Розділ 86. Перевірка чисельних гіпотез

(Заголовки міжнародних новин на 7 квітня 1992:)

Торонто Чаклунський трибʼюн:

ВЕСЬ БРИТАНСЬКИЙ ЧАРВЕРСУД

СТВЕРДЖУЄ, ЩО „ХЛОПЧИК-ЩО-ВИЖИВ‟

НАЛЯКАВ ДЕМЕНТОРА

ЕКСПЕРТ З МАГІЧНИХ ІСТОТ:

„ТА ВИ ПРОСТО БРЕШЕТЕ‟

ФРАНЦІЯ ТА НІМЕЧЧИНА ЗВИНУВАЧУЮТЬ БРИТАНІЮ В ТОМУ,

ЩО ВОНА ВСЕ ЦЕ ВИГАДАЛА

Денні примітки заклинателя Нової Зеландії:

ЩО ЗВЕЛО БРИТАНСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТ З ҐЛУЗДУ?

ЧИ МОЖЕ ТЕ Ж САМЕ СТАТИСЯ З НАШИМ УРЯДОМ?

ЕКСПЕРТИ НАВОДЯТЬ 28 ПРИЧИН

ВВАЖАТИ, ЩО ЦЕ ВЖЕ СТАЛОСЯ

Американський маг:

КЛАН ВОВКУЛАК СТАНЕ

ПЕРШИМ НАСЕЛЕННЯМ ВАЙОМІНГУ

Базікало:

МЕЛФОЙ ТІКАЄ З ГОҐВОРТСУ

ЧЕРЕЗ ПРОБУДЖЕННЯ СИЛИ ВІЇЛ

Щоденний віщун:

ЧЕРЕЗ ЮРИДИЧНІ ФОРМАЛЬНОСТІ ЗВІЛЬНЕНО

„СКАЖЕНУ МАҐЛОРОДКУ‟

А ПОТТЕР ПОГРОЖУЄ МІНІСТЕРСТВУ

АТАКОЮ НА АЗКАБАН


Гіпотеза: Волдеморт

(8 квітня 1992 19:22)


І знову вони вчотирьох зібралися за древнім директорським столом, з усіма його шухлядами всередині шухляд всередині шухляд, де зберігалися папери всіх часів школи Гоґвортс. Згідно з однією легендою директора Шегла якось загубилася в цьому столі і, насправді, досі була там, і їй не можна буде вийти, доки вона не впорядкує свої документи. Мінерва не надто хотіла успадкувати ці шухляди, коли успадкує цей стіл — якщо хтось з них виживе.

Албус Дамблдор сидів за цим столом, він видавався похмурим та зосередженим.

Северус Снейп стояв поряд зі згаслим попелом флу, зловісно нависав над ними, мов вампір. Інколи учні навіть звинувачували його в тому, що він вдає з себе вампіра.

Дикозор Муді мав приєднатися до них, але ще не прийшов.

І Гаррі…​

Маленький худий хлопець примостився на бильці крісла, ніби в ньому було забагато енергії, яка не дозволяла йому просто сидіти. Незворушне обличчя, спітніле волосся, пильні зелені очі, і, завжди з ним, зубчастий шрам-блискавка, що ніколи не загоїться. Зараз він видавався більш похмурим, ніж навіть один тиждень тому.

На мить Мінерві пригадалася їхня з Гаррі подорож до алеї Діаґон. Видавалося, це було вічність тому. Десь всередині Гаррі якимось чином уже був цей розсудливий хлопець. Ані вона, ані Албус, не були повністю винні у цих змінах. Але було щось майже нестерпно сумне в контрасті між маленьким хлопчиком, якого вона вперше побачила, і тим, на що чаклунська Британія його перетворила. Наскільки зʼясувала Мінерва, у Гаррі ніколи не було нормального дитинства. Названі батьки Гаррі казали були, що він майже не спілкувався, а грав і того менше з маґлівськими дітьми. Боляче було думати, що в Гаррі було лише кілька місяців пограти з іншими дітьми Гоґвортсу, доки потреби війни не відібрали в нього це. Можливо, Гаррі показував дітям власного віку інше лице, ніж те, яким він дивився на Чарверсуд. Але їй ніяк не йшла з голови думка, що дитинство Гаррі Поттера — ніби купа хворосту, і вони з Албусом гілка за гілкою спалюють цей хворост у полумʼї.

 — Пророцтва — дивні штуки, — сказав Албус Дамблдор. Очі старого чарівника були напівзаплющені, ніби від втоми. — Туманні, неясні, їхній сенс тікає від розуміння, мов вода крізь пальці. Пророцтво — це завжди тягар, бо в ньому немає відповідей — самі питання.

Гаррі Поттер напружено сидів.

 — Директоре Дамблдор, — з легкою наполегливістю сказав хлопець, — мої друзі під ударом. Герміона Ґрейнджер ледь не потрапила до Азкабану. Війна почалася, як ви це сказали. Пророцтво професорки Трелоні — ключова інформація для оцінки моєї гіпотези щодо того, що відбувається. Не кажучи вже про те, як це нерозумно й небезпечно, що Темний Лорд знає пророцтво, а я — ні.

Албус похмуро й запитально поглянув на неї, а вони похитала головою у відповідь. Хай яким неймовірним способом Гаррі дізнався, що пророцтво зробила була Трелоні, і що Темний Лорд про нього знав, про це Гаррі дізнався не від неї.

 — Волдеморт у спробі відвернути саме це пророцтво зазнав поразки твоєю рукою, — сказав старий чарівник. — Його знання призвело лише до шкоди для нього. Старанно обміркуй це, Гаррі Поттере.

 — Так, директоре, я це розумію. Моя рідна культура також має літературні традиції здійснених лише через самих себе та неправильно інтерпретованих пророцтв. Я інтерпретуватиму його обережно, не хвилюйтеся. Але я вже здогадався багато про що. Чи безпечніше для мене працювати з частковими здогадами?

Минав час.

 — Мінерво, — сказав Албус. — Якщо твоя ласка.

 — Наближається…​ — почала вона. Слова застрягали їй у горлі, вона не була актрисою, не могла імітувати глибокий моторошний тон справжнього пророцтва. І втім, чомусь здавалося, що саме тон містив увесь сенс. — Наближається той, хто зможе перемогти Темного Лорда…​ народжений у родині тих, хто тричі кидав йому виклик, народжений наприкінці сьомого місяця…​

 — І Темний Лорд позначить його як рівного собі, — пролунав голос Северуса, через що вона підстрибнула в стільці. Майстер зіллєваріння височів над каміном. — Але він володітиме силою, якої Темний Лорд не відає…​ і кожний мусить знищити все, крім залишку іншого, бо разом ці два різних духи не можуть існувати в одному світі.

У виконанні Северуса останній рядок так ясно провіщав лихо, що холод дістався аж її кісток. Вона ніби знову слухала Сивілу Трелоні.

Гаррі похмуро вислухав це.

 — Можете повторити? — спитав він.

 — Наближається той, хто зможе перемогти Темного Лорда, народжений у родині тих, хто тричі кидав йому виклик, народжений наприкінці сьомого місяця…​

 — Взагалі-то, заждіть, а можете це записати? Мені треба проаналізувати це дуже обережно…​

Так і було зроблено. І Албус, і Северус спостерігали за пергаментом мов яструби, ніби боялися, що якась невидима рука висмикне цю цінну інформацію.

 — Подивімося…​ — сказав Гаррі. — Я чоловік і народився 31го липня — є. Я й справді переміг Темного Лорда — є. Неоднозначний займенник у другому рядку…​ але я тоді ще не народився, тож складно уявити, як мої батьки могли тричі кинути виклик мені. Шрам — очевидний кандидат на позначку…​ — Гаррі торкнувся чола. — І є ще сила, якої Темний Лорд не відає — це напевно моя наукова освіта…​

 — Ні, — сказав Северус.

Гаррі здивовано поглянув на майстра зіллєваріння.

Очі Северуса були заплющені, лице напружене від зосередження.

 — Темний Лорд міг би отримати цю силу, вивчивши ті ж книжки, що й ти, Поттере. Але в пророцтві не сказано „сила, якої Темний Лорд не має‟. І навіть не „сила, якої Темний Лорд не може отримати‟. Вона сказала „сила, якої Темний Лорд не відає‟…​ Це має бути щось дивніше для нього, ніж маґлівські артефакти. Напевно, щось, чого він взагалі не зможе усвідомити, навіть якщо побачить…​

 — Наука — це не мішечок з технологічними фокусами, — сказав Гаррі. — Це не просто маґлівська версія палички. Це навіть не знання на кшталт періодичної таблиці. Це інший спосіб мислення.

 — Можливо…​ — скептично пробурмотів майстер зіллєваріння.

 — Небезпечно це, — сказав Албус, — надто покладатися на пророцтво, навіть якщо ти почув його сам. Пророцтва — щедре джерело роздратування.

 — Це я вже зрозумів, — сказав Гаррі. Він потягнувся рукою до чола й потер шрам. — Але…​ гаразд, якщо це — все, що ми знаємо…​ слухайте, я спитаю прямо. Звідки ви знаєте, що Темний Лорд і справді вижив?

 — Що? — скрикнула вона.

Албус лише зітхнув і відкинувся на спинку величезного крісла директора.

 — Ну, — сказав Гаррі, — уявіть, як пророцтво звучало тоді, коли було зроблено. Відомо-Хто дізнається про нього, і пророцтво звучить так, ніби мені судилося вирости й скинути його владу. Ніби в нас має бути фінальна битва, у якій хтось з нас має знищити все, крім залишку іншого. Тож Відомо-Хто атакує Ґодрикову Долину і одразу стає переможеним, залишивши по собі якийсь залишок, що може бути, а може й не бути його безтілесним духом. Можливо, смертежери — це залишок, а може Чорна мітка. Можливо, пророцтво вже справдилося, ось що я маю на увазі. Не зрозумійте мене неправильно — я розумію, що моя інтерпретація дещо притягнута. Слова Трелоні не звучать природно для опису лише подій, що історично сталися 31го жовтня 1981го року. Напад на дитину й рикошет закляття зазвичай не назвуть „силою перемогти‟. Та якщо вважати, що пророцтво провіщало декілька можливих розвитків подій, лише один з яких справді відбувся на Геловін, тоді пророцтво вже завершене.

 — Але…​ — бовкнула Мінерва. — Але напад на Азкабан…​

 — Якщо Темний Лорд вижив, то, звісно, він — найімовірніший підозрюваний організації втечі з Азкабану, — розсудливо сказав Гаррі. — Можна навіть сказати, що втеча з Азкабану — баєсове свідчення про те, що Темний Лорд вижив, бо втеча з Азкабану більш імовірна у світах, де він живий, ніж у світах, де він мертвий. Але це не сильне баєсове свідчення. Це не щось, що не може статися, хіба що Темний Лорд живий. Професор Квірел, що заздалегідь не вважав, що Відомо-Хто досі з нами, без проблем вигадав власне пояснення. Для нього очевидно, що якийсь могутній чарівник звільнив Белатрису Блек, щоб дізнатися в неї якусь таємницю Темного Лорда, наприклад, магічні знання, які він довірив лише їй. Апріорна імовірність того, що хтось пережив смерть власного тіла, дуже низька, навіть враховуючи магію. Більшість разів таке не трапляється. Тож якщо в нас є лише втеча з Азкабану…​ Я б формально сказав, що цього баєсового свідчення недостатньо. Малоймовірність свідчення за умови хибності гіпотези невідповідна апріорній малоймовірності гіпотези.

 — Ні, — сухо сказав Северус. — Пророцтво ще не виконане. Я би знав.

 — Ви впевнені у цьому?

 — Так, Поттере. Якби пророцтво вже справдилося, я б це зрозумів! Я чув слова Трелоні, я памʼятаю її голос, і якби я знав про якісь події, що відповідають пророцтву, я б їх упізнав. Те, що вже сталося…​ не про це йдеться в пророцтві, — з непохитною впевненістю сказав майстер зіллєваріння.

 — Я не певен, що робити з цим твердженням, — сказав Гаррі. Він підвів руку й неуважно потер чоло. — Можливо, вам лише видається, що минулі події не відповідають пророцтву, а насправді історія вважає інакше…​

 — Волдеморт живий, — сказав Албус. — Є й інші ознаки.

 — Наприклад? — миттєво спитав Гаррі.

Албус витримав паузу.

 — Існують жахливі ритуали, за допомогою яких чарівники поверталися після смерті, — повільно сказав Албус. — Принаймні це будь-хто може розгледіти в історії та легендах. Але книжок про це бракує. Я не зміг знайти їх. Я певен, їх прибрав Волдеморт…​

 — Тобто ви не можете знайти жодної книжки про безсмертя, і це доводить, що вони у Відомо-кого?

 — Саме так, — сказав Албус. — Є певна книжка — я не називатиму її вголос — і її немає у службовій секції Гоґвортської бібліотеки. Є древній сувій, що мав би зберігатися в „Борджина й Беркса‟, але на тій полиці, де він був, лише порожнє місце…​ — старий чарівник зупинився. — Та гадаю, — ніби до себе продовжив старий чарівник. — ти скажеш, що навіть якщо Волдеморт старався зробити себе безсмертним, це не означає, що в нього вийшло…​

Гаррі зітхнув.

 — Докази, директоре? Наразі в нас самі ймовірності. Якби ми напевно знали, що певна книжка щодо безсмертя зникла, це б підвищило імовірність того, що хтось спробував втілити безсмертя в життя. Що, у свою чергу, підвищує апріорну імовірність того, що Темний Лорд пережив власну смерть. З цим я погоджуюся, і дякую, що поділилися цим фактом. Питання лише в тому, чи достатньо піднімуться апріорні імовірності.

 — Безсумнівно, — тихо сказав Албус, — якщо ти погоджуєшся, що існує бодай шанс, що Волдеморт вижив, хіба не варто підготуватися до цього?

Гаррі схилив голову.

 — Ваша правда, директоре. Хоча коли імовірність падає достатньо низько, надто перейматися нею — помилка. Навіть знаючи, що книжки щодо безсмертя зникли, що пророцтво звучить дещо природніше, якщо воно описує майбутню мою битву з Темним Лордом, я погоджуюся, що те, що Темний Лорд досі живий, — імовірність, а не просто можливість. Але інші імовірності також треба враховувати…​ як і можливі світи, де Відомо-Хто не вижив, і хтось інший підставив Герміону.

 — Маячня, — мʼяко сказав Северус. — Цілковита маячня. Чорна мітка не зникла, як і її господар.

 — От бачите, саме це я й називаю формально недостатнім баєсовим свідченням. Звісно, звучить це дуже суворо, фатально тощо, але невже аж настільки малоймовірно, щоб магічна мітка залишилася після смерті свого творця? Припустимо, що мітка точно продовжить своє існування, якщо розум Темного Лорда живе, але заздалегідь ми б припустили, що з імовірністю 20 відсотків Чорна мітка продовжить існування після смерті Темного Лорда. Тоді спостереження „Чорна мітка не зникла‟ впʼятеро імовірніша у світах, де Темний Лорд живий, ніж у світах, де він мертвий. Невже це можна порівняти з апріорною імовірністю безсмертя? Скажімо, апріорна оцінка того, що Темний Лорд виживе — один до ста. Якщо гіпотеза в сто разів імовірніше хибна, ніж істинна, а тоді ми бачимо свідчення впʼятеро разів імовірніше за умови, що ця гіпотеза істинна, треба оновити віру в гіпотезу до „у двадцять разів більш імовірно хибна, ніж істинна‟. Шанси один до ста помножені на співвідношення імовірності один до пʼяти дорівнює шансам один до двадцяти, що Темний Лорд мертвий…​

 — Звідки ви берете всі ці числа, Поттере?

 — Це визнана слабкість методу, — миттєво відповів Гаррі. — Але допомогою цього методу я отримую якісну оцінку того, що спостереження „Чорна мітка не зникла‟ недостатньо, щоб адекватно підтримати гіпотезу „Темний Лорд безсмертний‟. Свідчення не таке дивовижне, як твердження. — Гаррі зробив паузу. — Не кажучи вже про те, що навіть якщо Темний Лорд і живий, не факт, що саме він підставив Герміону. Як казала одна хитра людина, декілька незалежних інтриганів можуть проводити свої плани.

 — Наприклад, професор із захисту, — з тонкою усмішкою сказав Северус. — Гадаю, я не можу не погодитися, що він підозрюваний. Зрештою, минулого року винним виявився професор із захисту. І позаминулого року. І позапозаминулого теж.

