Герміона зараз не здавалася собі доброю чи хорошою — всередині вирувала злість, і вона навіть подумала, чи не схоже це на темряву Гаррі (хоча напевно й поряд не стояло), і вона не мала б почуватися так через дурну неважливу гру, проте…​

Все її військо. Двоє солдатів перемогли все її військо. Ось що їй сказали, коли вона прокинулася.

Це вже було трохи занадто.

 — Ну, — сказав професор Квірел. Зблизька професор захисту здавався не таким здоровим, як коли вона була в його офісі востаннє. Його шкіра була блідішою, сам він рухався повільніше. Суворий вираз обличчя й пронизливий погляд не змінилися. Він барабанив пальцями по столу. — Підозрюю, що з вас трьох лише містер Мелфой здогадався, чому я вас викликав.

 — Через щось повʼязане зі шляхетними й найдавнішими родами? — спитав Гаррі поряд з нею, його голос був спантеличеним. — Я ж не порушив якийсь божевільний закон, коли вистрелив у Дафну?

 — Не зовсім, — вкрай іронічно сказав чоловік. — Оскільки міс Ґрінґрас не задіяла правильні дуельні формулювання, вона не в праві вимагати, щоб вас позбавили імені роду. Втім, звісно, я б не дозволив відбутися офіційній дуелі. Війни не поважають такі правила, — професор захисту нахилився вперед та спер підборіддя на руках, ніби навіть сидіти рівно для нього було надто важко. Та погляд його був уважним та небезпечним. — Генерале Мелфой, чому я вас сюди покликав?

 — Бій між генералом Поттером та нами двома більше не є спортивним, — тихо сказав Драко Мелфой.

 — Що? — випалила Герміона. — Ми майже перемогли їх, якби Дафна не знепритомніла…​

 — Міс Ґрінґрас не знепритомніла через магічне виснаження, — сухо сказав професор Квірел. — Містер Поттер вистрілив їй у спину прокльоном сну, доки решта ваших солдатів відволіклися через те, що їхній генерал врізалася в стіну. Та все одно вітаю, міс Ґрейнджер, з тим, що ви майже здолали двох легіонерів хаосу за допомогою лише двадцяти чотирьох солдатів Сонечка.

Її щоки горіли.

 — Це…​ це просто…​ якби я тільки здогадалася, що він був в обладунках…​

Професор Квірел поглянув на неї поверх складених пальців.

 — Звісно, були способи, якими ви могли б виграти, міс Ґрейнджер. Вони завжди є, у кожній програній битві. Світ навколо нас сповнено можливостями, просто утрамбовано можливостями, що їх звичайні люди ігнорують, бо інакше їм доведеться вийти за звичні думки. У кожній битві тисячі кісток гафелпафців чекають, доки їх не перетворять на списи. Якби вам спало на думку просто застосувати масовий «Фініте Інкантатем», ви б розвіяли чари з кольчуги містера Поттера та з усього його одягу, крім його білизни. Що наводить мене на думку, що містер Поттер не до кінця усвідомлював, наскільки він вразливий. Чи ви могли б просто наказати своїм солдатам гуртом напасти на містера Поттера й містера Лонґботома фізично й відібрати палички з їхніх рук. Я б не назвав реакцію містера Мелфоя цілком розумною, проте він принаймні не цілковито проігнорував тисячу альтернативних варіантів, — він сардонічно посміхнувся. — А от ви, міс Ґрейнджер, собі на біду памʼятали, як застосувати приголомшливий прокльон, і проігнорували десятки легших заклять, що безсумнівно зберігаються у вашій чудовій памʼяті та могли бути ефективнішими. Ви прикували всі надії вашого війська до себе, і коли ви впали, вони зневірилися. Після цього вони продовжили застосовувати свої марні прокльони сну, бо так їх натренували битися, і вони не змогли щось змінити, на відміну від містера Мелфоя. Я не здатен до кінця збагнути, що відбувається в голові у людини, коли вона повторює дії, що призводять до невдачі, знову й знову, та видається, що думка спробувати щось інше — неймовірно рідкісна. Тож Полк «Сонечко» знищили два солдати.

