Розділ 81. Неприпустимі поступки, ч.3

Море піднятих рук заповнювало напівкола з темного каменю, що здіймалися вгору.

Лорди й леді Чарверсуду, вдягнені у мантії сливового кольору з вишитою на них літерою „Ч‟, із мовчазним докором дивилися вниз, на сковану ланцюгами тремтячу дівчинку. Якщо вони, згідно якоїсь етичної системи, і прокляли себе цим, вони явно були про себе високої думки через це.

Подих Гаррі тремтів. Його темна сторона придумала план — а тоді швидко віддала керування, бо надто холодний тон міг нашкодити Герміоні. Чомусь холодний-лише-наполовину Гаррі не зрозумів цього одразу…​

 — Більшість проголосувала „за‟, — промовив секретар, коли усі підрахунки було завершено, і руки опустилися. — Чарверсуд визнає кровний борг Герміони Ґрейнджер родові Мелфоїв за спробу вбити його спадкоємця й обірвати його лінію.

Луціус Мелфой посміхався зі зловісною втіхою.

 — А тепер, — сказав біловолосий чарівник, — гадаю, її борг має бути сплачено…​

 — За рахунок боргу роду Мелфоїв родові Поттерів! — викрикнув Гаррі, стиснувши кулаки під лавою.

 — Тиша! — скрикнула жінка, що сиділа біля міністра Фаджа й була аж надто нафарбована рожевим. — Ви вже достатньо переривали ці слухання! Аврори, виведіть його!

 — Чекайте, — з верхнього ряду почувся голос Авґусти Лонґботом. — Про який борг йдеться?

Рука Луціуса побіліла на його палиці.

 — Рід Мелфоїв немає перед тобою жодного боргу!

Це не була найстійкіша надія у світі, вона спиралася на одну газетну статтю, написану жінкою під дією чарів хибної памʼяті, але Ріта Скітер вважала правдоподібним, що містер Візлі нібито був у боргу перед Джеймсом Поттером через…​

 — Я здивований, що ви забули, — спокійно сказав Гаррі. — Звісно ж, це був сповнений жорстокості і болю період вашого життя, коли вам доводилося трудитися під Імперіусом Того-Кого-Не-Можна-Називати, доки вас не було звільнено стараннями роду Поттерів. Моєю матір’ю, Лілі Поттер, яка вмерла заради цього, моїм батьком, Джеймсом Поттером, який вмер заради цього, і, звісно, мною.

У Найдавнішій Залі запала коротка тиша.

 — Що ж, яке визначне зауваження, містере Поттер, — сказала стара відьма, яку Гаррі ідентифікував як мадам Боунз. — Я теж дуже здивована, що лорд Мелфой забув про таку значущу подію. Це мав бути такий щасливий день для нього.

 — Так, — додала Авґуста Лонґботом, — впевнена, він був дуже вдячний.

 — Рід Мелфоїв не може заперечувати цей борг, хіба що лорд Мелфой розповість нам, що запам’ятав щось неправильно? У мене прокинувся професіональний інтерес, бо ж ми постійно намагаємося поліпшити бачення тих темних часів.

Луціус Мелфой стискав ціпок за срібний держак у формі змії так, наче був готовий вдарити ним, випустивши усі сили, що вона приховувала…​

А тоді лорд Мелфой наче розслабився, холодна посмішка заграла на його обличчі.

 — Звісно, — з легкістю сказав він. — Визнаю, я не одразу зрозумів, але дитя має рацію. Та я не думаю, що ці два борги можуть скасувати один одного. Зрештою, рід Поттерів просто намагався врятувати себе…​

 — Це не так, — сказав Дамблдор згори.

 — …​а тому я вимагаю грошової компенсації для спокути кровного боргу моєму синові. Це також закон.

У Гаррі щось перевернулося в животі. Це також було у тій газетній статті: містер Візлі вимагав додаткові десять тисяч ґалеонів…​

 — Скільки? — спитав Хлопчик-Що-Вижив.

Холодна посмішка не покидала обличчя Луціуса.

 — Сто тисяч ґалеонів. Якщо такої суми немає у вашому сховищі, то, гадаю, я маю прийняти вексель на сплату залишку.

З Дамблдорової сторони приміщення вибухнули крики протесту, навіть деякі центральні мантії сливового кольору видавалися шокованими.

