Вагатисся завжди легко, та лишше зрідка кориссно.

Так сказав був йому професор захисту. І хоча можна чіплятися до слів прислівʼя, Гаррі достатньо добре розумів слабкості рейвенкловців, щоб знати, що треба й спробувати відповідати на власні аргументи. Чи для якихось планів краще було почекати? Так, багато планів вимагало відкладеної дії; та це не те ж саме, що зволікання з вибором. Відкладати не через те, що ти знаєш, коли буде слушна мить зробити те, що треба, а відкладати лише через те, що ти не можеш на щось наважитися, — жоден хитрий план цього не потребує.

Чи є інколи потреба в додатковій інформації, щоб вибрати? Так, проте це також може стати приводом для зволікання. А зволікати може бути спокусливо, коли є вибір між двома неприємними альтернативами, то відсутність вибору позбавляє ментального болю на деякий час. Тому ви вибираєте якесь питання, відповідь на яке здобути складно, і стверджуєте, що без цієї відповіді не можете вирішити. Це і є ваш привід. Втім, якщо ви знаєте, яка інформація вам потрібна, коли і як ви її отримаєте, а також що ви зробите в залежності від кожної можливої відповіді на своє питання, то це буде значно менше схоже на виправдання зволікання.

Якщо ви не просто вагаєтеся, то маєте бути здатні заздалегідь вибрати, що робитимете, коли отримаєте ту додаткову інформацію, яка, як ви стверджуєте, вам потрібна.

Якщо Темний Лорд справді десь там чигає, чи розумно буде втілювати план професора Квірела доручити комусь грати роль Темного Лорда?

Ні. Точно ні. Аж ніяк ні.

Якби Гаррі знав точно, що Темний Лорд справді мертвий…​ у цьому випадку…​

Кабінет професора захисту був маленькою кімнатою. Принаймні, сьогодні. Він змінився, відколи Гаррі був у ньому востаннє: каміння в кімнаті стало темнішим, більш полірованим. З іншого боку від стола стояла єдина книжкова шафа, що завжди була в цій кімнаті, — висока книжкова шафа, що ледь не сягала стелі й містила сім порожніх деревʼяних полиць. Гаррі лише один раз бачив був, як професор Квірел діставав книжку з цих порожніх полиць, і ніколи не бачив, щоб він повертав книжку на місце.

Зелений змій звивався на стільці за столом професора захисту. Очі без вік незмигно дивилися на Гаррі приблизно на висоті його власних очей.

Тепер вони були під захистом двадцяти двох заклять — усіх, що можна було застосувати в Гоґвортсі без привертання уваги директора.

 — Ні, — прошипів Гаррі.

Зелений змій трохи схилив голову набік. Цей жест не передавав жодної емоції, наскільки дозволяв зрозуміти талант Гаррі в парселмові.

 — Причина відмови? — запитав зелений змі́й.

 — Надто небезпечно, — просто відповів Гаррі.

Це було правдою незалежно від того, існував Темний Лорд чи ні. Коли він примусив себе вирішити заздалегідь, він зрозумів, що він використовував це питання лише для того, щоб зволікати. Розумне рішення однакове, незалежно від відповіді.

На мить темні очі-ями ніби блиснули чорнотою, на мить змій вишкірив ікла.

 — Гадаю, ти ззассвоїв хибний урок, хлопче, черезз попередню невдачу. Мої плани ззрідка не вдаються, і осстанній пройшшов би безздоганно, якби не твоя влассна дуріссть. Правильний урок — йти сстежкою, шщо її проклав для тебе сстаршший та мудріший сслиззеринець, вгамувати влассні дикі імпульсси.

 — Я засссвоїв іншший урок: не братисся за плани, черезз які дівчинка-друг вважає мене лихим, а хлопчик-друг — дурним, — кинув у відповідь Гаррі.

Він планував більш лагідну відповідь, та якимось чином слова просто вирвалися.

Звук «шшшшш» у відповідь Гаррі не сприйняв як слова — лише як щиру лють. За мить змій прошипів:

 — Ти ссказзав їм…​

 — Ззвіссно ні! Та ззнаю, шщо вони ссказзали б.

У довгому мовчанні зміїна голова хиталася з боку в бік і витріщалася на Гаррі. Знову Гаррі не міг сприйняти в цьому жодної емоції, і йому було дуже цікаво, про що ж таке професор Квірел думав, що йому це треба було так довго обмірковувати.

 — Для тебе ссправді важливо, шщо ці двоє вважають? — почулося останнє шипіння змі́я. — Ці двоє — ссправжні діти, на відміну від тебе. Не зздатні впоратисся зз доросслими ссправами.

 — Можливо, в них би вийшло крашще за мене, — прошипів Гаррі. — Хлопчик-друг ззапитав би про приховані мотиви перед тим, як погодитисся рятувати жінку…​

 — Добре, шщо ти тепер це роззумієшш, — холодно прошипів змій. — Ззавжди діззнавайсся, в чому ззисск для іншших. Далі навчисся ззавжди піклуватисся про ззисск для ссебе. Якшщо мій план тобі не до вподоби, який твій план?

