Найдавніша Зала Чарверсуду прохолодна й темна, концентричні півкола каменю здіймаються над найнижчим центром, прості деревʼяні лави стоять на кожному підвищеному півколі. У цій залі немає жодного джерела освітлення, проте кімната добре освітлена — без жодних причин і підстав. Це просто брутальний факт — зала добре освітлена. Стіни й підлога з каменю — темного каменю, якогось елегантного й таємничого поєднання найприємнішої для ока породи з гладенькою текстурою, що ніби тече й змінюється під поверхнею. Це Найдавніша Зала Чарверсуду, найстаріше чаклунське місце, що збереглося до наших днів. Кожне інше місце влади було знищене в одній з війн. Це Зала Чарверсуду, і найдавніша вона через те, що війни припинилися, коли це місце збудували.

Це Зала Чарверсуду. Існують старіші місця, але вони приховані. Згідно з легендою, стіни з темного каменю були вичаклувані, створені, викликані в дійсність Мерліном, коли він зібрав наймогутніших чарівників з тих, що залишилися у світі, і справив на них таке враження, що вони погодилися визнати його своїм головою. І коли (згідно з цією легендою) провидці й далі провіщали, що досі недостатньо зроблено, щоб запобігти кінцю світу й магії, то (згідно з цією історією) Мерлін приніс у жертву своє життя, своє чаклунство та свій час, щоб наслати на світ інтердикт Мерліна. Ця дія мала й гіркі наслідки, бо таке місце, як це, уже не може відтворити жодна відома чаклунам сила. Але й знищене воно не може бути, бо ці стіни з темного каменю вціліють без жодної шкоди, а можливо навіть не потеплішають, навіть в епіцентрі ядерного вибуху. Шкода, що ніхто тепер не знає, як їх виготовити.

На найвищому півколі Чарверсуду, на горішньому рівні темного каменю, є подіум. На цьому подіумі стоїть старий чоловік, його лице в стурбованих зморшках, зі срібною бородою, що опускається нижче за його талію. Це Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор. У його правиці паличка влади, на плечі сидить птах вогню. У лівиці він тримає короткий жезл — тонкий та рівний, виготовлений з того ж темного каменю, що й стіни, це Безперервна Лінія Мерліна — пристрій головного мага Чарверсуду. Карен Даттон заповіла Лінію Албусові Дамблдору в останній день свого життя, тоді минуло лише кілька годин після того, як він напівмертвий повернувся з яскравим феніксом, перемігши Ґріндельвальда. Вона в свою чергу отримала Лінію від перфекціоніста Нікодемуса Капернаума. Кожен чарівник передавав її обраному наступнику, в безперервній послідовності аж від дня, коли Мерлін пожертвував своїм життям. Ось як (раптом вам цікаво) чаклунська Британія впоралася обрати Корнеліуса Фаджа міністром магії, і втім головним магом став Албус Дамблдор. Не за законом (бо написаний закон можна переписати), а за найдавнішою традицією, Чарверсуд не вибирає, хто головуватиме над його нерозсудливістю. Відколи Мерлін приніс свою жертву, найважливішим обовʼязком кожного головного мага було якомога старанніше добирати людей, що не лише хороші, а ще й можуть розрізнити хороших наступників. Легко припустити, що ця послідовність світла мала б десь оступитися, колись протягом століть принаймні раз звернути не туди, і ніколи вже не повернутися. Але ні. Лінія Мерліна триває, досі безперервна.

(Принаймні так стверджують прибічники Дамблдора. Луціус Мелфой заперечуватиме це. А в Азії розповідають взагалі іншу історію, що не спростовує версію Британії.)

На найнижчій платформі Найдавнішої Зали стоїть стілець з високою спинкою, без жодних подушок, з темного металу, а не темного каменю. Його сюди поставив не Мерлін.

Будівля міністерства, що зросла навколо цього місця, уся прикрашена залитими золотом деревʼяними панно, освітлена вогнем, сповнена гамірною дурістю. Це місце інше. Цей камінь — серце чаклунської Британії, і він ані залитий золотом, ані прикрашений панно, ані освітлений вогнем, ані яскравий.

У цю кімнату урочисто заходять відьми й чаклуни у фіолетових мантіях, на кожній вишита срібна «Ч». Вони тримають ауру серйозності, що ясно свідчить: вони чудово розуміють, що вони страшенно-страшенно важливі. Зрештою, вони зустрічаються у Найдавнішій Залі. Це лорди й леді Чарверсуду, і вони вважають себе найвеличнішими людьми найвеличнішої чаклунської країни світу. Менші люди падали перед ними на коліно з благаннями. Вони могутні, вони багаті, вони шляхетні; хіба ж вони не чудові?

