Розділ 82. Неприпустимі поступки, фінал

Подорож з феніксом була зовсім не схожою на явлення чи летиключі. Вас охоплювало полум’я, і ви почувалися саме так, наче вас охопило полум’я, хоча болю й не було. І, замість того, щоб спалити вщент, вогонь горів крізь вас і ви ставали вогнем. А тоді ви затухали в одному місці і розгоралися вже в іншому. Шлунок не крутило, як при подорожі за допомогою летиключа чи явлення, але, тим не менш, відчуття було не з приємних. Якщо основою подорожей фенікса й справді було перетворення на окрему сутність вогню як явища, то це натякало, що ви потенційно можете горіти будь-де, навіть у далекому минулому, чи іншому всесвіті, чи у двох місцях одночасно. Ви можете затухнути в одному місці, і одночасно спалахнути у сотні інших, а той ви, хто прибув у Гоґвортс, навіть не дізнається. Хоча Гаррі й прочитав про феніксів усе, що міг, намагаючись зрозуміти, як дістати такого й собі, але не натрапив навіть на натяк про таку здібність феніксів.

Гаррі охопило полум’я, тоді він затух і спалахнув у іншому місці. І ось він, директор, непритомне тіло Герміони Ґрейнджер у руках директора, опинилися зовсім в іншому просторі, а Фоукс висів над ними. Спокійна, тепла кімната з яскравими кам’яними колонами, великими вікнами у всіх чотирьох стінах, заповнена рядами білих ліжок, навколо чотирьох з яких звукоізольовані завіси були запнуті, а решта ліжок були вільні.

Краєм ока Гаррі побачив, як здивована мадам Помфрі повернулася в їхній бік. Не звертаючи на неї увагу, Дамблдор обережно поклав Герміону на одне з білих ліжок.

У дальньому кутку спалахнуло зелене світло, і з каміну, обтрушуючи з себе залишки порошку флу, вийшла професорка Макґонеґел.

Старий чарівник відвернувся від ліжка й однією рукою знову обійняв Гаррі. І тоді Хлопчик-Що-Вижив і його чарівник зникли в новому спалаху вогню.


Коли Гаррі повністю розгорівся, то вже стояв у кабінеті директора, оточений звуками десятків незрозумілих пристроїв.

Хлопчик відступив на крок від старого чарівника, а тоді подивився на нього. Смарагдові й сапфірові очі зустрілися.

Деякий час вони не казали нічого, а просто дивилися один на одного, наче все, про що треба було поговорити, могло бути сказано самими поглядами, і жодним іншим чином.

З часом хлопець сформулював свої слова, повільно і точно.

 — Не можу повірити, що фенікс і досі на вашому плечі.

 — Фенікс обирає лише раз, — сказав старий чарівник. — Вони можуть покинути господаря, що обрав зло замість добра, але вони не облишать господаря, що змушений обирати між одним добром і іншим. Фенікси не зарозумілі. Вони усвідомлюють межі своєї мудрості.

Його давній погляд був суворим:

 — На відміну від тебе, Гаррі.

 — Обирати між одним добром і іншим? Як між життям Герміони Ґрейнджер і ста тисячами ґалеонів? — злоба й обурення, які він намагався вкласти у свій голос чомусь не проявилися. Може, через те, що…​

 — Ти не в тому становищі, щоб мені цим дорікати, Гаррі Поттере, — голос директора був м’яким і проникливим. — Твоє небажання робити те, що довелося, було написане на твоєму обличчі там, у Найдавнішій Залі.

Відчуття внутрішньої порожнечі зросло.

 — Я шукав інші альтернативи, — процідив Гаррі. — Якийсь спосіб врятувати її, не втративши всі мої гроші.

Ого, сказав рейвенкловець. Ти щойно сказав відверту брехню. До того ж, гадаю, ти навіть повірив у неї на ті кілька секунд, доки її промовляв. Це трохи лячно.

 — Чи ти справді думав про це, Гаррі? — блакитні очі були пронизливими, і на одну жахливу мить Гаррі задумався, чи не міг наймогутніший чарівник у світі бачити прямо крізь його блокологічні бар’єри.

