Зимове сонце вже давно зайшло, коли прийшов час вечері, тож зачарована стеля Великої Зали була сповнена мирного мерехтіння зірок, коли Герміона попрямувала до башти Рейвенклову разом зі своїм товаришем по навчанню Гаррі Поттером, в якого нещодавно зʼявилася неймовірна кількість часу для навчання. Вона гадки не мала, коли Гаррі робив власне домашнє завдання, тільки от воно було зроблене, можливо, ельфами-домовиками, доки Гаррі спав.

Майже всі очі в Залі спостерігали за ними, коли вони перетинали отвір величезних дверей до їдальні, що більш скидалися на готову до облоги браму замку, ніж на щось доречне для шляху учнів на вечерю.

Вони йшли мовчки, аж доки базікання учнів не стихло. Тоді вони вдвох пройшли ще трохи камʼяними коридорами, і лише тоді Герміона нарешті заговорила:

 — Чому ти так вчинив, Гаррі?

 — Як вчинив? — неуважно запитав Хлопчик-Що-Вижив, ніби він розмірковував про щось інше й значно важливіше.

 — Тобто чому ти просто не сказав їм «ні»?

 — Ну, — вимовив Гаррі, а їхнє взуття стукотіло плитами, — не можу ж я просто казати «ні» щоразу, як хтось питатиме мене, чи не зробив я чогось. Тобто, припустимо, хтось спитає мене «Гаррі, це ти утнув той розіграш з невидимою фарбою?», і я відповім «ні», а потім хтось спитає «Гаррі, ти не знаєш, хто зіпсував мітлу ґрифіндорського ловця?», і я відповім «я відмовляюся відповідати на це питання.» Все буде якось очевидно.

 — І через це, — повільно сказала Герміона, — ти всім сказав…​ — вона зосередилася, пригадуючи точні слова. — Що якщо гіпотетично змова існує, ти не можеш ані підтвердити, ані заперечити, що справжнім керівником змови є привид Салазара Слизерина, і насправді ти не міг би навіть визнати, що змова існує, тож людям варто припинити тебе про це питати.

 — Ага, — з легкою усмішкою відповів Гаррі Поттер. — Знатимуть, як сприймати гіпотетичні версії надто серйозно.

 — А мені ти сказав не відповідати на жодні…​

 — Вони можуть не повірити тобі, якщо ти заперечуватимеш. Тож краще нічого не казати, хіба що ти хочеш, щоб тебе вважали брехункою.

 — Але…​ — безпорадно сказала Герміона. — Але…​ але тепер люди вважають, що я виконую доручення Салазара Слизерина!

Як на неї дивилися були ґрифіндорці…​ а як слизеринці на неї дивилися були…​

 — Героям цього не уникнути, — сказав Гаррі. — Ти бачила, що про мене пишуть у «Базікалі»?

На мить Герміона уявила, як її батьки читають у газеті про неї статтю, і замість історії про те, як вона виграла національне змагання з правопису, чи якоїсь іншої історії, яка, як вона уявляла, дозволить їй опинитися в газетах, у заголовку буде «ГЕРМІОНА ҐРЕЙНДЖЕР ЗАПЛІДНИЛА ДРАКО МЕЛФОЯ».

Лише цього було достатньо, щоб серйозно обміркувати, чи варте воно того — бути героїнею.

Голос Гаррі набув офіційних ноток:

 — До речі, міс Ґрейнджер, як просувається ваш поточний похід?

 — Ну, хіба що привид Салазара Слизерина справді зʼявиться й скаже нам, де можна знайти цькувальників, гадаю, у нас мало шансів, — не те, щоб вона через це надто журилася.

Вона поглянула на Гаррі й побачила, що хлопець вкрай незвично на неї дивиться.

 — А знаєш, Герміоно, — тихо сказав хлопець, ніби хотів не залишити жодних шансів, щоб хтось інший міг їх почути, — гадаю, ти маєш рацію. Гадаю, дехто отримує значно більше допомоги за інших у тому, щоб стати героєм. І я теж не вважаю це чесним.

Тоді Гаррі схопив її відьомську мантію за рукав і заштовхав Герміону у відгалуження коридору, яким вони йшли. Вона не встигла закрити розкритого від здивування рота, а в руці Гаррі зʼявилася паличка, і вони заглибилися у звивистий коридорчик — настільки вузький, що вони ледь не обіймалися. Гаррі направив паличку туди, звідки вони прийшли та вимовив «Квієтус». За мить змінив напрямок і знову вимовив «Квієтус».

Тоді хлопець уважно подивився навколо — не лише навсібіч, а й вгору на стелю і вниз на підлогу.

Тоді Гаррі занурив руку у свій капшучок та сказав:

 — Плащ-невидимка.

 — Га? — вимовила Герміона.

Гаррі вже витягав складки примарної чорної тканини з мокового пристрою.

 — Не хвилюйся, — з легкою хитрою усмішкою сказав хлопець, — вони такі рідкісні, що ніхто не завдав собі клопоту заборонити їх у шкільних правилах…​

А тоді Гаррі простягнув їй темну оксамитову матерію і на диво урочистим голосом сказав:

 — Я не віддаю тебе, мій плащу, а позичаю Герміоні Джін Ґрейнджер. Захищай її добре.

Вона втупилася в примарний оксамит плаща: тканина поглинала все світло, що падало на неї, тільки де-не-де відблискували дрібні дивні віддзеркалення. Матерія була бездоганно чорною — на ній мав би бути порох, плями, ну хоч щось, проте нічого не було — що довше ти дивишся, то сильнішим стає відчуття, ніби те, що ти бачив, узагалі не існувало. Та варто кліпнути — і перед тобою знову був просто чорний плащ.

 — Бери, Герміоно.

Майже бездумно Герміона простягнула руку, щоб взяти тканину. А коли вона отямилася й почала відтягати руку назад, Гаррі відпустив плащ, і той почав падати, Герміона схопила його рефлекторно. І щойно її пальці торкнулися плаща, вона відчула, як нею пробігло якесь незбагненне тремтіння, чимось схоже на відчуття від першого доторку до палички. І їй здалося, що вона чує тиху пісню здалеку.

 — Це один з моїх артефактів, Герміоно, — тихо сказав Гаррі. — Він належав моєму батькові, і я не зможу його замінити, якщо він загубиться. Не позичай його нікому, не показуй його нікому, не кажи нікому, що він існує…​ та якщо хочеш позичити його в мене на якийсь час, просто підійди й попроси.

