Навіть якщо ти три десятиліття була заступницею директора, а вчителькою з трансфігурації і того довше, тобі хіба зрідка доводилося бачити Албуса Дамблдора, заскоченого зненацька.

 — …​Сьюзен Боунз, Лаванда Браун та Дафна Ґрінґрас, — завершила перелік Мінерва. — Також маю зазначити, Албусе, що розповіді міс Ґрейнджер про гадану відсутність підтримки з твого боку — як це вона формулює, чекайте, «він сказав, я маю тішитися, що я — лише Робін свого Бетмена», — викликало значну зацікавленість серед старших дівчат. Декілька з них прийшли до мене і запитали, чи є правда у звинуваченнях міс Ґрейнджер, позаяк міс Ґрейнджер сказала, що я була присутня впродовж розмови.

Старий чарівник відкинувся на спинку свого величезного крісла, не відводячи від неї очей, втім, не пильних, а дещо розфокусованих під скельцями серпастих окулярів.

 — Це поставило мене перед складним вибором, Албусе, — правила своє професорка Макґонеґел. На її обличчі зберігався нейтральний вираз, вона докладала для цього зусилля. — Я знаю, що насправді ти не хотів, щоб дівчинка занепала духом, а радше навпаки. Та ви з Северусом так часто пояснювали були мені: щоб не видати таємницю, маєш поводитися так, як поводилася б людина й справді не втаємничена. Таким чином, мені лишалося тільки підтвердити точність переповідок міс Ґрейнджер, а також зобразити відповідну ступінь занепокоєння, з легкою додачею образи. Зрештою, якби я не знала, що ти зумисне маніпулював міс Ґрейнджер, я була б доволі засмучена.

 — Ее…​ розумію, — повільно проказав старий чарівник. Він недбало порпався у срібній бороді, його руки робили стрімкі, короткі рухи.

 — На щастя, — продовжувала професорка Макґонеґел, — наразі лише професорки Сіністра і Вектор з усього викладацького складу надягли ці значки міс Ґрейнджер.

 — Значки? — повторив старий чарівник.

Мінерва витягла маленький срібний диск з викарбуваними на ньому літерами С.С.Р.А.Г.Ч, виклала його Албусові на стіл та коротко постукала по ньому нігтем.

Голоси Герміони Ґрейнджер, Падми Патіл, Парваті Патіл, Лаванди Браун, Сьюзен Боунз, Анни Ебот, Дафни Ґрінґрас та Трейсі Девіс хором проскандували: «Скніти в башті — вибачайте, відьмам ви похід надайте!»

 — Міс Ґрейнджер продає їх по два серпики за штуку, і каже, що наразі продала вже п’ятдесят. Гадаю, їх зачакловує для неї Німфадора Тонкс, семикласниця з Гафелпафу. І, нарешті, на завершення звіту, — коротко додала Макґонеґел, — наша вісімка новоспечених героїнь просить дозволу на проведення протесту перед входом у ваш кабінет.

 — Я сподіваюся, — насупився Албус, — ти їм пояснила, що…​

 — Я їм пояснила, що у вівторок о сьомій вечора це буде цілком доречно, — сказала Мінерва. Вона забрала значок з директорського столу, обдарувала Албуса солоденькою усмішкою і попрямувала до дверей.

 — Мінерво? — гукнув їй навздогін старий чарівник. — Мінерво!

Дубові двері щільно зачинилися за нею.

Поміж сірих кам’яних стін, що обмежували вестибюль перед входом у кабінет директора, було не надто просторо, тож, хоча охочих подивитися на протест було вдосталь, не багатьом була надана така змога. Зі сторонніх спостерігачів були лише професорка Сіністра і професорка Вектор, що надягли значки, і старости Пенелопа Клірвотер, Розі Браун та Жаклін Пріс, що надягли значки. Позаду цих спостерігачів за заходом спостерігали професорка Макґонеґел, професорка Спраут і професор Флитвік, що не надягли значків. Ще там були Гаррі Поттер і староста школи, разом із старостами-хлопчиками Персі Візлі і Олівером Бетсоном; всі вони надягли значки для демонстрації Солідарності. І звісно ж, там були всі члени-засновники С.С.Р.А.Г.Ч.а — з плакатами в руках вони розташувалися пікетом навпроти гаргуйлів. Плакат Герміони, приторочений до міцного дерев’яного держака, щосекунди важчав у неї в руках. Він проголошував: «НІЯКА Я ВАМ НЕ РОБІН!».

