Якщо яка-небудь Ролінґ може трапитися, вона обовʼязково трапиться.

Це має бути очевидним, проте повторюся: погляди, які висловлює Северус Снейп, не обовʼязково збігаються з поглядами автора.

 — Гаразд, — Гаррі ковтнув слину. — Гаразд, Герміоно, годі, можеш зупинитися.

Перед нею лежала біла цукрова таблетка. Вона досі зовсім не змінила ані форми, ані кольору, хоча Гаррі ще не бачив Герміону настільки сконцентрованою: очі щосили заплющені, лоб вкрився краплинами поту, тремтлива рука стискає паличку…​

 — Герміоно, зупинися! Це не спрацює, Герміоно, думаю, ми не можемо створювати те, чого ще не існує!

Герміона повільно розслабила пальці, зімкнені на паличці.

 — Я гадала, що відчула це, — ледь чутно прошепотіла вона. — Гадала, що відчула, як воно починає трансфігуруватися. Лише на мить.

Клубок застряг у Гаррі в горлі:

 — Ти, напевно, лише уявила це. Надто сподівалася.

 — Мабуть, — погодилася Герміона. Здавалося, що вона от-от розплачеться.

Гаррі неквапливо взяв механічний олівець, дотягнувся до аркуша з викресленими пунктами й намалював лінію поверх рядка «ЛІКИ ПРОТИ ХВОРОБИ АЛЬЦГЕЙМЕРА».

Випити трансфігуровану таблетку ніхто не зміг би. Проте трансфігурація (принаймні та, яку вони могли виконувати) не наділяла цільові обʼєкти магією — не перетворювала звичайні мітли на летючі. Тож якби Герміоні й вдалося створити пігулку, то тільки немагічну, що діяла б згідно зі звичайними матеріальними принципами. Вони могли б таємно виробити такі таблетки для маґлівської наукової лабораторії, щоб там їх вивчили й спробувати відтворити, перш ніж трансфігурація мине…​ Решті світу не обовʼязково знати, що тут якось причетна магія, — просто черговий науковий прорив…​

І таке не спало б на думку чарівникові. Прості послідовності атомів не заслуговували їхньої особливої поваги, вони не думали про незачакловані матеріальні предмети як про речі сили. Немагічне для них дорівнювало нецікавому.

Якось Гаррі надзвичайно таємно (навіть із Герміоною не поділився) спробував був трансфігурувати нанотехнологію в стилі Еріка Дрекслера. (Він намагався виробити настільний нанозавод, а не, звісно, крихітні самовідтворювані асемблери, Гаррі ж не божевільний.) Так він досягнув би всемогутности, зробивши всього один крок, якби це спрацювало.

 — Це все на сьогодні, так? — запитала Герміона.

Вона важко впала в крісло, відкинувши голову на спинку. На обличчі проступала втома, що було вкрай незвично для Герміони. Їй подобалося вдавати, що енергія бʼє з неї через край, принаймні коли Гаррі був поруч.

 — Ще один дослід, — обережно промовив Гаррі, — але невеличкий, до того ж справді може спрацювати. Я залишив насамкінець, бо сподівався завершити чимось оптимістичним. Це, на відміну від фазерів, справжня штука. Її вже створили в лабораторії, на відміну від ліків проти Альцгеймера. І це просто речовина, на відміну від втрачених книжок, чиї копії ти намагалася трансфігурувати. Я підготував тобі схему молекулярної структури. Ми просто хочемо зробити її довшою, ніж вдавалося досі, усі трубки треба розмістити паралельно, а кінцеві точки — вбудувати в діамант.

Гаррі дістав аркуш міліметрового паперу.

Герміона сперлася на спинку, взяла його й почала насуплено вивчати:

 — Це все атоми вуглецю? І, Гаррі, як воно називається? Я не зможу нічого трансфігурувати, якщо не знатиму назви.

Гаррі скривився. Він досі не міг до цього звикнути: назва не мала б важити, якщо розуміти суть.

 — Це вуглецеві нанотрубки, або волокнистий вуглець. Різновид фулеренів, відкритий лише цього року. Він приблизно в сто разів міцніший за сталь і вшестеро легший.

Герміона підвела здивований погляд із міліметрівки:

 — Воно справжнє?

 — Так, просто його складно виготовляти в маґлівський спосіб. Маючи вдосталь цієї штуки, ми могли б збудувати з неї космічний ліфт аж до геосинхронної орбіти чи й вище, а в плані дельта-v це вже пів шляху до будь-якого місця в Сонячній системі. Крім того, ми могли б запускати супутники із сонячними електростанціями як конфеті.

Герміона знову насупилася:

 — А воно безпечне?

 — Не можу уявити, чому ні. Вуглецева нанотрубка — це ж просто графітовий аркуш, згорнутий у циліндричну трубку, а графіт, — це, по суті, те саме, що використовується в олівцях…​

 — Я знаю, що таке графіт, Гаррі, — обірвала його Герміона. Вона несамохіть відкинула волосся, наморщила лоба й втупилася в аркуш.

Гаррі дістав із кишені мантії білу нитку, привʼязану з обох кінців до двох невеличких сірих пластикових кілець. Місця́, де нитка зʼєднувалася з кожним кільцем, він закрапав був суперклеєм, щоб зробити це все монолітним обʼєктом, який можна трансфігурувати як одне ціле. Якщо Гаррі не помилявся, ціаноакрилат діяв на основі ковалентних звʼязків, і кращого «суцільного тіла» у світі, що, зрештою, складається з крихітних окремих атомів, годі було й шукати.

 — Як будеш готова, — сказав він, — спробуй трансфігурувати це на низку паралельних нанотрубок, вбудованих у два діамантові кільця.

 — Гаразд…​ — повільно відповіла Герміона. — Гаррі, мені здається, що я щойно щось пропустила.

Той безпорадно знизав плечима. «Мабуть, ти просто втомилася». Утім, говорити це вголос він не збирався.

Герміона доторкнулася паличкою до одного з пластикових кілець і деякий час пильно в нього вдивлялася.

На столі виблискували два невеличкі діамантові кільця, зʼєднані довгою чорною ниткою.

 — Змінилося, — промовила Герміона. Складалося враження, наче вона намагалася додати ентузіазму до голосу, та вже не мала на це сил. — Що́ тепер?

