Потік червоного полум’я вдарив Анні просто в обличчя, і вона беркицнулася догори дриґом, при цьому міцно доклавшись головою просто до кам’яної стіни. Там її бліде обличчя в оберемку з кількох пасмів темно-золотого волосся на мить затрималося, а тоді дівчина поточилася й осіла на підлозі купкою шкільної форми. Водночас третій і останній захід палаючих зеленим спіралей зняв захисні чари їхнього супротивника.

Березень витрушував з лантуха березневі дні, наповненні лекціями, самостійним навчанням і домашніми завданнями, а також сніданками, обідами й вечерями.

Хлопець з Ґрифіндору мовчки витріщався на їхню вісімку, напруга відчувалася в усій його поставі; на його обличчі безгучно змінювали один одного вирази; а тоді він розтиснув кулаки, в яких тримав лацкани слизеринця, і пішов, не вимовивши ані слова. (Ну, Лаванда ледь чи не сказала пару слів — її рот вже розтулявся, щоб висловити обурення, можливо, через те, що їй досі не видалася нагода виголосити свою промову, — та, на щастя, Герміона це помітила й мовчки дала їй знак «ЗАМОВКНИ».)

А ще, звісно, був сон. Не варто забувати про сон, навіть якщо він здається чимось зовсім звичайним.

 — Інервація! — проказав молодий голос Сьюзен Боунз, і очі Герміони одразу розплющилися, губи з шумом втягнули повітря; легені почувалися обважнілими, ніби в неї на грудях лежало щось важелезне. Поряд із нею Анна вже підводилася, тримаючись за голову руками й кривлячись. Дафна попереджала була, що це буде «складна» битва, що викликало в Герміони певну тривогу, та й в інших теж. Окрім, мабуть, Сьюзен, яка просто прийшла в призначене місце в призначений час, мовчки пройшла з ними весь шлях і билася з цькувальником-семикласником, аж доки не лишилася останньою вцілілою воїтелькою. Може, ґрифіндорець не захотів битися з останньою з роду Боунз, а може Сьюзен дуже-дуже пощастило; у будь-якому разі, коли Герміона знову спробувала підвестися, вона зрозуміла, що на серці їй було важко тому, що на грудях в неї було розпластане доволі велике тіло.

І про магію не варто забувати також, хоча власне наслання заклять не забирало багато часу на день. Зрештою, в цьому і була вся сутність Гоґвортсу.

 — Добре, а що як ми всі будемо пересуватися на скейтбордах? — спитала Лаванда. — Це швидше, ніж пішки. І ми потрясно виглядатимемо. Маґлівські артефакти, може, і не такі швидкі, як мітли, але виглядають крутецько — проголосуймо…​

Щодо жалюгідної решти часу, кожен був ладен заповнити її відповідно до своїх схильностей: плітками про побачення старшокласників, книжками чи додатковими заняттями.

Герміона простягнула тремтячу руку й підняла свій примірник «Історії Гоґвортсу» звідти, де він був упав; її вірний супутник лежав лише за крок від місця, де вона сама грюкнулася об підлогу, після того, як старшокласниця в червоній мантії гепнула нею об стіну. А тоді старша чарівниця з Ґрифіндору пішла, і навіть не озирнулась, лише прошепотіла «Салазарова…​» — і слово, що боліло Герміоні більше, ніж будь-що, що казали Слизеринці про бруднокровок. Адже «бруднокровка» — це просто дивне чаклунське слівце, а те, як назвала її ґрифіндорка, — о так, Герміона добре знала це слово. Вона ніяк не могла до цього звикнути, ніяк не могла призвичаїтись до ненависті до себе. Їй це все ще боліло, щоразу так само сильно, і навіть більше, коли ненависть ішла від ґрифіндорців, що мали б бути за наших.

Гаррі, згідно з отриманим наказом, розподілив був вісім зі своїх солдат по інших військах; він добровільно віддав двох лейтенантів Хаосу, відправивши Діна Томаса в Армію Драконів і продавши Шеймуса Фініґана за Блеза Забіні, бо той, мовляв, не міг реалізувати свій потенціал у полку Сонечко. Лаванда вирішила приєднатися до решти С.С.Р.А.Г.Ч. в «Сонечку»; Трейсі зволіла лишитися з Хаосом.

