Розділ 28. Редукціонізм

Якщо яка-небудь Ролінґ може трапитися, вона таки трапиться.

Це, повторюю, має бути і так зрозуміло, проте погляди, які висловлює Северус Снейп, не обовʼязково збігаються з поглядами автора.


 — Гаразд, — сказав Гаррі, ковтнувши слину. — Гаразд, Герміоно, годі, можеш зупинитися.

Біла таблетка цукру перед Герміоною досі зовсім не змінила ані форми, ані кольору, хоча Гаррі ще ніколи не бачив, щоб Герміона так сильно концентрувалася: її очі сильно заплющені, на лобі виступили краплини поту, рука тремтіла й стискала паличку…​

 — Герміоно, зупинися! Це не спрацює, Герміоно, я гадаю, ми не можемо створювати речі, що їх ще не існує!

Герміона повільно розслабила хватку на паличці.

 — Я гадала, що відчула це, — сказала вона ледь чутним шепотом. — Я гадала, що відчула, як воно починає трансфігуруватися. Лише на мить.

У Гаррі застряг клубок у горлі.

 — Ти напевно лише уявила це. Надто сподівалася.

 — Напевно так, — сказала вона. Здавалося, вона от-от розплачеться.

Гаррі повільно взяв механічний олівець, дотягнувся до аркушу з викресленими пунктами та перекреслив рядок „ЛІКИ ВІД ХВОРОБИ АЛЬЦГЕЙМЕРА‟.

Ніхто не міг би прийняти трансфігуровану таблетку. Проте трансфігурація, принаймні та, якою вони володіли, не робила цільові обʼєкти магічними — вона не могла перетворити звичайні мітли на летючі. Отже якби Герміона змогла створити пігулку, то вона була б немагічною — такою, що працювала б звичайним матеріальним чином. Вони могли б таємно виробляти такі таблетки для маґлівської наукової лабораторії, дозволити їм вивчати таблетки й спробувати зворотно розробити їх перед тим, як трансфігурація минеться…​ Нікому в обох світах не треба було б знати, що це якось повʼязано з магією — це був би просто черговий науковий прорив…​

І таке не спало б на думку чарівникові. Вони не поважали прості конфігурації атомів достатньо, вони вважали, що незачакловані матеріальні речі не були речами сили. Якщо воно не було магічним, то воно не було цікавим.

Гаррі вже надзвичайно таємно — він не сказав навіть Герміоні — спробував був трансфігурувати нанотехнологію а ля Ерік Дрекслер. (Він спробував виробити настільний нанозавод, а не, звісно, крихітні самовідтворювані асемблери — Гаррі не був божевільним.) Це б стало всемогутністю в один крок, якби спрацювало.

 — Це все на сьогодні, так? — запитала Герміона.

Вона важко опустилася в крісло, закинула голову на спинку. На її обличчі було видно втому, що було вкрай незвично для Герміони. Їй подобалося вдавати, що її енергія безмежна, принаймні коли Гаррі був поряд.

 — Ще один дослід, — обережно сказав Гаррі, — але невеличкий, і крім того це може справді спрацювати. Я залишив наостанок, бо сподівався завершити чимось оптимістичним. На відміну від фейзерів це справжня штука. На відміну від ліків від Альцгеймера це вже створили в лабораторії. І це просто речовина на відміну від загублених книжок, що їхні копії ти намагалася трансфігурувати. Я підготував для тебе схему молекулярної структури. Ми просто хочемо зробити її довшою, ніж досі було вироблено, усі трубки мають бути паралельними, а кінцеві точки треба вбудувати в діамант.

Гаррі дістав аркуш міліметрового паперу.

Герміона сперлася на спинку, взяла його й почала насуплено вивчати.

 — Це все атоми вуглецю? І Гаррі, як воно називається? Я не можу трансфігурувати його, якщо не знаю, як воно називається.

Гаррі скривився. Йому досі було важко звикнути до таких речей — має бути байдуже, як щось називається, якщо ти знаєш, чим воно є.

 — Це називається нанотрубки вуглецю, чи волокнистий вуглець. Це різновид фулеренів, що його відкрили лише цього року. Він приблизно в сто разів міцніший за сталь та важить вшестеро менше.

Герміона підвела здивований погляд з міліметрівки.

 — Воно справжнє?

 — Так, просто його складно виготовляти в маґлівський спосіб. Якби ми могли отримати достатньо цієї штуки, то могли б використати її для того, щоб збудувати космічний ліфт аж до геосинхронної орбіти чи вище, а в плані дельта-v це вже півшляху до будь-якого місця в сонячній системі. На додачу ми могли б кидати супутники з сонячними електростанціями мов конфетті.

Герміона знову насупилася.

 — А воно безпечне?

 — Не можу уявити, чому ні. Нанотрубки вуглецю — це просто графітовий аркуш, що його скрутили в циліндричну трубку. Загалом, графіт — це та ж речовина, що використовується в олівцях…​

 — Я знаю, що таке графіт, Гаррі, — сказала Герміона.

Вона несвідомо відкинула волосся, наморщила лоба й втупилася в аркуш паперу.

Гаррі дістав з кишені мантії білу нитку, що була привʼязана до двох невеличких сірих пластикових кілець з обох боків. Він додав був краплі суперклею на місцях зʼєднання нитки з кожним кільцем, щоб зробити це все єдиним обʼєктом, щоб його можна було трансфігурувати разом. Ціаноакрилат, якщо Гаррі не помилявся, працював на основі ковалентних звʼязків, а це було найближче до поняття „твердого тіла‟, що тільки можна отримати у світі, що зрештою складався з крихітних окремих атомів.

 — Коли будеш готова, — сказав Гаррі, — спробуй трансфігурувати це на низку паралельних нанотрубок, що вбудовані в два діамантових кільця.

 — Гаразд…​ — повільно сказала Герміона. — Гаррі, мені здається, що я щойно щось пропустила.

Гаррі безпорадно знизав плечима. Мабуть, ти просто втомилася. Втім, він не збирався казати цього вголос.

Герміона доторкнулася паличкою до одного з пластикових кілець і деякий час на нього дивилася.

Два невеличких кола блискучого брильянту лежали на столі, вони були зʼєднані довгою чорною ниткою.

 — Воно змінилося, — сказала Герміона. Видавалося, вона намагалася сказати це з ентузіазмом, проте в неї вже не було на це сил. — Що тепер?

