Розділ 69. Пошук себе, ч.4

Лише краєм ока Герміона Ґрейнджер побачила його — відблиск на відполірованому металі статуї на перехресті двох коридорів. Спалах золотого й червоного, ніби щось зайнялося вогнем. Лише на мить вона його побачила, а потім він зникнув.

Вона спантеличено зупинилася і ледь не пішла собі, та щось знайоме було в цьому мінливому сяйві…​

Герміона підійшла до статуї, зазирнула за ріг — туди, де могло бути джерело цього палкого світла…​

Вона почула тихий — ніби здалеку — крик, поклик.

Герміона почала бігти.

Вона бігла довгий час. На кожному розгалуженні вона зупинялася, відсапувалася, скільки могла, а тоді бачила спалах вогню з якогось напрямку, чи чула далекий поклик. Якби не її тренування у військах, вона б уже давно впала від утоми через такий біг.

Вона жодного разу не бачила фенікса.

А тоді вона прибігла до хрестоподібного перехрестя, і не було нічого, жодного знаку. Вона чекала довгі секунди, та не чула крику, не бачила вогню. Її саме почало бентежити, а чи не примарилося їй це все, коли вона почула, як скрикнула людина.

Коли прудкі ноги принесли її за ріг, її розум миттю сприйняв усю сцену: три величезні хлопці в мантіях із зеленим оздобленням вже почали обертатися до неї, а один нижчий хлопець у жовтому висів у повітрі, ніби невидима рука тримала його у півметрі над підлогою.

Генерал Сонечка не розмірковувала ані секунди — людям, що зупиняються поміркувати, не вдаються раптові напади.

Паличка зʼявилася в її руці, пальці зігнулися, а губи вимовили „Сомніум!‟, і найбільший хуліган опинився на підлозі, а гафелпафець впав з повітря з гупанням. Інші два хулігани намагалися направити на неї палички, вона знову сказала „Сомніум!‟, і черговий великий хлопець опустився на коліна — вона знешкодила того, хто швидше наставив на неї паличку.

На жаль, два прокльони сну поспіль важко давалися навіть їй, і вона не змогла вистрелити втретє перед тим, як…​

Останній цькувальник вигукнув „Протеґо!‟, і навколо нього замерехтіло синє сяйво.

Двадцять чотири години тому Герміона б запанікувала — це були справжні чари щита, і вони дозволять хлопцю насилати на неї закляття, і водночас тримати його під захистом.

Та тепер вона…​

 — Закляктус! — крикнув хуліган.

Багряна блискавка полетіла до неї. Вона була жахливо яскрава — значно сильніша за всі прокльони, що зʼявлялися з палички Гаррі.

Герміона трохи відхилилася ліворуч, і закляття не влучило, бо в точності цькувальник сильно поступався Гаррі. Тоді їй спало на думку, що, мабуть, цькувальники й війська професора Квірела були несумісні.

 — Закляктус! — знову крикнув хлопець. — Експеліармус! Закляктус!

Хай там як, вона щойно цілу годину міркувала була, які інші закляття варто було використати проти Гаррі й Невіла…​

 — Желюйсь! — крикнув хуліган — це був прокльон з широким променем, без видимої лінії, від якої можна було б спробувати ухилитися.

Майже одразу вона відчула, що її не тримають ноги. А тоді хлопець зло викрикнув „Закляктус!‟ і виникла навіть яскравіша багряна блискавка.

Герміона ухилилася — навмисно впала, і тоді вона вже відновила достатньо сил для наступного заклинання, а саме…​

 — Ґліссео, — сказала Герміона, направивши це слово на підлогу.

 — Уф, — вимовив цькувальник, коли ноги вислизнули з підлоги, і він насправді впустив паличку.

Щит „Протеґо‟ зникнув.

 — Сомніум, — сказала Герміона.

Вона продовжувала відсапуватися, навіть коли підповзла до гафелпавця, що вже присів, стогнав та тер руками те місце на голові, на яке прийшовся удар падіння. Герміона збагнула, що якби він був маґлом, то зламав би собі шию. Варто було заздалегідь про це подумати.

 — Ох, — вимовив хлопець.

Його вії назвали б довгими, якби він був дівчиною. Його очі були звичайного карого кольору, що чомусь здавався дуже доречним для гафелпафця. На обличчі не було видно сліз, проте він був блідим. Вона прикинула, що він чи то в третьому, чи то четвертому класі.