Албус Дамблдор знає кожного в цій кімнаті на імʼя. Він вчив багатьох із них, хоча надто мало хто навчився. Дехто йому союзники, хтось — опоненти, з рештою він спілкується так, щоб не зіпсувати їхній танок старанного нейтралітету. Для нього всі вони — люди.

Чинний професор захисту в Гоґвортсі, якби хтось спитав його думку про лордів та леді, сказав би, що хоч більшість із них амбіційні люди, та мало в кого з них є амбіційна мета. Він би зазначив, що Чарверсуд — саме таке місце, де може опинитися така людина, — саме така можливість, за яку ви чіплятиметеся, якщо у вас немає цікавіших справ. Такі особи зрідка цікаві, але часто корисні. Фігури, якими можуть маніпулювати, бали, які можуть заробляти справжні гравці.

Не серед півкіл, що здіймаються, а збоку, на окремій лаві для глядачів, поряд з відьмою у гостроверхому капелюсі, обличчя якої вкрай стурбоване, сидить хлопець у найформальнішій з тих, що в нього є, чорній мантії. Його зелені мов лід та відсторонені очі ледве глянули на лордів та леді, коли вони метушливо всідалися на свої місця. Для нього вони просто набір гамірних фіолетових мантій, якими обладнані деревʼяні лави, візуальне тло для сцени Чарверсуду. Якщо серед них і є вороги, чи хтось, ким треба маніпулювати, то це просто «Чарверсуд». Колективна сила заможної еліти чаклунської Британії, що не має окремих особистостей. Їхні цілі надто чужі та тривіальні, щоб відвести їм окреме місце в цій історії. Зараз, на цю мить, хлопцю вони ані подобаються, ані не подобаються, ці фіолетові мантії, бо його мозок не вважає їх достатньою діючою силою, щоб їх можна було морально оцінювати. Він — гравець, а вони — текстури.

Невдовзі цей погляд зміниться.

Гаррі неуважно розглядав залу Чарверсуду. Видавалося, що вона доволі стара, історична і, без сумніву, Герміона могла б читати йому лекцію про це місце годинами без кінця. Надходження фіолетових мантій припинилося, і згідно з годинником Гаррі, що йшов уперед зі швидкістю три хвилини на пів години, суд мав от-от розпочатися.

Поряд з ним сиділа професорка Макґонеґел. Вона не зводила з нього очей більше ніж на двадцять послідовних секунд.

Гаррі прочитав був зранку «Щоденного віщуна». У заголовку було «СКАЖЕНА МАҐЛОРОДКА НАМАГАЄТЬСЯ СКІНЧИТИ ДРЕВНІЙ РІД», і решта газети не сильно від нього відрізнялася. Коли Гаррі було девʼять років, Ірландська Республіканська Армія підірвала британські казарми, і він дивився по телевізору, як усі політики змагалися одне з одним — хто буде найгучнішим та найобуренішим. Тоді Гаррі спало на думку — навіть тоді, коли він зовсім мало знав про психологію, — видавалося, що всі змагалися в тому, щоб бути якомога більш злими, і нікому не було дозволено припустити, що хтось надто злий, навіть якщо він пропонував ядерне бомбардування Ірландії. Навіть тоді Гаррі вразило, наскільки пустим був гнів політиків, — хоча тоді в нього не було слів, щоб це описати, — відчуття, ніби вони намагалися отримати легкі бали, бʼючи ту ж безпечну ціль, що й усі інші.

Гаррі завжди відчував порожність політичного обурення, та дивно було, наскільки це було очевидним, якщо прочитати десяток статей з «Щоденного віщуна» кожна з яких поливала Герміону Ґрейнджер брудом.

В основній статті, імʼя автора ні про що не казало Гаррі, закликали знизити мінімальний вік для увʼязнення в Азкабані, щоб ненормальну бруднокровку, що спаплюжила честь Шотландії своєю варварською безпідставною атакою на останнього спадкоємця найдавнішого роду прямо в священному прихистку Гоґвортсу, можна було відправити до дементорів — єдине покарання, що було сумірним з її невимовним злочином. Лише така дія навчить усіх чужоземних, недолюдських варварів, які мали схоже ненормальне шаленство, що їм не уникнути величності неминучої та нещадної кари Чарверсуду, і така ж доля очікує всіх, хто зазіхатиме на честь шляхетних тощо тощо тощо.

У наступній статті писалося те ж саме, тільки менш красномовними словами.