Відсутність запалу партнерки-дослідниці трохи знеохотила Гаррі, проте він зробив усе можливе, щоб не виказати цього. Можливо, цей процес спрацює у зворотному напрямку та підбадьорить її.

 — Тепер ми перевіримо, яку вагу воно витримає.

Поряд були ко́зли, що їх змайстрував Гаррі для одного з попередніх дослідів з діамантовими стержнями — створювати діамантові обʼєкти за допомогою трансфігурації було легко, проте лише ненадовго. Той дослід перевіряв, чи трансфігурація довшого діамантового стержня на коротший діамантовий стержень дозволить підняти підвісний вантаж, коли стискатиметься, тобто чи можна трансфігурувати проти тиску — як виявилося, можна.

Гаррі охайно надягнув одне кільце блискучого брильянту на великий металевий гак на верхівці конструкції, потім прикріпив масивну металеву підвіску до нижнього кільця, а потім почав прикріпляти вантажі до підвіски.

(Гаррі попросив близнюків Візлі трансфігурувати для нього цей апарат, близнюки Візлі недовірливо поглянули на нього — ніби не могли збагнути, для якої витівки це може навіть теоретично знадобитися, проте без жодних питань виконали його прохання. Згідно їхніх слів, трансфігурація має витримати три години, отже в Гаррі з Герміоною ще залишилося достатньо часу.)

 — Сотня кілограмів, — приблизно за хвилину сказав Гаррі. — Гадаю, настільки тонка сталева нитка не змогла б стільки витримати. Ми могли б покласти значно більше, проте це вся вага, яку я підготував.

І знову тиша.

Гаррі випростався, повернувся до стола, сів на стілець, і урочисто поставив галочку навпроти „Нанотрубки‟.

 — Ось, — сказав Гаррі. — Це спрацювало.

 — Але ж від нього насправді немає користі, Гаррі, чи не так? — сказала Герміона, не піднявши голови зі своїх рук. — Тобто, навіть якщо дати це науковцям, вони не зможуть дізнатися, як створити купу нанотрубок, дослідивши наш витвір.

 — Вони можуть дізнатися щось. Герміоно, поглянь на це — ця крихітна ниточка тримає всю цю вагу. Ми щойно створили дещо, що не може створити жодна маґлівська лабораторія…​

 — Але може будь-яка інша відьма, — сказала Герміона. Її виснаження відчувалося в голосі. — Гаррі, мені здається, що в нас нічого не вийде.

 — Ти про наші стосунки? Чудово! Розійдімося.

Це вичавило з неї легку усмішку.

 — Я про наші дослідження.

 — Ох, Герміоно, як ти могла?

 — Ти милий, коли злишся. Але Гаррі, це божевілля: мені дванадцять, тобі одинадцять, нерозумно очікувати, що ми відкриємо щось, чого ніхто ще не зрозумів.

 — Ти справді хочеш сказати, що нам варто кинути розгадувати таємниці магії після менш ніж місяця спроб? — Гаррі намагався вкласти в це питання виклик.

Якщо чесно, він сам відчував таку ж втому, як Герміона. Жодна з гарних ідей ніколи не спрацьовувала. Він зробив лише одне варте згадки відкриття — схему Менделя — проте він не міг про це розповісти Герміоні, не порушивши свою обіцянку Драко.

 — Ні, — сказала Герміона. Вона здавалася дуже серйозною та дорослою. — Я хочу сказати, що зараз нам краще вивчати усю магію, яку чарівники вже знають, щоб ми могли робити такі дослідження після випуску з Гоґвортсу.

 — Ем…​ Герміоно, мені жах як не хочеться таке казати, проте уяви, що ми вирішили б відкласти дослідження на потім, і першим же нашим результатом після випуску стала б успішна трансфігурація ліків від хвороби Альцгеймера. Ми б почувалися…​ не думаю, що слово дурними адекватно описало б наші відчуття.

 — Це нечесно, Гаррі! — голос Герміони тремтів, ніби вона от-от розплачеться. — Ти не можеш покладати таку відповідальність на когось! Не наша робота досліджувати такі речі, ми діти!

На мить Гаррі охопила цікавість, що сталося б, якби Герміоні сказали, що вона має боротися з невмирущим Темним Лордом — чи перетворилася б вона на одного з тих героїв, що нескінченно себе жаліють, про яких Гаррі терпіти не міг читати в книжках.

 — Хай там як, — голос Герміони тремтів, — я не хочу більше цього робити. Я не вірю, що діти можуть зробити щось, чого не можуть дорослі — таке трапляється лише в казках.

У кімнаті запанувала тиша.

Герміона почала здаватися переляканою, а Гаррі знав, що він холодіє.

Напевно, це не так ранило б, якби воно вже не спадало на думку Гаррі: хоча тридцять може бути запізно для революційного наукового відкриття, а двадцять — саме час, хоча існували люди, що захищали докторську в сімнадцять, а також чотирнадцятирічні спадкоємці, що стали великими королями чи генералами, ніхто насправді не потрапляв у книжки з історії в одинадцять років.

 — Гаразд, — сказав Гаррі. — Вигадати, як зробити щось, чого не можуть дорослі. Це твій виклик?

 — Я не це мала на увазі, — налякано прошепотіла Герміона.

Гаррі із зусиллям відірвав погляд від Герміони.

 — Я не злюся на тебе, — сказав Гаррі холодним голосом, незважаючи на всі свої зусилля. — Я злюся…​ не знаю — на все. Але я не хочу програвати, Герміоно. Програвати — це не завжди правильно. Я вигадаю, як зробити щось, чого не може зробити дорослий чарівник, і тоді я до тебе повернуся. Як тобі?

І знову тиша.

 — Гаразд, — сказала Герміона. Її голос трохи тремтів. Вона виштовхнула себе з крісла та підійшла до дверей класної кімнати, що в ній вони працювали. Її рука потягнулася до дверної ручки. — Ми ж досі друзі, чи не так? І якщо ти не зможеш нічого вигадати…​

Вона затнулася.

 — Тоді ми навчатимемося разом, — сказав Гаррі навіть холоднішим голосом.

 — Ем, ну тоді наразі бувай, — сказала Герміона, швидко вийшла з кімнати та зачинила за собою двері.

Подеколи Гаррі ненавидів свою темну сторону, навіть коли був у ній.