Герміона нарешті відірвала очі від бездонних чорних складок і перевела погляд на Гаррі.

 — Я не можу…​

 — Звісно можеш. Бо нема ані краплі справедливості в тому, що я одного ранку знайшов це в подарунковій обгортці поряд з ліжком, а ти…​ ні, — Гаррі ненадовго замислився. — Хіба що ти теж отримала власний плащ-невидимку, тоді не зважай на все, що я сказав.

Вона нарешті збагнула, що випливало з плаща-невидимки. Вона шоковано вказала на Гаррі пальцем, хоча вони були настільки близько одне до одного, що вона не могла належним чином випрямити руку, її голос був сповнений обурення, коли вона сказала:

 — То он як ти зникнув з шафи на зіллях! А коли ти…​ — її голос затихнув, бо навіть за допомогою плаща-невидимки, вона все одно не могла уявити, як Гаррі…​

Гаррі з нарочитою байдужістю почав полірувати нігті об мантію і сказав:

 — Ну, ти ж знала, що це мав бути якийсь трюк, так? А тепер героїня таємничим чином знатиме, де й коли знайти цькувальників, — ніби вона підслуховувала їхні плани, хоча ніхто в її віці не здатен стати невидимим та шпигувати за ними.

Запала мовчанка.

 — Гаррі…​ Я…​ Я вже не впевнена, що боротьба з цькувальниками — така вже гарна ідея.

Гаррі незмигно дивився їй в очі.

 — Бо інші дівчата можуть постраждати?

Вона кивнула — лише кивнула.

 — Це їхній вибір, Герміоно, так само, як і твій. Я вирішив не чинити очевидну дурницю, яку всі роблять у книжках, і не намагатися тримати тебе в безпеці, захищену та безпорадну, щоб потім ти розізлилася на мене по-справжньому, розсварилася зі мною, пішла кудись сама й втрапила б у ще більшу халепу, яку ти б героїчно й успішно витримала, після чого на мене б нарешті зійшло осяяння, і я збагнув, що бла-бла-бла тощо. Я знаю, якою буде ця частина історії мого життя, тож я її просто перегорну. Якщо я можу передбачити свої майбутні погляди, я можу прийняти їх прямо зараз. Хай там як, я веду до того, що тобі теж не варто стримувати своїх друзів, тримати їх у безпеці тощо. Просто скажи їм прямо, що, найімовірніше, усе піде шкереберть, і якщо вони все одно захочуть бути героїнями, то й нехай.

У такі миті Герміоні завжди було цікаво, чи зможе вона колись звикнути до ходу думок Гаррі.

 — Гаррі, я справді, — на мить вона затнулася, — справді, справді не хочу, щоб вони постраждали! Особливо через щось розпочате мною!

 — Герміоно, — серйозно сказав Гаррі, — я впевнений, що ти чиниш правильно. Не можу уявити, що такого реалістично може статися з ними, що було б гіршим, зрештою, за бездіяльність.

 — А що як вони сильно постраждають? — запитала Герміона. Слова застрягли в її горлі; вона згадала, як капітан Ерні розповідав про Гаррі, що просто втупився в очі хулігана, коли той зігнув йому палець, перед тим, як професорка Спраут зʼявилася й врятувала його; а тоді вона згадала про Анну та її витончені руки з нігтями, що їх вона фарбувала у жовтий колір Гафелпафу щоранку, та таке не можна було уявляти. — І тоді…​ Вони вже ніколи не зроблять нічого сміливого, ніколи в житті…​

 — Гадаю, це працює не так, — впевнено сказав Гаррі. — Навіть якщо станеться щось неуявле́нно погане, гадаю, всередині людського розуму все відбувається інакше. Важливо вірити, що ти можеш вийти за свої обмеження. Спробувати й постраждати — не гірше, ніж…​ застрягнути.

 — А що, як ти помиляєшся, Гаррі?

Гаррі мить помовчав, а тоді трохи сумно знизав плечима:

 — А що, як я маю рацію?

Герміона знову поглянула на чорну тканину, що струменіла в її руці. Зсередини плащ на дотик був на диво мʼяким, хоча на долоні був твердим, ніби намагався потиснути їй руку, чи заспокійливо обійняти.

Вона підвела руку, щоб віддати плащ Гаррі.

Гаррі навіть не поворухнувся, щоб забрати його.

 — Я…​ Я вдячна тобі, дуже, та я досі вагаюся, тож забери його поки що. І…​ Гаррі, навряд чи це правильно — шпигувати за людьми…​

 — Навіть якщо відомо, що вони цькувальники, для порятунку жертв? Мене ніколи не цькували, та я пройшов реалістичну імітацію, і це було не надто приємно. Тебе колись цькували, Герміоно?

 — Ні, — тихо відповіла вона, і далі тримала плащ-невидимку Гаррі перед ним.

Нарешті Гаррі забрав свій плащ — вона відчула сум через втрату нечутної музики в її розумі — і почав повертати чорну матерію до свого капшучка.

Коли капшучок доїв останній шматочок тканини, Гаррі розвернувся до неї спиною, і вже збирався перетнути барʼєр тиші…​

 — І, ем…​ — сказала Герміона. — Це ж не той самий Плащ невидимості, правда? Не той, про який ми в бібліотеці читали на вісімнадцятій сторінці «Ілюстрованого манускрипту втрачених пристроїв» Ґотшалка в перекладі Паули Вієри?

Гаррі озирнувся до неї та усміхнувся. А тоді сказав саме таким тоном, яким нещодавно відповідав учням за вечерею:

 — Я не можу ані підтвердити, ані заперечити, що володію магічними артефактами неймовірної сили.

Коли того вечора Герміона забралася в ліжко, вона досі не визначилася. Її життя було значно простішим під час вечері, коли в неї ще не було жодного методу знаходити цькувальників. А тепер їй знову треба було вирішувати. І цього разу не тільки для себе, а й для своїх друзів. Їй весь час згадувалося зморшкувате обличчя Дамблдора з не до кінця прихованим болем, і слова Гаррі «Це їхній вибір, Герміоно, так само, як твій».

А також вона згадувала відчуття від доторку до плаща — цей спогад знову й знову зринав у її розумі. Якась сила повертала її до тієї миті, і до пісні, що її вона чула-не-чула у тій частині її розуму й магії, що знову поринула в тишу.