Гаррі дещо пригнічувала відсутність захвату в його партнерки-дослідниці, проте він доклав усіх зусиль, щоб не виказати цього. Можливо, це спрацює у зворотному напрямі й підбадьорить її.

 — Тепер перевіримо, яку вагу воно витримає.

Неподалік стояла перекладина, яку Гаррі ще раніше встановив для досліду з діамантовими стрижнями. Трансфігурувати на обʼєкти із суцільного діаманта було легко, проте залишалися вони такими недовго. Попередній дослід перевіряв, чи вдасться, трансфігурувавши довший діамантовий стрижень на коротший, підняти підвішену важку гирю, коли той стискатиметься, тобто чи можна трансфігурувати проти тиску — як виявилося, можна.

Гаррі обережно почепив одне блискуче діамантове кільце на великий металевий гак на верхівці конструкції, відтак прикріпив до нижнього кільця масивну металеву підвіску, на яку почав навішувати гирі.

(Трансфігурувати цей апарат Гаррі попросив був близнюків Візлі. Ті недовірливо зиркнули на нього — ніби не могли збагнути, для якої витівки це бодай теоретично може знадобитися, — проте без питань виконали його прохання. Вони запевнили, що трансфігурація протримається три години, отже, Гаррі й Герміона мали ще вдосталь часу.)

 — Сто кілограмів, — приблизно за хвилину виголосив Гаррі. — Не думаю, що така ж тонка сталева нитка витримала б цю вагу. Могло б бути куди більше, проте це всі гирі, які я підготував.

І знову тиша.

Гаррі випростався, підійшов до стола, сів на стілець і урочисто поставив галочку навпроти «Вуглецеві нанотрубки»:

 — Ось. Це спрацювало.

 — Але ж від цього насправді немає користи, Гаррі, чи не так? — озвалася Герміона, не піднімаючи голови з рук. — Тобто, навіть якщо дати науковцям дослідити наші нанотрубки, вони не дізнаються, як виробити багато таких.

 — Вони можуть дізнатися щось. Герміоно, тільки поглянь: ця крихітна ниточка витримує всю цю вагу. Ми щойно створили дещо, що не до снаги жодній маґлівській лабораторії…​

 — Але до снаги будь-якій відьмі, — у її голосі чулося виснаження. — Гаррі, я не думаю, що нам щось вдасться.

 — Ти про наші стосунки? Чудово! Розійдімося.

Це вичавило з неї легку усмішку:

 — Я про наші дослідження.

 — Ох, Герміоно, як ти могла?

 — Ти милий, коли злишся. Але, Гаррі, це божевілля: мені дванадцять, тобі одинадцять, нерозумно очікувати, що ми здійснимо якесь відкриття, про яке ніхто до нас ще не подумав.

 — Ти справді хочеш сказати, що нам варто кинути розгадувати таємниці магії після менш ніж місяця спроб? — Гаррі намагався звучати виклично.

Якщо чесно, він сам частково відчував таку ж втому, що й Герміона. Жодна з добрих ідей ніколи не спрацьовувала. Він мав лише одне варте згадки відкриття — схему Менделя, — однак не міг розповісти про нього Герміоні, не порушивши своєї обіцянки Драко.

 — Ні, — заперечила Герміона з напрочуд серйозним і дорослим виглядом. — Я хочу сказати, що зараз нам краще вивчати всю магію, уже відому чарівникам, щоб ставити такі досліди після випуску з Гоґвортсу.

 — Ем…​ Герміоно, мені жах як не хочеться таке казати, проте уяви, що ми вирішили відкласти досліди на потім, а після випуску насамперед спробували б трансфігурувати ліки проти хвороби Альцгеймера — і це спрацювало б. Ми почувалися б…​ не думаю, що слово по-дурному точно передало б наші емоції. А що як котрась із наших ідей спрацює?

 — Це нечесно, Гаррі! — вигукнула Герміона. Її голос тремтів, майже зриваючись на плач. — Ти не можеш покладати таку відповідальність на когось! Не наша робота досліджувати такі речі, ми діти!

На мить Гаррі охопила цікавість: якби Герміоні повідомили, що їй треба боротися з невмирущим Темним Лордом, чи перетворилася б вона на одного з тих плаксивих героїв, що нескінченно себе жаліють. Гаррі терпіти не міг читати про них у книжках.

 — Хай там як, — її голос звучав нерівно, — я не хочу більше цього робити. Я не вірю, що діти можуть здійснити щось, чого не можуть дорослі, таке буває лише в казках.

У класі запанувала тиша.

Герміона видавалася трохи переляканою, а Гаррі знав, що його обличчя набуває все холоднішого виразу.

Напевно, це б не так ранило, якби Гаррі й сам про це вже не думав: хоча тридцять може бути запізно для революційного наукового відкриття, а двадцять — саме час, хоча існували люди, що захищали докторську в сімнадцять, і чотирнадцятирічні спадкоємці, що ставали великими королями чи генералами, однак ніхто не потрапляв у книжки з історії в одинадцять років.

 — Гаразд, — промовив Гаррі. — Вигадати, як зробити щось, чого не можуть дорослі. Це твій виклик?

 — Я не це мала на увазі, — налякано прошепотіла Герміона.

Гаррі ледве відірвав від неї погляд.

 — Я не злюся на тебе, — пояснив він холодно попри всі свої зусилля. — Я злюся…​ не знаю, на все. Але я не хочу програвати, Герміоно. Програвати — це не завжди правильно. Я вигадаю, як зробити щось, чого не може зробити дорослий чарівник, і тоді повернуся до тебе. Як тобі?

І знову тиша.

 — Гаразд, — відповіла Герміона дещо ламким голосом. Вона виштовхнула себе з крісла, підійшла до дверей класу, у якому вони працювали, і потягнулася до ручки: — Ми ж досі друзі, чи не так? І якщо ти нічого не вигадаєш…​

Вона затнулася.

 — Тоді ми навчатимемося разом, — у Гарріному голосі пролунало ще більше криги.

 — Ем, тоді наразі бувай, — Герміона швидко вийшла з класу й зачинила за собою двері.

Подеколи Гаррі ненавидів свою темну сторону, навіть коли був у ній.