 — Може нам варто поставити це на голосування Чарверсуду? — спитав Луціус Мелфой. — Гадаю, мало кому з нас хочеться бачити, як маленька вбивця піде на волю. Підніміть руки за те, що скасування боргу потребує виплати додаткової компенсації у сто тисяч ґалеонів!

Клерк почав рахувати, але, як і попереднього разу, все і так було зрозуміло.

Гаррі глибоко дихав.

Краще навіть не думай вагатися, пригрозив внутрішній ґрифіндорець Гаррі.

Це велика витрата, зазначив рейвенкловець. Нам треба серйозно все обміркувати.

Це не мало бути важко. Не мало. Два мільйони фунтів — це всього лише гроші, а гроші варті лише того, що за них можна купити…​

Дивно, яку сильну психологічну прив’язаність можна відчувати до „всього лише грошей‟, чи як боляче уявляти втрату банківського сховища, повного золота, хоча рік тому ти навіть не уявляв, що воно існує.

Кімбол Кінісан би не вагався, сказав ґрифіндорець. Серйозно. Це було б миттєве рішення. Що ти за герой такий? Я ненавиджу тебе вже за те, що ти думаєш про це більше за 50 мілісекунд.

Це справжнє життя, сказав рейвенкловець. Втрачати всі свої гроші набагато важче для справжніх людей у справжньому світі, ніж у героїчних книжках.

Що? обурився ґрифіндорець. На чиєму ти боці?

Я не виступаю на користь конкретної відповіді, сказав рейвенкловець, я просто говорю правду.

Хіба не можна використати сто тисяч ґалеонів для порятунку більше ніж одного життя, якщо витратити їх інакше? спитав слизеринець. Ми маємо зробити дослідження, вести боротьбу, а різниця між тим, щоб мати 40 тисяч ґалеонів і заборгувати 60 тисяч ґалеонів доволі помітна…​

Тоді ми просто використаємо один з наших засобів швидкого заробітку грошей і отримаємо все назад, сказав гафелпафець.

Немає впевненості, що вони спрацюють, сказав слизеринець, І більшість з них потребує початкового капіталу…​

Особисто я, сказав ґрифіндорець, голосую за те, щоб врятувати Герміону, а потім зібратися й вбити нашого внутрішнього слизеринця.

Голос клерка повідомив, що результати голосування записано й пропозицію схвалено…​

Гаррі розтулив рота.

 — Я приймаю вашу пропозицію, — сказав рот Гаррі без жодних роздумів, без жодного рішення. Наче внутрішні дебати були лише грою, ілюзією, а той, хто насправді контролював голос, не брав у ній участі.

Маска спокою на обличчі Луціуса Мелфоя розбилася, його очі розширилися, він дивився на Гаррі сповненим щирого здивування поглядом. Він розтулив рота, але нічого не говорив. І, навіть якщо він і видавав якісь звуки, цього не було чутно у галасі спільних зойків і скриків Чарверсуду…​

Натовп затих, почувши стукіт каменю.

 — Ні, — промовив голос Дамблдора.

Гаррі різко повернув голову і подивився на старого чарівника.

Вкрите зморшками обличчя Дамблдора було блідим, срібна борода помітно дрижала. Видавалося, наче він був на термінальній стадії смертельного захворювання.

 — Мені…​ шкода, Гаррі…​ Але не тобі обирати, я досі опікун твого сховища.

 — Що? — Гаррі був надто шокований, щоб сформулювати нормальну відповідь.

 — Я не можу дозволити тобі бути в боргу перед Луціусом Мелфоєм, Гаррі! Ти не знаєш, не усвідомлюєш…​

ПОМРИ.

Гаррі навіть не знав, яка з його частин заговорила. Можливо, це було одностайне рішення, кристальна лють і злоба лилися крізь нього. На мить він навіть подумав, що абсолютна міць його гніву надбає магічні крила, полетить до директора і змусить його впасти мертвим, скотитися з подіуму…​

Але коли той внутрішній голос заговорив, старий чарівник так і стояв на місці й дивився на Гаррі, тримаючи довгу темну паличку в правиці й короткий чорний жезл у лівиці.

Погляд Гаррі перемістився на червоного із золотом птаха, який сидів на Дамблдоровому плечі, на чорній мантії. Сидів тихо, хоча жоден фенікс не зміг би змовчати.

