Розділ 20. Теорема Баєса

Те, що здатна знищити Ролінґ, має бути знищено.


Гаррі лежав на мʼякому, хоч і розкладному ліжку в маленькій кімнаті, витріщаючись на сіру стелю. Він зʼїв чимало смаколиків професора Квірела: обсипаних блискучою стружкою та прикрашених дрібними цукровими намистинками мудрованих ласощів із шоколаду та ще чогось. Здавалися вони вкрай дорогими, а виявилися й справді доволі смачними. Його не гриз жоден докір сумління — він на це заслужив.

Він навіть не намагався заснути. Гаррі мав підозри, що йому не сподобається те, що станеться, якщо він заплющить очі. Він не намагався читати. Не зміг би зосередитися.

Цікаво: хай який втомлений, але Гаррін мозок без упину працював і працював. Він ставав не таким метикованим, проте вимикатися відмовлявся.

Гаррі по-справжньому тріумфував.

Думка «програма ні-темному-лордові-Гаррі, +1 бал» і близько не могла передати цього. Гаррі стало цікаво, що сказав би Сортувальний Капелюх зараз, якби опинився в нього на голові.

Не дивно, що професор Квірел звинувачував був його в тому, що він простує стежкою темного лорда. Як же повільно до нього доходило, він мав побачити паралелі відразу…​

«Зрозумійте, що Темний Лорд не переміг того дня. Його метою було навчитися бойових мистецтв, та він пішов без жодного уроку».

Гаррі прийшов був до кабінету настоянок із наміром вивчати зілля й настоянки. І пішов без жодного уроку. А професор Квірел почув про це, страх як точно все зрозумів, втрутився й зіштовхнув Гаррі зі шляху, що перетворив би його на копію Відомо-Кого.

У двері постукали.

 — Заняття завершено, — тихо повідомив професор Квірел.

Гаррі наблизився до дверей, як зненацька його взяла тривога. Напруга почала спадати, коли він почув, як кроки з другого боку віддаляються.

«Що це в біса таке? Це те, через що його зрештою звільнять?».

Відчинивши двері, Гаррі побачив професора Квірела, що стояв щонайменше за пʼять метрів від нього.

«Він теж це відчуває?».

Вони перетнули тепер уже порожній поміст і підійшли до стола професора Квірела, на який він сперся. Гаррі, як і раніше, зупинився поруч із підвищенням. Він якось відчував професорову дружність, хоча його обличчя не втрачало звичної серйозности.

 — Отже. Про що ви хотіли зі мною поговорити, містере Поттер?

«Я маю загадкову темну сторону». Але Гаррі не міг просто це випалити.

 — Професоре Квірел, тепер я зійшов зі шляху становлення темним лордом?

 — Містере Поттер, — урочисто промовив він, глянувши на Гаррі з ледь помітною усмішкою, — дам вам невеличку пораду. Є така річ, як занадто бездоганний виступ. Справжні люди, що їх щойно протягом пʼятнадцяти хвилин били й принижували, не підіймаються й не пробачають милостиво своїх ворогів. Так чинять ті, хто хоче переконати всіх, що вони не темні, не…​

 — Неймовірно! Не можна кожним спостереженням підтверджувати свою теорію!

 — А тут ви трішки переборщили з обуренням.

 — Що в біса я маю зробити, щоб переконати вас?

 — Переконати, що ви не плекаєте намірів стати темним лордом? — поцікавився відверто задоволений професор Квірел. — Гадаю, вистачить просто підняти правицю.

 — Що? — тупо запитав Гаррі. — Але ж я можу підняти правицю незалежно від…​ — він урвав себе на півслові, почуваючись дурнем.

 — А й справді. Ви можете легко зробити це в будь-якому разі. Жоден ваш вчинок не переконає мене, бо я знатиму, що саме цього ви й намагаєтеся досягти. Якщо точніше, то нехай і зі скрипом, але я припускаю, що цілковито добрі люди існують, хоч особисто й не стрічав таких. А втім, це однаково малоймовірно, щоб хтось терпів протягом пʼятнадцяти хвилин побиття, а тоді підвівся зі щирою жагою пробачити нападників. Куди ймовірніше, що хлопчик розглядав був такі дії як роль, яку треба зіграти, щоб переконати вчителя й однокласників у одному: він не наступний темний лорд. Важить не те, чим вчинок видається зовні, містере Поттер, а те, які стани свідомости роблять той чи інший вчинок більш чи менш імовірним.

Гаррі кліпнув. Чарівник щойно пояснив йому різницю між евристикою репрезентативности й Баєсовим тлумаченням свідчення.