Очі Гаррі повернулися до пергаменту на його колінах.

 — Продовжимо. Ми певні, що пророцтво точне? Ніхто не чіпав памʼять професорки Макґонеґел, можливо, змінив чи прибрав якийсь рядок?

Албус трохи помовчав, а тоді повільно промовив:

 — На всю Британію накладено велике закляття, що записує кожне вимовлене на її території пророцтво. Вони записані глибоко під Найдавнішою Залою Черверсуду, у відділі таємниць.

 — Зала Пророцтв, — прошепотіла Мінерва.

Вона читала про це місце. Вважалося, що це величезна кімната, заставлена сповненими блискучих куль стелажами. Кулі зʼявлялися одна за одною роками. Казали, що сам Мерлін її спорудив — останній ляпас наймогутнішого чарівника по лицю долі. Не всі пророцтва сприяли добру. Мерлін хотів був, щоб принаймні ті, про кого в пророцтві йшлося, могли знати, що про них було сказано. Так Мерлін сприймав повагу до їхньої свободи волі — щоб доля не могла керувати ними без їхнього знання. Ті, кого згадували в пророцтві, отримають блискучу кулю, що прилетить до них у руку, і вони почують справжній голос віщуна. Подейкували, що інші, хто спробує торкнутися кулі, зʼїдуть з ґлузду, або в них просто голова вибухне — тут легенди не визначилися. Хай які насправді були наміри Мерліна, невимовці не пускали нікого до зали століттями, наскільки їй було відомо. У „Витворах древніх чарівників‟ стверджувалося, що пізніше невимовці зʼясували були, що сповіщення субʼєктів пророцтва перешкоджало провидцям зменшувати хай який темпоральний тиск вони зменшували. Тому нащадки Мерліна сховали його залу. Мінерві спало на думку (тепер, коли вона вже кілька місяців спілкувалася з містером Поттером), що дивно, що хтось про це взагалі знав. Але також вона знала, що не варто питати про це Албуса, бо Албус може спробувати їй розказати. А Мінерва свято вірила, що про час варто хвилюватися лише якщо ти — годинник.

 — Зала Пророцтв, — тихо підтвердив Албус. — Ті, про кого йдеться в пророцтві, можуть послухати це пророцтво там. Розумієш, що з цього випливає, Гаррі?

Гаррі насупився.

 — Ну, я можу його послухати. Темний Лорд теж…​ А! Мої батьки. Ті, хто тричі кидав йому виклик. Вони теж згадані в пророцтві, тож вони могли прослухати запис?

 — Якщо почуте Джеймсом та Лілі чимось відрізнялося від слів Мінерви, — рівним голосом сказав Албус, — то вони про це мені не розповіли.

 — Ти привів туди Джеймса та Лілі? — спитала Мінерва.

 — Фоукс має доступ до багатьох місць, — сказав Албус. — Не згадуйте про цей факт.

Гаррі втупився в очі Албуса.

 — Можна мені потрапити у це місце відділу таємниць і послухати запис пророцтва? Як я зрозумів, оригінальний голос може чимось допомогти.

У серпастих окулярах Албуса зблиснуло віддзеркалення світла, коли старий чарівник повільно похитав головою.

 — Гадаю, це буде не мудро, — сказав Албус. — Не просто з очевидних причин. Воно небезпечне, це створене Мерліном місце. Для декого більш небезпечне, ніж для інших.

 — Зрозуміло, — безбарвно сказав Гаррі, знову поглянувши на пергамент. — Наразі вважатиму пророцтво точним. У наступній частині сказано, що Темний Лорд позначив мене як рівного собі. Є якісь ідеї, що саме це може означати?

 — Звісно не те, — сказав Албус, — що ти маєш піти його шляхом, якщо є бодай крапля мудрості.

 — Я не дурень, директоре. Маґли трохи знаються на темпоральних парадоксах, хай навіть для них це все лише теорія. Я не відкину свою етику лише через те, що отримав сигнал з майбутнього, що стверджує, ніби це станеться, бо тоді це стане єдиною причиною того, що так сталося оригінально. І все ж таки, що означає ця фраза?

 — Я не знаю, — сказав Северус.

 — Я теж, — сказала вона.

Гаррі дістав паличку й повертів її в руках, замислено розглядаючи дерево.

 — Одинадцять дюймів, гостролист, серцевина з пера фенікса, — сказав Гаррі. — І фенікс, з чийого хвоста перо у цій паличці, дав лише одне інше перо, яке містер…​ як його звали, Олів-щось…​ зробив серцевиною палички Темного Лорда. І я парселмовець. Навіть тоді видавалося, що це занадто для збігу. А тепер я дізнаюся, що є пророцтво, яке стверджує, що я буду рівним Темному Лордові.

Погляд Северуса був замисленим; погляд директора — незбагненним.

 — Чи могло так статися, — непевно сказала Мінерва, — що Відомо-Хто…​ що Волдеморт…​ передав частину своїх сил містерові Поттеру в ніч, коли наділив його цим шрамом? Ненавмисно, звісно. І все ж таки…​ Не розумію, як містер Поттер може бути йому рівним, якщо в нього буде менше магії, ніж у самого Темного Лорда…​

 — Фі, — сказав Гаррі, що досі медитативно дивився на паличку. — Я боровся б із Темним Лордом взагалі без магії, якби треба було. Гомо сапіенс не стали домінантним видом цієї планети за допомогою найгостріших кігтів та найтривкішої шкіри — хоча, гадаю, ця думка дещо незвична для чарівників. І все ж таки, це нижче моєї гідності як людини — боятися чогось, що не розумніше за мене. А наскільки я чув, у цій царині Темний Лорд не надто страшний.

Майстер зіллєваріння заговорив, в його голосі чувся домішок презирливого розтягування слів:

 — Вважаєш себе розумнішим за Темного Лорда, Поттере?

 — Насправді так, — сказав Гаррі й засукав лівий рукав мантії, а також рукав сорочки під мантією, щоб оголити руку: — О, до речі! Переконаймося, що ні в кого з присутніх немає помітного татуювання на стандартному, легкому для перевірки місці, що позначає всіх таємних ворожих шпигунів.

Албус жестом зупинив уїдливі слова майстра зіллєваріння.

 — Скажи мені, Гаррі, а якою б ти створив Чорну мітку?

 — Нестандартне розташування, — миттю відповів Гаррі, — щоб її неможливо було перевірити без соромʼязливості та галасу, хоча, звісно, будь-яка свідома щодо безпеки людина все одно перевірила б. Зробити її меншою, якщо можливо. Накласти поверху інше, немагічне татуювання, щоб приховати справжню форму…​ а ще ліпше прикрити шаром підробної шкіри…​

 — І справді хитро, — сказав Албус. — Та скажи мені, припустимо, ти можеш вбудувати в мітку які заманеться умови, щоб вона зникала чи зʼявлялася, як забажаєш. Що ти зробив би тоді?

 — Зробив би її завжди цілковито невидимою, — сказав Гаррі, ніби його спитали про очевидне. — Нікому не треба, щоб була будь-яка помітна різниця між шпигуном та не шпигуном.

 — Припустимо, що ти ще хитріший, — сказав Албус. — Ти майстер обману, майстер шахрайства, і ти хочеш застосувати всі свої вміння без останку.

 — Ну…​ — хлопець затнувся, спохмурнівши. — Мені видається це занадто складним, більш схожим на тактику лиходія в рольовій грі, а не на щось, що варто застосовувати у справжній війні. Та гадаю, можна додавати Чорні мітки людям, що насправді не були смертежерами, а в справжніх смертежерів зробити її завжди невидимою. Але тоді як люди взагалі почали вважати, що Чорна мітка ідентифікує смертежера…​ Мені треба подумати про це принаймні пʼять хвилин, якщо треба розглянути цю задачу серйозно.

 — Я прошу тебе про це, — досі мʼяким тоном сказав Албус, — бо я й справді, у перші дні війни, надто довіряв пропонованій тобою перевірці. Орден пережив мою нерозсудливість лише завдяки Аластару, що не довіряв чистим рукам. Потім я вважав був, що носії мітки здатні приховувати й показувати її з власної волі. Але все ж таки коли ми пригнали Каркарофа до Чарверсуду, мітку ясно було видно на його руці, хай як Каркароф хотів переконати всіх у своїй невинності. Що насправді керує Чорною міткою, мені невідомо. Навіть Северуса досі звʼязує його мітка — він не здатен розповісти її таємниці нікому, хто їх ще не знає.

 — А, ну тоді все очевидно, — миттю озвався Гаррі. — Стоп, стривайте…​ ви були смертежером? — Гаррі перевів погляд на Северуса.

Северус тонко всміхнувся:

 — Я й досі смертежер, наскільки їм відомо.

 — Гаррі, — сказав Албус, що не відводив очей від хлопця. — Що ти маєш на увазі — тоді все очевидно?

 — Теорія інформації 101, — сказав хлопець повчальним тоном. — Спостереження за змінною X надає інформацію про змінну Y якщо й лише якщо можливі значення X мають різні ймовірності залежно від різних станів Y. Щойно ви чуєте про абсолютно будь-що, чим шпигуни відрізняються від не шпигунів, треба негайно вигадати, як використати це для розрізнення шпигунів та не шпигунів. Подібно, щоб відрізнити правду від брехні, потрібен процес, що проходить по різному в присутності правди та неправди — ось чому „віра‟ тут не допомагає, а „зробити експериментальні передбачення та перевірити їх‟ — допомагає. Ви кажете, що хтось з Чорною міткою не може розповісти її таємниць нікому, хто їх уже не знає. Тож щоб дізнатися, як працює Чорна мітка, запишіть кожен уявний спосіб, як Чорна мітка можепрацювати, а тоді дивіться, як професор Снейп спробує їх розповісти помічнику — можливо, комусь, хто взагалі не знає про дослід — я пізніше розповім про двійковий пошук, щоб ви могли зіграти в „двадцять питань‟ і сильно зменшити область пошуку — і саме те, що він не зможе прочитати вголос і буде правдою. Його мовчання буде тим, що відбувається по-різному в присутності справедливих тверджень про мітку та хибних тверджень, розумієте.

Раптом Мінерва помітила, що роззявила рота, і різко його закрила. Видавалося, навіть Албус був здивованим.

 — А після цього, як я вже казав, будь-яка різниця в поведінці шпигуна та не шпигуна може бути використана для визначення шпигунів. Щойно ви ідентифікуєте принаймні один магічно цензурований секрет Чорної мітки, ви зможете перевірити, чи є в когось Чорна мітка, просто попросивши їх розкрити цей секрет комусь, хто його досі не знає…​

 — Дякую вам, містере Поттер.

Усі поглянули на Северуса. Майстер зіллєваріння випростався, оголив зуби від злого тріумфу.

 — Директоре, тепер я вільно можу розповісти про мітку. Якщо ми знаємо, що нас викрито як смертежерів перед іншими, і ніхто ще не бачив наших голих рук, мітка покажеться хочемо ми того чи ні. Та якщо хтось уже бачив відсутність мітки, вона не покажеться, як і в разі перевірки через підозри. Так Чорна мітка, видається, ідентифікує смертежерів — та лише вже відомих, як бачите.

 — А…​ — сказав Албус. — Дякую, Северусе, — він ненадовго заплющив очі. — Це й справді пояснює, яким чином Блека не викрив навіть Пітер…​ А як щодо запропонованої Гаррі перевірки?

Майстер зіллєваріння похитав головою.

 — Темний Лорд був не дурнем, хай які там у Поттера хибні фантазії. Тієї ж миті, як є підозра такої перевірки, мітка припиняє стримувати наші язики. Але я не міг навіть натякнути на таку можливість — лише чекати, доки хтось про неї здогадається, — ще одна тонка усмішка. — Я б винагородив вас купою очок гуртожитку, містере Поттер, якби це не зруйнувало моє прикриття. Та як бачите, Темний Лорд був доволі хитрим, — його очі подивилися кудись удалечінь. Він видихнув: — Ох, насправді він був дуже хитрим.

Гаррі Поттер довго сидів нерухомо.

Тоді…​

 — Ні, — сказав Гаррі. Хлопець похитав головою. — Ні, це не може бути правдою. По-перше, йдеться про головоломку, що доречна для першого розділу книжки Реймонда Смаліана, а навіть і не близько до рівня, що потрібен маґлівським ученим, щоб заробляти на життя. По-друге, я ж не знаю, можливо, Темний Лорд пʼять місяців міркував, щоб вигадати цю головоломку, яку я щойно розвʼязав за пʼять секунд…​

 — Невже для тебе аж так немислимо, Поттере, що хтось може бути не дурнішим за тебе? — в голосі майстра зіллєваріння було більше цікавості, ніж зневаги.

 — Це називається „базовий відсоток‟, професоре Снейп. Ці свідчення однаково сумісні з тем, що Темний Лорд вигадував цю головоломку протягом пʼяти місяців чи протягом пʼяти секунд, та в будь-якій даній популяції значно більше людей, що здатні на це протягом пʼяти місяців, ніж тих, хто здатен на це протягом пʼяти секунд…​ — Гаррі закрив чоло рукою. — Дідько, як же це пояснити? Гадаю, з вашої точки зору Темний Лорд вигадав розумну головоломку, а я її розумно розвʼязав, і через це ми видаємося рівними.

 — Памʼятаю твоє перше заняття зіль, — сухо вставив майстер зіллєваріння, — гадаю, тобі ще є куди рости.

 — Мир, Северусе, — сказав Албус. — Гаррі вже досягнув більшого, ніж тобі відомо. І все ж скажи мені, Гаррі…​ Чому ти віриш, що Темний Лорд гірший за тебе? Звісно, він пошкоджена душа в багатьох аспектах. Але хитрість проти хитрості — мій вирок: ти ще не готовий зустрітися з ним. А я знаю про всі твої вчинки.


В цій розмові найбільше дратувало, що Гаррі не міг розповісти про справжні причини своєї незгоди, а це порушувало основні принципи кооперативного обговорення.

Він не міг пояснити, чому насправді Белатрису витягли з Азкабану — не Відомо-Хто в якомусь виді, а спільні вміння Гаррі та професора Квірела.

Гаррі не хотів казати перед професоркою Макґонеґел, що з наслідків пошкодження мозку випливало, що такої штуки, як душа, не існує. А це робило успішний ритуал безсмертя…​ ну, не неможливим, Гаррі безперечно колись збирався прокласти стежку до магічного безсмертя, але це буде значно складнішим та потребуватиме значно більше винахідливості, ніж просто привʼязати душу, яка вже існує, до філактерії ліча. Чого насамперед не робив би жоден розумний чаклун, якби знав, що його душа безсмертна.

А справжня, щира причина, з якої Гаррі знав, що Темний Лорд не міг бути аж таким розумним…​ ну…​ не існувало тактовного способу це сказати, проте…​

Гаррі вже був на засіданні Чарверсуду. Він бачив жалюгідні „заходи безпеки‟, якщо їх можна була так назвати, які захищали найглибші рівні Міністерства магії. Вони навіть не мали злодієпаду, який ґобліни використовували, щоб змити багатозільну настоянку та прокляття „Імперіус‟ на людях, що входять до „Ґрінґотсу‟. Очевидним шляхом захоплення влади було накласти Імперіус на міністра магії та кількох голів відділів, і совою надіслати гранати будь-кому надто могутньому для того, щоб підкорити його Імперіусу. Або надіслати снодійний газ, якщо вони потрібні живими в стані „живої смерті‟, щоб брати в них волосся для багатозільної настоянки. Виманологія, чари хибної памʼяті, чари „Конфундус‟ — це було сміховинно, чаклунський світ був наднасичений лазівками. Може Гаррі сам цього б і не робив під час власного захоплення Британії, бо він обмежений етикою…​ ну, Гаррі міг вдатися до нешкідливих методів, бо багатозільна настоянка, тимчасовий конфундус та виманологія лише для читання звучали ліпше, ніж зайвий день в Азкабані…​ але…​

Якби Гаррі не стримувала етика, він міг би винищити лихіші частини Чарверсуду того дня. Сам-один, за допомогою лише чаклунської сили першокласника, лише через те, що був достатньо розумним, щоб збагнути дементорів. Хоча, можливо, це було б не найкращим початком політичної карʼєри для Гаррі, бо вцілілі члени Чарверсуду дуже легко й без проблем відреклися б від його дій заради піару, і засудили б ці дії, навіть якби розумніші з них усвідомлювали, що це заради добра…​ але все ж таки.