 — Так, — сказав Гаррі, — мене сіпало від болю перед втратою усіх грошей, наявних у моєму сховищі. Але я це зробив! От що важилво! А ви…​

Голос Гаррі знову наповнило обурення.

 — Ви поставили ціну життю Герміони Ґрейнджер, і ця ціна була нижчою за сто тисяч ґалеонів!

 — Он як? — м’яко сказав старий чарівник. — І в яку ж ціну ти оцінюєш її життя? Мільйон ґалеонів?

 — Чи ви не знайомі з економічною концепцією відновної вартості? — слова сипалися з губ Гаррі ледь не швидше, ніж він міг їх обдумати. — Відновна вартість Герміони нескінченна! Не існує можливості купити іншу!

З точки зору математики ти верзеш нісенітницю, сказав слизеринець. Підтримаєш мене, рейвенкловцю?

 — Чи життя Мінерви також коштує нескінченність? — різко спитав старий чарівник. — Чи пожертвував би ти нею, щоб врятувати Герміону?

 — Так і так, — швидко відповів Гаррі. — Це є одним з обов’зків професорки Макґонеґел, і вона про це знає.

 — Тоді ціна Мінерви не безкінечна, — сказав старий чарівник. — Хай як її люблять. На дошці може бути лише один король, Гаррі Поттере, лише одна фігура, заради якої ти готовий пожертвувати будь-якою іншою. І Герміона Ґрейнджер не є тією фігурою. Усвідом це, Гаррі Поттере, сьогодні, цілком можливо, ти програв свою війну.

Якби слова старого чарівника не були такими точними і такими сильними, то Гаррі б може і не сказав того, що сказав.

 — Луціус мав рацію, — парував Гаррі. — У вас ніколи не було дружини, ніколи не було доньки, у вас ніколи не було нічого, окрім війни…​

Лівиця старого чарівника замкнулася на зап’ястку Гаррі, кістляві пальці впилися у ще не повністю сформовані м’язи на руці Гаррі. На мить Гаррі паралізувало від подиву, він вже й забув відчуття того, що дорослі були сильніші.

Албус Дамблдор, видавалося, і не помітив. Він повернувся, і важкими кроками попрямував до стіни, тягнучи Гаррі за собою.

 — Ціна фенікса.

Він потягнув Гаррі на чорні сходи.

 — Доля фенікса.

Кімната, заповнена чорними п’єдесталами. Срібне світло падає на розтрощені палички.

 — Гадаєте, — крикнув Гаррі, коли зміг розтулити рота, — що можете перемогти в будь-якій суперечці, просто прийшовши сюди?

Старий чарівник проігнорував його, і потягнув крізь кімнату. Його права рука, яка тепер вже не тримала паличку, схопила флакон зі срібною рідиною…​

Гаррі кліпнув від подиву. Флакон срібної рідини стояв поряд з портретом Дамблдора, чи, принаймні, так Гаррі здалося на коротку мить, доки його тягли повз.

За всіма п’єдесталами, у дальній частині кімнати, височіла велика кам’яна чаша. У ній були вирізьблені руни, яких Гаррі не впізнав. Центр чаші мав вузьку заглибину, заповнену прозорою рідиною, у яку старий чарівник вилив з ємності срібну речовину. Вона одразу почала поширюватися, кружляти, і залила усю чашу моторошним білим світлом.

Старий чарівник відпустив Гаррі і показав убік чаші.

 — Дивися! — різко наказав він.

Гаррі подивився у сяйливу воду, як його й просили.

 — Опусти голову у сито спогадів, Гаррі Поттере, — голос старого чарівника був суворим.

Гаррі вже чув цю назву раніше, але не міг пригадати де саме.

 — Що саме…​ воно робить…​

 — Спогади, — сказав старий чарівник. — Ти побачиш мій спогад. Даю слово, що це безпечно. а тепер подивися у сито спогадів, рейвенкловцю, якщо тобі досі не начхати на твою дорогоцінну правду!

Такого запиту Гаррі не міг відхилити. Він зробив крок уперед і опустив голову у сяйливу воду.


