Розділ 43. Гуманізм, ч.1

Лагідне січневе сонце світило на холодні поля навколо Гоґвортсу.

Деякі учні були на заняттях, інших випустили з кабінету — першачків, що були записалися практикувати певне закляття; закляття, що його легше було опанувати просто неба, під яскравим сонцем та блакитним небом, ніж у будь-якій класній кімнаті. Печиво та лимонад також вважалися доречними.

Початкові жести закляття були складними та вимагали точності. Треба повернути паличку один, два, три й чотири рази невеличкими нахилами на правильні відносні кути, посунути вказівний та великий пальці на правильні відстані…​

Міністерство вважало, що немає сенсу навчати когось цього закляття до пʼятого класу. Були широко відомі декілька випадків, коли молодші діти вивчили його, проте їх просто назвали „геніями‟.

Мабуть, це не надто ввічливе формулювання, проте Гаррі починав розуміти, чому професор Квірел стверджував, що Комітет з Навчальної Програми прислужився б чаклунському роду краще, якби його використали для звалища.

Ну були жести складними та витонченими. Це не заважало вивчити закляття в одинадцять. Це означало, що треба бути стараннішим та відпрацьовувати кожну частину довше, ніж зазвичай, от і все.

Більшість чарів могли вивчати лише старші учні через те, що вони вимагали сильнішої магії, що ще недоступна молодшим учням. Але чари патронуса не були такими, вони не були складними через те, що вимагали забагато магії. Вони були складними, бо вимагали не лише магії.

Потрібні були щасливі, теплі почуття, що були близькі до твого серця, спогади любові — інша сила, що не потрібна для звичайних заклять.

Гаррі повернув паличку один, два, три й чотири рази, посунув пальці на правильні відстані…​

Хай щастить у школі, Гаррі. Як гадаєш, я купив тобі достатньо книжок?

Книжок достатньо не буває…​ проте ти, безперечно, спробував, це була дійсно, дійсно, дійсно гарна спроба.

До його очей підступили були сльози першого разу, коли Гаррі спробував вкласти цей спогад у закляття.

Гаррі підвів паличку вгору й змахнув нею — цей жест не мав бути точним, лише впевненим та зухвалим.

 — Експекто Патронум! — вигукнув Гаррі.

Нічого не сталося.

Ані проблиску світла.

Коли Гаррі підвів погляд, Ремус Люпин досі вивчав його паличку з доволі збентеженим виразом злегка пошрамованого обличчя.

Нарешті Ремус похитав головою.

 — Вибач, Гаррі, — тихо сказав він. — Твоя робота паличкою була бездоганною.

І навкруги не було видно жодного спалаху світла, адже всі інші першокласники, що мали відпрацьовувати чари патронуса, натомість кидали оком на Гаррі.

Сльози ледь не повернулися до очей Гаррі, і цього разу це були не сльози щастя. Серед усього можливого, серед усього, Гаррі ніколи не очікував такого.

Страшенно принизливо, коли тебе повідомляють, що ти недостатньо щасливий.

Що такого було в Ентоні Ґольдштейна, чого не мав Гаррі, що наповнювало паличку Ентоні яскравим світлом?

Чи любив Ентоні батька більше, ніж він?

 — Яку думку ти використовував? — запитав Ремус.

 — Мій батько, — голос Гаррі тремтів. — Я попросив його купити мені декілька книжок перед відправленням до Гоґвортсу, він купив, і вони були дорогі, і тоді він спитав, чи цього достатньо…​

Гаррі й не намагався пояснити про гасло родини Верресів.

 — Відпочинь, а потім спробуй іншу думку, Гаррі, — сказав Ремус та вказав на місце, де інші розчаровані, збентежені та пригнічені учні сиділи на землі.  — Ти не зможеш використати чари патронуса, доки тобі соромно, що ти недостатньо вдячний.

У голосі містера Люпина відчувалося співчуття, через що Гаррі хотілося щось вдарити.

Натомість Гаррі розвернувся та поплентався туди, де сиділа решта невдах. Інші учні, чия робота паличкою теж була визнана ідеальною, і кому тепер треба шукати більш щасливі спогади; судячи з виразів їхніх облич, особливих успіхів вони не досягли. Багато мантій учнів були оздоблені темно-синім, декілька — червоним, та самотня дівчина з Гафелпафу досі плакала. Слизеринці навіть не прийшли, крім Трейсі Девіс, що досі намагалася вивчити жести.

Гаррі шльопнувся на холодну мертву зимову траву поряд з ученицею, чия невдача здивувала його найбільше.

 — Отже в тебе теж не вийшло, — сказала Герміона.

Вона першою покинула поле, проте поверталася після того, і треба було дуже уважно придивитися до її злегка почервонілих очей, щоб побачити, що вона плакала.

 — Я, — сказав Гаррі, — Я, я б напевно почувався значно гірше, якби в тебе все вийшло: ти найчудовіша людина з усіх, що я знаю, Герміоно, і якщо ти не можеш цього зробити, то я, можливо, все одно…​ хороший…​

 — Треба було йти до Ґрифіндору, — прошепотіла Герміона. Вона сильно кліпнула кілька разів, проте не витирала очей.


Хлопець та дівчина йшли вперед разом, точно не тримаючись за руки, проте якимось чином присутність іншого додавала кожному з них сили, дозволяла ігнорувати перешіптування їхніх однокласників дорогою коридорами до великих дверей Гоґвортсу.

