«Герміоно Ґрейнджер, — безбарвно сказав аврор Комодо, — вас заарештовано за замах на життя Драко Мелфоя.»

Ця фраза вдарилася об свідомість Гаррі, розтрощила всі його думки на сотні дрібних спантеличених шматочків, хвиля адреналіну спочатку ледь чи не захлиснула його, тож він…​

 — Вона…​ — сказав Гаррі. — Вона…​ вона б ніколи…​ ЩО?

Та аврори не звертали на нього уваги. Комодо знову заговорив, і знову рівним голосом:

 — Містер Мелфой опритомнів у лікарні Святого Мунґо і назвав вас, Герміоно Ґрейнджер, нападником. Він повторив свої звинувачення під дією двох краплин сироватки правди. Закляття охолоджування крові, що його дії ви піддали містера Мелфоя, вбило би його, якби його не знайшли і не надали йому належної медичної допомоги, і слід так розуміти, що вам було відомо, що це закляття має смертельну дію. Таким чином, я заарештовую вас за серйозним звинуваченням у замаху на вбивство, вас будуть утримувати під юрисдикцією міністерства, де буде проведений допит під дією трьох краплин сироватки правди…​

 — Ви з ґлузду з’їхали? — ці слова вихопило Гаррі з рота, доки він випихався з-за рейвенкловського столу, і за мить до того, як аврор Бутнару міцно стиснув руку на його плечі. Гаррі проігнорував це. — Ви ж намагаєтеся заарештувати Герміону Ґрейнджер, найправильнішу дівчинку в Рейвенклові, вона навіть допомагає гафелпафцям з домашнім завданням, вона б радше померла, ніж спробувала вбити бодай когось…​

Обличчя Герміони Ґрейнджер перекривилося.

 — Я це зробила, — ледь прошепотіла вона. — Це була я.

Ще одна величезна каменюка гепнулася на думки Гаррі й геть порушила своїм падінням їхній хиткий порядок; уривки розуміння розсипалися на порох.

Обличчя Дамблдора наче постарішало на десятиліття лише за кілька секунд.

 — Чому, міс Ґрейнджер? — спитав Дамблдор, ледь гучніше за шепіт. — Навіщо вам робити таке?

 — Я, — сказала Герміона, — Я, я…​ вибачте…​ Я не знаю, чому я…​ — вона скоцюрбилася, а її мова вже майже повністю складалася зі схлипів, і далі можна було розчути лише: — гадала…​ вбила його…​ вибачте…​

І Гаррі мав би щось сказати, мусив щось зробити, мав би вистрибнути зі свого місця, оглушити трьох аврорів, а потім зробити якийсь наступний невимовно хитрий крок, але…​ але двічі розтрощені уривки його розумових процесів не народжували жодних результатів. Рука Бутнару обережно, але твердо штовхнула Гаррі назад на стілець, і Гаррі застряг там, наче приклеєний. Він спробував вихопити паличку, щоб кинути «Фініте», та вона не йшла йому з кишені, а три аврори й Дамблдор ескортували Герміону з Великої зали під гомін присутніх, і вже двері почали за ними зачинятися…​ Не було жодного сенсу в цьому, все це було настільки нереально, ніби його перенесло до альтернативного всесвіту. Тоді розум Гаррі раптово пригадав інший день, сповнений смутку і спантеличення, і в нападі розпачливого натхнення він нарешті усвідомив, що близнюки Візлі зробили були з Рітою Скітер, і він проволав:

 — Герміоно, ти не робила цього, НА ТЕБЕ НАКЛАЛИ ЧАРИ ХИБНОЇ ПАМ’ЯТІ!

Та двері вже зачинилися.

Мінерва аж ніяк не могла стояти спокійно, вона крокувала туди й назад кабінетом директора, майже очікуючи, що будь-якої миті Северус чи Гаррі скаже їй стулити пельку й сісти. Втім, ані майстер настійок, ані Хлопчик-Що-Вижив не переймалися її присутністю. Обидва мали очі лише для Албуса Дамблдора, який стирчав перед ними з системи флу. На фоні лунали якісь нечутні звуки. Северус видавався таким само байдужим, як і завжди; він сидів у маленькому фотельчику поряд зі столом директора. Старий чарівник стояв, жахливий, випростаний на весь зріст, поряд з досі палаючим каміном, вдягнений у чорне, як у беззоряну ніч, випромінював силу та розпач. Її власні думки складалися з самого спантеличення та жаху. Гаррі Поттер сидів на дерев’яному стільці, міцно вчепившись пальцями в сидіння, а очі його були самі льодяна лють і лютий холод.

О 6:33 Квірін Квірел надіслав через флу запит у лікарню Святого Мунґо з вимогою негайно забрати Драко Мелфоя. Професор Квірел знайшов був містера Мелфоя в кімнаті трофеїв Гоґвортсу, на межі смерті від подовженої дії закляття охолодження крові, що повільно знижувало було температуру його тіла. Професор Квірел негайно розсіяв був закляття, наклав стабілізуючі чари на містера Мелфоя, левітував його до свого кабінету, щоб через систему флу відправити до лікарні Святого Мунґо для подальшого лікування. Після цього професор Квірел сповістив директора, стисло виклавши факти, перш ніж зникнути через флу; аврори, яких викликала лікарня Святого Мунґо, потребували його присутності для свідчень.

Закляття охолоджування крові явно було потрібне для того, щоб убити Драко Мелфоя так повільно, що захисні чари Гоґвортсу, налаштовані на відстежування раптових поранень, не почнуть діяти. В процесі свідчень професор Квірел сказав був аврорам, що він наклав на особу містера Мелфоя декілька відстежувальних заклять іще в січні, після того, як згаданий містер Мелфой повернувся в Гоґвортс після різдвяних канікул. Професор Квірел сам був наклав ті закляття, позаяк дізнався про існування особи, що має мотив зашкодити містеру Мелфою. Професор Квірел відмовився був називати цю особу. Відстежувальні закляття, які наклав був професор Квірел, мали реагувати на падіння рівня здоров’я містера Мелфоя нижче певного рівня, а не на раптові зміни, таким чином, професор Квірел отримав тривожний сигнал і встиг запобігти смерті містера Мелфоя.

Під дією двох крапель сироватки правди — достатньої дози для того, щоб не дозволити містеру Мелфою щось приховати, або змінити чи пом’якшити інформацію своїх тверджень, було виявлено, що містер Мелфой викликав був — законно, згідно законів шляхетних родів, незаконно, згідно шкільних правил Гоґвортсу, — Герміону Ґрейнджер на дуель. Містер Мелфой переміг у дуелі, але потім, коли вже йшов, був атакований міс Ґрейнджер зі спини паралітичним закляттям. Більше містеру Мелфою нічого не було відомо.