Гаррі розмовляв був з плащем, ніби той був особистістю, наказував йому добре її берегти. Гаррі казав був, що плащ належав його батькові, що він не зможе замінити його, якщо його буде втрачено…​

Але…​ Гаррі ж не зробив би такого, правда?

Просто віддати їй одну з трьох смертельних реліквій, що були створені за сторіччя до Гоґвортсу?

Можна було б сказати, що це їй лестило, якби це не було недоречно слабкими словами. І вона почала розмірковувати, а ким насправді вона була для Гаррі.

Можливо, Гаррі просто був такою людиною, що позичає втрачені древні магічні артефакти будь-кому, кого вважає за друга, проте…​

Проте коли вона подумала про те, яку частину свого життя Гаррі вирішив перегорнути, — ту частину, де він намагався вберегти та захистити її…​

Герміона витріщилася на стелю Рейвенкловської спальні. Десь поряд з її ліжком Менді та Су розмовляли. Вона виставила рівень чарів тиші так, щоб не чути слів, та щоб чути слабке бурмотіння. Це заспокоювало — спати в одній кімнаті з іншими дівчатами. Вона знала, що Гаррі вмикав квіетер на повну потужність.

Їй спало на думку, що можливо вона, ну…​

Ну ви знаєте…​

Подобалася Гаррі.

Герміона Ґрейнджер довго не могла заснути тієї ночі.

А коли вона прокинулася наступного ранку, з-під її подушки виднівся куточок пергаменту, що на ньому було написано: «О пів на десяту ви знайдете цькувальника в четвертому проході ліворуч від коридору, що виходить з кабінету зіль. С.»

Коли Герміона того ранку зайшла до Великої Зали, серце їй стискали кігті гіпогрифів — навіть коли вона наближалася до столу Рейвенклову, вона досі не вирішила, що робити.

Вона побачила, що поряд з Падмою було порожнє місце. Туди варто було сісти, якщо вона збиралася сказати Падмі й попросити її розповісти Дафні та Трейсі.

Герміона підійшла до порожнього місця поряд з Падмою.

У її горлі застрягли слова «Падмо, я отримала таємниче повідомлення…​»

Вона відчувала всередині себе величезний цегляний мур, що не давав вимовити ці слова. Вона б створила для Анни, Сьюзен та Дафни небезпеку. Повела б їх прямо до халепи. Це було погано.

Або вона могла просто піти й впоратися з цькувальником сама, не сказавши своїм друзям нічого, і це, цілком очевидно, теж було погано.

Герміона знала, що перед нею одна з «моральних дилем», що поставали перед усіма чаклунами й відьмами, про яких вона читала в книжках. Тільки от у книжках у людей завжди був хороший варіант і поганий варіант, а не два поганих, що видавалося дещо нечесним. Та якимось чином вона відчувала, — можливо, просто через нескінченні промови Гаррі про те, як про них писатимуть у книжках з історії, — що перед нею був вибір героя, і що все її життя може змінитися в залежності від того, що вона вирішить зараз, цього ранку.

Герміона сіла за стіл і старалася не дивитися навколо — просто втупилася в тарілку та столове срібло, ніби вони можуть мати всередині якісь приховані відповіді. Вона розмірковувала напружено як ніколи, а за кілька секунд вона почула біля вуха шепіт Падми:

 — Дафна каже, що знає, де сьогодні буде цькувальник о пів на десяту.

Приречені.

На думку Сьюзен Боунз вони всі були приречені.

Тітонька інколи розповідала історії, що так починалися: з того, що люди робили щось, що вони й самі знали було дурним, і зазвичай завершувалися тим, що цьому комусь була приречена доля розтектися по всій підлозі й стінах, та ще й забруднити тітоньці туфлі.

 — Гей, Падмо, — пробурмотіла Парваті — її голос ледь не заглушали мʼякі кроки восьми дівчат, що навшпиньках просувалися коридором до кабінету зіль, — не знаєш, чому Герміона зітхає весь ранок…​

 — Мовчати! — прошипіла Лаванда, її грубий шепіт був значно гучнішим за бурмотіння Парваті. — Ніколи не знаєш, коли зло слухає!

 — Шшш! — вимовили інші три дівчата навіть гучніше.

Цілковито, безнадійно, надзвичайно приречені.

Коли вони наблизилися до четвертого проходу ліворуч від кабінету зіллєваріння, де, згідно з таємничим інформатором Дафни, мало відбутися цькування, вісім дівчат сповільнилися й старалися ступати ще мʼякіше, а потім генерал Ґрейнджер зробила жест, що означав «стійте, я подивлюся попереду».

Тоді Лаванда підняла руку, і коли Герміона озирнулася, Лаванда, що здавалася спантеличеною, вказала на підлогу коридору, потім на себе, а тоді зробила якийсь жест, якого Сьюзен не розуміла…​

Генерал Ґрейнджер похитала головою і знову, цього разу повільніше, перебільшеними рухами, подала знак «стійте, я подивлюся попереду».

Лаванда, ще більш спантеличена, вказала туди, звідки вони прийшли, а іншою рукою замахала вгору-вниз.

Тепер усі інші були навіть більш здивованими за Лаванду, а Сьюзен не без жовчі подумала, що, видається, однієї години практики два дні тому було недостатньо, щоб вивчити нові кодові сигнали.

Герміона вказала на Лаванду, потім на підлогу під ногами Лаванди, і її вираз обличчя дуже ясно передавав думку «Ти. Залишайся. Тут.»

Лаванда кивнула.

«До ля ля», — лунав у розумі Сьюзен марш Легіону Хаосу, — «до ля ля до ля ля…​»

Герміона дістала з глибин мантії тонкий стрижень з дзеркалом наприкінці та з окуляром. І справді дуже-дуже повільно рейвенкловка підкралася вздовж стіни до того місця, де прохід відгалужувався від коридору, виставила лише кінчик дзеркала за ріг.

Потім трохи більше.

Потім трохи більше.

Генерал Ґрейнджер обережно визирнула й роззирнулася.

Генерал Ґрейнджер повернулася до них, кивнула, та зробила жест «за мною».

Сьюзен почувалася трохи краще, коли вони кралися вперед. Частина плану — прибути за тридцять хвилин до цькувальника — видається, і справді спрацювала. Можливо, вони лише трохи приречені?..