Якщо вас зовсім не стримує етика, у вас є древні таємниці Салазара Слизерина, десятки могутніх послідовників включно з Луціусом Мелфоєм, і у вас пішло більш ніж десять років на невдачу в захопленні влади в чаклунській Британії, це означало, що ви ідіот.

 — Як це висловити…​ — почав Гаррі. — Слухайте, директоре, у вас є етика, є багато тактик бою, які ви не використовуватимете через те, що не лихий. І ви билися з Темним Лордом — неймовірно могутнім чаклуном, що не мав таких обмежень, і ви його стримували все одно. Якби Відомо-Хто був ще й суперрозумним, ви були б мертві. Усі ви. Ви померли б миттєво…​

 — Гаррі, — сказала професорка Макґонеґел, її голос тремтів. — Гаррі, ми майже всі померли. Більш ніж половина Ордену Фенікса померла. Якби не Албус…​ Албус Дамблдор, наймогутніший чарівник двох століть, Гаррі…​ ми б точно всі згинули.

Гаррі провів рукою по чолу.

 — Вибачте, — сказав Гаррі. — Я не хочу применшувати того, через що ви пройшли. Я знаю, що Відомо-Хто цілковито лихий, неймовірно могутній Темний Чарівник з десятками могутніх послідовників, і це…​ погано, так, безперечно погано. Просто…​

Це загроза й близько не такого масштабу, як розумний ворог, бо тоді він може трансфігурувати ботулотоксин та підкинути мільйонну грама до вашого чаю. Чи існував якийсь безпечний спосіб передати цю думку, не розповідаючи конкретики? Гаррі не міг такого вигадати.

 — Будь ласка, Гаррі, — сказала професорка Макґонеґел. — Будь ласка, Гаррі, я благаю тебе…​ постався до Темного Лорда серйозно! Він небезпечніший за…​ — старшій відьмі, видавалося, бракувало слів. — Він значно небезпечніший за трансфігурацію.

Брови Гаррі безконтрольно здійнялися. Северус Снейп похмуро хихотнув.

Ем, сказав голос його внутрішнього рейвенкловця. Ем, чесно, професорка Макґонеґел має рацію, ми не ставимося до цього так серйозно, як поставилися б до наукової задачі. Складно взагалі відреагувати на нову інформацію, а не викинути її одразу з вікна. Видається, ми щойно взагалі не змінили своїх поглядів, хоча зустріли неочікуваний важливий аргумент. Ми знехтували Лордом Волдемортом як несерйозною загрозою саме через те, що Чорна мітка була відверто дурною. Нам потрібне свідоме зусилля, щоб оновити й відкинути весь ліс висновків з цього хибного припущення, і ми не докладаємо цього зусилля зараз.

 — Гаразд, — сказав Гаррі, коли здалося, що професорка Макґонеґел от-от знову щось скаже. — Гаразд, якщо треба поставитися до цього серйозно, мені треба зупинитися й поміркувати пʼять хвилин.

 — Зроби це, прошу, — сказав Албус Дамблдор.

Гаррі заплющив очі.

Його рейвенкловська сторона розділилася на трьох.

Оцінка ймовірності, сказав рейвенкловець перший, що був модератором. Темний Лорд живий, і він не менш розумний за нас, і відповідно він — справжня загроза.

Чому всі його вороги ще не мертві? спитав рейвенкловець другий, що був прокурором.

Зауважте, сказав рейвенкловець перший, ми вже використовували цей аргумент, тож ми не можемо змінити свої погляди щоразу повторюючи його.

Але хіба є якась помилка в логіці? сказав другий рейвенкловець. У світах, де Лорд Волдеморт розумний, усі з Ордену Феніксу померли протягом перших пʼяти хвилин війни. Світ не такий, тож ми не живемо в такому світі. QED.

Невже в цьому немає сумнівів? запитав третій рейвенкловець, що був призначений адвокатом. Можливо, є якась причина, з якої Лорд Волдеморт не боровся тоді з усіх сил…​

Наприклад? наполегливо поставив питання рейвенкловець другий. Більш того, хай яке виправдання ти вигадаєш, я вимагаю, щоб імовірність твоєї гіпотези була оштрафована відповідно до її складності…​

Послухаймо третього, сказав рейвенкловець перший.

Гаразд…​ дивіться, сказав рейвенкловець третій. По-перше, ми не знаємо, що хтось може захопити Міністерство лише за допомогою контролю розуму. Можливо, чаклунська Британія — це насправді олігархія, і треба мати достатньо військової сили, щоб залякати голів цих родин, щоб вони підкорилися…​

Та імперіуснити і їх, вставив рейвенкловець другий.

…​і в олігархів на вході до їхніх домівок встановлено злодієпад…​

Штраф за складність! закричав рейвенкловець другий. Знову епіцикли!

…​ой, та не дурій, сказав рейвенкловець третій. Ми ж не бачили, щоб хтось захоплював Міністерство за допомогою кількох проклять імперіус. Ми не знаємо, що це й справді так легко.

Але, сказав рейвенкловець другий, навіть якщо взяти це до уваги…​ видається вкрай імовірним, що існує якийсь інший спосіб. Десять років невдач, ну серйозно? І використовувати лише звичайну терористичну тактику? Це просто…​ навіть не намагатися.

Можливо, в Темного Лорда були більш творчі ідеї, відповів рейвенкловець третій, але він не хотів сполохати уряди інших країн, не хотів, щоб вони зрозуміли, наскільки вони вразливі й встановили злодієпад на вході їхніх міністерств. Спочатку він хотів отримати Британію як базу й достатньо слуг, щоб підкорити всі інші основні уряди одночасно.

Ти припускаєш, що він хоче захопити весь світ, зазначив рейвенкловець другий.

В пророцтві Трелоні стверджується, що він буде рівним нам, урочисто проспівав рейвенкловець третій. Відповідно, він хотів захопити світ.

А якщо він рівний нам, і нам доведеться з ним боротися…​

На мить розум Гаррі спробував уявити видовище, як два винахідливі чарівники борються одне з одним будь-якими засобами.

Гаррі помічав був усі чари й зілля з книжок для першокласників, що могли бути винахідливо використані для вбивства. Він нічого не міг з собою зробити. Буквально. Він намагався зупинити свій мозок, щоб той не робив цього щоразу, проте, видавалося, це було все одно, що дивитися на рибу й спробувати не дати мозку усвідомити, що це риба. А що хтось міг винахідливо здійснити за допомогою заклять сьомого року, заклять аврорського рівня чи древньої загубленої магії, якою володів Лорд Волдеморт…​ неможливо було й подумати. Магічно-суперсильний винахідливий геній-психопат — це не „загроза‟, це — невідворотне вимирання виду.

Тоді Гаррі похитав головою, відкинувши похмурі думки. Насамперед, питання було в в тому, чи існує значна імовірність зустріти щось на кшталт Темного Раціоналіста.

Апріорна імовірність того, що чиясь спроба ритуалу безсмертя справді спрацює…​

Скажімо, один до тисячі — і це буде дуже оптимістично. Явно не один з тисячі чарівників переживав власну смерть. Хоча, Гаррі мав визнати, що не мав даних щодо того, скільки з них пробували здійснити ритуал безсмертя.

А що як Темний Лорд справді не дурніший за нас? спитав рейвенкловець третій. Ну знаєте, як Трелоні й передвіщала, що він буде нам рівним. Тоді йому вдалося б виконати справжній ритуал безсмертя. П.С. не забувайте про рядок „знищити все, крім залишку іншого‟.

Вимога щодо рівня інтелекту додатково обтяжувала гіпотезу. Апріорна імовірність того, що випадковий індивідуум популяції буде таким розумним доволі низька…​

Але Лорд Волдеморт — не випадково вибраний чарівник, він один окремий чарівник в популяції, який привернув увагу всіх. Головоломка Чорної мітки вимагала якогось мінімального рівня інтелекту, навіть якщо (гіпотетично) Темному Лордові довелося про неї розмірковувати довше. Але знову ж таки в маґлівському світі всі відомі Гаррі з історії надзвичайно розумні люди не ставали лихими диктаторами та терористами. найближче, що траплялося в маґлівському світі — менеджер хедж-фонду, і ніхто з них не спробував захопити навіть якусь країну третього світу, що обмежує, наскільки вони могли бути лихими, і наскільки могли бути добрими.

Існували гіпотези, згідно з якими Темний Лорд був розумним, проте Орден Фенікса не помер миттєво, проте вони були складнішими, і мали отримати штраф за складність. А коли штрафи за складність та інші виправдання враховувалися, для спостереження „Темний Лорд не виграв війну миттєво‟ співвідношення імовірностей гіпотез „Темний Лорд розумний‟ проти „Темний Лорд дурний‟ буде великим. Нехай буде 10 до 1 на користь того, що Темний Лорд дурний…​ хоча напевно не 100 до 1. Не можна прямо сказати, що „Темний Лорд миттєво виграє‟ мало імовірність більш ніш 99 відсотків, якщо припустити, що Темний Лорд був розумним. Сума всіх можливих виправдань явно більша за 0.01.

І ще було пророцтво…​ що спочатку могло включати, а могло й не включати рядок про те, що Лорд Волдеморт миттєво помре, якщо нападе на Поттерів. Який Албус Дамблдор потім вилучив був з памʼяті професорки Макґонеґел, щоб заманити Лорда Волдеморта до його приречення. Якщо такого рядка не було, то пророцтво звучатиме дещо більш схоже на те, що Відомо-Кому та Хлопцеві-Що-Вижив судилося мати пізніше зіткнення. Але в цьому випадку було менш імовірним, що Дамблдор вигадає ніби правдоподібне виправдання, щоб не пустити Гаррі до Зали Пророцтв…​

Гаррі почав думати, чи не варто розписати баєсові розрахунки для цього. Звісно, суть субʼєктивних баєсових розрахунків не в тому, що після того, як ти вигадуєш купу чисел і множиш їх, ти отримуєш безперечно правильну відповідь. Насправді важливим був сам процес вигадування чисел, що змушував тебе підсумовувати всі дотичні факти та зважувати відносні імовірності. Наприклад, усвідомлення, щойно ти справді подумав про імовірність не зникнення Чорної мітки за умови смерті Відомо-Кого, того, що імовірність не була достатньо низькою, щоб вважати це спостереження сильним свідчення. Одна з варіацій процесу пропонувала розраховувати гіпотези та записувати свідчення, вигадати для всього числа, зробити розрахунки, а потім викинути результат та зосередитися на тому, що видавалося розуму правильним після того, як ти був змушений справді все зважити. Проблема була з тим, що частина свідчень не була незалежною, і були чисельні важливі взаємоповʼязані факти, що впливали один на одного невідомими чином…​

…​ну, принаймні одне було безперечним.

Якщо такий розрахунок узагалі був можливим, то для нього треба взяти аркуш паперу та олівець.

У каміні в одній зі стін кабінету директора раптом спалахнуло полумʼя, спочатку воно було оранжевим, а потім перетворилося на багряно-зелене.

 — А! — розрядила незручну тишу професорка Макґонеґел. — Це має бути Дикозор Муді, гадаю.

 — Відкладімо наразі цю справу, — з деяким полегшенням сказав директор, і він теж поглянув на флу. — Гадаю, ми ще й отримаємо деякі новини з цього приводу.


Гіпотеза: Герміона Ґрейнджер

(8 квітня 1992 18:53)


Тим часом у Великій залі Гоґвортсу учні, що не мали таємних зустрічей з директором, гомоніли за чотирма величезними столами під час вечері…​

 — Кумедно, — глибокодумно сказав Дін Томас. — Я не вірив генералові, коли той сказав, що те, чого ми навчилися, змінить нас назавжди, і ми вже ніколи не зможемо повернутися до нормального життя. Коли знатимемо. Коли побачимо те, що він бачить.

 — Ага! — сказав Шеймус Фініґан. — Я гадав, що це теж був просто жарт! Як, ну знаєш, усе інше, що казав генерал Хаосу.

 — Та тепер…​ — сумно сказав Дін. — Ми не можемо повернутися, чи не так? Це було б усе одно, що піти до маґлівської школи після того, як був у Гоґвортсі…​ Ми просто…​ просто маємо триматися одне одного. Це все, що ми можемо, або ми збожеволіємо.

Поряд з ним Шеймус Фініґан безмовно кивнув та проковтнув ще шматочок велденини.

Навколо них тривала розмова за ґрифіндорським столом. Вона не була такою настирливою, як учора, проте подеколи знову поверталася до цієї теми.

 — Ну, тут точно якийсь любовний трикутник, — сказала другокласниця Саманта Кролі (вона ніколи не відповідала на питання, чи була вона родичкою). — Питання лише втому, в якому напрямку перед тим, як усе зіпсувалося? Хто кого кохав…​ і чи було це кохання взаємним…​ не знаю, скільки тут можливих варіантів…​

 — Шістдесят чотири, — відповіла розквітла красуня, яку ліпше б розподілили до Рейвенклову чи Гафелпафу. — Ні, чекайте, я помилилася. Тобто якби ніхто не кохав Мелфоя й Мелфой нікого не кохав, він насправді не був би частиною любовного трикутника…​ тут потрібна числомагія, почекаєте дві хвилини?

 — А от я вважаю абсолютно зрозумілим, що в Ґрейнджер з Поттером — мойрелідженс, а Поттер аупістицував між Мелфоєм та Ґрейнджер — сказала відьма так самовдоволено, ніби щойно повністю розвʼязала складну задачу.

 — Це навіть не слова, — заперечив юний чарівник. — Ти просто вигадала їх по ходу.

 — Інколи для опису недостатньо справжніх слів.

 — Це так сумно, — сказала Шеріс Нґасерін, в якої й справді в очах стояли сльози. — Вони ж…​ вони ж ну просто очевидно були створені одне для одного!

 — Ти маєш на увазі Поттера й Мелфоя? — спитав другокласник Колін Джонсон. — Ага…​ їхні родини так сильно ненавиділи одна одну, вони просто не могли не закохатися…​

 — Ні, я мала на увазі усіх трьох, — відповіла Шеріс.

Через це в безладній розмові виникла пауза. Дін Томас тихо давився лимонадом, і старався не видавати жодних звуків, доки напій стікав з його роту на сорочку.

 — Ого, — сказала темноволоса відьма Ненсі Гуа. — Це справді…​ витончено, Шерісо.

 — Слухайте, треба бути реалістичними, — сказала Елоїза Розен, висока відьма, що була генералом війська, і, відповідно, розмовляла авторитетно. — Ми знаємо — бо вона цілувала його — що Ґрейнджер кохала Поттера. Тож єдина причина, з якої вона могла намагатися вбити Мелфоя — це якщо вона знала, що вона втрачає йому Поттера. Тож не треба все ускладнювати — ви поводитися, ніби це пʼєса, а не справжнє життя!

 — Але навіть якщо Ґрейнджер була закохана, все одно дивно, що вона так зламалася, — сказала Хлоя, темна мантія якої в купі зі шкірою нічної чорноти створювала один темний силует. — Ну не знаю…​ можливо, тут щось глибше, ніж просто сумна романтична історія. Гадаю, можливо, більшість людей погано розуміє, що відбувається.

 — Так! Дякую! — вигукнув Дін Томас. — Слухайте…​ ви не розумієте…​ як Гаррі Поттер сказав усім нам…​ якщо ви не можете передбачити, що щось станеться, якщо воно захопило вас зненацька, то чогось, що ви знали про освіт, коли не очікували, що це станеться, недостатньо, щоб пояснити…​ — голос Діна стих, бо він побачив, що його ніхто не слухає. — Це цілковито безнадійно, так?

 — Ти це лише зараз збагнув? — спитала Лаванда Браун, що сиділа з іншого боку стола від своїх колишніх товаришів-хаоситів. — Як ти взагалі став лейтенантом?

 — Ой, ви двоє, замовкніть! — накинулася на них Шеріс. — Зрозуміло, що ви обидва просто хочете їх трьох собі!

 — Я серйозно! — сказала Хлоя. — Що як те, що насправді відбувається, відрізняється від усіх, знаєте, нормальних речей, про які теревенять звичайні люди? Що як хтось…​ змусив Ґрейнджер зробити це, як Поттер і намагається всім розповісти?

