Розділ 76. Інтерлюдія зі сповідником: незворотні витрати

Ріанне Фелторн спустилася грубими, необробленими кам’яними сходами, використовуючи Лумос для пересування у проміжках між закріпленими на стінах смолоскипами. Вона високо тримала паличку, щоб долати відстань від світла до світла.

Вона дійшла до порожнього кам’яного льоху, пронизаного чисельними темними отворами й освітленого старовинним факелом, що він запалав, щойно Ріанне увійшла.

Нікого окрім неї у підземеллі не було, і після кількох довгих хвилин хвилювання й очікування, вона почала трансфігурацію з метою створити м’який диван, достатньо великий для того, щоб двоє людей могли вільно всістися, чи навіть лягти. Створити простий дерев’яний стілець було набагато легше і потребувало б в неї всього п’ятнадцяти секунд, але…​ ну…​

Диван було повністю закінчено, але професор Снейп досі не з’явився. Вона сіла з лівого боку свого дивану, пульс калатав у неї в горлі. Що довшим було очікування, то більше посилювалося її хвилювання.

Вона знала, що це востаннє.

Останній раз перед тим, як всі ці спогади зникнуть, і Ріанне Фелторн отямиться в таємничому льоху, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Щось у цьому нагадувало їй про смерть.

У книжках писали, що правильно виконаний Забуттятус не чинив шкоди, люди постійно щось забувають. Іноді їм щось сниться, а вранці вони прокидаються без жодної згадки про побачене уві сні. Забуттятус навіть не надто руйнував усвідомлення послідовності подій, а спричиняв всього лише мить дезорієнтації. Це було так само, як злякатися гучного звуку і втратити хід думок, які після того не можеш пригадати. Саме так писали в книжках, і саме тому заклинання пам’яті цілком схвалювалося Міністерством магії для використання в будь-яких уповноважених державних цілях.

Але все одно, ці думки, її думки цієї самої миті, скоро їх ні в кого не буде. Вона дивилася у майбутнє й не бачила там нікого, хто міг би завершити початі нею думки. Навіть якщо наступної хвилини їй вдасться з’єднати всі розірвані ниточки у своїй голові, нічого з цього в неї вже не залишиться. Хіба не над такими речами замислюються люди, які знають, що от-от помруть?

Почулися приглушені кроки.

Северус Снейп зайшов до льоху.

Його погляд зупинився на дівчині, що сиділа на дивані. Вираз його обличчя був дивним, бо воно не було злобним, чи розлюченим, чи холодним.

 — Дякую, міс Фелторн, — тихо сказав Снейп, — це дуже дбайливо з вашого боку.

Професор із настійок виконав звичайні чари, необхідні для приватності, і підійшов до неї. Важко сів поряд.

Тепер її пульс калатав із зовсім інших причин.

Вона повільно повернулася й подивилася на професора Снейпа. Він закинув голову на спинку дивану й заплющив очі, але не спав. Обличчя було напруженим, не розслабленим, охоплене болем.

Вона знала, була впевнена, що їй дозволено це бачити тільки тому що пізніше нічого не згадає. І що нікому до неї такого бачити не дозволялося.

В голові Ріанне Фелторн проминали шалені думки. Я можу просто нахилитися і поцілувати його — ти зовсім здуріла — його очі заплющені, він не встигне мене спинити — ставлю на те, що мине кілька років, доки твоє тіло знайдуть…​

Тоді професор Снейп розплющив очі (вона одночасно відчула розчарування й полегшення).

 — Ваша плата, міс Фелторн, — сказав він вже нормальнішим голосом, діставши з мантії рубін, огранований за Ґрінґотсівськими стандартами, і подав їй, — п’ятдесят граней. Я не проти, якщо ви хочете їх порахувати.

Вона простягнула тремтячу руку, сподіваючись, що Снейп вкладе рубін у її пальці, що вона відчує дотик його шкіри на своїй…​

Але натомість Снейп трохи підняв руку і кинув рубін в її долоню, а тоді знову прихилився до спинки дивана.

 — Ви будете думати, що знайшли його на підлозі у цьому льосі, який ви вирішили оглянути з цікавості. А через те, що ніхто, окрім вас, у це не повірить, ви також думатимете, що найменш клопітним буде зберігати гроші в окремому сейфі у „Ґрінґотс‟.

Якийсь час було чутно лише потріскування факела.