А тоді карі очі розширилися, коли він на ній сфокусувався.

 — Генерале Сонечко?

 — Ага. Це (гучне дихання) я.

Вона вирішила, що якщо цей гафелпафець скаже бодай слово про стосунки між нею та Гаррі Поттером, то йому не жити.

 — Ого, — сказав гафелпафець. — Це було…​ ти просто…​ тобто я бачив тебе на екранах перед Різдвом, але — ого! Не можу повірити, що ти це щойно зробила!

Запала мовчанка.

Не можу повірити, що я це щойно зробила, подумала Герміона Ґрейнджер. Їй раптом трохи запаморочилося в голові, напевно, через все це бігання.

 — Пере…​ (гучне дихання) …​прошую, чи не міг би ти (гучне дихання) розжелеїти мої ноги?

Хлопець кивнув, підвівся, дістав з мантії паличку. Та Герміоні довелося виправити його рухи, доки він спромігся правильно виконати протипрокльон.

 — Мене звати Майкл Гопкінс, — сказав хлопець, коли Герміона підстрибнула на ноги. Він простягнув руку. — Чи для гафелпафців просто Майк. У Гафелпафі цього року жодного іншого Майка, уявляєш?

Вони потисли руки, і Майк сказав:

 — Хай там як, дякую.

Герміона не очікувала такого припливу ейфорії — порятунок когось можна було без перебільшення назвати найприємнішим відчуттям за все її життя.

Вона поглянула на цькувальників.

Вони були дуже великими і, вона вирішила, їм було десь по пʼятнадцять років, і раптом вона зрозуміла, наскільки далеко просунулися ті учні, що підписалися на факультативні заняття професора Квірела відносно тих учнів, що їм роками викладали найгірші професори за всю історію професорства. Наприклад, вони навчилися влучати у свої цілі. А також не втрачати голови у бою — серед іншого розуміти, що варто застосовувати Інервацію на своїх полеглих товаришах. Також деякі з висловів професора Квірела, наприклад, що у справжньому світі результат більшості битв визначався неочікуваною атакою, раптом набули для неї сенсу.

Вона досі намагалася відсапатися, і повернула погляд до Майка.

 — Можеш (гучне дихання) повірити, — сказала Герміона Ґрейнджер, — що пʼять хвилин тому (важке дихання) мені було важко вигадати, як стати (важке дихання) героєм?

Невже їй здавалося, що вона має отримати дозвіл від когось, що герої просто сиділи й чекали, доки хтось відправить їх у похід? Насправді все було дуже просто: треба йти туди, де коїться зло — це все, що потрібно, щоб стати героєм. Вона мала б і сама згадати, навіть без підказки фенікса, що погані речі інколи трапляються навіть тут, у Гоґвортсі.

Тоді Герміона збентежено озирнулася на трьох старших хлопців, що непритомні лежали на підлозі, і раптом збагнула, що вони її бачили, вони можуть знати хто вона, вони можуть підкрастися до неї і захопити її зненацька, і…​ і вони можуть завдати їй справжньої шкоди…​

Герміона спинила ці думки.

Вона згадала, як Гаррі Поттер став посеред пʼяти слизеринських цькувальників першого ж дня занять, коли він ще навіть не знав, як користуватися паличкою.

Вона згадала слова директора про те, що люди дорослішають у дорослих обставинах, і що більшість людей живе за ґратами зі страху.

А тоді вона згадала слова професорки Макґонеґел: „Вам дванадцять.‟

Герміона глибоко вдихнула один, два, три рази.

Вона спитала Майка, чи потрібно йому до кабінету мадам Помфрі, виявилося, що ні. Тоді вона дізналася в нього імена слизеринців — про всяк випадок.

А тоді Герміона Ґрейнджер пішла собі геть від купи непритомних хуліганів, і старанно зобразила усмішку на обличчі.

Вона знала, що напевно рано чи пізно зазнає шкоди. Та якщо занадто боятися за себе, щоб чинити правильно, то неможливо бути героєм — усе ось так просто. І якби зараз хтось поклав їй на голову Сортувальний Капелюх, він би жодної миті не вагався перед тим, як вигукнути „ҐРИФІНДОР!‟


Коли вона прийшла на обід, вона й далі це все обмірковувала. Ейфорія від порятунку когось досі не зникла, і вона починала непокоїтися, чи не зламалося, бува, щось у неї в мозку.