 — Гадаю, Хлоя має рацію, — сказав хлопець іноземного вигляду, що завжди представлявся як „Адріан Турніпсід‟, хоча батьки назвали його Скажений Дронґо. — Гадаю, весь цей час діяла…​ — він зловісно стишив голос, — …​прихована рука…​ — Адріан знову підвищив голос, — що керувала подіями. Одна людина, що відповідальна за все від самого початку. І я не маю на увазі навіть професора Снейпа.

 — Ти хочеш сказати…​ — зойкнула Сара.

 — Так, — сказав Адріан, — Насправді за все це відповідальна…​ Трейсі Девіс!

 — Я теж так гадаю, — сказала Хлоя. — Зрештою…​ — вона швидко роззирнулася довкола. — Відколи сталося ось це з цькувальниками та стелею…​ навіть дерева в лісі навколо Гоґвортсу ніби тремтять, ніби вони бояться…​

Шеймус Фініґан замислено насупився.

 — Здається, я починаю розуміти, чому Гаррі…​ ну ви розумієте, — сказав Шеймус таким тихим голосом, щоб лише Лаванда й Дін могли його чути.

 — О, я цілковито розумію, про що ти, — сказала Лаванда. Вона не завдала собі клопоту говорити тихо. — Диво, що він не зламався й не почав вбивати всіх навколо тисячу років тому.

 — Особисто я, — сказав Дін ще тихіше, — вважаю, що найстрашніше те…​ що це могли б бути ми.

 — Ага, — сказала Лаванда. — Добре, що ми тепер цілковито нормальні.

Дін з Томасом урочисто кивнули.


Гіпотеза: Ґ. Л.

(8 квітня 1992 20:08)


Полумʼя флу в кабінеті директора запалало яскравим блідо-зеленим кольором, вогонь зібрався у смарагдовий вихор, тоді спалахнув навіть яскравіше та виплюнув у повітря людину…​

Завирували рухи: нечітка фігура підвела паличку, плавно крутилася, не втрачаючи інерції від флу, ніби балетний танцюрист, його зона ураження покривала 360 градусів кімнати. А тоді, так само різко, фігура зупинилася на місці.

Першої ж миті, як Гаррі побачив цього чоловіка, ще не сприйнявши його око, він помітив шрами на руках, шрами на обличчі, ніби в чоловіка було порізане й обпечене все тіло. Хоча з усього тіла видно було лише руки й обличчя. Решту тіла вкривала не мантія, а якась шкіра, що більше скидалася на обладунки, ніж на одяг — темна сіра шкіра в колір купі сірого волосся.

Тоді Гаррі усвідомив, що праве око чоловіка яскраво-синє.

Частина розуму Гаррі збагнула, що людина перед ним, яку професорка Макґонеґел назвала „Дикозор Муді‟ — це та сама людина, яку Дамблдор назвав був „Аластор‟ у памʼяті, яку Дамблдор показав був Гаррі. Те зображення було збережено перед тим, як якась подія пошрамувала кожен сантиметр тіла людини й вирвала шматок його носу…​

Інша частина помітила приплив адреналіну. Гаррі суто рефлекторно дістав був власну паличку, коли чоловік ось так вистрибнув зі флу, чимось це дуже скидалося на засідку, і рука Гаррі вже почала готуватися наслати „Сомніум‟ ще до того, як Гаррі впорався спинитися. Навіть зараз броньований чоловік тримав паличку високо — не направляв на когось конкретного, проте готовий був наслати закляття в будь-яку точку кімнати, і паличка була на одній лінії з очами, ніби в солдата, що цілиться з пістолетом. Небезпека була в позі чоловіка, у його чоботах, небезпека була в його броні та в його яскравому синьому оці.

Коли пошрамований чоловік заговорив до директора, його голос був украй різкий:

 — І ти вважаєш цю кімнату безпечною?

 — Тут лише друзі, — відповів директор.

Чоловік смикнув головою до Гаррі.

 — Включно з ним?

 — Якщо Гаррі Поттер нам не друг, — сумно сказав Дамблдор, — то ми всі без сумніву приречені, тож можемо вважати, що друг.

Чоловік не опускав палички, хоч і направляв її не зовсім на Гаррі.

 — Хлопець щойно ледь не кинувся на мене.

 — Ем…​ — сказав Гаррі. Він помітив, що досі міцно стискав паличку в руці, свідомо розслабив руку й опустив її. — Перепрошую, ви просто здавалися дещо…​ готовим до бою.

Паличка пошрамованого чоловіка трохи відсунулася від напрямку Гаррі, хоча не опустилася, і чоловік коротко реготнув.

 — Постійна пильність, га, синку? — спитав чоловік.

 — Це не параноя, якщо тебе справді переслідують, — процитував Гаррі прислівʼя.

Чоловік повністю обернувся до Гаррі. Наскільки Гаррі міг прочитати вираз пошрамованого обличчя, чоловік тепер був зацікавленим.

В очах Дамблдора частково відновилося яскраве мерехтіння, яке вони мали перед втечею з Азкабану, усмішка під срібними вусами, ніби вона нікуди й не зникала.

 — Гаррі, це Аластор Муді, також відомий на прізвисько Дикозор. Він стане головою Ордену Фенікса після мене…​ якщо зі мною щось станеться, звісно. Аласторе, це Гаррі Поттер. Я маю великі сподівання, що ви порозумієтеся фантастично.

 — Я чимало про тебе чув, хлопче, — сказав Дикозор Муді. Його темне природне око втупилося в Гаррі, а яскраве синє несамовито крутилося, робило повні оберти в очниці. — Не лише хороше. Чув, у відділку тебе називають Страшилом Дементорів.

Після недовгих роздумів Гаррі вирішив відповісти значущою усмішкою.

 — Як ти це утнув, хлопче? — мʼяко спитав чоловік. Тепер і його синє око втупилося в Гаррі. — Я трохи потеревенив з однією з аврорів, що супроводжувала того дементора від Азкабану. Бет Мартін сказала, що його взяли прямо з ями, ніхто не давав йому спеціальних інструкцій по дорозі. Звісно, вона могла брехати.

 — Тут не було жодного підступного фокусу, — сказав Гаррі. — Я зробив це у важкий спосіб. Звісно, я теж можу брехати.

Дамблдор відкинувся на крісло, посміюючись на фоні, ніби він став ще одним пристроєм у кабінеті директора, і такий звук він видавав.

Пошрамований чоловік обернувся до директора, хоча паличка все одно вказувала у загальному напрямку Гаррі. Він заговорив грубим та діловим тоном:

 — У мене є зачіпка щодо нещодавнього носія Волді. Ти певен, що його тінь тепер у Гоґвортсі?

 — Не певен…​ — почав Дамблдор.

 — Що-що? — втрутився Гаррі.

Після того, як він майже дійшов висновку, що Темного Лорда не існує, він був приголомшений, що це обговорюють без жодних сумнівів.

 — Носій Волді, — коротко сказав Муді. — Той, ким він оволодів перед тим, як перейшов до Ґрейнджер.

 — Якщо оповідки не брешуть, — сказав Дамблдор, — то існує якийсь могутній пристрій, що повʼязує тінь Волдеморта з цим світом. І таким чином він може укласти з носієм угоду, щоб заволодіти його тілом, давши якусь частку своєї сили та розкошів…​

 — Тож очевидне питання — хто отримав забагато сили зашвидко, — різко сказав Муді. — І виявляється, є один малий, що пішов собі та позбувся бенші з Бендона, заколов цілий клан вампірів у Азії, вистежив вовкулаку з Ваґа-Ваґа та винищив зграю упирів за допомогою чайного ситечка. І він з цього вичавлює всю можливу вигоду: подейкують про орден Мерліна. Він не лише раптом став могутнім чарівником, а й чудовим політиком.

 — Це ж треба, — промимрив Дамблдор. — Ти певен, що він покладається не лише на власні сили?

 — Перевірив його оцінки, — сказав Муді. — Згідно з записами Ґілдерой Локарт отримав оцінку „троль‟ на СОВі із захисту, НОЧІ навіть не складав. Саме той невдаха, що може погодитися на пропозицію Волді, — синє око несамовито крутилося в очниці. — Хіба що хтось памʼятає Локарта учнем і вважає, що в нього був достатній потенціал, щоб зробити це все самостійно?

 — Ні, — сказала професорка Макґонеґел та спохмурніла: — маю визнати, жодного шансу.

 — Боюся, маю погодитися, — з болем в голосі сказав Дамблдор. — Ох, Ґілдерою, бідолашний дурню…​

Посмішка Муді більш скидалася на вишкір.

 — О третій ранку тебе влаштовує, Албусе? Локарт сьогодні має бути вдома.

Під час цього діалогу в Гаррі здіймався неспокій. Він замислився, чи хоча б у міністерства були якісь правила щодо магістрату й ордерів, не кажучи вже про незаконні військові угрупування, до одного з яких Гаррі тепер, видається, приєднався.

 — Перепрошую, — сказав Гаррі. — Що саме станеться о третій ранку?

Певно щось у тоні Гаррі видало його, бо пошрамований чоловік крутнувся до нього:

 — Якісь проблеми, хлопче?

Гаррі мовчав, він намагався вигадати, як це можна сформулювати для вух незнайомця…​

 — Хочеш сам з ним розібратися? — тиснув пошрамований чоловік. — Помститися за батьків, га?

 — Ні, — якомога ввічливіше сказав Гаррі. — Чесно…​ слухайте, якби ми були певні, що він з власної волі став носієм для Відомо-Кого — це була б одна справа, проте якщо ми не впевнені, і ви збираєтеся його вбити…​

 — Вбити? — пирхнув Дикозор Муді. — Те, що в його голові, — Муді постукав по скроні, — ось що нам від нього треба, синку. Якщо пощастить, Волді не знищить спогади невдахи так швидко, як за часів свого життя, і Локарт памʼятатиме, яким був горокракс.

Гаррі подумки занотував слово „горокракс‟ для подальших досліджень та сказав:

 — Я просто хвилююся, що хтось невинний — і, видається, дуже порядна людина, якщо він все ж таки зробив це все сам — може постраждати.

 — Через аврорів люди страждають, — коротко сказав пошрамований чоловік. — Якщо пощастить, — погані люди. Інколи не щастить, от і все. Просто памʼятай — через чорних чаклунів страждає значно більше людей, ніж через нас.

Гаррі глибоко вдихнув.

 — Ви можете хоча б постаратися не шкодити цій людині, якщо він не…​

 — Що першокласник робить у цій кімнаті, Албусе? — різко запитав пошрамований чоловік, тепер крутнувшись до директора. — І не кажи мені, що через його перемогу, коли він був ще немовлям.

 — Гаррі Поттер — не звичайний першокласник, — тихо сказав директор. — Він уже виявив достатню майстерність, щоб шокувати навіть мене, Аласторе. І в нього єдиний розум в Ордені, що колись може зрівнятися з розумом самого Волдеморта, чого ані ти, ані я ніколи не зможемо.

Пошрамований чоловік нахилився над столом директора:

 — Він — слабка ланка. Наївний. Нічогісінько не знає про війну. Я хочу, щоб його не було в цій кімнаті, а всю його памʼять про Орден було стерто, доки якийсь слуга Волді не витягне їх прямо з його розуму…​

 — Взагалі-то, я блоколог.

Дикозор Муді поглянув примруженими очима на директора, а той кивнув.

Тоді пошрамований чоловік звернув обличчя до Гаррі, і їхні погляди зустрілися.

Раптова люта атака виманолога ледь не збила Гаррі з крісла, коли лезо розпеченої добіла сталі почало різати уявну особистість на поверхні його розуму. У нього не було нагоди потренуватися після занять із містером Бестером, і Гаррі ледь не втратив контроль над уявною особистістю, яку з себе вдавав його глибший розум, коли світ цієї особистості перетворився на розпечену лаву оскаженілого зондування питаннями. Гаррі ледь не втратив контроль над лише вдаванням галюцинацій, лише вдаванням уявної особистості, що кричала через шок та біль, доки виманологія роздирала на шматки його розум та збирала їх наново так, щоб він вірив, що горить…​

Гаррі вдалося відвернути погляд, звернути очі до підборіддя Муді.

 — У тебе замало практики, хлопче, — сказав Муді. Гаррі не дивився на лице чоловіка, проте голос звучав як смертельна посмішка. — І я попереджаю тебе лише раз: Волді не такий, як усі інші відомі виманологи. Йому не треба дивитися тобі в очі, і коли твої щити настільки проіржавіли, він прокрадеться повз них так тихо, що ти навіть і не помітиш.

 — Взято до уваги, — відповів Гаррі пошрамованому підборіддю. Гаррі зазнав більшого страху, ніж хотів визнати. Сила містера Бестера й поряд не стояла, він ніколи не перевіряв Гаррі так. Вдавати, що ти хтось, хто страждає було…​ Гаррі не міг дібрати слів, щоб описати, як це було, утримувати уявну особистість, яку переповнює такий біль, та це було ненормально. — Я заслуговую на якусь повагу через те, що я взагалі блоколог?

 — Тож ти гадаєш, що весь такий дорослий, га? Дивися мені в очі!

Гаррі посилив щити, і поглянув прямо в темно-сіре око та яскраво-синє око.

 — Колись бачив, як хтось помирає? — спитав Дикозор Муді.

 — Батьки, — спокійним голосом сказав Гаррі. — Я відновив памʼять у січні, коли став поряд з дементором, щоб навчитися чарів патронуса. Памʼятаю голос Відомо-Кого…​ — мурахи пробігли тілом Гаррі, паличка смикнулася в його руці. — Мій тактичний звіт: Відомо-Хто може вимовити смертельне прокляття менш ніж за півсекунди, та ви це напевно вже знаєте.

З боку професорки Макґонеґел пролунав зойк, а лице Северуса напружилося.

 — Гаразд, — мʼяко сказав Дикозор Муді. Дивна, тонка посмішка скривила губи на пошрамованому обличчі. — Я роблю тобі таку ж пропозицію, як і будь-якому авророві-практиканту. Лише торкнися мене, хлопче — один удар, одне закляття — і я визнаю твоє право сперечатися зі мною.

 — Аласторе! — почув Гаррі вигук професорки Макґонеґел. — Звісно ж це нерозумна перевірка! Містер Поттер, хай які в нього є заслуги, не має сто років бойового досвіду!

Гаррі хутко огледів кімнату, його погляд промайнув дивні пристрої, пройшовся Дамблдором, Северусом та Сортувальним Капелюхом, зупинявся то тут, то там. Гаррі не бачив професорку Макґонеґел зі свого місця, та це не мало значення. Насправді йому треба було поглянути лише на один пристрій, а решта поглядів лише приховували, на який саме.

 — Добренько, — сказав Гаррі.

Він Підстрибнув зі стільця, проігнорувавши втягування повітря професорки Макґонеґел та недовірливе пирхання майстра зіллєваріння. Дамблдор підвів брови, а Муді посміхався, мов тигр.

 — Обовʼязково розбудіть мене за сорок хвилин, якщо він мене дістане, — Гаррі прийняв стійку дуеліста, низько опустив паличку. — То почнімо…​


Гаррі розплющив очі, він почувався так, наче його голова була сповнена вовни.

Усі інші вже пішли з кабінету директора, полумʼя флу потьмяніло. Лише директор чекав за своїм столом.

 — Привіт, Гаррі, — тихо сказав директор.

 — Я навіть не помітив, як він ворухнувся, — захоплено сказав Гаррі, його мʼязи рипнули, коли він підвівся.

 — Ти стояв у двох кроках від Аластора Муді, — сказав Дамблдор, — і відвів погляд від його палички.

Гаррі кивнув і дістав Плащ Невидимості з капшучка.

 — Тобто…​ Я став у дуельну стійку, щоб він вирішив, що я звичайний ідіот та недооцінив мене — але маю визнати, це мене вразило.

 — То ти спланував усе одразу, Гаррі? — спитав Дамблдор.

 — Ну звісно. Зауважте, що я роблю це, щойно прокинувся, а не зупинився, щоб обміркувати подальші дії.

Гаррі натягнув каптур Плаща собі на голову, поглянув на годинник, на який він нишком поглянув був раніше.

Тоді він показував приблизно двадцять три хвилини на восьму, а зараз було пʼять хвилин на девʼяту.


Мінерва витріщалася на хлопця, коли той прийняв дуельну стійку, він низько тримав паличку. На мить Мінерва замислилася, чи можливо, щоб Гаррі…​ та ні, це вже просто сміховинно, супротивником же був Дикозор Муді, це поза межами неможливого. Звісно, так само вона вважала була щодо його часткової трансфігурації…​

 — То почнімо, — сказав Гаррі та впав.