 — Чому? — спитала Ріанне Фелторн. Він знає, що я все забуду, — Чому ви це зробили? Ви попросили розказати вам, де будуть цькувальники, і хто вони, але не питали, чи буде там Ґрейнджер. І я знаю як працює часоворот. Тож, якщо ви хотіли зробити так, щоб Ґрейнджер була там, то вам не можна було знати, чи це вже сталося. Тому я вирішила, що це ми сказали їй, куди йти. Це були ми, чи не так?

Снейп мовчки кивнув. Він знову заплющив очі.

 — Але, — сказала Ріанне, — я не розумію, нащо ви їй допомагали. І тепер, після того, що ви зробили їй у Великій залі, я вже нічого не розумію.

Ріанне ніколи не вважала себе дуже хорошою. Вона звертала мало уваги на суперечки щодо генерала Сонечка. Але допомогти Ґрейнджер подолати цькувальників сприймалося нею як щось хороше, і вона вже звикла думати про себе як про когось на стороні добра. І їй це сподобалося. Їй було важко просто це відпустити.

 — Чому ви це зробили, професоре Снейп?

Снейп потряс головою, його обличчя посуворішало.

 — Чи…​ — несподівано сказала Ріанне, — коли ми вже тут, чи є щось про що ви хотіли б поговорити?

Вона точно хотіла про дещо поговорити, але вона не могла змусити слова зірватися з губ.

 — Тільки одне, — сказав Снейп після паузи, — якщо вас це цікавить, міс Фелторн.

Очі Снейпа досі були заплющені, тож вона не могла просто кивнути. Її голос майже зірвався, коли вона змусила себе сказати:

 — Так.

 — У вашому класі є хлопець, якому ви подобаєтеся, міс Фелторн, — Снейп так і не розплющив очей. — Я не скажу вам його імені, але він спостерігає за вами щоразу, як ви перетинаєте кімнату, коли думає, що ви не дивитеся. Він мріє про вас і бажає володіти вами, але ніколи не просив навіть про поцілунок.

Її серце калатало навіть сильніше ніж раніше.

 — Будь ласка, скажіть мені правду, міс Фелторн. Що ви думаєте про цього хлопця?

 — Що ж…​ — вона ледве добирала слова. — Гадаю…​ жодного разу навіть не попросити про поцілунок…​ це…​

Сумно.

Надто жалюгідно.

 — Слабкість, — її голос тремтів.

 — Я згоден. Припустімо, цей хлопець вам допоміг. Чи гадатимете ви, що винні йому поцілунок, якщо він попросить?

Вона різко видихнула…​

 — Чи ви подумаєте, — очі Снейпа все ще були заплющені — що він просто даремно вас турбує?

Слова врізалися в неї, наче ніж. Вона не стрималася і голосно зойкнула.

Снейп несподівано розплющив очі, і їхні погляди зустрілися.

Тоді професор з настійок почав сміятися, сумним тихим хихиканням.

 — Ні, я не маю на увазі вас, міс Фелторн! Це не ви. Ми й справді говоримо про хлопця. Він ходить на Зілля й Настійки разом з вами.

 — О, — сказала вона. Вона спробувала пригадати, що сказав Снейп перед тим, бо тепер її трохи хвилювало, що якийсь хлопець за нею спостерігає, постійно тихо спостерігає. — Що ж, гм, у такому разі, це трохи моторошно, якщо чесно. Хто він?

 — Це не має значення, — професор із настійок похитав головою. — Просто з цікавості, що б ви подумали, якби цей хлопець був досі закоханий у вас роками потому?

 — Ем, — вона почувалася трохи розгубленою, — це було б абсолютно жалюгідно?

Смолоскип ще трохи потріскав.

 — Дивно, — тихо відповів Снейп. — За все своє життя я мав двох наставників. Обидва були екстраординарно проникливими, але жоден з них не сказав мені речей, які сам я не бачив. Зрозуміло, чому перший нічого не говорив, але другий…​

Обличчя Снейпа посуворішало.

 — Гадаю, надто наївним буде питати, чому мовчав він.

Доки Ріанне шалено намагалася вигадати, що сказати, висіла тиша.

