Розділ 74. ПС, Ескалація конфліктів, ч.9

Гаррі зробив крок уперед, а тоді ще один, аж доки бентега не почала наповнювати його й діяти на нерви.

Він нічого не сказав, не здійняв руки; всеохопна бентега сама повідомить про його присутність.

З-поза зачинених дверей до кабінету надійшов шепіт — звук здолав перешкоду так, ніби жодних дверей між ними не було.

 — Зараз не мій робочий час, — пролунав холодний шепіт, — так само й час нашої зустрічі ще не настав. Я знімаю з вас десять балів Квірела — радійте, що не більше.

Гаррі зберігав спокій. Пригода в Азкабані дещо вплинула була на його оцінювання емоційних пертурбацій; втрата очка гуртожитку, що раніше мала 5 балів з десяти за шкалою значущості, тепер коливалася десь біля трьох десятих бала. Голос Гаррі також прозвучав рівно:

 — Ви зробили гіпотезу, що її можна перевірити, і в результаті перевірки її було спростовано, професоре. Ось і все, на що я хотів звернути увагу.

Коли Гаррі розвернувся, щоб піти, він почув, як позаду нього прочиняються двері, і він озирнувся, дещо здивований таким розвитком подій.

Професор Квірел сидів, відкинувшись у своєму кріслі, його голова вільно звисала на підголівник, а перед ним у повітрі висів пергамент. Обидві руки професора із захисту лежали на столі так мляво, ніби достоту позбавлені нервових закінчень. Його можна було б прийняти за труп, якби не зимно-блакитні очі, які рухалися туди-сюди, туди-сюди.

Пергамент зник, на його місці зʼявився наступний — так швидко, що здалося, ніби папірець просто блимнув.

І ось заворушилися губи.

 — І який висновок, — прошепотіли вони, — ви з цього робите, містере Поттер?

Гаррі, вражений побаченим, постарався якнайкраще вирівняти голос і відповів:

 — Звичайні люди не завжди залишаються пасивними, а Герміона Ґрейнджер під більшою загрозою з боку гуртожитку Слизерин, ніж ви очікували.

Губи співрозмовника злегка перекривилися.

 — Ви гадаєте, я помилився зі своєю оцінкою людської природи. Та навряд чи це єдине пояснення, хлопче. Знаєш інше?

Гаррі втупився в професора із захисту, насупивши брови.

 — Набридло, — прошепотів професор із захисту. — Стій тут, доки сам не збагнеш, або забирайся.

Погляд професора із захисту продовжив бігати пергаментом, ніби Гаррі припинив існувати.

Шість пергаментів потому Гаррі зрозумів, і озвучив свій здогад:

 — Ви гадаєте, що ваше передбачення не справдилося через втручання іншого фактора, якого не було у вашій моделі. Якась причина, через яку гуртожиток Слизерин ненавидить Герміону більше, ніж вам здавалося. Це як коли орбітальні розрахунки для Урана виявилися хибними, і проблема полягала не в законах Ньютона, а в тому, що тоді ніхто не знав про Нептун…​

Пергамент зник, але на зміну йому не прийшов інший. Голова підвелася з підголівника, очі подивилися прямо на Гаррі, а голос прозвучав тихо, але не безбарвно.

 — Я гадаю, хлопче, — м’яко сказав професор Квірел майже нормальним голосом, — що, якби весь Слизерин ось так вже надто ненавидів її, я б це помітив. І все ж таки троє провідних бійців цього гуртожитку зробили радше щось, ніж нічого, не зваживши на ризик і особисту ціну такого вчинку. Яка сила могла б їх мотивувати або спонукати їх до дії? — крижаний блакитний зблиск в очах професора із захисту зустрівся з пильним поглядом самого Гаррі. — Можливо, якась впливова особа зі Слизерину. Тоді який зиск гадана особа отримала б від шкоди, завданої дівчині та її послідовницям?

 — Е…​ — вагомо сказав Гаррі. — Це мав би бути хтось, кому Герміона якось загрожує, або хтось, кому дістанеться вся слава, якщо з нею щось трапиться? Я не знаю нікого, хто б відповідав цим критеріям, але, втім, крім першокласників, я мало кого знаю в Слизерині.

Гаррі також спало на думку, що дедукційним методом вирахувати прихованого суперінтригана на основі єдиного, дещо неочікуваного нападу — це дещо недостатній аргумент на користь апріорно малоймовірної теорії; а втім, це ж дедукція професора Квірела…​

Професор із Захисту просто дивився на Гаррі, опустивши повіки, наче був роздратований.

 — Аа, так, — сказав Гаррі, — Я дійсно впевнений, до Драко Мелфой не має до цього жодного стосунку.

Почулося шипіння повітря, випущеного з-поміж зубів — наче зітхання.

 — Він син Луціуса Мелфоя, його підготовка відповідала дуже високим вимогам. Хай там що ви в ньому побачили, навіть у буцімто спонтанні моменти, коли крізь його маску ненадовго проступає, як вам здається, правда — навіть тоді все побачене може бути лише частиною того образу, який він хоче тобі показати.

Хіба що Драко спромігся наслати чари патронуса виключно, щоб підтримати свою акторську гру. Та вголос Гаррі, звісно, цього не сказав; натомість він лише злегка посміхнувся і зауважив:

 — Тож або ви самі ніколи насправді не читали думок Драко, або ви просто хочете, щоб я так вважав.

Запала мовчанка. Одна з рук поманила Гаррі пальцем.

Гаррі ступив всередину кімнати. Двері за ним зачинилися.

 — Такого не варто було казати вголос людською мовою, — м’яко зауважив професор Квірел. — Застосування виманології на нащадкові роду Мелфоїв? Дізнайся про таке Луціус Мелфой, він одразу б організував мою випадкову смерть.

 — Він би спробував, — сказав Гаррі. Це мало б викликати тінь посмішки в очах професора Квірела, та обличчя професора із захисту лишилось нерухомим. — Але перепрошую.

Коли професор із захисту знову заговорив, його голос повернувся до холодного шепоту.

 — Гадаю так, вбивці можна було б поспівчувати, — тут його голова запала назад, на підголів’я крісла, перекотилася на бік, очі перервали контакт з очима Гаррі. — Та ці маленькі ігри й так ледь чи мене цікавлять. Додати ще виманологію — і це взагалі перестане бути грою.

Гаррі не знав, що й казати. Він раз чи два бачив професора Квірела у гніві, та цей його стан здавався більш порожнім, чи що, і Гаррі гадки не мав, як реагувати.

Що вас непокоїть, професоре Квірел?‟ — він же не міг таке запитати.

 — А що вас цікавить? — спитав Гаррі за кілька хвилин, коли сформував дещо безпечнішу стратегію спрямування уваги професора Квірела на позитив. Гаррі чомусь здалося, що професор не оцінить результати експериментальних досліджень, згідно з якими, щоб бути задоволеним життям, слід записувати в щоденник, за що ти вдячний сьогодні.

 — Я скажу вам, що мене не цікавить, — сказав крижаний шепіт. — перевірка обов’язкових за програмою рефератів мене не цікавить, містере Поттер. Та я обіймаю посаду професора із захисту в Гоґвортсі, і я доведу цю справу до кінця. Ще один пергамент виринув перед головою професора Квірела, і його очі почали його переглядати. — Різ Белка мала високу посаду в моїх військах, перш ніж її охопило це шаленство. Я запропоную їй альтернативу виключення — розповісти мені, що саме змусило її так діяти. Я їй дуже докладно поясню, що станеться, якщо вона збреше. Читати обличчя я все ж таки собі дозволяю.

Професор із захисту вказав кудись за спину Гаррі, на двері.

 — Втім, чи то ви помилилися щодо людської природи, — зауважив Гаррі, — чи то в Слизерині діє якась невідома сила, — у будь-якому разі Герміона Ґрейнджер у більшій небезпеці, ніж ви передбачали. Останнього разу це були три сильних бійці, а що ж буде далі…​

 — Вона не бажає ані моєї допомоги, ані вашої, — заперечив м’який холодний голос. — Ваші проблеми вже не здаються мені такими цікавими, як раніше, містере Поттер. Ідіть.