 — Та знову ж таки, — провадив далі професор Квірел, — будь-хто може хотіти вразити своїх друзів, це не обовʼязково щось темне. Отже. Це не вважатиметься визнанням, містере Поттер. Скажіть чесно, про що ви думали, коли забороняли помсту? Ви робили це в щирому пориві прощення? Чи свідомою оцінювали, як ваші однокласники відреагують на такий жест?

«Подеколи ми самі творимо свою пісню фенікса».

Але вголос Гаррі цього не вимовив. Було очевидно, що професор Квірел не повірить йому й, мабуть, почне поважати Гаррі трохи менше через таку незграбну спробу збрехати.

 — Вірте чи ні, містере Поттер, — професор Квірел задоволено всміхнувся після нетривалої мовчанки, — вам не варто боятися того, що мені відома ваша таємниця. Я не збираюся відраджувати вас від мрій стати наступним темним лордом. Якби я міг вернути час назад і вилучити якось це прагнення з молодого себе, то теперішній я не здобув би від цього жодної переваги. Доки в мені жевріла ця мета, вона змушувала мене вчитися, вдосконалюватися й сильнішати. Ми стаємо тими, ким маємо бути, йдучи за своїми бажаннями, хай куди вони нас приведуть. Це мудрість Салазара. Попросіть показати вам секцію бібліотеки з книжками, що їх читав я тринадцятирічний, і я залюбки вас проведу.

 — Та якого ж дідька.

Гаррі різко сів на тверду мармурову підлогу, відтак ліг на спину й втупився в далекі арки на стелі. Не драматичне падіння, звісно, але також ефектно, ще й без шкоди для себе.

 — Все ще переборщуєте з обуренням, — зауважив професор Квірел.

Гаррі не дивився на нього, проте чув стриманий сміх у його голосі. А тоді зрозумів.

 — Гадаю, я знаю, що ввело вас в оману. Власне, саме про це я й хотів поговорити. Професоре Квірел, гадаю, те, що ви бачите в мені, — це моя загадкова темна сторона.

Запала тиша.

 — Ваша…​ темна сторона…​

Гаррі сів. Професор обдарував його таким дивним виразом обличчя, якого Гаррі ще не доводилося бачити взагалі ні в кого, не кажучи вже про статечного професора Квірела.

 — Це відбувається, коли я злюся, — пояснив він. — Моя кров крижаніє, усе холоне, усе набуває надзвичайної чіткости…​ Тепер очевидно, що вона давно зі мною. У першому класі маґлівської школи хтось намагався забрати мого мʼяча на перерві. Тоді я сховав його за спину й ударив кривдника ногою в сонячне сплетіння, бо читав був, що це слабке місце. Інші діти більше мене не займали. А ще я вкусив учительку з математики, коли та не визнала мого домінування. Однак лише нещодавно я опинився під достатнім тиском, щоб помітити: це справжня, ну знаєте, загадкова темна сторона, а не просто невміння стримати гнів, як вважав був шкільний психолог. І в мене не проявляється якихось надзвичайних магічних здібностей, коли таке трапляється, — це було найперше, що я перевірив.

Професор Квірел потер носа:

 — Дозвольте це обміркувати.

Гаррі чекав у тиші цілу хвилину, скориставшись цим часом, щоб підвестися. Це виявилося складніше, ніж він очікував.

 — Ну, — озвався професор Квірел трохи згодом. — Гадаю, ви таки змогли сказати щось, що мене переконає.

 — Я вже зрозумів: моя темна сторона — це лише інша частина мене. Вихід не в тому, щоб ніколи не злитися, а в тому, щоб навчитися контролювати й приймати її. Я не якийсь тупак і вдосталь надивився таких історій, щоб знати, до чого це все прямує. Проте це складно, і мені здається, що ви можете допомогти.

 — Ну…​ так…​ Мушу визнати, це дуже проникливо з вашого боку, містере Поттер…​ Ця сторона, як ви вже, видається, здогадалися, — це ваша готовність убити, і, як ви кажете, це частина вас…​

 — І її треба тренувати, — завершив Гаррі.

 — І її треба тренувати, так, — обличчя професора Квірела досі було доволі дивним. — Містере Поттер, якщо ви й справді не бажаєте стати наступним темним лордом, то від якого прагнення Сортувальний Капелюх намагався відмовити вас, через яке прагнення вас розподілили до Слизерину?

 — Мене розподілили до Рейвенклову!

 — Містере Поттер, — губи професора Квірела скривилися в уже звичному сухому посміху, — я знаю, ви звикли, що вас оточують самі тільки невігласи, проте, будь ласка, не записуйте мене до їхніх лав. Імовірність того, що Сортувальний Капелюх розіграє когось уперше за вісімсот років саме на вашій голові, настільки низька, що не варта й розгляду. Припустімо, ви клацнули пальцями й винайшли якийсь простий і кмітливий спосіб обійти антишахрайські закляття, накладені на Капелюх, хоча сам я не можу вигадати такого методу. Але є куди ймовірніше пояснення: Дамблдорові не припав до вподоби вибір Капелюха для Хлопчика-Що-Вижив. Це очевидно для будь-кого з найдрібнішою дещицею клепки в голові, тобто вашій таємниці в Гоґвортсі нічого не загрожує.