 — То ти хочеш спробувати на генералі Поттері свої чари? — запитала Лаванда, тоді як Герміона робила все можливе, щоб не звертати уваги ані на неї, ані на її співрозмовницю. — Мушу сказати, Трейс, що, я гадаю, наша генерал Сонечка вже свого не віддасть — тобі краще спробувати переконати Герміону погодитись на, знаєш, розділити його на двох…​

Ніхто поки що не знав, які зловісні плани плекає Драко Мелфой.

 — Впевнений? — спитав Гаррі Поттер без ентузіазму. — Ти ж знаєш, Герміоно, раціоналіст ніколи ні в чому не може бути впевнений, навіть у тому, що два плюс два дорівнює чотири. Я не можу взяти й прочитати Мелфоєві думки, а якби й міг, нема підстави бути впевненим, що він не бездоганний блоколог. Я лише можу сказати на підставі того, що я знаю про Мелфоя: значно імовірніше, ніж це здається Дафні Ґрінґрас, що він справді намагається показати Слизерину інший, кращий шлях. Нам варто…​ нам варто було б пристати на це, Герміоно.

(Тож, видавалося, Гаррі вірив, що Драко Мелфой — хороший хлопець. Проблема полягала в тому, що Гаррі також був схильний довіряти таким людям, як професор Квірел.)

 — Професоре Квірел, — сказав Гаррі, — мене непокоїть та ненависть, яку викликає Герміона Ґрейнджер в гуртожитку Слизерин.

Вони сиділи в кабінеті професора захисту, причому Гаррі сів якнайдалі від вчительського столу (і все одно відчуття майбутньої катастрофи було помітним). Позаду плішивої голови професора Квірела — та сама порожня книжкова полиця. Гаррі тримав на коліні горнятко невідомого імовірно-дорогущого китайського чаю з запасів професора Квірела. Гаррі-бо останнім часом думав, що йому слід прийняти свідоме рішення скуштувати цей напій.

 — І це мене стосується…​ яким чином? — спитав професор Квірел, сьорбнувши чайку.

 — А, ну, — відповів Гаррі, — я це просто проігнорую — ой, та годі вам, професоре Квірел, це ж ви плетете інтриги, щоб відновити репутацію гуртожитку Слизерин, щонайменше з першої п’ятниці цього року.

Можливо, тими тонкими блідими вустами прослизнула тінь усмішки; а зрештою — може й не прослизала.

 — Я гадаю, що з гуртожитком Слизерин все зрештою буде добре, містере Поттер, незалежно від долі однієї дівчинки. Та я погоджуюсь, що поточні перспективи вашої маленької подруги видаються кепськими. Цькувальники з двох гуртожитків, і багато хто з них представляють могутні родини зі зв’язками, бачать у міс Ґрейнджер загрозу своїй репутації та удар по своїх гордощах. Хай який це сильний стимул зашкодити їй, та цей мотив блякне у порівнянні з нічим не стриманою заздрістю з боку ґрифіндорців, які бачать, як лаври героїв, про які вони мріяли були з дитинства, пожинає чужак, — тепер посмішка, хоч і слабка, чітко позначилася на губах професора Квірела. — А ще є ті з гуртожитку Слизерин, що почули, нібито привид Салазара Слизерина полишив їх заради бруднокровки. Я не впевнений, чи здатні ви навіть уявити собі, містере Поттер, як реагуватиме ця група? Ті, хто не вірить в таке, з радістю вбили б міс Ґрейнджер за брудні інсинуації. А ті слизеринці, що десь у потаємному кутку власного серця питають себе чи, либонь, це правда…​ Їхню внутрішню паніку годі собі уявити, — професор Квірел спокійно сьорбнув ще чаю. — З досвідом, містере Поттер, ви навчитеся бачити такі наслідки свого інтригування завчасно. А зараз маєте результати того, що заплющуєте очі на всі людські риси, що вам неприємні.

Гаррі й собі сьорбнув чаю.

 — Е…​ — сказав Гаррі. — Професоре Квірел…​ рятуйте?

 — Я вже пропонував міс Ґрейнджер свою допомогу, — відказав професор Квірел, — щойно передбачив розвиток подій. Моя учениця, цілком чемно, попросила мене не пхати носа в її справи. І вам вона, гадаю, скаже те саме. Позаяк я мало що виграю́ чи втрачаю від цієї справи, я не маю наміру нав’язуватися, — професор захисту стенув плечима, тримаючи горнятко вивіреним ввічливим хватом, так, що поверхня рідини навіть не захиталася, коли професор Квірел відкинувся на спинку фотеля. — Не хвилюйтеся так, містере Поттер. Атмосфера навколо міс Ґрейнджер дуже напружена, але вона у меншій небезпеці, ніж вам здається. З віком ви усвідомите: найперше, що робить будь-яка звичайна людина, — нічого.