Професор захисту безжально всміхнувся.

 — Це дещо нагадує те, — продовжив він, — як пʼятдесят смертежерів захопили всю чаклунську Британію, а також те, як наше вкрай улюблене міністерство продовжує керувати.

Професор захисту зітхнув.

 — Хай там як, міс Ґрейнджер, це не перша така ваша поразка. У минулій битві ви обʼєднали сили з містером Мелфоєм, і все ж таки ледь не програли — вам разом з містером Мелфоєм довелося лізти за містером Поттером на дах. Легіон Хаосу двічі поспіль продемонстрував, що його військова сила не менша, ніж у ваших двох військ разом. Це не залишає мені вибору. Генерале Поттер, ви виберете вісім солдатів з вашого війська, включно з принаймні одним лейтенантом Хаосу, і їх розподілять між Армією Драконів та Полком «Сонечко»…​

 — Що? — знову не стрималася Герміона.

Вона поглянула на двох інших генералів. Гаррі видавався не менш шокованим, ніж вона, а Драко Мелфой виказував лише сумну згоду.

 — Генерал Поттер сильніший за вас обох разом, — спокійно й чітко сказав професор Квірел. — Ваше змагання завершене, він переміг, час змінити баланс трьох військ, щоб поставити перед ним новий виклик.

 — Професоре Квірел! — сказав Гаррі. — Я не…​

 — Це моє рішення, я приймаю його, як професор бойової магії Гоґвортсу, школи чарів і чаклунства, це рішення не підлягає обговоренню.

Слова досі були чіткими, та від погляду професора Квірела в Герміони холола кров, хоч він був направлений на Гаррі, а не на неї.

 — І мені видається підозрілим, містере Поттер, що коли ви забажали ізолювати міс Ґрейнджер та містера Мелфоя і змусити їх переслідувати вас на даху, вам вдалося позбутися рівно стільки їхніх обʼєднаних солдатів, скільки ви забажали. І справді, успіхів такого рівня я очікував від вас з початку цього року, і мене роздратувало відкриття, що ви просто стримували сили на моїх заняттях весь цей час! Я бачив, на що ви справді здатні, містере Поттер. Ви вже значно вищі за той рівень, на якому містер Мелфой чи міс Ґрейнджер можуть боротися з вами на рівних, і вам не буде дозволено вдавати, ніби це не так. Ось що я вам скажу, як ваш професор, містере Поттер: щоб досягти свого справжнього потенціалу, ви маєте використовувати свої здібності на повну і не стримувати сили з жодних причин — зокрема, через дитячі хвилювання щодо того, що можуть подумати ваші друзі!

Вона пішла з кабінету професора захисту зі збільшеною кількістю солдатів, зменшеною гідністю та відчуттям, ніби вона жалюгідна дрібна комаха, що її щойно розчавили, і дуже дуже старалася не заплакати.

 — Я не стримував сили! — сказав Гаррі, щойно вони завернули за перший ріг після кабінету професора Квірела — щойно деревʼяні двері заховалися за камʼяними стінами. — Я не вдавав нічого, я ніколи не віддавав перемогу жодному з вас!

Вона не відповіла — не в силах була відповісти, вона розклеїться, якщо спробує сказати бодай слово.

 — Справді? — запитав Драко Мелфой. Генерал Драконів досі мав цей сумно-покірний вигляд. — Бо знаєш, Квірел має рацію, це підозріло, що ти зміг перемогти майже всіх в обох наших військах, щойно захотів, щоб ми переслідували тебе на даху. І чи не казав ти тоді, Поттере, щось про те, що ми маємо тебе перемогти, коли ти боротимешся по-справжньому?