Гаррі досі не зміг створити чари патронуса, хай які щасливі думки він пробував. Видається, нікого це не здивувало, через що йому було ще гірше. Герміона також не досягла успіху. Це дуже здивувало всіх, і Гаррі помітив, що вона почала отримувати багато косих поглядів, до яких Гаррі вже звикнув. Решта рейвенкловців, що зазнали невдачі, не отримували таких поглядів. Але Герміона була генералом Сонечка, і її фанатам здавалося, що вона якимось чином їх підвела, ніби вона порушила обіцянку, якої ніколи не давала.

Вони вдвох пішли були до бібліотеки досліджувати чари патронуса: так зазвичай Герміона давала собі раду з бентегою. Інколи так само робив Гаррі. Вчитися, шукати, намагатися зрозуміти чому…​

Книжки підтверджували те, що директор вже розповів Гаррі: часто чарівники, що не були здатні використовувати чари патронуса, могли це зробити в присутності справжнього дементора: від повної невдачі одразу до матеріального патронуса. Це суперечило здоровому ґлузду, аура страху від дементора мала б заважати зосередитися на щасливій думці. Проте такою була дійсність.

І ось вони вдвох робили останню спробу, жоден з них не міг не спробувати востаннє.

Настав день, коли дементор прибув до Гоґвортсу.

Раніше Гаррі детрансфігурував камінь батька зі звичайного місця: персня на мізинці, де він був у формі діаманта, та поклав величезний сірий камінь до капшучка. Просто на випадок, якщо Гаррі цілковито втратить контроль над своєю магією перед найтемнішим зі створінь.

Гаррі вже тоді передчував недобре, а він ще навіть не був поряд із дементором.

 — Закладаюся, що в тебе вийде, а в мене ні, — прошепотів Гаррі. — Закладаюся, що так і буде.

 — Я відчула, що не виходить, — сказала Герміона навіть тихішим голосом. — Я спробувала зранку та збагнула. Коли я змахнула паличкою наприкінці, ще перед словами, я відчула, що не виходить.

Гаррі нічого не сказав. Він відчував те ж саме, ще з першої спроби, хоча йому були потрібні ще пʼять інших щасливих думок перед тим, як він визнав це. Щоразу, як він змахував паличкою, вона здавалася пустою. Закляття, що він його намагався вивчити, не пасувало йому.

 — Це не означає що ми станемо темними чарівниками, — сказав Гаррі. — Більшість людей, що не може застосовувати чари патронуса, не є темними чарівниками. Ґодрик Ґрифіндор не був темним чарівником…​

Ґодрик перемагав був темних лордів, боровся за захист звичайних людей від шляхетних домів та маґлів від чарівників. У нього було багато чудових та вірних друзів, і він втратив не більше за половину з них заради тієї чи іншої мети. Він слухав крики поранених у військах, що він зібрав на захист невинних.. Юні чарівники відваги прибували на його заклики, а потім він їх ховав у землі. Доки нарешті, коли чаклунство тілько-но почало покидати його в старому віці, він зібрав разом трьох інших наймогутніших чарівників своєї ери, щоб звести із землі Гоґвортс — велике досягнення, щоб його ім’я пам’ятали не через війну, будь-яку війну, хай як справедливу. Салазар, а не Ґодрик, викладав бойову магію першого року. Ґодрик викладав перший рік гербалогії — магії зеленого росту життя.

До останнього дня свого життя він так і не опанував чари патронуса.

Ґодрик Ґрифіндор був чудовою людиною, але не щасливою.

Гаррі не поважав жаління себе, він ненавидів читати про плаксивих героїв, він знав, що мільярд людей у світі віддали б усе, щоб помінятися з ним місцями, та…​

А перед смертю Ґодрик сказав був Гелдзі (адже Салазар вже покинув їх, а Ровена раніше пішла з життя), що не жалкував ні про що, що він не застерігає своїх учнів не йти його шляхом, ніхто ніколи не має казати, ніби він порадив комусь не йти його шляхом. Якщо для нього цей шлях був правильним, то він не радитиме нікому чинити неправильно, навіть наймолодшому учневі Гоґвортсу. Проте він сподівався, що всі, хто піде його шляхом, пам’ятатимуть його звернення до свого гуртожитку: якщо вони будуть щасливішими за нього, це добре. А червоний та золотий віднині будуть яскравими, теплими кольорами.

І Гелґа, схлипуючи, пообіцяла йому, що як директорка попіклується про це.

Після чого Ґодрик помер, і не залишив по собі привиду. І Гаррі кинув книжку назад Герміоні й трохи відійшов, щоб вона не побачила його сліз.

Хто б міг подумати, що книжка з невинною назвою „Чари патронуса: ті, що могли, і ті, що не могли‟ буде найсумнішою з усіх, що Гаррі читав.

Гаррі…​

Гаррі не хотів цього.

Потрапити у цю книжку.

Гаррі не хотів цього.

Решта школи, видається, вважала, що „немає патронуса‟ означало „погана людина‟: прямолінійно й просто. Чомусь той факт, що Ґодрик Ґрифіндор також не був здатен на патронус, не повторювали. Можливо, люди не розповідали про це з поваги до його останнього бажання. Фред та Джордж напевно не знали, і Гаррі точно не збирався їм розповідати. Чи, можливо, інші невдахи не згадували про це, бо так було менш ганебно, меншою втратою для гордості та статусу: вважатися темним, а не нещасним.