Конверт, що було доставлено Дафні на обід через слизеринську пошту, був, як завжди, анонімний; пергамент всередині зазначив час, місце й лише одну примітку: «складно».

Але Дафну збентежило не це. Дафну збентежило, що Мілісент навіть не поглянула в її напрямку за обідом того дня. Мілісент дивилася лише собі в тарілку та їла. За той час, що Дафна за нею спостерігала, Мілісент підняла погляд лише один раз, зиркнувши в напрямку гафелпафського столу, а тоді знову опустила очі. Та Дафна сиділа задалеко, щоб побачити вираз обличчя Мілісент, позаяк Мілісент сіла була дуже далеко від неї та Трейсі.

Дафна розмірковувала про це за обідом, і всередині неї оселився такий собі черв’ячок, якого вона ніколи раніше не відчувала, і через це вона припинила їсти, не закінчивши й першої страви.

Те, що я бачу, має справдитися…​ напевно бути зʼїденим смертефалдами видаватиметься чайною вечіркою в порівнянні.

Це не було свідомим рішенням Дафни, жодного слизеринського modus operandi, жодного зважування власних потенційних зисків…​

Натомість…​

Дафна сказала Анні, Сьюзен та всім, що її інформатор попередив був, що наступний цькувальник зосередиться зокрема на гафелпафцях, і що він ладний ризикнути наразитися на вчительський гнів, щоб завдати справжньої шкоди Анні або Сьюзен, типу, реально, тому обидві вони мають цього разу не втручатися.

Анна погодилась була не втручатися.

Тоді як Сьюзен…​

 — Що ти тут робиш? — закричала генерал Ґрейнджер, хоча вирвалося в неї щось середнє між криком і шепотом.

Кругле обличчя Сьюзен не змінилося, ніби гафелпафка раптово навчилася кам’яному невиразу, що ним послуговувалася досвідчена мати Дафни.

 — Я що, справді тут? — спокійно спитала Сьюзен.

 — Ти сказала, що не прийдеш!

 — Я таке казала? — відповіла Сьюзен. Мимохідь підкинувши паличку однією рукою, вона сперлась о кам’яну стіну коридору, де вони чекали, — її рудо-коричневе волосся якимось чином встигло ідеально впорядкуватися над жовтим оберемком чаклунської мантії. — Чого це я. Мабуть, я не хотіла, щоб Анні спало на думку теж прийти. Гафелпафська вірність, ну ви розумієте.

 — Якщо ти не підеш, — сказала генерал Сонечка, — Я змушена буду скасувати місію, і ми всі повернемося до наших віталень, міс Боунз!

 — Гей! — сказала Лаванда. — Ми не голосували стосовно…​

 — Мене це влаштовує, — відказала Сьюзен, уважно пильнуючи інший кінець коридору, де він зливався з холом, де їм сказано було очікувати на цькувальника. — Тоді я просто залишусь тут сама.

 — Чому…​ — почала Дафна. Вона була геть перелякана. Якщо я спробую його змінити, якщо будь-хто спробує його змінити, справді жахливі, страхітливі, нехороші, надзвичайно погані речі стануться. А тоді воно все одно справдиться…​ — Навіщо ти це робиш?

 — Це на мене не схоже, — погодилася Сьюзен. — Я знаю. Але…​ — вона знизала плечима. — Люди не завжди поводяться схоже на себе, всяке буває.

Вони благали.

Вони молили.

Сьюзен навіть не сказала більше нічого, лише дивилася й чекала.

Дафна вже майже плакала, їй здавалося, що це все через неї, вона боялася, що її спроби змінити долю зроблять все ще гіршим…​

 — Дафно, — сказала Герміона, і голос її був дещо високий. — іди й приведи вчителя. Біжи.

Дафна розвернулася на підборах та рвонула по коридору в протилежному напрямку, а тоді зрозуміла, і повернулися туди, де решта дівчат, крім Сьюзен дивилися їй услід, і, відчуваючи, що її зараз знудить, вона сказала:

 — Не можу…​

 — Що? — перепитала Герміона.