І ще був професор Квірел. Він спирався спиною на дальню кам’яну стіну і споглядав усе видовище непроникним поглядом. Професор захисту теж десь надибав один із її значків, хоч вона йому й не продавала; і він його не надяг, а мимохідь підкидав однією рукою.

Вся ця ідея здавалася значно ліпшою чотири дні тому, коли вогонь її обурення палав ново і сильно, і їй треба було все це робити чотирма днями пізніше, а не просто зараз.

Та вона мусила правити своє, бо саме це і роблять героїні, вони правлять своє; а ще тому, що було б незмірно соромно сказати всім, що вона передумала і все скасовується. Герміоні спало на думку, скільки напевно всього героїчного було скоєно через подібні мотиви. У більшості книжок не пишеться: «І вони відмовилися здаватися, бо, хай наскільки розсудливо це було, їм було б надто ніяково». Втім, існування такої мотивації багато що пояснило б про історичний процес.

О сьомій п’ятнадцять вечора професорка Макґонеґел сказала була їй, що директор Дамблдор спуститься і поговорить з ними кілька хвилин. Професорка Макґонеґел сказала була, що нема чого боятися — директор, мовляв, у глибині душі хороша людина, а вони належним чином отримали дозвіл школи на протест.

Втім, Герміона дуже-дуже-дуже чітко усвідомлювала, що, хоч і за дозволу із підписом, та все одно вона Кидала Виклик Авторитетові.

Вирішивши стати героєм, Герміона зробила очевидний крок, а саме — вона пішла була до бібліотеки Гоґвортсу і повитягала з полиць купу книжок про те, як бути героєм. Тоді вона повернула ці книжки назад на полиці, позаяк було цілковито очевидно, що їхні автори самі героями не були. Натомість вона п’ять разів перечитала, аж доки могла вже цитувати напам’ять, тридцять дюймів з-під пера Ґодрика Ґрифіндора, що становили всю його автобіографію і всі його поради нащадкам. (Точніше, їхній переклад на англійську; латиною вона ще не вміла читати.) Автобіографія Ґодрика Ґрифіндора була значно стисліша за ті книжки, до яких Герміона була звикла, він за допомогою одного речення міг передати ідею, на яку, одну-однісіньку, стало б щонайменше тридцять дюймів, а тоді писав собі ще одне таке речення…​

Втім, з прочитаного було цілком ясно, що хоча Кидати Виклик Авторитетові — це не мета героя, та неможливо бути героєм, якщо ти занадто боїшся це робити. А Герміона Ґрейнджер вже знала, якою її уявляють інші, й на що, на їхню думку, вона не здатна.

Герміона підняла свій плакат трохи вище і зосередилась на тому, щоб дихати глибоко й ритмічно, а не хекати як собака в спеку, щоб зрештою не зомліти, задерши лапки догори.

 — Що, правда? — сказала міс Пріс неприховано враженим тоном. — Вони не могли голосувати?

 — Саме так, — підтвердила професорка Сіністра. (Волосся професорки з астрономії досі було темне, а її засмагле обличчя мало небагато зморшок; Герміона ніколи б не подумала, що їй більше сімдесяти, от тільки…​) — Я добре пам’ятаю, як тішилася моя мати, коли жінкам дозволили балотуватися в парламент, хоча вона сама й не могла цього зробити. (Відповідно, професорка Сіністра підтримувала зв’язок зі своєю маґлівською родиною ще у 1918 році.) — І це ще не найгірше. Та що там, лише декілька століть перед тим…​

Тридцять секунд потому всі чоловіки і жінки не маґлівського роду витріщалися на професорку Сіністру з абсолютно шокованим виразом на обличчях. Анна навіть впустила з рук свій плакат.

 — І це ще було не найгірше, далеко не найгірше, — завершила професорка Сіністра. — Та ви вже бачите, до чого таке може потенційно призвести.

 — Борони нас Мерліне, — задушено пискнула Пенелопа Клірвотер. — Ви хочете сказати, що ось так чоловіки би з нами поводилися, якби в нас не було паличок, щоб захистити себе?

 — Гей! — сказав один зі старост-хлопчиків. — Це не…​

Пролунав короткий, сардонічний смішечок з боку професора Квірела. Коли Герміона повернула голову, вона побачила, що професор захисту досі стоїть, грається зі значком, і не дає собі клопоту навіть підвести на них очі, правлячи своє:

 — Така людська природа, міс Клірвотер. Будьте певні, ви були б анітрохи не добріша, якби у відьом були чарівні палички, а в чоловіків — ні.

 — Я так не думаю! — різко перервала його професорка Сіністра.

І знову холодний смішечок.