Три краплі сироватки правди, застосовані, щоб вона добровільно розкрила всю дотичну інформацію, змусили Герміону Ґрейнджер зізнатися в тому, що вона оглушила Драко Мелфоя зі спини, а тоді, в нападі люті, наклала на нього закляття охолоджування крові зі свідомим наміром його вбити таким чином, щоб уникнути ідентифікації захисними чарами Гоґвортсу, про дію яких вона прочитала в книзі «Історія Гоґвортсу». Коли прокинулася, вона була нажахана скоєним, проте нікому нічого не сказала, бо вважала, що Драко Мелфой уже помер, — і він безперечно би помер протягом сімох годин, якби власна магія його тіла не чинила опір ефекту чарів охолодження крові.

 — Засідання суду, — сказав Албус Дамблдор, — призначене на завтра опівдні.

 — Що? — не втримався Гаррі. Хлопчик-Що-Вижив не підвівся зі свого крісла, та Мінерва бачила, що пальці його аж побіліли, так сильно він вхопився за край стільця. — Це маячня! Неможливо провести поліцейське розслідування за один день…​

Майстер настійок перервав його.

 — Це вам не маґлівська Британія, містере Поттер! — голос Северуса був як завжди безвиразний, втім, репліка прозвучала досить різко. — Аврори отримали і звинувачення, і зізнання під дією сироватки правди. З їхньої точки зору розслідування завершено.

 — Не зовсім, — сказав Дамблдор, коли Гаррі вочевидь готовий був вибухнути. — Я наполягаю, щоб Амелія слідкувала за цією справою з усією прискіпливістю. На жаль, позаяк горезвісна дуель проходила опівночі…​

 — Гадана дуель, — різко зауважив Гаррі.

 — Позаяк гадана дуель проходила опівночі…​ так, маєш цілковиту рацію, Гаррі…​ вона поза межею дії часоворотів…​

 — І знову — гадано, — холодно виправив Хлопчик-Що-Вижив. — І доволі підозріло, адже підозрювана у вбивстві нічого не знає про часовороти. Маю надію, що невидимий аврор був одразу відправлений якнайдалі назад у часі, щоб проспостерігати…​

Дамблдор нахилив голову.

 — Я відправився сам, Гаррі, щойно дізнався. Та коли я дістався кімнати з трофеями, містер Мелфой вже лежав непритомний, а міс Ґрейнджер пішла була…​

 — Ні, — сказав Гаррі Поттер. — Ви дісталися кімнати з трофеями і побачили непритомного Драко. Лише це ви й бачили, директоре. Ви не бачили там Герміони, не бачили також, як вона звідти йшла. Відрізняймо спостереження від припущень, — хлопчик повернув голову, щоб побачити Мінерву. — «Імперіус», забуттятус, чари хибної пам’яті, виманологія. Професорко Макґонеґел, я пропустив ще якісь закляття, які могли б змусити Герміону це зробити або повірити, що вона це зробила була?

 — «Конфундус», — додала вона. Темні Мистецтва не були її спеціалізацією, та вона знала: — А ще певні темні ритуали. Але вони активували б захисні чари Гоґвортсу.

Хлопець кивнув і продовжив діалог безпосередньо з нею.

 — Сліди яких із цих заклять можна помітити? Які з них шукали б аврори?

 — Конфундус вивітрився б за декілька годин, — почала вона, зібравшись з думками. — Міс Ґрейнджер пам’ятала би «Імперіус». Забуттятус неможливо відстежити жодним відомим способом, та лише вчитель зміг би накласти це закляття на учня без тривоги з боку захисних чарів Гоґвортсу. Виманологія…​ її сліди може помітити лише інший виманолог, гадаю…​

 — Я зробив відповідну заяву, щоб міс Ґрейнджер оглянув судовий виманолог, — сказав Дамблдор. — Огляд показав…​

 — Ми йому довіряємо? — спитав Гаррі.

 — Їй, — сказав Дамблдор. — Софі Макджорґенсон, що я її пам’ятаю чесною ученицею з Рейвенклову, і що давала була незламну обітницю правдиво доповідати свої свідчення…​

 — Чи міг хтось скористатися багатозільною настійкою, щоб перекинутися на неї? — знову перервав Гаррі Поттер. — Що саме ви спостерігали були, директоре?

Албус важко зітхнув.

 — Я бачив особу, яка виглядала як мадам Макджорґенсон, що сказала нам, що один виманолог злегка торкнувся свідомості міс Ґрейнджер декілька місяців тому. Цей слід залишився з січня, Гаррі, коли я спілкувався з міс Ґрейнджер з приводу одного дементора. Це було очікувано. А неочікувано було все інше, що з’ясувала Софі, — старий чарівник повернув обличчя до полум’я флу, спіймавши помаранчевий відблиск вогняних язиків собі на щоки. — Як ти кажеш, Гаррі, можливо, що були накладені чари хибної пам’яті; при бездоганному застосуванні їх неможливо відрізнити від справжньої пам’яті…​

 — Це мене не дивує, — перервав Гаррі. — Дослідження показують, що людські спогади більш-менш стираються і записуються наново щоразу, як ми їх згадуємо…​

 — Гаррі — м’яко дорікнула Мінерва, і хлопець стулив рота.

Старий чарівник правив далі.

 — …​втім, чари хибної пам’яті такої якості потребують стільки ж часу на створення, скільки й справжній спогад. Створення детального спогаду про десять хвилин потребує десяти хвилин. А, згідно судового виманолога, — обличчя Албуса виглядало ще більш втомленим, ще більш старечим, — міс Ґрейнджер нав’язливо цікавилася містером Мелфоєм з того дня, як Северус…​ нагримав на неї. Вона думала, що, можливо, містер Мелфой у змові з професором Снейпом, що вони планують зашкодити їй самій та Гаррі…​ вона уявляла це собі годинами, щодня…​ неможливо було б створити фальшиві спогади такої довжини.

 — Божевілля…​ — лагідно промимрив Северус, ніби сам до себе говорив. — Невже спонтанне? Ні, це надто катастрофічно, щоб бути випадковістю, занадто зручно для декого, я певен. Можливо, маґлівський наркотик? Та цього було б недостатньо…​ божевілля міс Ґрейнджер мало б бути керованим…​

 — Ага! — раптом сказав Гаррі. — Ось тепер я починаю розуміти. Перші чари хибної пам’яті були накладені на Герміону після того, як професор Снейп нагримав на неї. Новий фальшивий спогад показував, скажімо, як Драко і професор Снейп змовляються, щоб її вбити. А тоді минулої ночі цей хибний спогад був знищений за допомогою забуттятуса; це залишило в її пам’яті самі нав’язливі думки про Драко, не підкріплені бодай якоюсь причиною; водночас вона і Драко обидва отримали новий хибний спогад щодо дуелі.