Та його частина, що подумки погоджувалася з Герміоною, — мовляв, ні, якщо дорослі чогось не можуть, то й дітям це не вдасться, — казала все те, що Герміона побоялася. Щось на кшталт: «Оце так виклик ти щойно собі вигадав», і: «Ну й посміховисько ти із себе зробиш цього разу», а ще: «Хоча б знатимеш, що зазнав поразки».

А та його частина, що вкрай не полюбляла програвати, дуже холодно відповіла: «Чудово, тоді замовкни й дивися».

Уже майже настав час обідати, але Гаррі було начхати. Він навіть не дістав батончика з капшучка. Його шлунок міг витримати невеличкий голод.

Чарівники жили у своєму крихітному світі, вони не думали як науковці, не знали науки, не сумнівалися в поглядах, з якими виросли, не захищали своїх машин часу закляттями, вони грали у квідич, уся чаклунська Британія була меншою за невеличке маґлівське місто, у найліпшій чаклунській школі освіта завершувалася в сімнадцять років, нерозумно було не кинути виклику в одинадцять, нерозумно було вважати, ніби чарівники знали, що́ вони роблять, і вже зірвали всі легкодоступні плоди досліджень, що їх легко побачить полімат.

Крок перший: скласти список усіх магічних обмежень, які вдасться пригадати, усе, що вважається неможливим.

Крок другий: позначити обмеження, що мали найменше сенсу з погляду науки.

Крок третій: впорядкувати обмеження за зростанням імовірности того, що необізнаний із наукою чарівник сумніватиметься в них.

Крок четвертий: вигадати, як їх здолати.

Герміону все ще трохи трусило, коли вона сіла поруч із Менді за рейвенкловським столом. Її обід складався з двох фруктів (скибки помідорів і очищені мандарини), трьох овочів (морква, морква й ще раз морква), одного шматка мʼяса (смажені ніжки діріколя, шкідливу шкірку вона обережно прибере) й одного маленького шматочка шоколадного торта — винагороди за поїдання решти страв.

Все закінчилося не так уже й погано, як тоді на зіллєварінні; Герміоні досі подеколи снилися жахи про той урок. Але цього разу вона стала причиною подій і, як їй здавалося, мішенню. Лише на мить, перш ніж жахлива крижана темрява відвела погляд і запевнила, що злиться не на неї, адже не хотіла її лякати.

Її досі непокоїло відчуття, наче вона щось пропустила була, щось дуже важливе.

Але ж вони не порушили жодного правила трансфігурації…​ чи не так? Не створювали рідини, газу, не виконували наказів професора захисту…​

Таблетка! Її можна зʼїсти!

…​Ну, ні, ніхто просто так не стане їсти таблетку, що просто собі десь лежить, та й, власне, їм же не вдалося її змінити, в іншому разі вони могли б просто застосувати до неї «Фініте Інкантатем», проте однаково треба буде попередити Гаррі ніколи не згадувати цього в присутності професорки Макґонеґел — раптом їм заборонять вивчати трансфігурацію…​

Герміона починала почуватися по-справжньому погано. Вона відштовхнула від себе тарілку — не могла їсти в такому стані.

Вона заплющила очі й взялася подумки повторювати правила трансфігурації.

«Я ніколи не трансфігуруватиму нічого на рідину чи газ».

«Я ніколи не трансфігуруватиму нічого на те, що схоже на їжу чи будь-що інше, що потрапляє всередину людського тіла».

Ні, їм справді не варто було намагатися трансфігурувати таблетку, принаймні вони мали це розуміти. Вона так захопилася Гарріною геніальною ідеєю, що просто не подумала…​

Герміоні дедалі гіршало. Просто на межі її свідомости блукало якесь відчуття, образ, що ось-ось розкриється, дівчина, що ось-ось стане старою каргою, ваза, що ось-ось перетвориться на два обличчя…​

І вона далі пригадувала правила трансфігурації.

Стиснуті на паличці пальці побіліли, і Гаррі облишив спроби трансфігурувати повітря перед собою на скріпку. Перетворювати скріпку на газ, звісно, було б небезпечно, проте Гаррі не міг уявити, яку шкоду приховувала в собі зворотна трансфігурація. Вона просто вважалася неможливою. Але чому? Повітря — це ж не менш реальна речовина, ніж будь-що інше…​

Що ж, можливо, це обмеження мало сенс. Повітря хаотичне, усі молекули в ньому постійно змінюють позицію одна відносно іншої. Мабуть, неможливо надати нової форми речовині, якщо та не лишається незмінною досить довго, щоб захопити її, хоча атоми в твердих тілах також перебували в постійному русі…​

Що довше Гаррі нічого не вдавалося, то холодніше він почувався, то чіткішим усе ставало.

Гаразд. Наступний пункт списку.

Трансфігурувати обʼєкти можна лише повністю. Неможливо трансфігурувати половину сірника на голку, тільки весь предмет. Коли Драко зачинив був Гаррі в класі, саме це завадило йому перетворити тонкий циліндричний фрагмент стіни на губку й виштовхнути достатньо великий шматок каменю, щоб пролізти в отвір. Натомість він мав би надати нової форми всій стіні, а може, що й цілій секції Гоґвортсу, просто щоб змінити цей маленький фрагмент.

І це було сміховинно.

Речі складаються з атомів. Купи крихітних цяточок. Не існувало суміжности, не існувало твердости — лише електромагнітні сили, що тримали ці крихітні цяточки разом…​

Менді Брокелгерст завмерла з наполовину піднесеною до рота виделкою.

 — Гей, — сказала вона Су Лі, що сиділа навпроти тепер порожнього місця поруч із нею, — що це з Герміоною?

Гаррі хотів убити ґумку.

Він намагався перетворити окрему частину рожевого прямокутника на сталь, не змінюючи решти ґумки, однак та відмовлялася співпрацювати.

Це мусило бути концептуальним обмеженням, а не справжнім. Мусило.

Речі складаються з атомів, а кожен атом — це крихітна окрема річ. Вони тримаються купи за допомогою квантового туману спільних електронів — ковалентних звʼязків, іноді за допомогою магнетизму на невеличких відстанях — іонних звʼязків, або сил Ван дер Ваальса.