 — Я підозрюю, таке трапляється частіше, ніж будь-хто наважується собі уявити, та ще й у найвидатніших чистокровних родинах. Якась самотня відьма помічає красунчика-маґла; їй спадає на думку, що це так просто — підсунути чоловікові любовне зілля, і ось вже вона — довіку і сповна ним обожнювана. І, позаяк вона знає, що він не здатний чинити їй опір, то, звісно ж, і це лише природно, — вона братиме від нього все, що їй заманеться…​

 — Професоре Квірел! — застерегла професорка Макґонеґел.

 — Перепрошую, — м’яко зауважив професор Квірел, все ще розглядаючи значок у своїй руці, — ми що, досі вдаємо, ніби такого ніколи не трапляється? Тоді прийміть мої вибачення.

Професор Сіністра гарикнула:

 — Ну так, хочете сказати, що чаклуни не…​

 — Шановні професори, діти ж слухають! — знову скрик професорки Макґонеґел.

 — Деякі чаклуни — так, — рівним голосом відповів Квірел, ніби прогноз погоди обговорював. — Особисто я — ні.

На якусь мить запала тиша. Герміона знову підняла свій плакат — він зісковзнув їй на плече, поки вона слухала. Вона ніколи не думала про таке, анітрішечки, і тепер вона знову намагалася не думати про таке, а живіт їй злегка зводило. Вона подивилася в напрямку Гаррі Поттера, не зовсім усвідомлюючи, чому; і побачила, що обличчя Гаррі абсолютно спокійне. Її спиною встиг пробігти холодок, перш ніж вона відвела погляд — відвела недостатньо швидко, щоб не помітити, як Гаррі Поттер злегка їй кивнув. Так, ніби вони про щось домовлялися.

 — Заради справедливості, — сказала професорка Сіністра за деякий час, — відколи я отримала свого листа з Гоґвортсу, я не пригадую, щоб я зустрічалася з якимись упередженнями щодо моєї статі чи кольору шкіри. Ні, відтоді — лише як маґлородець. Міс Ґрейнджер ніби казала, що вона виявила дискримінацію лише в героїчній сфері, поки що?

Герміоні знадобилося декілька секунд, щоб усвідомити, що їй поставили питання, а тоді вона сказала «так», чи радше, пискнула «так». Дискусія набула таких пропорцій, яких вона собі й не уявляла, коли починала все це.

 — З якими матеріалами ви працювали, міс Ґрейнджер? — спитала професорка Вектор. Вона виглядала старшою за професорку Сіністру, її волосся вже трохи зайнялося сивиною; Герміона ніколи не розмовляла з професоркою Вектор особисто — аж доки професорка з числомагії не попросила в неї значок.

 — Я, — почала Герміона, трохи зависоким голосом, — я перевірила історичні джерела, і виявила, що серед міністрів магії жінок було стільки ж, скільки чоловіків. Тоді я розглянула посаду Верховного речника, і там було трохи більше чаклунів, ніж відьом, але не набагато. Та якщо подивитися, наприклад, на славетних мисливців за темними чаклунами, чи на тих, хто зупиняв різні вторгнення з боку темних істот, чи, скажімо, на тих, хто перемагав темних лордів…​

 — І на самих темних чаклунів, звісно, — додав професор Квірел. Тепер він підвів очі. — Їх теж можете додати до свого переліку, міс Ґрейнджер. Серед усіх підозрюваних у смертежерстві ми знаємо лише про двох магічок: Белатрису Блек та Алекто Керроу. І, ладен закластися, мало хто з чаклунів пригадає ім’я бодай однієї Темної Леді, крім, звісно, Баби Яги.

Герміона мовчки втуплялася в нього.

Просто неможливо, щоб він…​

 — Професоре Квірел, — сказала професорка Вектор, — до чого, власне, ви ведете?

Професор захисту підняв значок із золотими літерами С.С.Р.А.Г.Ч. до рівня обличчя і сказав: «герої». Тоді повернув значок срібним сподом назовні і сказав:

 — Темні Чаклуни. Це два схожих кар’єрних шляхи, і їх обирають схожі люди. Не можна досліджувати, чому молоді відьми відмовляються від одного шляху, не розглянувши також його віддзеркалення.

 — О, тепер зрозуміла! — сказала Трейсі Девіс. Її репліка була настільки неочікуваною, що Герміона аж підстрибнула з несподіванки. — Ви приєднуєтесь до нашого протесту, позаяк ви занепокоєні тим, що замало дівчаток стають темними відьмами!