Мінерва ошелешено кліпнула очима. Щоб дійти такої думки, їй знадобилася б приблизно тисяча років.

Майстер настійок задумливо насупився, погляд його був зосередженим.

 — Реакцію на чари хибної пам’яті складно передбачити завчасно, містере Поттер, якщо не послуговуватися виманологією. Об’єкт не завжди діє так, як від нього очікують, коли вперше стикається з фальшивим спогадом. Це була б ризикована авантюра. Та, гадаю, це один зі способів, якими професор Квірел міг би це здійснити.

 — Професор Квірел? — озвався Гаррі. — А який в нього може бути мотив…​

Майстер настійок сухо відказав:

 — Професор захисту завжди серед підозрюваних, містере Поттер. Ви почнете помічати цю тенденцію, з часом.

Албус жестом закликав присутніх до тиші, і всі голови повернулися до нього.

 — Та в цьому випадку є ще один підозрюваний, — тихо оголосив Албус, — Волдеморт.

Кімнатою мовби пролунали найсмертельніші з найневимовніших слів, звівши нанівець усе тепло, що сунуло від помаранчевого камінного полум’я.

 — Я не знаю, — повільно провадив старий чарівник, — чи знаю обмаль про методику безсмертя Волдеморта. Він відшукав ті книжки раніше за мене, гадаю. Мені дісталися самі старі повір’я, розпорошені по багатьох книжках, — їх він не зміг видалити. Та пошук правди серед багатьох казок — теж одна з навичок майстерного чарівника, і ось я став до справи. У формулі має бути жертвоприношення людини, вбивство — у цьому я певен; таке вбивство, коли злодій холодний і спокійний, а жертва помирає у жасі. В старих-старих оповідках є такі одержимі чаклуни, що коїли були божевільні вчинки, претендуючи на ім’я якогось темного лорда, що його всі вважали переможеним; і ще зазвичай фігурує якийсь артефакт, щось від того темного лорда, щоб ним користуватися…​ — Албус подивився на Гаррі, і старі його очі шукали уваги молодих очей. — Я думаю, Гаррі, — хоча ти, імовірно, скажеш, що це лише припущення, — я думаю, що акт вбивства розколює душу. Думаю, що за допомогою ритуалу найпекельнішої огидності відірваний фрагмент душі можна закріпити в цьому світі. Почепити до матеріального предмета з цього світу. Такий предмет або має бути, або внаслідок цієї операції стає могутнім артефактом.

Горокракс. Жахливе слово пролунало в голові Мінерви, хоча, видавалося, — з якоїсь невідомої їй причини — Албус не збирався казати це слово у присутності Гаррі.

 — Відповідно, — старий чарівник тихо завершував свою промову, — решта душі, зв’язана зі своєю поневоленою частинкою, залишається в цьому світі, навіть коли тіло було знищено. Сумний і болісний досвід, я гадаю, — існування менш ніж духом, менш ніж найдрібнішим привидом…​ — тут старий чарівник зчепився поглядом із Гаррі — той звузив на нього очі. — Такій понівеченій душі знадобиться якийсь час, щоб відновити подобу життя. Ось чому в нас був цей десятирічний перепочинок, я гадаю; ось чому Волдеморт не повернувся одразу. Але з часом…​ з часом ця примара зможе знову повстати, — старий чарівник говорив похмуро й чітко. — З легенд ясно, що темні лорди, які повертаються, захопивши чужу форму, мають слабшу магію, ніж раніше. Я не думаю, що Волдеморт вдовольниться обмеженими можливостями. Він обере якийсь інший шлях до життя. Та Волдеморт був більшим слизеринцем, ніж сам Салазар, він жадібно хапався за кожну можливість. Він би використав своє жалюгідне становище, використав би свою здатність поневолення, якби мав на те причину. Якби міг отримати якийсь зиск від чиєїсь…​ незбагненної люті, — голос Албуса впав майже до шепоту. — Ось що, як я підозрюю, сталося з міс Ґрейнджер.

Мінерві пересохло в горлянці.

 — Він тут, — хапнула вона ротом повітря. — Тут, у Гоґвортсі…​

Вона урвала себе, позаяк причина, з якої Волдеморт прийшов у Гоґвортс…​

Старий чарівник лише зиркнув на неї і сказав тим самим майже-шепотом:

 — Мені шкода, Мінерво, ти мала рацію.

Голос Гаррі прорізав повітря:

 — Щодо чого?

 — Для Волдеморта найширша шпаринка назад до життя, — важко зронив Дамблдор, — найбажаніший для нього шлях, яким він повстане сильнішим і жахливішим, ніж був раніше. Це зберігається тут, у замку…​

 — Перепрошую, — ввічливо звернувся до нього Гаррі. — Ви — ідіот?

 — Гаррі, — дорікнула вона, та голос її був заслабкий.

 — Тобто, можливо ви не помітили, директоре Дамблдор, але в цьому замку повно ДІТЕЙ…​

 — Я не мав вибору! — проревів Дамблдор. Його блакитні очі палали під півмісячними окулярами. — Я не власник цієї речі, що її жадає Волдеморт. Ця річ належить іншому, і зберігається тут з його дозволу! Я спитав його, чи не можна тримати її у відділі таємниць. Та він на це не погодився. Він сказав, що ця річ має бути в межах захисних заклять Гоґворсту, в місці, що вкрито захистом засновників…​ — Дамблдор протер рукою чоло. — Ні, — продовжив старий чарівник, вже тихіше. — Я не можу перекласти на нього провину. Твоя правда. У цій штуці забагато сили, забагато того, до чого прагнуть люди. Я погодився, щоб пастка була побудована серед заклять Гоґвортсу, в місці, де сам я маю силу й владу, — старий чарівник схилив голову. — Я знав, що Волдеморт якось прослизне сюди, і планував спіймати його у пастку. Я не думав…​ уявити собі не міг…​ що він затримається у ворожій фортеці хоч на хвилину довше, ніж абсолютно потрібно.

 — Але, — Северус був дещо спантеличений, — що міг отримати Темний лорд від смерті нащадка Луціуса?

 — Зауваження до шановного панства, — суворо сказав Гаррі Поттер, — будь-чиї мотиви — не головні в цій справі. Наш найвищий пріоритет на цій стадії — серйозна халепа, в яку втрапила ні в чому не винна учениця Гоґвортсу!

Зелені очі схрестили погляд із блакитними, Албус Дамблдор проти Хлопчика-Що-Вижив…​

 — Цілком доречна заувага, містере Поттер, — сказала Мінерва. Вона навіть не замислилась, слова ніби самі скочили їй з вуст. — Албусе, хто зараз доглядає міс Ґрейнджер?