Коли вона підійшла до рейвенкловського стола, якась хвиля шепоту набрала силу. Спочатку вона подумала, що гафелпафський хлопець вже все розповів, а потім збагнула, що перешіптування, напевно, не про це.

Вона сіла навпроти Гаррі Поттера, що видавався вкрай знервованим. Напевно це було повʼязано з тим, що вона досі всміхалася.

 — Ем…​ — тільки й вимовив Гаррі, доки вона накладала собі свіжі тости, масло, корицю, не взяла жодних фруктів та овочів, і набрала три шоколадних тістечка з горіхами. — Ем…​

Вона залишила його в цьому стані, доки не налила собі склянку виноградного соку, а тоді запитала:

 — У мене є питання, містере Поттер. Як гадаєш, чому людям не вдається стати собою?

 — Що? — запитав Гаррі.

Вона поглянула на нього.

 — Вдай, ніби нічого особливого не відбувається, і просто дай таку відповідь, яку ти дав би вчора.

 — Ем…​ — сказав Гаррі, він здавався дуже спантеличеним та стурбованим. — Гадаю, ми вже є собою…​ я ж не якась неточна копія когось іншого. Та якщо спробувати відповісти за змістом питання, гадаю, люди не стають собою, бо всмоктують усілякі божевільні речі з їхнього середовища, а тоді вивергають їх назад. Тобто, ну скільки людей грали б саме в квідич, якби самі винаходили цю гру? Чи якщо про маґлівську Британію, скільки людей, що вважають себе лейбористами, консерваторами чи ліберальними демократами, вигадали б саме такий набір політичних вірувань, якби продумували все спочатку самостійно?

Герміона обміркувала це. Їй було цікаво, чи буде відповідь Гаррі ближче до слизеринської чи навіть ґрифіндорської, та це якось не вкладалося у список директора. Тоді Герміоні спало на думку, що на деякі питання може існувати більше точок зору, ніж чотири.

 — Гаразд, — сказала Герміона, — інше питання. Як люди стають героями?

 — Героями?

 — Ага.

 — Е…​ — почав Гаррі. Він нервово пилив ножем та виделкою шматок стейку — розрізав його на дедалі дрібніші шматочки. — Гадаю, багато хто здатен на вчинки, коли світ направляє їх…​ наприклад, люди очікують, що ти це зробиш, чи для цього потрібні лише вміння, якими ти вже володієш, чи є хтось, хто наглядає за тобою й залагоджує твої помилки, й робить все, щоб ти виконав свою роль. Та зазвичай в таких випадках усе вже зроблено, розумієш, і немає потреби в героях. Тож, гадаю, ті, кого ми називаємо „героями‟, — рідкість через те, що вони мають все робити й вирішувати самостійно, а більшості людей таке не до вподоби. А чому ти питаєш? — виделка Гаррі наштрикнула три шматочки старанно перетертого стейку й понесла їх до його рота.

 — О, я просто щойно паралізувала трьох старших слизеринських цькувальників та врятувала гафелпафця. Я збираюся стати героєм.

Коли Гаррі припинив задихатися їжею (дехто з інших рейвенкловців поряд досі кашляв), він сказав:

 — Що?

Герміона розповіла, як усе було, і цим розпочала хвилю шепоту. (Хоча вона не згадувала про фенікса — це їй здавалося їхньою з феніксом особистою справою. Тепер, коли вона про це подумала, Герміоні здалося дивним, що фенікс прийшов до того, хто хотів стати героєм, бо це бажання видавалося дещо егоїстичним. Та напевно феніксам було байдуже, їх цікавило лише, що хтось хоче допомогти людям.)

Коли вона завершила розповідь, Гаррі лише витріщався на неї з іншого боку стола й не вимовив ані слова.

 — Вибач, що я так поводилася раніше, — сказала Герміона й відпила виноградного соку зі склянки. — Я мала не забувати, що доки я тебе трощу на уроках чарів, не страшно, що в тебе ліпше виходить із захистом.

 — Благаю, не зрозумій мене неправильно, — сказав Гаррі. Він тепер видавався надто дорослим, і суворим. — Та ти впевнена, що це справді те, ким ти маєш стати, а не, якщо відверто, ким маю стати я?