 — Я гадаю, щоразу, як намагаєшся цьому запобігти, стає лише гірше, — відказала Дафна. Принаймні, у п’єсах були такі правила, подеколи.

Герміона подивилася на неї важким поглядом, а тоді сказала:

 — Падмо.

Інша рейвенкловка прожогом кинулася звідти, вже без сперечань. Дафна дивилася їй у спину, знаючи, що Падма бігає повільніше за неї, — можливо, це стане єдиною причиною чому допомога прийде запізно…​

 — Цькувальники вже тут, — коротко зауважила Сьюзен. — Гей, та в них є заручник.

Вони стрімко розвернулися, подивилися і побачили…​

Трьох старших цькувальників, з яких Дафна впізнала Різу Белку, яка була найліпшим лейтенантом одного з військ сьомого класу, а також Рандольфа Лі, який був номером другим в дуельному списку Гоґвортсу, і, гірш за все, Роберта Джаґсона Третього, шестикласника, що його батько майже точно був смертежером.

Всі троє були оточені захисними щитами, їхнє блакитне мерехтіння сяяло з-під шару зі стрічок іншого кольору, наповерх цього деінде відблискувала фасетчата поверхня — багаторівневі щити — ніби ця трійка планувала битися із серйозними дуелянтами і розподілила енергію відповідно.

А позаду них, зв’язана і підвішена на сяючих мотузках, гойдалася Анна Ебот. Її очі були широко розплющені й сповнені паніки; її рот рухався, проте вони нічого не чули крізь «Квієтус», що наклали були раніше.

Тоді Джаґсон зробив легкий жест паличкою, і сяйливі мотузки жбурнули Анну просто в них, почувся тихий ляск, коли тіло Анни пробило бар’єр Квієтуса. Паличка Сьюзен миттєво спрямувалася на Анну, а голос Сьюзен пробурмотів «Вінґардіум Левіоза»…​

 — Тікайте! — заволала Анна, коли вона обережно опустилася на землю.

Але коридор позаду них, як і попереду, було тепер заблоковано мерехтливим сірим полем — якісь бар’єрні чари, не знайомі Дафні.

 — Чи треба пояснювати, про що тут ідеться? — спитав Лі з награною доброзичливістю. Дуелянт-семикласник посміхався, але його посмішка не сягала його очей. — Ну, та про всяк випадок: ви — маленькі незручності, і це стосується також і вас, міс Ґрінґрас, — ви завдали достатньо клопоту і нарозповідали забагато брехні. Ми привели сюди вашу маленьку подружку просто, щоб всі знали — ми перемогли усіх вас — хоча, імовірно, інша рейвенкловка ховається десь за рогом чи бовтається причеплена до стелі? Ну, менше з тим. Настав вам час…​

 — Годі базікати, — перервав Роберт Джаґсон Третій, — Настав час болю, — і він підвів паличку. — Клате!

Одночасно свою паличку наставила на нього Сьюзен і сказала: «Призматіс!» — і ось уже в повітрі формується маленька райдужна сфера, мініатюрний бар’єр, такий щільний і яскравий, що залишився неушкодженим, навіть коли закляття Джаґсона вдарилося об нього й відскочило в напрямку Белки, чия паличка зблиснула, щоб відбити чорну блискавку; а тоді за мить багатокольорове сяяння згасло.

Очі Дафни на мить широко розплющилися; вона ніколи б не подумала використати призматичну сферу так…​

 — Джаґі, дорогенький? — заговорила Белка. Її губи скривилися у мстивій посмішці. — Я гадала, ми це обговорювали. Спочатку ми їм наваляємо, а тоді з ними розважимось.

 — П-прошу, — сказала Герміона Ґрейнджер, її голос зривався, — відпустіть їх…​ я, я, я, я обіцяю, я…​

 — Ой, та годі, — роздратовано перервав Лі. — Що ти нам запропонуєш? Здасися, якщо ми відпустимо інших? Ми вас усіх і так спіймали.

Тоді Джаґсон посміхнувся.

 — Це могло б бути весело, — сказав юний смертежер з шостого класу м’яким голосом, в якому відчувалася загроза. — Як щодо того, щоб облизати мої черевики, бруднокровко, і тоді одна з твоїх подруг зможе піти? Обирай, хто тобі більше подобається, а решту залиш на тортури.

 — Ні, — сказав молодий голос Сьюзен Боунз, — не вийде.