Якщо вже на те пішло, то протони й нейтрони всередині ядра були крихітними окремими речами. Кварки всередині протонів і нейтронів були крихітними окремими речами! Просто в дійсності не існувало нічого, зовнішній світ не узгоджувався з химерними людськими уявленнями про тверді обʼєкти. Були лише крихітні цяточки.

А вільна трансфігурація починається з розуму, чи не так? Ніяких слів, ніяких жестів. Лише щира концепція форми, цілковито відокремлена від речовини й накладена на речовину, уявлену осібно від форми. Це, паличка й те, що робить тебе чарівником, хай чим воно є.

Чарівники не могли трансформувати частини речей, тільки те, що їхній розум сприймав як одне ціле, бо вони не розуміли до нутра кісток, що глибоко всередині все це просто атоми.

Гаррі щосили зосередився на цьому знанні, на істинному факті: ґумка була лише набором атомів, усе було лише набором атомів, і атоми невеличкої частини, яку він намагався трансфігурувати, утворювали настільки ж прийнятний набір атомів, як і будь-який інший, про який він міг подумати.

Змінити тільки частину ґумки однаково не вдавалося, трансфігурація не відбувалася.

Це. Було. Сміховинно.

Стиснуті пальці знову побіліли на паличці. Його вже нудило від результатів дослідів, що не мали сенсу.

Можливо, якась частина його розуму досі оперувала термінами обʼєктів, що перешкоджало трансфігурації. Він думав був про набір атомів, з яких складалася ґумка. Про набір, що був невеличкою частиною.

Час підняти ставки.

Гаррі сильніше притиснув паличку до невеличкої секції ґумки, намагаючись побачити крізь ілюзію, яку ненауковці вважали дійсністю, крізь світ столів і стільців, повітря, ґумок і людей.

Коли ви гуляєте парком, тривимірний світ навколо існує лише всередині вашого власного мозку як сукупність нейронних сигналів. Відчуття яскравого блакитного неба утворюється не десь високо над головою, воно зароджується в зоровій корі, а зорова кора розміщується в задній частині мозку. Усі відчуття цього яскравого світу насправді відбуваються в тій тихій кістяній печері, що називається черепом, — місці, де ми живемо й звідки ніколи-ніколи не виходимо. Якщо ви по-справжньому хочете привітатися з кимось, із власне особистістю, то варто легенько постукати по черепу й запитатися: «Як там справи?». Бо саме там люди існують насправді, саме там вони живуть. І зображення парку, яким ви йдете, — це лише візуалізація всередині мозку, опрацьовані ним сигнали, надіслані від очей і сітківки.

Це не було брехнею, як вважали буддисти. За мороком мая не приховувалося нічого страшенно містичного чи несподіваного — за ілюзією парку був просто справжній парк, однак вона однаково була ілюзією.

Гаррі не сидів у класі.

Не дивився на ґумку.

Гаррі був усередині Гарріного черепа.

Він бачив опрацьоване зображення, розкодоване мозком із сигналів, надісланих сітківкою.

Справжня ґумка була деінде — десь не на зображенні.

І справжня ґумка не збігалася з її зображенням у Гарріному мозку. Її ідея як цілісного обʼєкта існувала лише всередині його власного мозку — у тімʼяній корі, що опрацьовувала його відчуття форми й простору. Справжня ґумка була набором атомів, що трималися купи за допомогою електромагнітних сил і спільних ковалентних електронів, доки неподалік молекули повітря стикалися одна з одною і з молекулами ґумки.

Справжня ґумка була далеко, а Гаррі всередині свого черепа ніколи не міг по-справжньому її торкнутися, лише уявляти щось про неї. Але паличка містила в собі силу, вона могла змінювати речі зовні, у дійсності, і лише його власні упередження обмежували її. Десь поза мороком мая суть концепції «моя паличка» торкалася набору атомів, які його розум називав «частиною ґумки», і якщо паличка могла змінити набір атомів, який Гаррі вважав «усією ґумкою», то не існувало жодної причини, чому б вона не могла змінити й цей набір…​

Трансфігурація досі не відбувалася.

Гаррі стиснув зуби й знову підняв ставки.

Концепція ґумки як єдиного обʼєкта, якою оперував Гаррін розум, була явно безґлуздою.

Мапа не збігалася й не могла збігатися з територією.

Людські істоти моделювали світ, організовуючи його на різних рівнях: вони мали окремі думки про те, як працювали країни, як працювали люди, як працювали органи, як працювали клітини, як працювали молекули, як працювали кварки.

Коли Гаррін мозок розмірковував про ґумки, він згадував такі правила керування ними, як «ґумки позбуваються написаного олівцем». Лише якщо його мозку знадобиться передбачити, що́ станеться на нижчому хімічному рівні, лише тоді він почне розмірковувати — як про окремий факт — про молекули ґумки.

Але все це відбувалося в його розумі.

Гаррін розум мав окремі погляди стосовно правил керування ґумками, проте не існувало окремого закону фізики, що керував би ними.

Гаррін розум моделював дійсність, організовуючи її на кількох рівнях із різними поглядами на кожному з них. Але все це лише мапа, а справжня територія інакша, сама дійсність мала єдиний рівень організації — кварки, цей уніфікований процес низького рівня, що підкорявся простим математичним правилам.

Чи принаймні Гаррі в це вірив, перш ніж дізнався про магію, але ґумка магічною не була.

Та й навіть якби була, ідея, ніби єдина цілісна ґумка існує насправді, неможлива. Такі речі не могли бути базовими елементами дійсности — вони завеликі й заскладні, щоб бути атомами, вони мусили складатися з різних частин. Фундаментально складні речі існувати не можуть. Підсвідома віра Гарріного мозку в ґумку як цілий обʼєкт існувала у вигляді окремої концепції в його багаторівневій моделі світу, а не окремого елемента однорівневої дійсности.

…​Трансфігурація досі не відбувалася.

Гаррі важко дихав. Невдала трансфігурація втомлювала не менше за успішну, але нехай його шляк трафить, якщо він зараз здасться.

Гаразд, до дідька цю маячню девʼятнадцятого сторіччя.