Тут Трейсі зробила те, що Герміоні наразі не вдалося б і за мільйон фунтів стерлінгів винагороди — вона гиготнула.

На обличчі професора Квірела замайоріло щось на кшталт напівусмішки.

 — Насправді ні, міс Девіс. Якщо чесно, мене анітрохи не хвилюють подібні речі. Втім, це марна праця — лічити відьом поміж міністрів магії та іншого звичайного люду, що ведуть цілком звичайне існування, коли всі — і Ґріндельвальд, і Дамблдор, і Той-Кого-Не-Можна-Називати — всі вони були чоловіками, — пальці професора захисту спроквола гортали значок, туди-сюди, туди-сюди. — І знов таки, лише дрібка з усіх людей роблять зі своїм життям щось цікаве. Яка різниця, хто вони — здебільшого відьми, чи здебільшого чаклуни, якщо ти — не один із них? А я підозрюю, що вас серед них не буде, міс Девіс; позаяк, хоч ви й амбіційна, та жодної амбіційної мети не маєте.

 — Це неправда! — обурилася Трейсі. — І що це означає?

Професор Квірел випростався, відклеївся від стіни, на яку спирався весь цей час.

 — Вас відсортовано до Слизерину, міс Девіс, і, цілком очікувано, ви готові чіплятися за будь-яку можливість просування, що трапиться вам на шляху. Втім, нема у вас жодної великої мети, яку ви б хотіли здійснити, і ви не створюватимете своїх можливостей. У найкращому випадку, ви протиснетесь нагору до рівня міністра магії, чи якоїсь іншої високої і невидатної посади, і ніколи не перетнете межі свого звичного існування.

І ось погляд професора Квірела перейшов від Трейсі, і ось він вже дивиться на неї, його бліді блакитні очі просто свердлять її…​

 — Скажіть мені, міс Ґрейнджер. А у вас є велика мета?

 — Професоре, — суворо пискнув професор Флитвік, а тоді вихователь її гуртожитку урвав себе. Краєм ока Герміона побачила, що Гаррі поклав був руку професорові Флитвіку на плече й хитав головою з дуже дорослим виглядом.

Герміона відчула себе як олень, заскочений у світлі автомобільних фар.

 — Що змусило вас подолати свої обмеження, міс Ґрейнджер? — спитав професор захисту, дивлячись просто на неї. — Чому самих тільки гарних оцінок вже не досить? Чи ви шукаєте справжньої величі? Існує щось таке у світі, що настільки не задовольняє вас, що мусите переробити його згідно власної волі? Чи це все для вас лише дитяча гра? Я буду дуже розчарований, якщо все це — лише через суперництво з Гаррі Поттером.

 — Я…​ — почала Герміона. Її голос був такий тонкий, що з неї вичавилося щось на кшталт писку, але далі вона не могла нічого вигадати.

 — Можете трохи подумати, якщо треба, — сказав професор Квірел. — Уявіть, що це домашнє завдання, реферат на шість дюймів на задану тему, здавати у вівторок. Я чув, вони у вас вкрай красномовні.

Всі на неї дивилися.

 — Я…​ — сказала Герміона, — Я не згодна з жодним словом з того, що ви щойно сказали. З жоднісіньким.

 — Гарно сказано, — пролунав хрусткий голос професорки Макґонеґел.

Погляд професора Квірела не змінив свого напрямку.

 — Цього не стане на шість дюймів, міс Ґрейнджер. Щось спонукає вас опиратися вердикту директора і збирати навколо себе послідовників. Можливо, йдеться про щось, про що ви радше не говорили б уголос?

Герміона знала, що правильна відповідь не справить враження на професора Квірела, та це була правильна відповідь, тож вона її сказала.

 — Я не думаю, що треба мати велику мету, щоб бути героєм, — сказала Герміона. Її голос затремтів, та не урвався. — Я гадаю, ти просто мусиш чинити так, як належить. І вони мені не послідовники, а друзі.

Професор Квірел знову сперся об стіну. Напівусмішка на його обличчі згасла.

 — Більшість людей переконують себе, що чинять правильно, міс Ґрейнджер. Цим вони не підіймуть себе над звичайністю.

Герміона пару раз глибоко вдихнула, намагаючись зібрати усю свою мужність.

 — Справа не в тому, щоб бути незвичайним, — сказала вона так впевнено, як тільки могла. — Втім, я гадаю, що якщо хтось намагається чинити правильно, знову і знову, і цей хтось ладен впоратись з усією роботою, яка для цього потрібна, і він думає перед тим, як щось робити, і він достатньо хоробрий, щоб робити це попри власний страх, — Герміона зробила крихітну паузу, зустрівшись очима із Трейсі та Дафною, — і він розробляє хитрі плани, як саме це зробити, — і він не просто робить те саме, що всі решта, — тоді, я гадаю, хтось такий неодмінно втрапить у халепу належно героїчного розміру.