Та з його частин думала саме про те, що й Герміона, — мов ні, діти не здатні зробити щось, чого не можуть дорослі, — казала усі речі, які Герміона побоялася сказати. Речі на кшталт Оце так непростий виклик ти щойно собі вигадав, і ну й посміховисько ти з себе зробиш цього разу і принаймні таким чином ти знатимеш, що зазнав поразки.

А та його частина, що вкрай не полюбляла програвати, відповіла крижаним голосом: Гаразд, можеш замовкнути й дивитися.


Був уже майже час обідати, але Гаррі було начхати. Він навіть не дістав батончик з капшучка. Його шлунок міг витримати невеличкий голод.

Чаклунський світ був крихітним, вони не думали, як науковці, вони не знали науки, вони не сумнівалися в поглядах, з якими виросли, вони не накладали захисних заклять на свої машини часу, вони грали в квідич, уся чаклунська Британія була меншою за невеличке маґлівське місто, у найліпшій чаклунській школі освіта завершувалася в сімнадцять років, нерозумно було не кинути виклик в одинадцять, нерозумним було вважати, ніби чаклуни знали, що вони роблять, та вже зірвали всі легкодоступні плоди досліджень, що їх легко побачить полімат.

Крок перший: скласти список усіх магічних обмежень, які Гаррі може пригадати, — усього, що гадано неможливо зробити.

Крок другий: позначити обмеження, що мали найменше сенсу з точки зору науки.

Крок третій: впорядкувати обмеження за тим, наскільки малоймовірно, щоб чаклун сумнівався в них, якщо він не знає науки.

Крок четвертий: вигадати методи здолати їх.


Герміоні досі було трохи зле, коли вона сіла поряд з Менді за рейвенкловським столом. Обід Герміони складався з двох фруктів (скибки помідорів та очищені мандарини), трьох овочів (морква, морква та ще моркви), одного шматка мʼяса (смажені ніжки діріколя, шкідливу шкірку вона обережно прибере) та одного маленького шматочку шоколадного торта, що його вона заслужить, зʼївши решту обіду.

Все було не аж так погано, як на занятті зіллєваріння — подеколи їй досі снилися кошмари про те заняття. Але цього разу вона спричинила це і їй здавалося, що вона є ціллю. Лише на мить, перед тим, як жахлива крижана тьма відвела погляд та сказала, що злиться не на неї, адже не хотіла її лякати.

І в неї досі було відчуття, ніби вона щось пропустила була, щось справді важливе.

Але ж вони не порушили жодного правила трансфігурації…​ чи не так? Вони не створювали рідини, газу, не приймали наказів від професора із захисту…​

Таблетка! Це було щось, що їдять!

…​ну, ні, ніхто просто так не їсть таблетку, що просто лежить десь, та й насправді не вийшло її створити, вони могли просто Фініте Інкантатем її, якби вийшло, проте їй все одно треба буде сказати Гаррі, щоб вони ніколи не згадували це в присутності професорки Макґонеґел — раптом їм більше не дозволять вивчати трансфігурацію…​

Герміоні ставало справді зле. Вона відштовхнула від себе тарілку — вона не могла їсти в такому стані.

Вона заплющила очі й почала подумки цитувати правила трансфігурації.

Я ніколи не трансфігуруватиму нічого на рідину чи газ.

Я ніколи не трансфігуруватиму нічого на те, що виглядає як їжа чи будь-що інше, що потрапляє всередину людського тіла.

Ні, їм справді не варто було намагатися трансфігурувати таблетку, чи вони принаймні мали зрозуміти. Її так захопила геніальна ідея Гаррі, що вона просто не подумала…​

Герміоні ставало дедалі гірше. На межах її розуміння висіло якесь відчуття, розуміння, що ось-ось мало стати зрозумілим, юна жінка, що ось-ось мала стати старою каргою, ваза, що ось-ось мала стати двома обличчями…​

І вона пригадувала правила трансфігурації далі.


Рука Гаррі на паличці побіліла, коли він кинув намагатися трансфігурувати повітря перед собою на скріпку. Трансфігурувати скріпку на газ, звісно, було б небезпечно, проте Гаррі не міг уявити, чому б трансфігурація навпаки була небезпечною. Вона просто мала бути неможливою. Але чому? Повітря було не менш дійсною речовиною, ніж будь-що інше…​

Ну, можливо це обмеження мало сенс. Повітря було хаотичним, усі молекули постійно змінювали позицію одна відносно іншої. Мабуть неможливо надати нової форми речовині, якщо речовина не лишається незмінною достатньо часу, щоб приборкати її, хоча атоми в твердих тілах також безперестанно коливалися…​

Що довше в Гаррі не виходило, то холодніше він почувався, то яснішим усе ставало.

Гаразд. Наступний пункт списку.

Можливо трансфігурувати обʼєкти лише цілком. Не можна трансфігурувати половину сірника на голку, ти мав трансфігурувати весь предмет. Коли Драко зачинив Гаррі в кімнаті, саме це було причиною того, що він не міг трансфігурувати тонкий циліндричний розріз стіни на губку, виштовхнути достатньо великий шматок каменю, щоб він міг пролізти в отвір. Натомість йому треба було надати нової форми всій стіні, а може й цілій секції Гоґвортсу — лише щоб змінити цей маленький розріз.

А це було сміховинно.

Речі складаються з атомів. Купа крихітних цяточок. Не існувало суміжності, не існувало твердості — були лише електромагнітні сили, що тримали крихітні цяточки разом…​


Менді Брокелгерст застигла з виделкою напівшляху до її рота.

 — Га, — сказала вона Су Лі, що сиділа навпроти тепер порожнього місця поряд з нею, — що це з Герміоною?


Гаррі хотів вбити ґумку.

Він намагався змінити окреме місце рожевого прямокутника на сталь, без зміни решти ґумки, і ґумка не хотіла йти на зустріч.

Це мало бути концептуальним обмеженням, а не справжнім. Мало бути.

Речі створені з атомів, і кожен атом — це крихітна окрема річ. Атоми трималися купи через квантовий туман спільних електронів — ковалентні звʼязки, або іноді через магнетизм на невеличких відстанях — іонні звʼязки або сили Ван дер Ваальса.

Якщо вже йти далі, протони та нейтрони всередині ядра були крихітними окремими речами. Кварки всередині протонів та нейтронів були крихітними окремими речами! Просто не існувало нічого в дійсності — світу зовні, що відповідав би химерним людським уявленням про тверді обʼєкти. Це все були лише крихітні цяточки.