О десятій двадцять девʼять, майже точно за планом, зʼявився хуліган. Якби хтось тут був, щоб почути, — хоча коридор здавався порожнім — то він почув би, як його взуття впевнено стукотить головним коридором, потім він заходить до проходу, йде туди, де прохід робить перший поворот, завертає за нього, а тоді здивовано зупиняється, коли бачить, що прохід завершується суцільною цегляною стіною там, де раніше стіни не було.

Цькувальник знизав плечима й розвернувся — він сперся на стіну, щоб спостерігати за головним коридором, лише трохи визираючи з-за рогу.

Зрештою, це був замок Гоґвортс.

За нашвидкуруч трансфігурованими панелями, що були зібрані так, щоб зовні нагадувати цегляну стіну, дівчата чекали. Не розмовляли, не рухалися, майже не дихали, а спостерігали крізь шпаринки, які вони собі залишили для цього.

Коли Сьюзен добре розгледіла хулігана, вона відчула напруження з голови до пʼят. Хлопець, видавалося, був у сьомому класі, а то й старшим, його мантію прикрашав зелений, а не червоний, на який вони сподівалися були, і в нього були мʼязи, а ще по деякому часі спостережень Сьюзен збагнула, що його стійка й баланс свідчили про те, що він брав участь у дуелях.

Вони всі почули наближення кроків у головному коридорі. Четвертокласників Ґрифіндору та Слизерину щойно відпустили з заняття зіллями.

Гамір проминув повз, притих та зник, а цькувальник нічого не робив. На мить Сьюзен відчула полегшення…​

А потім наблизилася інша, менша група кроків.

Цькувальник нічого не робив, доки ці кроки проминули повз.

Це повторилося кілька разів.

А потім, коли почувся ледве чутний звук кроків останньої людини, сім дівчат почули холодний ясний тихий голос цькувальника: «Протеґо».

Хтось зойкнув, та на щастя дуже-дуже тихо. Якщо їм не вдасться дістати його закляттям навіть один раз…​

Тоді Сьюзен збагнула, що цькувальники вже вчилися, вона й не очікувала була, що С.С.Р.А.Г.Ч. зможе довго заскакувати цькувальників зненацька…​ але…​ Герміона вже перемогла була трьох хуліганів…​ і вчора вся школа теревенила про привид Салазара Слизерина…​

Він чекав на нас!

Сьюзен прошепотіла б, що треба здаватися, скасовувати план, тільки от не було жодного методу передати повідомлення таким чином, щоб…​

 — Сіленціо — спокійно й гучно сказав цькувальник, направивши паличку до головного коридору; синя імла захисних чарів мерехтіла навколо нього. — Акціо жертва.

Невдовзі в їхньому полі зору зʼявився четвертокласник, що висів догори дриґом, ніби невидима рука високо тримала його за одну ногу. Його мантія з червоним оздобленням почала сповзати, показавши штани. Його рот безпорадно відкривався й закривався, та жодного звуку не виникало.

 — Гадаю, тобі цікаво, що коїться, — тихо й холодно сказав семикласник-слизеринець. — Не хвилюйся, усе так просто, що навіть ґрифіндорець зрозуміє.

Після цього слизеринець склав руку в кулак та сильно вдарив ґрифіндорця в живіт. Четвертокласник несамовито засмикався, та від нього досі не було чути жодного слова.

 — Ти моя жертва, — сказав старший слизеринець. — Я цькувальник. Я тебе битиму. І подивимося, чи хтось мене зупинить.

Тоді Сьюзен зрозуміла, що це пастка.

І майже тієї ж самої миті пролунав могутній високий голос молодої дівчини, що крикнула:

 — Зупинися, лиходію! Фініте Інкантатем!

Лаванда, розпачливо подумала Сьюзен. Ґрифіндорка зголосилася була відволікати увагу, доки решта атакуватиме з флангів — звідки хуліган не очікуватиме. Таким був план, тільки от тепер…​

 — Іменем Гоґвортсу, — кричала Лаванда, хоча вони не могли її бачити, — та іменем усіх героїнь цього світу, наказую тобі відпустити цього…​ ЯАААЙ!

 — Експеліармус, — сказав цькувальник. — Закляктус. Акціо дурна героїня.

Коли Лаванда влетіла в їхнє поле зору — також ніби її тримали за одну ногу, і непритомна — Сьюзен кліпнула: на дівчині були багряно-червона з золотим спідниця та блузка, а не її звичайна шкільна мантія.

Хуліган теж з подивом розглядав перевернуту догори дриґом дівчину, тоді вказав на неї паличкою та сказав «Фініте Інкантатем,» але одяг не змінився.

Тоді цькувальник знизав плечима, він дивився на Лаванду, а не на четвертокласника, що так і залишився висіти, заніс кулак…​

 — Лаґанн! — закричали пʼять голосів, і вилетіли пʼять зелених спіралей з пʼяти паличок, що були націлені крізь отвори в несправжній стіні.

 — Закляктус! — за мить почувся крик Герміони.

Пʼять зелених спіралей без жодного ефекту розбилися на друзки об синє мерехтіння, а червона блискавка віддзеркалилася від щита та влучила в четвертокласника, що смикнувся й затихнув.

Тоді цькувальник-семикласник розвернувся, на його лиці була жорстока посмішка, а першокласниці з криками кинулися в атаку.

Сьюзен розплющила очі й тієї ж миті відкотилася вбік з того місця, де вона лежала на підлозі. Її легені досі ніби палали, усе її тіло боліло від закляття, що в неї влучило. Видавалося, битва просунулася лише на кілька секунд. Непритомна Анна почала падати, її рука досі була направлена на Сьюзен. Герміона крикнула «Ґліссео!» Та старшокласник лише рубанув паличкою, залишивши якесь зелене сяйво, і чари Герміони розпалися на потік синьо-білих іскор; не зупиняючи руху палички, хуліган сказав «Закляктус!», і Герміону відштовхнуло назад. Сьюзен зібрала всі рештки своєї магії та крикнула «Інервація!» в напрямку тіла Герміони, а цькувальник вже розвертався до неї, знову направив на неї паличку. Падма крикнула «Призматіс!» за мить до того, як цькувальник вигукнув «Імпедімента!», веселкова сфера утворилася навколо хулігана, і семикласник похитнувся від власного віддзеркаленого прокльону. Та вже за мить паличка цькувальника торкнулася його самого, а тоді призматична сфера Падми лопнула, мов мильна бульбашка, коли паличка хулігана розрізала її. Парваті крикнула «Інервація!» на тіло Анни. Трейсі й Лаванда одночасно крикнули «Вінґардіум Левіоза!»…​

Анна випростала перед собою руку з паличкою. Рука тремтіла від втоми, і в Анни вже не залишилося магії бодай на одну інервацію.