Пекуче відчуття наближалося до її горла, і коли воно дійде до її очей, вона розридається, і після цього для них двох вона стане просто маленькою дівчинкою-плаксою.

 — Тоді…​ — швидко почав Гаррі. Вона на нього не дивилася, та судячи зі звуку, він обернувся до неї. — Тоді я…​ я дуже старався тоді, була важлива причина, я мав це зробити, тож я використав купу трюків, які я притримував…​ і…​

Вона завжди викладалася на повну, щоразу.

 — …​і я, я не звертаюся до тієї частини себе, що її я зазвичай не використовую для чогось на кшталт заняття із захисту…​

Отже, якщо вона колись наблизиться до перемоги над Гаррі, коли це справді буде важливо, він просто зануриться у свою темну сторону й знищить її, ось і все?

…​звісно так. Вона не могла навіть дивитися в очі Гаррі, коли він був страшним, як їй могло навіть спасти на гадку, що вона може його перемогти по-справжньому?

Вони підійшли до розвилки в коридорі, Гаррі Поттер і Драко Мелфой пішли ліворуч до сходів на другий поверх, а вона натомість пішла праворуч, хоча навіть не знала, куди веде цей прохід, та наразі вона була не проти заблукати в замку.

 — Перепрошую, Драко, — пролунав голос Гаррі, і вона почула, як до неї наближаються кроки.

 — Облиш мене в спокої, — сказала вона.

Вийшло доволі грубо, та їй довелося стулити щелепи й губи разом, і навіть затримати дихання, щоб усе не полилося з неї.

Хлопець продовжив наближатися, і оббіг її, щоб стати перед нею, бо він був дурний — ось чому, і Гаррі сказав високим відчайдушним шепотом:

 — Я не тікав, коли ти перемагала мене на всіх заняттях, крім їзди на мітлах!

Він не розумів, він ніколи не зрозуміє, Гаррі Поттер ніколи не зрозуміє, бо хай яке змагання він програє, він все одно залишиться Хлопчиком-Що-Вижив. Якщо ти був Гаррі Поттером, і Герміона Ґрейнджер тебе перемагала, це означало, що всі очікують, що ти приймеш виклик і переможеш. А якщо ти була Герміоною Ґрейнджер, і Гаррі Поттер перемагав тебе, це означало, що ти просто ніхто.

 — Це нечесно, — сказала вона. Її голос тремтів, та вона ще не плакала, ще ні, — я не маю боротися з твоєю темною стороною, я просто…​ мені лише…​ — мені лише дванадцять подумала вона.

 — Я використовував свою темну сторону лише одного разу і тоді…​ я мусив це зробити!

 — Тож сьогодні ти переміг все моє військо як просто Гаррі?

Вона досі не почала плакати, і їй було цікаво, яке в неї зараз було обличчя: вона здавалася злою Герміоною чи сумною.

 — Я…​ — почав Гаррі. Він трохи стишив голос: — я не…​ насправді не очікував, що виграю цього разу. Знаю, я казав, що я невразливий, та це я просто залякував вас, насправді я гадав, що просто сповільню вас трохи…​

Вона знову почала йти, пройшла повз нього, і коли вона проминала Гаррі, його обличчя напружилося, ніби це він збирався плакати.

 — Невже професор Квірел має рацію? — пролунав палкий високий шепіт за її спиною. — Якщо ти мій друг, невже я завжди боятимуся зробити щось краще, бо знатиму, що це засмутить тебе? Так нечесно, Герміоно!

Вона набрала повітря, затримала дихання й побігла. Її ноги тупотіли з максимальною швидкістю, вона бігла так хутко, як тільки могла наважитися зі сльозами в очах. Тікала, щоб ніхто не почув її, і цього разу Гаррі за нею не пішов.