Гаррі бачив, що Герміона поряд сильно кліпала, цікаво, чи думала вона про Ровену Рейвенклов, що також полюбляла книжки.

 — Гаразд, — прошепотів Гаррі. — Щасливіші думки. Якщо в тебе вийде матеріальний патронус, як гадаєш, яка це буде тварина?

 — Видра, — миттєво відповіла Герміона.

 — Видра? — здивовано прошепотів Гаррі.

 — Так, видра. А як щодо тебе?

 — Сапсан, — без вагань сказав Гаррі. — Він може пікірувати швидше за триста кілометрів на годину, це найшвидше живе створіння.

Сапсан був його улюбленою твариною все життя. Гаррі збирався колись стати анімагом, щоб отримати таку форму, і літати силою власних крил, роздивлятися землю внизу гострими очима…​

 — Але чому видра? — запитав він.

Герміона всміхнулася, проте промовчала.

Тоді гігантські двері Гоґвортсу розчахнулися.

Деякий час діти йшли шляхом до незабороненого лісу і далі самим лісом. Сонце вже хилилося до обрію, тіні були довгими, а сонячне світло пробивалося крізь голі гілки зимових дерев. Бо був січень, а перший клас був останнім в черзі на урок того дня.

А потім шлях звертав убік та йшов у іншому напрямку, і всі вони побачили на відстані галявину в лісі, суху зимову землю, пожовтілу траву, припорошену невеличкими залишками снігу.

Людські фігури досі здавалися маленькими. Дві плями бляклого білого світла від патронусів аврорів, та яскравіша пляма срібного світла від директорського патронуса поряд з чимось…​

Гаррі примружив очі.

Чимось…​

Це мала бути лише уява Гаррі, адже дементор жодним чином не міг поширити свій вплив крізь трьох матеріальних патронусів, проте йому здавалося, ніби він відчував доторк порожнечі до свого розуму, що торкався прямо внутрішнього мʼякого центру без жодної поваги до барʼєрів блокології.


Шеймус Фініґан був мертвотно блідий та тремтів, коли приєднався до учнів, що товклися на зівʼялій та припорошеній снігом траві. Шеймус успішно застосував чари патронуса, проте після того, як директор скасовував власний патронус, і перед тим, як ти мав створити свій, все одно залишався деякий проміжок часу, впродовж якого ти стикався зі страхом дементора без жодного захисту.

Двадцять секунд на відстані пʼяти кроків безперечно було безпечно, навіть для одинадцятирічного чарівника зі слабкою опірністю та незрілим мозком. Дементори впливали на людей вкрай різноманітно — ще одна незрозуміла річ. Але двадцять секунд точно мало бути безпечно.

Сорок секунд дії дементора в пʼяти кроках, можливо, достатньо для безповоротної шкоди, хоча лише для найчутливіших людей.

Це було суворим тренуванням навіть за шкалою Гоґвортсу, де навчали літати на гіпогрифах простим методом: кидали тебе на нього й казали летіти. Гаррі не був прибічником надмірної опіки, і якщо поглянути на різницю в зрілості між четвертокласниками в Гоґвортсі та чотирнадцятирічними маґлами, то ставало очевидним, що маґли занадто турбувалися про своїх дітей…​ Але навіть Гаррі сумнівався, чи не перегинають тут палицю. Не кожне поранення можна вилікувати потім.

Але якщо ти не в змозі використати закляття за цих умов, це означало, що ти не можеш покладатися на чари патронус для самозахисту. Надмірна самовпевненість навіть більш небезпечна для чаклунів, ніж для маґлів. Дементори можуть висмоктувати магію та фізичну силу, а не лише щасливі думки, тобто в тебе може не вийти розʼявитися, якщо чекатимеш надто довго, чи якщо не зможеш розпізнати наближення страху, доки дементор не буде достатньо близько для атаки. (Під час читання Гаррі із жахом дізнався був, що, згідно з деякими книжками, Цілунок дементора пожирав душу, через що в жертви наступала безповоротна постійна кома. І чарівники, що вірили в це, зумисно використовували Цілунок дементора для страти злочинців. Безсумнівно деякі з цих так званих злочинців були невинними, та навіть якщо ні, знищувати їхні душі? Якби Гаррі вірив у душі, він би…​ уявлення не мав, він просто не може вигадати доречну відповідь на це.)

Директор серйозно поставився до безпеки,тому три аврори були насторожі. Їхнім лідером був чоловік з азіатською зовнішністю, поважний, але не похмурий — аврор Комодо, паличка ніколи не зникала з його руки. Його патронус — орангутан з суцільного місячного світла — крокував туди-сюди між дементором та першокласниками, що чекали на свою чергу. Поряд з орангутаном рухалася яскраво-біла пантера аврора Бутнару, чоловіка з пронизливим поглядом, довгим чорним волоссям, що було зібрано у хвостик, та довгою стриженою козлиною борідкою. Ці два аврори та їхні патронуси вчотирьох спостерігали за дементором. З протилежного від учнів боку відпочивав аврор Ґоряноф — високий, худий, блідий та неголений, він сидів позаду на стільці, що він його створив без жодного слова та без палички; а його очі, що визирали з-за величезної пухнастої бороди, що була йому за обличчя, були зосереджені на професорі Квірелі.