Дійсність — це не атоми, не низка маленьких більярдних куль, що сновигають навколо. Це чергова брехня. Уявлення про атоми як крихітні цяточки — це лише чергова зручна галюцинація, за яку люди чіплялися, бо не хотіли стикатися з нелюдською, чужою формою, на якій засновано дійсність. Якщо він хоче силу, то має забути про свою людяність і змусити свої думки відповідати істинній математиці квантової механіки.

Не існувало часток, були лише хмари амплітуд у багатовимірному конфігураційному просторі, а обʼєкт, який його мозок так старанно уявляв ґумкою, був лише велетенським множником хвильової функції, що також можна розкласти на множники. Окремо він не існує, як і не існує окремо цілісного множника «3», захованого в числі «6». Якщо його паличка могла змінювати множники хвильової функції, що приблизно можна розкласти на множники, то вона напевно здатна змінити й трохи менший множник, який Гаррін мозок зображав частиною матеріалу ґумки…​

Герміона неслася коридорами. Вона голосно тупотіла камʼяною підлогою, важко й часто дихала, адреналін досі вирував у її крові.

Ніби зображення дівчини, що стає старою каргою, ваза, що перетворюється на два обличчя.

Що́ вони робили?

Що́ вони робили?

Герміона дісталася класу. Пальці спершу зіслизнули з ручки — надто спітнілі, — вона міцніше за неї вхопилася, і двері відчинилися…​

Їй вистачило одного погляду, щоб побачити, як Гаррі втупився в невеличкий рожевий прямокутник на столі навпроти себе…​ а за кілька кроків від нього крихітна чорна ниточка — майже невидима з такої відстані — підтримує всю цю вагу…​

 — Гаррі, геть із класу!

На Гарріному обличчі проступило щире здивування. Він рвучко підхопився, ледь не впавши, і вилетів крізь двері, затримавшись лише на мить, щоб схопити зі стола маленький рожевий прямокутник. Вона відступила вбік, вказавши паличкою на нитку:

 — Фініте Інкантатем!

Герміона хряснула дверима, саме коли зсередини долинуло гучне гепання ста кілограмів металу.

Вона задихалася, хапаючи ротом повітря. Вона пробігла була весь шлях без жодної зупинки, вона промокла від поту, ноги й стегна горіли, наче охоплені полумʼям, вона не змогла б відповісти на Гарріні питання навіть за всі ґалеони світу.

Герміона кліпнула й зрозуміла, що падає. Гаррі впіймав її і дбайливо притримав, допомігши сісти на підлогу.

 — …​почуваєшся…​ — вдалося їй прошепотіти.

 — Що? — здивувався Гаррі. Таким блідим вона його ще ніколи не бачила.

 — …​ти…​ добре…​ почуваєшся…​

Гаррі вирячився на неї, налякавшись ще більше, коли збагнув питання:

 — Я, я не думаю, що відчуваю якісь симптоми…​

Герміона ненадовго заплющила очі й прошепотіла:

 — Добре. Треба…​ подихати.

На це знадобився деякий час. Гаррі досі був переляканий. Це теж добре — можливо, навчить його чогось.

Герміона опустила руку в подарований Гаррі капшучок:

 — Вода, — пошепки витиснула вона зі своєї пересохлої горлянки, взяла пляшку й почала пити величезними ковтками.

Знадобився ще деякий час, перш ніж вона змогла розмовляти.

 — Ми порушили правила, Гаррі, — хрипко пояснила вона. — Ми порушили правила.

 — Я…​ — Гаррі ковтнув слину. — Я досі не розумію, як. Я думав, проте…​

 — Я спитала, чи трансфігурація безпечна, і ти відповів мені!

Запала тиша.

 — І все? — сказав Гаррі.

Вона була ладна розкричатися.

 — Гаррі, невже ти не розумієш? Цей матеріал складається з крихітних волокон. Що як вони розплуталися б, хтозна-що могло піти не так, ми не спитали професорки Макґонеґел! Невже ти не бачиш, що ми робили? Ми експериментували з трансфігурацією. Ми експериментували з трансфігурацією.

Знову запала тиша.

 — Так…​ — повільно відповів Гаррі. — Мабуть, це одна з тих речей, про які ніхто не попереджає, бо це надто очевидно. Не перевіряйте свої геніальні нові трансфігураційні ідеї самостійно в закинутому класі, не порадившись із кимось із професорів.

 — Гаррі, ти міг нас убити! — Герміона знала, що це нечесно, вона теж помилилася, однак досі на нього злилася; він завжди був таким впевненим і бездумно затягнув її із собою. — Ми могли зіпсувати бездоганний рекорд професорки Макґонеґел!

 — Так. Краще не розповідаймо їй про це, гаразд?

 — Ми маємо зупинитися. Ми маємо зупинити це, інакше постраждаємо. Ми замалі, Гаррі, ми не здатні на це, ще ні.

Гаррі легенько посміхнувся:

 — Ем, тут ти трохи помиляєшся.

І протягнув їй маленький рожевий прямокутник — ґумку з яскравою металевою плямою.

Герміона спантеличено на неї витріщилася.

 — Квантової механіки виявилося недостатньо. Мені довелося зануритися аж у безчасову фізику, перш ніж вдалося. Мав збагнути, що паличка створює міст між окремими дійсностями — минулою та майбутньою, — а не змінює щось із часом. Але мені вдалося, Герміоно, я побачив крізь ілюзію обʼєктів і готовий закластися, що жоден інший чарівник у світі цього не зміг би. Навіть якщо хтось із маґлородців і знає про безчасові формулювання квантової механіки, то вважає їх просто чудернацьким тлумаченням якоїсь дивної і далекої квантової штуки, вони не розуміють, що це дійсність, не приймають, що відомий їм світ — лише галюцинація. Я трансфігурував частину ґумки, не змінюючи решти обʼєкта.

Герміона знову підняла паличку й спрямувала її на ґумку. На Гарріному лиці промайнула злість, але він навіть не ворухнувся, щоб зупинити її.

 — Фініте Інкантатем, — промовила Герміона. — Проконсультуйся з професоркою Макґонеґел перед тим, як спробуєш знову.

Гаррі кивнув, хоча обличчя залишилося напруженим.

 — І нам однаково треба зупинитися.