Раніше Албус Дамблдор сказав був йому:

 — Я не намагатимуся тримати тебе подалі від цього суду, — голос старого чарівника був тихим та твердим. — Я чудово розумію, до чого це б призвело. Але й ти маєш відповісти мені послугою на послугу. Політика Чарверсуду — делікатна справа, і ти про неї нічого не знаєш. Посмієш утнути щось, і за це платитиме Герміона Ґрейнджер, і ти памʼятатимеш цю свою витівку до кінця своїх днів, Гаррі Джеймсе Поттер-Еванс-Верренс.

 — Я розумію, — відповів Гаррі. — Я знаю. Просто…​ якщо ви плануєте витягти кролика з капелюха й усіх врятувати в останню хвилину, коли вже здається, що все скінчено, будь ласка, скажіть мені про це зараз, а не змушуйте сидіти й хвилюватися…​

 — Я б не вчинив так з тобою, — сказав старий чарівник, видавалося, його сповнила страшенна втома, коли він зібрався йти. — А тим паче з Герміоною. Та в мене немає жодного кролика в капелюсі, Гаррі. Ми можемо лише подивитися, чого хоче Луціус Мелфой.

Пролунав короткий різкий стукіт, і цей недовгий звук якимось чином змусив усю кімнату замовкнути, а голову Гаррі смикнутися назад і вгору. Високо над усіма Дамблдор щойно стукнув по подіуму темним жезлом, що його він тримав у лівиці.

 — Девʼятнадцята сесія двісті восьмого Чарверсуду зібралася на запит лорда Луціуса Мелфоя, — безбарвно сказав старий чарівник.

Одразу з іншого боку від подіуму, але також на найвищому колі, підвівся високий чоловік з гривою білого волосся, що спадало з його голови на плечі та фіолетову мантію.

 — Я викликаю свідка на допит під дією сироватки правди, — сказав Луціус Мелфой, його спокійний голос ясно залунав у кімнаті, в голосі відчувалися вивірені нотки стриманої люті. — Нехай Герміону, першу Ґрейнджер, виведуть уперед.

 — Нагадую всім, що це першокласниця Гоґвортсу, — сказав Дамблдор. — Я не потерплю жорстокого поводження з цим свідком…​

Хтось з лав голосно вимовив «Пха!», і залунали обурені хмикання, навіть кілька глузливих смішків.

Гаррі витріщився на фіолетові мантії, примруживши очі.

Разом з зародженням люті було щось іще, у ньому здійнялося почуття неспокою, ніби щось було жахливо не так, ніби сама дійсність була порушеною. Гаррі якимось чином це знав, проте не міг збагнути, що саме неправильно, чи чому його розум вважав, що все стає гірше…​

 — Тиша! — загорлав Дамблдор. Він двічі стукнув жезлом по подіуму, що видало два клацання, які перекрили весь шум. — Тут буде тиша!

Двері, крізь які заводили свідків, були прямо під власним сидінням Гаррі, тому лише коли вся процесія повністю зайшла в камʼяну залу, Гаррі побачив…​

…​трійку аврорів…​

…​Герміона була повернута до Гаррі спиною, він не міг бачити її обличчя…​

…​за нею слідував сяйливий срібний горобець, вивірка кольору місяця…​

…​та джерело жахливої неправильності, напівприховане під подраним плащем.

Гаррі кулею здійнявся на ноги, без жодної думки. Лише те, що професорка Макґонеґел раптом несамовито схопила його за запʼясток, спинило його від того, щоб взяти паличку. Професорка трансфігурації палко зашепотіла:

 — Гаррі, усе гаразд, тут же патронус…​

Лише за кілька секунд Гаррі оговтався, бо тій його частині, котра розуміла, що Герміона не піддається дії дементора напряму, треба було переконати решту його частин поводитися нормально…​

Але патронуси-тварини не бездоганні, заявив інший голос у його розумі. Інакше Дамблдор не бачив би форму голого чоловіка, на якого боляче дивитися. Ти відчув наближення дементора, навіть з патронусами-тваринами…​

Професорка Макґонеґел тягла його вниз за запʼясток, і Гаррі Поттер повільно сів назад.

Але на той час він уже встигнув оголосити війну країні чаклунської Британії, і ідея, що інші люди називатимуть його темним лордом, йому все одно вже не видавалася важливою.

Він побачив обличчя Герміони, коли вона сіла на стілець. Вона не мала гордого вигляду, не дивилася з викликом, як коли стояла перед Снейпом. Вона не плакала, як коли аврори її заарештовували. Вона просто сиділа з відсутнім нажаханим поглядом, коли темні металеві ланцюги зміями вистрибнули зі стільця й скували її руки та ноги.