Одним сліпуче-швидким рухом гафелпафка стрибнула ліворуч, за мить до того, як червоний оглушувальний промінь вирвався з палички Белки. Дафна ледь побачила цей рух: здавалося, Сьюзен вдарилася об стіну коридору, відскочила, як ґумовий м’ячик, і врізала ногами Джаґсону просто в пику. Удар не пройшов крізь захисний щит, але шестикласника відкинуло назад силою зіткнення, Сьюзен попрямувала за ним, наступила ногою на руку, що тримала паличку — і знову їй завадив щит. «Елмекіа!» — закричав Лі, а Парваті крикнула: «Прізматіс!», — але багряно-блакитна блискавка пройшла крізь веселкову стіну, ніби її там не було, і проминула повз Сьюзен в якомусь сантиметрі. У вирі рухів після цього Дафна майже нічого не розгледіла, але Белка впала — втім, старша чаклунка просто прокотилася підлогою і знову звелася на ноги, і ось…​

Дафна це передбачила, її губи почали вимовляти: «Пріз…​» — та було вже запізно.

Три сяйливі вибухи одночасно вдарили Сьюзен, її паличка була піднята, ніби вона могла їм щось протиставити; білим спалахом прокляття зітнулися з магічним деревом, і тоді ноги Сьюзен поточилися і вона полетіла в стіну коридору. Від удару її голова видала якийсь химерний хрускіт, а тоді вона впала й більше не рухалася; її голова лежала під якимось дивним кутом, а випростана рука й далі стискала паличку.

На мить запала цілковита тиша.

Парваті підповзла туди, де лежала Сьюзен, притисла пальця, щоб визначити пульс на зап’ястку, і тоді — тоді повільно, із тремтінням, підвелася, її широко розплющені очі…​

 — Віталіс ревеліо, — сказав Лі, щойно Парваті відкрила рота, і тіло Сьюзен оповило тепле червоне сяйво. Тепер семикласник справді вишкірився. — Нічого страшного, хіба зламана ключиця, не більше. Втім, гарна спроба.

 — Мерліне, вони непрості, — зауважив Джаґсон.

 — Я ледь не спітніла, дорогенькі, — семикласниця зовсім не посміхалася.

 — Тонаре! — крикнула Дафна, піднявши паличку над головою і зосередившись, як ніколи до того в житті. — Рава келваріа! Луціс…​

Вона навіть не побачила закляття, яким її поцілили.

Герміона відчула, як інервація різко повертає її до життя. З якихось інтуїтивних причин вона не перекотилася одразу на ноги; це ж була абсолютно безнадійна битва, і вона не знала, що може вдіяти, та щось підказало їй, що зірватися на рівні — не варіант.

Герміона трошки підняла повіки, тоненькі промені світла проникли крізь вії, і вона побачила, як Парваті відступає під тиском трьох цькувальників, остання з дівчат, яка досі втрималася на ногах, як здалося Герміоні.

Вона побачила також Трейсі, що впала була неподалік від неї; паличку Герміона досі тримала в руці; тож, відчайдушно сподіваючись, що слизеринка продемонструє на дрібку більше здорового ґлузду, ніж зазвичай, Герміона зробила обережний пас і ледь поворушила губами: «Іннервація».

Герміона відчула, що закляття спрацювало, але Трейсі не поворухнулася. Герміона сподівалася, що це тому, що Трейсі поводиться хитро і чекає на…​

На що? Що вони могли вдіяти?

Герміона не знала, і паніка, що принишкла була під час запеклого бою, тепер, коли вона лежала нерухомо, тепер, коли вона намагалася думати, тепер, коли вона зрозуміла, що справа їхня абсолютно безнадійна, — тепер вона почала гризти Герміону зсередини.

Саме тоді Герміона почула глухий удар, і, хоч з її позиції не могла це бачити, вона зрозуміла, що Парваті пала в бою.

Запала мить тиші, і минула.

 — Що тепер? — почувся голос м’яко-загрозливого хлопця.

 — Тепер розбудімо бруднокровку, — відповів чемний голос страхітливо-офіційного хлопця, — і дізнаймося в неї, хто насправді стоїть за ними, хто — а не привид Салазара Слизерина.

 — Ні, дорогесенькі, — заперечив голос жахливо-милої дівчини, — спочатку ми їх зв’яжемо дуже ретельненько…​

А тоді пролунав гуркіт, ніби громовиця, і очі Герміони широко розплющились від шоку, перш ніж вона встигла стриматися. В її розширеному полі зору бився в конвульсіях м’яко-загрозливий хлопець, жовті арки енергії обплутували його, наче гігантські палаючі хробаки. Паличка вилетіла йому з руки, коли він впав був на підлогу, смикаючись, а за мить він вже лежав нерухомо.