 — Дивна річ, дивитися назад через всього лише тридцять два роки й намагатися зрозуміти, коли твоє життя було повністю зруйноване. Чи сталося це, коли Сортувальний Капелюх прокричав „Слизерин!‟? Це видається несправедливим, адже мені не дали жодного вибору. Капелюх проговорив це тієї ж миті, як торкнувся моєї голови. І все одно, я не можу сказати, що він розподілив мене помилково. Я ніколи не цінував знання заради знання. Я не був вірним єдиній людині, яку називав другом. Праведна лють ніколи не була мені властива, а ні тоді, а ні зараз. Відвага? Немає нічого відважного у тому, щоб ризикувати вже знищеним життям. Мої маленькі страхи завжди мали владу наді мною. І саме через них я жодного разу не звернув з тих шляхів, що вели мене вниз. Ні, Сортувальний Капелюх за жодних умов не міг помістити мене в її гуртожиток. Видається, моя остаточна втрата була вирішена вже тоді. Рішення Сортувального Капелюха було правдивим, але чи було воно справедливим? Чи це справедливо, що одні діти відважніші за інших, і тим судиться усе життя чоловіка?

Ріанне Фелторн почала розуміти, що ніколи не мала й крихти уявлення того, ким був професор із настійок усередині, і, на жаль, усі ці темні приховані глибини жодним чином не допомагали вирішити її проблему.

 — Але ні, — продовжував Снейп, — я знаю, коли все було зруйновано останнього разу. Я можу назвати день і час, коли я втратив свій останній шанс. Міс Фелторн, чи пропонував вам Сортувальний Капелюх Рейвенклов?

 — Т-так, — не задумуючись сказала вона.

 — Ви вмієте розгадувати загадки?

 — Так, — знову сказала вона, бо хай там що хотів розповісти професор Снейп, вона не почує цього, сказавши „ні‟.

 — Я зовсім не вмію розгадувати загадки, — Снейп наче говорив сам до себе. — Мені всього лише раз загадали загадку, і я не зрозумів навіть найпростішої її частини, доки не було надто пізно. Я навіть не зрозумів, що вона призначалася мені, доки не було надто пізно. Я гадав, що випадково підслухав її, хоча насправді підслухали мене. Тому я продав свою загадку іншому, і саме тоді руйнування мого життя перетнуло лінію неповернення.

Голос Снейпа звучав скоріше відсторонено, ніж сумно.

 — І навіть зараз я не розумію нічого важливого. Скажіть мені, міс Фелторн, припустімо чоловік із ножем спіткнувся об дитину і вбив себе. Чи сказали б ви, що ця дитина, — голос Снейпа став нижчим, наче він імітував чиїсь глибші інтонації, — „МОЖЕ ПЕРЕМОГТИ‟ його?

 — Е…​ ні?

 — Тоді що це взагалі означає, змога перемогти когось?

Ріанне замислилася. (Вже не вперше за своє життя вона жалкувала, що не обрала Рейвенклов, і вічні муки батьківського несхвалення, але Сортувальний Капелюх не пропонував їй Ґрифіндор.)

 — Що ж, — Ріанне було складно добирати слова, — Це означає, що ти можеш, але не зобов’язаний. Це означає, ти можеш це зробити, якщо спробуєш…​

 — Вибір, — професор із настійок і далі говорив відсторонено, наче він говорив не з нею. — Буде вибір. Видається, саме про це і йдеться у загадці. І цей вибір не вирішений наперед, адже в загадці не сказано переможе, а зможе перемогти. Як доросла людина може позначити немовля як рівного собі?

 — Що? — сказала Ріанне. Вона нічого не зрозуміла.

 — Позначити немовля просто. Усіляке сильне темне прокляття може створити стійкий шрам. Але таке можна зробити з будь-якою дитиною. Але яка позначка буде свідоцтвом того, що немовля твоя рівня?

Вона відповіла перше ліпше, що спало їй на думку.

 — Якщо ви підписуєте шлюбний контракт, то це означає, що одного дня ви станете рівними, коли дитина виросте і ви одружитесь.

 — Це…​ — сказав Снейп, — гадаю, це не зовсім те, міс Фелторн, але дякую за спробу.

Чоловік потер свої скроні довгими, тонкими пальцями, рухи яких були відточені помішуванням зіль з невимовною точністю.

 — Цього достатньо, щоб звести мене з розуму. Стільки всього залежить від таких крихких слів. Силою, невідомою йому…​ це має бути щось більше, ніж просто якесь невідоме закляття. Щось, чого він не міг би надбати самим навчанням і практикою. Якийсь вроджений талант? Ніхто не може навчитися бути метаморфомагом…​ Але це не схоже на силу невідому йому. До того ж, не розумію, як кожний може знищити все, крім залишку іншого. Я можу зрозуміти це в одному напрямку, але не в протилежному…​ — професор із настійок позіхнув. — І нічого з цього немає жодного сенсу для вас, чи не так, міс Фелторн? Слова — це ніщо. Слова — лише тіні. Зміст у її інтонаціях, але я ніколи не був спроможний…​

Професор із настійок поступово змовк, а Ріанне продовжувала дивитися на нього.