Гаррі сидів за столом, у кабінеті директора Гоґвортсу, його старі, зморщені, криті білим волоссям руки, вчепилися у його голову.

 — Він — це все, що я маю! — заплакав Дамблдорів голос. Дивним був цей голос у спогадах самого Дамблдора. Зсередини він був далеко не таким суворим і мудрим. — Все, що лишилося від моєї родини! Все, що лишилося в мене!

Емоції не передавалися ситом спогадів — тільки фізичне відчуття нібито промовляння слів. Гаррі чув цілковиту спустошеність Дамблдорових слів, звуки наче надходили з рота Гаррі, але Гаррі не відчував їх, тільки чув.

 — В тебе немає іншого вибору, — сказав різкий голос.

Погляд перемістився, і поле зору стрибнуло до чоловіка, що його Гаррі не впізнав. Його одяг червоного аврорівського кольору був повністю зроблений зі шкіри і мав чимало кишень.

Його праве око було надвелике, із ядуче-блакитною зіницею, яка постійно крутилася і рухалася.

 — Ти не можеш вимагати цього від мене, Аласторе! — голос Дамблдора був диким. — Тільки не цього! Що завгодно, але не це!

 — Вимагаю тут не я, — прогарчав чоловік, — а Волді. І ти йому відмовиш.

 — Через гроші, Аласторе? — голос Дамблдора благав. — Лише через гроші?

 — Якщо ти викупиш Аберфорта, ти програєш війну, — різко сказав чоловік. — Все просто. Сто тисяч ґалеонів — це майже все, що є в нашій військовій скриньці. І якщо ти використовуватимеш їх так, то вона й не поповнюватиметься. Що ти робитимеш, спробуєш вмовити Поттерів віддати все, що є у їхньому сховищі, як це вже зробили Лонґботоми? Волді просто викраде когось іншого й вимагатиме знову. Алісу, Мінерву, будь кого, хто тобі дорогий. Вони всі стануть мішенями, якщо ти заплатиш смертежерам. Це не той урок, якому тобі варто старатися їх навчити.

 — Якщо я зроблю це, у мене не лишиться нікого. Нікого. — голос Дамблдора змінився, світ нахилився, коли голова, з очей якої дивився Гаррі, впала на старечі руки, і жахливі звуки почали долинати із не-Гарріного горла. Дамблдор ридав, наче дитина.

 — Мені сказати посланцю Волді „ні‟? — голос Аластора став на диво ніжним. — Тобі не обов’язково робити це самому, старий друже.

 — Ні…​ Я скажу це сам. Я повинен…​


Спогад обірвався, і Гаррі, шокований, швидко витяг голову з сяючої води. Він хапав ротом повітря, наче задихався.

Перехід між сценами, між дійсністю десятирічної давності і теперішньою миттю, ще раз струснув розум Гаррі. У якомусь сенсі занурення в минуле лишило Гаррі незахищеним. Розбитий, ридаючий у своєму кабінеті старий чоловік був іншою людиною, в інший час, Гаррі це розумів. Хтось м’якший…​

До того, як все це зникло наче дим у повітрі. І повернулося тепер, сьогодні.

Давній чарівник стояв жахаючий і суровий, наче вирізьблений з каменю: борода, ніби сплетена з залізних ниток, окуляри-півмісяці, мов дзеркала, а зіниці поза ними гострі й непохитні, як чорний діамант.

 — Чи хочеш ти також побачити, як мій брат помер під закляттям Круціатус? — спитав Албус Дамблдор. — Волдеморт надіслав мені цей спогад!

 — То це тоді…​ — Гаррі було складно промовляти слова через зростаюче почуття нудоти. — Це тоді…​

Слова наче пропалювали йому горло, на нього опустилося жахливе знання, кошмарне розуміння:

 — Це тоді ви спалили Нарцису Мелфой живцем у її власній спальні.