 — До неї пішов професор Флитвік, — сказав директор.

 — Їй потрібен адвокат, — сказав Гаррі. — Будь-кому, хто одразу каже поліції «я це зробив»…​

 — На жаль, — перервала Мінерва, і в її тоні мимоволі промайнули суворі інтонації професорки Макґонеґел, — я не думаю, що адвокат стане міс Ґрейнджер у пригоді на цій стадії, містере Поттер. Рішення щодо неї прийматиме Чарверсуд, а вони зовсім не схильні звільнити її через якусь формальність.

Гаррі втупився в неї у крайній ступені невіри, так, ніби ідея обійтися без адвоката дорівнювала ідеї одразу спалити Герміону на вогнищі.

 — Її правда, містере Поттер, — тихо сказав Северус. — Ледь чи не всі судові процеси в цій країні обходяться без юристів.

Гаррі припідняв окуляри і потер очі.

 — Добре. То як саме ми будемо звільняти Герміону? Напевно, не варто сподіватися, що без адвокатів, які могли б їм роз’яснити, судді достатньо орієнтуються в таких доктринах як «здоровий ґлузд» і «апріорна ймовірність», щоб зрозуміти, що дванадцятирічні дівчатка взагалі ніколи не скоюють холоднокровних вбивств?

 — Її судитиме Чарверсуд, — пояснив Северус. — Представники найдревніших шляхетних родів і деякі інші впливові чаклуни, — обличчя Северуса скривилося у щось на кшталт звичайної його саркастичної посмішки. — А щодо їхнього здорового ґлузду — маєш більше шансів, що вони частуватимуть тебе цукерками, Поттере.

Гаррі кивнув, стиснувши губи.

 — Яке саме покарання очікує Герміону? Конфіскація палички і виключення…​

 — Ні, — сказав Северус. — Це було б занадто лагідно. Ти зумисне відмовляєшся дивитися правді в очі, Поттере? Її судитиме Чарверсуд. Не існує ніякого усталеного покарання. Голосування вирішує все.

Гаррі пробурмотів:

 — Законів лад у скрутний час нікуди не годиться, людський порядок ближче нам, і він куди спритніше. Себто, нема жодних юридичних обмежень, так?

Серпасті окуляри старого чарівника зблиснули; він старанно добирав слова і стримував гнів:

 — Юридично, Гаррі, у нас випадок боргу крові Герміони Ґрейнджер перед родом Мелфоїв. Лорд Мелфой висуває свої вимоги щодо відплати боргу, а тоді Чарверсуд голосує щодо його пропозиції. Це все.

 — Але…​ — протягнув Гаррі, — Луціуса було розподілено до Слизерину, він точно усвідомлює, що Герміона — лише пішак великої гри. Не на неї він насправді сердиться. Так?

 — Не так, Гаррі Поттере, — зронив Албус Дамблдор. — Це так, як тобі хочеться, щоб Луціус Мелфой думав. А сам Луціус Мелфой…​ не розділяє твого палкого бажання, щоб він думав саме так.

Гаррі втупився в директора, погляд його все холоднішав, а Мінерві водночас довелося проковтнути хвилю власних здійнявшихся емоцій, припинити бігати з кутка в куток і спробувати трохи подихати. Вона була намагалася не думати про це, хотіла відволіктися від цього, але вона знала. Вона знала від моменту, коли почула, що сталося. І вона побачила це в очах Албуса…​

 — Їй загрожує смертна кара? — тихо спитав Гаррі. Мінерву до кісток пробрав холод від інтонації, з якою це було сказано.

 — Ні! — сказав Албус. — Ні, тільки не Поцілунок, і не Азкабан, це ж першокласниця. Наша країна ще не дійшла до такого, ще ні.

 — Втім, Луціус Мелфой, — безвиразно провадив Северус, — навряд чи вдовольниться лише конфіскацією палички.

 — Добре, — сказав Гаррі командним тоном. — Так, як я бачу цю ситуацію, існують два основні напрямки атаки. По-перше, знайти справжнього винуватця. По-друге, використати інші важелі впливу на Луціуса. Професор Квірел врятував Драко життя; це є підставою для кровного боргу роду Мелфоїв перед ним, що він міг би його заплатити, скасувавши борг Герміони?

Мінерва знову кліпнула очима, дещо заскочена цим підходом.

 — Ні, — сказав Дамблдор, похитавши головою. — Хитра думка, Гаррі, але, боюся, що ні. Існує спеціальна заборона на таке, якщо Чарверсуд має підстави підозрювати, що обставини створення цього, другого боргу, були створені зумисно. А викладач захисту — доволі підозріла особа. Так скаже Луціус.

Гаррі кивнув, обличчя його було суворе.

 — Директоре, я знаю, що сказав, що це не проблема…​ втім, за цих обставин…​ той випадок, коли Драко наклав на мене закляття тортур, чи цього боргу вистачить…​

 — Ні, — заперечив старий чарівник (водночас вона здивовано вигукнула «що?», а Северус здійняв брову). — Цього було б все одного недостатньо, а зараз і поготів. Ти тепер блоколог, і не можеш давати свідчення під впливом сироватки правди. В Драко Мелфоя могли видалити його власні спогади, перш ніж він зможе свідчити про них…​ — Албус завагався. — Гаррі…​ хай що ти там робив з Драко, маєш виходити з того, що Луціусові Мелфою тепер про це відомо.

Гаррі обхопив голову руками.

 — Він дасть Драко сироватку правди.

 — Так, — тихо сказав Албус.

Хлопчик-Що-Вижив нічого не сказав, тільки так і сидів, обхопивши голову руками.

Майстер настійок, видавалось, був щиро шокований.

 — То Драко таки намагався допомогти міс Ґрейнджер, — сказав Северус. — Ти…​ Поттере, ти справді…​

 — Навернув його? — спитав Гаррі з-поміж долонь. — Десь на три чверті. Навчив його викликати патронуса і все таке. Але тепер я не знаю, що буде.

 — Цього дня Волдеморт завдав нам страшного удару, — сказав Албус. Голос старого чарівника був як затулене руками обличчя хлопчика. — Він забрав дві наші фігури, а не одну…​ Ні. Я мав побачити це раніше. Він забрав дві Гарріні фігури одним ходом. Волдеморт знову вступив у гру, але не проти мене, а проти Гаррі. Волдеморт знає пророцтво, знає, хто буде його останнім ворогом. Він не хоче побачити Герміону Ґрейнджер і Драко Мелфоя пліч-о-пліч із Гаррі, коли всі вони будуть дорослі. Ось він і б’є зараз.