Якимось чином, хоча всі вони були рівні, і вона точно не була головною, завжди так виходило, що Герміона перша брала слово в таких ситуаціях.

Чотири столи в їдальні Гоґвортсу, чотири гуртожитки за сніданком, — всі зиркали туди, де вони, вісім членів С.С.Р.А.Г.Ч., зібгалися купкою.

Професор Флитвік також суворо зиркав на них з Високого столу. Герміона туди не дивилася, але відчувала погляд професора Флитвіка потилицею. Буквально відчувала. Вкрай химерне відчуття.

 — Чому ви сказали Трейсі, що бажаєте поговорити з нами, містере Поттер? — різко спитала Герміона.

 — Професор Квірел вчора ввечері виключив Белку з її війська, — сказав Гаррі Поттер. — Та з усіх позапрограмних заходів із захисту. Хтось із вас розуміє значення цієї події? Міс Ґрінґрас? Падмо?

Гаррі обвів їх усіх поглядом. Герміона спантеличено перезирнулася із Падмою, а Дафна заперечно похитала головою.

 — Що ж, — тихо прокоментував Гаррі, — насправді я на це й не сподівався. А означає це, що ви у небезпеці, і я не знаю, наскільки велика ця небезпека, — хлопчик розправив плечі й подивився Герміоні прямо в очі. — Я не збирався таке казати, але…​ Я лише хотів запропонувати вам будь-який захист, що я його зможу забезпечити. Можу дати усім зрозуміти, що всі, хто стає вам на заваді, стає на заваді Хлопчику-Що-Вижив.

 — Гаррі! — обурено озвалася Герміона. — Ти знаєш, що я не хочу…​

 — Дехто з них і мої друзі теж, Герміоно. — Гаррі не відводив погляду. — І це їхнє рішення, а не твоє. Падмо? Ти сказала мені, що я нічого тобі не винен за те, що зробив — таке зазвичай кажуть друзі.

Герміона відірвала погляд від Гаррі й подивилася на Падму — та похитала головою.

 — Лавандо? — спитав Гаррі. — Ти добре билася у лавах мого війська, і я битимуся за тебе, якщо ти забажаєш.

 — Дуже дякую, генерале! — відказала Лаванда. — Тобто, містере Поттер. Але ні. Я — героїня, до того ж ґрифіндорка, і я здатна сама дати собі раду.

Запала мовчанка.

 — Парваті? — правив своє Гаррі. — Сьюзен? Анна? Дафна? Я не так добре знаю кожну з вас, але я запропонував би такий захист будь-кому, хто б до мене із цим звернувся, гадаю.

Одна за одною, чотири дівчинки похитали головами.

Тоді Герміона зрозуміла, до чого все йде, але не бачила, що можна вдіяти з цього приводу.

 — А як же моя вірна солдат, Трейсі з Хаосу? — спитав Гаррі Поттер.

 — Чесно? — глитнула повітря ротом Трейсі, не звертаючи жодною уваги на гострі погляди Герміони й решти дівчаток. Руки Трейсі злетіли до її лиця, ніби прикриваючи рум’янець, якого насправді не було, Герміона ж бачила; її карі очі, якщо не сяяли, то принаймні дуже широко розплющились. — Ви ладні таке зробити? Для мене? Тобто…​ тобто, звісно, без питань, генерале Хаосу…​


Тож саме того ранку Гаррі Поттер підійшов спочатку до стола Ґрифіндору, потім до стола Слизерину, і пояснив обом гуртожиткам, що, якщо хтось образить Трейсі Девіс, незалежно від того, що вона у той час робитиме, то цитата, відчує на собі істинне значення Хаосу, кінець цитати.

Драко знадобилася неабияка витримка, щоб не почати битися головою о свою таріль з бутербродами.

Цькувальники Гоґвортсу не те щоб мають наукові схильності.

Та навіть вони, Драко це знав, захочуть перевірити цю гіпотезу.


Спілка Сприяння Руху Англійських Героїнь-Чарівниць не робила спеціального оголошення. Здавалося, не мало сенсу це оголошувати. Та всі вони тихо вирішили (чи, у випадку Лаванди, погодилися з дуже гучними аргументами товаришок) зробити перерву у боротьбі зі цькувальниками, принаймні, доки старости гуртожитків не припинять дивитися на них з осудом, а старші учні не припинять штурхати Герміону у стіни.

Дафна сказала була Мілісент, що вони роблять перерву.

Тому Дафна неабияк здивувалася, коли за декілька днів їй до сніданкового столу доправили пергамент, на якому тремтячими каракулями були виведено таке:

О другій по обіді на верхівці сходів до бібліотеки ДУЖЕ ВАЖЛИВО всі мають там бути — Мілісент

Дафна роззирнулася, та ніде у Великій залі Мілісент не побачила.

 — Повідомлення від твого інформатора? — перепитала Герміона, коли Дафна все їй розказала. — Дивно як…​ Я не…​

 — Що ти не? — перепитала Дафна, коли рейвенкловка обірвала себе посеред речення.

Генерал Сонечка потрусила головою і сказала:

 — Слухай, Дафно, я гадаю, нам треба знати, звідки беруться ці повідомлення, перш ніж їх слухатись. Подивися, що трапилося минулого разу, хто міг знати, де будуть ті троє цькувальників, якщо вони були не заодно?

 — Не можу сказати, — відповіла Дафна. — Себто, нічого не можу сказати, але я знаю, звідки йдуть ці повідомлення, і я знаю, як хтось може знати.

Герміона подивилася на Дафну — в цю мить учениця з Рейвенклову підозріло нагадувала професорку Макґонеґел.

 — Ясненько, — сказала Герміона. — А ти знаєш, як Сьюзен раптово перетворилася на супердівчину?

Дафна похитала головою і відповіла:

 — Ні, але я гадаю, це може бути дуже важливо, що, отримавши повідомлення про те, де ми маємо бути, ми всі маємо там бути.

Дафна не бачила що трапилося було зі Сьюзен після того, як вона, Дафна, спробувала обійти пророцтво, утримавши Сьюзен деінде. Та їй потім розповіли, і тепер Дафна боялася, що…​

Боялася, може, вона…​

Можливо, вона могла щось Зіпсувати…​

 — Ясненько, — сказала Герміона, виконуючи Погляд Макґонеґел на біс.


Видавалося, ніхто не знав, де це почалося, і хто це почав. Якби хтось спробував відстежити джерело, відмотуючи назад слово за словом, натяк за натяком, то побачив би величезний ланцюжок, замкнений у коло.

Перегрина Дерика постукали по плечу, і він пішов з уроку зіллєваріння ще вранці.

Джеймі Асторґа почув, як хтось шепоче йому у вухо за обідом.

Роберт Джаґсон Третій знайшов крихітну складену записку в себе під тарілкою.

Карл Слоупер підслухав, як про це шепочуться двоє старших ґрифіндорців, і вони обдарували його значущими поглядами, коли проходили повз.

Ніхто не міг згадати, звідки пішла чутка, чи хто перший сказав це вголос, та це була інформація про місце, про час, і про колір — він мав бути білим.


 — Всі й кожна з вас мусять абсолютно чітко це розуміти, — сказала Сьюзен Боунз. Учениця Гафелпафу, а може, якась невідома сила, що її захопила, вже навіть не намагалася поводитися, як звичайно. Круглолиця дівчинка крокувала коридорами твердою, впевненою ходою. — Якщо ми дістанемося туди, і там лише один цькувальник, то добре, можемо битися з ним як зазвичай. Мої таємні суперсили не активуються, якщо нема загрози для безневинних. Втім, якщо з шафи вистрибнуть п’ять семикласників, ви знаєте що робити? Правильно, вам треба тікати й дати мені з ними битися. Опціонально можна знайти й привести вчителя, та найважливіше — ви мусите втекти, щойно я проб’ю для вас прохід. У таких бійках, ви — клопіт. Ви — цивільні мішені, що я мушу піклуватися про їхню безпеку. Тому ви заберетеся звідти якнайшвидше і не будете намагатися робити бодай щось героїчне. Бо інакше, щойно ви виберетесь із лікарняного відділення, я особисто прийду і надеру ваші дупи прямо поряд з лікарнею. Все ясно?