Погляд Албуса Дамблдора був холодним, коли він відповів:

 — Тільки дурень скаже „та‟ чи „ні‟ на таке питання. Що має значення, то це те, що смертежери вірять, що я її вбив. І ця віра забезпечила безпеку родинам усіх, хто служив Ордену Фенікса — аж до сьогодні. Тепер ти розумієш, що накоїв? Як ти вчинив зі своїми друзями, Гаррі Поттере, і з будь-ким, хто стане на твій бік? — видавалося, що разом з тим, як голос старого чарівника ставав гучнішим, і сам він ставав ще вищим і більш жахаючим. — Ти перетворив їх усіх на мішені, і мішенями вони й залишаться! Доки ти не доведеш, єдиним можливим чином, що більше не збираєшся платити такі ціни!

 — То це правда? — Гаррі наче гудів всередині, тіло, видавалося, ставало дедалі відстороненішим. — Те, що сказав Драко. Що Нарциса Мелфой не бруднила руки, що вона тільки була дружиною Луціуса? Я розумію, що вона сприяла злочинам, але не думаю, що за це вона заслуговувала на спалення живцем.

 — Менш жорстокий вчинок не переконав би їх у тому, що я більше не вагатимусь. — голос старого чарівника не припускав жодних питань чи відмов. — Я завжди робив те, що повинен, з надмірним небажанням, і ціну за моє милосердя завжди платили інші. Аластор казав мені це від початку, але я не дослухався до нього. Я очікую, що ти такі рішення прийматимеш ліпше за мене.

 — Я здивований, — на диво рівним голосом сказав Гаррі. — Я б очікував, що смертежери помстяться якійсь іншій сім’ї світла, і цикл помсти поширюватиметься, якщо не дістати усіх одним ударом.

 — Якби моїм опонентом був Луціус, то, можливо, так і було б, — очі Дамблдора були наче кам’яні. — Мені розповіли, що Воллдеморт розсміявся і проголосив своїм смертежерам, що я нарешті подорослішав і став гідним суперником. Можливо, він мав рацію. Після того дня, коли я прирік свого брата на смерть, я почав оцінювати своїх послідовників відносно одне одного, оцінював, ким я можу ризикнути, кого принести в жертву, і заради чого. Дивно, але я втратив набагато менше фігур, коли усвідомив ціну кожної з них.

Вуста Гаррі були наче сковані, видавалося, йому довелося докласти чимало зусиль, щоб заговорити.

 — Але Луціус не забрав Герміону навмисно заради того, щоб вимагати викуп. З його точки зору хтось інший порушив перемир’я. Зважаючи на це, скільки саме ґалеонів коштує Герміона? Якщо забути про цей ваш данегельд, якщо це звичайна загроза її життю, скільки мені варто було заплатити, щоб її врятувати? Десять тисяч ґалеонів? П’ять?

Старий чарівник не відповів.

 — Кумедно, — голос Гаррі йшов хвилями, наче щось, на що дивилися крізь воду. — Того дня, коли я вперше зустрів дементора, знаєте, яким був мій найгірший спогад? Це була смерть моїх батьків. Я чув їхні голоси і все інше.

Очі Дамблдора розширилися за серпастими окулярами.

 — І є одна річ, — сказав Гаррі. — Є одна річ, про яку я думаю знову і знову. Темний Лорд дав Лілі Поттер можливість просто піти. Він сказав, що вона вільна утекти. Він сказав, що її смерть перед колискою не врятує її дитину. „Відійди, дурна жінко, якщо в тебе є бодай крапля розуму…​‟

Гаррі охопив жахливий озноб, коли його власні губи промовили ці слова, але він все одно говорив далі:

 — І після того я не припиняв замислюватися, я не міг змусити себе про це не думати, чи не мав Темний Лорд рацію? Якби тільки мати відступила. Вона спробувала проклясти Темного Лорда, але це було самогубством, вона мала знати, що це було самогубство. Вона не обирала між своїм життям і моїм, вона обирала між тим, чи житиме вона, чи ми обидва загинемо! Якби тільки вона вчинила логічно і пішла геть, не зрозумійте неправильно, я люблю маму, але, Лілі Поттер була б досі жива й була б моєю матір’ю! — очі гаррі заливали сльози. — Тільки тепер я зрозумів, я знаю, що мати відчувала. Вона не могла відступити від колиски. Вона не могла! Любов не може просто піти!