 — Можливо, це Відомо-Хто, а можливо, що й не він, — сказав Гаррі, і голос його був трошки нетвердий. — Не звужуймо простір наших припущень передчасно, — тут Гаррі глибоко вдихнув і відняв руки від лиця. — Також ми можемо спробувати захопити справжнього винуватця до початку суду…​ чи, принаймні, знайти тверді докази, що хтось інший це зробив.

 — Містере Поттер, — втрутилася Мінерва. — Професор Квірел сказав був аврорам, мовляв, він знає когось, хто має мотив завдати шкоду містеру Мелфою. А ви знаєте, про кого йому йшлося?

 — Так, — сказав Гаррі, трохи повагавшись. — Та я гадаю, цю частину свого розслідування я проводитиму з професором захисту. Так само я не погодився б на присутність професора Квірела, якби ми обговорювали, як розслідувати його вчинки.

 — Він підозрює мене? — Северус коротко хихикнув. — А, ну звісно, що підозрює.

 — Сам я планую, — продовжив Гаррі, — піти подивитися на кімнату з трофеями, де мала місце гадана дуель, і подивитися, чи не помічу там чогось незвичного. Скажіть, будь ласка, слідчим аврорам, щоб пропустили мене…​

 — Яким слідчим аврорам? — безвиразно спитав Северус.

Гаррі Поттер глибоко вдихнув, повільно видихнув і знову заговорив:

 — В детективних романах на розслідування зазвичай потрібно більше одного дня, але двадцять чотири години…​ ні, тридцять годин — це тисяча вісімсот хвилин. І я можу назвати принаймні ще одне важливе місце, де варто пошукати зачіпки, — хоча мені треба, щоб хтось провів мене у дівочу спальню Рейвенклову. Коли Герміона боролася зі цькувальниками, вона знаходила записки в себе під подушкою, щоранку, де говорилося, куди йти…​

 — Албусе…​ — прогарчала Мінерва.

 — Я їх не надсилав, — сказав старий чарівник. Його сиві брови здивовано злетіли під лоба. — Я нічого про це не знав. Ти гадаєш, нею керували, Гаррі?

 — Це одна з можливостей, — сказав Гаррі. — До того ж, є ще одна частинка цієї головоломки, про яку ви ще не знаєте. — Гаррі заговорив тихіше, і напружився. — Директоре, вам вже відомо, що я отримав плащ-невидимку свого батька від когось, хто залишив записку в мене під подушкою, де було зазначено, що це ранній подарунок на Різдво. Я гадаю, ми маємо припустити, що саме ця особа лишала записки Герміоні…​

 — Гаррі, — старий чарівник повагався лише одну секунду. — Повернення тобі батьківського спадку — це не дуже схоже на вчинок злочинця…​

 — Послухайте, — поквапом продовжив Гаррі Поттер. — Що ви не знаєте, так це те, що після того, як Белатриса Блек втекла з Азкабану, я знайшов під подушкою ще одну записку, підписану одним «Санта Клаусом», в якій говорилося, мовляв, вони знають, що мене ув’язнено в Гоґвортсі, і що вони організують для мене шлях втечі до Інституту салемських відьом в Америці. Записка йшла разом із колодою карт, а чирвовий король в ній, гадано, був летиключем…​

 — Містере Поттер! — скрикнула професорка Макґонеґел, яка навіть не замислилась, перш ніж заговорити. — Це міг би бути замах на викрадення! Ви мусили повідомити…​

 — Так, професорко, я керувався здоровим ґлуздом, — рівним голосом сказав хлопчик. — За обставин — здоровим. Я повідомив професорові Квірелу. І, згідно професора Квірела, той летиключ веде кудись у Лондоні — він точно недостатньо потужний для міжконтинентального перельоту. Тож, можливо, що людина, яка відправила цю записку, написала правду, і цей пункт у Лондоні — лише проміжна база, — хлопець дістав з глибин мантії колоду карт і складений папірець записки. — Сподіваюся, ви не кинетеся там одразу всіх стріляти — перепрошую, заклинати — на випадок, якщо це мій потенційний союзник, хай, можливо, і не ваш. Та якщо це пастка, я пропоную з’ясувати це зараз. Хай хто це, візьмемо їх живими, щоб продемонструвати Чарверсуду. Важливість цього останнього складно переоцінити.

Северус підвівся з крісла, зосереджений, і підійшов до Гаррі.

 — Мені знадобиться ваша волосинка для багатозільної настійки, містере Поттер…​

 — Не квапмося! — озвався Албус. — Ми ще не оглянули записки, що приходили були до міс Ґрейнджер; можливо, вони зовсім не схожі. Северусе, ти не міг би сходити до її спальні й пошукати їх?

В Гаррі Поттера очі полізли на лоба, і він все одно встав, щоб дати майстру настійок зручніший доступ до його шевелюри.

 — Ви гадаєте, дві різні людини бігають Гоґвортсом і лишають людям записки під подушками?

Северус коротко і сардонічно хихикнув; він висмикнув в Гаррі волосину і швидко й обережно запакував її у шматок шовку.

 — Цілком можливо. Якщо посада вихователя гуртожитку Слизерин чомусь мене навчила, то це тому, яке невимовне безладдя виникає, коли декілька незалежних інтриганів втілюють свої плани. Але директоре…​ гадаю, містер Поттер має рацію, і я мушу скористатися тим летиключем і перевірити, куди він веде.

Албус помовчав, а тоді неохоче кивнув:

 — Тоді я дам тобі настанови, перш ніж ти вирушиш.

Щойно Гаррі Поттер вийшов з кімнати, щоб провадити власне розслідування, Северус різко крутнувся і поквапився до баняка з порошком флу, так швидко, ажно матерія плаща за ним закрутилася:

 — Я візьму сирої багатозільної настійки, додам волосся і вирушу. Директоре, ви будете спостерігати, щоб…​

 — Албусе, — Мінерва заговорила і сама здивувалася, який рівний, спокійний в неї голос. — Це ти залишав ті записки під подушкою містера Поттера?

Северус закляк на місці, не донісши руку з порошком до полум’я каміну.

Дамблдор кивнув їй, посміхнувся якось нерадісно:

 — Ти занадто добре мене знаєш, люба.

 — А летиключ, напевно, веде до дружньої родини, де містер Поттер був би у безпеці, доки б ти не забрав його назад у Гоґвортс?

Їй було важко говорити. З одного боку, дуже розумна ідея, беззаперечно розумна, але якась…​ дещо жорстока чи що.

 — Залежно від обставин, — тихо уточнив старий чарівник. — Якби Гаррі вже зайшов так далеко, я б дозволив йому успішну втечу на якийсь час. Краще знати де він, що робить, і попіклуватися про те, щоб він був у безпеці, серед друзів…​

 — Ні, ви лише подумайте, — сказала професора Макґонеґел, — а я ще збиралася докоряти містерові Поттеру за те, що він не втаємничив нас у важливу справу! Насварити його, за те, що йому не вистачило здорового ґлузду, щоб довіритися нам! — вона підвищила гучність: — Та я мабуть пропущу цю лекцію!