І, певно це була лише уява Гаррі, проте професор Квірел здригався щоразу, як патронус директора зникав перед спробою чергового учня. Можливо, професор Квірел уявляв такий саме ефект плацебо, як і Гаррі — цей доторк порожнечі, що огортав розум.

 — Ентоні Ґольдштейн, — пролунав голос директора.

Гаррі тихо підійшов до Шеймуса, доки Ентоні почав наближатися до яскравого срібного феніксу та…​ хай там що було під подраним плащем.

 — Що ти бачив? — тихо запитав Гаррі Шеймуса.

Багато учнів не відповіли Гаррі, коли він намагався зібрати дані; проте Шеймус був Фініґаном з Хаосу, одним з лейтенантів Гаррі. Можливо, це було нечесно, проте…​

 — Мертвець, — прошепотів Шеймус, — сірий та слизький…​ мертвий та залишений у воді на деякий час…​

Гаррі кивнув.

 — Таке бачить багато хто, — сказав Гаррі. Він випромінював впевненість, хоч і не відчував її, проте Шеймусу це було потрібно. — Піди зʼїж шоколаду, тобі полегшає.

Шеймус кивнув та поплентався до столу з цілющими солодощами.

 — Експекто Патронум! — крикнув хлопчик.

Почулися здивовані зойки, навіть від аврорів.

Гаррі обернувся й побачив…​

Між кліткою та Ентоні Ґольдштейном був яскравий срібний птах. Він підвів голову та видав звук, що також був срібним: яскравим, міцним та прекрасним, мов метал.

І якийсь голос всередині розуму Гаррі сказав: якщо це сапсан, то я задушу його уві сні.

Замовкни, відповів Гаррі на цю думку, ти що, хочеш, щоб ми стали темним чарівником?

А яка різниця? Ми все одно станемо такими зрештою.

Це…​ було не схоже на звичайні думки Гаррі…​

Це ефект плацебо, сказав собі Гаррі. Дементор не може справді дістати мене крізь три матеріальні патронуси, я просто уявляю, як це. Коли я справді зустрінуся з дементором, все буде геть інакше, і я знатиму, що просто дуркував раніше.

Тоді спиною Гаррі пробігли мурахи, бо він передчував, що так, буде зовсім інакше, і зовсім не в позитивному напрямку.

Палаючий срібний фенікс повернувся в буття з палички директора, менший птах зник. І Ентоні Ґольдштейн почав йти назад.

Директор підійшов разом з Ентоні замість того, щоб викликати наступне імʼя, патронус чекав позаду й стеріг дементора.

Гаррі поглянув туди, де стояла Герміона — прямо за яскравою пантерою. Герміона була б наступною, проте, видається, її черга відкладалася.

Вона здавалася занепокоєною.

Раніше вона ввічливо попросила була Гаррі припинити спроби заспокоїти її.

Дамблдор злегка всміхався, доки супроводжував Ентоні назад до інших. Він усміхався лише злегка, бо директор був дуже, дуже стомленим.

 — Неймовірно, — сказав Дамблдор голосом, що був значно слабшим, ніж його звичайне гудіння. — Матеріальний патронус, у першому році. І дивовижна кількість успіхів серед інших молодих учнів. Квіріне, я маю визнати, що ти довів, що мав рацію.

Професор Квірел нахилив голову.

 — Доволі очевидний здогад, як мені здається. Дементор атакує страхом, а діти бояться менше.

 — Бояться менше? — вигукнув аврор Ґоряноф зі свого стільця.

 — Саме так відреагував і я, — сказав Дамблдор. — А професор Квірел відповів, що дорослі мають більше сміливості, не менше страху. Це, зізнаюся, ніколи не спадало мені на думку.

 — Це не точні мої слова, — сухо сказав професор Квірел, — але згодиться. А як щодо решти нашої угоди, директоре?

 — Як скажеш, — неохоче сказав Дамблдор. — Я визнаю, що не очікував програти це парі, Квіріне, проте ти довів свою мудрість.

Усі учні спантеличено дивилися на них. Крім Герміони, що витріщалася в напрямку клітки з високою загниваючою мантією. Та крім Гаррі, що спостерігав за всіма, бо уявляв, що в нього напад параної.

Професор Квірел сказав тоном, що не допускав подальших коментарів:

 — Мені дозволено навчати смертельного закляття учнів, що бажають навчитися. Це значно підвищить їхню безпеку від темних чаклунів та інших паразитів, і лише дурні можуть вважати, що вони й без того не володіють смертельною магією, — професор Квірел зробив паузу, зіщуливши очі. — Директоре, з усією пошаною, я бачу, що вам зле. Пропоную доручити решту сьогоднішнього завдання професорові Флитвіку.

Дамблдор заперечно похитав головою.

 — На сьогодні вже майже все, я протягну.

Герміона наблизилася до Ентоні.

 — Капітане Ґольдштейн, — сказала вона, і її голос тремтів лише трошки, — чи можеш ти мені щось порадити?

 — Не бійся, — твердо сказав Ентоні. — Не думай про те, про що воно намагається тебе змусити думати. Ти не просто тримаєш паличку перед собою як щит проти страху, ти змахуєш паличкою, щоб відігнати страх геть, ось як ти робиш щасливу думку чимось матеріальним…​ — Ентоні безпорадно знизав плечима. — Тобто, я вже чув це все раніше, проте…​

Інші учні вже почали скупчуватися навколо Ентоні з власними питаннями.

 — Міс Ґрейнджер? — покликав директор. Можливо його голос був лагідним, а може просто слабким.