 — Фоуксе, — голос Гаррі здавався дивним йому самому, — чи не міг би ти нагримати на нього за мене?

Вогняний птах на плечі старого чарівника не закричав. Можливо, Чарверсуд вимагав, щоб на істоту наклали закляття тиші, інакше він кричав би без упину. Але Фоукс вдарив свого хазяїна по голові, давши ляпаса одним зі своїх золотих крил.

 — Я не можу, Гаррі! — в голосі старого чарівника чулася агонія. — Я роблю те, що маю зробити!

Гаррі подивився на червоно-золотого птаха. А тоді він теж знав, що має зробити. Це рішення мало бути очевидним від початку.

 — Тоді я теж зроблю те, що повинен, — Гаррі звернувся до Дамблдора, дивлячись угору, наче в кімнаті лишилися тільки вони двоє. — Ви ж це розумієте, чи не так?

Старий чарівник похитав головою, він продовжував дрижати.

 — Ти передумаєш, коли станеш старшим…​

 — Я не про це, — голос досі здавався йому дивним. — Я маю на увазі, що за жодних умов не дозволю дементорам з’їсти Герміону Ґрейнджер. Крапка. Незважаючи на жодні закони, і неважливо, що мені доведеться для цього зробити. Ви хочете, щоб я розжував, що маю на увазі?

 — Упевніться, що дівчинку заберуть прямо в Азкабан, і додайте охоронців, — промовив дивний чоловічий голос звідкісь здалеку.

Гаррі чекав, дивлячись на старого чарівника. А тоді заговорив знову.

 — Я піду в Азкабан, — Гаррі звертався до старого чарівника, наче більше нікого не було у світі, — до того, як туди заберуть Герміону Ґрейнджер, і почну клацати пальцями. Можливо, це коштуватиме мені життя, але до того часу, як її туди доставлять, Азкабану вже не існуватиме.

Деякі з членів Чарверсуду шоковано зойкнули.

А тоді ще більше почали сміятися.

 — І як ти збираєшся туди дістатися, хлопчисько? — спитав хтось з тих, хто сміявся.

 — У мене є власні способи пересування.

Гаррі не відводив очей від Дамблдора, від старого чарівника, що шоковано дивився у відповідь. Гаррі не дивився прямо на Фоукса, не видавав йому свій план. Але подумки він вже приготувався викликати фенікса, щоб той переніс його, приготувався наповнити розум світлом і люттю, покликати вогнептаха з усіх сил. Якщо Дамблдор наведе паличку, йому доведеться зробити це миттєво…​

 — Ти справді це зробиш? — старий чарівник також звертався так, наче нікого більше не було в кімнаті.

Кімната знову затихла, адже всі шоковано дивилися на головного мага Чарверсуду, який, видавалося, сприйняв божевільну загрозу цілком серйозно.

Старий чарівник дивився тільки на Гаррі.

 — Ти насправді ризикуватимеш усім — усім — тільки заради неї?

 — Так, — відповів Гаррі.

Знаєш, це неправильна відповідь, сказав слизеринець, Серйозно.

Але це щира відповідь.

 — Ти не дослухатимешся розуму? — спитав старий чарівник.

 — Судячи з усього, ні, — відповів Гаррі.

Вони обидва не відводили очей.

 — Це жахливе безґлуздя, — сказав старий чарівник.

 — Я це розумію, — відповів герой. — А тепер, забирайтеся з мого шляху.

У стародавній блакиті очей Дамблдора блиснуло дивне світло.

 — Як забажаєш, Гаррі Поттере. Але знай, це ще не скінчено.

Решта світу потрохи проявилася навколо них.

 — Я відкликаю своє заперечення. Гаррі Поттер може робити те, що бажає.

Чарверсуд вибухнув шокованим гамором, але знову затих від звуку кам’яного жезла.

Гаррі повернув голову в бік лорда Мелфоя. Той виглядав так, наче побачив як кицька перетворилася на людину і почала їсти інших кицьок. Назвати його вигляд „здивованим‟ було менш ніж недостатньо.

 — Ти й справді…​ — повільно сказав Луціус Мелфой. — Ти й справді заплатиш сто тисяч ґалеонів, щоб врятувати одну бруднокровку.