Северус дивився на директора, пильно дивився:

 — А записки до міс Ґрейнджер…​

 — Скоріш за все, професор захисту, — сказав старий чарівник. — І все ж таки — це лише моя здогадка.

 — Я піду пошукаю їх, — сказав Северус. — А потім, напевно, почну шукати Відомо-Кого, — майстер настійок насупився. — Гадки не маю, звідки почати. Маєте якусь магію для пошуку душ, директоре?

Аудиторія з віщування була освітлена лише бляклим червоним світлом сотні маленьких вогників, на яких розжарювалися одночасно сотні різних ароматичних речовин, тож виглядала кімната димно. (Це якщо припустити, що вона виглядала бодай якось, бо у запеклій боротьбі з нюхальним перенавантаженням не кожен і подивиться). Та якби чийсь погляд проникнув крізь шари повзучих туманів, то він побачив би крихітну, загромаджену кімнату, в яку було напхано із сорок фотелів, більшість із них — вільні. Посеред кімнати залишалося трохи вільного місця — там був круглий люк у підлозі, через який можна було врятуватися наприкінці уроку.

 — Ґрим! — голос професорки Трелоні тремтів — вона дивилася у чайне горнятко Джорджа Візлі. — Ґрим! Передвісник смерті! Хтось, кого ти знаєш, Джордже…​ хтось із твоїх знайомих помре! І скоро…​ так-так, це станеться вже скоро, гадаю…​ хіба що, можливо, це станеться трохи пізніше…​

Було б значно лячніше, подумали Фред і Джордж, якби вона не віщувала одне і те саме кожному учню в класі. Та зараз їм було взагалі не до цього — всі їхні думки були про сьогоднішню катастрофу…​

Люк у підлозі різко розчахнувся — професорка Трелоні вереснула і розлила Джорджів чай по його мантії. За мить з підлоги здійнявся Дамблдор з вогняним птахом на плечі.

 — Фреде! — владно озвався старий чарівник. Його мантія була чорною, як безмісячна ніч, а погляд твердим, наче в нього замість очей були блакитні алмази. — Джордже! За мною, хутко!

Вся кімната охнула, і вже коли Фред і Джордж лізли драбиною вниз, за директором, весь клас обговорював їхню роль у замаху на вбивство Драко Мелфоя.

Щойно люк над їхніми головами зачинився, всі звуки навколо них вимкнулися, а старий чарівник розвернувся до них, простягнув руку і скомандував:

 — Дайте мені карту!

 — К-карту? — Фред і Джордж були просто розчавлені. Вони ніколи не підозрювали були, що Дамблдор щось підозрює. — Що за, м-ми гадки не маємо…​

 — Герміона Ґрейнджер в біді, — сказав старий чарівник.

 — Мапа в нашій спальні, — одночасно і однаково зреагували Джордж і Фред. — Лише дайте нам пару хвилин, ми її принесемо і…​

Чарівник обхопив їх руками, наче дві величенькі м’які іграшки, пролунав щемлячий крик, спалахнув вогонь, і ось вже всі троє стоять у спальні грифіндорців-третьокласників.

Вже за мить Фред і Джордж передали мапу директорові. Їм було лише крапельку незручно через скоєне ними блюзнірство — як так можна, вони віддали їхній дорогоцінний елемент системи безпеки Гоґворсту людині, що їй ця система належить. І ось вже старий чарівник насуплено роздивляється порожній аркуш.

 — Треба сказати, — пояснили вони, — Урочисто присягаю не затівати нічого доброго…​

 — Я відмовляюся брехати, — сказав старий чарівник.

Він підняв мапу догори й проревів:

 — Почуй мене, Гоґвортсе! Деліґітор проді!

За мить директор був вдягнений у сортувальний капелюх, і він йому підозріло пасував — ніби Дамблдор тільки й чекав усі ці роки, що на латаний гостроверхий капелюх, щоб його образ досяг завершеності.

(Фред і Джордж закарбували фразу в пам’яті, раптом вона спрацює для когось крім директора, і одразу почали вигадувати витівки за участі Сортувального Капелюха.)

Не гаючи часу, старий чарівник зняв Сортувальний Капелюх з голови і перевернув його догори дриґом (з такого ракурсу не надто добре видно, але, видавалося, Капелюх не схвалив такого ставлення), тоді запустив у капелюх руку і дістав звідти кришталевий жезл. Цим приладдям він почав креслити якісь руни в повітрі над мапою, а при цьому бурмотів дивні примовляння, що були не дуже схожі на латину і відбивалися у вухах химерною луною. Посеред креслення однієї з рун він кинув на них суворий погляд:

 — Я поверну це вам пізніше, сини Візлі. Повертайтесь на урок.

 — Так, директоре, — сказали вони, і повагавшись, продовжили. — Теє…​ щодо Герміони Ґрейнджер, вона справді змушена буде все життя служити Драко Мелфоєві як його…​

 — Марш звідси, — сказав старий чарівник.

І вони пішли.

Залишившись сам у кімнаті, старий чарівник подивився на мапу, яка тепер зображала точну схему ґрифіндорських спалень, в одній з них дрібним курсивом було помічено Албус П.В.Б.Дамблдор. Більше імен не було.

Старий чарівник розгладив мапу, нахилився до неї і прошепотів:

 — Знайди Тома Редла.

Кімната для допитів у відділі дотримання магічних законів зазвичай була освітлена невеличкою лампою теплого жовтого світла. Таким чином, щоб, коли аврор, що тебе допитує, нахиляється вперед до твого незручного металевого стільця, його обличчя приховувала тінь, і ти не міг спостерігати за його виразом обличчя, тоді як він за твоїм — легко й зручно.

Щойно містер Квірел увійшов у кімнату, маленький помаранчевий вогник збляк і почав тріпотіти, як свічка на сильному вітрі. Тепер основним джерелом світла в кімнаті стало крижане сяяння, яке йшло нізвідки і підсвічувало всю шкіру містера Квірела, білу, наче алебастрову, — попри, чомусь, його очі, що залишалися у темряві.

Вартовий аврор зовні зробив чотири старанні спроби розвіяти цей дивний ефект, всі без жодного успіху, незважаючи на те, що містер Квірел люб’язно погодився був віддати свою паличку, коли його було затримано для допиту, і не був помічений у промовлянні будь-яких замовлянь чи іншому застосуванні чарів.

 — Квірін…​ Квірел, — протягнув чоловік навпроти професора захисту, що ввічливо чекав на подальші запитання.