„Так‟, — пискнула більшість дівчаток, хоча, у випадку Анни, це прозвучало як: „Так, леді Сьюзен!‟

 — Не називай мене так, — обірвала її Сьюзен. — І я щось вас не почула, міс Браун! Я попереджаю вас, у мене є друзі, що пишуть п’єси. Зробите щось дурне, і нащадки запам’ятають вас як дурепу-Лаванду, королеву заручниць.

(Герміону почало неабияк хвилювати, скільки ще учнів у Гоґвортсі мають загадкову темну сторону, як Гаррі, і наскільки ймовірно, що в неї самої така виросте, якщо забагато з ними спілкуватися.)

 — Згода, капітане Боунз, — сказала Лаванда із неабиякою повагою, і ось вже вони звернули за ще один ріг на найкоротшому шляху до бібліотеки. Наразі вони опинилися в доволі широкому коридорі з шістьма подвійними дверима, по три з кожного боку. — Скажіть, якщо ваша ласка, чи могла б я якось стати подвійною відьмою?

 — Запишись на підготовчу програму аврорів на шостому році навчання. — відповіла Сьюзен. — Це найкраще що є, після подвійної відьми. Так, а якщо славетний аврор запропонує тобі своє керівництво під час літнього стажування, не слухай нікого, хто тобі скаже, начебто він жахливо впливає на людей і ти майже точно загинеш.

 — Так, так, зрозуміло, — швидко закивала Лаванда.

(Падма, якої не було минулого разу, позирала на Сьюзен дуже скептично.)

Раптом Сьюзен завмерла на місці, вгору злетіла її паличка, вона вимовила „Протеґо Максимус!Protego Maximus!

Від викиду адреналіну Герміону затрусило, і ось вже вона дістає паличку й розвертається…​

Але не бачить нічого страшного крізь блакитне мерехтіння, що їх тепер оточує.

Інші дівчинки, які так само зайняли бойові позиції, теж були спантеличені.

 — Перепрошую! — сказала Сьюзен. — Вибачте, дівчата. Дайте мені хвилинку, я перевірю, чи це безпечне місце. Я тут декого згадала й одразу подумала, що цей коридор, в якому ми зараз, з усіма цими дверима — ну просто ідеальне місце для засідки.

Запала тиша.

 — Так, — пролунав грубий чоловічий голос, спотворений якимось гудінням, і через це невпізнанний.

Всі шість пар подвійних дверей розчахнулися.

Всередину линув потік білих мантій, маскувальних білих мантій без ознак приналежності до гуртожитку, без облич, які були надійно приховані білою матерією каптурів. Їх прибувало й прибувало, аж доки вони не заповнили собою величезний коридор так, що годі було й порахувати. Не менше п’ятдесяти мантій, видається. Точно понад тридцять. Всі вони були оточені блакитним мерехтінням.

Сьюзен сказала декілька Вкрай Поганих Слів, таких огидних, що у будь-якій іншій ситуації Герміона би помітила.

 — Те повідомлення! — заволала нажахана Дафна. — Воно було не від…​

 — Мілісент Булстроуд? — уточнив голос із гудінням. — Ні, не від неї. Розумієте, міс Ґрінґрас, якщо одна й та сама дівчинка відсилає через систему Слизерину повідомлення кожного дня, що ви б’єтеся із цькувалником, скоро хтось іще обов’язково зверне на це увагу. Нам доведеться переговорити з нею після того, як ми закінчимо тут з вами.

 — Міс Сьюзен, — сказала Анна, і в її голосі почало чутися тремтіння, — а чи не будете ви настільки супер, щоб…​

 — Море рук здійняло палички. Серія сліпучих зелених спалахів, масивна атака заклять-пробивачів щитів, і ось вже нема захисного купола навколо них, а Сьюзен впала на коліна і тримається за голову.

З обох кінців коридору постали бар’єри зі щільної чорноти. За подвійними дверима, там, де Герміоні було щось видно, були самі лише порожні класи й глухі кути.

 — Ні, — сказав чоловічий голос, замаскований гудінням, — вона не могла б. Раптом ви не помітили, ви розлютили дуже багато людей, і ми не маємо наміру програвати цього разу. Гаразд, усі, цілься!

Палички довкола периметру знову взяли ціль — достатньо низько і точно, щоб закляття не зрикошетило на своїх, якщо не влучить.

А тоді ще один чоловічий голос, теж замаскований схожим гудінням, раптом сказав: „Гоменум Ревеліо!

За мить вибухнула ще одна серія пробивачів щитів та атакуючих заклять — всі рефлекторно атакували раптом виявлену постать, і розбили щити, які майже одразу почали формуватися навколо неї…​

А тоді, коли ця постать впала додолу, — запала шокована тиша.

 — Професор Снейп? — сказав другий голос. — Це він втручався увесь цей час?

На кам’яній підлозі лежав непритомний майстер зіллєваріння Гоґвортсу; його заплямована мантія сколихнулася один останній раз, перш ніж влягтися на долівці; паличка викотилася з його безпомічної руки.

 — Ні, — сказав перший чоловічий голос, трохи менш впевнено. Та мовець зібрав себе до купи: — Ні, це абсолютно неможливо. Він чув, як ми передаємо звістку, і, вочевидь, прийшов прослідкувати, щоб знову хто-небудь щось не зіпсував. Ми його потім розбудимо, перепросимо, він забуттятне дрібноту, щоб вони цього не пам’ятали, він вчитель, йому можна. Хай там як, упевнімось, що більше нас ніхто не потурбує. Верітас Окулум!

У відповідь пролунало, мабуть, повні дві дюжини різноманітних заклять, та жодних більше невидимих людей не з’являлося. Одне з цих заклять примусило серце Герміони болісно стиснутись; вона впізнала його. Це закляття вона була бачила в описі Плаща невидимості; і хоча воно не викрило б носія Плаща, та здатно було виявити, якщо Плащ чи певні інші артефакти перебували поблизу.

 — Дівчатка? — прошепотіла Сьюзен. Вона повільно підводилася на ноги, хоча Герміона бачила — їй це важко давалося. — Дівчата, вибачте за те, що я ото була сказала. Якщо маєте на прикметі щось розумне або геройське, щоб можна було утнути — утніть, будьте такі ласкаві.

 — Ой, точно, — відгукнулася на це Трейсі Девіс, і голос її тремтів. — Я майже забула, — Слизеринка підвищила голос.

 — Гей, ви всі! — проверещала Трейсі не дуже впевнено. — Гей, ви що, і мене збираєтеся скривдити?

 — Взагалі-то так, і тебе, — відповів гудючий голос ватажка. — Збираємося.

 — Але ж я під захистом Гаррі Поттера, і ви це знаєте! Той, хто спробує мені зашкодити, пізнає справжнє значення Хаосу! То що, ви мене відпустите? — це мало б прозвучати мужньо. А прозвучало благально.

Їхні супротивники притихли. Декілька каптурів розвернулись, щоб бачити один одного, потім розвернулися до дівчаток.

 — Гм…​ — сказав гудючий чоловічий голос. — Гм…​ ні.

Трейсі Девіс сховала свою паличку до мантії.

Повільно, підкресленим виваженим рухом, вона підняла правицю над головою та з’єднала разом великий і вказівний пальці.

 — Вперед, — сказав той голос.

І Трейсі Дейвіс клацнула пальцями.