Герміона розправила плечі й пішла за ним.

 — Що ти бачив під плащем? — запитав Гаррі в Ентоні.

Ентоні здивовано поглянув на Гаррі перед тим, як відповісти.

 — Дуже високого чоловіка, що був мертвим, тобто, мав форму та колір мерця…​ дивитися на нього було боляче, і я знав, що це спроби дементора дістати мене.

Гаррі озирнувся на Герміону, що стояла навпроти клітки та плащу.

Герміона підняла паличку в позицію для перших жестів.

Фенікс директора зникнув.

Герміона коротко, жалюгідно вереснула, відсахнулася…​

…​зробила крок назад, Гаррі міг бачити, як рухається її паличка, а потім вона змахнула нею та сказала „Експекто Патронум!‟

Нічого не сталося.

Герміона розвернулася й побігла.

 — Експекто Патронум! — вимовив глибший голос директора, і срібний фенікс знову запалав.

Дівчинка оступилася, але продовжувала бігти, вона почала видавати дивні звуки.

Герміоно!‟, крикнули Сьюзен, Анна, Дафна та Ерні. І всі вони почали бігти до неї; Гаррі тим часом, бо він завжди думав на крок уперед, розвернувся та побіг до стола з шоколадом.

Навіть після того, як Гаррі запхав шоколад Герміоні до рота, і вона його прожувала та проковтнула, вона все одно рвучко дихала й плакала, а очі досі були розфокусовані.

Вона не може бути незворотно дементована, подумки відчайдушно відповідав Гаррі внутрішній збентеженості, жахливому страху та смертельній люті, що почали переплітатися разом, не могла, вона не була під впливом навіть десять секунд, і близько не сорок…​

Але вона могла бути тимчасово дементована, як Гаррі усвідомив. Не було правила, що не можна було отримати тимчасових пошкоджень від дементора протягом лише десяти секунд, якщо ти був достатньо чутливим.

Потім очі Герміони ніби сфокусувалися, заметалися навкруги та зупинилися на ньому.

 — Гаррі, — палко кинула вона, і решта учнів затихли. — Гаррі, ні. Ні!

Гаррі раптом стало страшно питати Герміону, що йому не треба робити, чи був він у її найгірших спогадах, чи якомусь нічному жахітті, яке вона тепер знову побачила наяву?

 — Не підходь до нього! — сказала Герміона. Вона простягла руку й схопилася за лацкан його мантії. — Тобі не можна підходити до нього, Гаррі! Він розмовляв зі мною, Гаррі, він знає тебе, він знає, що ти тут!

 — Що…​ — запитав Гаррі, і прокляв себе за це.

 — Дементор! — сказала Герміона, її голос перейшов на вереск. — Професор Квірел хоче, щоб він тебе зʼїв!

У раптовій тиші професор Квірел підійшов на кілька кроків, але більше не наблизився (зрештою, там був Гаррі).

 — Міс Ґрейнджер, — сказав він суворим голосом, — гадаю, вам варто зʼїсти ще шоколаду.

 — Професоре Флитвік, не дозволяйте Гаррі спробувати, відправте його назад!

Тоді підійшов директор, і він з професором Флитвіком обмінялися стурбованими поглядами.

 — Я не чув, щоб дементор розмовляв, — сказав директор. — Та все ж…​

 — Просто спитайте, — дещо втомлено сказав професор Квірел.

 — Чи не казав дементор, як він дістанеться Гаррі? — запитав директор.

 — Спочатку найсмачніші частини, — сказала Герміона, — він…​ він зʼїсть…​

Герміона кліпнула очима. Розум частково повернувся до її очей.

Потім вона почала плакати.

 — Ви були надто сміливою, Герміоно Ґрейнджер, — сказав директор. Його голос був лагідними, і дуже розбірливим. — Значно сміливішою, ніж я гадав. Вам варто було розвернутися й тікати, а не триматися й спробувати завершити свої чари. Коли ви будете старшою й сильнішою, міс Ґрейнджер, я знаю, що ви спробуєте знову, і знаю, що у вас вийде.

 — Вибач, — казала Герміона, задихаючись. — Вибач, вибач, вибач…​ Вибач, Гаррі, я не можу сказати, що я бачила, я не дивилася, я не наважилася подивитися, я знала, що це надто жахливо, щоб це бачити…​

Це мав би зробити Гаррі, проте він завагався, бо в нього всі руки були в шоколаді; і крім того Ерні та Сьюзен були поряд, тому вони допомогли Герміоні підвестися з місця, де вона впала на траву, та провели її до столу з солодощами.

Чотирма шоколадками потому Герміона ніби знову стала собою, підійшла до професора Квірела та вибачилася. Але відтоді вона весь час дивилася на Гаррі — щоразу, як він дивився в її напрямку. Він зробив крок до неї лише раз, і зупинився, коли вона відступила на крок. Її очі безмовно вибачалися й тихо благали облишити її в спокої.


Невіл Лонґботом побачив був щось мертве, воно ніби напіврозклалося, з нього щось сочилося, його обличчя скидалося на розчавлену губку.

Це було найгірше з того, що Гаррі розповідали. Невіл вже міг створювати невеличке тремтіння світла зі своєї палички раніше, але він у повному спокої розвернувся та втік, а не спробував використати чари патронуса.

(Директор нічого не сказав іншим учням, нікому не сказав бути менш сміливим; але професор Квірел холоднокровно зазначив, що якщо хтось коїть помилку після попередження, то незнання стає дурістю.)