Северус хихотнув.

 — Маю зізнатися, в містера Поттера є сильні сторони, — сказав майстер зіллєваріння. — Хоча я ніколи цього б не визнав, якби він був притомний, і якщо ви повторюватимете мої слова, я їх спростовуватиму, бо его хлопця й так завелике. Містер Поттер має сильні сторони, Дикозоре, та дуелі — не одна з них.

Дикозор теж хихотнув — тільки тихіше та суворіше.

 — О так, — сказав Дикозор. — Лише дурні бʼються на дуелях. Стояв собі й чекав, доки я атакую, про що він думав? Ну, варто залишити йому шрам, щоб памʼятав про цей випадок.

 — Аласторе! — гримнув Албус.

 — Стій! — водночас крикнула Мінерва.

Северус кинувся вперед, коли Дикозор Муді неквапливо почав наводити паличку на тіло Гаррі Поттера.

 — Закляктус!

Видавалося, тіло Дикозора ледь не блимнуло, коли він крутнувся на деревʼяній нозі мов блискавка — такої швидкості рухів без магії вона ще ніколи не бачила. Червоний приголомшливий прокльон пройшов раптом порожнім повітрям, ледь не влучив у Северуса та розбився об протилежну стіну. Коли її погляд кинувся назад до Муді, в повітрі вже висіли сімнадцять пломенистих куль у схемі „Саґіта Маґіка‟. Їх було видно лише мить, а тоді вони яскраво майнули кудись та влучили у щось, що впало на підлогу з гупанням…​


 — І знову привіт, Гаррі, — сказав Дамблдор.

 — Не можу повірити у швидкість реакції цієї людини, — сказав Гаррі, скинувши з себе Плащ.

Він підвівся, а раніше лежав на підлозі, невидимий для минулого себе.

 — У його швидкість руху я теж не можу повірити. Треба вигадати якийсь спосіб вирубити без промовляння закляття, що видасть мене…​


…​тоді Дикозор швидко пірнув униз, він сильно вдарився долонями об підлогу. Вона майже не помітила дві тонесенькі білі нитки, що промайнули крізь те місце, де він щойно був, та побачила синю іскру, коли нитки зіткнулися з одним з пристроїв директора, а коли вона озирнулася назад, Дикозор вже граційно підвівся на ноги, його паличка танцювала зі швидкістю, яку око не сприймало, і почулося ще одне гупання від падіння…​


 — І знову привіт, — сказав Дамблдор.

 — Перепрошую, директоре, ви не могли б випустити мене сходами, а потім впустити мене назад перед тим, як я зроблю останній стрибок у минуле? Це потребує більш, ніж годину підготовки…​


Мінерва роззявивши рота дивилася на Дикозора Муді, що й не думав опускати паличку. Северус мав майже шоковане обличчя.

 — Ну, хлопче? Що ще маєш? — спитав Дикозор Муді.

Посеред повітря зʼявилася голова Гаррі Поттера, коли його невидима рука відкинула каптур плаща-невидимки.

 — Це око, — сказав Гаррі Поттер. Його очі якось люто блищали. — Це не звичайний пристрій. Він бачить прямо крізь мій плащ-невидимку. Ви ухилилися від трансфігурованого шокера, щойно я почав його піднімати, хоча я не промовляв жодних заклять. І тепер, коли я продивився все ще раз — ви помітили всі мої повернені часоворотом я, щойно зайшли через флу до кімнати, чи не так?

Дикозор Муді посміхався — такий вишкір з оголеними зубами вона бачила на його лиці, коли вони билися з самим Волдемортом.

 — Сто років полювання на чорних чаклунів — і побачиш усе, — сказав Муді. — Якось я арештував юного японця, що намагався провернути схожий трюк. Він дорого заплатив за знання, що його техніка тіні-репродукції — ніщо порівняно з цим моїм оком.

 — Ви бачите в усіх напрямках, — сказав Гаррі Поттер, дивний лютий блиск не полишав його погляду. — Хай куди вказує око, воно бачить все навколо вас.

Тигрова усмішка Муді поширшала.

 — Це останній ти в цій кімнаті, — сказав Дикозор. — Гадаєш, це через те, що ти цього разу здасися, чи через те, що виграєш? Готовий зробити ставку, хлопче?

 — Це моя остання спроба, бо я вирішив витратити останні три години на неї, — сказав Гаррі Поттер. — Щодо того, чи я виграю…​

Все повітря офісу директора розмилося. Дикозор Муді стрибнув вбік з дивовижною швидкістю, за мить голова Гаррі смикнулася назад, і він крикнув: „Закляртос!‟

Три проблиски в повітрі промайнули поряд з головою Гаррі, що невпинно рухалася, саме коли з напрямку Гаррі виникла червона блискавка, що пролетіла повз Муді, бо той ухилився в черговому напрямку…​

Якби вона кліпнула очима, вона б не помітила, як червона блискавка повернула в повітрі й вдарила Муді у вухо.

Муді впав.

Голова Гаррі Поттера опустилася на таку висоту, ніби першокласник став на руки й коліна, тоді взагалі опустилася на підлогу, на його обличчі раптом стало видно виснаження.

 — Що, заради Мерліна, щойно…​ — сказала Мінерва Макґонеґел.


 — Тож тоді ти пішов до Флитвіка, — сказав Муді.

Тепер аврор на пенсії сидів у кріслі й глибоко ковтав з тонізуючої пляшки, яку він зняв з паску.

Гаррі кивнув, тепер і він сидів у власному кріслі, а не примостився на його бильці.

 — Спочатку я спробував звернутися до професора із захисту, та…​ — хлопець скривився. — Він…​ був недоступний. Ну і я вирішив, що варто ризикнути очками гуртожитку, а якщо щось варте ризику, то й нема чого жалітися, коли доводиться розплачуватися. Хай там як, я збагнув, що як у вас є око, що бачить речі, яких інші люди не можуть бачити, то, як зазначив Айзек Азімов у „Другій Фундації‟, можна використати як зброю яскраве світло. Ну знаєте, варто прочитати достатньо наукової фантастики, і ти вже все прочитаєш принаймні раз. Так ось, я сказав професорові Флитвіку, що мені потрібні чари, що створять величезне число форм — яскравих, мерехтливих, і щоб вони заповнили всю кімнату, але невидимих, щоб лише ваше око могло їх бачити. Я й гадки не мав, що це навіть означатиме — створити ілюзію, а потім зробити її невидимою, та вирішив, що як не казати про це вголос, професор Флитвік просто зробить це все одно, і він зробив. Виявляється, закляття, яке це робить і яке я здатен використати, не існує, але Флитвік вичаклував для мене одноразовий пристрій для цього…​ хоча мені довелося переконувати його, що це не шахрайство, бо ніщо жодним чином не може бути шахрайством проти аврора, що дожив до пенсії. А тоді я все одно не розумів, як зможу влучити у вас, якщо ви рухаєтеся так швидко. Тож я спитав про самонавідні закляття, і тоді Флитвік показав мені прокльон, що я його застосував наприкінці, — хисткий приголомшувач. Це один з власних винаходів професора Флитвіка — він не лише майстер чарів, а ще й чемпіон-дуелянт…​

 — Я знаю, синку.

 — Перепрошую. Так от, професор сказав, що він покинув коло дуелей перед тим, як йому випала нагода використати це закляття, бо воно працює лише як завершальний хід на опоненті без щитів. Прокльон наближається до цілі якомога ближче вздовж оригінальної траєкторії, а коли ціль починає віддалятися, змінює напрямок. Прокльон розвертається посеред повітря й прямує до цілі. Він може відхилитися лише раз…​ але закляття звучить дуже схоже на „Закляктус‟ і має той самий колір, тож якщо ворог вважатиме, що це звичайний паралітичний прокльон, та спробує просто ухилитися, перенаведення на ціль посеред повітря прикінчить його. О, і професор просив, щоб всі ми тримали його особливий хід у таємниці, просто на випадок, якщо в нього зʼявиться нагода колись використати його під час змагання.

 — Але…​ — сказала професорка Макґонеґел. Вона поглянула на Дикозора Муді, і той схвально кивнув, тоді на Северуса — той не виказував на лиці рішуче нічого. — Містере Поттер, ви щойно паралізували Дикозора Муді! Найвідомішого мисливця на чорних чаклунів в історії бюро аврорів! Це мало б бути неможливо!

Муді лиховісно хихикнув.

 — Що б ти відповів на це, синку?

 — Ну…​ — сказав Гаррі. — По-перше, професорко Макґонеґел, жоден з нас не бився насправжки.

 — Жоден з вас?

 — Звісно, — сказав Гаррі, — у справжній битві містер Муді знешкодив би всі мої копії негайно, а не чекав би, доки вони нападуть. Зі свого боку, якби мені справді треба було позбутися найвідомішого аврора в історії бюро, я б змусив зробити це директора Дамблдора за мене. ну а крім того…​ позаяк це був не справжній бій…​ — Гаррі зробив паузу. — Як це висловити? Чаклуни звикли до дуелей, де люди кидають закляттями одне в одного деякий час. Та коли два маґли з пістолетами стоять в маленькій кімнаті й стріляють одне в одного кулями…​ хто перший влучить, той і переможе. І якщо один з них навмисно стріляє не в ціль і дає іншому шанс за шансом — як містер Муді давав мені шанс за шансом — ну, треба бути доволі жалюгідним, щоб програти.

 — О, не таким уже й жалюгідним, — з дещо погрозливою посмішкою сказав Муді.

Гаррі ніби й не помітив.

 — Можна сказати, що містер Муді перевіряв — я старатимуся битися з ним чи старатимуся перемогти. Тобто я просто виконуватиму роль когось, хто бʼється — використовуватиму стандартні відомі мені закляття, хоча й не очікую, що наслідком цих дій буде перемога, або перебиратиму незвичні плани, доки не знайду щось, що може призвести до перемоги. Це як різниця між учнем, що сидить у класі, бо так роблять учні, та учнем, що достатньо старанний, щоб спитати себе, а що треба зробити, щоб справді вивчити предмет, і практикується, як потрібно. Розумієте, професорко Макґонеґел? Якщо подивитися на це так — зрозуміти, що містер Муді давав мені шанси, і що я не маю атакувати, хіба що вважатиму, що переможу…​ То результат так собі — мені було потрібно три спроби, щоб дістати його. Крім того, як я й казав, у справжній битві, містер Муді міг би сам стати невидимим, чи використати щити…​

 — Не надто покладайся на щити, синку, — сказав Дикозор. Убраний у шкіру аврор знову ковтнув з власної тонізуючої баклаги. — Те, чого навчають в академії в перший рік не назавжди залишається доречним — не проти найсильніших чорних чаклунів. На кожен створений щит існує прокляття, що проходить просто крізь нього, якщо ти недостатньо швидкий, щоб накласти контрзакляття. І є одне прокляття, що проходить крізь усе, і цим прокляттям скористається будь-який смертежер.

Гаррі Поттер похмуро кивнув.

 — Точно, деякі закляття неможливо блокувати. Запамʼятаю це на випадок, якщо хтось кине в мене смертельним закляттям. Знову.

 — Отака розумність вбила не одну людину, хлопче, не забувай про це.

Хлопчик-Що-Вижив сумно зітхнув.

 — Знаю. Вибачте.

Тож, синку. Ти щось хотів сказати про наше з Албусом відвідання Локарта?

Гаррі розкрив рота, а тоді зробив паузу.

 — Я не казатиму вам, як вести війну, — нарешті сказав Хлопчик-Що-Вижив. — У мене немає в цьому досвіду. Усе, що я знаю, — будуть наслідки. Будь ласка, візьміть до уваги, що особисто я вважаю, що Локарт імовірно невинний, тож якщо ви можете уникнути шкоди для нього без особливого ризику для себе…​ — хлопець стенув плечима. — Я не знаю ціни. Просто, будь ласка, якщо зможете, постарайтеся не нашкодити йому, якщо він невинний.

 — Якщо зможу, — сказав Муді.

 — І…​ Ви збиралися продивитися його розум щодо свідчень про Темного Лорда, так? Я не знаю які в чаклунській Британії правила щодо прийнятних доказів…​ та всі завжди винні в порушенні принаймні якогось закону, бо законів просто забагато. Тож якщо це буде не про Темного Лорда, не здавайте його міністерству — просто забуттятніть його та йдіть, гаразд?

Муді насупився.

 — Синку, ніхто не отримує стільки влади так швидко, якщо чогось такого не накоїв.

 — То залиште це звичайним аврорам, якщо й коли вони знайдуть свідчення звичайним чином. Будь ласка, містере Муді. Вважайте це дивацтвом унаслідок мого маґлівського виховання, та якщо це не про війну, я не хочу, щоб ми були злою поліцією, що вдирається в домівки людей посеред ночі, риється в їхньому розумі та надсилає їх до Азкабану.

 — Не бачу в цьому сенсу, синку, та, гадаю, можу зробити тобі послугу.

 — Щось ще маєш, Аласторе? — запитав Албус.

 — Так, — сказав Муді. — Щодо вашого професора із захисту…​

Гіпотеза: Ґілдерой Локарт: КІНЕЦЬ


Гіпотеза: Дамблдор

(9 квітня 1992 17:32)


Коли професор Квірел повільно підносив чай, чашка смикнулася посеред шляху, через що темна напівпрозора рідину лише трохи перевалилася через вінця — лише три краплі перебралися через край чашки. Гаррі міг би навіть не помітити цього, якби не спостерігав дуже уважно, бо рука професора Квірела анікраплі не тремтіла ані до того, ані після.

Якщо це невеличке смикання перейде в постійне тремтіння, це буде кінцем для будь-якої не безпаличкової магії для професора із захисту. Мистецтво чарівної палички не терпіло тремтячих пальців. Наскільки це насправді обмежить професора Квірела, якщо взагалі обмежить, Гаррі не знав. Професор із захисту безсумнівно володів безпаличковою магією, і все ж таки надавав перевагу паличці для серйозніших справ…​ та в його випадку це може бути лише для зручності…​

 — Божевілля, — сказав професор Квірел, коли обережно ковтнув чаю — він дивився на чашку, а не на Гаррі, що для нього було незвично, — саме по собі є підписом.

У невеличкому кабінеті професора із захисту стояла тиша — тиша звукоізольованого приміщення, якої ніколи не буде в кабінеті директора. Подеколи вони вдвох одночасно завершували вдихати чи видихати. І тоді порожнеча аудиторії майже ставала звуком.

 — Частково я погоджуюся, — сказав Гаррі. — Якщо хтось каже мені, що всі витріщаються на нього, і що його труси посипано контрольованим думками порошком, то я знатиму, що в нього проблеми з головою, бо це стандартна ознака психозу. Та якщо ви кажете мені, що будь-що незрозуміле вказує на Албуса Дамблдора як на підозрюваного, це здається…​ перегинанням палиці. Лише те, що я не бачу цілі, ще не означає, що цілі немає.

 — Безцільність? — спитав професор Квірел. — О, але божевілля Дамблдора зовсім не в його безцільності, а в тому, що в нього забагато цілей. Директор міг спланувати це, щоб Луціус Мелфой відкинув свою гру заради помсти вам…​ а може через десятки інших планів. Хто знає, на що вигадає причини директор, коли він уже знайшов причини для стількох дивних дій?

Гаррі ввічливо відмовився був від чаю, хоча й знав, що професор Квірел знатиме, що це означає. Ще раніше він думав принести власну пляшку газованої води…​ але вирішив і цього не робити, коли збагнув, як легко професор Квірел може телепортувати до напою крапельку зілля, хай вони й не можуть торкатися один одного магією напряму.

 — Я вже трохи бачив Дамблдора в дії, — сказав Гаррі. — Хіба що все, що я бачив, — брехня, мені дуже складно повірити, що він спланує відправити до Азкабану учня Гоґвортсу. За будь-яких умов.

 — А, — вкрадливо сказав професор із захисту, крихітне віддзеркалення чашки сяяло в його блідих очах. — Але, можливо, це ще один підпис, містере Поттер. Ви ще не зрозуміли точки зору таких людей, як Дамблдор. Якщо він мусить, заради якоїсь достатньо гідної мети, принести в жертву учня…​ що ж, кого він вибере, як не самопроголошену героїню?

Це змусило Гаррі замислитися. Можливо це лише повзучий детермінізм, та йому тепер здавалося, що це концентрувало частину загальної імовірності цієї гіпотези на виборі саме Герміони. Також професор Квірел передбачив був заздалегідь, що Дамблдор може напасти на Драко…​

Але якщо за всім цим стоїте ви, професоре, то ви могли надати своїм планам такої форми, щоб підставити директора, і старанно заздалегідь викликали підозри до нього.