Деякі дівчата і хлопці хихотнули, і професорка Макґонеґел теж. Вона видавалася втомленою та гордою водночас.

 — Тут, може, ви й маєте рацію, — сказав професор захисту, його очі були напівпримружені. Він кинув Герміоні значок, і вона бездумно впіймала його. — Мій благодійний внесок на вашу справу, міс Ґрейджер. Як я розумію, вони коштують два серпики.

На цьому професор захисту розвернувся і пішов, без жодного більше слова.

 — Я гадала — от-от зомлію! — різко видихнула Анна, коли звук його кроків загубився в лабіринті коридорів, і вона почула, як інші дівчатка випускають затамований подих і на секундочку опускають свої плакати.

 — У мене теж є велика мета! — сказала Трейсі, яка, здавалося, ось-ось розридається. — Я…​ я…​ я розберусь, яка саме, до завтра, але вона в мене є, точно!

 — Якщо зовсім нічого не придумаєш, — Дафна заспокійливо поплескала Трейсі по плечу, — бери стару добру мету — спробуй захопити світ.

 — Гей! — застерегла їх Сьюзен. — Ми ж тепер ніби герої! Це означає, що ми маємо бути хорошими!

 — Та ні, це можна, — сказала Лаванда, — Я впевнена, що генерал Хаосу хоче захопити світ, і він — типу хороший персонаж.

Серед пікетників продовжилося жваве обговорення.

 — Господи, — сказала Пенелопа Клірвотер, — гадаю, це найбільш відверто лихий професор захисту, що в нас колись був.

Професорка Макґонеґел застережливо кахикнула, а староста школи сказав:

 — Ви не застали часів професора Барні.

Ремарка змусила декількох із присутніх здригнутися.

 — Професор Квірел просто розмовляє так, — сказав Гаррі Поттер, хоча голос його звучав тепер менш впевнено. — Я хочу сказати, подумайте, він же не робить нічого такого, як наприклад професор Снейп…​

 — Містере Поттер, — пискнув професор Флитвік ввічливо й суворо, — Чому ви попросили мене промовчати?

 — Професор Квірел перевіряв Герміону, щоб дізнатися, чи хоче він бути її таємничим старим чарівником, — пояснив Гаррі. — Ці стосунки були б цілковито й остаточно приречені і взагалі неможливі у будь-якому вигляді, формі чи точці всесвіту, та вона мала дати власну відповідь на це питання.

Герміона кліпнула очима.

Потому Герміона знову блимнула — коли второпала, що саме професор Квірел, а зовсім не Дамблдор, був таємничим старим чарівником Гаррі Поттера, і що це вкрай, вкрай недобре…​

Маленький кам’яний вестибюль сповнився гуркітливого шуму, і Герміона, чиї нерви вже були на межі, стрімко розвернулася і майже впустила на підлогу свій протестний плакат, коли потяглася іншою рукою по паличку.

Гаргуйлі відійшли в сторону, рідкий камінь гуркотів, мов обвал, і рухався, як створіння з плоті. Великі потворні постаті лише трохи почекали, пильнуючи довкола мертвими сірими очиськами. Тоді великі гаргуйлі знову поскладали крила і відступили назад, звідки зійшли, рідкий камінь повернувся до зовнішньої непорушності, і невеличкий отвір в камені Гоґвортсу знову загоївся.

І перед ними усіма, одягнена у яскраву пурпурову мантію, що, либонь, видавалася вкрай відразливою всім чаклунам маґлівського роду, зʼявилася височенна постать Албуса Персіваля Вулфрика Браяна Дамблдора, директора Гоґвортсу, головного мага Чарверсуду, Верховного речника Міжнародної конфедерації чаклунів, переможця темного лорда Ґріндельвальда й захисника Британії, перевинахідника славетних дванадцяти способів використання драконячої крові, наймогутнішого з нині живих чарівників; і він дивився на неї, Герміону Джін Ґрейнджер, генерала нещодавно розширеного Полку «Сонечко», яка мала найкращі оцінки серед усіх першокласників Гоґвортсу, і яка оголосила себе героїнею.

Навіть її ім’я було коротшим за його.

Директор поблажливо всміхнувся до неї, його очі у павутинні зморшок життєрадісно мерехтіли під серпастим склом, і сказав:

 — Добридень, міс Ґрейнджер.