З решти коридорчика не було чути ані звуку, підлога була всіяна тілами: Падма, Трейсі, Лаванда, Герміона та Парваті лежали купою біля однієї стіни, Сьюзен була паралізована й безпорадно за всім спостерігала, навіть ґрифіндорець був розпластаний та нерухомий (Герміона будила його, і він боровся, та цього було недостатньо).

Це була дуже коротка битва.

Цькувальник досі посміхався. Єдиними ознаками його напруження були брижі на синьому сяйві навколо нього та кілька краплин поту на чолі.

Цькувальник підвів руку, витер піт з чола і попрямував до неї, ніби смертефалд у подобі чоловіка.

Анна розвернулася й втекла — крутнулася на місці й побігла з криками, що так і не полишали її горла через утруднене дихання, понеслася до решток панелей несправжньої цегляної стіни, чимдуж побігла проходом, якомога більше петляючи…​

Вона вже майже завернула за ріг, коли з-за спини почувся голос цькувальника: «Клате!», і жахливі судоми звели її ноги, вона впала, покотилася, вдарилася головою об стіну, та навіть не помітила болю від зіткнення, а почала кричати через корчі в мʼязах…​

Цькувальник усе крокував до неї, як побачила Анна, повернувши голову. Він повільно наближався, страхітлива посмішка не сходила з його обличчя.

Попри біль у ногах, вона перекотилася за ріг та закричала:

 — Забирайся геть!

 — Це навряд, — сказав хуліган. Його голос був глибоким та страшним, звучав зовсім по-дорослому, і був десь поряд.

Цькувальник повернув за ріг, і Дафна Ґрінґрас рубанула найдавнішим лезом прямо йому в пах.

Спалах освітив увесь коридор…​

Коли сім дівчат покинули офіс мадам Помфрі, панувала пригнічена атмосфера — вони залишили одну зі своїх лав у лікарняному ліжку.

Як сказала цілителька, з Анною все буде гаразд за тридцять пʼять хвилин — розірвані мʼязи зцілювати легко.

Усі перемовини взяла на себе Дафна. Згідно з її версією, Анну спіткав нещасний випадок з чарами бігу, що ви́кликали в неї судоми. Мадам Помфрі суворо на них подивилася, та не сперечалася, хоча ці чари перевершували їхній поточний рівень на шість років.

Мадам Помфрі також дала Дафні зілля від повного виснаження її магії, та сказала не застосовувати жодних заклять протягом трьох годин. Причиною виснаження нібито було надто старанне використання магії в спробі застосувати «Фініте» на Анні, а не те, що найдавніше лезо спустошило всі її сили, щоб пробити «Протеґо».

Інші вирішили нічого не казати про свої синці під мантіями, бо старші дівчата можуть з ними зарадити за допомогою «Епіскі». Винахідливість Дафни мала свої межі.

На думку Сьюзен вони були на волосину від поразки. Якби хуліган просто зазирнув за ріг…​ якби він знову застосував чари щита…​

 — Нам треба зупинитися, — сказала Сьюзен, щойно вони відійшли на достатню відстань від кабінету цілительки. — Ми маємо припинити це робити.

Тоді чомусь, хоча в таких випадках вони мали голосувати, усі поглянули на Герміону Ґрейнджер.

Генерал Сонечка, видається, не помічала, що всі на неї дивляться, і просто крокувала далі, дивлячись лише вперед.

По якомусь часі дещо сумно й замріяно Герміона Ґрейнджер сказала:

 — Анна стверджувала, що вона не хоче зупинятися. Не впевнена, що з нашого боку правильно…​ бути менш сміливими заради неї, ніж вона сама.

Інші дівчата, за винятком Сьюзен, кивнули.

 — Гадаю, гірше вже не буде, — сказала Парваті. — І ми з цим впораємося. Ми це вже довели.

Сьюзен не знала, що на це відповісти. Вона сумнівалася, що як вона заверещить якомога гучніше про кричущу дурість та ПРИРЕЧЕНІСТЬ, це когось переконає. І просто облишити решту дівчат вона теж не могла. Хіба не достатньо, що гафелпафці прокляті старанною працею, чому вони ще й на додачу мають бути вірними?

 — До речі, Лавандо, — сказала Падма. — Що, заради Мерліна, на тобі були за майтки?

 — Моє геройське вбрання, — сказала ґрифіндорка.

Дафна, не відводячи погляду від свого курсу крізь залу, сказала стомленим голосом:

 — Це костюм солдатів Ґрифіндору з пʼєси «Хроніки лураніанських солдатів».

 — Ти трансфігурувала його? — спантеличено спитала Парваті. — Але ж цькувальник застосував «Фініте»…​

 — Ні! — самовдоволено сказала Лаванда, — Одяг справжній! Я просто трансфігурувала своє геройське вбрання у звичайну сорочку та спідницю заздалегідь, щоб мені достатньо було використати «Фініте» на собі, щойно я побачила хулігана. Хочеш такий одяг, Парваті? Мій зшила Катаріна та Джошуа з шостого року за дванадцять серпиків…​

 — Гадаю, — обережно почала генерал Ґрейнджер, — ми всі тоді матимемо трохи дурний вигляд.

 — Ну, — сказала Лаванда, — ми маємо з цього приводу проголосувати…​

 — Гадаю, — сказала генерал Ґрейнджер, — хай там як будь-хто проголосує, мене не знайдуть мертвою в такому костюмі…​

Сьюзен не зважала на суперечку. Вона намагалася вигадати якийсь хитрий метод зменшити їхню приреченість.

У всій Великій Залі запала тиша, хай і ненадовго, коли семеро дівчат зайшли на обід.

Тоді залунали оплески.

Оплески були розпорошені — не овації від усіх людей одразу. Багато чулося від Ґрифіндору, менше від Гафелпафу та Рейвенклову. І жодних від Слизерину.

Лице Дафни напружилося. Вона сподівалася була…​ ну, може коли вони зупинять цькувальника-ґрифіндорця та врятують слизеринця, її товариші зі Слизерину зрозуміють…​

Вона поглянула в бік гафелпафського стола.

Невіл Лонґботом аплодував високо піднятими над головою руками, хоча він не всміхався. Можливо, він чув про Анну, а може просто непокоївся, де вона.