Мінерва перевіряла пергаменти з трансфігурації на понеділок. Щойно вона поставила мінус двісті балів на пергаменті пʼятикласника за помилку, що могла б когось убити. Впродовж першого свого року на посаді професора вона обурювалася щодо нерозсудливості старших учнів, та тепер вона змирилася. Деякі люди не лише ніколи не навчалися, вони ніколи навіть не помічали, що безнадійні, вони залишалися радісними й палко прагли вчитися, продовжували старатися. Дехто з них вірив, коли вона казала їм перед випуском з Гоґвортсу, що вони ніколи не мають робити нічого оригінального, щоб вони не вдавалися до вільної трансфігурації, та використовували це мистецтво лише за допомогою давно випробуваних чарів. А дехто…​ не вірив.

Вона саме намагалися збагнути особливо заплутану відповідь, коли стукіт у двері розірвав хід її думок. Це були не її години прийому, та на посаді вихователя гуртожитку Ґрифіндор вона дуже швидко зрозуміла, що не варто одразу засуджувати людей. Завжди можна зняти очки гуртожитку пізніше.

 — Заходьте, — сказала вона сухим голосом.

Дівчинка, що зайшла до її офісу, явно плакала була, а потім вмивала обличчя в сподіванні приховати це…​

 — Міс Ґрейнджер! — сказала професорка Макґонеґел. Лише за кілька секунд вона впізнала це обличчя з червоними очима й напухлими щоками. — Що сталося?

 — Професорко, — сказала дівчинка тремтячим голосом, — ви казали, що як мене щось хвилюватиме чи мені буде незручно з будь-яких причин, я маю одразу до вас прийти…​

 — Так, — сказала професорка Макґонеґел, — то що ж сталося?

Дівчина почала пояснювати…​

Герміона нерухомо стояла на сходах, що крутилися навколо, — спіраль, що оберталася, не могла її нікуди довезти, але натомість постійно пересувала її вгору. Герміоні здалося, що це дуже скидалося на чаклунство нескінченних сходів, що його винайшов у 1733 чарівник Аррам Сабеті — він жив на вершині Евересту, коли ще жоден маґл не піднявся на неї. Тільки це було неможливо, бо Гоґвортс був значно старший — можливо, чаклунство винайшли заново?

Вона мала б злякатися, мала б нервувати через другу зустріч із директором.

Насправді, вона й була перелякана й знервована щодо своєї другої зустрічі з директором.

Проте Герміона Ґрейнджер багато про що розмірковувала була — вже після того, як несила було продовжити біг анітрохи далі, коли сповзла вздовж стіни й видавалося, ніби її легені зайнялися вогнем — після цього вона багато всього обміркувала.

Хай вона й програла Гаррі Поттерові, вона ніколи в житті не програє Драко Мелфою. Це було цілковито, абсолютно неприйнятно, а професор Квірел вихваляв генерала Мелфоя за те, що той не проігнорував тисячу альтернативних варіантів. Тож коли Герміона вилила всі сльози, вона згадала чотирнадцять інших заклять, які варто було б використати проти Гаррі й Невіла, а тоді почала думати, а чи не скоює раптом вона таку ж помилку щодо інших речей. Саме через це вона постукала у двері професорки Макґонеґел: вона не просила допомоги, наразі Герміона не мала планів, з якими хтось міг би допомогти, — вона просто вирішила розповісти про все професорці Макґонеґел, адже їй здалося, що це скидається на одну з тисяч альтернатив, про які заливався професор Квірел.

Тож вона розповіла професорці Макґонеґел про те, як змінився Гаррі Поттер після дня, коли на його плечі був фенікс, про те, як всі починали сприймати її як додаток до Гаррі, і як їй здавалося, що Гаррі віддаляється дедалі сильніше від усіх інших однокласників, і як він подеколи ходить похмурий, ніби щось втратив, і вона вже не знає, що робити.

А професорка Макґонеґел сказала їй, що варто проконсультуватися з директором.