Запала тиша, довга і жахлива.

Нічого не сталося.

 — Ну що ж, — почав голос ватажка…​

Трейсі заговорила, чи то забелькотіла, ще вищим і дуже нетвердим голосом: „Акатло, мандатус сам‟. Її рука, витягнута ще вище, вдруге клацнула пальцями.

Безіменний холод пробіг в Герміони спиною, вона здригнулася від остраху і відчула раптову дезорієнтацію — ніби під нею щойно нахилилася підлога, і вона от-от зіслизне кудись у невідому зовнішню темряву.

 — Що вона…​ — почав гудючий жіночий голос.

Обличчя Трейсі було зблідле, спотворене страхом, та губи її рухались, викидали назовні звуки тонкого речитативу: „Мабра, брагоринн, мабра…​

В обмеженому просторі коридору раптом дмухнув холодний вітер, ніби темне дихання ковзнуло по їхніх обличчя й доторкнулося до рук льодом.

 — Вогонь на неї на рахунок три! — прокричав основний голос. — Один, два, три!

І ось приблизно сорок голосів проревіли закляття, створивши концентричний вибух вогняних блискавок, що вдарився об стіни широкого коридору і запалав яскравіше за сонце…​

…​за мить до удару блискавок навколо дівчаток зʼявився темно-червоний восьмикутник. Усі блискавки зникли, торкнувшись його поверхні, і ще за мить він також зникнув.

Герміона це бачила, бачила, але все одно не могла собі уявити; вона не могла собі уявити захисні чари настільки потужні, щоб протистояти армії.

А голос Трейсі провадив далі свій речитатив, який звучав все гучніше й впевненіше. На обличчі її застиг такий вираз, ніби вона намагалася щось згадати дуже близько до тексту.

Шафл, дафл, мазл, маф.

Фіста, віста, міста-каф.

І ось вже всі присутні, і героїні, і цькувальники, відчули, як чиясь темна воля тисне на них, як тремтить повітря, як щось накопичується і зростає. Все блакитне мерехтіння навколо білих мантій, всі захисні чари, все вимкнулося було, хоча жодне видиме закляття їх не торкалося. Подеколи спалахувало світло — хтось розпачливо бив якимись закляттями, та всі вони сходили нанівець посеред повітря, згасали, як полум’я свічок, якщо доторкнутися ним до води.

Чорні бар’єри, які затуляли були коридор з двох боків, розтанули як дим під цим зростаючим тиском. Втім, після зникнення бар’єрів стало видно, що виходи запечатані, заблоковані фільонками з чорного металу, поплямованого чимось схожим на кров. Коли Трейсі проспівала „Лемаранш, Плач, Лемаранш‟, жахливе блакитне сяйво почало точитися крізь металеві фільонки; і ось шість подвійних дверей одночасно гупнули — зачинилися, а цькувальники в білих мантіях впали у паніку — накинулися на них із кулаками й виттям.

І ось Трейсі різко викинула руку ліворуч від себе, і прокричала „Корнас!‟, тоді вказала пальцем кудись вниз і гримнула „Слаанес!‟, потім — нагору („Нурголс!‟), і, нарешті, праворуч, „ЦЗІНЧІ!

Трейсі замовкла, глибоко вдихнула повітря; Герміона опанувала свій голос і прокричала:

 — Зупинися! Трейсі, ні!

Та на губах Трейсі блукала дивна, шалена посмішка. Вона ще вище здійняла руку й клацнула пальцями втретє; а коли вона знову заговорила, то здавалося, ніби її тонкому дівчачому голосу підспівує невидимий басовий хор:

Темрява, поза темніша за темряву, чорніша за найглибший чорний.
Похована під потоком часу…​
Від темряви до темряви голос твій лунає в порожнечі,
Невідома ані смерті, ані життю.

 — Що ти робиш? — вереснула Парваті, зібралася було смикнути слизеринку додолу, бо та ото почала здійматися у повітря.

Дафна зі Сьюзен схопили Парваті за руку в ту саму мить, коли Дафна крикнула:

 — Не треба, ми не знаємо, що станеться, якщо перервати ритуал!

 — Ну а що станеться, якщо його ЗАВЕРШИТИ? — закричала Герміона, в неї мозок ладен був в цей момент розплавитись.

Обличчя Сьюзен побіліло, мов крейда, і вона прошепотіла:

 — Вибачай, Дикозоре…​

А Трейсі провадила своє, і злітала все вище і вище, її чорне волосся несамовито тріпотіло на холодному вітрі:

Ти, що знаєш прохід, ти, що є проходом, ключем і охоронцем проходу:
Велю тобі відкрити шлях для нього, і з’явити його силу переді мною!

Коридор занурився в повну темряву й цілковиту тишу; і тільки Трейсі було видно й чутно, ніби більш нічого не лишилося у всесвіті, крім неї та світла, що линуло на неї з якогось невідомого джерела.

Сяйлива дівчина здійняла руку один останній раз, і з жахливою невідворотністю стиснула разом великий і вказівний пальці.

З темряви Герміона вдивилася в обличчя Трейсі й побачила, що очі слизеринки мають тепер точно такий зелений колір, як і в Гаррі Поттера.

Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес!
Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес!
ГАРРІ ДЖЕЙМС ПОТТЕР-ЕВАНС-ВЕРРЕС!

Останній клац пролунав, як грім, а тоді…​


Гаррі прийняв доволі розслаблену позу, всівшись у глибоке крісло перед величезним столом директора Гоґвортсу: закинув ногу на ногу, дав рукам спокійно звисати з підлокітників. Гаррі, як міг, намагався не зважати на шум пристроїв довкола, хоча той з них, що був просто в нього за спиною, гукав, як сова у м’ясорубці, і ігнорувати його було нелегко.

 — Гаррі, — звернувся до нього старий чарівник по інший бік столу. Його старечий голос звучав стримано, а блакитні очі уважно дивилися на Гаррі з-під блискучих серпастих окулярів. Директор Дамблдор обрав мантію кольору пурпурової ночі; це не офіційна чорна мантія, але достатньо темна, щоб передати абсолютну серйозність, принаймні, за модними кодами світу чарівників. — Ти…​ відповідальний за це?

 — Я не можу заперечити свого впливу в цій справі, — відповів Гаррі.

Старий чарівник зняв окуляри, нахилився ближче до Гаррі через стіл, прямо подивився блакитними очима в зелені.

 — Я поставлю тобі одне питання, — тихим голосом промовив директор. — Як гадаєш, те, що ти зробив сьогодні, було…​ доречно?

 — Це були цькувальники, і вони прийшли туди з прямим наміром скривдити Герміону Ґрейнджер та сімох інших дітей-першокласників, — рівно відповів Гаррі. — Якщо я не замалий для того, щоб давати етичну оцінку моїм діям, то й вони не замолоді. Ні, директоре, вони не заслуговували смерті. Та вони заслуговували на те, щоб бути приклеєними до стелі голяка.

Старий чарівник посадив окуляри назад на ніс. Вперше за всю історію спілкування з ним, Гаррі здалося, що директору забракло слів.

 — Мерлін свідок, — сказав Дамблдор, — я зеленого поняття не маю, як я маю на таке реагувати.

 — Саме такого ефекту я хотів досягти, — сказав Гаррі. Він відчував, що в таку мить варто насвистувати веселу мелодію, та, на жаль, він так і не набув стабільних навичок у сфері свисту.

 — Мені не треба питати тебе, хто є безпосередньо відповідальним, — сказав директор. — Лише три чаклуни в Гоґвортсі мають достатньо могутності. Сам я цього не робив. Северус запевнив мене, що він до цього не причетний. А ось третій…​ — директор обурено похитав головою — Ти позичив професорові із захисту свій Плащ, Гаррі. Я не думаю, що це було мудро. Бо тепер, коли Квірел з його допомогою приховався від простих заклять, він точно зрозумів, що це смертельна реліквія — і це якщо він не здогадався про це тієї ж миті, як Плащ вперше торкнувся його шкіри.