Гаррі не міг цього витримати. Він бездумно спробував втекти у себе, втекти в темну сторону, огорнути себе холодною люттю мов щитом. На це знадобився час — він не занурювався в темну сторону від дня Азкабану. А тоді, коли його кров стала дещо холодною, він знову підвів погляд, знову побачив Герміону на цьому стільці, і виявилося, що його темна сторона гадки не мала, що робити з таким типом болю, цей біль прорізав його холодність мов ніж, і боліло анітрохи не менше.

 — Овва, хіба це не Гаррі Поттер! — пролунав високий, легкий жіночий голос, огидно підсолоджений та поблажливий.

Гаррі повільно відвернув погляд від стільця й побачив усміхнену жінку, що мала стільки косметики на лиці, що її шкіра була майже рожевою. Вона сиділа поряд з чоловіком, якого Гаррі впізнав зі світлин як міністра Корнеліуса Фаджа.

 — Ви хотіли щось сказати, містере Поттер? — запитала жінка так радісно, ніби це був не суд.

Тепер й інші люди на нього дивилися.

Гаррі не здатен був розмовляти, усі слова, що були в нього в голові, було б нерозумно вимовляти вголос. Він не міг вигадати нічого, що міг би сказати Невіл. Директор попереджав був Гаррі, що якщо хтось інший захоче, щоб Хлопчик-Що-Вижив висловився, він має вдати, що він свого віку…​

 — Директор сказав, що я маю мовчати, — сказав хлопець, хоча йому не вдалося повністю прибрати різкість з голосу.

 — О, але у вас є наш дозвіл розмовляти! — весело сказала жінка. — Впевнена, Чарверсуд завжди з радістю вислухає, що хоче сказати Хлопчик-Що-Вижив!

Поряд з нею кивав міністр Корнеліус Фадж.

Обличчя жінки було пухленьким та гладким, явно блідим під косметикою. Майже неминуче спадало на гадку певне слово, і слово це було «жаба». Що, зазначила логічна частина Гаррі, жодним чином не корелює з її моральним боком. Лише в мультфільмах Діснея бридкі на вигляд люди з більшою імовірністю були лихими та навпаки. І сценарії цих фільмів, певно, писали люди, що ніколи не були бридкими. Він дасть їй шанс, усі в цій кімнаті заслуговували на шанс…​

 — Бо я позбувся Темного Лорда? — спитав хлопець та вказав на дементора, що висів у повітрі за стільцем Герміони. — У цій кімнаті є щось навіть темніше.

Лице жінки зіщулилося, стало дещо суворим.

 — Я розумію, що такий маленький хлопчик, як ви, боїться їх, містере Поттер, проте дементори підкоряються Міністерству магії. І вони, звісно, потрібні, щоб стерегти…​

 — Дванадцятирічну дівчинку? — крикнув хлопець. — Це найтемніші створіння цього світу, я відчував, як воно наближається, незважаючи на патронуса, — як наближається неправильність, — воно жахливо зле і…​ воно б зʼїло всіх у цій кімнаті, якби могло! Його не можна підпускати до жодної дитини, ніколи! Ані до мене, ані до неї, ні до кого! Ви маєте проголосувати, щоб відправити його геть!

 — Ми, звісно, не проводитимемо таке голосування…​ — кинула жінка-жаба.

 — Годі, мадам Амбрідж, містере Поттер, — пролунав згори суворий голос Дамблдора. Після короткої паузи старий чарівник додав: — Хоча, звісно, хлопець має рацію щодо всього сказаного.

Дехто з членів Чарверсуду здавалися збентеженими застереженням Хлопчика-Що-Вижив, декілька сильно кивнули на слова старого чарівника. Та їх було замало. Гаррі це бачив. Їх було замало.

Тоді занесли сироватку правди, і на мить здалося, що Герміона все ж таки розплачеться. Вона поглянула на Гаррі…​ ні, на професорку Макґонеґел, і професорка Макґонеґел самими губами щось сказала, та Гаррі не міг прочитати слів зі свого місця. Тоді Герміона проковтнула три краплі сироватки правди, і її обличчя обвисло.

 — Ґавейне Робердз, — мʼяко промовив Луціус Мелфой. — Ваша чесність загальновідома. Якщо ваша ласка.

Один з трьох аврорів зробив крок уперед.

Після кількох перших питань Гаррі відвернувся й втупився кудись убік, закривши вуха пальцями, а мозок Герміони програвав зміст чар хибної памʼяті. Гаррі не міг стерпіти притлумлене наркотиком каяття в голосі Герміони, коли вона пригадувала несправжні спогади, і його темна сторона теж не могла цього стерпіти, а він уже чув був стислий переказ.