А вільна трансфігурація й починалася з розуму, чи не так? Жодних слів, жодних жестів. Лише щира концепція форми, що її треба уявляти цілковито окремо від речовини, і яку накладають на речовину, що її уявляють окремо від форми. Це, паличка і хай там що робить тебе чарівником.

Чарівники не могли трансформувати частини речей, могли трансформувати лише те, що їхній розум сприймав як ціле, через те, що вони не розуміли до нутра кісток, що це все насправді лише атоми.

Гаррі сфокусувався на цьому знанні якомога сильніше, істинному факті, що ґумка була лише набором атомів, усе було лише набором атомів, і атоми невеличкої частини, яку він намагався трансфігурувати, складали настільки ж придатний набір атомів, як і будь-який інший набір, який він може вибрати.

Проте Гаррі все одно не міг змінити цю окрему частину ґумки, трансфігурація не працювала.

Це. Було. Сміховинно.

Рука Гаррі знову побіліла на паличці. Йому вже в печінках сиділо отримувати результати дослідів, що не мали сенсу.

Можливо те, що якась частина його розуму досі думала в термінах обʼєктів не давала трансфігурації відбутися. Він думав був про набір атомів, що був ґумкою. Він думав про набір, що був невеличкою частиною.

Час підвищувати ставки.

Гаррі сильніше притиснув паличку до невеличкої секції ґумки, і намагався побачити крізь ілюзію, яку ненауковці вважали дійсністю, крізь світ столів та стільців, повітря, ґумок та людей.

Коли ти йдеш парком, то навколишній видимий світ існував лише всередині твого власного мозку як низка сигналів нейронів. Відчуття яскравого блакитного неба не було десь високо над тобою, воно було у твоїй зоровій корі, а твоя зорова кора була позаду твого мозку. Усі відчуття цього яскравого світу насправді відбувалися в тій тихі печері з кісток, яку ти називаєш своїм черепом — місці, де ти живеш і ніколи, ніколи не виходиш. Якби ти дійсно хотів привітатися з кимось, зі справжньою особистістю, то варто легко постукати по черепу й сказати „Як там справи?‟. Бо саме там люди насправді були, саме там вони жили. І зображення парку, через який ти йшов було лише візуалізацією всередині твого мозку — опрацюванням сигналів, що надсилали очі та сітківка.

Це не було брехнею, як вважали буддисти. Не було нічого страшенно містичного чи несподіваного за мороком майя — за ілюзією парку був просто справжній парк, але це все одно була ілюзія.

Гаррі не сидів у класі.

Він не дивився на ґумку.

Гаррі був усередині черепа Гаррі.

Те, що він бачив — оброблене зображення, яке його мозок розкодував із сигналів, що були надіслані його сітківкою.

Справжня ґумка була деінде — десь не на зображенні.

І справжня ґумка не була такою, як на зображенні в Гарріному мозку. Ідея твердого обʼєкту ґумки існувала лише всередині його власного мозку — тімʼяної кори, що обробляла його відчуття форми та простору. Справжня ґумка була набором атомів, що трималися купи за допомогою електромагнітних сил та спільних ковалентних електронів, доки поряд молекули повітря зіштовхувалися одна з одною та з молекулами ґумки.

Справжня ґумка була далеко, а Гаррі всередині свого черепа ніколи не міг справді її торкнутися — він міг лише уявляти щось про неї. Але його паличка мала силу — вона могла змінювати речі зовні — у дійсності, і лише власні упередження Гаррі обмежували її. Десь поза мороком майя правда концепції „моя паличка‟ торкалася набору атомів, які розум Гаррі називав „частина ґумки‟, і якщо паличка могла змінити набір атомів, що його Гаррі вважав „усією ґумкою‟, то не було жодної причини, чому б вона не могла змінити й цей набір…​

Трансфігурація досі не виходила.

Гаррі стиснув щелепи, і знову підняв ставки.

Концепція ґумки як єдиного обʼєкту, якою користувався розум Гаррі, була явно безґлуздою.

Мапа не збігалася й не могла збігатися з територією.

Людські істоти моделювали світ за допомогою окремих рівнів організації: вони мали окремі думки про те, як працювали країни, як працювали люди, як працювали органи, як працювали клітини, як працювали молекули, як працювали кварки.

Коли мозку Гаррі треба було розмірковувати про ґумку, він згадував правила, що керували ґумками, на кшталт „ґумки дозволяють позбутися написаного олівцем‟. Лише якщо мозку Гаррі треба було передбачити, що станеться на нижчому хімічному рівні, лише тоді він почне розмірковувати — ніби це був окремий факт — про молекули ґумки.

Але це все було лише всередині розуму.

Розум Гаррі мав окремі погляди про правила, що керували ґумками, проте не існувало окремого закону фізики, що керував ґумками.

Розум Гаррі моделював дійсність за допомогою декількох рівнів організації, з окремими поглядами на кожному рівні. Але це все була лише мапа, а справжня територія не була такою, сама дійсність мала єдиний рівень організації — кварки, це був уніфікований процес низького рівня, що підкорявся простим математичним правилам.

Чи принаймні Гаррі в це вірив перед тим, як дізнався про магію, але ґумка не була магічною.

І навіть якби ґумка була магічною, ідея, ніби окрема тверда ґумка справді існувала була неможливою. Такі речі як ґумки не могли бути базовими елементами дійсності — вони були завеликими та заскладними, щоб бути атомами, вони мали бути створені з окремих частин. Не можуть існувати речі, що фундаментально складні. Підсвідома віра мозку Гаррі в ґумку як цільний обʼєкт існувала як окрема концепція в його багаторівневій моделі світу, а не як окремий елемент однорівневої дійсності.

…​трансфігурація досі не відбувалася.

Гаррі важко дихав — невдала трансфігурація втомлювала не менше за успішну, але хай він крізь землю піде, якщо зараз здасться.

Гаразд, до дідька цю маячню девʼятнадцятого сторіччя.

Дійсність не була атомами, не була низкою крихітних більярдних куль, що ширяли навкруги. Це було черговою брехнею. Уявлення про атоми як маленькі точки було лише черговою зручною галюцинацією, за яку чіплялися люди через те, що не хотіли стикатися з нелюдською, чужою формою основи дійсності. Якщо він хоче сили, то йому треба забути про свою людяність, і змусити свої думки відповідати істинній математиці квантової механіки.