 — Професор Квірел вже був прорахував, що я володію плащем-невидимкою, — сказав Гаррі. — Знаючи його, він, мабуть, також здогадався, що йдеться про смертельну реліквію. Але в цьому випадку, директоре, професор Квірел приховувався під однією з тих білих мантій з каптурами.

Директор помовчав.

 — Як хитро, — сказав він тоді. Директор відкинувся на спинку свого трону і зітхнув. — Я розмовляв був зі професором із захисту. Ото щойно перед тобою. Я не дуже уявляв, що йому сказати. Тож я сказав йому, що те, що він зробив, не відповідає політиці Гоґвортсу з питань підтримання дисципліни у коридорах, і як мені здається, не личить робити вчителю в Гоґвортсі.

 — І що професор Квірел вам на це відповів? — спитав Гаррі, який вважав поточну політику Гоґвортсу щодо забезпечення дисципліни в коридорах малоефективною.

Директор здавався понурим.

 — Він сказав: „Ну то звільніть мене‟.

Гаррі якось стримався, щоб не зааплодувати.

Директор насупився.

 — Але чому він це зробив, Гаррі?

 — Бо професор Квірел не любить шкільних цькувальників, а я до того ж дуже ввічливо попросив, — сказав Гаррі. А ще йому було нудно, і я хотів якось його розрадити. — Або так, або це частина якоїсь неймовірно хитрої інтриги.

Директор встав з-за столу і почав крокувати туди-сюди перед вішаком, на якому висів Сортувальний капелюх і червоні капці.

 — Гаррі, тобі не здається, що все це вийшло…​

 — Крутецько? — запропонував Гаррі.

 — Повністю й остаточно вийшло з-під контролю більш пасує, — виправив його Дамблдор. — Я не певний, що колись іще за всю історію цієї школи, ситуація була такою…​ У мене немає слова для опису цієї ситуації, Гаррі, бо вона ніколи не була такою, тож нікому не треба було вигадувати доречних слів.

Гаррі спробував би добрати слова, щоб висловити, наскільки до смаку йому цей комплімент, от тільки рот його був надто зайнятий смакуванням.

Директор споглядав його дедалі серйозніше.

 — Гаррі, ти хоч трошечки усвідомлюєш, чому ці події мене бентежать?

 — Чесно? — відповів Гаррі, — Ні, не дуже. Тобто, звісно що професорка Макґонеґел, наприклад, протестує проти всього, що хоч якось порушує нудну монотонність шкільного життя в Гоґвортсі. Але ж професорка Макґонеґел не з тих, хто підпалює курча.

Зморшки на старечому обличчі Дамблдора поглибшали.

 — Ти не розумієш мого збентеження, Гаррі, — тихо сказав директор. — Але ж сьогодні в цих стінах відбулася повномасштабна битва!

 — Директоре, — Гаррі силкувався зберігати шанобливий тон. — Не ми з професором Квірелом влаштували битву. Це була ініціатива цькувальників. Ми лише зробили вибір на користь Світлої сторони. Я знаю, є ситуації, коли межі суспільної моралі не мають чітких контурів, але в цьому випадку лінія, що розділяє поганців і героїнь — паркан з білого вогню заввишки метрів зо двадцять. Наше втручання, може, було химерним, але точно не було неправильним…​

Дамблдор повернувся до свого столу, всівся на свій м’який трон із глухим гупанням, і закрив обличчя руками.

 — Чи я щось пропустив? — спитав Гаррі. — Я гадав, що неофіційно ви будете на нашому боці, директоре. Це було так по-ґрифіндорськи. Близнята Візлі би схвалили, Фоукс би схвалив…​

Гаррі скосив очі на золоте кубельце Фоукса — воно було порожнє: чи то фенікс мав значно важливіші справи, чи то директор не запросив був його на сьогоднішню зустріч.

 — Ось в цьому, — сказав директор старечим, втомленим, дещо приглушеним голосом, — і полягає корінь проблеми, Гаррі. Є причина, з якої відважні молоді герої не стають на чолі навчальних закладів.

 — Ну добре, — сказав Гаррі. Він не зміг повністю позбавитися скептицизму в голосі. — То що ж я пропустив цього разу?

Старий чарівник підвів голову, вираз обличчя в нього став урочистим, але з тим і спокійнішим.

 — Послухай-но, Гаррі, — сказав Дамблдор. — Послухай мене уважно; бо всі могутні мусять цього навчитися, рано чи пізно. Деякі речі в цьому світі є, насправді, дуже простими. Якщо піднімеш камінь і знову відпустиш, земля від того не стане важче, зорі не зрушать зі своїх шляхів. Я кажу це, Гаррі, щоб ти знав, що я зараз не вдаю мудрість, коли кажу, що, тоді як існують прості речі, існують також і складні. Існують могутніші чаклунства, які лишають на цьому світі свій слід, і лишають слід на тих, хто їх провадить — такий, що їх не лишають звичайні закляття. Таке чаклунство потребує вагання, потребує обміркування наслідків, потребує, щоб ти зупинився й зважив ті сліди, що воно залишить по собі. І разом з тим найвишуканіша магія, що я знаю, насправді простіша за душу звичайного простака. Люди, Гаррі, люди завжди несуть на собі слід того, що роблять самі, і того, що роблять із ними. Тепер ти розумієш — щоб стверджувати, що ти мав рацію, недостатньо показати: „ось вона, межа між героєм і злодієм!‟, розумієш ти це?

 — Директоре, — відказав Гаррі рівним голосом. — це не було спонтанним рішенням з мого боку. Ні, я не знаю, який саме вплив ця подія буде мати на кожного з присутніх цькувальників. Але, якби я завжди чекав на повну інформацію, перш ніж почати діяти, я ніколи нічого не зробив би. Якщо розглянути подальший психологічний розвиток, приміром, Перегрина Дерика, то ні, побиття восьми першокласниць, либонь, не пішло б йому на користь. І ні, просто зупинити їх швидко і тихо — це теж не варіант: вони б просто зробили ще одну спробу, пізніше; необхідно було їм показати, що існує захисна сила, і що її варто боятися, — голос Гаррі лишався таким саме рівним. — Але, звісно, позаяк я — хороший хлопець, я не хотів назавжди скалічити їх, чи навіть завдати їм болю; менше з тим, покарання мало бути достатньо суворим, щоб вони його згадали, коли їм заманеться знову утнути щось подібне. Тож, зваживши очікувані наслідки так ретельно, як я тільки міг своїм обмежено раціональним інтелектом, я дійшов висновку, що наймудріше рішення — приклеїти цькувальників до стелі голяка.

Молодий герой прямо зустрів погляд старого чарівника, зелені очі незмигно дивилися в блакитні.

Та позаяк мене там не було і я нічого не робив особисто, неможливо притягнути мне до відповідальності, згідно з поточними шкільними правилами Гоґвортсу; єдиним, хто щось робив, був професор Квірел, а він — невразливий. А порушувати правила просто, щоб дістати мене — нерозумна тактика для того, хто вирощує героя для битви з Лордом Волдемортом…​

Цього разу Гаррі дійсно спробував був продумати всі можливі наслідки, перш ніж зробив пропозицію професорові Квірелу; і вперше професор із захисту не назвав був його дурнем, тільки повільно всміхнувся і засміявся.