 — Чому? Хіба ти не розумієш, що це означає, Герміоно? Чарівники не знають усього! Їх замало, а тих, кому бодай щось відомо про науку, навіть менше, вони ще не зірвали всіх легкодоступних плодів досліджень…​

 — Це небезпечно. А якщо нам до снаги відкрити щось нове, то це ще небезпечніше! Ми замалі! Ми вже припустилися великої помилки сьогодні, наступного разу ми можемо просто померти!

Герміона здригнулася. Гаррі відвернувся від неї і почав повільно-повільно дихати.

 — Будь ласка, не намагайся робити це самостійно, Гаррі, — тремтливим голосом попрохала Герміона. — Будь ласка.

«Будь ласка, не змушуй мене вирішувати, чи доповідати про це професорові Флитвіку».

Запала довга мовчанка.

 — Отже, ти хочеш, щоб ми навчалися, — уточнив Гаррі, намагаючись приховати злість у голосі (як зауважила вона). — Просто навчалися.

Герміона не була впевнена, чи варто щось казати, проте:

 — Так само, як ти вивчав, ем, безчасову фізику, правильно?

Гаррі поглянув на неї.

 — Ця штука, — вона обережно провадила далі, — тобі ж вдалося не через наші досліди, правда? Тобі вдалося, бо ти прочитав багато книжок.

Гаррі роззявив рота, відтак закрив його, видаючись роздратованим:

 — Гаразд. Як щодо такого. Ми навчаємося, а якщо я вигадаю щось справді варте зусиль, то спробуємо після того, як я спитаю в професорки.

 — Згода, — Герміона не впала від полегшення лише тому, що вже сиділа.

 — Пообідаємо? — несміливо запропонував Гаррі.

Герміона кивнула. Так. Обід — це звучало добре. Цього разу по-справжньому. Вона обережно почала підводитися з камʼяної підлоги, кривлячись, коли її тіло заволало на неї…​

Гаррі вказав на неї паличкою:

 — Вінґардіум Левіоза.

Герміона кліпнула, відчувши, як величезна вага зникла з її ніг, залишивши по собі щось стерпне.

Гарріні губи розтягнулися в усмішці:

 — Можна підняти щось, не левітуючи повністю. Памʼятаєш цей дослід?

Герміона безпорадно всміхнулася у відповідь, хоча мала б досі злитися.

Вона рушила назад до Великої зали. Ноги здавалися на диво легкими, доки Гаррі старанно спрямовував на неї паличку.

Він протримався лише пʼять хвилин, проте головне увага.

Мінерва дивилася на Дамблдора.

Той допитливо поглянув на неї.

 — Ти зрозуміла хоч щось? — директор здавався приголомшеним.

За свого життя Мінерва ще не чула такої цілковитої нісенітниці. Вона почувалася дещо присоромлено, що ви́кликала заради цього директора, проте їй дали були недвозначні інструкції.

 — Боюся, що ні, — сухо відповіла професорка Макґонеґел.

 — Отже, — сказав Дамблдор. Срібна борода гойднулася від неї, старий чарівник знову звернув свій мерехтливий погляд на декого іншого: — Ти гадаєш, що здатен на дещо, чого не може жоден інший чарівник. Дещо, що вважається неможливим.

Вони стояли втрьох у особистому робочому кабінеті директора для трансфігурації, куди сяйливий фенікс Дамблдорового патронуса звелів їй привести Гаррі за мить після того, як його знайшов її власний патронус. Сонячне проміння лилося крізь дахові вікна й освітлювало велику семикутну алхімічну діаграму, намальовану посеред круглої кімнати, підкреслюючи деяку її запорошеність. Це засмутило Мінерву. Досліджувати трансфігурацію було для Дамблдора великою втіхою, і хоча вона знала, що нещодавно вільного часу в нього значно поменшало, та не підозрювала, що настільки.

А тепер Гаррі Поттер змарнує ще більше цього часу. Проте, безсумнівно, це не його провина. Він учинив правильно, коли прийшов до неї і повідомив, що має ідею стосовно трансфігурації, яка наразі вважається неможливою. Та й сама вона діяла точно згідно з інструкціями: наказала Гаррі замовкнути й не обговорювати з нею нічого, доки вона не проконсультується з директором і вони не перейдуть до захищеного місця.

Якби Гаррі встиг розповісти, що́ саме, на його думку, він може зробити, вона б не завдавала всім клопоту.

 — Слухайте, я знаю, що це важко пояснити, — Гаррі звучав дещо зніяковіло. — Та зрештою ваші погляди не узгоджуються з поглядами науковців, і в цьому разі я щиро переконаний, що науковці знають більше за чарівників.

Мінерва гучно зітхнула б, якби Дамблдор не дивився на це вкрай серйозно.

Гарріна ідея проростала з простого невігластва — нічого більше. Неможливо перетворити половину металевої кулі на скло, адже вся куля мала інакшу форму. Зміна частини полягала саме в зміні цілого, тобто у видаленні всієї форми й заміщенні її іншою. Трансфігурувати лише половину металевої кулі — що́ це взагалі могло значити? Що вся вона зберігала попередню форму, але її половина набувала іншої форми?

 — Містере Поттер, — промовила професорка Макґонеґел, — ви збираєтеся зробити дещо не просто неможливе, а алогічне. Змінюючи половину чогось, ви змінюєте це повністю.

 — А й справді, — підтакнув Дамблдор. — Проте Гаррі — герой, тож є імовірність, що він здатний на логічно неможливі речі.

Мінерва закотила б очі на лоба, якби не втратила чутливість до всього цього ще дуже давно.

 — Уявімо, що це можливо, — сказав Дамблдор, — чи спадає тобі на думку хоч якась причина, чим ці результати відрізнялися б від звичайної трансфігурації?

Мінерва спохмурніла. Той факт, що концепція була буквально немислимою, зумовлював складнощі, проте вона спробувала ґрунтовно розглянути це питання. Трансфігурація, застосована лише до половини металевої кулі…​

 — У місці зʼєднання відбувалися б дивні речі? — припустила Мінерва. — Однак це нічим не відрізнялося б від трансфігурації цілого обʼєкта на форму з двома різними половинами…​

 — Я теж так вважаю, — кивнув Дамблдор. — Гаррі, якщо твоя теорія правильна, то це нічим не відрізняється від будь-якої іншої трансфігурації, крім того, що її застосовано до частини, а не до всього предмета? Це все?