Не існувало часток — були лише густини ймовірностей у просторі системи багатьох частинок, а те, що його мозок так старанно уявляв як ґумку було лише велетенським множником у хвильовій функції, що, як трапилося, факторизується. Вона не мала окремого існування так само, як не існувало окремого цілісного множника 3, що був захований у числі 6. Якщо його паличка була здатна змінювати множники у хвильовій функції, яку можна приблизно факторизувати, то вона має бути цілковито здатна змінювати й трохи менший множник, який мозок Гаррі уявляв частиною речовини ґумки…​


Герміона неслася коридорами, її взуття гучно стукотіло по камінню, вона важко й часто дихала, адреналін досі був у її крові.

Ніби картина молодої жінки, що перетворювалася на каргу, ніби кубок, що ставав двома обличчями.

Що вони робили?

Що вони робили?

Вона дісталася кімнати, спершу її пальці зісковзнули з дверної ручки — надто спітнілі, тоді вона сильніше вхопилася за неї, і двері відчинилися…​

…​єдиним осяянням вона побачила, як Гаррі втупився у невеличкий рожевий прямокутник на столі навпроти себе…​

…​а в декількох кроках від нього крихітна чорна ниточка — майже невидима з такої відстані, підтримувала всю цю вагу…​

 — Гаррі, забирайся з кімнати!

На обличчі Гаррі було щире здивування, він підвівся настільки швидко, що ледь не впав, затримався лише щоб схопити маленький рожевий прямокутник зі стола, і вилетів крізь двері. Вона вже відійшла, її паличка вже вказувала на нитку…​

 — Фініте Інкантатем!

І Герміона з хряскотом зачинила двері, саме коли зсередини почулося гучне падіння сотні кілограмів металу.

Вона задихалася, хапала ротом повітря, вона пробігла була весь шлях без жодної зупинки, вона промокла від поту, її ноги та стегна горіли ніби живе полумʼя, вона не могла відповісти на питання Гаррі за всі ґалеони світу.

Герміона кліпнула очима й зрозуміла, що почала падати, а Гаррі її впіймав та охайно опустив, щоб вона сіла на підлогу.

 — …​почуваєшся…​ — вона впоралася прошепотіти.

 — Що? — запитав Гаррі. Таким блідим вона його ніколи не бачила.

 — …​ти, добре, почуваєшся…​

Гаррі вирячився на неї ще більш налякано, коли збагнув питання.

 — Я, мені здається, що в мене немає симптомів…​

Гарміона ненадовго заплющила очі.

 — Добре, — прошепотіла вона. — Треба, подихати.

На це потрібен був деякий час. Гаррі досі був переляканий. Це теж було добре — можливо навчить його чомусь.

Герміона опустила руку в капшучок, що його подарував їй Гаррі, прошепотіла „вода‟ пересохлим горлом, взяла пляшку й почала пити величезними ковтками.

І знадобився ще деякий час, доки вона змогла розмовляти.

 — Ми порушили правила, Гаррі, — сказала вона хрипким голосом. — Ми порушили правила.

 — Я…​ — Гаррі ковтнув слину. — Я досі не розумію, як. Я думав, проте…​

 — Я спитала, чи трансфігурація безпечна, і ти відповів мені!

Запала тиша.

 — І все? — запитав Гаррі.

Вона могла б заволати.

 — Гаррі, невже ти не розумієш? Воно зроблено з крихітних волокон. Що як вони б розплуталися, та хтозна що могло піти не так, ми не спитали професорку Макґонеґел! Невже незрозуміло, що ми робили? Ми експериментували з трансфігурацією. Ми експериментували з трансфігурацією.

І знову запала тиша.

 — Так…​ — повільно сказав Гаррі. — Напевно це одна з тих речей, які вони не кажуть тобі не робити, бо це надто очевидно. Не перевіряйте свої геніальні нові ідеї щодо трансфігурації самостійно в закинутій класній кімнаті, не порадившись з професором.

 — Гаррі, ти міг нас убити! — Герміона знала, що це нечесно, вона теж помилилася, проте вона досі на нього злилася, він завжди був таким впевненим і бездумно втягнув її у свої мрії. — Ми могли зіпсувати бездоганний рекорд професорки Макґонеґел!

 — Так, краще не розповідаймо їй про це, чи не так?

 — Ми маємо зупинитися. Ми маємо зупинити це, або ми постраждаємо. Ми надто молоді, Гаррі, ми не можемо цього зробити, ще ні.

Слабка посмішка зʼявилася на обличчі Гаррі.

 — Ем, тут ти дещо помиляєшся.

І він протягнув їй маленький рожевий прямокутник — ґумку з яскравою металевою плямою на ній.

Герміона спантеличено на неї витріщилася.

 — Квантової механіки було недостатньо. Мені довелося зануритися аж до безчасової фізики, доки вийшло. Мав зрозуміти, що паличка забезпечує співвідношення між окремими минулою та майбутньою дійсностями, а не змінює щось з часом. Але в мене вийшло, Герміоно, я побачив крізь ілюзію обʼєктів, і готовий закладатися, що жоден інший чарівник у світі не зміг би. Навіть якщо хтось маґлівського роду й знає про безчасові формулювання квантової механіки, це для них просто дивний погляд про якусь дивну далеку квантову штуку, вони не розуміють, що це дійсність, не приймають, що світ, який вони знають — лише галюцинація. Я трансфігурував частину ґумки без трансфігурації всього обʼєкту.

Герміона знову підняла паличку та вказала нею на ґумку.

На лиці Гаррі промайнула злість, але він навіть не ворухнувся, щоб зупинити її.

 — Фініте Інканттем, — сказала Герміона. — Проконсультуйся з професоркою Макґонеґел.

Гаррі кивнув, хоча його обличчя й досі було напруженим.

 — І нам все одно треба зупинитися.

 — Чому? Хіба ти не розумієш, що це означає, Герміоно? Чарівники не знають усього! Їх замало, і навіть менше тих, хто знає бодай щось про науку, вони ще не зірвали всі легкодоступні плоди досліджень…​

 — Це небезпечно. Якщо ми можемо відкрити щось нове, то це навіть менш безпечно! Ми замолоді! Ми вже припустилися великої помилки сьогодні, наступного разу ми можемо просто померти!