 — Професоре Квірел? — тихо запитав Гаррі, підійшовши до професора так близько, як наважився. — Що ви бачите, коли…​

 — Не питайте, — без емоцій відповів той.

Гаррі з повагою кивнув.

 — А якими саме були ваші слова до директора, якщо можна спитати?

 — Наші найгірші спогади можуть лише гіршати, коли ми дорослішаємо, — сухо.

 — А…​ Логічно.

Щось промайнуло в очах професора Квірела тоді, коли він дивився на Гаррі.

 — Сподіватимемося, — сказав він, — що ви досягнете успіху цього разу, містере Поттер. Бо тоді директор, можливо, навчить вас свого фокусу: використанню патронуса для надсилання повідомлень, що їх не можна підробити чи перехопити. Військову важливість цього неможливо переоцінити. Це буде величезною перевагою для Легіону Хаосу і колись, гадаю, для всієї країни. Але якщо ви не досягнете успіху, містере Поттер…​ ну, я зрозумію.

Мораґ Макдуґал сказала „Ай‟, її голос тремтів, і Дамблдор одразу відновив свій патронус.

Парваті Патіл створила матеріальний патронус у формі тигра, більшого за фенікс Дамблдора, хоч і зовсім не такий яскравий. Її привітали гучними оплесками всі глядачі, хоча це не призвело до такого ж здивування, яке викликав Ентоні.

І ось прийшла черга Гаррі.

Директор вигукнув імʼя Гаррі Поттера. Гаррі боявся.

Він знав, знав що зазнає невдачі, і знав, що буде боляче.

Але він все одно спробує, адже подеколи в присутності дементора чарівник, що ніколи не міг отримати й проблиску світла, раптом здатен створити матеріальний патронус, і ніхто не розумів, чому це так.

Крім того, якщо Гаррі не може захистити себе від дементорів, то він має вміти розпізнати їхнє наближення, розпізнати, коли вони впливають на його розум, та втекти, доки не запізно.

Який мій найгірший спогад?..

Гаррі очікував, що директор стурбовано на нього погляне, чи погляне на нього з надією або дасть якусь глибоку мудру пораду. Але натомість Албус Дамблдор лише тихо й спокійно спостерігав за ним.

Він гадає, що в мене не вийде, але він не хоче завадити мені, сказавши це, подумав Гаррі, якби в нього були якісь підбадьорливі слова, він би вимовив їх…​

Клітка наближалася. Вона вже окислилася, але ще не перетворилася на іржу, ще ні.

Плащ наблизився. Він розплутувався й був вкритий нелатаними дірками. Аврор Ґоряноф казав був, що зранку плащ був новим.

 — Директоре? Що ви бачите? — запитав Гаррі.

Голос директора теж був спокійним.

 — Дементори — це створіння страху, і зі зменшенням страху дементора, зменшується й моторошність його форми. Я бачу високого, худого, голого чоловіка. Він не розкладається. На нього лише трохи боляче дивитися. Ось і все. А що бачиш ти, Гаррі?

…​Гаррі не міг бачити, що під плащем.

Чи не зовсім так, його розум відмовлявся бачити, що під плащем…​

Ні, його розум намагався побачити неправильне під плащем, Гаррі відчував це, його очі намагалися зробити помилку. Але Гаррі зробив був усе можливе, щоб натренувати себе помічати навіть крихітне спантеличення й автоматично не дозволяти собі вигадувати речі. Щоразу, як його розум намагався вигадати брехню щодо того, що під плащем, цей рефлекс достатньо швидко зупиняв спробу.

Гаррі подивився під плащ і побачив…​

Відкрите питання. Гаррі не дозволяв розуму побачити неправду, тому він не бачив нічого, ніби частина візуальної кори, що отримувала сигнал, просто припиняла своє існування. Під плащем була сліпа зона. Гаррі не міг знати, що там.

Він лише знав, що це щось значно гірше за мумію, що розкладається.

Незримий жах під плащем тепер був дуже близько, але палаючий птах місячного світла, білий фенікс, досі був між ними.

Гаррі хотілося втекти, як зробили були деякі інші учні. Половина з тих, хто не міг створити патронус просто не прийшла сьогодні. З решти половина втекла ще до того, як директор скасував свій патронус, і ніхто їм аніслова не сказав. Дехто засміявся, коли Террі розвернувся й пішов перед своєю спробою, але Сьюзен та Анна, що вже спробували були, сказали всім замовкнути.

Але Гаррі був Хлопчиком-Що-Вижив, і він втратить чимало поваги, якщо здасться навіть без спроби.

Гордість вщухала, маски спадали в присутності тієї невідомості під плащем.

Чому я досі тут?

Не сором виглядати боягузом утримував ноги Гаррі на місці.

Не надія відновити свою репутацію підвела його паличку.

Не жага опанувати магію чарів патронус виставила його пальці в початкову позицію.

А щось зовсім інше, щось, що мусило протистояти тому, що було під плащем, адже воно було істинною пітьмою, і Гаррі мав дізнатися, чи є в нього сила протистояти їй.

Гаррі планував був спробувати востаннє використати свій набіг на книгарні разом з батьком, проте, натомість в останню мить, у присутності дементора, згадався інший спогад, щось, що він не пробував раніше. Ця думка не була теплою та щасливою у звичайному розумінні, але вона чомусь здавалася доречнішою.