Гаррі розкрив, а тоді знову закрив рота, відчуваючи повну безпорадність. Професор Квірел помилявся, однак так переконливо, що Гаррі починав думати, що це просто справді було раціональним висновком на основі доступних йому даних. Трапляється — цілковито непередбачувано, та все ж іноді трапляється, — що зʼявляється якесь вкрай малоймовірне свідчення, яке перетворює найліпший із наявних здогадів на помилковий. Навіть медичний тест, що хибить лиш один раз на тисячу, однаково подеколи помиляється.

 — Можу я попросити вас ніколи не повторювати того, що я зараз скажу? — запитав Гаррі.

 — Безсумнівно. Вважайте, що попросили.

Гаррі теж був не ликом шитий.

 — Я можу вважати, що ви погодилися?

 — Дуже добре, містере Поттер. Ви й справді можете так вважати.

 — Професоре Квірел…​

 — Я не повторюватиму того, що ви зараз скажете, — з усмішкою запевнив той.

Вони вдвох посміялися, відтак Гаррі знову посерйознішав.

 — Сортувальний Капелюх вважав, що я стану темним лордом, якщо не піду до Гафелпафу. Проте я не хочу ним ставати.

 — Містере Поттер…​ Не зрозумійте мене неправильно. Обіцяю, що ваші слова ніяк не вплинуть на ваші оцінки, я всього лиш хочу почути вашу власну чесну відповідь. А чом би й ні?

Гаррі знову відчув безпорадність. Не ставай темним лордом — настільки очевидна теорема в його системі моральних цінностей, що навести виведення доказу виявилося складно.

 — Ем, люди постраждають?

 — Але ж ви, безперечно, хотіли, щоб люди постраждали. Ви хотіли зробити боляче цим хуліганам сьогодні. Бути темним лордом означає, що шкоди зазнаю́ть ті, кому ви хочете її завдати.

Гаррі покопирсався в думках, вирішивши спинитися на найбільш очевидній:

 — По-перше, лише те, що я хочу комусь зашкодити, ще не означає, що це правильно…​

 — Що ж визначає правильність, як не ваше бажання?

 — А-а, преференційний утилітаризм.

 — Перепрошую?

 — Етична теорія. Вона проголошує добром те, що задовольняє інтереси більшости.

 — Ні, — професор Квірел потер перенісся. — Гадаю, це не зовсім те, що я мав на увазі, містере Поттер. Зрештою, усі люди роблять те, що хочуть. Іноді вони називають правильними вчинки, що їх хочуть здійснити, проте як хтось може діяти, окрім як із власного бажання?

 — Ну, очевидно, я не міг би діяти з огляду на мораль, якби вона не була здатною мотивувати мене. Але це не значить, що бажання зашкодити тим слизеринцям має наді мною більшу владу, ніж моральні переконання!

Професор Квірел кліпнув.

 — Не згадуючи вже про те, — провадив далі Гаррі, — що саме існування темного лорда призвело б до багатьох невинних жертв серед сторонніх!

 — А яке вам до них діло? Що вони зробили для вас?

 — О, — Гаррі розсміявся, — це десь так само тонко, як «Атлант розправив плечі».

 — Перепрошую? — знову сказав професор Квірел.

 — Є така книжка. Батьки забороняли мені її читати, бо гадали, що вона мене зіпсує, тож я однаково її прочитав. І образився: як вони могли припустити, що я попадуся в настільки очевидні пастки. Бла-бла-бла, спроба тиснути на моє почуття вищости, інші лише гальмують мене, бла-бла-бла.

 — Отже, ви стверджуєте, що мені варто розставляти менш очевидні пастки? — професор Квірел задумливо постукав пальцем по щоці. — Я можу над цим попрацювати.

Вони вдвох посміялися.

 — Але повернімося до поточного питання. Що всі ці інші зробили для вас?

 — Купу всього! Мої батьки взяли мене після смерти моїх батьків, тому що вони хороші люди, і я зрадив би це, ставши темним лордом.

Деякий час професор Квірел мовчав.

 — Зізнаюся, — тихо мовив він, — у вашому віці мені таке навіть не спало б на думку.

 — Співчуваю.