 — Мені зрозумілі твої наміри, Гаррі, — сказав старий чарівник. — Ти гадаєш, що дав цькувальникам Гоґвортсу урок. Та, якби Перегрин Дерик міг засвоїти цей урок, він не був би Перегрином Дериком. Його лише більше спровокує те, що ти зробив — це неправильно, це несправедливо, але так воно є, — старий чарівник прикрив очі, ніби тамуючи раптовий біль, а потім знову їх розплющив. — Гаррі, найболісніша правда, що її мусить знати кожен герой, — це те, що добро не може, не мусить і не має вигравати в кожній битві. Все це почалося, коли міс Ґрейнджер вступила в бій з трьома старшими ворогами й перемогла. Якби вона цим вдовольнилася тоді, то луна від її вчинку з часом вщухла б, і все. Натомість вона зібрала команду з однокласниць і відкрито підняла паличку на виклик Перегринові Дерику та всім йому подібним; а йому подібні у відповідь могли лише підняти свої. Тож Джеймі Асторґа заходився полювати на неї, і, за природного розвитку подій, він би її переміг; це був би сумний день, але на цьому ця справа б завершилася. Вісім відьом-першокласниць не мають достатньо сил, щоб перемогти такого ворога. Але ти не міг з цим змиритися, Гаррі, не міг дозволити міс Ґрейнджер вивчити свій урок; тож ти відправив професора із захисту потайки наглядати за ними, і він проткнув щити Асторґи, коли Дафна Ґрінґрас атакувала його…​

Що? подумав собі Гаррі.

Старий чарівник провадив далі:

 — Щоразу, коли ти втручався, Гаррі, це спричиняло подальшу ескалацію конфлікту. І ось вже міс Ґрейнджер стала проти самого Роберта Джаґсона, сина смертежера, а його ще підтримують два сильних союзники. Цього разу поразка була б дуже болісною для міс Ґрейнджер. І знову, з твоєї волі й силами Квіріна, що цього разу були виявлені більш відкрито, вона виграє.

Гаррі силкувався уявити собі професора із захисту, що таємно наглядає за С.С.Р.А.Г.Ч., аби лише вберегти героїнь від біди.

 — І ось, — завершував тим часом промову старий чарівник, — так ми й прийшли до сьогодні, Гаррі, дійшли до того, що сорок чотири учні напали на вісімку першокласниць. Розгорнута битва у стінах цього закладу! Я знаю, що ти не хотів цього, але мусиш взяти на себе якусь частку відповідальності. Такого не траплялося, доки ти не вступив до цієї школи, жодного разу за всі мої десятиріччя в Гоґвортсі; ані в бутність мою учнем, ані за часи мого вчителювання.

 — Дуже дякую, — рівно відказав Гаррі. — Хоча я гадаю професор Квірел більше заслуговує на подяку.

Блакитні очі розширилися у подиві.

 — Гаррі…​

 — Ці цькувальники кривдили своїх жертв і в попередні навчальні роки, — почав Гаррі. Попри всі зусилля стриматися, він підвищив голос. — Та, видається, ніхто не навчив учнів, що їм можна давати здачі. Я знаю, що значно складніше заплющити очі на двосторонню бійку, аніж на те, що когось безпорадного закляли чи ледве з вікна не виштовхнули. Втім, чи двостороння бійка гірше? Мені дуже шкода, що я небагато читав з творчого доробку Ґодрика Ґрифіндора і, відповідно, не можу його цитувати, але має там щось бути про це. Битва у відкриту може й гучніша за тихе страждання жертв цькування; може й складніше вдавати, що все добре, але ж фінальний результат кращий…​

 — Ні, не кращий, — заперечив Дамблдор. — Не кращий, Гаррі. Завжди ставати на борню з темрявою, ніколи не давати злу пройти без спротиву — це не героїзм, а звичайна пиха. Навіть Ґодрик Ґрифіндор не вважав, що варто вступати у кожну війну, хоча все його життя пройшло у битвах, — голос старого чарівника був дуже тихим. — Насправді, Гаррі, твої слова — вони не злі. Ні, не злі, хоча мене й налякали. Свого часу, Гаррі, ти матимеш велику силу, матимеш владу над чаклунським світом, над іншими чарівниками. Якщо, коли цей час настане, ти й досі вважатимеш, що зло завжди мусить зустрічати спротив на своєму шляху…​ — в голосі директора зазвучала нота справжньої тривоги. — З часів заснування Гоґвортсу світ став більш ламкий; маю побоювання, що він не витримає натиску ще одного Ґодрика Ґрифіндора. А він ще був не такий гнівливий, як ото ти, — старий чарівник похитав головою. — Ти занадто готовий кинутись у бійку, Гаррі. Занадто ладен кинутися в бій, і Гоґвортс навколо тебе стає більш брутальним місцем.

 — Ну, — обережно добирав слова відповіді Гаррі, — не знаю, чи вас це втішить, та, гадаю, у вас неправильне уявлення про мене. Мені теж не подобаються справжні битви. Вони страшні, жорстокі, і хтось може постраждати. Але сьогодні я не бився, директоре.

Директор знову насупився:

 — Ти надіслав замість себе професора із захисту…​

 — Професор Квірел теж не бився, — спокійно заперечив Гаррі. — Бо не було нікого достатньо сильного, щоб кинути йому виклик. Сьогодні ми не билися — ми перемагали.

Минув деякий час, перш ніж старий чарівник знову заговорив.

 — Хай там що не було, — сказав директор, — але ці конфлікти мусять припинитися. Я відчуваю напругу в атмосфері, і з кожним таким зіткненням вона зростає. Всьому цьому слід покласти край, швидко і рішуче; і ти не мусиш заважати завершенню цієї справи.

Старий чарівник вказав Гаррі на великі дубові двері кабінету, і Гаррі відбув, скориставшись ними.


Вийшовши з-посеред великих сірих гаргуйлів, що дали йому пройти, Гаррі із подивом побачив, що Квірін Квірел досі стоїть, вимкнений, під стіночкою коридору, з краєчка рота стікає цівка слини на мантію. Він так і стояв був, коли Гаррі лише підіймався до кабінету директора.

Гаррі почекав, але скоцюрблена постать так і не підвелася; після довгих і ніякових декількох секунд, Гаррі знову рушив уздовж коридору.

 — Містере Поттер? — озвався до нього м’який голос, коли Гаррі проминув два повороти; тихий голос, що так неприродно просочувався крізь простір.

Повернувшись назад, Гаррі знайшов професора Квірела у такому ж стані, під стіною, тільки його бліді очі тепер дивилися на нього гостро і розумно.

Вибачте, що я вас виснажив…​

Гаррі не міг сказати такого вголос. Він помітив був кореляцію між зусиллями, що їх докладав професор Квірел, і часом, якого він потребував на „реабілітацію‟. Втім, Гаррі гадав був, що, якщо зусилля буде занадто болісним чи руйнівним, то, звісно ж, професор Квірел просто відмовиться. Тепер Гаррі ставив себе питання, чи мав він рацію з цього приводу, і, якщо ні, як краще вибачитися…​

Професор із захисту говорив тихо, тіло його не рухалось.

 — Як пройшла ваша зустріч із директором, містере Поттер?

 — Я точно не знаю, — сказав Гаррі. — Не так, як я очікував. Видається, він вважає, що Світло має програвати значно частіше, ніж я вважаю доречним. До того ж, я не певен, чи він бачить різницю між бажанням битися й бажанням перемогти. Направду, це багато що пояснює…​

Гаррі не надто обізнаний у темі Чаклунської війни, та він прочитав був достатньо, щоб знати: „наші‟ тоді, скоріш за все, таки отримали доволі точне уявлення про те, хто були найгірші смертежери, і втім не відправили були кожному з них по сові з ручною гранатою протягом п’яти хвилин.

М’який-м’якенький смішок з блідих вуст.

 — Дамблдор не осягає радості від перемоги, так само як не осягає радості від гри. Скажіть мені, містере Поттер. Ви запропонували цей маленький планчик зі свідомим наміром розвіяти мою нудьгу?

 — Це було одним з багатьох моїх мотивів, — Сказав Гаррі, який інтуїтивно відчув був, що не варто просто казати „так‟.

 — Знаєте, — спокійно й розважливо почав професор із захисту, — були ті, хто намагався якось притлумити мою депресію; і були такі, що справді покращували мій настрій. Але ви — перший, кому вдалося зробити це зумисно.

