Розділ 44. Гуманізм, ч.2

 — Фоуксе, — сказав Дамблдор надтріснутим голосом, — допоможи йому, будь ласка…​

Блискуче червоно-золоте створіння зʼявилося в полі зору й питально поглянуло вниз. Тоді почало наспівувати.

Беззмістовне цвірінькання відскакувало від порожнечі, там не було нічого, за що воно могло б зачепитися.

 — Ти шумний, — сказав голос, — ти маєш померти.

 — Шоколад, — сказав Албус Дамблдор, — тобі потрібен шоколад і твої друзі…​ проте я не наважуся повернути тебе…​

Тоді прибув яскравий крук, щось сказав голосом професора Флитвіка. Тоді Албус Дамблдор скрикнув від раптового розуміння й вголос вилаявся на свою дурість.

Порожнє створіння розсміялося, бо зберегло здатність розважатися.

За мить вони всі зникли з черговим спалахом вогню.


Видавалося, після того, як крук професора Флитвіка кудись полетів, минула лише мить, і Албус Дамблдор знову зʼявився з черговим тріскотом червоного та золотого вогню, Гаррі був у нього на руках. Але якимось чином цього разу Герміона вже встигла наповнити свої руки шоколадом.

Але не встигла Герміона до них дістатися, як шоколад сам злетів зі стола прямо до рота Гаррі, і якась крихітна частина її розуму заявила, що це нечесно: він-то мав можливість зробити це для неї…​

Гаррі виплюнув шоколад.

 — Іди геть, — сказав такий порожній голос, що він навіть не був холодним.

…​

Усе ніби застигло. Усі, хто почав рух до Гаррі заклякнули на місці. Усі рухи зупинив шок від цих двох мертвих слів.

Тоді:

 — Ні, — сказав Албус Дамблдор, — не піду.

І час знову пішов, коли ще один шматок шоколаду перелетів з повітря до роту Гаррі.

Герміона тепер була достатньо близько, щоб бачити, що обличчя Гаррі сповнила ненависть, а жував він з механічним, неприродним ритмом.

Директор був суворим, наче залізо.

 — Філіусе, поклич Мінерву, скажи, що вона має прийти швидко.

Професор Флитвік зашепотів щось своєму срібному крукові, і той злетів у повітря та зникнув.

Черговий шматок шоколаду залетів до рота Гаррі, і механічне жування продовжилося.

Навколо директора, що суворо спостерігав за Гаррі, зібралося більше студентів: Невіл, Шеймус, Дін, Лаванда, Ерні, Террі, Ентоні. Жоден з них не наважувався підійти ближче, ніж Герміона.

 — Що ми можемо зробити? — запитав Дін, його голос тремтів.

 — Відійдіть і дайте йому більше простору…​ — сухо сказав професор Квірел.

 — Ні! — перервав директор. — Хай навколо нього будуть друзі.

Гаррі проковтнув шоколад і сказав порожнім голосом:

 — Вони дурні. Вони мають померти мммффф, — коли ще один шматок шоколаду наповнив його рот.

Герміона бачила яким шоком наповнилися їхні обличчя.

 — Він же несерйозно, правда? — запитав Шеймус, ніби він благав про це.

 — Ви не розумієте, — сказала Герміона, її голос зривався, — це не Гаррі…​ — і вона замовкла, не сказавши більше нічого, але вона мала сказати хоча б це.

З виразу обличчя Невіла вона побачила, що він зрозумів, але також бачила, що решта не зрозуміли. Якщо Гаррі справді ніколи так не думав, то дія дементора протягом менш ніж хвилини не мала змусити його це сказати. Ось про що вони, напевно, думали.

Менше, ніж хвилина дії дементора, не могла створити цілковито нову злу особистість всередині тебе з нічого.

Але якщо ця особистість уже була там…​

Чи знає директор?

Герміона поглянула на директора, і побачила, що його погляд зосереджено на ній, і його сині очі раптом стали дуже пронизливими…​

У її розумі зʼявилися слова.

Не розповідай про це, — сказала воля Дамблдора.

Ви знаєте, подумала Герміона. Про його темну сторону.

Я знаю. Але це навіть гірше. Пісня Фоукса не може дістатися до нього там, де він загубився.

Що ми можемо…​

У мене є план, надіслав директор. Терпіння.

Щось у манері цієї думки рознервувало Герміону. Який план?

Краще тобі не знати, надіслав директор.

Тепер Герміона справді нервувала. Вона не знала, як багато директор знав про темну сторону Гаррі…​

Слушно, надіслав директор. Я зараз розповім тобі. Підготуйся й не реагуй. Ти готова? Добре. Я збираюся зробити вигляд, що використаю смертельне закляття на професорці Макґонеґел…​ НЕ РЕАГУЙ, Герміоно!

Це потребувало зусиль. Директор і справді був божевільним! Це не поверне Гаррі з темної сторони, Гаррі повністю розлютиться, він убʼє директора…​

Але це не справжня пітьма, надіслав Албус Дамблдор. Це бажання захистити, це любов. Тоді Фоукс зможе досягти його. А коли Гаррі побачить, що Мінерва насправді жива, це повністю поверне його.

Герміоні дещо спало на думку…​

Навряд чи це спрацює, надіслав директор, і тобі може не сподобатися, як він відреагує, якщо спробуєш. Але можеш спробувати, якщо бажаєш.

Вона ж не серйозно! Це було надто…​

Тоді вона перевела погляд, розірвавши контакт з директором, і подивилася на хлопця, що роззирався довкола порожніми, презирливими очима. Його рот продовжував жувати й ковтати плитки шоколаду одну за одною без жодного ефекту. ЇЇ серце стиснулося, і раптом купа всього більше не мало значення. Мало значення лише те, що був шанс.


Його примушували жувати й ковтати шоколад. Реакцією на примус було вбивство.

Люди зібралися навколо й витріщалися. Це дратувало. Реакцією на роздратування було вбивство.

Інші люди базікали подалі. Це було зарозуміло. Реакцією на зарозумілість було завдавати болю, але жоден з них не був корисним, тому вбити їх буде легше.

Вбити усіх цих людей буде складно. Але багато хто з них не довіряв Квірелові, що був сильним. Пошук потрібного імпульсу, що призведе до того, що вони повбивають один одного.

А тоді хтось схилився в його поле зору й зробив щось надзвичайно дивне, щось, що стосувалося цілковито чужого режиму мислення, на це була збережена лише одна-єдина реакція…​


Вона почула зойки довкола, проте їй було начхати, вона продовжувала цілувати ці замазані шоколадом губи, а в її очах накопичувалися сльози.

А тоді Гаррі підвів руки й відштовхнув її, а його губи крикнули:

 — Я ж казав тобі! Жодних поцілунків!


 — Гадаю, тепер з ним буде все гаразд, — сказав директор. Він дивився туди, де Гаррі плакав і гучно схлипував, а Фоукс наспівував над ним. — Бездоганно виконано, міс Ґрейнджер. Знаєте, навіть я не очікував, що це справді спрацює.

Пісня фенікса призначалася не їй, і Герміона знала про це, проте все одно втішала її, і їй це було потрібно, бо її життя офіційно скінчене.