 — Дарма. Це було давно, і, на моє превелике задоволення, я вже розвʼязав свої проблеми з батьками. Отже, ви стримуєтеся через несхвалення батьків? Чи значить це, що в разі їхньої наглої смерти зникнуть усі перепони, що зупиняють вас від…​

 — Ні, — перебив Гаррі. — Просто ні. Це їхній порив творити добро захистив мене. Такий порив мають не лише мої батьки. І ось його я б зрадив.

 — Хай там як, містере Поттер, ви не відповіли на моє перше питання. Яке ваше прагнення?

 — О. Ем…​ — він упорядкував свої думки. — Зрозуміти все, що потрібно знати про всесвіт, застосувати це знання, щоб стати всемогутнім, і використати цю силу, щоб змінити реальність, адже я маю деякі заперечення щодо того, як усе влаштовано зараз.

Запала нетривала тиша.

 — Вибачте, якщо я зверзу зараз дурницю, містере Поттер, але ви впевнені, що не зізналися щойно в бажанні стати темним лордом?

 — Це лише якщо використовувати силу на зло, — пояснив Гаррі. — А якщо заради добра, то ти світлий лорд.

 — Зрозуміло, — професор Квірел постукав пальцем по іншій щоці. — Гадаю, я можу з цим попрацювати. Однак, містере Поттер, хоча обсяг ваших прагнень і гідний самого Салазара, як саме ви пропонуєте цього досягти? Першим кроком буде стати незрівнянним бойовим магом, чи керівником невимовників, чи міністром магії, чи…​

 — Першим кроком буде стати науковцем.

Професор Квірел подивився на Гаррі так, ніби той щойно перетворився на кота.

 — Науковцем, — по деякому часі уточнив він.

Гаррі кивнув.

 — Науковцем? — повторив професор Квірел.

 — Так. Я досягну своєї мети за допомогою сили…​ Науки!

 — Науковцем! — вигукнув професор Квірел. Його обличчя палало щирим обуренням, а голос став сильнішим і жорсткішим. — Ви могли б стати найкращим з-поміж моїх учнів! Найліпшим бойовим магом, що виходив із Гоґвортсу упродовж пʼяти десятиліть! Я не уявляю, як ви марнуєте дні в білому халаті й робите безґлузді речі з пацюками!

 — Гей! Наука — це значно більше, ніж це! Не те щоб у експериментах над пацюками було щось погане, звісно. Однак саме наука дає змогу розуміти й контролювати всесвіт…​

 — Йолоп, — тихо й із гіркотою обірвав його професор Квірел. — Ви йолоп, Гаррі Поттере, — він провів долонею по лиці, і воно стало спокійнішим. — Чи, можливо, ви ще просто не знайшли свого справжнього прагнення. Дозвольте наполегливо порекомендувати вам стати натомість темним лордом. Я зроблю все що завгодно, щоб допомогти, — вважайте це послугою людству.

 — Вам не подобається наука, — повільно сказав Гаррі. — Чому?

 — Ці дурнуваті маґли колись усіх нас повбивають! — голос професора Квірела погучнішав. — Вони покінчать зі світом! З усім світом!

 — Ви про що, — Гаррі трохи розгубився, — про ядерну зброю?

 — Так, про ядерну зброю! — професор Квірел майже кричав. — Навіть Той-Кого-Не-Можна-Називати ніколи не вдавався до неї, мабуть, тому, що не хотів правити купкою попелу! Її ніколи не мало бути створено! А з часом лише гіршатиме! — він виструнчився й більше не спирався на стіл. — Є брами, що їх не відчиняють, є печаті, що їх не зривають! Телепні, нездатні встояти перед спокусою пхати носа куди не слід, помирають від менших загроз куди раніше, а всі вцілілі знають: деякі таємниці не довіряють тим, хто має замало мізків чи самоконтролю, щоб додуматися до них самостійно! Це відомо кожному могутньому чарівникові! Навіть найжахливішим темним чарівникам! Лиш недоумкуваті маґли ніяк цього не второпають! Жадібні, нікчемні людці, що винайшли ядерну зброю й не змогли втримати це знання при собі, вони розпатякали своїм дурним політикам, і тепер ми мусимо жити в постійному страху знищення!

Це доволі відрізнялося від погляду на речі, що з ним Гаррі зростав. Йому ніколи не спадало на гадку, що ядерним фізикам варто було створити таємну спільноту й оберігати секрет ядерної зброї від усіх, кому бракувало мізків, щоб належати до їхнього кола. Думка була щонайменше захопливою. Чи мали б вони паролі? Чи ховалися б за масками?

(Взагалі, Гаррі припускав, що фізики уже приховують безліч руйнівних відкриттів, а секрет ядерної зброї — єдиний, що вирвався на волю. Для Гаррі світ навколо нього залишився б таким самим — за будь-якого розвитку подій.)