Розум Гаррі згадав інший день жаху, і хоча Гаррі майже вирішив був класифікувати гіпотезу подальшого існування лорда Волдеморта як маразм старого чарівника, раптом йому здалося страшенно, унікально схожим на правду, що сутність, яка наклала чари памʼяті на Герміону, була тим самим розумом, що…​ скористався…​ Белатрисою Блек. Дві події без сумніву мали схожий підпис. Вирішити, що це має статися, спланувати, щоб це сталося…​ для цього треба бути не просто лихим, для цього треба бути порожнім.

Тоді Гаррі на мить підвів погляд і побачив, що фіолетові мантії спостерігають, просто спостерігають.

По деякому часі, коли всі зірки стали холодними й темними, а останній промінчик всесвіту догорів і перетворився на чорний попіл, допит Герміони завершився.

 — Якщо лорди не заперечують, — почувся голос лорда Мелфоя, — я б хотів, щоб показання мого сина Драко, що були засвідчені під двома краплями сироватки правди, зараз зачитали вголос.

Доки вона не атакувала мене під час битви, я нічого не планував проти Ґрейнджер. Але після того дня я й справді відчував образу, я допомагав був їй стільки разів…​

З горла Герміони почувся такий звук, ніби на неї щойно впав такий величезний камінь, що вона не могла ані крикнути, ані дихати, лише тихенько й сумно видихнути.

 — Перепрошую, — сказала одна з відьом, що ніби була з боку Мелфоєвої фракції кімнати. — Але лорде Мелфой, чому ваш син допомагав цій бруднокровці?

 — Мій син, — важко сказав Луціус Мелфой, — видається, дослухався до певних оманливих ідей. Він ще юний, і тепер він дізнався, як і вся країна, яке лихо він отримав як оплату за свою доброту.

В кількох кроках від Гаррі, на лавах відвідувачів, чоловік у газетярській кепці та зі значком, який свідчив, що він працює на «Щоденний віщун», палко шкрябав щось довгим пером.

Тих небагатьох людей, що раніше підтакували Дамблдорові, тепер пересмикнуло. Одна з відьом у фіолетовій мантії нарочито підвелася з місця, яке ніби було в Дамблдорівському боці кімнати, і пересіла до Мелфоївської фракції.

Аврор читав далі монотонним голосом:

Я так втомився від усіх цих захисних чарів. Я був ослаблений, коли накладав останнє. Я гадав, що сильніший за Ґрейнджер, проте не був упевнений, тому перевірив це емпірично, викликавши її на дуель, ось ч-ч-чому я це зробив, а також через те, що якби я виграв, я планував перемогти її ще раз наступного дня, щоб усі це побачили. Клята сироватка правди. Але вона не знала про це, коли намагалася мене вбити! Я справді був ображений на те, що вона зробила, я справді допомагав був їй раніше, і справді не планував був нічого проти неї, але вона атакувала мене перед усіма!

Коли з показаннями було завершено, Чарверсуд почав обговорення.

Якщо це можна так назвати.

Видавалося, багато з членів Чарверсуду були дуже впевнені, що вбивство — це погано.

Фіолетові мантії з Дамблдорівського боку кімнати мовчали, гадані сили добра ощадили політичний капітал для перспективніших битв. І Гаррі чув у своїй голові, ніби професор Квірел стояв прямо поряд, його сухий голос. Цей голос розʼяснював, що казати щось зараз було не в інтересах цих політиків.

Та, видавалося, був один чарівник у цій кімнаті, що мав достатньо високий статус, щоб здолати небажання втратити обличчя. Лише єдиний чарівник мав достатньо високий статус, щоб вимовити слова розуму й не отримати за це покарання. Лише він виступив на захист Герміони — чоловік з палахкотливим феніксом на плечі.

Лише Албус Дамблдор не мовчав.

Головний маг не висунув версії, що Герміона Ґрейнджер могла бути цілковито невинною. У це, як він пояснив був Гаррі, ніхто не повірить, і це лише погіршить справу.

Але Албус Дамблдор казав, мʼяко нагадаючи присутнім то про одне, то про інше, що порушниця — першокласниця в Гоґвортсі; що багато хто коїв був дурниці в юності; що першокласниця Гоґвортсу була просто замолода, щоб усвідомлювати наслідки своїх дій. Він сам (тихо сказав головний маг) робив дурниці в дитинстві, навіть коли був значно старшим за неї.

Албус Дамблдор сказав, що Герміону Ґрейнджер дуже любив професорський склад Гоґвортсу, вона допомагала чотирьом гафелпафкам з їхнім домашнім завданням з чарів, вона заробила сто три очки для Рейвенклову впродовж шкільного року.