 — Саме так, — запевнив Гаррі. — У цьому й уся річ.

Дамблдор ще раз на неї поглянув:

 — Мінерво, тобі відома бодай якась причина, чому це може бути небезпечним?

 — Ні, — виголосила Мінерва, покопирсавшись як слід у своїй памʼяті.

 — Мені теж. Що ж, оскільки з будь-якого погляду це цілковита аналогія звичайної трансфігурації і ми не можемо вигадати бодай якоїсь причини, чому вона може бути небезпечною, гадаю, вистачить другого ступеня обережности.

Мінерва здивувалася, проте заперечувати не стала. Дамблдор мав куди більше досвіду в трансфігурації, ніж вона. Він випробував буквально тисячі нових її видів і жодного разу не вибрав занизького ступеня обережности. Він застосовував трансфігурацію під час битви й вижив. Якщо директор вважав, що другого ступеня обережности вистачить, значить, вистачить.

Гаррі зазна́є невдачі, звісно, проте це несуттєво.

Вони вдвох почали налаштовувати захисні чари й сигнальні сітки. Найважливіша з них перевіряла, щоб ані крихти трансфігурованого матеріалу не потрапило в повітря. Гаррі перебуватиме в окремій силовій оболонці з власним запасом повітря, просто про всяк випадок. Це поле зможе покинути тільки його паличка, а в решті воно буде непроникним. Всередині Гоґвортсу вони не мали можливости автоматично розʼявити будь-який матеріал у разі спонтанного займання, але могли запустити його майже так само швидко крізь дахові вікна, що відчинялися назовні саме з цієї причини. Сам Гаррі вилетить крізь інше дахове вікно за перших ознак проблем.

Гаррі трохи налякано спостерігав за їхніми діями.

 — Не варто хвилюватися, містере Поттер, — підбадьорила професорка Макґонеґел, обірвавши свій опис посередині, — це майже напевно не знадобиться. Якби була ймовірність, що щось піде не так, вам би не дозволили спробувати. Це лише звичайні перестороги для будь-якої трансфігурації, що ніколи раніше не випробовувалася.

Гаррі ковтнув слину й кивнув.

І ось за кілька хвилин Гаррі сидів закріплений у захисному стільці й торкався паличкою металевої кулі — занадто великої, щоб він впорався з її трансфігурацією менш як за тридцять хвилин, зважаючи на його поточні оцінки.

А ще за кілька хвилин Мінерва сперлася на стіну, ледь не знепритомнівши.

На кулі виблискував невеличкий шматочок скла в тому місці, де Гаррі притиснув свою паличку. Він не вигукнув «а я ж казав», але його самовдоволене спітніле обличчя було досить красномовним.

Дамблдор аналізував кулю чарами, щомиті захоплюючись дедалі більше. Тридцять років стануло з його обличчя.

 — Дивовижно, — промовив Дамблдор. — Усе саме так, як він стверджував. Гаррі просто трансфігурував частину обʼєкта, не перетворюючи його повністю. То ти кажеш, що обмеження суто концептуальне?

 — Так, але глибоке. Просто знати, що воно мусить бути концептуальним, виявилося недостатньо. Мені довелося пригнітити ту частину розуму, що помилялася, і мислити натомість про основи дійсности, які відкрили науковці.

 — Справді дивовижно, — не вгавав Дамблдор. — Я так розумію, що будь-якому іншому чарівникові знадобляться для цього місяці тренувань, якщо вдасться взагалі? І чи можу я попросити частково трансфігурувати деякі інші обʼєкти?

 — Так, мабуть, і звісно, — відповів Гаррі.

Минуло пів години. Мінерва почувалася не менш спантеличеною, проте значно спокійнішою щодо питань безпеки. Цілком звичайна трансфігурація, крім того, що логічно неможлива.

 — Гадаю, цього вистачить, директоре, — нарешті втрутилася вона. — Підозрюю, що часткова трансфігурація втомлює більше за звичайну.

 — З практикою стає легше, — озвався зморений і блідий хлопець нерівним голосом, — але так, тут ви маєте рацію.

За хвилину Гаррі звільнили від захисних чарів, після чого Мінерва провела його до куди зручнішого крісла, а Дамблдор дістав коктейль із содової та морозива.

 — Вітаю, містере Поттер! — професорка Макґонеґел говорила від щирого серця. Вона могла б закластися майже на що завгодно, що це не спрацює.

 — Ще й як вітаю, — приєднався Дамблдор. — Навіть я не здійснив оригінального відкриття в трансфігурації, доки мені не виповнилося чотирнадцять. Із часів Доротеї Сеняк жоден геній не розквітав так рано.

 — Дякую, — трохи здивовано сказав Гаррі.

 — А втім, — Дамблдор задумався, — вважаю, що наймудріше буде зберегти цю щасливу подію в таємниці, принаймні поки що. Гаррі, ти розповідав комусь про свою ідею, перш ніж звернувся до професорки Макґонеґел?

Запала тиша.

 — Ем…​ Не хочеться нікого здавати інквізиції, проте я поділився з деким із учнів…​

 — Що? — професорка Макґонеґел ледь не вибухнула. — Що? Ви обговорювали цілковито невідому форму трансфігурації з кимось із учнів, перш ніж проконсультувалися з визнаним авторитетом? Ви хоч уявляєте, наскільки це безвідповідально?

 — Вибачте. Я не подумав був.

Гаррі здавався достатньо наляканим, і Мінерва відчула, як щось усередині неї розслабилося. Принаймні він збагнув, що поводився по-дурному.

 — Ти маєш узяти з міс Ґрейнджер обітницю мовчання, — суворо звелів Дамблдор. — І більше нікому не розповідай, хіба що матимеш надзвичайно вагому причину, а інша людина також заприсягнеться зберігати таємницю.

 — А…​ чому? — запитав Гаррі.

Мінерву теж це зацікавило. Директор вкотре продумував усе надто далеко наперед, і вона за ним не встигала.

 — Бо ніхто не повірить, що ти на таке здатен. — пояснив Дамблдор. — Це дещо цілковито неочікуване й може виявитися твоєю вирішальною перевагою, Гаррі, і ми мусимо її зберегти. Будь ласка, довірся мені в цьому.