 — Треба обміркувати, — зазначив він. — Це для мене нова думка. І однією з неочевидних таємниць науки, що її передає лише жменька вчителів своїм учням, є те, як не зливати в унітаз нові ідеї, щойно зачувши не надто для себе приємні.

Професор Квірел знову кліпнув.

 — Чи є якісь розділи науки, що їх ви схвалюєте? — запитав Гаррі. — Можливо, медицина?

 — Космічні подорожі. Однак маґли повзуть мов черепахи саме в тому проєкті, що може дати чарівникам змогу втекти з цієї планети, доки її ще не підірвали.

 — Я теж великий прихильник космічної програми, — Гаррі кивнув. — Принаймні в цьому ми схожі.

Професор Квірел поглянув на нього. Щось дивне промайнуло в його очах.

 — Мені потрібне ваше слово, ваша обітниця й ваша клятва ніколи не розповідати про те, що зараз відбудеться.

 — Маєте, — миттю відповів Гаррі.

 — Дотримуйтеся цієї присяги, інакше наслідки вам не сподобаються. Зараз я накладу рідкісні й потужні чари — не на вас, а на кабінет навколо. Замріть, щойно почуєте закляття, не перетинайте його меж. Ви мусите не взаємодіяти з магією, яку я підтримуватиму, лише дивитися. Інакше я це припиню, — професор Квірел на хвильку замовчав. — І постарайтеся не впасти.

Гаррі здивовано й нетерпляче кивнув. Професор Квірел здійняв паличку й вимовив щось, що Гарріні вуха й розум взагалі відмовилися сприймати. Слова просто ковзнули його свідомістю й канули в забуття.

Клаптик мармуру навколо його ніг залишився незмінним. Решта підлоги щезла, щезли стіни й стеля. Він опинився на невеличкому диску з білого мармуру посеред безбережжя зірок, що горіли напрочуд яскраво й немерехтливо. Не було ані Землі, ані Місяця, ані Сонця, принаймні Гаррі не вдалося його розпізнати. Професор Квірел стояв там, де й раніше, ширяючи в зоряному океані. Чумацький Шлях плинув величезним вихором світла, і що більше Гаррін зір пристосовувався до темряви, то яскравішим він ставав.

Жодне видовище ніколи не викликало в нього стільки емоцій.

 — Ми…​ у космосі?..

 — Ні, — у професоровім голосі змішалися сум і благоговійність. — Проте це справжнє зображення.

Гаррі хутко витер сльози, що навернулися йому на очі. Він не пропустить цього, не дасть якійсь нікчемній воді затьмарити його зір.

Зірки більше не скидалися на крихітні коштовні камінці у величезному оксамитовому куполі, якими вони бачилися із Землі. Тут не було неба над головою, жодної сфери навколо. Лише бездоганні вогники посеред бездоганної чорноти, нескінченної порожнечі з незліченними крихітними щілинами, крізь які пробивалося сяйво з якогось немислимого чужого світу.

У космосі зірки були страшенно, страшенно, страшенно далекими.

Гаррі все витирав і витирав сльози.

 — Іноді, — професор Квірел заговорив тихо, майже нечутно, — коли цей зіпсутий світ здається мені особливо мерзенним, я запитую себе: може, десь удалині існує якесь місце суто для мене? Гадки не маю, що б це міг бути за світ, і якщо мені навіть уявити його не до снаги, то як я можу вірити в його існування? А втім, у цьому неохопному всесвіті, а що як воно і справді десь є? Однак зірки дуже, дуже далеко. Навіть якщо знати шлях, часу на подорож пішло б багато-багато. Цікаво, які сни я б побачив, заснувши так надовго…​

Хоч і почуваючись святотатцем, Гаррі наважився прошепотіти:

 — Будь ласка, дозвольте побути тут ще трохи.

Професор Квірел кивнув, стоячи без жодної опори посеред зірок.

Виявилося надзвичайно легко забути про невеличкий мармуровий диск під ногами, про власне тіло, стати точкою свідомости, що чи то нерухомо зависла, чи то пересувалася — ніяк не збагнути тепер, коли всі відстані втратили будь-яке значення.

Це був час поза часом.

Раптом зірки щезли, їх замінив клас.

 — Мені шкода, — вибачився професор Квірел, — але незабаром у нас зʼявиться компанія.

 — Усе гаразд, — прошепотів Гаррі. — Цього вистачило.

Він ніколи не забуде цього дня, і не через неістотні дурниці, що відбулися раніше. Він навчиться цього закляття, навіть якщо це стане останнім його знанням.

Важкі дубові двері враз зірвалися із завіс і з пронизливим скреготом впали на мармурову підлогу.

 — КВІРІНЕ! ЯК ТИ ПОСМІВ!