Старого чарівника наче вдарили, вдарили зубилом, яке розбило його прямо посередині.

 — Що я наговорив? — прошепотів старий чарівник. — Що я тобі наговорив?

 — Я не знаю! — прокричав Гаррі. — Я також не слухав!

 — Мені…​ Мені шкода, Гаррі…​ я…​ — старий чарівник притиснув руки до обличчя й Гаррі помітив, що Албус Дамблдор плакав. — Я не мав казати тобі такі речі. Я не мав…​ обурюватися…​ через невинність твоїх поглядів…​

Гаррі ще якусь мить дивився на старого чарівника, а тоді розвернувся й пішов геть із чорної кімнати, униз сходами, через кабінет…​

 — Я й справді не розумію, чому ти й досі на його плечі, — сказав Гаррі Фоуксові.

…​за дубові двері і на спіраль, що нескінченно оберталася.


Гаррі дістався кабінету трансфігурації раніше за інших, раніше навіть за професорку Макґонегел. Перед тим у нього мав бути урок заклинань, але він навіть не намагався його відвідати. Він не знав, чи проведе професорка Макґонеґел сьогоднішній урок. Було щось лиховісне у всіх цих порожніх столах навколо нього, відсутності когось перед дошкою. Наче він стоїть один у всьому Гоґвортсі, і його друзів більше немає.

Відповідно з розкладом занять, сьогоднішній урок має бути присвяченій підтримуваній трансфігурації, що її правила Гаррі вивчив напам’ять ще коли вчився перетворювати величезний камінь на крихітний діамант, що сяяв на його мізинці. Для решти класу це буде більш теоретична тема, без практики. Шкода, бо він зараз з радістю отримав би дозу трансфігураційного трансу.

Гаррі помітив, що його рука тремтіла доволі сильно, так, що йому складно було розв’язати капшучок і дістати підручник з трансфігурації.

Ти був страшенно несправедливий із Дамблдором, сказав голос, який Гаррі називав слизеринцем. Тільки тепер це був ще й голос Економічного Чуття і, можливо, Сумління.

Гаррі опустив очі на підручник, але розділ був надто знайомим. Наче дивишся на порожні сторінки.

Дамблдор вів війну проти Темного Лорда, що він навмисно намагався зламати його, найжорстокішими способами. Дамблдорові довелося обирати між тим, щоб програти у війні, і втратою брата. Албус Дамблдор знає, і він дізнався про це найстрашнішим чином, що у ціни одного життя є межа. І він майже збожеволів, намагаючись це прийняти. Але ти, Гаррі Поттере, ти і так це знав.

 — Замовкни, — прошепотів хлопчик порожньому кабінетові, у якому не було нікого, хто міг би почути.

Ти ж вже читав був про експерименти Філіпа Тетлока, у яких людям пропонували проміняти священну цінність на мирську. Наприклад, адміністратор лікарні, якому треба було обрати, на що витратити один мільйон доларів: на печінку, яка врятує п’ятирічну дитину, чи на купівлю іншого медичного устаткування чи на платню лікарям. І учасники експерименту обурювалися й вимагали покарати адміністратора лікарні за те, що він навіть замислився про вибір. Чи ти пам’ятаєш, як читав про це, Гаррі Поттере? Пам’ятаєш, як вважав тих людей дурними? Бо ж якби медичне устаткування і платня лікарям не рятували життя, то який би був сенс у існуванні лікарень і докторів? А чи мав адміністратор заплатити мільярд фунтів за ту печінку, навіть якщо це означатиме, що лікарня збанкрутує наступного ж дня?

 — Замовкни! — прошепотів хлопець.

Щоразу, як ти витрачаєш гроші на те, щоб врятувати життя з якоюсь імовірністю, ти встановлюєш нижню межу грошової цінності життя. Щоразу, як ти відмовляєшся врятувати життя з якоюсь імовірністю, ти встановлюєш верхню межу грошової цінності життя. Якщо верхня й нижня межі невідповідні, ти можеш перемістити гроші й врятувати більше людей за ту саму ціну. Тож якщо ти хочеш витратити обмежену суму грошей, щоб врятувати якомога більше життів, то кожен твій вибір має бути послідовний відносно якоїсь грошової цінності людського життя. Якщо ні, то можна перетасувати ті гроші й витратити їх правильніше. Яким сумним, яким порожнім є обурення тих, хто відмовляється зізнатися, що гроші і життя можуть порівнюватися. Бо ж все, що вони роблять — закривають шлях стратегії, що рятує найбільше людей, заради показного хизування мораллю…​

Ти знав це, і все одно сказав Дамблдорові те, що сказав.