Найдивніше було те, що це було зовсім не так страшно, як розмовляти з професором Квірелом.

 — Добридень, директоре Дамблдор, — сказала Герміона, хіба з легеньким тремтінням у голосі.

 — Міс Ґрейнджер, — тепер Дамблдор посерйознішав. — Я гадаю, між нами виникло якесь непорозуміння. Я не мав на увазі сказати, що ти не можеш, чи що тобі не можна стати героєм. І я точно не мав на увазі, що відьми загалом не мають бути героями. Я лише хотів сказати, що ти…​ дещо замолода, щоб замислюватися про таке.

Герміона, не в змозі втриматись, покосилася на професорку Макґонеґел і побачила, що та їй підбадьорливо посміхається, — чи, принаймні, що вона їм обом якось так посміхається…​ тож Герміона повернулася назад до директора, і тепер голос її затремтів трохи сильніше:

 — Відколи сорок років тому ви стали директором, одинадцять випускників Гоґвортсу стали героями, я маю на увазі таких людей як Люп Казарил і інших, і десять із них були хлопчиками. Єдиною відьмою була Ціморен Ліндервол.

 — Гм, — відповів директор. На його обличчі читався задум; принаймні виглядало так, ніби він замислився про це. — Міс Ґрейнджер, я не з тих, хто заглиблюється в такі підрахунки. Іноді значно простіше підрахувати, ніж зрозуміти. Багато хороших людей випустилося з Гоґвортсу, і відьом, і чарівників; ті, хто прославився як герої, — це лише один різновид хорошої людини, і, мабуть, не найкращий різновид. Ти не включила Алісу Лонґботом і Лілі Поттер до свого переліку…​ Та облишмо це. Скажи мені, міс Ґрейнджер, чи ти звернула увагу, скільки героїв було виховано в Гоґвортсі протягом сорока років до мого директорства? Бо за цей період я можу пригадати лише трьох, що їх зараз називають героями; і з тих трьох взагалі жодної відьми.

 — Я не намагаюся довести, що справа лише у вас! — заперечила Герміона. — Я лише вважаю, що багато хто, і директори до вас також, а може навіть ваше суспільство загалом, імовірно, певним чином знеохочує дівчат.

Старий чарівник зітхнув. Його очі в серпастих окулярах дивилися лише на неї, ніби тут були тільки вони вдвох.

 — Міс Ґрейнджер, можна знеохотити відьом ставати викладачами чарів, чи гравцями в квідич, чи навіть аврорами. Але не героями. Якщо комусь судилося бути героєм, то героєм цей хтось буде. Вони пройдуть крізь вогонь, пропливуть крізь кригу. Дементори не зупинять їх, і не зупинять їх смерті друзів, і знеохочення не зупинить також.

 — Ну, — затнулась Герміона, намагаючись добрати слів. — Ну, я хочу сказати…​ а раптом це не зовсім правда? Тобто, мені здається, що якщо ви хочете, щоб більше відьом ставало героями, ви маєте навчати їх героюванню.

 — Багато хлопчиків і дівчаток у своїх мріях — герої, — тихо сказав Дамблдор. Він не дивився ні на кого з інших дівчат, лише на неї, — Багато є тих, хто не поступаються своїм і виходять назустріч тій темряві, що по них прийшла. Значно менше тих, хто переслідують темряву і змушують її вийти з ними на бій. Це — важке життя, іноді самотнє, часто коротке. Я нікому не радив відмовитись від цього покликання, та я ніколи не жадав, щоб таких покликаних стало більше.

Герміона засумнівалася; щось у цьому зморшкуватому обличчі зупиняло її, якийсь натяк на невиражене відчуття, що приховувалося роками…​

Можливо, якби героїв було більше, їхні життя не були б такі самотні, чи такі короткі.

Вона не наважилася це сказати — не йому.

 — Втім, це спірне питання, — продовжив старий чарівник. Він посміхнувся, як їй здалося, скорботно. — Міс Ґрейнджер, героїзму не навчиш, як навчаєш чарам. Не можна задати реферат на дванадцять дюймів про те, як правити своє, коли останню надію втрачено. Не можна відрепетирувати з учнями, коли варто не мовчати та сказати директору, що він помиляється. Героями народжуються, ними не стають. І з якоїсь причини більше їх народжується хлопчиками, а не дівчатками, — директор знизав плечима, ніби показував — він не здатен тут нічого вдіяти.

 — Гм, — сказала Герміона. Вона нічого не могла з собою зробити, вона озирнулася назад.