Тоді, не в змозі стриматися, вона поглянула на головний стіл.

Обличчя професорки Спраут сповнювала тривога. Вони з професоркою Макґонеґел схилилися до директора Дамблдора, що був похмурим, і їхні губи швидко рухалися. Професор Флитвік, видається, був переважно пригніченим. А професор Квірел з неконтрольованим обличчям штрикав суп затиснутою в кулаці ложкою.

Професор Снейп дивився прямо на…​

Неї?

Чи…​ на Герміону Ґрейнджер, що стояла поряд з нею?

Ледь помітна тонка усмішка промайнула на обличчі майстра зіллєваріння, він підняв руки, склав їх разом у надто повільному русі, щоб це можна було назвати справжнім сплеском. Тоді він повернувся до своєї тарілки та не зважав більше на розмови навколо.

Дафна відчула, як мурахи пробігли їй по спині, і вона поспіхом рушила до слизеринського стола. Сьюзен, Лаванда та Парваті відділилися від їхньої групи, щоб піти до гафелпавського та ґрифіндорського столів з іншого боку Великої Зали.

Це сталося, коли вони проходили повз слизеринську квідичну команду за слизеринським столом.

Тоді Герміона раптом перечепилася, сильно перечепилася — ніби її хтось підняв, і незграбно впала між Маркусом Флінтом та Луціаном Боулом, і жалюгідно хлюпнулася обличчям у тарілку Флінта зі стейком та мʼячкою.

Усе сталося надто швидко, або це Дафна просто надто повільно все сприймала. Флінт обурено рикнув, схопив її рукою та кинув у рейвенкловський стіл. Вона відштовхнулася від спини якогось учня та впала на підлогу…​

Залою хвилями поширилася тиша.

Герміона підвелася на руки, але не встала. Дафна бачила, що все тіло Герміони тремтить, а її обличчя досі вкрито мʼячкою та деінде шматочками стейка.

Довгий час ніхто нічого не казав, ніхто не рухався. Ніби ніхто в усій Великій Залі не міг уявити, як не могла й Дафна, що станеться далі.

Тоді сильний голос Флінта — голос слизеринського капітана, що викрикував команди на квідичному полі, загрозливо прогуркотів:

 — Ти зіпсувала мою їжу, дівчино.

І знову заклякла тиша. Голова Герміони — як Дафна бачила, вона тремтіла, — озирнулася на капітана слизеринської команди з квідичу.

 — Вибачся переді мною, — сказав Флінт.

Гаррі Поттер почав підводитися з-за рейвенкловського столу, та раптом зупинився на півдорозі, ніби щось спало йому на думку.

Тоді з-за рейвенкловського стола підвелися пʼятеро людей.

Уся слизеринська команда з квідичу встала з паличками напоготові. Тоді за ґрифіндорським та гафелпафським столами підвелися учні. Дафна бездумно поглянула на головний стіл, та директор досі сидів і спостерігав, просто спостерігав, Дамблдор просто спостерігав, і однією рукою він ніби зупиняв професорку Макґонеґел…​ за секунду хтось вигукне закляття, і буде запізно, чому директор нічого не робить…​

А тоді пролунав голос:

 — Перепрошую.

Дафна озирнулася на звук, її рот розкрився через неймовірний шок.

 — Брудозникс, — сказав приємний голос, і мʼячка зникла з обличчя Герміони, показавши здивований вираз лиця рейвенкловки, коли Драко Мелфой наблизився до неї, сховав паличку, опустився на одне коліно поряд з нею та подав їй руку.

 — Вибачте за це, міс Ґрейнджер, — ввічливо сказав Драко Мелфой. — Гадаю, комусь це здалося веселим.

Герміона взялася за руку Драко, і раптом Дафна зрозуміла, що зараз станеться…​

Але ні, Драко Мелфой не підняв Герміону трохи й не кинув її напівдорозі.

Він просто допоміг їй підвестися.

 — Дякую, — сказала Герміона.

 — Про́шу, — гучно сказав Драко Мелфой, не озираючись по сторонах, де він міг би побачити, що всі чотири гуртожитки Гоґвортсу витріщаються на нього в цілковитій невірі. — Просто памʼятайте, що хитрість та амбіційність ще не означають, що ти мусиш бути ось таким.

І Драко Мелфой повернувся на своє місце на лавці Слизерину, і сів там, ніби він щойно не…​ щойно не…​ щойно не…​

Герміона підійшла до найближчого порожнього місця за рейвенкловським столом та сіла.

Ще чимало людей доволі повільно сіло назад.

 — Дафно? — запитала Трейсі. — З тобою все гаразд?

Серце Драко стукотіло в грудях так сильно, що він почав непокоїтися, чи не вибухне воно водограєм крові так само, як від прокляття, яке Амікус Керроу застосував був якось на цуценяті.

Лице Драко було цілковито незворушним, бо він знав (це йому втовкмачували знов і знов), що варто йому виявити найменші ознаки свого справжнього страху, і учні з його гуртожитку роздеруть його, мов колонія акромантул.

Не було часу радитися з Гаррі Поттером, не було часу планувати, не було часу поміркувати, була лише мить усвідомлення, що треба рятувати репутацію Слизерину негайно.

Звідусіль за довгим столом Слизерину на Драко витріщалися злобні обличчя.

Та значно більше було просто спантеличених облич.

 — Гаразд, я здаюся, — сказав якийсь шестикласник, якого Драко не впізнавав, що сидів навпроти й на два місця праворуч. — Нащо ти це зробив, Мелфою?

Хоч у нього в роті пересохло, Драко не ковтнув. Це було б ознакою страху. Натомість він відкусив шматочок моркви, що містила найбільше вологи серед усього, що було на його тарілці, прожував, ковтнув, і обмірковував ситуацію дуже швидко.

 — Знаєш, — сказав Драко якомога жорсткішим тоном, хоча серце загупало ще гучніше, коли всі навколо замовкли, щоб послухати, — можливо у Слизерину й існує якийсь спосіб справити гірше враження, ніж напасти на вісім дівчат з першого класу з усіх чотирьох гуртожитків, що працюють разом, щоб зупинити хуліганів, та я щось його не можу вигадати. Таким чином ми отримуємо переваги від того, що робить Ґрінґрас.

Здивування не полишило здивовані обличчя.

 — Що? — сказав шестикласник.

 — Зажди, які переваги? — запитала пʼятикласниця, що сиділа праворуч від нього.