Албус Дамблдор сказав, що всі, хто знав Герміону Ґрейнджер, були ошелешені цими подіями. Що всі присутні чули жах в її голосі, коли вона доповідала свої показання. І якщо якесь незвичне божевілля тимчасово оволоділо нею, то — тут його голос здійнявся до суворого наказу — вона не заслуговувала від них ні на що інше, крім співчуття та уваги цілителів.

Нарешті Албус Дамблдор нагадав Чарверсуду, перекриваючи обурені крики, що її звинувачують у замаху на вбивство, а не у вбивстві. Албус Дамблдор сказав, здійнявши хвилю заперечень, що жодної тривалої шкоди не було заподіяно. І Албус Дамблдор благав їх не робити власноруч гірше, ніж уже є…​

 — Годі! — гаркнув Луціус Мелфой, і підняття рук припинило обговорення. Біловолосий чоловік, високий і жахливий, підвівся, високо в руці він тримав срібний ціпок, ніби молоточок, що от-от стукне. — За те, що ця божевільна жінка намагалася скоїти з моїм сином…​ за кровний борг, який вона винна через спробу скінчити лінію шляхетного й найдавнішого роду…​ я вимагаю, щоб вона…​

 — Азкабан! — загорлав чоловік з пошрамованим обличчям, що сидів праворуч від лорда Мелфоя. — Відправити скажену бруднокровку в Азкабан!

 — Азкабан! — загорлала інша фіолетова мантія, потім ще одна, і ще…​

Клацання жезла в руці Дамблдора призвело до тиші в кімнаті.

 — Ви всі порушуєте порядок, — суворо сказав старий чарівник. — І ваша пропозиція варварська, нижче гідності цього зібрання. Є речі, яких ми не робимо. Лорде Мелфой?

Луціус Мелфой слухав це з безвиразним обличчям.

 — Ну, — сказав лорд Мелфой по деякому часі, його очі холодно зблиснули. — Я не планував просити такого. Та якщо на те є воля Чарверсуду — нехай заплатить так, як будь-хто на її місці заплатив би. Нехай буде Азкабан.

Здійнявся галас лютої підтримки…​

 — Подивіться на себе! Що ж ви робите? — крикнув Албус Дамблдор. — Вона замолода! Її розум не витримає цього! Уже три сторіччя такого в Британії не робили!

 — Що про нас подумають інші країни? — різким голосом спитала жінка, яку Гаррі впізнав як бабусю Невіла.

 — Ви охоронятимете Азкабан, коли її туди відправлять, лорде Мелфой? — спитала строга стара відьма, якої Гаррі не знав. — Бо, боюся, мої аврори можуть відмовитися його охороняти, якщо там утримуватимуть маленьких дітей.

 — Обговорення завершено, — холодно сказав Луціус Мелфой. — Та якщо ви нездатні знайти аврорів, що можуть підкорятися голосуванню Чарверсуду, мадам Боунз, то можете відмовитися від своєї посади. Ми легко знайдемо іншого вам на заміну. Воля цієї зали ясна. За свій страховинний злочин цю дівчину судитимуть як дорослу та покарають відповідно. Десять років Азкабану — кара за замах на вбивство.

Коли старий чарівник знову заговорив, його голос був тихішим:

 — Цьому немає альтернативи, Луціусе? Ми можемо піти до мого офісу й обговорити це, якщо потрібно.

Тоді високий чоловік з довгим білим волоссям обернувся, щоб поглянути на подіум зі старим чарівником. Вони вдвох довго витріщалися один на одного.

Коли Луціус Мелфой знову заговорив, видавалося, його голос навіть трохи тремтить, ніби він ледве стримував емоції.

 — Кров вимагає розплати, кров моєї родини. За жодну ціну я не продам кровний борг свого сина. Тобі цього не зрозуміти, ти ніколи не мав власної дитини. Втім, у роду Мелфоїв є не єдиний борг крові, і, гадаю, мій син, якби він був з нами, схвалив би, щоб сплатили борг за кров його матері, а не його власну. Зізнайся у своєму злочині перед Чарверсудом, як зізнався переді мною, і я…​

 — Навіть не думай про це, Албусе, — сказала строга стара відьма, що вже подавала голос.

Старий чарівник стояв на подіумі.

Старий чарівник стояв на подіумі, його лице то кривилося, то поверталося до норми…​

 — Припини, — сказала стара відьма. — Ти знаєш, яку відповідь маєш дати, Албусе. Страждання через це нічого не змінять.

Старий чарівник заговорив.

 — Ні, — сказав Албус Дамблдор.