Професорка Сіністра виглядала дещо обуреною. І не всі дивилися на неї так, мов вона остання дурепа, як їй вже науявлялося під час монологу Дамблдора.

Герміона знов подивилася на нього, глибоко вдихнула і сказала:

 — Що ж, можливо, ті, хто мають стати героями, стануть ними, хай там що. Та я не знаю, як хтось може дійсно знати про таке, хіба тільки заднім числом. А коли я сказала вам, що хочу бути героєм, ви діяли не надто заохочувально.

 — Містере Поттер, — м’яко звернувся директор до хлопця. Його очі, втім, не лишали її обличчя. — Будьте ласкаві, скажіть міс Ґрейнджер, якої думки ви були про мене після нашої першої зустрічі. Чи можна сказати, що я був заохочувальним? Кажіть правду.

Запала тиша.

 — Містере Поттер? — позаду Герміони спантеличено озвалася професорка Вектор.

 — Ее, — звідкись ззаду заговорив Гаррі, дуже, дуже неохоче, — Тойво…​ Ну, якщо чесно, в моєму випадку директор підпалив курча.

 — Він що? — вирвалося в Герміони, лише в декількох інших одночасно щось вирвалося, тож вона не була певна, чи її хтось почув.

Дамблдор продовжував вдивлятися в неї з абсолютно серйозним виглядом.

 — Я не знав про Фоукса, — поквапом заторочив Гаррі, — тож він мені сказав, що Фоукс — це фенікс, показуючи на курча у Фоукса на жердинці, тож я подумав що це і є Фоукс, а тоді він підпалив те курча…​ А ще він дав мені велику каменюку і сказав, що вона належала моєму батькові, і я маю всюди її з собою тягати…​

 — Та це ж божевілля! — випалила Сьюзен.

Всі якось принишкли.

Директор повільно обернувся до Сьюзен.

 — Я…​ — вичавила з себе Сьюзен, — себто, я хотіла…​ я…​

Директор нахилився до неї так, що їхні очі опинилися на одному рівні.

 — Я не те…​ — затиналася Сьюзен.

Дамблдор приклав пальця до вуст і посмикав їх, видаючи звук на кшталт «бвіблі-бвіблі-бвіблі».

Тоді директор знову випростався і сказав:

 — Ну що ж, дорогі мої героїні, було приємно з вами поспілкуватися, та, на жаль, маю на сьогодні ще багато роботи. Втім, будьте певні, що я незбагненний до всіх, а не лише до відьом.

Гаргуйлі розступилися, рідкий камінь загуркотів мов обвал і рухався як плоть.

Великі потворні постаті якусь мить чекали, пильнуючи довкола мертвими сірими очиськами, а Албус Персіваль Вульфрик Браян Дамблдор, посміхаючись так само поблажливо, як коли він тільки вийшов із кабінету, відступив назад, до чаклунства нескінченних сходів.

Величні гаргуйлі знову склали крила, повернулися на свої місця, а до глядачів долинуло лише одне останнє «Ва-ха-ха», перш ніж отвір зачинився.

Мовчання було довгим.

 — Він справді підпалив курча? — спитала Анна.

Вісім із них залишилися протестувати далі, але, якщо чесно, настрій вже був не той.

В результаті прискіпливого допиту з боку професора Флитвіка таки було встановлено, що Гаррі Поттер не відчував був запаху палаючого курчати. Що означало, що це скоріш за все був камінчик чи щось таке, трансфігурований у курча і замкнений в обмежувальні чари, щоб дим не потрапляв у повітря. І професор Флитвік, і професорка Макґонеґел дуже переконливо радили нікому не намагатися відтворити цей трюк без їхнього нагляду.

І все ж таки…​

І все ж таки…​ що?

Герміона навіть не знала що все ж таки.

І все ж таки.

Після чисельного обміну поглядами між дівчатами, що з них жодна не хотіла казати це першою, Герміона оголосила, що протест завершено; дорослі та хлопчики поступово розійшлися.

 — Ти ж не думаєш, що ми несправедливі до Дамблдора, правда ж? — спитала Сьюзен, коли героїні пішли, і вісім пар ніг затупцяло кам’яною підлогою коридору. — Я хочу сказати, якщо він справді божевільний до всіх, а не лише до відьом, тоді це аж ніяк не дискримінація, еге ж?

 — Я не хочу більше протестувати проти директора, — промимрила Анна. Гафелпафка непевно трималася на ногах. — Мені байдуже, що професорка Макґонеґел каже, буцімто він нічого проти нас не матиме, це все занадто для моїх нервів.