Концепція „свідчень‟ має якесь інше значення, коли ви маєте справу з кимось, хто оголосив, що грає „на один рівень вище за вас‟.

 — Розумію вас, професоре, — рівно сказав Гаррі, щоб ані натяку не було на інші його думки. — Тож ви гадаєте, що Герміону підставив найімовірніше директор?

 — Не факт, містере Поттере, — професор Квірел осушив чашку одним ковтком та поставив її, чашка різко стукнула, коли стала на місце. — Є також Северус Снейп — хоча я й гадки не маю, який в нього тут міг бути інтерес. Та мій основний підозрюваний — не один з них.

 — Хто ж тоді? — дещо спантеличено спитав Гаррі. Професор Квірел же не скаже зараз: „Відомо-Хто‟…​

 — В аврорів є правило, — сказав професор Квірел. — Перевірте жертву. Багато майбутніх злочинців вважають, що якщо видаватиметься, що це вони жертви злочину, то їх не підозрюватимуть. Насправді аж так багато злочинців так вважає, що кожен старший аврор бачив десятки таких випадків.

 — Ви ж не намагаєтеся всерйоз мене переконати, що Герміона…​

Професор із захисту дивився на Гаррі одним зі своїх поглядів очима-щілинками, що мав означати, що він дурний.

Драко? Драко допитували під дією сироватки правди…​ але Луціус міг мати достатньо влади, щоб змусити аврорів…​ а.

 — Ви гадаєте, що Луціус Мелфой підставив власного сина? — спитав Гаррі.

 — Чому ні? — мʼяко спитав професор Квірел. — Судячи з записаних свідчень містера Мелфоя, містере Поттер, я так розумію, що ви з успіхом розважалися зміною політичних поглядів містера Мелфоя. Якщо Луціус Мелфой дізнався про це раніше…​ Він міг би вирішити, що його колишній спадкоємець став завадою.

 — Не вірю, — сухо сказав Гаррі.

 — Ви безпричинно наївні, містере Поттер. Книжки з історії переповнені сімейними чварами, що призводили до вбивств, і через незручності та загрози значно менші за ті, які містер Мелфой створював для свого батька. Гадаю, далі ви мені скажете, що смертежер Лорд Мелфой надто піклувався про свого сина, щоб завдати йому такої шкоди, — із сильним сарказмом сказав професор.

 — Ну, насправді, так, — сказав Гаррі. — Любов справжня, професоре, — це феномен з видимими ефектами. Мозок справжній, емоції справжні, і любов — настільки ж частина справжнього світу, як яблука та дерева. Якщо робити експериментальні передбачення, проігнорувавши батьківську любов, то буде вкрай непросто пояснити, чому мої власні батьки не віддали мене до сиротинцю після випадку з науковим проектом.

Професор із захисту на це взагалі не відреагував.

Гаррі провадив далі:

 — Судячи з того, що казав Драко, Луціус надавав йому вищий пріоритет, ніж голосуванням у Чарверсуді. Це значне свідчення, бо існують менш витратні способи вдавати любов, якщо треба лише вдати її. І апріорна імовірність того, що батько любить дитину не низька. Гадаю, можливо, що Луціус лише виконував роль люблячого батька, і зрікся цієї ролі, коли дізнався, що Драко почав знатися з маґлородцями. Але як кажуть, професоре, треба розрізняти можливість та імовірність.

 — Тим ліпший злочин, — досі мʼяким тоном сказав професор із захисту, — якщо ніхто не повірить, що це він.

 — І як взагалі Луціус міг наслати чари памʼяті на Герміону, не сполохавши захисні чари? Він не професор…​ а, точно, ви гадаєте, що це професор Снейп.

 — Помиляєтеся, — сказав професор із захисту. — Луціус Мелфой не довірив би жодному слузі такої місії. Та припустимо, що якась професорка Гоґвортсу, достатньо розумна, щоб накласти якісні чари памʼяті, але не надто здібна у бою, відвідує Гоґсмід. З темного провулку виходить темний силует Мелфоя…​ він прийде для цього особисто…​ і каже їй єдине слово.

 — Імперіо.

 — Радше „Леґіліменс‟, — сказав професор Квірел. — Я не знаю, чи захисні чари Гоґвортсу зреагують на повернення професора під дією Імперіуса. А якщо я цього не знаю, то напевно й Мелфой цього не знає. Та Мелфой принаймні бездоганний блоколог. Можливо, він здатен на виманологію. А щодо цілі…​ може, Аврора Сіністра. Ніхто нічого не запідозрить, якщо професорка астрономії ходитиме замком вночі.

 — Чи навіть очевидніше — професорка Спраут, — сказав Гаррі. — Бо вона остання, на кого паде підозра.

Професор із захисту трохи завагався.

 — Можливо.

 — Насправді, — сказав тоді Гаррі, напустивши на лице задумливість. — Гадаю, ви не можете одразу сказати, чи хтось з професорів Гоґвортсу викладав ще коли містера Геґріда підставили у 1943?

 — Дамблдор викладав трансфігурацію, Кетлберн викладав догляд за магічними істотами, а Вектор викладала числомагію, — одразу сказав професор Квірел. — І, гадаю, Бетшеда Беблінґ, що тепер викладає стародавні руни, тоді була старостою Рейвенклову. Але, містере Поттер, немає причини вважати, що до тієї справи був причетний хтось крім Відомо-Кого.

Гаррі майстерно знизав плечима.

 — Мені здалося, що не завадить спитати, про всяк випадок. Хай там як, професоре, я погоджуюся, що можливо, що хтось зовні Гоґвортсу виманологією вплинув на члена викладацького складу…​ а потім забуттятнув, бо такого ніхто б не забув. Та я не вважаю, що Луціус Мелфой — імовірний кандидат для того, хто за цим усім стоїть. Можливо, але не імовірно, що видима любов Луціуса до Драко — лише обовʼязок для нього, і що всі ці почуття просто зникли. Можливо, але не імовірно, що весь виступ Луціуса перед Чарверсудом був лише грою. Люди всередині не завжди такі, як зовні, як ви й казали. Та є один факт, що взагалі не має сенсу за такої гіпотези.

 — І що ж це за факт? — спитав професор із захисту, його очі були напівзаплющені.

 — Луціус намагався відкараскатися від сотні тисяч ґалеонів за життя Герміони. Я бачив, як здивувало Чарверсуд, що Луціус відмовився прийняти гроші, незважаючи на правила честі. Чарверсуд не очікував цього від нього. Чому просто не взяти гроші з обуренням, вдати, що робиш це, зціпивши зуби? Йому б насправді не хотілося аж так сильно кинути Герміону в Азкабан.

Була пауза.

 — Може, він надто захопився виконанням ролі, — сказав професор Квірел. — Таке трапляється, містере Поттер, особливо в пилу емоцій.

 — Може, — сказав Гаррі. — Та це ще одна додаткова малоймовірність, яку треба взяти до уваги — і коли всі відмовки цієї теорії підсумуєш, вона не може залишатися нагорі списку. Як гадаєте, що ще з усіх можливих варіантів мені варто обміркувати?

Запала довга мовчанка. Очі професора із захисту опустилися до порожньої чашки перед ним, і видавалися незвично відстороненими.

 — Гадаю, я можу вигадати ще одного, останнього підозрюваного, — нарешті сказав професор із захисту.

Гаррі кивнув.

Видавалося, професор Квірел не помітив цього та говорив далі:

 — Чи казав директор вам щось — бодай натяк — щодо пророцтва професорки Трелоні?

 — Га? — автоматично сказав Гаррі, перетворюючи власний шок у найкращу маску, яку міг. Напевно, це був недостатній рівень гри, щоб обдурити професора Квірела, та в Гаррі точно не було часу на роздуми перед відповіддю…​ заждіть, та як збіса професор Квірел міг дізнатися про це…​ — Професорка Трелоні зробила пророцтво?

 — Ви були присутні й почули початок, — спохмурнівши сказав професор Квірел. — Ви всій школі оголосили, що в пророцтві не могло йтися про вас, бо ви сюди не наближаєтеся, ви вже тут.

ВІН НАБЛИЖАЄТЬСЯ. ТОЙ, ХТО РОЗІРВЕ НА ШМАТКИ НАВІТЬ…​

І більше професорка Трелоні нічого не встигла була сказати, доки Дамблдор не схопив її та не зникнув.

 — А, те пророцтво, — сказав Гаррі. — Вибачте! Вилетіло в мене з голови.

Гаррі здавалося, що він надто відчайдушно завершив свою фразу, і на 80% очікував, що професор Квірел скаже: „Ага, ну-ну, містере Поттер, і що ж це за інше таємниче пророцтво, яке ви так старанно хотіли приховати…​‟

 — Це вбого, — різко сказав професор Квірел, — якщо, звісно, ви кажете правду. Пророцтва — непрості речі. Я ледь мозок не зламав о кілька пророцтв, які я чув, та такий невеличкий фрагмент — це просто замало.

 — Гадаєте, саме той, хто наближається, і підставив Герміону? — спитав Гаррі. Він запамʼятав чергову гіпотезу: непевне умовне посилання він-хто-наближається.

 — Це не спроба образити міс Ґрейнджер, — вкотре спохмурнівши сказав професор із захисту, — та її життя чи смерть не видаються аж такими важливими. Але хтось все ж таки наближається…​ хтось, хто згідно з вашою інтерпретацією, ще не тут…​ хтось достатньо важливий, і невідомий як гравець…​ хтозна, що ще він міг зробити?

Гаррі кивнув, і подумки зітхнув, бо доведеться переробити всі розрахунки ймовірностей щодо Лорда Волдеморта, додавши чергове нове свідчення.

Професор Квірел говорив із напівзаплющеними очима, що більш скидалися на щілини:

 — Крім питання, про кого повідомляло пророцтво…​ є питання — хто мав його почути? Подейкують, що доля промовляється тим, хто має силу створити її чи відвернути її. Дамблдор. Я. Ви. Як далекий четвертий — Северус Снейп. Та з цих чотирьох Дамблдор та Снейп часто перебувають у присутності Трелоні. Ви зі мною — ті, хто мало часу були поряд з нею до тієї неділі. Гадаю, дуже імовірно, що пророцтво призначалося одному з нас…​ перед тим, як Дамблдор забрав віщунку. Директор нічого не казав про це? — голос професора Квірела тепер вимагав відповіді. — Мені здалося, що я почув забагато сили у вашому запереченні, містере Поттер.

 — Чесно, ні, — сказав Гаррі. — Я чесно просто зовсім забув про це.

 — Тоді я доволі розчарований ним, — мʼяко сказав професор Квірел. — Насправді, гадаю, я навіть злюся.

Гаррі нічого не сказав. Він навіть не спітнів. Можливо, це була невдала причина для впевненості, проте саме в цьому питанні — так уже сталося — Гаррі був невинний.

Професор Квірел різко кивнув один раз, ніби прийняв цю версію.

 — Якщо нам більше нема що сказати один одному, містере Поттер, можете йти.

 — Я знаю про ще одного підозрюваного, — сказав Гаррі. — Ви його взагалі не включили у свій список. Можете проаналізувати його для мене, професоре?

І знову запала така тиша, що сама майже ставала звуком.

 — А щодо цього підозрюваного, — мʼяко сказав професор із захисту. — Гадаю, вам доведеться дослідити його власними силами, містере Поттер, без моєї допомоги. Я вже чув такі просьби, і через досвід відмовляюся. Або я надто добре розслідуватиму варіант власної вини, і переконаю вас, що винний…​ або ви вирішите, що розслідування проводилося не в повну силу, і що я винний. Скажу на свій захист лише це: мені потрібна була б дуже вагома причина, щоб підірвати ваш ненадійний союз зі спадкоємцем роду Мелфоїв.


Гіпотеза: професор із захисту

(8 квітня 1992 20:37)


 — …​тож боюся, я маю піти, — суворо сказав Дамблдор. — Я пообіцяв Квірінові…​ тобто, я пообіцяв професорові із захисту…​ що не вдаватимуся до жодних спроб дізнатися його справжню особистість — власноруч чи за допомогою інших.

 — І то й навіщо ж ти дав таку дурну обіцянку? — гримнув Дикозор Муді.

 — Це була непохитна умова його найму, чи принаймні так він сказав, — Дампблдор поглянув на професорку Макґонеґел, суха усмішка на мить виникла на його обличчі. — І Мінерва дала зрозуміти, що Гоґвортс потребував компетентного професора із захисту цього року, навіть якби мені довелося витягти Ґріндельвальда з Нурменґарда та за допомогою давніх стосунків переконати його погодитися на посаду.

 — Я не зовсім так це сказала…​

 — Твій вираз обличчя все мені розповів, моя люба.

Тож невдовзі вони вчотирьох — Гаррі, професорка Макґонеґел, майстер зіллєваріння та Аластор Муді на прізвисько „Дикозор‟ — залишилися самі в кабінеті директора.

Дивно було, наскільки видавався кабінет директора…​ розбалансованим без директора в ньому. Якщо поряд не було древнього мудрого господаря, щоб усе видавалося поважним, то ви просто були четвіркою людей, що намагалися вести серйозну зустріч, а навколо вас були дивні шумні пристрої. З бильця крісла, на якому вмостився Гаррі, було добре видно усічено-конічний обʼєкт — ніби в конуса зрізали верхівку, і він повільно обертався навколо центрального мерехтливого променя світла, який він забарвлював, проте не приховував. І щоразу, як внутрішнє світло пульсувало, агрегат видавав звук „блурп-блурп-блурп‟, що лунав на диво здалеку, притлумлено, ніби надходив з-за чотирьох суцільних стін, хоча рухомий-усічений-конус був лише в метрі-двох від Гаррі.

Блурп…​ блурп…​ блурп…​

Крім того, дихали різноманітні тіла Гаррі Поттера, які він склав в одному тихішому кутку, прибравши сміття за собою в декількох сенсах. (Лише одне тіло не було загорнуте в копію Плаща Невидимості, хоча щоб побачити інших себе під Плащем, господарем якого він був, Гаррі було б потрібно лише трохи зосередитися — чого він старанно не робив раніше, щоб не отримувати темпоральну інформацію завчасно — перед тим, як він сам прийме рішення.) Сумним було те, що тепер мати поряд своє тіло, що лежить в кутку, уже не видавалося божевіллям. Це був просто…​ Гоґвортс.

 — Ну гаразд, — доволі кисло сказав Муді й дістав з-під шкіряної броні чорну теку. — Це копія того, що людям Амелії вдалося скласти докупи. Вона майже певна, що знає, хто це, та це все не для протоколу, ясно? Так от…​

І Муді розповім їм, ким Відділ Дотримання Магічних Законів вважав „Квіріна Квірела‟. Ніби звичайний учень Гоґвортсу (хоча достатньо талановитий, щоб майже-майже стати старостою школи) поїхав у відпустку в Албанію після випуску, зникнув, повернувся за 25 років, а на нього чекала Чаклунська Війна…​

 — Саме вбивство роду Монро зробило Волді відомим, — сказав Муді. — Доти він був просто черговим чорним чаклуном з манією величі та Белатрисою Блек. Та після того…​ — Муді пирхнув. — Кожен дурень в цій країні побіг прислуговувати йому. Можна було б сподіватися, що Чарверсуд почне щось робити, коли зрозуміє, що Волді готовий вбивати навіть священних їх самих. І саме це ці покидьки й зробили — сподівалися, що якийсь інший покидьок почне щось робити. Ніхто з тих боягузів не хотів висовуватися. Лише Монро, Кравч, Боунз та Лонґботом. Ось фактично всі з Міністерства, хто наважувався сказати бодай слово, яке могло образити Волді.

 — Саме так вашому родові надали титул, містере Поттер, — урочисто вставила професорка Макґонеґел. — Існує давній закон: якщо хтось скінчує найдавніший рід, то хай хто помститься за цю кров стане шляхетним. Звісно, рід Поттерів і так був старшим за деякі лінії, що їх звуть найдавнішими. Але ваш рід став шляхетним родом Британії після кінця війни, через визнання того, що ви помстилися за найдавніший рід Монро.