 — Гадаю, в моєму сховищі у „Ґрінґотсі‟ близько сорока тисяч, — сказав Гаррі. Дивно, як йому й досі більше боліло від думки про втрату цих грошей, ніж від п’ятдесяти процентного ризику померти знищуючи Азкабан. — А щодо решти шістдесяти тисяч — які саме правила?

 — Ти маєш виплатити їх, коли закінчиш Гоґвортс, — сказав згори старий чарівник. —  Але, боюся, лорд Мелфой матиме деякі права на тебе й доти.

Луціус Мелфой стояв, витріщившись на Гаррі, і не виказував жодної емоції.

 — Хто вона тобі? Що вона тобі, якщо ти готовий стільки заплатити, щоб вберегти її від шкоди?

 — Мій друг, — тихо відповів хлопець.

Очі Луціуса Мелфоя звузилися.

 — Згідно зі звітом, який я отримав, ти не здатен використовувати закляття патронуса, і Дамблдорові це відомо. Один єдиний дементор мало не вбив тебе. Ти не ризикнеш наблизитися до Азкабану…​

 — То було у січні, — сказав Гаррі. — Зараз квітень.

Погляд Луціуса Мелфоя був холодним і розважливим.

 — Ти робиш вигляд, що можеш знищити Азкабан, Дамблдор робить вигляд, що у це вірить.

Гаррі не відповів.

Біловолосий чоловік повернувся до середини півкола, наче звертався до всього Чарверсуду.

 — Я відкликаю свою пропозицію! Я не прийму борг роду Поттерів грошима, навіть за сто тисяч ґалеонів. Кровний борг дівчини родові Мелфоїв не скасовано!

Знову загули голоси.

 — Безчесно, — вигукнув хтось. — Ви визнаєте борг родові Поттерів і все одно…​

А тоді цей голос перервався.

 — Я визнаю борг, але закон строго не зобов’язує мене прийняти його скасування, — сказав лорд Мелфой із похмурою посмішкою. — Дівчина не є членом роду Поттерів, мій борг родові Поттерів не є боргом їй. А щодо безчестя, — Луціус Мелфой зробив паузу. — Я відчуваю страшенний сором за свою невдячність родові Поттерів, який так багато зробив для мене.

Луціус Мелфой опустив голову.

 — Нехай мої пращури пробачать мене.

 — Ну що ж, хлопче, — озвався чоловік зі шрамом, що сидів праворуч від лорда Мелфоя. — Іди й знищ Азкабан!

 — Я б хотів це побачити, — почувся інший голос. — Чи продаватимуть квитки?

Очевидно, Гаррі не збирався здаватися цієї ж миті.

Дівчина не є членом роду Поттерів…​

Насправді він побачив очевидний розвʼязок цієї задачі миттєво

Можливо, йому знадобилося б більше часу, якби він раніше не чув достатньо розмов між старшими рейвенкловками й не читав чимало статей з „Базікала‟.

Але прийняти це все одно було важко.

Це сміховинно промовила та частина Гаррі, яка щойно проголосила себе Контролером Внутрішньої Узгодженості. Наші дії в цій ситуації цілковито непослідовні. Спочатку тобі емоційно легше ризикнути клятим ЖИТТЯМ і ймовірно ПОМЕРТИ заради Герміони, ніж розстатися з дурною купою золота. А тепер ти пасуєш перед простим одруженням?

СИСТЕМНА ПОМИЛКА.

Знаєш що? спитав Контролер Внутрішньої Узгодженості. Ти дурний.

Я не сказав „ні‟, подумав Гаррі. Я сказав СИСТЕМНА ПОМИЛКА.

Я голосую за знищення Азкабану, сказав ґрифіндорець. Все одно це треба зробити.

Дуже, дуже дурний, сказав Контролер Внутрішньої Узгодженості. Та в біса це, я забираю контроль над нашим тілом.

Хлопчик глибоко вдихнув і відкрив рота…​

Гаррі повністю забув про існування професорки Макґонеґел, яка весь цей час сиділа в залі. Вона змінила кілька дуже цікавих виразів обличчя, але Гаррі їх не побачив, бо був зайнятий. Було б надмірно грубим сказати, що Гаррі забув про неї, адже вважав її ботом. Кажучи м’якше, професорка Макґонеґел жодним чином не видавалася йому рішенням поточної ситуації, а тому вона не була частиною всесвіту.