Лаванда рохкнула.

 — Здається, ти найближчим часом не вийдеш проти армії інферіїв.

 — Припиніть! — різко обірвала їх Герміона. — Слухайте, всі ми маємо навчитися бути героїнями, так? Не страшно, якщо в когось не виходить одразу.

 — Директор не вважає, що цьому можна навчитися, — зауважила Падма. Обличчя рейвенкловка мала замислене, вона поважно крокувала коридором. — Директор навіть не вважає, що це вдала ідея.

Дафна викроковувала з прямою спиною, підборіддям уперед; вона була більше схожа на Правильну Молоду Панянку в своїй шкільній уніформі, ніж Герміона — у своїй найкращій вечірній сукні.

 — Директор гадає, — сказала Дафна виважено, під гострий стукіт своїх підборів по каменю, — що ми лише купка дурненьких дівчисьок, що грають в ігри, і що одного дня з Герміони вийде гарний Робін, а решта з нас взагалі безнадійна.

 — Чи має він рацію? — запиталася Парваті. Дівчинка з Ґрифіндору була серйозна, і більш ніж коли-небудь скидалася на свою близнючку. — Я хочу сказати, варто спитати себе…​

 — Ні! — сплюнула Трейсі. Слизеринка рушила коридором так, ніби ладна була вбити когось, ніби міні-Снейпиха. З усіх дівчат Герміона знала її найгірше. Герміона розмовляла була з Лавандою до того, а ось Трейсі ніколи справді не бачила, хіба на вістрі палички під час бою, аж раптом слизеринка підхопилася з дивану і зголосилася в добровольці. — Ми йому покажемо! Ми їм усім покажемо!

 — Ну годі, — сказала Сьюзен, — ось це вже точно було по-лихому…​

 — Ні, — сказала Лаванда, — насправді, це девіз Легіону Хаосу. Тільки вона пропустила зловісний сміх.

 — Саме так, — підтвердила Трейсі, тихо і рішуче. — Цього разу я не сміюсь.

Дівчина попростувала далі коридором, так, ніби її супроводжувала драматична музика, чутна лише для неї.

(Герміона почала непокоїтись, чому саме вчить Гаррі Поттер сприйнятливу молодь з Легіону Хаосу.)

 — Але…​ Я хочу сказати…​ — почала Парваті. Вона зберегла задумливий вираз обличчя. — Себто, ви ж розумієте, чому директор міг подумати, що ми лише дурні дівчиська, хіба ні? Який стосунок протест під кабінетом директора зрештою має до перетворення на героїнь?

 — Ха, — мугикнула Лаванда, і собі замислившись. — Це правда. Ми мусимо зробити щось героїчне. Себто героїнське.

 — Гммм, — сказала Анна. Ця репліка більш-менш виражала і почуття Герміони з цього приводу.

 — Ну, — запропонувала Парваті. — Всі вже ходили до забороненого коридору Дамблдора на третьому поверсі? Я гадаю, в Ґрифіндорі вже всі були…​

 — Постривай-но! — розпачливо вигукнула Герміона. — Я не хочу, щоб ви робили щось небезпечне!

Впродовж паузи всі вони дивилися на Герміону, а вона поступово усвідомлювала, та надто запізно, чому Дамблдор не хотів був, щоб хтось інший ставав героєм.

 — Я не думаю, що можна стати героїнею, не зробивши нічого небезпечного, — розсудливо зауважила Лаванда.

 — До того ж, — продовжила Падма, ніби щось зважуючи, — всі знають, що в Гоґвортсі майже не трапляється нічого справді поганого, еге ж? З учнями, я маю на увазі, не з професорами захисту. Через усі ці древні запобіжні закляття, і все таке інше.

 — Гм…​ — знову висловилася Анна.

 — Еге ж, — підтвердила Парваті. — У найгіршому випадку втратимо двадцять-тридцять балів гуртожитку, чи щось таке, а нас по двоє з кожного гуртожитку, тож зрештою все врівноважиться.

 — Та це блискуча ідея, Герміоно! — враженим голосом вигукнула Дафна. — Ти все так облаштувала, що нам будь-що зійде з рук! А я навіть не помітила твого хитрого плану, аж ось досі!

 — ГММ, — сказали Герміона, Анна та Сьюзен.

 — Правильно! — сказала Парваті. — Настав час ставати справжніми героїнями. Ми переслідуватимемо темряву…​

 — І змусимо її вийти на бій з нами, — сказала Лаванда.

 — І навчимо її боятися, — зловісно завершила Трейсі Девіс.