Професор, здавалося, випростався, відірвався від стіни якимись химерним зусиллям, водночас магічним і м’язовим. І ось вже він іде геть, не обертаючись на Гаррі. Лише один непомітний жест позначив, що Гаррі слід іти за ним.

 — Мені особливо сподобався той речитатив, що ви склали для міс Девіс, — почав професор Квірел, коли вони пройшли якусь відстань. — Хоча вам було б варто заздалегідь порадитися зі мною, перш ніж давати їй завчити його напам’ять, — однією рукою професор із захисту дістав зі складок мантії паличку, паличка прокреслила у повітрі коротку лінію, і віддалені звуки замку Гоґвортс зникли. — Скажіть чесно, містере Поттер, ви якимось чином дістали інформацію про теорію Темних ритуалів? Це не те ж саме, що зізнатися у використанні темних ритуалів; багато хто з чарівників знає загальні принципи.

 — Ні…​ — повільно простягнув Гаррі. Якийсь час тому він вирішив не потикатися до відділу службової літератури бібліотеки Гоґвортсу, з тієї ж причини, що роком раніше вирішив був не дізнаватися, як робити вибухівку зі звичайних домогосподарських речовин. Гаррі пишався тим, що хай там як, а в нього більше здорового ґлузду, ніж іншим здається.

 — Невже? — відгукнувся професор Квірел. Він ішов вже майже нормально, а губи скривив у химерну посмішку. — Гм, можливо, у вас уроджений талант в цій царині, виходить.

 — Так, напевно, — стомлено сказав Гаррі. — Гадаю, тоді до нього мають хист всі діти до п’яти, бо уривок із „шафл, дафл, мазл, маф‟ — усього лише популярна дитяча лічилка, я зустрів її в книжці доктора Сьюза „Бартоломев та Ублек‟.

 — Та ні, я не про це, — сказав професор Квірел. Його голос став впевненіший і гучніший, набув звичних лекторських інтонацій. — Щоб кинути звичайне закляття, містере Поттер, достатньо промовити певні слова, зробити точні рухи паличкою і витратити частку власної сили. Більш могутні закляття можна наслати так само, якщо магія ефективна та дієва. Та наймогутніша магія, щоб набути потрібної структури, вимагає не лише слів. Ви маєте виконати певні дії, і зробити значний вибір. Незначної витрати своєї сили теж недостатньо, щоб маховик почав свій рух; ритуал вимагає постійної жертви. Могутність такого закляття, у порівнянні з потенційною силою закляття звичайного — це як небо і земля. Втім, багато ритуалів — насправді, більшість із них — вимагають принаймні одну жертву, що може викликати відчуття огиди. І через це ціла царина ритуальної магії, що до неї належать найцікавіші можливості чаклунського світу, широким загалом затаврована як Темна. За декількома винятками, обумовленими традицією, звісно, — голос професора Квірела став сардонічним. — Незламна обітниця занадто корисна для деяких впливових родів, щоб повністю її заборонити — і це при тому, що зв’язати волю людини до кінця її днів є насправді жахливим і химерним актом, значно страшнішим, ніж інші, дрібніші ритуали, що їх так соромляться і зневажають у чаклунському суспільстві. Цинік міг би дійти висновку, що ритуали заборонені скоріш не через моральні питання, а через банальну звичку. Та я відійшов від теми…​ — професор Квірел кахикнув, прочищаючи горло. — Незламна обітниця вимагає трьох учасників і трьох жертв. Той, хто приймає Незламну обітницю — це той, хто міг би повірити тому, хто клянеться, а замість цього вирішив вимагати від нього обітниці; тож вони приносять у жертву цю можливість довіри. Той, хто приносить обітницю — це той, хто погодився зробити те, чого обітниця вимагає, тож він жертвує свободою вибору. А третій чарівник, той, хто фіксує договір, назавжди приносить в жертву маленький шматочок власної магії, щоб вона вічно підтримувала обітницю.

 — Он воно як, — сказав Гаррі. — А я все не міг збагнути, чому це закляття не застосовується повсякчас, коли дві людини не можуть довіритися одна одній…​ хоча…​ чому чарівники на порозі смерті не надають платних послуг з зафіксування Незламних обітниць, адже вони могли б залишити гроші у спадок своїм дітям…​

 — Бо вони тупі, — сказав професор Квірел. — Існують сотні корисних ритуалів, які можна було б виконувати, якби в людей стало на це здорового ґлузду; я можу назвати двадцять на одному диханні. Та хай там як, містере Поттер, а така річ, як ритуали — байдуже, вважати їх Темними, чи ні — організовані з оглядом на дієвість, а не на ефектність. Гадаю, більш могутні ритуали вимагають жахливіших жертв. І навіть так, найжахливіший з відомих мені ритуалів потребує лише мотузки, на якій було повішено людину, і меча, який вбив жінку; і цей ритуал обіцяє викликати саму Смерть — хоча що саме мається на увазі я не знаю і не хочу знати, позаяк закляття, щоб потім позбутися Смерті, було, мовляв, втрачене. Найжахливіше закляття, з яким я зіткався в реальному житті, ані на соту долю не таке лячне, як те, що ви склали для міс Девіс. Ті зі цькувальників, які мають якесь уявленні про Темні ритуали — а я певний, що такі серед них є — мали б бути перелякані до втрати свідомості. Якби настільки дивовижний ритуал існував насправді, він, певно, здатен був би знищити Землю.

 — Йой, — тільки й міг сказати Гаррі.

Професор Квірел запосміхався ще химерніше.

 — Так ось, а найсмішніше було ось що. Бачте, містере Поттер, в кожному ритуальному заклинанні звучить те, що має бути пожертвуване, а також те, що за це буде дароване. У речитативі, що ви дали були міс Девіс, ішлося спочатку про темряву поза темрявою, що похована під потоком часу, що знає прохід, і є проходом. Наступне, що було згадане, містере Поттер — це ви. І першим впродовж ритуалу завжди згадується жертва, а потім — мета цієї жертви.

 — Ага…​ розумію, — сказав Гаррі, тупцяючи коридорами Гоґвортсу за професором Квірелом в напрямку його кабінету. — Тож моя абракадабра, так я її написав, передбачає, що Зовнішнє Божество, Йог-Сотот…​

 — Був принесений у вічну жертву в ході ритуалу, який лише забезпечив вашу недовгу присутність, — закінчив за нього професор Квірел. — Гадаю, вже завтра ми дізнаємося, чи сприйняв хтось це серйозно — подивимося, чи не повідомлять ранкові газети, як всі магічні нації світу єднаються у відчайдушній спробі дати відсіч вашим зазіханням на нашу реальність.

Вони все йшли, а професор із захисту зайшовся хихотіти, таким собі химерним гортанним сміхом.

Вони не розмовляли, доки не прийшли до кабінету професора із захисту. Квірел раптом зупинився з рукою на одвірку.

 — Дуже дивно, — сказав професор із захисту, тихо, майже нечутно. Він не дивився на Гаррі, і Гаррі було видно лише його спину. — Так дивно…​ Були часи, коли я віддав би палець паличкової руки, щоб обробити шкільних цькувальників так, як ми обробили їх сьогодні. Щоб змусити їх боятися мене так, як вони зараз бояться вас, щоб отримати послух з боку всіх учнів і обожнювання з боку багатьох. Так, я б віддав за це власний палець. Тепер ви маєте все, що я хотів колись. Згідно з усіма моїми уявленнями про людську природу, я мав би вас ненавидіти. Та ось не ненавиджу. Дуже дивно.

Це мала б бути дуже зворушлива мить, але натомість Гаррі відчув, як його хребтом збігає холодок, ніби він маленька рибка в морі, а якась величезна біла акула щойно була огледіла його, і, після очевидних вагань, вирішила не їсти.

Чоловік відкрив двері до кабінету професора із захисту, зайшов всередину, і зачинив за собою двері.


Наслідки:

Товаришки по гуртожитку дивилися на Дафну так, ніби…​ ніби вони гадки не мали, як на неї дивитися.