 — Зараз всі сплять? — спитав якийсь голос. — Добре.

Сьюзен Боунз підвелася з підлоги там, де стояв був м’яко-загрозливий хлопець, — її шия досі були химерно зігнута. Тоді вона повертіла головою, такий собі повсякденний рух, і голова встала на місце.

Круглолиця першокласниця стояла перед двома цькувальниками, уперши руки в боки.

Широко всміхалася.

Захищена фасетчатим блакитним мерехтінням.

 — Багатозільна настійка! — сплюнула цькувальниця.

 — Багатозіліус Реверсо! — прогримів той цькувальник, що лишився на ногах.

Щось схоже на дзеркальний шалик вирвалося з його палички…​

Не зустрівши спротиву пройшло крізь мерехтіння, що оточувало Сьюзен…​

На мить, вона засяяла дивним віддзеркаленим світлом, як віддзеркалення самої себе…​

А тоді сяяння згасло.

Юна дівчина досі стояла там, досі — уперши руки в боки.

 — Помилочка, — сказала Сьюзен.

 — А ось вам правда, — сказала Сьюзен. — Раптом вас не попереджали…​

Її маленька рука підвела паличку — вид був дещо розмитий через блакитний захисний екран.

 — Не займайте пафів, — сказала Сьюзен, і з сірого спалаху — такого яскравого, що Герміоні заболіли її напівприкриті очі, — почалася справжня бійка.

Вона тривала деякий час.

Якась частина стелі оплавилася.

Дівчина-цькувальник спробувала благати про помилування, обіцяла, що вони підуть і візьмуть із собою Джаґсона, але Сьюзен проревіла прокляття, яке Герміона впізнала, — це було закляття «страхітливий параліч Абі-Делзіма», заборонене законом у сімох країнах.

Зрештою, цькувальниця непритомною непорушно лежала на підлозі, а останній цькувальник накивав п’ятами, полишивши тіла своїх друзяк позаду, а Сьюзен знову сперлася об стіну, вся спітніла, в обпаленій мантії, вся в якихось вогких плямах. Вона хапала ротом повітря, вчепившись лівою рукою у праве плече.

За деякий час Сьюзен випростувалася, і звернула погляд туди, де її подруги-чарівниці спали на підлозі.

Ну, туди, де вони мали б спати на підлозі.

Лаванда вже сіла, її очі, як два кавуни.

 — Що за…​ — почала Лаванда.

 — Це…​ — сказала Трейсі.

 — Що за? — сказала Герміона.

 — Я хочу сказати, що за? — сказала Парваті.

 — Круто! — сказала Лаванда.

 — От дідько, — сказала Сьюзен Боунз. Її обличчя вже до того було дещо бліде під шаром поту, а тепер ставало дедалі блідішим, майже лячно білим. — Ааа…​ чи не вдасться либонь мені вас переконати, що вам це все привиділося?

Дівчата швидко обмінялися поглядами. Герміона подивилася на Парваті, Парваті — на Лаванду, Лаванда ненадовго зітнулася очима з Трейсі.

Всі четверо подивилися назад на Сьюзен і заперечно замотали головами.

 — От дідько, — повторилася Сьюзен. — Слухайте, я повернусь за декілька хвилин, але мені дійсно треба йти, будь ласка, не кажіть нікому нічого, па-па!

І Сьюзен вибігла з холу, рухаючись напрочуд швидко, перш ніж хтось встиг бодай слово вимовити.

 — Ні, серйозно, що? — сказала Парваті.

 — Інервація, — сказала Герміона, направивши паличку на Дафну, тіло якої вони до того не бачили; Лаванда направила свою паличку на Анну й зробила те саме.

Анна розплющила очі й відчайдушно кинулася підводитися, проте напівдорозі поточилася і впала назад.

 — Все добре, Анно! — сказала Лаванда. — Ми перемогли.

 — Ми що? — обурилася Анна, що лежала маленькою грудкою на підлозі.

Дафна не ворушилася, але Герміона побачила, що її грудна клітина здіймається й опускається, і ритм дихання нібито нормальний.