 — А ти, Мелфою, — продовжила строга стара відьма, — гадаю, насправді весь цей час просто хотів знищити…​

 — Та ні, — сказав Луціус Мелфой, тепер його губи скривилися в гірку посмішку. — Ні, у мене нема тут іншої мети, крім помсти за сина. Я лише хотів продемонструвати Чарверсуду правду за вдаваним героїзмом цього старого чоловіка, і за його похвалою цієї дівчини — що він навіть не подумає пожертвувати собою, щоб її врятувати.

 — І справді гідна смертежера жорстокість, — сказала Авґуста Лонґботом. — Я, звісно, ні на що не натякаю.

 — Жорстокість? — спитав Луціус Мелфой, гірка посмішка не сходила з його лиця. — Не думаю. Я знав, якою буде його відповідь. Я завжди казав, що він лише грає свою вдавану роль. Якщо ви вірите в його вагання, то ви просто дурні. Не забувайте, його відповідь завжди була однаковою, — чоловік підвищив голос. — Голосуймо, друзі. Гадаю, підняття рук буде достатньо. Навряд чи тут багато тих, хто хоче стати на один бік з убивцями.

Останні слова були вимовлені з таким холодом, що погроза була майже неприхованою.

 — Подивіться на цю дівчину, — сказав Албус Дамблдор. — Побачте її, збагніть жах, який ви коїте! Вона…​ — голос старого чарівника не витримав. — Вона боїться…​

Напевно, дія сироватки правди закінчувалася, бо обличчя Герміони Ґрейнджер почало змінюватися, обвислість зникати, руки й ноги помітно тремтіли в ланцюгах, ніби вона намагалася втекти, втекти з цього крісла, але її стримувала більша вага, ніж просто зачаклованих ланцюгів. Тоді її шия конвульсивно смикнулася, достатньо, щоб стали видні її очі…​

Вона поглянула на Гаррі Поттера, і хоча вона нічого не вимовила, було кришталево ясно, що вона мала на увазі.

Гаррі,

допоможи мені,

будь ласка…​

І посеред Найдавнішої Зали Чарверсуду задзвенів крижаний голос, мова кольору рідкого азоту, надто високий голос, щоб він належав цьому юному горлу, і цей голос сказав:

 — Луціусе Мелфой.

У давній пресвятій залі Чарверсуду люди роззиралися навкруги, їхні очі довго намагалися знайти те, що шукали. Може, голос був і зависокий, і невідповідно тихий, але ніхто не очікував, що це голос дитини.

Лише коли лорд Мелфой заговорив у відповідь, люди збагнули, куди треба дивитися.

 — Гаррі Поттере, — сказав Луціус Мелфой. Він не кивнув.

Голови обернулися, очі заворушилися й люди зосередили погляди на хлопчику зі скуйовдженим волоссям, що стояв поряд зі старшою відьмою, що ридала. Хлопець ледве сягав поясу дорослих, навіть зі взуттям, і був одягнений у коротку офіційну чорну мантію. Хіба що ви мали дуже хороший зір, розгледіти з іншого боку Зали відомий жахливий шрам під його скуйовдженим волоссям було неможливо.

 — Це безґлуздя ганьбить тебе, Луціусе, — сказав хлопець. — Дванадцятирічні дівчата не коять вбивства наліво й направо. Ти — слизеринець, і доволі розумний. Ти знаєш, що це чийсь замисел. Герміону Ґрейнджер поставили на цю дошку силою, хай чия рука стоїть за цим замислом. Тобі точно була відведена роль, яку ти й граєш, — тільки от Драко Мелфой мав померти, і ти мав би від цього оскаженіти. Але він живий, і ти не втратив розум. Чому ти граєш відведену тобі роль у замислі, згідно якого твій син мав померти?

Видавалося, всередині Луціуса вирувала буря, лице під рівним білим волоссям от-от мало скинути маску й показати щось невідоме. Лорд Мелфой майже почав говорити, потім ще двічі, але проковтнув три не почутих речення, не розтуливши рота по справжньому.

 — Кажеш, замисел? — нарешті сказав лорд Мелфой. Його лице смикалося, ледве контрольоване. — І чий же це замисел?

 — Якби я знав, — сказав хлопець, — я б розповів про це значно раніше. Але будь-який однокласник Герміони Ґрейнджер може заприсягтися, що вона — найменш імовірна вбивця. Вона й справді допомагає гафелпафцям з домашнім завданням. Це не було природною подією, лорде Мелфой.

 — Замисел…​ чи не замисел…​ — голос Луціуса тремтів. — Ця мерзота брудної крові нанесла шкоду моєму синові, і за це я з нею покінчу. Ти маєш це дуже добре знати, Гаррі Поттере.