Ґрифіндорці дивилися на неї так ніби гадки не мали, як на неї дивитися.

Не показуючи страх, Дафна Ґрінґрас широкими кроками зайшла в клас зіллєваріння, і величне почуття власної гідності спадкоємиці шляхетного та найдавнішого роду було їй за щит. Всередині вона почувалася більш-менш як всі інші.

Минуло дві години, відколи Що?, коли Що? трапилося, а мозок Дафни досі застряг на Що? Що? Що це було?

В класі були тихо, всі чекали на появу професора Снейпа. Лаванда й Парваті сіли поряд із групкою інших ґрифіндорців, під вогнем мовчазних зиркань. Вони перевіряли одна в одної домашнє завдання перед уроком, і ніхто їм не допомагав, і ніхто до них не звертався. Навіть Лаванда, що її, як гадала була Дафна, ніщо не може вивести з рівноваги, вочевидь почувалася пригнічено.

Дафна сіла на своє місце, взяла „Магічні настоянки та зілля‟ з сумки й почала переглядати власну домашку, з усіх сил намагаючись поводитись як зазвичай. Люди витріщались, але нічого не казали…​

Класом прокотився зойк. Дівчата й хлопці водночас сахнулися від дверей, ніби вони були стеблами жита під поривом вітру.

У дверях стояла Трейсі Девіс, загорнена в старий чорний плащ наповерх шкільної форми.

Трейсі зайшла в клас повільно, злегка погойдуючись при ходьбі, наче намагалася впливти. Вона сіла на своє звичне місце, тобто, поряд із Дафною.

Дуже повільно, голова Трейсі повернулася, витріщилася на Дафну.

 — Бачиш? — запитала слизеринка тихим, замогильним тоном. — Я ж тобі казала, що отримаю його перша.

 — Що? — вирвалося в Дафни, і вона тут же пошкодувала, що не втрималась.

 — Гаррі Поттер дістався мені, а не Ґрейнджер, — Трейсі досі говорила тихо, та очі її тріумфально зблиснули. — Бачиш, Дафно, генералові Поттеру потрібно не просто симпотне личко чи гарна сукня. Йому потрібна дівчина, яка буде готова стати каналом для його сил жаху, ось кого він шукав. Тож тепер я його — а він мій!

Ця заява викликала вибух крижаної тиші в усьому класі.

 — Перепрошую, міс Девіс, — пролунав чемний голос Драко Мелфоя. Інший нащадок найдавнішого роду спокійно порпався у своїх конспектах. Він навіть очі від стола не підвів, навіть коли всі в класі подивилися на нього. — Гаррі Поттер сказав вам це? Саме такими словами?

 — Ну, ні…​ — простягнула Трейсі, а тоді її очі спалахнули від люті. — Та краще б йому мене взяти, тепер, коли я вже пожертвувала йому свою душу, і все таке!

 — Ти принесла власну душу в жертву Гаррі Поттеру? — Мілісент хапала ротом повітря. З іншого боку класу пролунав брязкіт — це Рон Візлі впустив на підлогу свій каламар.

 — Ну, я доволі впевнена, — сказала Трейсі. На секунду вона завагалась, та змогла опанувати себе. — Я хочу сказати, я дивилася на себе в дзеркало, і тепер я блідіша, ніж була, і я повсякчас відчуваю темряву, що мене оточує, і я була провідником для його сил жаху, ніби все збігається…​ Дафно, ти ж теж бачила, коли в мене очі змінили колір на зелений, так? Я сама не бачила, але саме так мені потім розповіли.

Запалу тишу порушували лише безнадійні спроби Рона Візлі відчистити від чорнила стіл.

 — Дафно? — наполягала Трейсі.

 — Я в це не вірю, — пролунав сердитий голос. — Який Темний Лорд захоче таку, як ти, собі в наречені!

Повільно, і дуже здивовано, голови розвернулись до джерела сердитого голосу — Пенсі Паркінсон.

 — Тихо, ти — сказала Трейсі, — а інакше…​ — тут слизеринка зробила паузу, а потім продовжила, ще тихіше, — Тихо, ти, а інакше я пожру твою душу.

 — Ти не можеш цього зробити, — відказала Пенсі впевненим голосом курки, яка щойно розробила ідеальний порядок дзьобання зерен, в якому вона була під номером один, і не збиралася його переглядати на підставі появи нових фактів.

Повільно, ніби намагаючись пливти у повітрі, Трейсі встала зі свого столу. Кімнатою пробігла хвиля зойків. Дафна почувалася, ніби її Прикам’янили до стільця.

 — Трейсі? — жалібно озвалася Лаванда. — Будь ласка, не роби цього знову. Будь ласочка?

Було видно, що Пенсі все більше нервувала, а Трейсі сунула і сунула до її столу.

 — Що це ти робиш? — Пенсі намагалася вдати обурення.

 — Я вже сказала, — погрозливо сказала Трейсі. — Збираюся пожерти твої душу.

Трейсі схилилася над Пенсі, що сиділа, заклякла за своїм столом; коли її губи майже торкалися губ жертви, Трейсі зробила гучний вдих.

 — Ось! — Трейсі випросталась. — Я з’їла твою душу.

 — Ні, не зʼїла! — заперечила Пенсі.

 — З’їла, з’їла! — наполягала Трейсі.

Повисла коротка пауза…​

 — О великий Мерлін, таки з’їла! — вигукнув Теодор Нот. — Ти біла, як полотно, і очі наче порожні!

 — Що? — скрикнула Пенсі, збліднувши ще більше.

Дівчина підстрибнула зі свого місця і заходилася порпатися в своїй сумці, щось намацувати. Нарешті витягла люстерко й подивилася в нього на себе. Геть сполотніла.

Дафна полишила всі спроби зобразити аристократичний спокій і гепнулась головою об стіл. Вона вступила до Гоґвортсу, щоб вчитися в одній школі з нащадками усіх інших впливових родин; але чи варто це було того, щоб вчитися в одній школі з Легіоном Хаосу, ось питання.

 — Ой, тепер в тебе проблеми, Пенсі, — прокоментував Шеймус Фініґан. — Я не знаю, що саме відбувається під час Цілунку дементора, але поцілунок Трейсі Девіс — це либонь ще гірше.

 — Я чув про людей без душі, — докинув Дін Томас. — Вони мають одягатися в усе чорне, і вони пишуть жахливі вірші, і ніщо не зробить їх щасливими. І в них повсякчас сплін.

 — Я не хочу мати сплін! — заволала Пенсі.

 — Пізно, — зауважив Дін Томас. — Тепер мусиш, бо душу втратила.

Пенсі повернулася, і благально простягнула руку до Драко Мелфоя.

 — Драко! — принижено просила вона. — Містере Мелфой! Прошу, скажіть Трейсі повернути мені мою душу!

 — Я не можу, — сказала Трейсі. — Я її з’їла.

 — То нехай виблює назад! — заверещала Пенсі.

Нащадок Мелфоїв якось зіщулився, поклав голову на руки, щоб ніхто не побачив його обличчя.

 — За що мені це? — спитав Драко Мелфой.

Коли Трейсі повернулася за свій стіл, класом побіг шепіт. А та сиділа, задоволено посміхаючись, тоді як Пенсі стовбичила посеред класу, заламуючи руки, і заливалася слізьми…​

 — Повна. Тиша.

М’який, вбивчий голос, здавалося, заповнив весь клас, коли всередину зайшов Снейп. Дафна ще ніколи не бачила його таким сердитим — по спині їй побіг холодок справжнього страху. Поквапом вона опустила очі на своє домашнє завдання.

 — Сядьте, Паркінсон, — прошипів майстер зіллєваріння. — а ви, Девіс, зніміть цей сміховинний плащ…​.

 — Професоре Снееейп! — ридма ридала Пенсі Паркінсон. — А Трейсі з’їла мою дууууушууу!