Ти навмисно намагався зробити йому боляче.

Він ніколи не намагався зробити боляче тобі, Гаррі Поттере, жодного разу.

Гаррі опустив голову собі на руки.

Чому Гаррі сказав був те, що він сказав, сумному давньому чарівникові, який тяжко боровся і пережив більше, ніж будь-хто має колись переживати? Навіть якщо старий чарівник помилявся, чи заслуговував він на те, щоб за це йому зробили боляче, після всього, що з ним сталося? Чому якась частина Гаррі нерозсудливо злилася на старого чарівника, накидаючись на нього сильніше, ніж на будь-кого іншого, без жодної думки про те, щоб стримати себе? А тоді затихала знову, щойно Дамблдор припиняв бути поряд?

Чи це тому, що ти знаєш, що Дамблдор не завдасть удару у відповідь? Що, незалежно від того, що ти йому скажеш, хай як це буде несправедливо, він ніколи не використає свої сили проти тебе, він ніколи не ставитиметься до тебе так, як ти ставишся до нього? Оце так ти ставишся до людей, коли знаєш, що вони не завдадуть болю у відповідь? Проявляються цькувальницькі гени Джеймса Поттера?

Гаррі заплющив очі.

Наче Сротувальний Капелюх розмовляв у його голові…​

Чому ти насправді злишся?

Чого ти боїшся?

Вихор зображень промайнув розумом Гаррі. Дамблдор з минулого, що плакав, закривши обличчя руками. Теперішній старий чарівник, високий і жахаючий. Видіння Герміони, що кричить у ланцюгах, на металевому стільці, коли Гаррі залишив її дементорам. І уявлена візія жінки з довгим білим волоссям (чи була вона схожа на свого чоловіка?), спалена у вогні посеред власної спальні, на неї націлена паличка, і помаранчеве світло віддзеркалюється у серпастих окулярах.

Видавалося, Албус Дамблдор вважав, що Гаррі має бути ліпшим за нього у таких справах.

І Гаррі знав, що, скоріше за все, так і було. Зрештою, він знав математику.

Але було зрозуміло, якимось чином було зрозуміло, що прибічники утилітарної етики не грабували банки, щоб роздати гроші бідним. Кінцевим результатом відкидання усіх етичних норм не буде світ сповнений сонечка, квіточок і щастя для всіх. Ідеєю консеквенціалізму було діяти таким чином, щоб це призвело до найкращого остаточного результату. А не так, щоб це мало один позитивний ефект і заразом зруйнувало все інше. Максимизатори очікуваної корисності також мають керуватися здоровим ґлуздом при розрахунках своїх очікувань.

Якимось чином Гаррі зрозумів це ще до того, як хтось інший попередив його, він розумів це. Ще до того, як він прочитав був про Володимира Леніна чи історію французької революції, він вже знав. Можливо про людей з добрими намірами його попередили його перші науково-фантастичні книжки. А можливо Гаррі сам просто бачив логіку. Якимось чином, він від початку знав, що як він зробить крок за межі своєї етики, якою б не була причина, добре це не закінчиться.

А тоді він побачив останнє зображення. Лілі Поттер стояла перед колискою своєї дитини, і зважувала різницю між можливими результатами: якщо вона залишиться й спробує проклясти свого ворога (мертва Лілі, мертвий Гаррі), якщо вона піде геть (жива Лілі, мертвий Гаррі), зважувала очікувану корисність і робила єдиний розсудливий вибір.

Вона могла б бути матір’ю Гаррі, якби вона його зробила.

 — Але людські істоти не можуть так жити, — прошепотів хлопець. — Людські істоти не можуть так жити.