Слідчий мав світло-брунатне волосся, що левовою гривою спадало йому на плечі. Жовтуваті очі були глибоко посаджені на суворому зморшкуватому обличчі чоловіка, що розміняв був свій десятий десяток. Наразі чоловік продивлявся товсту теку з пергаментних листків, яку він дістав був з чорного, дуже поважного на вигляд дипломату, ще коли прокульгав у кімнату і сів, вдаючи, що й не дивиться на об’єкт допиту. Він був не назвав себе.

За деякий час, вдосталь надивившись на пергаменти мовчки, аврор знову заговорив.

 — Народився 26-го вересня 1955 року, мати — Квондія Квірел, батько — її романтичне захоплення Ліринус Лумблунг…​ — монотонно наспівував аврор. — Розподілений до Рейвенклову…​ Непогані СОВи…​ НОЧІ з чарів, трансфігурації…​ відмінно з маґлознавства, вражає…​ древні руни і так, звісно, захист. З захисту також відмінно. Після Гоґворсту вдався до мандрів, де тільки не бував. Летиключеві візи до Трансільванії, до Забороненої Імперії, до Міста Нескінченної Ночі…​ боженьку мій, Техас, — чоловік відірвався від портфоліо, і кинув на Квірела підозрілий погляд. — А там що ви робили, містере Квірел?

 — Оглядав пам’ятки, здебільшого в місцях скупченого проживання маґлів, — безтурботно відповів професор захисту. — Як ви й самі помітили, я той ще мандрівник.

Чоловік, насупившись, вислухав це, тоді знову зосередився на папірцях.

 — Бачу, ви відвідали місто Фуюкі в 1983 році.

Професор захисту підвів брову у легкому здивуванні.

 — І що з того?

 — Що ви робили в місті Фуюкі? — питання прозвучало дуже різко.

Професор захисту трохи насупився.

 — Нічого особливого. Відвідав деякі з відомих пам’яток, деякі з менш відомих пам’яток, крім того особливо ніде не бував і ні з ким не спілкувався.

 — Справді? — м’яко перепитав аврор. — Ваша відповідь дуже цікава.

 — Як так? — спитав професор захисту.

 — А так, що серед ваших віз нема візи до міста Фуюкі. — Чоловік захлопнув теку. — Ви не Квірін Квірел. Хто ви з біса такий?

Майстер настійок тихо зайшов до дівчачих спалень Рейвенклову і пройшов до спальні першокласниць — святково вбране приміщення, здебільшого мерехтливо-бронзово-блакитне від м’яких іграшок, шаликів і суконь, недорогих прикрас і плакатів із відомими людьми. Ліжко Герміони Ґрейнджер було легко впізнати — його явно атакував був книжковий монстр.

Більше о цій порі тут нікого не було, цей факт очікувано підтвердила серія заклять.

Майстер настійок подивився у Герміони Ґрейнджер під подушкою, зазирнув під ліжко, а тоді почав обшук її скрині, порпаючись серед речей не дуже й дуже-дуже особистих з однаковою байдужістю. Нарешті він витяг звідкілясь стосик папірців, з яких кожен вказував на місце і час перебування тих чи інших цькувальників і був вишукано підписаний каліграфічною «С».

Раптовий і недовгий спалах вогню — і ось вже папірців нема; нема і майстра настійок — він пішов доповісти про цілковитий провал своєї пошукової місії.

Професор захисту сидів, спокійно склавши руки в себе на колінах.

 — Якщо ви звернетесь до директора Дамблдора, — сказав він, — то дізнаєтесь, що він повністю втаємничений в це питання, а також що я погодився на посаду викладача захисту за тієї умови, що не буде жодної спроби дізнатися…​

Одним блискавичним рухом слідчий вихопив паличку, виплюнув «Багатозіліус Реверсо!», одночасно з тим, як професор захисту чхнув. Чхання чомусь змусило дзеркально-срібний промінь розпастися зливою білих цяток.

 — Вибачте мені, — ввічливо перепросив професор захисту.

У посмішці аврора не було ані граму поблажливості.

 — То де зараз справжній Квірін Квірел, га? Під дією «Імперіуса», на дні якоїсь скрині, а ви час від часу висмикуєте в нього волосся для незаконного приготування багатозільної настійки?

 — Ви робите вкрай сумнівні припущення, — дещо ображено відказав професор захисту. — Чому ви вважаєте, що я не вкрав його тіло, скориставшись неймовірно темною магією?

Повисла невеличка мовчанка.

 — Я пропоную вам, містере Невідомо-Хто, — сказав аврор, — поставитися до нашої бесіди максимально серйозно.

 — Перепрошую, — сказав професор захисту, відкинувшись назад у кріслі. — Але я не розумію, чому мені варто упокорювати себе в цьому випадку. Що ви збираєтесь робити, вбити мене?

 — Я не люблю жартів, — м’яко зауважив аврор.

 — Як шкода, Руфусе Скрімджере, — сказав професор захисту. — Мені вас дуже шкода.

Він нахилив голову, щоб уважно розгледіти слідчого; з-посеред тіней, що відкидало дивне крижано-біле світло, його очі зблиснули.

Падма втупилася собі в тарілку.

 — Герміона просто не могла б такого зробити! — волала Менді Брокелгерст, майже в сльозах. Насправді, вона була вся в сльозах, і верещала так гучно, що могла б заглушити всю Велику залу, якби всі решта не кричали так само один на одного. — Я…​ закладаюся, Мелфой намагався…​ щось їй зробити…​

 — Наш генерал ніколи б так не вчинив! — Кевін Ентвісл зревів ще гучніше за Менді.

 — Вчинив би, ще й як! — закричав Ентоні Ґольдстейн. — Мелфой — син смертежера!

Падма втупилася собі в тарілку.

Драко був генералом її війська.

Герміона була засновником С.С.Р.А.Г.Ч.

Драко довіряв їй, як своїй правій руці.

Герміона була її товаришем по гуртожитку.

Обидва були її друзями, найкращими, що в неї колись були.

Падма втупилася собі в тарілку. Вона була рада, що Сортувальний Капелюх не відправив її до Гафелпафу. Якби вона була в Гафелпафі, вся ця ситуація була б, либонь, ще боліснішою, ця необхідність визначитися, кому належить більше її вірності…​

Вона кліпнула очима, зрозуміла, що перед очима знов помутнішало, тремтячою рукою наново витерла сльози з очей.

Мораґ Макдуґал пирхнула так голосно, що було чути навіть поверх сніданкового гамору, і голосно продовжила:

 — Закладаюся, Ґрейнджер змахлювала на битві вчора, закладаюся, саме тому Мелфой викликав її…​

 — А ну всі ПОСТУЛЯЛИ ПЕЛЬКИ! — прогримів Гаррі Поттер і так гепнув по довжелезному столу кулаками, що весь посуд на ньому задзвенів.