Професорка Макґонеґел кивнула, не виказуючи на непохитному обличчі й тіні внутрішньої невпевнености:

 — Будь ласка, так і вчиніть, містере Поттер.

 — Гаразд…​ — повільно погодився Гаррі.

 — Щойно ми завершимо перевіряти твої матеріали, — додав Дамблдор, — можеш тренувати часткову трансфігурацію в компанії міс Ґрейнджер. Тільки скло на сталь і сталь на скло. Звісно, якщо хтось із вас запідозрить будь-які симптоми будь-якої форми трансфігураційної хвороби, негайно повідомте професорці.

Уже майже вийшовши з робочого кабінету, Гаррі затримав долоню на дверній ручці, озирнувся й запитав:

 — Доки ми всі тут, чи не помітив хтось із вас щось незвичне в професорові Снейпі?

 — Незвичне? — повторив директор.

Мінерва стримала суху посмішку. Звісно, хлопець тривожиться через «злого майстра-зіллєвара», адже не знає, чому Северусові можна довіряти. Було б щонайменше дивно пояснювати Гаррі, що той досі кохає його матір.

 — Маю на увазі, чи змінилася якось його поведінка останнім часом?

 — Не помічав, — повільно відповів директор. — А чому ти питаєш?

Гаррі похитав головою:

 — Не хотілося б, щоб моя упереджена думка вплинула на ваші спостереження. Просто наглядайте, гаразд?

У Мінерви аж морозом сипонуло по спині від цих слів. Прямо звинувативши Северуса, він би не досягнув такого ефекту.

Гаррі з повагою вклонився їм обом і вийшов.

 — Албусе, — сказала Мінерва, коли хлопець пішов, — звідки ти знав, що Гаррі варто сприйняти серйозно? Я б подумала, що ця ідея просто неможлива!

Лице старого чарівника посуворішало:

 — З тієї ж причини, чому це треба зберігати в таємниці, Мінерво. З тієї ж причини, чому я велів відразу приходити до мене, якщо Гаррі щось таке стверджуватиме. Бо це сила, якої Волдеморт не відає.

Минуло кілька секунд, перш ніж вона усвідомила ці слова.

Мороз пробіг її шкірою, як і завжди, коли вона згадувала. Усе починалося, як звичайна співбесіда, Сивіла Трелоні подавалася на посаду професорки з віщування.

НАБЛИЖАЄТЬСЯ ТОЙ, ХТО ЗМОЖЕ ПЕРЕМОГТИ ТЕМНОГО ЛОРДА,

НАРОДЖЕНИЙ У РОДИНІ ТИХ, ХТО ТРИЧІ КИДАВ ЙОМУ ВИКЛИК,

НАРОДЖЕНИЙ НАПРИКІНЦІ СЬОМОГО МІСЯЦЯ,

І ТЕМНИЙ ЛОРД ПОЗНАЧИТЬ ЙОГО ЯК РІВНОГО СОБІ,

АЛЕ ВОЛОДІТИМЕ ВІН СИЛОЮ, ЯКОЇ ТЕМНИЙ ЛОРД НЕ ВІДАЄ,

І КОЖНИЙ МУСИТЬ ЗНИЩИТИ ВІД ДРУГОГО ВСЕ, ЗОСТАВИВШИ ТІЛЬКИ ЗАЛИШОК,

БО РАЗОМ ЦІ ДВА РІЗНІ ДУХИ НЕ МОЖУТЬ ІСНУВАТИ В ОДНОМУ СВІТІ.

Якось не виникало відчуття, що ці страхітливі слова, промовлені жахливим гулким голосом, стосувалися часткової трансфігурації.

 — Можливо, що й ні, — визнав Дамблдор після того, як Мінерва спробувала пояснити. — Зізнаюся, я сподівався на щось, що допоможе знайти Волдемортовий горокракс, хай де його заховано. Але…​ — старий чарівник знизав плечима. — Пророцтва — заплутані штуки, Мінерво, краще не ризикувати. Найменша річ може виявитися вирішальною, якщо залишиться неочікуваною.

 — А що́ це було про Северуса? — запитала Мінерва.

 — Тут я гадки не маю, — зітхнув Дамблдор. — Можливо, Гаррі робить так випад проти Северуса, думаючи, що відкрите питання розглянуть серйозно, коли пряме звинувачення просто проігнорують. У такому разі Гаррі правильно припустив, що я в це не повірю. Просто наглядаймо, без упереджень, як він і просив.

Наслідки: 1

 — Ем, Герміоно? — тихенько сказав Гаррі. — Гадаю, я винен тобі дуже-дуже-дуже велике вибачення.

Наслідки: 2

Аліса Корнфут із затуманеним поглядом роздивлялася майстра-зіллєвара, що високо тримав перед класом дрібненький бронзовий біб і щось там суворо торочив про якісь крикливі калюжі людської плоті. Відколи почався цей рік, слухати на настоянках їй стало складно. Вона безперестану витріщалася на цього жахливого, злого, брудного професора, фантазуючи про особливі покарання. Напевно, з нею справді було щось не так, проте вона ніяк не могла припинити…​

 — Ай! — вигукнула Аліса.

Снейп щойно поцілив їй бобом у лоба.

 — Міс Корнфут, — гаркнув майстер-зіллєвар, — це складне зілля, і якщо ви не зможете зосередитися, то нашкодите не тільки собі, а й вашим однокласникам. Залиштеся після заняття.

Останні три слова зовсім не допомогли, проте вона доклала всіх зусиль і дожила цей день, нікого не розплавивши.

Після заняття Аліса підійшла до стола. Якась її частина хотіла покірно стати там зі збентеженим обличчям і смиренно закласти руки за спину — про всяк випадок, однак тихий внутрішній голос підказував, що це погана ідея. Тож натомість вона просто безвиразно прибрала позу, що дуже личила чемній юній леді.

 — Професоре? — звернулася вона.

 — Міс Корнфут, — Снейп не відвів погляду зі сторінок, на яких проставляв оцінки. — Я не поділяю ваших почуттів і починаю тривожитися через ваші витріщання, тож віднині ви триматимете свої очі при собі. Зрозуміло?

 — Так, — здавлено пискнула Аліса.

Снейп її відпустив. Вона кинулася з класу, щоки її пашіли, немов розплавлена лава.