Древній і могутній чарівник величезною грозовою хмарою влетів до приміщення. Очі його палали таким гнівом, що суворий погляд, яким він обдарував був Гаррі раніше, здавався тепер дрібничкою.

Розум Гаррі дещо дезорієнтувався, коли та його частина, що хотіла з криком втекти від найстрашнішої з усіх відомих йому речей, так і зробила, поступившись місцем частині, здатній тримати удар. Жодна з Гарріних граней не була в захваті від того, що їхнє спостереження за зірками перервали.

 — Директоре Албусе Персів…​ — почав він крижаним тоном.

БАБАХ. Кулак професора Квірела гучно опустився на стіл.

 — Містере Поттер! — гаркнув він. — Це директор Гоґвортсу, а ви лише учень! Звертайтеся до нього належно!

Гаррі глянув на професора Квірела, що окинув його суворим поглядом. Жоден із них не всміхався.

Широкими кроками Дамблдор наблизився до Гаррі й професора Квірела та здивовано на них витріщився.

 — Вибачте, — покірно й ввічливо сказав Гаррі. — Директоре, дякую за бажання мене захистити, проте професор Квірел вчинив правильно.

Дамблдорове лице повільно змінилося з такого, що випаровує сталь, на щось просто розгніване:

 — Я чув розмови учнів про те, що цей чоловік дозволив старшим слизеринцям познущатися з тебе! Що він заборонив тобі захищатися!

Гаррі кивнув:

 — Він точно знав, що зі мною не так, і показав мені, як це виправити.

 — Гаррі, що ти верзеш?

 — Я навчав його програвати, — сухо втрутився професор Квірел. — Це важлива життєва навичка.

Дамблдор, очевидно, досі не зрозумів, проте голос дещо стишив і сповільнив:

 — Гаррі…​ Якщо професор із захисту якось тебе залякав, щоб ти не скаржився…​

«Безумцю, навіть після всього, що сталося сьогодні, невже ви справді гадаєте, що я…​».

 — Директоре, — Гаррі намагався звучати присоромлено, — замовчування образ із боку професорів не є однією з моїх вад.

Професор Квірел тихенько засміявся:

 — Не ідеально, містере Поттер, однак для першого дня непогано. Директоре, ви дослухали до пʼятдесяти одного очка для Рейвенклову чи вилетіли з кімнати, щойно почули про першу частину?

 — Пʼятдесят одне очко для Рейвенклову? — збентеження, що промайнуло на Дамблдоровім обличчі, змінилося подивом.

 — Він їх не очікував, — професор Квірел кивнув, — проте це здавалося доречним. Передайте професорці Макґонеґел, що, на мою думку, чуток про поневіряння містера Поттера, яких йому довелося зазнати задля повернення втрачених очок, цілком достатньо для досягнення її мети. Ні, директоре, містер Поттер нічого мені не розповідав. Легко зрозуміти, яка частина сьогоднішніх подій є її роботою, як і те, що остаточний компроміс належав вам. Хоча мені й цікаво, яким дивом містер Поттер зміг взяти гору над вами зі Снейпом, а професорка Макґонеґел — над ним.

Гаррі якось вдалося не видати себе. Невже для справжнього слизеринця це було настільки очевидним?

Дамблдор підійшов ближче до Гаррі, уважно його роздивляючись.

 — Щось у тебе вигляд не дуже, Гаррі, — він проникливо глянув на його обличчя. — Чим ти сьогодні обідав?

 — Що? — здивувався Гаррі.

Це питання заскочило його зненацька. Навіщо Дамблдорові знати про печеню з ягнятини й тонкі скибочки броколі, якщо це було останньою з можливих причин…​

 — Не зважай, — старий чарівник випрямився. — Гадаю, з тобою все гаразд.

Професор Квірел кахикнув — гучно й нарочито. Гаррі повернувся до нього й побачив, що той витріщився на Дамблдора.

 — Кге-кгем! — почулося ще раз.

Дамблдор і професор Квірел схрестили погляди — ніби якась тінь пролягла між ними.

 — Якщо ви не розкажете йому, — заявив професор Квірел, — то це зроблю я, навіть якщо мене звільнять.

Дамблдор зітхнув і повернувся до Гаррі.

 — Перепрошую за вдирання до вашого ментального простору, містере Поттер, — офіційним тоном виголосив директор. — Я не мав жодного іншого наміру, окрім як перевірити, чи зробив був професор Квірел те саме.

«Що?».

Сумʼяття тривало саме стільки, щоб Гаррі збагнув, що саме щойно відбулося.

 — Ви!..

 — Спокійніше, містере Поттер.

А втім, попри такі слова професорове обличчя було жорстким, коли він дивився на Дамблдора.