 — Через неї Слизерин справляє ліпше враження, — відповів Драко.

Слизеринці навколо нього здивовано перезиралися, ніби він намагався розʼяснити їм алгебру.

 — Справляє ліпше враження на кого? — запитав шестикласник.

 — Але ж ти щойно допоміг бруднокровці, — сказала пʼятикласниця. — Яким чином це може справляти хороше враження?

У Драко стислося горло. Його мозок тимчасово затьмарився, через що він не міг вигадати нічого, крім як сказати правду…​

А тоді:

 — Та це напевно який надзвичайно хитрий план Мелфоя, — сказав якийсь пʼятикласник. — Ну знаєте, як у «Трагедії Лайта», коли все, що здається поразкою, насправді частина плану. І все завершується тим, що голова Ґрейнджер на палі, і ніхто не підозрює, що це він.

 — У це легко повірити, — сказав хтось далі за столом, і багато хто кивнув.

 — А ти знаєш, що замислив бос? — тихо пробурмотів Вінсент.

Ґреґорі Ґойл не відповів. У розумі він ясно чув слова свого господаря: «не можу повірити, що я повірив кожному її слову», — коли поширилися чутки про те, що Салазар Слизерин вказує Поттерові й Ґрейнджер, де знайти цькувальників.

 — Містере Ґойл? — прошепотів Вінсент.

Самими губами Ґреґорі Ґойл вимовив: «о, ні», — та він не видав жодного звуку.

Герміона рано пішла з обіду того дня — чомусь вона не була голодна. Ці кілька секунд жахливої ганьби знов і знов обпікали її розум: відчуття того, як її обличчя впало у мʼячку, як її підкинули в повітря, як голос слизеринця промовив «вибачся переді мною»…​ Напевно, вперше в житті вона справді відчувала ненависть до когось. Хлопець, що кинув її (їй сказали, що його звали Маркус Флінт), і хай там хто застосував прокльон спотикання…​ вона відчула це — одну жахливу мить вона хотіла піти до Гаррі й сказати, що вона не заперечуватиме, якщо він від її імені використає свою винахідливість.

І хвилини не проминуло після її виходу з Великої зали, як вона почула, що за нею хтось біжить. Озирнувшись, вона побачила, що Дафна наздоганяє її.

Вона вислухала все, що хотіла розказати їй солдат Сонечка…​

 — Хіба ти не розумієш? — ледь не верещала Дафна. — Лише через те, що хтось поводиться з тобою чемно, не варто його вважати другом! Це ж Драко Мелфой! Його батько — смертежер, усі батьки усіх його друзів — смертежери: Нот, Ґойл, Креб, усі навколо нього, второпала? Вони всі зневажають маґлородців, вони хочуть, щоб усі такі, як ти, померли, вони гадають, що ви здатні лише на одне — стати жертвою в жахливому темному ритуалі! Драко — наступний лорд Мелфой, його від народження виховували ненавидіти тебе, і від народження вчили брехати! — зелено-сірі очі Дафни люто дивилися на неї, вимагали згоди й розуміння.

 — Він…​ — непевно почала Герміона. Вона памʼятала дах, жахливий поштовх, коли вона почала падати, руку Драко Мелфоя, що стиснула її власну так сильно, що в неї залишилися синці. Вона мала сказати йому двічі перед тим, як він її нарешті відпустив. — Може, Драко Мелфой не такий, як вони…​

Шепіт Дафни був ледь не криком.

 — Якщо він не скомпенсує цю допомогу чимось вдесятеро гіршим, то його життю кінець, розумієш? Тобто Луціус Мелфой буквально зречеться його! Ти розумієш, яка ймовірність того, що він не замислив щось?

 — Крихітна? — слабко спитала Герміона.

 — Нульова! — прошипіла Дафна. — Тобто жодної! Тобто менше за нуль! Тобто ймовірність така маленька, що її неможливо виявити за допомогою трьох збільшувальних чарів, закляття вкажи-на-мене і…​ і…​ і древньої карти з кентавром-провидцем! Усі в Слизерині знають, що він планує щось з тобою зробити й не хоче, щоб його підозрювали. Я чула, хтось казав, що бачив, як він вказав на тебе паличкою прямо перед тим, як ти перечепилася. Хіба ти не розумієш? Це все частина плану Мелфоя!

Драко сидів та їв свій стейк із запеченими квітками цвітної капусти та попеляшковим соусом (його не робили зі справжніх яєць попеляшки, просто вони на смак нагадували вогонь) і старався не зареготати та не заплакати.

Він чув про спроможність на заперечення, проте не розумів, наскільки вона важлива, доки не зʼясував, що в Мелфоїв її немає.

 — Хочете знати мій задум? — сказав Драко. — Ось мій задум: я нічого не робитиму й наступного разу, коли людям здаватиметься, що я щось планую, вони сумніватимуться.

 — Гм…​ — сказав пʼятикласник. — Я не вірю тобі, це недостатньо хитро, щоб бути правдою…​

 — Він хоче, щоб ти так вважав, — сказала пʼятикласниця.

 — Албусе, — загрозливо сказала Мінерва, — ти спланував це все?

 — Ну, якби я клацнув пальцями під столом, хіба я розповів би тобі…​

Тремтяча рука професора захисту знову впустила ложку в суп.

 — Як це, підставила? — запитала Мілісент. Вони вдвох сиділи по-турецьки на ліжку Дафни, вони прийшли сюди одразу після обіду у Великій Залі. — Мої очі провидиці витріщаються на сам час, я бачила, що ви виграєте.

Дафна витріщилася на Мілісент своїми власними очима смертної, що наразі були доволі примружені.

 — Той хлопець чекав на нас.

 — Ну, так! — сказала Мілісент. — Усі знають, що ви полюєте на цькувальників!

 — Анна потрапила під справді болісний прокльон. Їй довелося відвідати цілительку, Мілісент! Якби ми були друзями, ти б мене попередила!

 — Слухай, Дафно, я ж казала тобі…​ — слизеринка затнулася, ніби старалася щось пригадати, а тоді продовжила: — тобто, я ж казала тобі — те, що я бачу, має справдитися. Якщо спробувати його змінити, якщо будь-хто спробує його змінити, справді жахливі, страхітливі, нехороші, надзвичайно погані речі стануться. А тоді воно все одно справдиться. Якщо я бачу, що тебе побʼють, я не можу тобі про це розповісти, бо тоді ти спробуєш не піти, і тоді…​ — Мілісент замовкла.