 — Ріки вдячності й усе таке, — кисло сказав Дикозор Муді. — Ненадовго тієї вдячності вистачило, та принаймні Джеймс та Лілі отримали казковий титул та нікому не потрібну медаль до могили. Але не варто забувати про вісім років цілковитого жаху після того, як Монро зникнув, а Волді стратив Реґулуса Блека — він був таємним джерелом Монро серед смертежерів, ми в цьому майже певні. Самому Албусові хай йому Дамблдору довелося стати на місце Монро, і цього ледь-ледь вистачило, щоб ми вижили.

Гаррі слухав з дивним відчуттям нереальності. Частково, видавалося, ця історія пасувала до його спостережень — особливо до промови професора Квірела перед Різдвом…​ але…​

Вони ж розмовляли про професора Квірела.

 — Тож ось ким відділок вважає вашого професора із захисту, — завершив Дикозор Муді. — А що ти вважаєш, синку?

 — Ну…​ — повільно сказав Гаррі. Також можливо, що це маска за маскою. — Очевидна наступна думка: той „Девід Монро‟ зрештою помер на війні, а тут маємо просто когось, хто вдає з себе Девіда Монро, що вдає з себе Квіріна Квірела.

 — І це очевидно? — спитала професорка Макґонґел. — Великий Мерліне…​

 — Справді, хлопче? — спитав Дикозор Муді, його синє око швидко оберталося. — Я б сказав, що це трохи…​ параноїдально.

„Ви не знаєте професора Квірела‟, — не сказав Гаррі.

 — Цю теорію легко перевірити, — сказав він вголос. — Просто дізнатися, чи памʼятає професор із захисту щось про війну, що знав би справжній Девід Монро. Хоча, гадаю, якщо він грає роль Девіда Монро, що вдає з себе когось іншого, то в нього є виправдання для того, щоб вдати, що він лише вдає, що не знає, про що ви…​

 — Трохи параноїдально, — сказав пошрамований чоловік. Його голос здійнявся: — Недостатньо параноїдально! ПОСТІЙНА ПИЛЬНІСТЬ! Подумай, синку — а що як справжній Девід Монро так і не повернувся з Албанії?

Запанувала тиша.

 — Розумію…​ — сказав Гаррі.

 — Ну звісно розумієте, — сказала професорка Макґонеґел. — Не зважайте на мене. Я просто тихенько сидітиму тут та зʼїжджатиму з ґлузду.

 — Люди мого фаху, якщо виживають, дізнаю́ться, що існує три типи чорних чаклунів, — похмуро сказав Муді. Його паличка ні на кого не вказувала, і була злегка нахилена додолу, але була в його руці. Він не відпускав паличку ані на мить, відколи зайшов у кімнату. — Є чорні чаклуни з одним іменем. Є чорні чаклуни з двома іменами. А є чорні чаклуни, що змінюють імена, як ми з вами одяг. Я бачив, як „Монро‟ пройшов крізь трьох смертежерів, ніби він переламував хмиз. Небагато чарівників такі майстерні в сорок пʼять. Можливо, Дамблдор, та небагато інших.

 — Можливо, це правда, — сказав майстер зіллєваріння, що причаївся. — Але що з того, Дикозоре? Хай хто він такий, Монро безперечно ворог Темного Лорда. Я чув, як смертежери кляли його імʼя навіть після того, як вважали його мертвим. І вони справді боялися його.

 — Як для професора із захисту, — строго сказала професорка Макґонеґел, — я й за це вдячна.

Муді крутнувся й люто поглянув на неї:

 — Де, дідько, цей „Монро‟ був усі ці роки, а? Може він гадав, що може отримати популярність, якщо боротиметься з Волді, і зникнув, щойно виявив, що помилявся. Тоді чому він повернувся тепер, га? Який його новий план?

 — Він, ем…​ — непевно ризикнув Гаррі. — Він каже, що завжди хотів стати чудовим професором із захисту, бо всі найкращі бойові чарівники викладали в Гоґвортсі. І він і справді неймовірно хороший професор із захисту…​ тобто якщо він просто хотів би отримати прикриття, він міг би обмежитися значно недбалішою виставою…​

Професорка Макґонеґел впевнено кивнула.

 — Наївні, — безбарвно сказав Муді. — Гадаю, вам навіть на гадку не спало, що ваш професор із захисту сам міг організувати винищення всього роду Монро?

 — Що? — скрикнула професорка Макґонеґел.

 — Наш таємничий чарівник дізнає́ться про зниклого хлопця з найдавнішого роду Британії, — сказав Муді. — Вдає „Девіда Монро‟ та тримається подалі від справжньої родини Монро. Та зрештою його рід мав помітити щось нечисте. Тож самозванець якось спонукає Волді знищити їх усіх — можливо поширив пароль від їхніх захисних чарів — і ось він раптом лорд Чарверсуду!

В розумі Гаррі ніби почалася сварка між гафелпафцем першим, що від початку не довіряв професорові Квірелу та гафелпафцем другим, що був надто вірним другові Гаррі — професорові Квірелу — щоб повірити у щось таке лише через те, що Муді так сказав.

Втім, це справді очевидно, зазначила його слизеринська частина. Тобто, невже ти справді можеш повірити, що могло так природно трапитися, що хтось один став останнім спадкоємцем найдавнішого роду ТА Лорд Волдеморт вбив усю його родину ТА він має помститися за свого сенсея бойових мистецтв? Я б взагалі сказав, що він переборщив з підготовкою нової особистості, що має бути бездоганним літературним героєм. Таке не трапляється в справжньому житті.

І це каже сирота, якого виховували в незнанні власного спадку, прокоментував внутрішній критик. Про якого є пророцтво. А знаєш, не пригадую, щоб ми колись читали якийсь твір про двох людей, яким в рівному ступені судилося стати героями, і які змагаються, хто з них сильніше кліше, щоб перемогти лиходія…​

Так, відповів центральний Гаррі, перекриваючи далекий шум „блурп‟ на фоні, у нас дуже сумне життя, і ТИ НЕ ДОПОМАГАЄШ.

В цьому випадку можливо зробити лише одне, сказав рейвенкловець. І ми всі про це знаємо, тож нащо сперечатися?

Але, відповів Гаррі, як нам перевірити експериментально, чи є професор Квірел справжнім Девідом Монро? Тобто, які спостереження різняться, залежно від того, справжній він Девід Монро, чи самозванець?

 — Що ти хочеш, щоб я зробила, Дикозоре? — різко спитала професорка Макґонеґел. — Я не можу…​

 — Можеш, — сказав пошрамований чоловік, люто глянувши на неї. — Просто звільніть клятого професора із захисту.

 — Ти торочиш це щороку, — сказала професорка Макґонеґел.

 — Так, і я завжди маю рацію!

 — Постійна пильність чи ні, Аласторе, а учнів треба навчати!

Муді пирхнув:

 — Пха! Присягаюся, прокляття гіршає щороку, бо ви всі дедалі менш охоче їх позбуваєтеся. Ваш дорогоцінний професор Квірел мав би бути самим Ґріндельвальдом, щоб ви з ним розпрощалися!

 — А це він? — не стримав питання Гаррі. — Тобто, чи може він справді бути…​

 — Я перевіряю камеру Ґрінді щодвамісяці, — сказав Муді. — Він був там у березні.

 — Чи могла людина в камері бути підставною?

 — Я роблю аналіз крові для визначення особистості, синку.

 — Де ви зберігаєте кров, що є взірцем?

 — У безпечному місці, — щось на кшталт усмішки розтягло пошрамовані губи. — Ти розглядав бюро офісів як варіант карʼєри після випуску?

 — Аласторе, — неохоче сказала професорка Макґонеґел. — У професора із захисту є певні…​ проблеми зі здоровʼям. Гадаю, ти б вирішив, що це вже само по собі підозріло, проте зовсім не обовʼязково, що він не зможе продовжити викладання через якісь свої злі вчинки.

 — Ага, його невеличка дрімота, — похмуро сказав Муді. — Амелія вважає, що він потрапив під дію прокляття високого рівня. А як на мене, більш скидається на погано виконаний темний ритуал!

 — У тебе немає доказів цього! — сказала професорка Макґонеґел.

 — Та з тим же успіхом він міг би ходити з табличною „чорний чарівник‟ з яскравих зелених літер.

 — Ем…​ — почав Гаррі. Видається, зараз був не найліпший час, щоб питати містера Муді його думки про точку зору „не всі ритуали з жертвами лихі‟. — Перепрошую, ви раніше сказали, що професор Квірел…​ тобто Девід Монро…​ тобто Монро з сімдесятих…​ коротше, ви сказали, що та людина використала смертельне прокляття. Що з цього випливає? Чи має хтось бути чорним чаклуном, щоб використати його?

Муді похитав головою.

 — Я й сам його використовував. Усе, що потрібно — сила та певний настрій, — його губи скривилися так, що стало видно зуби. — Вперше я використав його проти чарівника Ґеральда Ґрайса, а що він зробив можеш спитати мене після випуску з Гоґвортсу.

 — Але чому ж тоді воно непрощенне? — спитав Гаррі. — Тобто різальний прокльон теж може когось вбити. Чому ж використання „Редукто‟ чимось краще за „Авада Кедав…​‟

 — Стули пельку! — кинув Муді. — Дехто може погано сприйняти, що ти вимовляєш це замовляння. Видається, що ти замолодий, щоб наслати його, проте існує багатозільна настоянка. А щодо твого питання, хлопче, є дві причини, з яких це закляття відносять до найчорнішої книги. Перша: смертельне прокляття влучає прямо в душу, і не зупиниться, доки в неї не влучить. Крізь щити. Крізь стіни. Не дарма навіть аврори, що билися зі смертежерами, не мали права використовувати його до акту Монро.

 — Ага, — сказав Гаррі. — Це й справді чудова причина для заборони…​

 — Я ще не договорив, синку. Друга причина: для смертельного прокляття потрібна не лише сильна магія. Треба хотіти цього. Треба бажати, щоб хтось помер. І не для загального блага. Вбивство Ґрайса не повернуло Блер Роше, Натана Рефуса чи Девіда Капіто. Не для справедливості, не для того, щоб не дати йому знову це зробити. Я хотів, щоб він помер. Розумієш, хлопче? Не треба бути чорним чаклуном, щоб використати це закляття…​ але й не можна бути Албусом Дамблдором. А якщо тебе заарештують за вбивство, жодних можливих виправдань у тебе не буде.

 — Зрозуміло…​ — промимрив Хлопчик-Що-Вижив. Не можна хотіти, щоб людина померла заради користі для досягнення майбутніх планів, не можна наслати це прокляття, якщо ти віриш, що це потрібне зло, треба хотіти, щоб вони померли лише задля того, щоб вони померли, як кінцеве значення у функції цінності. — Магічно втілене надавання переваги смерті над життям, що бʼє в просторі чистої сили життя…​ так, таке закляття складно заблокувати.

 — Не складно, — відрізав Муді. — Неможливо.

Гаррі похмуро кивнув.

 — Але Девід Монро…​ чи хай там хто…​ використав смертельне прокляття на кількох смертежерах ще перед тим, як вони винищили його родину. Чи означає це, що він уже ненавидів їх? Тобто історія про бойові мистецтва напевно була правдою?

Муді злегка похитав головою.

 — Одна з темних рис смертельного прокляття, синку: після першого разу потрібно значно менше ненависті, щоб використати його знову.

 — Воно пошкоджує розум?

І знову Муді похитав головою.

 — Ні. Це робить вбивство. Вбивство роздирає душу…​ та це нічим не відрізняється від різального прокльону. Смертельне прокляття не пошкоджує душу. Просто для його використання потрібна пошкоджена душа, — якщо на пошрамованому обличчі й був сум, Гаррі не міг його сприйняти. — Та це мало що каже про Монро. Такі як Дамблдор, хто ніколи не зможе використати це прокляття, от вони рідкісні. Потрібне лише легке пошкодження.

Гаррі стало млосно. Цікаво, що саме означало, що Лілі Поттер спробувала була використати смертельне прокляття проти лорда Волдеморта з останнім своїм диханням. Та звісно це можна було пробачити, було правильно і доречно для матері ненавидіти темного чаклуна, що прийшов вбити її дитину, збиткується з неї, що вона не здатна його зупинити. Неправильно було, якщо хтось з батьків не міг наслати Авада Кедавру за таких умов. І жодне інше закляття не пройшло б крізь щити Темного Лорда. Треба було бодай спробувати ненавидіти Темного Лорда достатньо, щоб хотіти його смерті заради його смерті, якщо це був єдиний спосіб врятувати дитину.

Потрібне лише легке пошкодження…​

 — Годі, — сказала професорка Макґонеґел. — Що ти хочеш, щоб ми зробили?

Усмішка Муді скривилася.

 — Позбудьтеся професора із захисту і подивіться, чи не зникнуть таємничим чином усі ваші проблеми. Ставлю ґалеон, що зникнуть.

Видавалося, професорці Макґонеґел боляче.

 — Аласторе…​ але…​ чи ти викладатимеш, якщо…​

 — Ха! — сказав Муді. — Якщо я колись відповім на це питання „так‟, перевірте мене на багатозільну настоянку, бо це буду не я.

 — Я перевірю експериментально, — сказав Гаррі, а тоді, коли всі поглянули на нього, продовжив: — я спитаю професора Квірела щось, що знав би Девід Монро…​ наприклад, хто ще потрапив до Слизерину в 1945 році чи щось таке…​ спробую зробити це не очевидно. І все ж таки, містере Муді, навіть якщо професор Квірел не справжній Монро, не впевнений, що ми можемо вільно позбутися його. Він двічі врятував мені життя…​

 — Що? Коли? Як? — вимогливо спитав Муді.

 — Одного разу він збив з ніг купу відьом, що приклика́ли мене в напрямку землі, а іншого він збагнув, що дементор харчувався мною через паличку. А якщо професор Квірел не підлаштував усе з Драко Мелфоєм, то він врятував Драко Мелфою життя, і справи були б значно гірші, якби він цього не зробив. Якщо професор із захисту не винен у всьому…​ то ми не можемо собі дозволити просто позбутися його.

Професорка Макґонеґел впевнено кивнула.


Гіпотеза: Северус Снейп

(8 квітня 1992 21:03)


Гаррі з професоркою Макґонеґел стояли на сходах, що повільно оберталися, оберталися й не спускалися. Ну, принаймні один Гаррі стояв на тих сходах — його інші три версії залишилися в кабінеті директора.

 — Можна поставити особисте питання? — спитав Гаррі, коли вважав, що вони достатньо далеко, щоб їх не було чути. — Зокрема, таємно від директора.

 — Так, — сказала професорка Макґонеґел, майже не зітхнувши. — Хоча сподіваюся, ви усвідомлюєте, що я не можу зробити нічого, що суперечить моїм обовʼязкам перед…​

 — Ага, — сказав Гаррі, — саме про це я й маю спитати. Перед Чарверсудом, коли Луціус Мелфой сказав, що Герміона не є частиною роду Поттерів, і він не мусить брати гроші, ви розповіли Герміоні, як скласти ту присягу. Я хочу знати, якщо щось таке станеться знову, чи ваш обовʼязок перед ученицею Гоґвортсу, Герміоною Ґрейнджер, переважає над обовʼязком перед головою Ордену Фенікса, Албусом Дамблдором.

Професорка Макґонеґел мала такий вигляд, ніби хтось вдарив був її в обличчя залізною пательнею кілька хвилин тому, а тепер сказав, що зробить це знову, і вона має навіть не здригнутися.

Гаррі й сам трохи здригнувся. Йому якось треба набути навички не висловлювати речі найнеприємнішим з можливих способів.

Стіни навколо них оберталися і якимось чином вони спускалися.

 — Ох, містере Поттер, — сказала професорка Макґонеґел з тихим видиханням. — Я…​ воліла б, щоб ви не ставили мені таких питань…​ ох, Гаррі, я тоді взагалі не думала. Я просто побачила можливість допомогти міс Ґрейнджер і…​ зрештою, мене відсортували до Ґрифіндору.

 — Тепер ви можете все обміркувати, — сказав Гаррі. Виходило дуже недоладно, та він мав спитати, бо…​ — Я не прошу вас бути вірною мені. Та якщо ви знаєте…​ якщо ви певні…​ що ви зробите, якщо дійде до вибору між невинною ученицею Гоґвортсу та Орденом Фенікса вдруге…​

Та професорка Макґонеґел похитала головою.

 — Я не певна, — прошепотіла професорка трансфігурації. — Я навіть не знаю, чи зробила правильний вибір тоді. Вибач. Я не можу приймати рішення щодо таких жахливих речей!