Тож Гаррі, який на цей час вже мав чимало адреналіну в крові, аж підстрибнув, коли професорка Макґонеґел зірвалася на ноги й крикнула: „Зі мною, містере Поттер!‟. Її очі сяяли неможливою надією, сльози на щоках лише напіввисохли. І, навіть не чекаючи на відповідь, вона кинулася вниз сходами, до нижньої платформи, де чекав стілець з темного металу.

За мить Гаррі побіг за нею. Йому знадобилося більше часу, адже вона подолала половину сходів одним рухом, схожим на котячий. Коли вона приземлилася, шокована трійка аврорів вже націлила на неї палички.

 — Міс Ґрейнджер! — вереснула професорка Макґонеґел. — Ви вже можете говорити?

Так само, як і з професоркою Макґонеґел, можна було сказати, що в якомусь сенсі Гаррі забув і про існування Герміони Ґрейнджер. Він повертав голову, щоб дивитися догори, а не вниз, і він не вважав її рішенням жодної з поточних проблем. Тим більше, не було жодних гарантій, а точніше, це взагалі не було вірогідно, що якби він пригадав подивитися на Герміону й подумати, як вона почувається, це бодай якось допомогло.

Гаррі спустився сходами й побачив Герміону Ґрейнджер…​

Не думаючи, неспроможний зупинити себе, він заплющив очі, але він вже побачив.

Її шкільна мантія навколо шиї вся була просякнута сльозами.

Те, як вона дивилася вбік, аби не дивитися на нього.

І погляд пам’яті та співчуття, якого неможливо було заплющити, який неможливо було відвести вбік, знав, що Герміона пережила найбільший сором свого життя перед усією знаттю чарівної Британії, перед професоркою Макґонеґел, і Дамблдором, і Гаррі. А тоді була засуджена на ув’язнення в Азкабані, де вона буде відкрита темряві, холоду й усім своїм найстрашнішим спогадам, аж доки вона не збожеволіє й доки не помре. А тоді вона почула, що Гаррі збирається віддати всі свої гроші і стати боржником, аби врятувати її, і може навіть пожертвувати своїм життям

і хоч дементор і стояв лише за кілька кроків від неї,

вона нічого не казала була…​

 — Т-так, — почувся шепіт Герміони Ґрейнджер. — Я м-можу говорити.

Гаррі розплющив очі й побачив її обличчя. Тепер вона дивилася на нього. Її обличчя не казало всього того, що на думку Гаррі вона відчувала. Обличчя не можуть передавати такі складні почуття. Все, на що здатні лицеві м’язи — скручуватися у вузли.

 — Г-Г-Гаррі, м-мені так, так…​

 — Замовкни, — запропонував Гаррі.

 — ш-ш-шкода…​

 — Якби ти не зустріла мене у потязі, то зараз в тебе не було б жодних проблем. Тому замовкни.

 — Ви обидва, припиніть поводитися наче дурні, — сказала професорка Макґонеґел своїм суровим шотландським акцентом (дивно, як сильно це допомогло). — Містере Поттер, виставте паличку так, щоб міс Ґрейнджер могла торкатися її пальцями. Міс Ґрейнджер, повторюйте за мною. На своєму житті й магії…​

Гаррі зробив так, як йому сказали. Він протягнув паличку до пальців Герміони, а тоді її тремтячий голос промовив: „На своєму житті і магії…​‟

 — Я клянуся служити родові Поттерів…​ — сказала професорка Макґонеґел.

Не чекаючи на подальші інструкції, Герміона швидко повторювала.

 — Я клянуся служити родові Поттерів, підкорятися його володарю чи володарці, і стояти коло їхньої правиці, і битися за їхнім наказом, і всюди слідувати за ними, аж до дня моєї смерті.

Всі ці слова були сказані одним відчайдушним поривом раніше, ніж Гаррі міг встигнути подумати чи сказати щось, навіть якби він був достатньо божевільним, щоб втрутитися.

 — Містере Поттер, повторюйте такі слова, — сказала професорка Макґонеґел. — Я, Гаррі, спадкоємець і останній нащадок Поттерів, приймаю твоє служіння, до кінця світу і його магії.

Гаррі зробив подих і сказав: „Я, Гаррі, спадкоємець і останній нащадок Поттерів, приймаю твоє служіння, до кінця світу і його магії.‟

 — От і все, — сказала професорка. — Молодці.