І Герміона була стурбована, проте тоді їй спало на думку, що Гаррі Поттер не злякався б директора. Гаррі Поттер би стрімголов пішов далі, хай що він старався зробити. Можливо (подумала тоді вона) варто спробувати бути такою: не боятися, просто зробити щось, і подивитися, що з цього вийде. Все одно гірше вже бути не могло.

Оберти нескінченних сходів спинилися.

Величезні дубові двері з мідним дверним молотком у формі грифона розчинилися перед ними, хоч ніхто їх і не торкнувся.

За чорним дубовим столом з десятками шухляд з усіх боків сидів на своєму троні срібнобородий директор Гоґвортсу, Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор, у чиї злегка мерехтливі очі Герміона дивилася приблизно три секунди, доки не відволіклася на решту речей у кімнаті.

За деякий час — вона не знала, який саме, бо намагалася полічити предмети в кімнаті втретє, і все одно не могла отримати однакове число, хоча її памʼять наполягала, що всі речі залишалися на своїх місцях…​

Директор прочистив горло й сказав:

 — Міс Ґрейнджер?

Герміона крутнула головою, її щоки трохи почервоніли. Проте, видавалося, Дамблдор зовсім не був роздратованим — лише незворушним, а також мав допитливий погляд у лагідних, напівприкритих окулярами очах.

 — Герміоно, — сказала професорка Макґонеґел з теплотою в голосі, її рука підбадьорливо лежала на плечі Герміони, — будь ласка, розкажи директорові те, що розповіла мені про Гаррі.

Герміона почала розповідь. Незважаючи на своє нещодавнє рішення, її голос трохи тремтів через знервованість, коли вона описувала, як Гаррі змінився протягом останніх кількох тижнів, відколи Фоукс був на його плечі.

Коли вона замовкла, запала тиша, а потім директор зітхнув.

 — Мені шкода, Герміоно Ґрейнджер, — сказав Дамблдор. Його сині очі посумнішали. — Це…​ неприємно, проте не можу сказати, що не очікував на це. Те, що ти бачиш, — тягар героя.

 — Героя? — запитала Герміона.

Вона підвела погляд на професорку Макґонеґел, і побачила, що обличчя професорки з трансфігурації напружилося, та її рука досі заспокійливо стискала плече Герміони.

 — Так, — відповів Дамблдор. — Колись я сам був героєм — перед тим, як стати таємничим старим чарівником, у дні, коли я протистояв Ґріндельвальдові. Ти ж читала книжки з історії, міс Ґрейнджер?

Герміона кивнула.

 — Ну, — продовжив Дамблдор, — ось що мають робити герої, міс Ґрейнджер. У них є свої задачі, і вони мають ставати сильними, щоб виконувати ці завдання, і саме це відбувається зараз із Гаррі. Якщо можливо щось зробити, щоб полегшити цей шлях, то ти це зробиш, не я. Бо я не друг Гаррі, хай як це прикро, а лише його таємничий старий чарівник.

 — Я…​ Я не впевнена…​ Що досі хочу бути…​ — вона не завершила речення, бо слова видавалися надто жахливими, щоб вимовити їх вголос.

Дамблдор заплющив очі, а коли розплющив їх, то видавалося, ніби він трохи постарішав.

 — Ніхто не зупинить тебе, міс Ґрейнджер, якщо ти вирішиш припинити бути другом Гаррі. Як це на нього вплине, ти, можливо, знаєш навіть ліпше за мене.

 — Це…​ це нечесно, — сказала Герміона. Тепер її голос відчутно тремтів. — Я мушу бути другом Гаррі, бо в нього більше нікого немає. Це нечесно.

 — Ніхто не здатен примусити тебе бути другом, міс Ґрейнджер, — сині очі дивилися просто крізь неї. — Почуття або є, або їх немає. Якщо вони є, ти можеш прийняти їх, чи відкинути. Ти вже друг Гаррі — і якщо ти вирішиш відкинути це, страшенно нашкодиш Гаррі, можливо, невідворотно. Та міс Ґрейнджер, що спонукає тебе до таких крайнощів?