 — Якшщо треба, ззалишшитисся в шшколі на шшіссть років і навчатисся. Гоґвортсс видається чудовим міссцем для перебування. Книжки, друззі, дивна, але ссмачна їжа, — Гаррі хотілося хихикнути, та для того сміху, який він хотів висловити, не було відповідного жесту в парселмові.

Очі-ями змі́я стали ледь не чорними.

 — Легко так каззати ззаразз. Таким, як ми зз тобою, нелегко витримувати увʼяззнення. Ти втратишш терпіння до ссьомого року, можливо, до кінця цього. Я плануватиму відповідно.

Не встигнув Гаррі прошипіти й слова парселмовою, як на стільці навпроти знову зʼявилася людська подоба професора Квірела.

 — Отже, містере Поттер, — спокійно сказав професор Квірел, ніби вони не обговорювали щойно щось важливе, і вони взагалі не розмовляли щойно. — Я чув, що ви почали навчатися дуелей. Сподіваюся, не марного різновиду з правилами?

Герміона ще ніколи не бачила Анну Ебот такою стурбованою (крім дня фенікса, дня, коли втекла Белатриса Блек, проте це не рахується ні для кого). Гафелпафка підійшла до рейвенкловського стола під час обіду, торкнулася її плеча і ледь не витягла її з-за нього…​

 — Невіл і Гаррі Поттер навчаються дуелей у містера Діґорі! — випалила вона, щойно вони відійшли на кілька кроків від стола.

 — Кого? — запитала Герміона.

 — Седрика Діґорі! Він капітан нашої команди квідичу, і генерал війська, і він записався на всі факультативні заняття, і він отримує ліпші за всіх оцінки, і я чула, що влітку його навчають дуелей професійні наставники, і якось він переміг двох семикласників, а деякі вчителі навіть називають його супергафелпафцем, і професорка Спраут каже, що ми маємо його по…​ гм…​ послідувати чи щось таке, і…​

Коли Анна нарешті замовкла, щоб набрати повітря (список продовжувався ще деякий час), Герміоні вдалося вставити різке слово:

 — Воїне Сонечка Ебот! Заспокойся. Ми не битимемося з генералом Діґорі, так? Звісно, Невіл навчається, щоб перемогти нас, проте ми теж можемо навчатися.

 — Хіба ти не розумієш? — вигукнула Анна значно гучніше, ніж варто було, якщо вона хотіла залишити цю розмову в таємниці від інших рейвенкловців, що на них дивилися. — Невіл не навчається перемагати нас! Він тренується, щоб битися з Белатрисою Блек!! Вони пройдуть крізь наше військо мов бладжер крізь стос млинців!

Генерал Сонечка значуще на неї поглянула.

 — Послухай. Навряд чи кілька тижнів тренувань зроблять з когось невразливого бійця. Крім того, ми вже знаємо, як давати собі раду з невразливими бійцями. Ми просто сконцентруємо на них вогонь, і вони падуть так само, як Драко.

У погляді гафелпафки читалася суміш поваги й скептицизму.

 — Ти що, навіть, ну знаєш, не хвилюєшся?

 — Ой, ну серйозно! — сказала Герміона. Подеколи їй здавалося, що вона єдина нормальна людина на своїй паралелі. — Ти хіба ніколи не чула, що боятися варто лише самого страху?

 — Що? Це якась маячня, а як же смертефалди, що крадуться в темряві, те, що тебе можуть проклясти «Імперіусом», жахливі нещасні випадки з трансфігурацією і…​

 — Я маю на увазі, — сказала Герміона, роздратування чулося в її тепер підвищеному голосі, адже вона вислуховувала подібне весь тиждень, — як щодо того, щоб дочекатися, доки Легіон Хаосу справді розтрощить нас, а вже тоді починати боятися їх і…​ ти щойно промимрила «ґрифіндорці»?

За кілька секунд Герміона вже йшла назад до свого місця за столом. На її юному обличчі була штучна солодка усмішка. Це не був жахливий холодний погляд темної сторони Гаррі, проте це було найстрашніше обличчя, яке вона знала, як зробити.

Поттерові гаплик.

 — Це якось недоумкувато, — тільки й встигнув вставити між відсапуваннями Невіл.

 — Це геніально! — сказав Седрик Діґорі.

Очі супергафелпафця блищали від маніакального ентузіазму, мов піт на його чолі, коли він відбивав ногами танець однієї зі своїх дуельних поз. Його зазвичай легкі кроки перетворилися на важчі гупання, що було якось повʼязано з додатковою вагою трансфігурованого металу, що вони навісили на руки, ноги, а також груди. — Звідки у вас беруться такі ідеї, містере Поттер?

 — Дивна стара крамничка…​ в Оксфорді…​ і я більше ніколи…​ там…​ не купуватиму.