 — Цілковито впевнена. Слухай, навіть моє імʼя пишеться майже як „героїня‟ — додати крапочку, прибрати „м‟, помʼякшити „н‟, поміняти „о‟ та „ї‟ — і готово. Ніколи не помічала цього раніше.

 — Бути героєм — не самі веселощі та ігри. У справжніх дорослих героїв це не так, усе буде непросто.

 — Я знаю.

 — Це важко, боляче, і доведеться приймати рішення в ситуаціях без хорошого рішення…​

 — Так, Гаррі, я теж читала ці книжки.

 — Ні, ти не розумієш, навіть коли книжки попереджають тебе, неможливо зрозуміти, доки…​

 — Тебе це не зупиняє. Навіть трошки не зупиняє. Закладаюся, ти навіть не розглянув варіант не бути героєм через це. То чого ж ти гадаєш, що це зупинить мене?

Запала мовчанка.

Раптом величезна усмішка осяяла обличчя Гаррі — настільки ж яскрава й дитяча, наскільки дорослою щойно була похмурість, і все між ними знову стало гаразд.

 — Якимось чином все це піде жахливо, неуявле́нно шкереберть, — сказав Гаррі, величезна усмішка не зникла. — Ти ж це знаєш, так?

 — О так, я знаю, — сказала Герміона. Вона зʼїла ще шматочок тосту. — До речі, Дамблдор відмовився бути моїм таємничим старим чарівником, куди треба написати, щоб мені видали іншого?


Наслідки:

 — …​і професор Флитвік каже, що її наміри непохитні, — напружено сказала Мінерва, не відводячи погляду від старого срібнобородого чарівника, що був у цьому винен. Албус Дамблдор лише тихо сидів та слухав її із сумним розфокусованим поглядом. — Міс Ґрейнджер і бровою не повела, коли професор Флитвік погрожував перевести її до Ґрифіндору, вона лише сказала, що тоді забере з собою всі книжки. Герміона Ґрейнджер вирішила стати героєм і не збирається змінювати свого рішення. Сумніваюся, що тобі б ліпше вдалося переконати її стати героєм, навіть якби ти старався це зробити…​

Аж пʼять секунд потрібно було Мінерві, щоб усвідомити.

 — АЛБУСЕ! — заверещала вона.

 — Люба моя, — сказав старий чарівник, — коли ти вже зростив приблизно тринадцять героїв, починаєш розуміти, що вони реагують на певні речі однаково. Наприклад, коли їм кажуть, що вони замолоді, чи що їм не судилося стати героєм, чи що бути героєм неприємно. А якщо ти справді хочеш перестрахуватися, варто сказати всі три. Хоча, — він злегка зітхнув, — не варто діяти надто очевидно, інакше твоя заступниця директора може тебе впіймати на гарячому.

 — Албусе, — сказала Мінерва навіть напруженішим тоном, — якщо вона постраждає, присягаюся, цього разу я…​

 — Вона б усе одно до цього прийшла з часом, — сказав Албус усе з тим сумним розфокусованим поглядом в очах. — Якщо хтось має стати героєм, він не слухатиме наших застережень, хай як ми старатимемося. І, враховуючи це, для Гаррі буде ліпше, якщо міс Ґрейнджер не надто від нього відставатиме.

Ніби нізвідки Албус дістав оловʼяну коробочку й відкрив її — усередині були жовті цукерки. Їй так і не вдалося розпізнати, якою магією він для цього користувався.

 — Лимонну цукерку? — запитав він.

 — Вона дванадцятирічна дівчинка, Албусе!


Після наслідків:

Ледь видимі у вечірній темряві за вікнами у чорних водах плавали рибки. Коли вони підпливали ближче, їх освітлювало яскраве сяйво слизеринської вітальні, а коли вони відпливали далі, вони зникали у пітьмі.

Дафна Ґрінґрас сиділа на зручному чорному шкіряному дивані, голова її лежала на руках, і навколо неї виникали й зникали золотаво-жовті іскри світла.

Вона була готова до того, що її дражнитимуть через закоханість у Невіла Лонґботома. Вона очікувала на купу зверхніх зауважень про гафелпафців. Вона вигадала цілі снопи дотепних відповідей по дорозі до підземель Слизерину.