Вона не могла добрати слів. Їй так і не вдалося дібрати доречних слів.

 — Якщо занадто наблизитися до Гаррі…​ тебе ніби засмоктує, ніхто більше не бачить тебе, ти перетворюєшся на щось, що належить йому, усі вважають, ніби світ обертається навколо нього і…​ — у неї не було слів.

Старий чарівник повільно кивнув.

 — Ми й справді живемо в несправедливому світі, міс Ґрейнджер. Весь світ знає лише, що я переміг Ґріндельвальда, і мало хто памʼятає про Елізабет Бекет, що вона померла, щоб дати мені можливість це зробити. І все ж таки її памʼятають. Гаррі Поттер — справді герой цієї пʼєси, міс Ґрейнджер; світ справді обертається навколо нього. Йому судилося робити величні вчинки. Я передбачаю, що з часом Албуса Дамблдора памʼятатимуть лише як таємничого старого чарівника Гаррі Поттера, а не через мої інші досягнення. Можливо, Герміону Ґрейнджер памʼятатимуть як товаришку Гаррі Поттера, якщо ти будеш гідна. Не сумнівайся в моїх словах: ти ніколи не знайдеш більше слави сама, ніж у товаристві Гаррі Поттера.

Герміона різко похитала головою.

 — Справа не в…​ — вона знала, що пояснити не вийде. — Справа не в славі, справа в тому, щоб не бути…​ не бути чимось, що належить іншому.

 — Тож ти радше бажаєш бути героєм? — старий чарівник зітхнув. — Міс Ґрейнджер, я був героєм, і був лідером. І був би в тисячу разів щасливішим, якби я міг належати комусь на кшталт Гаррі Поттера. Комусь, кого зроблено з міцнішої речовини, ніж зроблено мене, комусь, хто міг би приймати важкі рішення і водночас був би гідним вести мене. Колись мені здавалося, що я знав такого чоловіка, та я помилявся…​ Міс Ґрейнджер, ти взагалі не уявляєш, наскільки пощастило таким, як ти, порівняно з героями.

І знову вона відчула гіркоту в горлі, а також безпорадність. Вона не розуміла, навіщо професорка Макґонеґел привела її сюди, якщо директор не збирається допомагати. Та судячи з виразу обличчя професорки Макґонеґел, вона й сама вже не була певна, що варто було сюди приходити.

 — Я не хочу бути героєм, — сказала Герміона Ґрейнджер, — я не хочу бути товаришем героя, я хочу просто бути собою.

(За кілька секунд їй спало на думку, що можливо вона хотіла стати героєм, та вирішила вже не змінювати своїх слів.)

 — О, — сказав старий чарівник. — Це висока планка, міс Ґрейнджер.

Дамблдор підвівся зі свого трону, вийшов з-за стола й вказав на символ на стіні, що був настільки розповсюдженим, що Герміона його навіть не зафіксувала при огляді кімнати, — на побляклий щит з геральдикою Гоґвортсу: левом та змією, борсуком та круком, а також гравійованими латинськими словами, яких вона ніколи не розуміла. А тоді, коли вона збагнула, де цей щит висить і яким старим він здавався, їй раптом спало на думку, що це може бути оригінал.