 — Я гадаю, вона в порядку, — сказала Герміона, — але…​ Їй знадобилася секунда щоб ковтнула слину — в роті пересохло. Все це зайшло надто, надто, надто далеко. — Я гадаю, ми маємо відвести Дафну до мадам Помфрі…​

 — Звісно, звісно, лише дайте мені секундочку, і я, мабуть, буду в нормі, — сказала Парваті.

 — Я перепрошую, — озвалася Анна чемно, але твердо. — Як саме ми перемогли? І чому зі стелі крапає?

Повисла пауза.

 — Це все Сьюзен, — сказала Трейсі.

 — Еге ж, — сказала Парваті, її голос лише зовсім трохи тремтів. Вона встала і тепер намагалася привести до ладу свою мантію з червоним оберемком, — виявляється, Сьюзен Боунз — спадкоємиця Гафелпаф, і вона впоралася знайти давно загублений вхід до кімнати Старанної Праці й Тренування Гельґи Гафелпаф.

 — Га? — перепитала Анна, що обмацувала себе, щоб упевнитися — всі частини тіла на місці. — Я гадала, що це професорка Спраут намагалася дати нам Цінний Повчальний урок…​ Сьюзен?

Поступово Герміона приходила до тями. Все це тривало не більше тридцяти секунд цілковитого жаху, принаймні, того часу, що вона була притомна.

 — Насправді, — обережно сказала Герміона, коли її мізки знову запрацювали, — я майже впевнена, що це таки лише оповідки професорки Спраут, цього не було ані в «Історії Гоґвортсу», ані в жодній іншій книзі…​

 — Вона подвійна відьма! — заверещала Трейсі, її голос майже зривався на писк. — Так, вона! Вона одна з них! Увесь цей час була!

 — Що? — зойкнула Парваті, обернувшись навколо себе, щоб подивитись на Трейсі. — Це найдурніше, що…​

 — Ну звісно! — сказала Лаванда, вона вже стояла на ногах і навіть підстрибувала від збудження. — Я мала здогадатися!

 — Сьюзен що? — спитала Герміона.

 — Подвійна відьма! — відповіла Трейсі.

 — Розумієш, — заторохтіла Лаванда, — завжди ходили ці історії, про цих дітей, що народилися суперчарівниками і вміли насилати закляття, які більше ніхто не міг, і про цілу таємну школу, що прихована десь у Гоґвортсі, з класами й таким іншим, що їх лише ті діти можуть бачити й відвідувати…​

 — Це лише байки! — заволала Парваті. — У реальному житті такого не буває! Себто, так, звісно, я теж читала всі ці книжки…​

 — Одну секундочку, будь ласка, — попросила Герміона. Мабуть, вона таки не зовсім відійшла. — Ви хочете сказати, що, хоча ви вже потрапили в чарівницьку школу і все таке, ви все одно мрієте потрапити до подвійної чарівницької школи?

Лаванда подивилася на неї спантеличено.

 — А що? — сказала Лаванда. — А хто б не хотів отримати екстра-супер магічні здібності? Це було б ніби призначення і все таке інше! Це б означало, що ми особливі!

Анна згідно кивнула, дивлячись на них знизу вгору, — вона підповзла була до Дафни й перевіряла, чи цілі в неї кістки.

 — Я б хотіла бути подвійною відьмою, — сказала Анна, і додала, трошки сумно, — хоча я не вірю, що таке насправді існує…​ що конкретно Сьюзен робила, хто бачив? Я хочу сказати, ви впевнені, що вам це все не привиділося після оглушення?

Герміона вже ніяк, ніяк не могла це все прокоментувати.

 — О ні, — простогнала Трейсі. Слизеринка стрімко розвернулася, щоб подивитися на вхід у коридор, її мантія закрутилася в повітрі. — О ні! Нам треба забиратися звідси! Ми маємо піти, доки Сьюзен не повернулася з кимось, хто зможе суперзабуттятнути нас!

 — Сьюзен не вчинить так з нами! — заперечила Парваті. — Я хочу сказати, навіть якби дійсно існувала…​

 — ЩО ТУТ КОЇТЬСЯ? — проревів високий писклявий голос професора Флитвіка, який увірвався у частково оплавлений коридор як маленький, небезпечно щільний згусток чистої академічної люті. За ним, задихаючись, трюхикала сполотніла Падма.

 — Що трапилось? — кинула Сьюзен у напрямку дівчини, що була викапана вона сама, за винятком попаленої, вогкої від поту мантії.