Тоді Герміона здригнулася.

Гаррі відвернувся від неї та почав повільно-повільно дихати.

 — Будь ласка, не намагайся робити це самостійно, Гаррі, — тремтячим голосом сказала Герміона. — Будь ласка.

Будь ласка, не змушуй мене вирішувати, чи казати про це професорові Флитвіку.

Запала довга мовчанка.

 — Отже ти хочеш, щоб ми навчалися, — сказав Гаррі. Вона помітила, що він намагається не виказувати злість у голосі. — Просто навчалися.

Герміона не була впевнена, чи варто щось казати, проте…​

 — Як ти вивчав, ем, безчасову фізику, правильно?

Гаррі знову поглянув на неї.

 — Те, що ти зробив, — обережно сказала Герміона, — це ж не через наші досліди, так? Ти зміг це зробити, адже прочитав багато книжок.

Гаррі роззявив рота, а потім закрив його. Він здавався роздратованим.

 — Гаразд. Як щодо такого. Ми навчаємося, а якщо я вигадаю щось, що справді варте спроби, то я спитаю в професора.

 — Гаразд.

Герміона не впала від полегшення лише через те, що вже сиділа.

 — Пообідаємо? — несміливо запитав Гаррі.

Герміона кивнула. Так. „Обід‟ звучало добре. Цього разу справжній.

Вона обережно почала підводитися з камʼяної підлоги, скривилася, коли її тіло прикрикнуло на неї…​

Гаррі вказав на неї паличкою та сказав „Вінґардіум Левіоза‟.

Герміона кліпнула очима, коли величезна вага зникла з її ніг та залишилося щось стерпне.

Усмішка знайшла шлях на обличчя Гаррі.

 — Можна піднімати щось без того, щоб левітувати його повністю. Памʼятаєш цей дослід?

Герміона безпорадно всміхнулася у відповідь, хоча вона мала досі злитися.

І вона рушила назад до Великої Зали. Вона почувалася на диво чудово легкою в ногах, доки Гаррі старанно тримав паличку спрямованою на неї.

Він спромігся витримати лише пʼять хвилин, проте головне увага.


Мінерва подивилася на Дамблдора.

Дамблдор питально поглянув на неї.

 — Ти зрозуміла хоч щось? — приголомшено запитав він.

Такої безпросвітної й безсумнівної тарабарщини Мінерва ще не чула за своє життя. Вона трохи соромилася, що покликала директора послухати це, проте їй дали явні інструкції.

 — Боюся, що ні, — сухо сказала професорка Макґонеґел.

 — Отже, — сказав Дамблдор. Його срібна борода гойднулася від неї, мерехтливий погляд старого чарівника знову дивився не на неї. — Ти гадаєш, що можливо здатен зробити щось, чого не може жоден інший чарівник. Щось, що вважається неможливим.

Вони втрьох стояли в особистому робочому кабінеті директора для трансфігурації, куди сяйливий фенікс Дамблдорового патронуса сказав їй привести Гаррі за мить після того, як її власний патронус досягнув його. Проміння сонця лилося крізь дахові вікна й освітлювало велику семикутну алхімічну діаграму, що була намальована в центрі круглої кімнати, й демонструвало, що вона дещо запорошена. Це засмутило Мінерву. Дамблдор дуже тішився своїми дослідженнями з трансфігурації, і хоча вона знала, як мало часу в нього стало нещодавно, але не знала, що так мало.

А тепер Гаррі Поттер змарнує ще більше часу директора. Проте вона безсумнівно не могла звинувачувати в цьому Гаррі. Він вчинив правильно, коли прийшов до неї та сказав, що в нього є ідея, як виконати трансфігурацію, що наразі вважається неможливою, і сама вона вчинила точно за інструкціями: наказала Гаррі замовкнути та не обговорювати з нею нічого, доки вона не проконсультується з директором, і вони не перейдуть до захищеного місця.

Якби Гаррі встигнув розповісти їй, що саме він гадав, що може зробити, то вона б не завдавала всім клопоту.

 — Слухайте, я знаю, що це важко пояснити, — сказав Гаррі дещо соромʼязливо. — Але в підсумку те, у що ви вірите, не відповідало тому, у що вірять науковці, і в цьому випадку я щиро вірю, що науковці знають більше, ніж чаклуни.

Мінерва б гучно зітхнула, якби Дамблдор не сприймав усе так серйозно.

Ідея Гаррі випливала з простого невігластва, і з нічого більше. Не можна було змінити половину металевої кулі на скло — уся куля приймала іншу форму. Змінити частину й означало змінити ціле, а це означало прибрати цілу форму й замінити її на іншу. Що навіть могло означати трансфігурувати лише половину металевої кулі? Що металева куля в цілому мала ту ж форму, що й раніше, проте половина кулі мала іншу форму?

 — Містере Поттер, — сказала професорка Макґонеґел, — те, що ви збираєтеся зробити не просто неможливо, це алогічно. Якщо змінити половину чогось, то ви змінюєте все ціле.

 — І справді, — сказав Дамблдор. — Проте Гаррі — герой, отже він може бути здатен робити речі, що неможливі за самою логікою.

Мінерва б закотила очі під лоба, якби не втратила можливість дивуватися деякий час тому.

 — Припустімо, що це можливо, — сказав Дамблдор, — чи можеш ти вигадати якусь причину, чому б результати відрізнялися від звичайної трансфігурації?

Мінерва спохмурніла. Той факт, що концепція була буквально неуявле́нною, додавав складнощів, проте вона спробувала розглянути це питання ґрунтовно. Трансфігурація, що її накладено лише на половину металевої кулі…​

 — Дивні речі відбувалися б на місці зʼєднання? — сказала Мінерва. — Проте це нічим не відрізнялося б від трансфігурації обʼєкта цілком у форму з двома різними половинами…​

Дамблдор кивнув.

 — Я теж такої думки. І Гаррі, якщо твоя теорія правильна, то з цього випливає, що те, що ти хочеш зробити нічим не відрізняється від будь-якої іншої трансфігурації, крім того, що вона застосована на частині предмету, а не на всьому? Жодних інших відмінностей?

 — Саме так, — впевнено відповів Гаррі. — У цьому весь сенс.

Дамблдор знову на неї поглянув.

 — Мінерво, чи можеш ти уявити бодай якусь причину, чому це може бути небезпечним?