Вона навіть трохи хотіла, щоб її дражнили за те, що їй подобається Невіл. Такі речі означали, що ти дорослішаєш і стаєш справжньою дівчиною.

Як виявилося, ніхто не второпав, що її виклик Невіла на найдавнішу дуель означав, що він їй подобався. Вона гадала була, що це має бути очевидно, та ж ні, нікому більше, видається, це навіть на гадку не спало.

Та прокльон влучає завжди звідки не очікуєш.

Вона мала б назватися просто Дафна Сонечка, як Невіл Хаосу. Або сонячна Дафна як сонячний Рон. Та будь-що було б ліпше за „Ґрінґрас Сонечка‟.

Ґрінґрас Сонечка.

Далі було Ґрінґрас Сонечка та Блакитних Небес.

Тоді хтось додав „та Гір зі Сніговими вершечками, та Радісних Істот Лісу‟.

Наразі її називали „Сяйлива принцеса-єдиноріг зі шляхетного й найдавнішого роду Сяйко‟.

А якась шестикласниця наклала на неї прокльон сяяння. Дафна навіть не знала, що така річ як „прокльон сяяння‟ взагалі існує, „Фініте Інкантатем‟ не спрацював, вона попросила старших дівчат, яких вона раніше вважала своїми друзями (та явно помилялася була), далі вона оголосила, що винному загрожує серйозний політичний скандал від її батька, і все одно Дафна Ґрінґрас досі сиділа у слизеринській вітальні з головою у руках, яскраво сяяла та розмірковувала, як так сталося, що вона була єдиною нормальною людиною у Гоґвортсі.

Уже завершилася вечеря, а вони все не давали їй спокою, і якщо вони не зупиняться до завтрашнього ранку, вона переведеться до Дурмстренґу і стане наступною темною леді.

 — Гей, усі! — драматично сказала Керроу, розмахуючи випуском „Щоденного Віщуна‟. — Ви вже чули новини? Чарверсуд щойно визнав „подивімося, на що ти здатен‟ законним викликом на бій, аж допоки той, хто викликає на бій, не приляже подрімати!

 — Та як ти смієш ображати честь Сяйливої принцеси-єдинорога! — крикнула Трейсі. — Подивімося, на що ти здатен!

Тоді Трейсі лягла на своєму дивані й почала гучно хропіти.

Сяйлива голова Дафни опустилася глибше у її яскраві руки.

 — Коли моя родина прийде до влади, я навію на вас усіх проти-являльні чари і переміщу за допомогою флу у море, — сказала вона, не звертаючись ні до кого конкретно. — Вас це влаштовує, так?

Тук-тук, тук-тук-тук, тук.

Дафна здивовано підвела погляд. Це був кодовий сигнал Сонечка…​

 — Імʼя моє якийсь стукіт! — заволав містер Ґойл. — Стукіт дверей!

 — Подивімося, на що ти здатен, стукоте дверей! — крикнув старший хлопець і розчахнув двері.

Мить усі спантеличено витріщалися.

 — Я прийшла, щоб поговорити з міс Ґрінґрас, — сказала генерал Сонечка, ніби вона старалася звучати впевненою. — Чи не міг би хтось…​

Судячи з виразу обличчя Герміони, саме тоді вона помітила сяючу Дафну.

І саме тоді Мілісент Булстроуд прибігла з нижніх кімнат і крикнула:

 — Гей, усі, уявляєте, тепер Ґрейнджер взяла й побила Дерика та рештки його команди, і тато написав йому совою, що як той…​

Тоді Мілісент побачила Герміону у дверях.

Далі запала дуже гучна мовчанка.

 — Ем, — сказала Дафна. Що? сказав її мозок. — Ем, що ти тут робиш, генерале?

 — Ну, — сказала Герміона Ґрейнджер із дивною усмішкою на обличчі, — я вирішила, що нечесно, коли таємничі старі чарівники комусь дають шанс стати героєм, а комусь — ні, а також почитала книжки з історії, і у них явно замало героїв-дівчат. Тож я подумала зайти й спитати, чи не хочеш ти стати героєм, і чому ти так сяєш?

І знову запала тиша.

 — Це, — сказала Дафна, — напевно не найліпший час для такого питання…​

 — Я згодна! — закричала Трейсі Девіс і зістрибнула з дивану.


Ось так народилася Спілка Сприяння Руху Англійських Героїнь-Чарівниць.