед усім Чарверсудом…​

 — Що ти насправді робив із Драко Мелфоєм?

Гаррі здригнувся й сказав:

 — Напевно не зовсім те, що ти думаєш, та…​

Жах здіймався й здіймався всередині неї, і її прорвало:

 — Ти досліджував з ним НАУКУ?

 — Ну…​

 — Ти досліджував з ним НАУКУ? Ти мав досліджувати науку зі МНОЮ!

 — Усе було не так! Я ж не по-справжньому досліджував з ним науку! Я ж просто, ну знаєш, навчав його невинними темам з маґлівської науки на кшталт елементарної фізики з алгеброю тощо…​ я ж не проводив оригінального дослідження магії разом з ним, як з тобою…​

 — І, гадаю, ти і йому про мене теж не розповідав?

 — Ем, ну звісно ж ні?.. — сказав Гаррі. — Я досліджував з ним науку з жовтня, а він тоді не те щоб був готовий про тебе почути…​

Несказанне відчуття зради закипало в ній, виднілося в усьому: в її голосі, в її вирячених очах, вона відчувала, що от-от почне хлюпати носом, в горлі пекло. Вона вистрибнула з-за стола й відступила на крок, щоб поліпше розгледіти цього зрадника, вона майже верещала, коли заговорила:

 — Це не гаразд! Не можна досліджувати науку з двома людьми одночасно!

 — Е…​

 — Тобто не можна досліджувати науку з двома різними людьми й не казати їм одне про одного!

 — А…​ — сторожко сказав Гаррі. — Я подумав про це, і був дуже обережним, щоб твоє дослідження жодним чином не перетиналося з його…​

 — Ах, він був обережний, — вона б прошипіла це, якби в цій фразі була бодай одна „с‟.

Гаррі підвів руку та провів нею по своєму скуйовдженому волоссі, чомусь від цього їй навіть більше захотілося на нього кричати.

 — Міс Ґрейнджер, — сказав Гаррі. — Гадаю, ця розмова стала метафоричною на такому рівні, що, ем…​

 — Що? — проверещала вона з усього духу посеред барʼєру тиші.

А тоді вона збагнула й так почервоніла, що якби володіла дорослим рівнем магії, то її волосся раптово зайнялося б.

Єдиний інший відвідувач бібліотеки — рейвенкловець, що сидів у протилежному кутку, — широко розплющеними очима витріщався на них двох і водночас доволі жалюгідно намагався це приховати — тримав книжку прямо під обличчям.

 — Добре, — злегка зітхнув Гаррі. — Тож, не забуваючи ані на мить, що це була погана метафора, і справжні вчені співпрацюють одне з одним повсякчасно, не думаю, що я зраджував когось. Вчені часто тримають поточні проекти в таємниці. Ми з тобою проводили дослідження в таємниці, і були причини не казати про це зокрема Драко Мелфоєві — він спочатку взагалі припинив би зі мною спілкування, якби дізнався, що ти мені друг, а не суперниця. І це Драко б був під ударом, якби я розповів комусь іншому про нього…​

 — І це справді все? — спитала вона. — Справді, Гаррі? Ти не хотів, щоб ми обидва почувалися особливими, ніби ми були єдиними, з ким ти хотів бути, і єдиними, в кого вийшло бути з тобою?

 — Я не тому…​

Гаррі затнувся.

Гаррі поглянув на неї.

Уся кров повернулася до її лиця, напевно з її вух мала б виходити пара, і тоді її голова розплавилася б від рідкої плоті, що лилася би вздовж шиї, коли вона збагнула, що вона щойно бовкнула.

Гаррі витріщався на неї, видавалося, ним от-от опанує цілковитий жах.

 — Ну, — сказала вона дуже високим голосом, — це…​ ой, я вже не знаю, Гаррі. Це справді лише метафора? Коли хлопець витрачає сотню тисяч ґалеонів для порятунку дівчини від неминучої загибелі, то вона має право цікавитися про це, як гадаєш? Це ніби коли тобі купують квіти, тільки, розумієш, значно помітніше…​

Гаррі підстрибнув з-за столу та, похитнувшись, відступив на крок, звівши руки й несамовито ними махаючи.

 — Я не тому це зробив! Я зробив це, бо ми друзі!

 — Лише друзі?

Дихання Гаррі Поттера почало тяжіти до гіпервентиляції.

 — Дуже хороші друзі! Навіть надзвичайно особливі друзі! Можливо, найкращі друзі назавжди! Але не такі друзі!