 — Ні, — відповіла Мінерва після того, як завершила пошуки у своїй памʼяті.

 — Я теж, — сказав директор. — Гаразд, тоді, оскільки це має бути повністю аналогічним звичайній трансфігурації з усіх точок зору, і оскільки ми не можемо вигадати бодай якоїсь причини, чому б це могло бути небезпечним, гадаю, другого ступеня обережності вистачить.

Мінерва була здивована, проте не заперечувала. Дамблдор наразі був вищим за неї в трансфігурації. Він випробував буквально тисячі нових трансфігурацій, і жодного разу не вибрав занизького ступеня обережності. Він використовував трансфігурацію в бою і досі був живим. Якщо директор вважав, що другого ступеня обережності вистачить, це означало, що вистачить.

Те, що в Гаррі без сумнівів нічого не вийде, звісно, не мало жодного значення.

Вони вдвох почали налаштовувати захисні чари та чутливі сіті. Найважливіша сіть перевіряла, що жоден трансфігурований матеріал не потрапив у повітря. Гаррі буде обгорнутий в окрему оболонку сили з власним постачанням повітря, просто про всяк випадок. Лише його паличці буде дозволено покидати цей щит, але крім цього щит був непроникним. Вони були всередині Гоґвортсу, тому не було можливості автоматично розʼявити будь-який матеріал, що виказував ознаки спонтанного горіння, але вони могли запустити його майже так само швидко крізь дахові вікна — усі вони відчинялися назовні саме для цього. Сам Гаррі вилетить крізь інше дахове вікно при перших ознаках проблем.

Гаррі спостерігав за їхньою роботою, і здавався трохи наляканим.

 — Не хвилюйтеся, — сказала професорка Макґонеґел посеред свого опису, — це майже точно не знадобиться, містере Поттер. Якби ми очікували, що щось може піти не так, вам би не дозволили спробувати. Це лише звичайні перестороги для будь-якої трансфігурації, що її ніколи раніше не випробовували.

Гаррі ковтнув слину та кивнув.

І ось за декілька хвилин Гаррі був закріплений у стільці безпеки, а його паличка торкалася металевої кулі — надто великої, щоб він міг її трансфігурувати протягом тридцяти хвилин, судячи з його поточних результатів тестів.

А ще за декілька хвилин Мінерва спиралася на стіну й хотіла знепритомніти.

На кулі був невеличкий шматочок скла в тому місці, де її торкалася паличка Гаррі.

Гаррі не вигукнув А я ж казав, але самовдоволений вираз його спітнілого обличчя сам це висловлював.

Дамблдор виконував аналітичні чари на кулі. Він ставав дедалі захопленішим щомиті. Тридцять років станули з його обличчя.

 — Захопливо, — сказав Дамблдор. — Усе саме так, як він стверджував. Він просто трансфігурував частину обʼєкта, не трансфігурувавши його цілком. Ти кажеш, що це лише концептуальне обмеження, Гаррі?

 — Так, але глибоке. Просто знати, що воно має бути концептуальним, було недостатньо. Мені довелося притлумити ту частину свого розуму, що робила помилку, і мислити натомість про дійсність в основі всього, яку зʼясували науковці.

 — Справді захопливо, — сказав Дамблдор. — Я так розумію, що будь-якому іншому чарівникові потрібні будуть місяці тренувань для цього, якщо вони взагалі зможуть це зробити? І чи можу я тебе попросити частково трансфігурувати деякі інші обʼєкти?

 — Напевно так і звісно, — відповів Гаррі.

За півгодини Мінерва почувалася не менш спантеличеною, проте значно спокійнішою щодо питань безпеки.

Трансфігурація була такою саме, крім того, що була неможлива за логікою.

 — Я вважаю, що цього достатньо, директоре, — нарешті сказала Мінерва. — Підозрюю, що часткова трансфігурація втомлює більше, ніж звичайна.

 — Різниця зменшується з практикою, — сказав зморений та блідий хлопець нерівним голосом, — проте так, тут ви маєте рацію.

Процес звільнення Гаррі від захисних чарів потребував ще хвилини, а потім Мінерва провела його до значно зручнішого крісла, а Дамблдор дістав крем-содову з морозивом.

 — Вітаю, містере Поттер! — сказала професорка Макґонеґел, і вона казала це від серця. Вона могла б закластися майже на що завгодно, що така трансфігурація неможлива.

 — І справді вітаю, — сказав Дамблдор. — Навіть я не зробив жодного відкриття в трансфігурації, доки мені не виповнилося чотирнадцять. З часів Доротеї Сенʼяк жоден геній не розквітав так рано.

 — Дякую, — трохи здивовано сказав Гаррі.

 — І втім, — задумливо сказав Дамблдор, — гадаю, що наймудрішим буде зберегти цю щасливу подію в таємниці, принаймні тепер. Гаррі, чи обговорював ти свою ідею з будь-ким іншим перед тим, як заговорив з професоркою Макґонеґел?

Запала тиша.

 — Ем…​ — сказав Гаррі. — Не хочеться нікого здавати інквізиції, проте я сказав одному іншому учневі…​

 — Що? — слово ледь не вибухнуло з губ професорки Макґонеґел. — Що? Ви обговорювали цілковито новітню форму трансфігурації з учнем перед тим, як проконсультуватися з визнаним авторитетом? Ви хоч уявляєте, як це безвідповідально?

 — Мені прикро, — сказав Гаррі. — Я не розумів.

Хлопець здавався достатньо наляканим, і Мінерва відчула, як щось усередині неї розслабилося. Принаймні Гаррі збагнув, яким дурнем він був.

 — Ти маєш взяти з міс Ґрейнджер обітницю мовчання, — суворо сказав Дамблдор. — І не кажи нікому іншому, хіба в тебе буде на це надзвичайно гарна причина, і вони теж присягнулися.

 — А…​ чому? — запитав Гаррі.

Мінерву цікавило те ж питання. І знову директор розмірковував надто далеко наперед, щоб вона могла за ним встигати.

 — Бо ти здатен робити щось таке, що ніхто інший не повірить, що ти на це здатен, — сказав Дамблдор. — Щось цілковито несподіване. Це може виявитися твоєю перевагою в критичну мить, Гаррі, і ми маємо її зберегти. Будь ласка, довірся мені в цьому.