 — Виманологію іноді плутають зі здоровим ґлуздом, — зазначив директор. — Проте вона залишає сліди, що їх може виявити інший вправний виманолог. Це все, що я шукав, містере Поттер, тому поставив вам побічне питання, щоб ви точно не думали ні про що важливе під час моїх пошуків.

 — Треба було спершу спитати!

 — Ні, містере Поттер, — професор Квірел похитав головою, — директор мав удосталь підстав для занепокоєння, а якби він попросив дозволу, то ви б думали саме про те, що хотіли б приховати від нього. Мене більше бентежить, директоре, — його голос залунав різко, — що ви не завважили за потрібне поінформувати його опісля!

 — Ви щойно вкрай ускладнили майбутні перевірки його ментального стану, — Дамблдор холодно зиркнув на професора Квірела. — Цікаво, чи не цього ви й добивалися?

 — У цій школі забагато виманологів, — професор Квірел здавався непохитним. — Я наполягаю, щоб містер Поттер навчався блокології. Чи дозволите ви мені бути його вчителем?

 — У жодному разі, — миттєво відповів Дамблдор.

 — Так я й думав. Що ж, оскільки ви позбавили містера Поттера моїх безкоштовних послуг, то ви й оплатите його заняття з акредитованим інструктором із блокології.

 — Такі послуги коштують чимало, — Дамблдор здивовано розглядав професора Квірела. — Хоча я маю певні звʼязки…​

 — Ні, — професор Квірел рвучко захитав головою. — Нехай менеджер містера Поттера з «Ґрінґотсу» порекомендує йому стороннього інструктора. З усією повагою, директоре Дамблдор, після ранкових подій я змушений виступити проти того, щоб ви чи ваші друзі мали доступ до розуму містера Поттера. Я також наполягаю, щоб інструктор дав незламну обітницю нерозголошення, а також погодився на негайне стирання памʼяті після кожного заняття.

 — Такі послуги надзвичайно дорогі, як вам чудово відомо, — Дамблдор насупився. — І я не можу не поцікавитися, чому ви вважаєте це доцільним.

 — Якщо проблема в грошах, — втрутився Гаррі, — то я маю деякі думки щодо швидкого набування великих сум…​

 — Дякую, Квіріне, ваша мудрість тепер очевидна, перепрошую, що брав її під сумнів. Турбота про Гаррі Поттера також робить вам честь.

 — Будь ласка, — відповів професор Квірел. — Сподіваюся, ви також не заперечуватимете, якщо я особливо зосереджу на ньому свою увагу, — він прибрав серйозного й незворушного вигляду.

Дамблдор поглянув на Гаррі.

 — Я теж цього бажаю, — озвався він.

 — То он як воно буде…​ — повільно протягнув старий чарівник. Щось дивне промайнуло на його обличчі. — Гаррі…​ Ти маєш розуміти: обравши цього чоловіка своїм вчителем і другом, своїм першим наставником, так чи інакше, але ти його втратиш. І невідомо, як саме це трапиться й чи вдасться тобі одного дня його повернути.

Гаррі про таке якось не подумав. Проте над посадою професора захисту й справді висіло прокляття…​ І все вказувало на те, що діяло воно з бездоганною частотою вже десятиліттями…​

 — Либонь. Проте я буду до його послуг, доки стане сил, — тихо промовив професор Квірел.

 — Гадаю, це принаймні ощадливо, — Дамблдор зітхнув. — Бо як професорові із захисту вам уже вготовано долею якесь невідоме лихо.

Гаррі довелося докласти зусиль, щоб не змінитися в лиці, усвідомивши, що саме Дамблдор мав на увазі.

 — Я повідомлю мадам Пінс, що містерові Поттеру дозволено брати книжки з блокології, — сказав Дамблдор.

 — Є підготовчі вправи, що їх ви маєте виконати самостійно, — додав професор Квірел. — І пропоную поквапитися.

Гаррі кивнув.

 — Що ж, дозвольте вас покинути, — Дамблдор кивнув їм обом і дещо повільно пішов.

 — Ви можете знову виконати це закляття? — запитав Гаррі, щойно Дамблдор зник.

 — Не сьогодні, — тихо відповів професор Квірел, — і, боюся, не завтра. Щоб його розпочати, треба багато сил, хоча підтримання забирає значно менше. Зазвичай я не зупиняю його якомога довше, та цього разу піддався пориву, не подумавши. Слід було передбачити, що нас можуть перервати…​

Цієї миті Гаррі вважав Дамблдора найнеулюбленішою людиною у всесвіті.

Вони вдвох зітхнули.

 — Навіть якщо мені випаде лишень одна-єдина нагода побачити це ще раз, — сказав Гаррі, — я назавжди залишуся вам вдячним.

Професор Квірел кивнув.