Гаррі подивився вгору й зрозумів, що весь Чарверсуд, про існування якого він вже встиг забути, дивився на них.

А тоді Мінерва Макґонеґел, яка була головою гуртожитку Ґрифіндор, хоча й не завжди діяла відповідно, подивилася високо вгору, туди, де стояв Луціус Мелфой, і сказала йому перед усім Чарверсудом:

 — Я шкодую про кожен бал, що його колись дала тобі на трансфігурації, мерзенний маленький черв’як.

Хай що Луціус хотів сказати у відповідь, він затих почувши стукіт Дамблдорового короткого жезла.

 — Кхм! — сказав старий чарівник зі свого темного кам’яного подіуму. — Це слухання затягнулося на доволі значний час, і якщо воно не завершиться незабаром, дехто з нас ризикує пропустити весь обід. Закон з цього приводу чіткий. Ви вже проголосували щодо умов угоди, і лорд Мелфой не може легально відхилити її. Адже ми вже давно перейшли далеко за виділений нам час, я, згідно з останнім рішенням вцілілих з вісімдесят восьмого Чарверсуду, припиняю це слухання.

Старий чарівник тричі стукнув кам’яним жезлом.

 — Дурні! — кричав Луціус Мелфой. Його біле волосся розвивалося, наче від вітру, обличчя було блідим від люті. — Думаєте, ви можете отак просто дозволити цій дівчині уникнути покарання після спроби вбити мого сина, і вам за це нічого не буде?

Жабоподібна жінка з рожевим макіяжем, ім’я якої Гаррі не пам’ятав, встала зі свого місця.

 — Звісно ж ні, — сказала вона з нудотною посмішкою. — Зрештою, дівчина все ще вбивця. Гадаю, міністерству варто пильно стежити за всіма її справами. Навряд чи їй можна дозволяти вільно блукати вулицями…​

З Гаррі було достатньо.

Не дослухавши, він розвернувся і швидко покрокував убік…​

Жаху, що його він єдиний міг бачити насправді, відсутності кольору й простору, рани світу, на яку було накинуто подраного плаща. Під зовсім недостатнім наглядом кольору місячного світла білки, що бігала довкола, та срібного горобця, що пурхав залою.

Темна сторона Гаррі також помітила була, коли роздивлялася кімнату в пошуках будь-чого, що може бути використано як зброя, що ворог був достатньо дурним, аби лишити дементора в присутності Гаррі. Це, безумовно, була потужна зброя. До того ж, Гаррі міг володіти нею набагато краще, ніж її так звані хазяї. Якось в Азкабані він сказав дванадцяти дементора повернутися і піти, й вони пішли.

Дементори — це смерть, а закляття патронуса працює, якщо думати про щасливі спогади замість смерті.

Якщо теорія Гаррі була правильною, одного цього речення буде достатньо, щоб патронуси аврорів луснули наче мильні бульбашки, і щоб усі в межах досягнення його голосу втратили здатність створити іншого.

Я збираюся скасувати патронуси й зупинити створення нових. А тоді мій дементор, що літає швидше за будь-яку мітлу, поцілує кожного в цій залі, хто проголосував за те, щоб відіслати дванадцятирічну дівчинку в Азкабан.

Сказати це, щоб встановити очікування типу „якщо-то‟, і почекати, доки люди усвідомлять ці слова й розсміються. Тоді вимовити фатальну правду. А коли патронуси аврорів зникнуть, щоб довести його слова, чи то очікування людей щодо дій безмозкої порожнечі, чи то загроза знищення від Гаррі, змусять дементора підкоритися. Тих, хто шукав компромісу з пітьмою, вона й зжере.

Це було інше рішення, яке вигадала була його темна сторона.

Ігноруючи зойки оточуючих, Гаррі перетнув радіус патронусів і став за крок від Смерті. Безперешкодний страх виник навколо нього, наче вихор, наче він стояв біля водовідливу якоїсь величезної ванної, з якої спускали воду. Але тепер, коли фальшиві патронуси більше не перешкоджали рівню, на якому вони взаємодіяли, Гаррі міг дістатися дементора, хоча й дементор міг дістати його. Гаррі подивився прямо у засмоктуючий вакуум і…​

Земля посеред зірок

увесь його тріумф від порятунку Герміони

колись реальність, лише тінню якої ти є, припинить існувати

Гаррі взяв усі срібні емоції, що наповнювали його патронус і жбурнув їх у дементора, очікуючи, що тінь Смерті побіжить від нього…​

…​і роблячи це він викинув руки до гори й крикнув „БУ!‟

Безодня відступала якомога далі від Гаррі, аж доки не дісталася темного каменю позаду себе.