 — Гафелпафець сказав би, — продовжив Дамблдор, стукнувши пальцем об побляклого борсука, через що Герміона здригнулася від блюзнірства (якщо, звісно, це справді оригінал), — що людям не вдається стати собою, бо вони надто ледащі й не виконують потрібної для цього праці. Рейвенкловець, — він торкнувся крука, — повторив би слова, що їх мудрі вважають старішими за Сократа, пізнай себе, і сказав би, що люди не стають тими, ким мають, через невігластво й бездумність. А Салазар Слизерин, — Дамблдор спохмурнів, коли його палець торкнувся побляклої змії, — ну, він сказав би, що ми стаємо тими, ким маємо бути, йдучи за своїми бажаннями, хай куди вони нас приведуть. Можливо, він сказав би, що люди не стають собою, бо відмовляються робити все потрібне, щоб досягти своєї мети. Та можна помітити, що майже всі темні чарівники з Гоґвортсу були слизеринцями. Чи стали вони тими, ким мали бути? Навряд, — палець Дамблдора торкнувся лева, і директор обернувся до неї. — Скажи мені, міс Ґрейнджер, що сказав би Ґрифіндор? Не сумніваюся, Сортувальний Капелюх пропонував тобі цей гуртожиток.

Це здавалося простим питанням.

 — Ґрифіндорець сказав би, що люди не стають тими, ким мають стати, бо вони бояться.

 — Більшість людей бояться, міс Ґрейнджер, — сказав старий чарівник. — Вони проживають все життя за ґратами зі страху, що знищує все, чого вони могли б досягти, все, чим вони могли б стати. Страх сказати чи зробити щось не так, страх втратити якесь майно, страх смерті, і понад усе страх того, що інші люди можуть про них подумати. Такий страх — найжахливіший, міс Ґрейнджер, і страшенно важливо, щоб ти це знала. Та Ґодрик Ґрифіндор відповів би не так. Люди стають тими, ким мають стати, міс Ґрейнджер, коли вчиняють правильно, — голос старого чарівника був лагідним. — Тож скажи мені, міс Ґрейнджер, що видається тобі правильним вибором? Адже саме це і визначає те, ким ти насправді є. І хай куди веде цей шлях, саме він веде до того, ким ти маєш стати.

Чималий час лунали лише звуки предметів, що їх не можна полічити.

Вона обмірковувала це, адже була рейвенкловкою.

 — Мені не здається правильним, — повільно сказала Герміона, — що хтось має ось так жити в тіні іншого…​

 — Багато що в цьому світі неправильно, — сказав старий чарівник, — питання в тому, що тобі правильно робити з цього приводу. Герміоно Ґрейнджер, я скажу дещо ясніше, ніж личить таємничим старим чарівникам, — прямо скажу, що ти нездатна уявити, наскільки кепсько все буде, якщо події навколо Гаррі Поттера розвиватимуться в неправильному напрямку. Якби ти тільки знала, тобі б навіть на гадку не спало облишити його похід.

 — Який похід? — запитала Герміона. Її голос тремтів, бо було вкрай зрозуміло, якої відповіді бажав директор, а вона не хотіла її надавати. — Що сталося з Гаррі того дня, чому Фоукс був у нього на плечі?

 — Він подорослішав, — сказав старий чарівник. Його очі за серпастими окулярами кілька разів кліпнули, на обличчі раптом стало видно зморшки. — Розумієш, міс Ґрейнджер, люди не дорослішають з часом, люди дорослішають, коли опиняються у дорослих обставинах. Ось що сталося з Гаррі Поттером тієї суботи. Йому розповіли…​ і ти нікому цього не повторюватимеш, звісно…​ йому розповіли, що він має з деким битися. Не можу сказати з ким. Не можу сказати, чому. Та ось що з ним сталося, і ось чому йому потрібні його друзі.

Запала тиша.

 — Белатриса Блек? — вигукнула Герміона. Навіть електричний дріт у вусі не шокував би її більше. — Ви змусите Гаррі битися з Белатрисою Блек?

 — Ні, не з нею. Не можу сказати з ким та чому.

Вона ще трохи поміркувала про це.

 — Як мені не відставати від Гаррі? Тобто, я не маю на увазі, що вирішила старатися не відставати, проте…​ якщо йому потрібні друзі, то ми ж можемо бути рівними друзями? Чи можу і я бути героєм?

 — О, — старий чарівник усміхнувся. — Лише ти сама можеш це вирішити, міс Ґрейнджер.