 — Ви чули про програму «Піонер»? — запитав Гаррі. — Це апарати, що пролітали повз різні планети й фотографували їх. Двоє з них перейдуть на траєкторії, що виведуть їх із Сонячної системи до міжзоряного простору. Тому до них додали золоті пластинки із зображеннями чоловіка й жінки та вказівками, де розташовується Сонце в нашій галактиці.

Професор Квірел хвильку помовчав і усміхнувся:

 — Містере Поттер, чи зможете ви вгадати, про що я подумав, завершивши складати перелік тридцяти семи речей, що їх я ніколи не робитиму, коли стану темним лордом? Поставте себе на моє місце й спробуйте здогадатися.

Гаррі уявив, як він дивиться на список із тридцяти семи речей, що їх не можна буде робити, щойно він стане темним лордом.

 — Ви вирішили, що якщо ненастанно доведеться дотримуватися всіх правил, то взагалі немає сенсу ставати темним лордом.

 — Точнісінько, — професор Квірел усміхнувся. — Отже, я збираюся знехтувати другим пунктом і повихвалятися деякими моїми діяннями. Не уявляю, як це знання може комусь зашкодити. І я майже певен, що ви однаково про це здогадалися б, познайомившись зі мною достатньо добре. А втім…​ Присягніться, що ніколи не розповідатимете про те, що я зараз скажу.

 — Присягаюся! — Гаррі відчував, що буде справді цікаво.

 — Я передплачую одне маґлівське видання, щоб стежити за новинами про космічні подорожі. Я не чув про «Піонер-10» аж до самого його запуску, проте дізнавшись, що «Піонер-11» також покидає Сонячну систему назавжди, — професор Квірел вишкірився своєю найширшою усмішкою з тих, що Гаррі вже бачив, — я прошмигнув у НАСА — так-так — і наклав чудове маленьке закляття на цю чудову золоту пластину, завдяки якій вона існуватиме значно довше, ніж без нього.

…​

…​

…​

 — Так, — професор Квірел ніби повищав метрів на пʼятнадцять, — я очікував на таку реакцію.

…​

…​

…​

 — Містере Поттер?

 — …​Я не маю слів.

 — «Ви перемогли» здається доречним, — підказав професор Квірел.

 — Ви перемогли, — негайно повторив Гаррі.

 — Бачите? Можна лише уявити, у яку страшну халепу ви вскочили б, якби не змогли цього вимовити.

Вони вдвох посміялися.

Гаррі спало на думку ще дещо:

 — А ви раптом не залишили на пластині якоїсь додаткової інформації?

 — Додаткової інформації?

Це прозвучало так, ніби професора Квірела надзвичайно заінтригувала ця цілковито нова для нього ідея. Що Гаррі визнав доволі підозрілим, адже йому на таку думку знадобилася менш як хвилина.

 — Може, ви додали голографічне послання, як у «Зоряних війнах»? Чи…​ гм. Схоже на те, що портрети містять стільки ж інформації, скільки й весь людський мозок…​ Ви не могли збільшити масу апарата, але перетворити якусь із його частин на власний портрет — цілком. Чи знайшли добровольця, що помирав від смертельної хвороби, прошмигнули з ним до НАСА й використали таке закляття, щоб його привид опинився на пластині.

 — Містере Поттер, — голос професора Квірела зненацька посуворішав. — Закляття, що вимагає людської смерти, міністерство, безсумнівно, визнає таким, що належить до темних мистецтв, незважаючи на обставини. Чути такі речі від учнів — неприйнятно.

Просто дивовижно, наскільки бездоганно професор Квірел підібрав слова, залишивши собі можливість правдоподібного заперечення. Так міг би говорити хтось, хто хоче змінити тему, хто гадає, що учням варто триматися подалі від таких речей. Гаррі чесно не знав, чи професор Квірел просто уникав цієї розмови, доки він не навчиться захищати свій розум.

 — Зрозуміло. Я ні з ким більше не обговорюватиму цієї ідеї.

 — Будь ласка, не патякайте ні про що з цього, містере Поттер. Я волію триматися подалі від публічности. У газетах не знайдеться жодної згадки про Квіріна Квірела, аж доки я не вирішив, що настав мій час викладати захист у Гоґвортсі.

Це здалося Гаррі трохи сумним, однак зрозумілим. А тоді він усвідомив, що з цього випливає:

 — Скільки ж усього приголомшливого ви зробили, і ніхто про це не знає…​

 — О, чимало. Але, гадаю, на сьогодні цілком досить, містере Поттер. Зізнаюся, я дещо втомився…​

 — Розумію. І дякую. За все.

Професор Квірел кивнув, сильніше спираючись на стіл.

Гаррі поквапом вийшов.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0