Смертельна тиша запанувала в залі.

Гаррі повернувся спиною до порожньої безодні й подивився вгору, на жабоподібну жінку. Вона зблідла під шаром рожевого макіяжу, її рот відкривався й закривався, наче в риби.

 — Я зроблю вам лише одну пропозицію, — сказав Хлопчик-Що-Вижив. — Я ніколи не почую, що ви втручалися у мої справи чи справи моїх людей. А ви ніколи не дізнаєтеся, чому невмирущий монстр, що пожирає душі, мене боїться. А тепер сядьте й замовкніть.

Жабоподібна жінка впала назад на свою лаву без жодного слова.

Гаррі підняв погляд ще вище.

 — Загадка, лорде Мелфою! — прокричав Хлопчик-Що-Вижив, через усю Найдавнішу Залу. — Я знаю, ви не були в Рейвенклові, але все одно, спробуйте відповісти! Що знищує Темних Лордів, залякує дементорів, і винне вам шістдесят тисяч ґалеонів?

Якусь мить лорд Мелфой стояв із широко розплющеними очима. Тоді його обличчя знову набуло спокійного виразу, а його голос холодно промовив:

 — Ви що, відкрито погрожуєте мені, містере Поттер?

 — Я вам не погрожую, — сказав Хлопчик-Що-Вижив. — Я вас залякую. Є різниця.

 — Годі, містере Поттер, — сказала професорка Макґонеґел. — Ми спізнимося на післяобідню трансфігурацію. І нумо сюди, ви й досі лякаєте того бідолашного дементора.

Вона повернулася до аврорів:

 — Містере Клейнер, якщо ваша ласка!

Гаррі покрокував до них, доки аврор, до якого звернулася професорка, притиснув короткий металевий жезл до металового стільця, промовляючи нечутні слова звільнення.

Ланцюги зісковзнули назад так само легко, як вийшли вперед, і Герміона виштовхнула себе зі стільця якнайшвидше. Вона чи то пробігла, чи то хитнулася на кілька кроків вперед.

Гаррі простягнув руки…​

…​і Герміона напівстрибнула, напівупала в обійми професорки Макґонеґел, почавши істерично ридати.

Гм, сказав якийсь голос всередині Гаррі. Чесно кажучи, я сподівався, що ми самі це заслужили.

Ой, замовкни.

Професорка Макґонеґел тримала Герміону так міцно, що можна було подумати, що це мати обіймає доньку чи онуку. За декілька хвилин ридання Герміони стало повільнішим, а згодом зовсім припинилося. Професорка Макґонеґел схопила дівчинку ще міцніше, адже тепер її руки безвольно бовталися, а очі були заплющені…​

 — З нею все буде гаразд, містере Поттер, — м’яко звернулася професорка до Гаррі, не дивлячись на нього. — Їй варто провести кілька годин в одному з ліжок мадам Помфрі.

 — Тоді добре, — сказав Гаррі. — Доставмо її до мадам Помфрі.

 — Так, — сказав Дамблдор, спустившись темними кам’яними сходами. — Повернімося всі додому.

Його блакитні очі, тверді мов сапфіри, були прикуті до Гаррі.


Лорди та Леді Чарверсуду полишали дерев’яні лави та покидали приміщення тим самим чином, яким прийшли. Вони виглядали доволі схвильовано.

Більшість з них думала: „Дементор злякався Хлопчика-Що-Вижив!‟

Найбільш проникливі вже замислилися, як саме це вплине на тендітний баланс сил у Чарверсуді, —  поява на дошці нової фігури.