І Гаррі згадав зірки, згадав, як вони страшенно яскраво, незмигно світили тихої ночі. Він дозволив зображенню заполонити себе, заполонити повністю, ніби барʼєр блокології над усім розумом, щоб знову перетворитися на безтілесну свідомість посеред порожнечі.

Яскравий срібний фенікс зникнув.

І дементор вдарив його розум, ніби кулак Бога.

СТРАХ / ХОЛОД / ПІТЬМА

На мить дві сили зіткнулися чимдуж: мирний залитий зорями спогад тримав тиск страху, доки пальці Гаррі почали рухи, що вже були завчені до автоматизму. Вони не були ані теплими, ані щасливими, ці палаючі точки світла в абсолютній темряві. Але дементор не міг легко проникнути крізь це зображення, бо тихе горіння зірок було величезним та непідвладним страху, і світитися в холоді й темряві було для них природним.

Але була вада, тріщина, розлам у тому, що нерухомий обʼєкт намагався чинити опір цій нездоланній силі. Гаррі відчув напад злості від того, що дементор хотів харчуватися ним, і це було як послизнутися на мокрому льоді. Розум Гаррі почав зʼїжджати в прірву: до образи, чорної люті, смертельної ненависті…​

Гаррі підняв паличку для фінального змаху.

Він відчув, що не вийде.

 — Експекто Патронум, — вимовив його голос. Слова були пустими й безглуздими.

І Гаррі почав падати у свою темну сторону, падати вниз у свою темну сторону. Далі, швидше й глибше, ніж будь-коли, униз, униз, униз, а зʼїзд у прірву прискорювався, бо дементор огортав собою оголені й вразливі частини та поїдав їх, поглинаючи світло. Рефлекс, що вже майже зник, нишпорив у пошуках тепла, але коли згадувалися спогади про Герміону, маму й тата, то дементор спотворював їх, показував Герміону, що лежала мертва на землі, трупи його батьків, а потім навіть це з нього висмоктало.

На місце вакууму піднявся спогад, найгірший зі спогадів, щось забуте так давно, що нейронні звʼязки вже не мали б існувати.

 — Лілі, бери Гаррі й тікай! Це він! — кричав чоловічий голос. — Біжи! Тікай! Я його затримаю!

І Гаррі не міг стримати думки, посеред порожніх глибин своєї темної сторони, як сміховинно самовпевненим був Джеймс Поттер. Затримати Лорда Волдеморта? Чим це?

Потім заговорив інший голос, високий, ніби шипіння чайнику, цей голос ніби приклав сухий лід до кожного нерву Гаррі, ніби металеве тавро охолодили до температури рідкого гелію та доторкнулися ним до кожної частини його тіла. Цей голос сказав:

 — Авадакедавра.

(Паличка вилетіла з безсилих пальців хлопця, коли його тіло почало битися в конвульсіях та падати, очі директора стривожено розширилися та він почав створювати патронус.)

 — Не Гаррі, не Гаррі, будь ласка, тільки не Гаррі!.. — кричав жіночий голос.

Хай що залишилося від Гаррі, що слухало без жодного промінчика світла всередині, у мертвій порожнечі його серця, йому було цікаво, чи вона справді гадала, що Лорд Волдеморт зупиниться, якщо попросити ввічливо.

 — Відійди, жінко! — вереснув пекуче холодний голос. — Бо я прийшов не за тобою, а лише за хлопцем.

 — Не Гаррі! Прошу…​ помилуй його…​ помилуй…​

Лілі Поттер, міркував Гаррі, видається, не розуміла, що за люди стають темними лордами. І якщо це найкраща стратегія, яку вона могла вигадати, щоб врятувати життя своєї дитини, то це була її остання невдача в ролі матері.

 — Я даю тобі рідкісну можливість втекти, — промовив пронизливий голос. — Але я не марнуватиму час, щоб підкоряти тебе, і твоя смерть тут не врятує твоєї дитини. Відійди, дурна жінко, якщо в тебе є бодай крапля розуму!

 — Не Гаррі, прошу, тільки не Гаррі, убий замість нього мене!

Порожній істоті, що нею був Гаррі, було цікаво, чи Лілі Поттер справді могла собі уявити, що Лорд Волдеморт погодиться, убʼє її, а потім піде й залишить її сина неушкодженим.

 — Ну гаразд, — сказав голос смерті, тепер здавалося, що йому весело, — я приймаю цю угоду. Ти помреш, а дитина житиме. Тепер кинь паличку, щоб я міг тебе вбити.

Запала жахлива тиша.

Лорд Волдеморт почав сміятися, огидно презирливо сміятися.

А потім, нарешті, голос Лілі Поттер верескнув з відчайдушною ненавистю „Авада ке…​‟.

Смертельний голос завершив першим, закляття було швидким та точним.

 — Авадакедавра.

Сліпучий відблиск зеленого позначив кінець Лілі Поттер.

І дитина в дитячому ліжечку побачила їх — очі, два малинових ока, що ніби світилися багряно-червоним, палали, ніби крихітні сонця, заполонили все поле зору, коли зустрілися з його власними…​


Решта дітей бачили, як Гаррі Поттер упав, чули, як Гаррі Поттер кричав; це був високий крик, що пронизував їхні вуха, наче ніж.

Був яскравий срібний спалах і директор заревів „Експекто Патронум!‟, тоді повернувся палаючий фенікс.