Професорка Макґонеґел кивнула, її непохитне обличчя не виказувало нічого з її внутрішньої невпевненості.

 — Будь ласка, так і зробіть, містере Поттер, — сказала вона.

 — Гаразд…​ — повільно сказав Гаррі.

 — Щойно ми завершимо перевіряти твої матеріали, — додав Дамблдор, — ти можеш тренувати часткову трансфігурацію. Тільки скло на сталь і сталь на скло, а міс Ґрейнджер може спостерігати. Звісно, якщо хтось із вас запідозрить будь-які симптоми будь-якої форми трансфігураційної хвороби, негайно повідомте професора.

І коли вже Гаррі майже вийшов з робочої кімнати, а його рука була на дверній ручці, хлопець озирнувся й запитав:

 — Доки ми всі тут, чи не помітив хтось з вас чогось незвичного від професора Снейпа?

 — Незвичного? — запитав директор.

Мінерва стримала суху посмішку. Звісно, хлопець передчуває недобре від „Злого професора настійок‟, адже він ніяк не може знати, чому Северусові можна довіряти. Було б принаймні дивно пояснювати Гаррі, що Северус досі кохає його матір.

 — Я маю на увазі, чи його поведінка якось змінилася останнім часом?

 — Я такого не помічав, — повільно відповів директор. — Чому ти питаєш?

Гаррі похитав головою.

 — Не хотілося б псувати ваші спостереження, створивши упередження своєю думкою. Просто будьте пильними, добре?

Від цих слів у Мінерва пробігли спиною мурахи — жодне пряме звинувачення Северуса не досягло б такого ефекту.

Гаррі з повагою вклонився їм обом та пішов.


 — Албусе, — сказала Мінерва, коли хлопець пішов, — звідки ти знав, що Гаррі треба сприймати серйозно? Я б подумала, що його ідея просто неможлива!

Лице старого чарівника посуворішало.

 — З тієї ж причини, чому треба це зберігати в таємниці, Мінерво. З тієї ж причини, чому я сказав тобі приходити одразу до мене, якщо Гаррі стверджуватиме щось подібне. Бо це сила, якої Волдеморт не відає.

Вона усвідомила слова за декілька секунд.

І мороз пробіг її шкірою, як і завжди, коли вона згадувала.

Усе починалося як звичайна співбесіда на роботу, Сивіла Трелоні хотіла отримати посаду професорки з віщування.

НАБЛИЖАЄТЬСЯ ТОЙ, ХТО ЗМОЖЕ ПЕРЕМОГТИ ТЕМНОГО ЛОРДА,

НАРОДЖЕНИЙ У РОДИНІ ТИХ, ХТО ТРИЧІ КИДАВ ЙОМУ ВИКЛИК,

НАРОДЖЕНИЙ НАПРИКІНЦІ СЬОМОГО МІСЯЦЯ,

І ТЕМНИЙ ЛОРД ПОЗНАЧИТЬ ЙОГО ЯК РІВНОГО СОБІ,

АЛЕ ВІН ВОЛОДІТИМЕ СИЛОЮ, ЯКОЇ ТЕМНИЙ ЛОРД НЕ ВІДАЄ,

І ХТОСЬ ОДИН ЗНИЩИТЬ ВСЕ, КРІМ ЗАЛИШКУ ІНШОГО,

БО РАЗОМ ЦІ ДВА РІЗНИХ ДУХИ НЕ МОЖУТЬ ІСНУВАТИ В ОДНОМУ СВІТІ.

Ці страхітливі слова, що були вимовлені жахливим гулким голосом, якось не пасували до часткової трансфігурації.

 — Ну, може й ні, — сказав Дамблдор після пояснень Мінерви. — Зізнаюся, що я сподівався на щось, що допоможе нам знайти горокракс Волдеморта, хай де він захований. Але…​ — старий чарівник знизав плечима. — Пророцтва — заплутані штуки, Мінерво, і краще не ризикувати. Найдрібніша річ може виявитися вирішальною, якщо вона залишається неочікуваною.

 — А що він мав на увазі про Северуса? — запитала Мінерва.

 — Тут я гадки не маю, — зітхнув Дамблдор. — Хіба що Гаррі зробив хід проти Северуса і вирішив, що відкрите питання буде сприйнято серйозно, а пряме голослівне звинувачення просто проігноровано. І якщо сталося саме це, то Гаррі правильно розрахував, що я не вважатиму, що це так. Просто спостерігаймо, без упереджень, як він і просив.


Наслідки, 1:

 — Ем, Герміоно? — ледь чутно сказав Гаррі. — Гадаю, я винен тобі дуже, дуже, дуже велике вибачення.


Наслідки, 2:

Очі Аліси Корнфут трохи потьмяніли, доки вона роздивлялася майстра зіллєваріння, що суворо щось казав її класу, високо тримаючи дрібненький бронзовий біб. Мова йшла про якісь вражаючі калюжі людської плоті. Відколи почався цей рік їй було складно слухати на настійках. Вона безперестанно витріщалася на їхнього жахливого, злого, брудного професора та фантазувала про особливі покарання. Напевно з нею щось було справді не так, проте вона, видається, просто не могла припинити це…​

 — Ай! — вигукнула Аліса.

Снейп щойно точно кинув бобом їй в лоба.

 — Міс Корнфут, — різко сказав майстер настійок, — це витончене зілля, і якщо ви не можете приділити увагу, то ви нашкодите своїм однокласникам, а не тільки мені. Залиштеся після заняття.

Останні три слова зовсім не допомогли, проте вона дуже старалася й впоралася пережити день, нікого не розплавивши.

Після заняття Аліса підійшла до стола. Якась її частина хотіла покірно стати там зі сконфуженим обличчям та покаянно закласти руки за спину — про всяк випадок, але якийсь тихий інстинкт підказував їй, що це погана ідея. Тому вона натомість просто стала з нейтральним виразом обличчі, і прийняла позу, що дуже личила чемній юній леді.

 — Професоре? — сказала вона.

 — Міс Корнфут, — сказав Снейп, не підводячи погляду зі сторінок, на яких він проставляв оцінки. — Ваші почуття не взаємні, і мене починають непокоїти ваші витріщання, тому віднині ви стримуватимете свої очі. Це зрозуміло?

 — Так, — придушено пискнула Аліса.

Снейп її відпустив, і вона кинулася з кімнати. Її щоки палали, мов розплавлена лава.