В будь-якій інший час вчителі насварили б його за таку поведінку, але в цій ситуації на нього звернули увагу лише декілька учнів поблизу.

 — Я хотів поснідати, — сказав Гаррі Поттер, — і повернутись до розслідування, тож не збирався говорити. Та ви поводитесь тупо, і коли правда з’ясується, ви всі жалкуватимете, що казали таке про невинних людей. Драко нічого не робив, Герміона нічого не робила, обидва вони під дією чарів хибної пам’яті! — голос Поттера поступово зривався на крик. — Хіба це не ЗБІСА ОЧЕВИДНО?

 — Гадаєш, ми повіримо в це? — загорлав у відповідь Кевін Ентвісл. — Всі ж бо так завжди кажуть! «Я це не робив, це все лише чари хибної пам’яті!» Ти що, маєш нас за дурнів?

Мораґ зверхньо закивала.

Падма подивилася на вираз обличчя Гаррі Поттера, і її пересмикнуло.

 — Ось воно як, — сказав Гаррі Поттер. Він більше не кричав, і Падмі довелося напружити слух, щоб почути. — Тут нема професора Квірела щоб розповісти мені, які люди дурні, та цього разу до мене дійде й без його допомоги. Люди роблять якусь дурість, їх ловлять і дають сироватку правди. Це не суперзлодії, тому що суперзлодіїв не спіймали б, суперзлодії знають блокологію. Ловлять жалюгідних, непрофесійних, нещасних злодюжок, і вони зізнаються під впливом сироватки правди, і, аби за будь-яку ціну не потрапити в Азкабан, кажуть, що потрапили під дію чарів хибної пам’яті. Так? Отож твої мізки, підкоряючись чистій павловській реакції, асоціюють між собою чари хибної пам’ті і жалюгідних злодюжок з їхніми неймовірними виправданнями. Ти не розглядаєш деталі, специфічні кожному випадку, — твої мізки просто автоматично відсортовують гіпотезу до цебра з тим, у що ти не віриш, і все. Так само мій батько ніяк не міг повірити в гіпотезу існування магії, тому що бачив був так багато дурнів, що патякали про магію. Вірити в гіпотезу, що включає в себе чари хибної пам’яті, — атрибут низького статусу.

 — Про що ти там белькочеш? — перепитала Мораґ, зверхньо оглядаючи Хлопчика-Що-Вижив.

 — Ти що, думаєш, ми повіримо будь-чому, що кажеш ти? — заволала дещо старша за них рейвенкловка, яку Падма не знала. — Коли саме ти навернув Ґрейнджер на темний бік?

 — І я не буду жалітися, — химерно спокійним голосом провадив Гаррі Поттер, — мовляв, чаклуни позбавлені логіки, бо вірять в усіляку нісенітницю. Бо я пожалівся професору Квірелу одного разу, і він лише поглянув так виразно, і сказав, що якби я не був засліплений своїм вихованням, я б знайшов сотні більш божевільних речей, в які вірять маґли. Те, що ви робите, — дуже по-людськи, дуже нормально, і це не робить вас винятково поганими людьми. Тож я не жалітимусь, — Хлопчик-що-вижив підвівся зі свого місця. — Побачимось.

І Гаррі Поттер пішов від них, пішов від них усіх.

 — Ти ж не думаєш, що він має рацію, правда? — спитала Су Лі поруч із нею. З її тону було зрозуміло, що вона думає з цього приводу.

 — Я…​ — почала Падма. Слова ніби застрягали їй у горлі, а думки — в голові. — Я…​ я вважаю…​ я…​

Якщо достатньо добре подумати, можна зробити неможливе.

(Для Гаррі це твердження завжди було предметом сліпої віри. Були часи, коли він визнавав обмежувальну силу фізичних законів; тепер він підозрював, що якихось справжніх меж взагалі не існує як таких.)

Якщо достатньо швидко подумати, то іноді можна зробити неможливе швидко…​

…​іноді.

Тільки іноді.

Не завжди.

Не напевно.

Хлопчик-Що-Вижив роздивлявся кімнату з трофеями. Він був оточений нагородами, кубками, меморіальними табличками, щитами, статуями і медалями — тисячі, а може десятки тисяч їх зберігалися у вітринах з кришталевого скла. Крізь всі віки існування Гоґвортсу ця кімната накопичувала пам’ятні деталі. Тижня, місяця, а може й року не вистачило би, щоб оглянути всі предмети в кімнаті. Професор Флитвік пішов, тому Гаррі спитав був професорку Вектор, чи існує спосіб визначити, чи було пошкоджене охоронне закляття якоїсь з кришталевих шафок, перевірити наявність слідів, які залишила б по собі справжня дуель. Гаррі вихором пройшовся бібліотекою Гоґвортсу, шукаючи закляття, що могли б відрізнити старі відбитки пальців від нових відбитків пальців, чи ідентифікувати сліди людського дихання у кімнаті. І всі ці спроби погратися в детектива зазнали були поразки.

Не було жодної зачіпки, жодної, що йому вистачило клепки знайти.

Професор Снейп сказав, що летиключ привів був його до порожнього будинку в Лондоні, де він не знайшов нічого корисного.

Професор Снейп не знайшов жодних записок у спальні Герміони.

Директор Дамблдор сказав, що дух Волдеморта, імовірно, переховується в Таємній кімнаті, де система безпеки Гоґвортсу його не викриє. Гаррі надяг Плащ невидимості і прокрався до слизеринських підземель, де проблукав решту дня, обшукуючи всі очевидні місця, та не знайшов нічого змієподібного, що відповідало б на спроби до нього заговорити. Вхід до Таємної кімнати, видається, був розрахований на дещо довші пошуки.

Гаррі поговорив з усіма друзями Герміони, які ще погоджувалися з ним розмовляти, але ніхто не пригадував, щоб Герміона казала, чому саме їй здавалося, що Драко щось проти неї замислив.

Професор Квірел не повернувся з Міністерства в обід. Старші учні, здається, вважали, що на цьогорічного викладача захисту зрештою звалять провину за всю цю історію і звільнять за те, що навчив учнів надмірної агресивності. Вони обговорювали професора захисту так, ніби той уже вийшов з гри.

Гаррі використав всі шість годин свого часовороту, і все одно не мав жодних зачіпок, і тепер він мав лягати спати, щоб бути при тямі на суді Герміони завтра.

Хлопчик-Що-Знищив-Дементора стояв в центрі гоґвортської кімнати з трофеями, паличка валялася біля його ніг.

Він плакав.

Іноді ти кличеш свій мозок, а він не відповідає.

Суд над Герміоною Ґрейнджер почався наступного дня, за розкладом.