Але жахливий крик Гаррі Поттера усе тривав і тривав, навіть коли директор схопив його в руки й відніс подалі від дементора, навіть коли Невіл Лонґботом та професор Флитвік одночасно пішли за шоколадом і…​

Герміона знала, вона знала, щойно побачила, знала, що її жахіття стало дійсністю, якимось чином здійснювалося.

 — Дайте йому шоколад! — вимагав професор Квірел. Безглуздо, адже крихітний професор Флитвік вже летів кулею до директора, що біг до учнів.

Герміона й сама рухалася до них, хоча не знала, що збирається робити…​

 — Створіть патронуси! — крикнув директор, коли виніс Гаррі за аврорів. — Усі, хто може! Хай вони стануть між Гаррі та дементором! Він досі харчується ним!

На мить усі застигли від жаху.

„Експекто Патронум!‟ — крикнули професор Флитвік, аврор Ґоряноф, а тоді й Ентоні Ґольдштейн, хоча в нього не вийшло першого разу, потім Парваті Патіл (у неї вийшло), а тоді Ентоні спробував знову і його срібний птах розправив крила та закричав на дементора. Дін Томас рикнув слова, ніби вони були написані літерами з вогню, і його паличка народила височенного білого ведмедя. Вісім палаючих патронусів були між Гаррі та дементором, та Гаррі все кричав і кричав, коли директор поклав його на суху траву.

Герміона не могла створити патронус, тому підбігла до Гаррі. Подумки вона намагалася визначити, як довго вже. Двадцять секунд? Більше?

На обличчі Албуса Дамблдора було видно страшенну муку й збентеження. Його довга чорна паличка була в його руці, проте він не вимовляв жодних заклять, а лише з жахом дивився на тіло Гаррі, що смикалося…​

Герміона не знала, що робити, вона не знала, що робити, вона не розуміла, що коїться, а наймогутніший чарівник у світі, видавалося, був не менш розгубленим.

 — Використайте фенікса! — заревів професор Квірел. — Заберіть його подалі від дементора!

Без жодного слова директор охопив Гаррі руками й зник з тріскотом вогню за допомогою Фоукса, що раптово зʼявився. Патронус директора зник зі свого місця, де стеріг дементора.

Жах, спантеличення та раптовий гомін.

 — Містер Поттер має одужати, — підвищеним, проте знову спокійним тоном сказав професор Квірел. — Гадаю, це продовжувалося лише трохи більше за двадцять секунд.

Тоді палаючий білий фенікс знову зʼявився, це створіння місячного світла прилетіло нізвідки до Герміони Ґрейнджер та сказало голосом Албуса Дамблдора:

 — Воно досі харчується ним, навіть тут! Як? Якщо ти знаєш, Герміоно Ґрейнджер, то маєш сказати! Скажи мені!

Старший аврор обернувся, щоб поглянути на неї, як і багато учнів. Професор Флитвік не озирнувся, він направляв паличку на професора Квірела, що демонстративно тримав порожні руки в повітрі.

Секунди тікали, ніхто їх не рахував.

Вона не могла згадати, не могла ясно згадати жахіття, не памʼятала, чому гадала, що це можливо, чому вона боялася…​

І тоді Герміона зрозуміла, що вона має зробити, і це було найскладніше рішення в її житті.

Що, як з нею станеться те саме, що з Гаррі?

Всі її кінцівки стали холодними, мов смерть, в голові запаморочилося, страх пересилював усе. Вона бачила була, як помер Гаррі, як померли мама й тато, і всі її друзі, всі померли, і зрештою, коли вона померла, вона була сама. Це було її таємним жахіттям, що про нього вона ніколи ні з ким не розмовляла, і воно надало дементору владу над нею. Найсамотніше, що може бути, — померти самотньо.

Вона не хотіла туди повертатися, вона…​ вона не…​ вона не хотіла залишитися там назавжди…​

У тебе достатньо сміливості для Ґрифіндору, сказав спокійний голос Сортувального Капелюха з її спогадів, але ти чинитимеш правильно в будь-якому гуртожитку, який я назву. Ти навчатимешся, ти стоятимеш поряд з друзями у будь-якому гуртожитку, що ти вибереш. Тому не бійся, Герміоно Ґрейнджер, просто виріши, де тобі місце…​

Не було часу на роздуми — Гаррі помирав.

 — Зараз я не памʼятаю, — сказала Герміона надломленим голосом, — але зачекайте, я знову стану перед дементором…​

Вона почала бігти до дементора.

 — Міс Ґрейнджер! — пискнув професор Флитвік, але не поворухнувся, щоб зупинити її — лише тримав свою паличку направленою на професора Квірела.

 — Усі! — крикнув аврор Комодо як військову команду. — Приберіть свої патронуси з її шляху!

 — ФЛИТВІКУ! — гарикнув професор Квірел. — ВИКЛИЧ ПАЛИЧКУ ПОТТЕРА!

Герміона тільки-но збагнула, а професор Флитвік уже кричав „Акціо!‟, і вона побачила, як шматок дерева прилетів з місця, де він лежав і ледь не торкався клітки дементора.


Очі розплющилися, мертві й порожні.

 — Гаррі! — крикнув голос у світі без кольорів. — Гаррі! Скажи мені щось!

Обличчя Албуса Дамблдора схилилося в поле зору, де раніше була лише далека мармурова стеля.

 — Ти дратуєш, — сказав порожній голос. — Ти маєш померти.