Майже ніхто не думав нічого на кшталт: „Цікаво, а як він це зробив?‟

Отакою була правда Чарверсуду. Чимало знаті, чимало заможних магнатів бізнесу, і всього лише кілька отримали свій статус іншим чином. Деякі з них дурні. Більшість доволі хитрі і проникливі у сфері бізнесу і політики, але їхня проникливість обмежена. Майже ніхто з них не пройшов шляху могутнього чарівника. Вони не читали давні книжки, не вивчали старі сувої, не шукали істин надто потужних, щоб про них казали вільно, а тому замаскованих головоломками. Не полювали на справжню магію посеред сотні фантастичних казок. Якщо вони не розглядають контракт чи борг, то втрачають свою проникливість і розслабляються з якоюсь комфортною нісенітницею. Вони вірять у Смертельні Реліквії, але вони також вірять, що Мерлін побив жахливого Тоторо і ув’знив Рі. Вони знають (бо це також є частиною стандартної легенди), що могутній чарівник має вміти відрізнити правду посеред сотні правдоподібних неправд. Але їм не приходить в голову, що їм самим варто вміти те саме.

(А чому ні? Чому чарівники, у яких достатньо влади і заможності, щоб зробити практично будь-що, обирають життя, наповнене боротьбою за прибуткову монополію на експорт чорнил? Директор Гоґвортсу навряд вважатиме це запитанням. Звісно, більшість людей не має бути могутніми чарівниками, так само, як більшість не має бути героями. Професор із захисту дасть довге цинічне пояснення жалюгідності їхніх амбіцій. Для нього це також не було загадкою. І тільки Гаррі Поттер, хоч скільки книжок він прочитав, не міг зрозуміти. Для Хлопчика-Що-Вижив, життєві вибори лордів і леді Чарверсуду були незбагненними. Це не те, що зробила б хороша людина, але й не те, що зробила б зла. То хто ж з трьох наймудріший?)

Хай якою була причина, більшість членів Чарверсуду ніколи не ступала шляхом, що вів до могутнього чарівництва, вони не шукали того, що приховано. Для них не існувало чому. Не існувало пояснення. Не існувало причинності. Хлопчик-Що-Вижив, який і так вже був напівдорозі до міфічності, отримав підвищення до цілковитої легенди. Це був бузґлуздий факт, простий і ніяк не пояснений: Хлопчик-Що-Вижив лякає дементорів. Десять років тому їм сказали, що однорічна дитина перемогла найжахливішого темного лорда їхнього покоління, можливо, найзлішого темного лорда за всі часи. І вони просто прийняли це.

Вважається, що в таких речах не сумніваються (якимось чином знали вони). Якщо найжахливіший темний лорд в історії нападає на безневинну дитину, то як він може не бути переможеним? Цього потребує ритм вистави. А ви маєте аплодувати як решта аудиторії, а не вставати зі свого місця і питати „Чому?‟ Така задумка історії, зрештою, Темного Лорда переможе маленька дитина. І якщо ви збираєтеся виказувати сумніви щодо цього, то можете просто не приходити на виставу.

Їм не спадає на думку придивитися до впливу такого способу мислення на події, які вони власними очами бачили у Найдавнішій Залі. Звісно, вони не усвідомлюють, що використовують казковий спосіб мислення у реальному житті. А щодо того, щоб вивчати Хлопчика-Що-Вижив з тою самою обережною логічністю, яку вони б використали у політичному альянсі чи діловій домовленості — та хто про таке взагалі подумає, коли йдеться про легенду?

Але було серед тих, хто сидів на дерев’яних лавах кілька таких, хто не мислив таким чином.

Їх було небагато, але деякі члени Чарверсуду читали напівзнищені сувої, слухали історії про те, що сталося з двоюрідним братом чийогось свата, не заради розваги, а у пошуках могутності і істини. Вони вже зазначили Ніч Ґодрикової Долини, як звітував Дамблдор, як аномальну і потенційно важливу подію. Вони замислилися, чому це сталося, якщо це й справді сталося. Чи, якщо ні, то чому Дамблдор бреше.

А коли одинадцятирічний хлопчик встає і каже „Луціусе Мелфой‟ холодним, дорослим голосом, і промовляє слова, які не очікуєш почути від першокласника Гоґвортсу, вони не дозволяють факту зісковзнути у хаотичні розмиті легенди та сценарії вистав.

Вони зазначають це як зачіпку.

Вони додають це у список.

І цей список починає виглядати доволі тривожно.

І стає ще гіршим, коли хлопчик кричить „БУ!‟ на дементора, і гниюче тіло притискається до протилежної стіни і кричить своїм жахливим, що від нього болить у вухах, голосом: „Заберіть його звідси‟.