 — Оо, чудове питання! — сказала інша Сьюзен Боунз, швидко здираючи з себе рештки позиченого одягу. Секундою пізніше вона почала метаморфуватися назад, у більш звичну подобу Німфадори Тонкс. — Вибач, але сама я нічого не придумала, тож у тебе приблизно три хвилини, щоб вигадати відповідь…​

Як потім уїдливо зазначила Дафна Ґрінґрас, головний недолік хитрого плану Герміони, згідно якого очки знімуть однаково з кожного гуртожитку, полягав у тому, що це не стосувалося покарань.

Вони всі домовилися не патякати про загадкові сили Сьюзен — навіть Трейсі, після того, як Сьюзен сказала, що суперзабуттятне її, якщо та не згодиться. На жаль, за обідом вони дізналися, що хтось забув попередити цькувальників про цю домовленість, а також — що Сьюзен принесла свою душу в жертву жахливим забороненим силам, які тепер жили в її тілесній оболонці, і ось тому всі вони й отримали покарання.

 — Герміоно? — озвався до неї Гаррі Поттер, який сидів поряд за обіднім столом, — дуже обережно озвався. — Будь ласка, не ображайся, і я зрозумію, якщо ти скажеш, що це не моя справа, але я гадаю, що все це починає виходити з-під контролю.

Герміона продовжила м’яти шоколадний торт на своїй тарілці, довівши його до стану пюре з власне торту і глазурування.

 — Так, — сказала вона, і її голос міг бути трохи зарізким, — саме це я й сказала професорові Флитвіку, коли приносила йому свої вибачення, що я знаю, що все це вийшло з-під контролю, а він такий заверещав: «Та ну, міс Ґрейнджер, вам справді так здається?» — на такій писклявій ноті, що мої вуха зайнялись вогнем. Себто, справді зайнялись вогнем. Професорові Флитвіку довелося знову їх гасити.

Гаррі поклав руку собі на чоло.

 — Вибач, — сказав Гаррі з кам’яним обличчям. — Іноді мені ще буває складно призвичаїтись до таких речей. Гей, Герміоно, а пам’ятаєш, коли ми ще були юні та наївні, і гадали, що світ — це відносно зрозуміле місце?

Герміона опустила виделку і якусь мить дивилася на нього.

 — Тобі іноді хочеться бути просто маґлом, Гаррі?

 — Га? — перепитав Гаррі. — Ну звісно ж ні! Я хочу сказати, навіть якби я був маґлом, одного дня я все одно б спробував підкорити сві…​ — тут Герміона подивилася на нього, і хлопчик поквапом проковтнув останнє слово і сказав, — я хотів сказати, оптимізувати, звісно, ти ж знаєш, що я маю на увазі, Герміоно! Це я до того, що навряд чи б мої цілі якось змінилися б. Проте з магією я значно ближчий до своєї мети, ніж якби мені доводилося обмежитися набором здібностей маґлів. Якщо піти за логікою, саме тому я й вчуся в Гоґвортсі замість того, щоб не зважати на нього й розбудовувати кар’єру в нанотехнологіях.

Герміона, покінчивши з приготуванням свого авторського шоколаднотортового соусу, почала вмочувати туди морквинки й гризти їх.

 — Чому ти питаєш? — сказав Гаррі. — Хіба тобі хочеться назад у маґлівський світ?

 — Не зовсім, — сказала Герміона, хрумкаючи одночасно морквою й шоколадом. — Мені просто було якось химерно, що мені взагалі захотілося бути чарівницею…​ Ти хотів бути чаклуном, коли був маленький?

 — Звісно, — швидко сказав Гаррі. — А ще я хотів мати здібності до телекінезу, суперсилу, покриті адамантієм кістки, власну летючу фортецю, а іноді мені було сумно, бо відчував — можливо, доведеться обмежитися долею славетного науковця й астронавта.

Герміона кивнула.

 — Знаєш, — тихо промовила вона, — Я гадаю, що відьми і чарівники, що ростуть тут, насправді не цінують магію належною мірою…​

 — Ну звісно що не цінують, — сказав Гаррі, — ось чому ми маємо перевагу. Хіба це не очевидно? Тобто, серйозно, це стало мені абсолютно очевидно протягом перших п’яти хвилин на алеї Діаґон. — На обличчі хлопця застиг спантеличений вираз, ніби він ніяк не міг второпати, чому вона приділяє увагу такій банальності.