 — І тоді? — скептично спитала Дафна. — Тобто, що станеться, якщо ми просто не підемо?

 — Я не знаю! Та напевно бути зʼїденим смертефалдами видаватиметься чайною вечіркою в порівнянні.

 — Слухай, навіть я знаю, що пророцтва працюють не так, — сказала Дафна, а тоді замислилася. — Принаймні, пророцтва працюють не так у пʼєсах…​

Вона мала визнати, що існувало розмаїття всіляких трагедій, де спроби уникнути пророцтва втілювали його, чи навпаки — спроби здійснити пророцтво були єдиною причиною його здійснення. Та можна було змусити пророцтва здійснитися так, як тобі хочеться, якщо ти був достатньо розумним. Або якщо хтось достатньо тебе любив, то він міг помінятися з тобою місцями. За достатніх зусиль можна було просто знищити пророцтво…​ Але знову ж таки, у пʼєсах провидиці ніколи не памʼятали того, що вони бачили…​

Напевно Мілісент помітила вагання Дафни, бо вона ставала дедалі впевненішою.

 — Ну, — різко сказала Мілісент, — це не пʼєса! Слухай, я казатиму тобі, я бачу складну чи легку битву. Та це все, що я можу, розумієш? І якщо я кажу «складна», ти не можеш не прийти! Або…​ або…​ — Мілісент закотила очі й загробним голосом промовила: — Тих, хто намагаються обдурити свою долю, спіткає сумний та похмурий фінал…​

Професорка Спраут похитала головою, її обличчя було напруженим.

 — Але…​ — сказала Сьюзен. — Але ви допомогли Гаррі Поттерові тоді…​

 — І тоді мені вкрай докладно розʼяснили, — сказала професорка Спраут таким голосом, ніби хтось застосовував стискальні чари на її горлі, — що це робота професора Снейпа — підтримувати лад у гуртожитку Слизерин…​ Міс Боунз, будь ласка, ви не мусите цього робити…​

 — Так, мушу, — безрадісно сказала Сьюзен. — Я гафелпафка, а ми маємо бути вірними.

 — Таємничий пергамент під твоєю подушкою? — запитав Гаррі Поттер, підвівши погляд з місця, де він сидів — у заглибленні під дією чарів тиші, де вони навчалися. Тоді хлопець примружив очі. — Він раптом не від Санти Клауса, га?

Пауза.

 — Гаразд, — сказала Герміона. — Я нічого не питатиму, а ти нічого не розповідатимеш мені, і ми обидвоє вдамо, ніби ти цього ніколи не казав, і я про це нічого не знаю…​

Сьюзен наблизилася до стола, щойно старша дівчина залишилася сама, роззирнулася довкола вітальні Гафелпафу, щоб переконатися, що ніхто не стежив (так, як її навчила була тітонька — щоб не було очевидним, що вона дивилася).

 — Привіт, Сьюзі, — сказала семикласниця з Гафелпафу. — Тобі вже потрібно більше…​

 — Можна ми трохи порозмовляємо особисто? — запитала Сьюзен.

Джеймі Астроґа, семикласник зі Слизерину, і донедавна перспективний дуеліст серед юних дуелянтів, стояв виструнчившись посеред кабінету професора Снейпа зі стиснутими зубами та спітнілою спиною.

 — Я чітко памʼятаю, — із сардонічною тягучістю промовив вихователь його гуртожитку, — як я попереджав вас і декількох інших цього ранку, що є певні дівчата з першого класу, що можуть виявитися надокучливими, якщо боєць буде необачним і дозволить застати себе зненацька.

Професор Снейп крокував навколо нього.

 — Я…​ — його чоло спітніло сильніше. Він знав, як сміховинно це звучить, яким жалюгідним було це виправдання. — Сер, у них не мало вийти…​

Одна першокласниця не мала бути здатна пробити його «Протеґо», хай які древні чари вона використовувала…​ хтось мав їй допомогти…​

Але було очевидно, що вихователь його гуртожитку не повірить у це.

 — О, я цілковито погоджуюся, — сповненим загрози тоном пробурмотів Снейп. — Не мало. Я починаю сумніватися, можливо, містер Мелфой, хай що він замислив, має рацію, Астроґо. Репутації Слизерину не йде на користь, коли наші бійці замість демонстрації сили програють маленьким дівчаткам! — Снейп підвищив голос: — Дуже добре, що вам вистачило такту бодай бути переможеним маленькою дівчинкою, що є слизеринкою та з древнього роду, Астроґо, інакше я власноруч почав би знімати з вас очки!

Джеймі Астроґа стиснув кулаки, та не знав, що він може відповісти.

Лише по деякому часі Джеймі Астрозі дозволили піти.

А потім лише стіни, підлога та стеля засвідчили усмішку Северуса Снейпа.

Того вечора Драко відвідала батькова сова — Танаксу. Вона не була зеленою лише через те, що зелених сов не існувало. Найкраще, на що був здатен батько, — знайти сову з пірʼям кольору щирого срібла, величезними сяйливими зеленими очима, та дзьобом, що не поступався в гостроті та жорстокості іклам змії. Пергамент, що його було привʼязано до лапки Танаксу, містив стислий та діловий текст:

Що ти робиш, синку?

Драко надіслав пергамент з не менш стислою відповіддю:

Намагаюся зупинити заподіяну репутації Слизерину шкоду, батьку.

Після часу, що потрібен для перельоту сови з Гоґвортсу до маєтку Мелфоїв і назад, родинна сова принесла Драко інше повідомлення, цього разу з текстом:

Що ти робиш насправді?

Драко втупився у знятий з ноги сови пергамент. Його руки тремтіли, коли він підняв пергамент ближче до полумʼя в каміні. Чотири написані чорним чорнилом слова не мали б бути страшнішими за смерть.

У нього було небагато часу на роздуми. Батько точно знав, як довго повідомлення буде йти від маєтку Мелфоїв та назад. Він знатиме, якщо Драко відкладатиме відповідь, щоб вигадати старанну брехню.

Та Драко все одно зачекав, доки його рука не припинить тремтіти, і лише тоді написав відповідь — єдину відповідь, яку, можливо, батько прийме.

Я готуюся до наступної війни.

Драко обгорнув пергамент навколо лапи сови та привʼязав його, а тоді відправив Танаксу зі своєї кімнати коридорами Гоґвортсу в ніч.

Він чекав, та відповіді не було.