 — Невже тобі справді так огидно таке припустити? — спитала вона, її голос зірвався. — Тобто…​ я не кажу, що я закохана в тебе, але…​

 — О, не закохана? Ну слава Мерлінові, — Гаррі підвів руку й змокнув чоло рукавом. — Слухай, Герміоно, будь ласка, не зрозумій мене неправильно, ти чудова людина…​

Вона похитнулася й зробила крок назад.

 — …​але, навіть враховуючи мою темну сторону…​

 — Так ось у чому справа? Але я…​ я б не…​

 — Та ні, я хочу сказати, що я маю таємничу темну сторону і напевно інша дивна магія зі мною коїться, ти знаєш, що я не нормальна дитина, насправді ні…​

 — Не страшно, що не нормальна, — сказала вона, відчуваючи дедалі більше відчаю та спантеличення. — Мене це влаштовує…​

 — Та хоча всі ці дивні магічні штуки роблять мене дорослішим, ніж я мав би бути, я все одно не досягнув статевої зрілості, у моїй кровоносній системі немає гормонів, і мій мозок фізично не здатен закохатися. Тож я не кохаю тебе! Я ніяк не можу кохати тебе! Наскільки мені відомо, за шість місяців мій мозок може прокинутися й вирішити закохатися в професора Снейпа! Ем, я правильно зрозумів, що ти досягла статевої зрілості?

 — Ііііі, — видала високий звук Герміона.

Вона похитнулася на місці, і за мить Гаррі вже підбіг до неї й допоміг сісти на підлогу, обійнявши її міцними руками.

Так, насправді вона непевно підійшла була до кабінету професорки Макґонеґел ще в грудні — не шокована, бо вона, звісно, читала відповідний матеріал, але доволі нудотно все ж таки їй було; з великим полегшенням вона дізналася була, що у відьом є чари, щоб дати раду з такими незручностями і що собі думав Гаррі — питати бідолашну невинну дівчину про таке…​

 — Слухай, вибач, — поспіхом сказав Гаррі. — Я справді не те хотів сказати те, що вийшло! Я певен, що будь-хто з неупередженим поглядом на всю ситуацію, кому запропонували б зробити ставку на те, з ким я зрештою одружуся, присвоїв би тобі вищу за будь-кого з тих, кого я знаю, імовірність…​

Її розум, що ледве почав збиратися докупи, раптом вибухнув іскрами полумʼя.

 — …​хоча не факт, що він оцінив би цю ймовірність вище за пʼятдесят відсотків, я маю на увазі, що з неупередженої точки зору існує багацько інших можливостей, і хто мені подобається перед тим, як я досягну статевої зрілості, напевно, не є сильною ознакою того, хто мені подобатиметься за сім років…​ не хочу, щоб здавалося, ніби я щось обіцяю…​

З її горла почали лунати якісь різкі звуки, і вона не дуже слухала які саме. З усього світу вона сприймала лише жахливий-жахливий голос Гаррі.

 — …​крім того, я читав трохи про еволюційну психологію і, ну, є купа свідчень, що коли один чоловік живе з однією жінкою щасливо до кінця життя, це швидше виняток, ніж правило, а в племенах мисливців та збирачів частіше люди просто залишалися разом від двох до трьох років, щоб зростити дитину протягом її найвразливіших років — і, ну, враховуючи, скільки людей в традиційних шлюбах зрештою стають страшенно нещасними, видається, тут треба щось розумно змінювати…​ особливо, якщо ми й справді відкриємо безсмертя…​


Тано Волфе, пʼятикласник Рейвенклову, повільно підвівся з-за бібліотечного столу — зі зручної для спостереження точки, коли (як він бачив) Ґрейнджер в сльозах втекла з бібліотеки. Він не міг розчути сварку, проте, очевидно, це була одна з тих сварок.

В нього тремтіли коліна, та Тано все одно повільно наблизився до Хлопчика-Що-Вижив. Той витріщався на двері бібліотеки, що досі вібрували від сили, з якою їх захряснули.

Тано не дуже хотів цього робити, та Гаррі Поттера було відсортовано до Рейвенклову. Технічно, Хлопчик-Що-Вижив був його колегою-рейвенкловцем. А це означало, що діяв Кодекс.

Хлопчик-Що-Вижив не сказав ані слова, доки Тано наближався до нього, та погляд в нього був непривітний.

Тано ковтнув слину, поклав руку Гаррі Поттерові на плече, а тоді почав завченими словами, його голос майже не тремтів:

 — Відьми! Хіба їх зрозумієш, га?

 — Прибери руку, доки я не викинув її у зовнішню пітьму.

Двері бібліотеки знову розчахнулися, і крізь них знову дехто втік.