 — Та ви не збираєтеся допомагати мені так, як допомагаєте Гаррі.

Старий чарівник похитав головою.

 — Я вкрай мало йому допомагав, міс Ґрейнджер. Якщо ж ти просиш про місію…​ — старий чарівник знову всміхнувся, та цього разу доволі сухо. — Міс Ґрейнджер, ти першокласниця Гоґвортсу. Не поспішай дорослішати. Для цього ще буде достатньо часу.

 — Мені дванадцять. Гаррі — одинадцять.

 — Гаррі Поттер — особливий. Як тобі чудово відомо, міс Ґрейнджер.

Його сині очі за серпастими окулярами раптом стали пронизливими, що нагадало їй про день дементора, коли голос Дамблдора в її голові сказав був, що знає про темну сторону Гаррі.

Герміона підвела руку й торкнулася руки професорки Макґонеґел, що весь цей час не полишала плеча Герміони.

 — Будь ласка, я хотіла б піти, — сказала Герміона, і сама здивувалася, що її голос був рівним.

 — Звісно, — сказала професорка Макґонеґел, і Герміона відчула, як рука на плечі лагідно розвертає її до дубових дверей.

 — Чи вибрала ти вже свій шлях, Герміоно Ґрейнджер? — запитав з-за спини Албус Дамблдор, коли двері повільно розчахнулися, і вже було видно чаклунство нескінченних сходів.

Вона кивнула.

 — І?

 — Я, — сказала вона, та їй забило дихання. — Я…​ я…​

Вона ковтнула слину.

 — Я вчиню…​ правильно…​

Нічого більше вона не сказала — не могла, а тоді нескінченні сходи почали обертатися знову.

Ані вона, ані професорка Макґонеґел не вимовили жодного слова по дорозі вниз.

Коли гаргуйль з рідкого каменю відступив з їхнього шляху, і вони вдвох вийшли в коридори Гоґвортсу, професорка Макґонеґел нарешті заговорила шепотом:

 — Мені неймовірно прикро, міс Ґрейнджер. Я не очікувала, що директор таке вам казатиме. Гадаю, він справді забув, як це — бути дитиною.

Герміона поглянула на неї і побачила, що професорка Макґонеґел, видавалося, сама ледь не плакала…​ ну не зовсім, та її лице було схожим чином напружене.

 — Якщо я теж хочу бути героєм, — сказала Герміона, — якщо я вирішу теж бути героєм, чи можете ви чимось допомогти?

Професорка Макґонеґел різко похитала головою та сказала:

 — Міс Ґрейнджер, не думаю, що директор помиляється у цьому. Вам дванадцять.

 — Гаразд, — тільки й сказала Герміона.

Вони пройшли ще трохи далі.

 — Перепрошую, — сказала Герміона, — ви не проти, якщо я піду до рейвенкловської вежі сама? Перепрошую, ви не винні, просто мені зараз хочеться побути на самоті.

 — Звісно, міс Ґрейнджер, — сказала професорка Макґонеґел дещо сипло.

Тоді Герміона почула, як кроки професорки спинилися, а потім та пішла в іншому напрямку.

Герміона Ґрейнджер пішла.

Вона піднялася на марш сходів, потім ще на один, і їй не йшло з голови питання: хто в Гоґвортсі може дати їй можливість стати героєм. Професор Флитвік скаже те ж саме, що й професорка Макґонеґел, та навіть якщо не скаже, він напевно не зможе допомогти. Герміона не знала, хто зможе допомогти. Ну, професор Квірел може вигадати якийсь хитрий план, якщо вона використає достатньо балів Квірела, та вона відчувала, що просити його не варто — професор захисту не здатен допомогти комусь стати героєм, яким варто ставати, і сам він навіть не збагне різниці.

Вона майже дійшла до рейвенкловської вежі, коли побачила спалах золота.