 — Пророцтво? — вереснула Ріанне. — Ви почули пророцтво?

Вона кілька місяців ходила на віщування, доки з огидою не закинула уроки, але вона достатньо дізналася про те, як воно працює.

 — Я спробую ще одну річ, дещо, чого раніше не робив. Міс Фелторн, слухайте звук мого голосу, те, як я говорю, а не самі слова, і скажіть, що, на вашу думку, вони значать. Зможете? Добре, — сказав Снейп, коли вона слухняно кивнула, хоча й не була впевнена, що розуміє, чого від неї потребують.

Северус Снейп глибоко вдихнув і промовив:

 — БО РАЗОМ ЦІ ДВА РІЗНИХ ДМУХИ НЕ МОЖУТЬ ІСНУВАТИ В ОДНОМУ СИТІ.

Мурахи пробігли її спиною, підсилені знанням того, що ці вимовлені загробним тоном слова імітували справжнє пророцтво. Схвильована, вона викинула перше, що прийшло їй у голову. Можливо, на неї вплинуло те, хто саме складав їй компанію.

 — Ці два різні інгредієнти не можуть існувати в одному казанку?

 — Але чому ні, міс Фелторн? Який зміст такого твердження? Що нам насправді кажуть?

 — Ах…​ — вона ризикнула, — якщо два інгредієнти змішаються, вони загоряться і спалять казанок?

Обличчя Снейпа не змінило свого виразу.

 — Можливо, — нарешті сказав Снейп, після того, як вони просиділи на дивані у повній тиші, здавалося, кілька хвилин. — Це пояснило б слово мусить. Дякую, міс Фелторн, ви знову мені допомогли.

 — Я…​ Я була рада…​ — слова застрягли їй у горлі. Професор із настійок подякував їй із завершувальним тоном у голосі, і вона знала, що час Ріанне Фелторн, яка пам’ятає ці моменти, закінчується. — Якби ж я не мала цього забувати, професоре Снейп!

 — Якби ж, — Северус Снейп сказав так тихо, що вона ледве його почула, — все було інакше…​

Професор із настійок встав з дивану, і вона перестала відчувати його вагу поряд із собою. Він повернувся, дістав із мантії паличку і націлив її на неї.

 — Зачекайте…​ — сказала вона. — Спершу…​

Чомусь це було невимовно важко, зробити перший крок від фантазії до реальності, від того, щоб уявляти, до того, щоб робити. Навіть якщо це всього лише один крок, і він нікуди не поведе далі. Різниця була великою, наче відстань між двома горами.

Сортувальний Капелюх не пропонував був їй Ґрифіндор.

…​чи було це справедливо, що тим судиться життя жінки?

Якщо ти не здатна сказати цього зараз, коли ти про це потім навіть не згадаєш, коли нічого не продовжиться з цього моменту, наче ти от-от помреш…​ То коли ти зможеш це сказати, хоч комусь?

 — Чи можу я спершу отримати поцілунок?

Чорні очі Снейпа вивчали її так інтенсивно, що її рум’янець дістався аж грудей. Вона думала, чи знає він, що вона все одно виявила слабкість, і насправді хотіла не поцілунку.

 — Чому ні, — тихо сказав професор із настійок. Він нахилив голову над диваном і поцілував її.

Це зовсім не було схоже на її фантазії. В них його поцілунки були невтримні, наче відібрані в неї, а це було…​ це було незграбно. Губи Снейпа надто тиснули й вдавлювали її губи в зуби, і кут був неправильний, і їхні носи наче згиналися, і його губи були надто тугими і…​

Тільки коли професор із настійок знову випрямився і націлив на неї паличку, вона зрозуміла.

 — Це ж не був…​ — здивовано спитала вона, дивлячись на нього знизу, — це не був…​ чи це був…​ ваш перший…​

Ріанне Фелторн роздивлялася кам’яний льох, стискаючи у руці екстраординарний рубін, що вона знайшла його вкопаний у бруд у кутку. Це була неабияка удача, і вона не розуміла, чому від погляду на рубін їй ставало так сумно. Наче вона забула щось, щось, що було цінним для неї.