 — Не факт, — сказав хлопець, — і це слабо сказано, що Герміона Ґрейнджер справді наслала чари охолодження крові. Я не знаю точних обставин чи які були використані закляття, та простих хитрощів не вистачило б, щоб змусити її це зробити. Вона діяла не з власної волі, а може й взагалі не діяла. Ти помиляєшся з адресатом помсти, лорде Мелфой, і свідомо. Не дванадцятирічна дівчина заслуговує на твою лють.

 — Яке тобі діло до її долі? — голос Луціуса Мелфоя підвищився. — У чому твій інтерес?

 — Вона мій друг, — сказав хлопець, — і Драко мій друг. Можливо, цей удар направлений на мене, а зовсім не на рід Мелфоїв.

І знову мʼязи заворушилися на обличчі Луціуса.

 — Тепер ти мені брешеш…​ як брехав моєму синові!

 — Вір чи ні, — тихо сказав хлопець, — та я завжди хотів лише, щоб Драко знав правду…​

 — Годі! — закричав лорд Мелфой. — Годі твоєї брехні! Годі твоїх ігор! Ти не розумієш…​ ти ніколи не зрозумієш…​ що це означає — мати сина! Ніхто не відмовить мені в помсті! Тільки не знову! Ніколи більше! За кров, яку ця дівчина винна роду Мелфоїв, вона піде в Азкабан. А якщо я колись зʼясую, що нею керувала чиясь рука, — навіть якщо це твоя власна рука, — то цю руку я теж відріжу! — Луціус Мелфой здійняв смертоносний ціпок, ніби наказував щось, його зуби були стиснуті, а губи витягнуті, ніби у вовка, що гарчить на дракона. — Якщо ти не можеш сказати чогось поліпше, то мовчи, Гаррі Поттере!

Кров Гаррі стукотіла, незважаючи на кригу темної сторони. Через страх за Герміону частина його хотіла просто накинутися на Луціуса та знищити його назавжди за його пиху та дурість…​ але в Гаррі не було влади, в нього не було бодай одного голосу Чарверсуду…​

Драко казав був, що Луціус боїться його з невідомої причини. І Гаррі ясно бачив з вищиру, на який перетворилося лице Луціуса, що йому довелося зібрати всю свою відвагу, щоб сказати Гаррі замовкнути.

Тож Гаррі вимовив дуже холодним та смертоносним голосом, збіса сподіваючись, що це бодай щось означає:

 — Ти викличеш мою ворожнечу, якщо зробиш це, Луціусе…​

Хтось з нижніх рядів, явно зі сторони Чарверсуду, де сиділи поборники чистоти крові, хто дивився на маленького хлопчика, а не на лорда Мелфоя, розсміявся від неприхованого подиву. Інші фіолетові мантії підхопили сміх.

Лорд Мелфой поглянув на нього з усією гідністю, коли сміх поширився.

 — Якщо хочеш ворожнечі роду Мелфоїв, ти отримаєш її, дитино.

 — Це вже сміховинно, — сказала жінка, що мала на собі забагато рожевої косметики, — гадаю, це й так у нас забрало купу часу, чи не так, лорде Мелфой? Хлопчик запізниться до школи.

 — І справді, — сказав Луціус Мелфой, а тоді знову підвищив голос. — Розпочинаємо голосування. Нехай Чарверсуд підняттям рук підтвердить кровний борг, який винна Герміона, перша Ґрейнджер, шляхетному й найдавнішому родові Мелфоїв, за замах на вбивство останнього нащадка й спробу знищити цей рід!

Руки здіймалися одна за одною, секретар, що сидів на найнижчому колі, почав ставити на пергаменті позначки, щоб підрахувати їх, та й так було очевидно, яке рішення підтримала більшість.

І Гаррі подумки закричав, несамовито закликав про допомогу будь-яку частину себе, що може запропонувати вихід, стратегію, ідею. Та не було нічого, нічого, він зіграв свою останню карту й програв. І в конвульсивному розпачі Гаррі занурив себе в темну сторону, заштовхав себе в темну сторону, щоб мати нещадну ясність думок, запропонував темній стороні що завгодно, якщо вона розвʼяже цю задачу. І нарешті смертельний спокій зійшов на нього, справжня крига нарешті відповіла на його заклик. Знехтувавши панікою та розпачем, його розум почав перебирати кожен відомий факт, згадувати все відоме про Луціуса Мелфоя, Чарверсуд, про закони чаклунської Британії. Його очі оглянули ряди стільців, зупинилися на кожній людині й кожній речі в полі зору, шукали будь-яку можливість, за яку можна вчепитися…​