 — Але ж ви зробите щось, якщо до такого знову дійде, — сказав Гаррі. — Невизначеність — теж вибір. Ви не можете просто уявити, що приймаєте миттєве рішення?

 — Ні, — трохи впевненіше сказала професорка Макґонеґел. І Гаррі зрозумів, що випадково показав їй вихід. Її подальші слова підтвердили побоювання Гаррі: — Гадаю, містере Поттер, я не можу прийняти таке жахливе рішення, доки не змушена цього робити.

Гаррі подумки зітхнув. Напевно, він не мав очікувати від професорки Макґонеґел нічого іншого. Якщо стоїть така моральна дилема, що в кожному з варіантів ви щось втрачаєте, то від вибору ви почуватиметеся кепсько в будь-якому разі, тож можна тимчасово врятувати себе від невеличкого ментального болю й відмовитися вирішувати. Ціною втрати можливості планувати завчасно, а також ціною отримання величезного упередження на користь бездіяльності та очікування, доки не буде запізно…​ але звідки ж відьмі про це все знати.

 — Гаразд, — сказав Гаррі.

Хоча зовсім не гаразд, якщо чесно. Дамблдор може захотіти позбутися цього боргу, і професор Квірел також захоче, щоб Гаррі не був у боргу. А якщо професор із захисту був Девідом Монро, чи міг переконливо вдавати Девіда Монро, то лорд Волдеморт технічно не викорінив рід Монро. А тоді хтось може надати до Чарверсуду проект відкликання шляхетного стану роду Поттерів, що був наданий за помсту крові найдавнішого роду Монро.

А тоді присяга Герміони служити шляхетному родові може стати недійсною та скасованою.

А може й ні. Гаррі нічого не знав про ці юридичні тонкощі, а особливо не знав, чи отримає рід Поттерів гроші назад, якщо хтось впорається запроторити Герміону до Азкабану. Лише те, що ти щось втратив, не означало, що тобі повернуть плату, з юридичної точки зору. Гаррі не був впевненим, і не наважився б спитати чаклунського адвоката…​

…​добре було б бути впевненим, що бодай один дорослий стане на бік Герміони, а не Дамблдора, якщо така загроза виникне.

Обертання сходів спинилося, і вони побачили спини величезних камʼяних гаргуйлів, що прогуркотіли вбік, відкривши коридор.

Гаррі вийшов…​

Рука спіймала Гаррі за плече.

 — Містере Поттер, — тихо почала професорка Макґонеґел, — чому ви сказали нам наглядати за професором Снейпом?

Гаррі знову повернувся до неї.

 — Ви сказали мені спостерігати, чи щось зміниться, — продовжила професорка Макґонеґел нетерплячим тоном. — Чому ви це сказали, містере Поттере?

Гаррі знадобився деякий час, щоб згадати ті події та чому він це сказав. Гаррі з Невілом врятували були Лесата Лестранжа від цькувальників, а тоді була розмова з Северусом у коридорі, під час якої, згідно з майстром зіллєваріння, він „ледь не помер‟…​

 — Я дізнався дещо тривожне, — сказав Гаррі за мить. — Від декого, кому пообіцяв не розповідати про це нікому більше.

Северус змусив був Гаррі присягнутися, що він ні з ким не обговорюватиме їхню розмову, і ця обіцянка досі стримувала його.

 — Містере Поттере…​ — почала професорка Макґонеґел, тоді видихнула, спалах різкості зникнув так само швидко, як зʼявився. — Не зважайте. Якщо ви не можете сказати, то не можете.

 — А чому ви питаєте?

Видавалося, професорка Макґонеґел завагалася…​

 — Гаразд, я поставлю питання точніше, — сказав Гаррі. Після того, як професор Квірел кілька разів зробив таке з ним, Гаррі й сам міг таке провернути. — Яку зміну ви вже побачили в професорі Снейпі і намагаєтеся вирішити, чи розповідати мені про неї?

 — Гаррі…​ — сказала професорка трансфігурації та стулила рота.

 — Очевидно, що мені відомо щось, що невідомо вам, — переконував далі Гаррі. — Бачите, ось тому не завжди можна відкладати вирішення жахливих моральних дилем.

Професорка Макґонеґел заплющила очі, вирівняла дихання, торкнулася перенісся, кілька разів натиснула на нього.

 — Гаразд, — сказала вона. — Це ледь помітна річ…​ але вона тривожить. Як це сформулювати…​ Містере Поттере, чи багато ви прочитали книжок, що не призначені для дітей?

 — Я прочитав їх усі.

 — Ну звісно. Так ось…​ я й сама не дуже це розумію, проте відколи Северус працює в школі й розгулює у своєму жахливому заплямованому плащі, є певний тип дівчат, що пристрасно витріщаються на нього…​

 — Ви кажете це так, ніби це погано? — спитав Гаррі. — Тобто якщо я щось і зрозумів з тих книжок, то це те, що не можна засуджувати смаки людей.

Професорка Макґонеґел дуже дивно поглянула на Гаррі.

 — Тобто, — провадив своє Гаррі, — судячи з того, що я прочитав, коли я стану трохи старшим, з імовірністю приблизно 10% я можу почати вважати професора Снейпа привабливим, і важливо просто прийняти те, ким я є…​

 — Хай там як, містере Поттере, Северус завжди був цілковито байдужим до поглядів цих дівчат. Але тепер…​ — видавалося, професорка Макґонеґел щось збагнула, і швидко додала, здійнявши руки: — будь ласка, не зрозумійте неправильно, професор Снейп точно не скористався захопленням цих молодих відьом! Зовсім ні! Він ніколи навіть не всміхався до жодної, наскільки мені відомо. Він сказав цим дівчатам припинити витріщатися на нього. А якщо вони все одно дивляться, він відвертає від них погляд. Я сама це бачила.

 — Ем…​ — сказав Гаррі. — Перепрошую, але те, що я прочитав ці книжки, не означає, що я їх зрозумів. Що це означає?

 — Що він помічає, — тихо сказала професорка Макґонеґел. — Це ледь помітна річ, та тепер, коли я це бачила, я певна. А це означає…​ мені дуже прикро, та…​ те, що звʼязок Северуса з цілями Дамблдора…​ міг ослабнути, а то й зникнути.

2 + 2 = …​

 — Снейп і Дамблдор? — Гаррі почув власні слова й поспіхом додав: — Не те, щоб у цьому є щось погане…​

 — Ні! — вигукнула професорка Макґонеґел. — О, заради Мерліна…​ Я не можу вам це пояснити, містере Поттере!

Він нарешті правильно склав два і два.

Северус досі кохав мою матір?

Це видавалося чимось середнім між красиво сумним та жалюгідним, а тоді, приблизно за пʼять секунд, від додав ще два.

Ну звісно, це було перед тим, як я надав йому корисну пораду щодо стосунків.

 — Розумію, — обережно сказав Гаррі трохи згодом. Інколи слова „йой‟ було недостатньо. — Ви маєте рацію, це поганий знак.

Професорка Макґонеґел затулила лице руками.

 — Хай про що ви зараз думаєте, — сказала вона трохи приглушеним голосом, — і запевняю вас, в цьому ви теж помиляєтеся, та я не хочу про це чути, ніколи.

 — Отже…​ — сказав Гаррі. — Якщо, як ви й сказали, те, що повʼязувало професора Снейпа з директором, справді зникло, що він тоді робитиме?

Запала довга мовчанка.


Що він тоді робитиме?

Мінерва опустила руки, поглянула на звернене догори лице Хлопчика-Що-Вижив. Таке просте питання не мало б так сильно її збентежити. Вона роками знала Северуса. Їх дивним чином повʼязувало пророцтво, яке вони вдвох почули. Хоча Мінерва підозрювала, судячи з того, що вона знала про пророцтва, вона сама його лише підслухала. Лише дії Северуса призвели до здійснення пророцтва. І провина, розбите цим вибором серце, мучили майстра зіллєваріння роками. Вона не могла уявити Северуса без цього. Їй просто нічого не спадало на думку, коли вона намагалася уявити. Її думки скидалися на порожній пергамент.

Звісно Северус вже не був тією людиною, що колись — злим та надзвичайно дурним парубком, що передав пророцтво Волдемортові в обмін на прийняття його до смертежерів. Вона знала його роками, і звісно Северус вже не був тією людиною…​

Чи знала вона його взагалі?

Чи бачив хтось колись справжнього Северуса Снейпа?


 — Не знаю, — нарешті сказала професорка Макґонеґел. — Я справді й гадки не маю. Не можу навіть уявити. А ви знаєте щось про це, містере Поттере?

 — Ем…​ — сказав Гаррі. — Гадаю, можу сказати, що мої дані вказують на те саме, що й ваші. Тобто збільшують імовірність того, що професор Снейп більше не кохає мою матір.

Професорка Макґонеґел заплющила очі:

 — Я здаюся.

 — Втім, мені невідомо, щоб він зробив щось погане. — додав Гаррі. — Я так розумію, що директор схвалив це ваше питання?

Професорка Макґонеґел відвела від нього очі, втупилася в стіну:

 — Будь ласка, не треба, Гаррі.

 — Добре, — сказав Гаррі та хутко пішов до коридору.

Він почув за спиною повільніші кроки професорки Макґонеґел та гуркіт гаргуйлів, що поверталися до своїх місць.


Наступного ранку під час уроку зіль, „зілля холодостійкості‟ Гаррі скипіло, позеленіло й раптом почало тхнути. Професор Снейп, більше з втомою, ніж огидою, сказав Гаррі залишитися після заняття. Гаррі мав власні підозри щодо цієї справи, і щойно всі вийшли з кабінету — Герміона, як зазвичай останніми днями, перша вилетіла за двері — двері різко зачинилися й замкнулися за спинами учнів, що пішли.

 — Перепрошую за те, що зіпсував ваше зілля, містере Поттер, — тихо сказав Северус Снейп. На його лиці був дивний сумний вираз, який Гаррі бачив був лише одного разу — в певному коридорі деякий час тому. — Це не вплине на ваші оцінки. Будь ласка, сідайте.

Гаррі сів за стіл, і коротав час відшкрябуванням зеленої плями на поверхні дерева, доки майстер зіллєваріння промовляв кілька захисних заклять для приватності.

Коли майстер зіллєваріння з цим завершив, він знову заговорив:

 — Я…​ не знаю, як підійти до цього питання, тож я просто скажу це прямо…​ поряд з дементором ви відновили памʼять про ніч, коли померли ваші батьки?

Гаррі тихо кивнув.

 — Ви не могли б…​ я розумію, що це неприємні спогади, та…​ ви не могли б розповісти мені, що сталося?

 — Навіщо? — спитав Гаррі. Його голос був урочистим, і точно не глузливим через благальний погляд, якого Гаррі ніколи не очікував був побачити від цієї людини. — Гадаю, вам теж буде неприємно це чути, професоре…​

Майстер зіллєваріння майже прошепотів:

 — Я уявляв це щоночі протягом десяти років.

Знаєш, сказав внутрішній слизеринець, можливо, це не найкраща ідея — дати йому заспокійливе завершення історії, якщо його заснована на провині вірність уже розхитана…​

Замовкни. Відхилено.

Гаррі не міг змусити себе справді відмовити в цьому проханні. Він прийняв до уваги одну внутрішнього слизеринця, і на цьому все.

 — Чи розкажете ви мені як саме ви довідалися про пророцтво? — спитав Гаррі. — Мені прикро, що я роблю з цього обмін, я розповім вам, та це може бути справді важливим…​

 — Тут мало що розповідати. Я прийшов на співбесіду на посаду майстра зіллєваріння до заступниці директора, і чекав зовні кімнати шинку „голова кабана‟, доки кандидатка переді мною — Сивіла Трелоні — намагалася отримати посаду професорки віщування. Щойно Трелоні промовила всі слова, я втік, відкинув свій шанс стати майстром Гоґвортсу та пішов до Темного Лорда, — обличчя майстра зіллєваріння стало напруженим. — Я навіть на секунду не спинився подумати, чому до мене потрапила ця загадка, доки не продав її іншому.

 — Співбесіда? — спитав Гаррі. — На яку так трапилося, що прийшли і ви, і професорка Трелоні, а проводила співбесіду професорка Макґонеґел? Це видається…​ доволі таки підозрілим збігом…​

 — Провидиці — пішаки часу, містере Поттер. Збіги — нижче їх, а вони — вищі за збіги. Я мав почути пророцтво та став його блазнем. Присутність Мінерви зрештою жодним чином нічого не змінила. Не було задіяно чарів памʼяті, не знаю, чому ви про це подумали, та чарів памʼяті не було — не могло бути. Голос провидиці має таку властивість, таку загадковість, якої навіть виманологія не може передати, як же її можна вбудувати за допомогою хибної памʼяті? Ви що, гадаєте, що Темний Лорд повірив просто моїм словам? Він схопив мій розум та побачив там таємничість, хоч і не міг схопити саму таємницю, і тому він знав, що пророцтво справжнє. Темний Лорд вбив би мене тоді, бо взяв те, що хотів, — я був і справді дурнем, що пішов до нього, — та щось він таке побачив у мені, не знаю, що, і прийняв до смертежерів, хоча на своїх умовах, а не на моїх. Ось як я це скоїв, усе це зробив, від початку до кінця — все наслідок моїх дій, — голос Северуса став хрипким, його обличчя сповнював неприхований біль. — А тепер розкажи мені, будь ласка, як померла Лілі?

Гаррі двічі ковтнув і почав переказ.

 — Джеймс Поттер крикнув Лілі, щоб вона тікала зі мною, що він затримає Відомо-Кого.

 — Відомо-хто сказав…​ — Гаррі зупинився, мурахи пробігли його шкірою, тепер його мʼязи напружилися ніби перед припадком. Цього разу спогади поверталися повільно, і за асоціацією повертався холод і пітьма. — Він використав…​ смертельне прокляття…​ а тоді піднявся якимось чином сходами, гадаю він літав, бо не памʼятаю кроків сходами чи чогось такого…​ тоді моя матір сказала „Ні, не Гаррі, будь ласка, тільки не Гаррі!‟ чи щось таке. А тоді Темний Лорд…​ його голос був високим, ніби свист води з чайника, тільки холодним…​ Темний Лорд сказав…​

Відійди, жінко! Бо я прийшов не по тебе, а лише по хлопця.

Гаррі ясно памʼятав ці слова.

 — …​він сказав моїй матері відійти, що він тут лише по мене, та матір благала його пощади, і Темний Лорд сказав…​

Я даю тобі рідкісну можливість втекти.

 — …​що він щедрий та дає їй можливість піти, але не завдаватиме собі клопоту битися з нею, і навіть якщо вона помре, вона не врятує мене…​ — голос Гаррі затремтів, — і що вона має припинити йому заважати. Тоді матір благала Темного Лорда взяти її життя замість мого…​ і Темний Лорд…​ сказав їй…​ Цього разу його голос був нижчим, ніби він припинив прикидатися…​ щоб

Ну гаразд, я приймаю цю угоду.

 — …​він сказав, що приймає її пропозицію, що вона має кинути паличку, щоб він міг її вбити. А тоді Темний Лорд почав чекати, просто чекати. Я…​ я не знаю, про що думала Лілі Поттер, у її словах від початку було мало сенсу — ніби Темний Лорд міг вбити її та просто піти, хоча прийшов по мене. Лілі Поттер нічого не сказала, а тоді Темний Лорд почав реготати, і це було жахливо, і…​ і вона нарешті спробувала єдине, що лишалося, крім кинути мене чи просто здатися й померти. Не знаю, чи в неї навіть вийшло б наслати це закляття, та якщо подумати, вона мала спробувати. Останніми словами моєї матері було „Авада Ке…​‟, та Темний Лорд почав вимовляти власне прокляття, щойно вона сказала „Ав‟, і менш ніж за півсекунди виникло зелене світло, і тоді…​ тоді…​ тоді…​

 — Годі.

Повільно, ніби тіло, що спливає на поверхню води, Гаррі повернувся з того місця, де він був.

 — Годі, — хрипло сказав майстер зіллєваріння. — Тобто вона померла…​ Лілі померла без болю? Темний Лорд…​ нічого не робив з нею перед смертю?

Вона померла з думкою, що все втратила, що Темний Лорд наступним вбʼє її сина. Це біль.

 — Він…​ Темний Лорд не катував її…​ — сказав Гарі. — Якщо ви питаєте про це.

За спиною Гаррі двері самі відімкнулися та розчахнулися.

Гаррі вийшов.

Було 10 квітня 1992 року.