Розділ 17. У пошуках гіпотези

Ти завжди була Дж. К. Ролінґ.

Історична примітка: у римському календарі 15-ті числа березня, травня, липня й жовтня, а також 13-ті дні інших місяців називалися і́дами.


 — Починаєш бачити закономірності, чути ритм світу.


Четвер.

7:24, якщо бажаєте подробиць.

Гаррі сидів на ліжку, несвідомо вчепившись застиглими руками в підручник. Йому щойно спав на думку по-справжньому геніальний дослід. Зі сніданком доведеться годину почекати, проте саме на такий випадок він мав злакові батончики. Ні, цю ідею, безсумнівно, треба перевірити прямо зараз, не зволікаючи, негайно.

Гаррі відкинув підручник і схопився на ноги. Він прожогом оббіг ліжко, висунув підвальний рівень валізи, спустився вниз сходами й почав пересувати коробки. (Одного дня таки доведеться розпакуватися й поставити тут шафи, але поки що тривало змагання з Герміоною з читання підручників, а він уже відставав, тож часу на це катма́.)

Взявши книжку, по яку прийшов, Гаррі кинувся нагору. Там інші хлопці розпочинали свій день і готувалися до сніданку у Великій залі.

 — Перепрошую, ти не міг би дещо зробити? — попрохав Гаррі, продивляючись зміст. Натрапивши на потрібний номер, він розгорнув книжку на сторінці з першими десятьма тисячами простих чисел і тицьнув її Ентоні Ґольдштейнові: — Вибери два тризначні числа з цього списку, лиш не кажи які. Просто перемнож їх і повідом мені добу́ток. О, тобі не складно було б перевірити розрахунки двічі? Будь ласка, переконайся, що твоя відповідь правильна, інакше я не певен, що спіткає мене чи всесвіт, якщо ти припустишся помилки під час множення.

Багато чого можна було зрозуміти про життя в цій спальні протягом кількох останніх днів із того факту, що Ентоні навіть не став завдавати собі клопоту питаннями на кшталт: «Чого це ти раптом?», чи: «Якась чортівня, навіщо це тобі?», чи: «Що значить, ти не певен, що спіткає всесвіт?». Натомість він мовчки перейняв книжку й дістав пергамент і перо. Гаррі, пританцьовуючи й підстрибуючи від нетерпіння, крутнувся на місці й заплющив очі, щоб точно нічого не бачити, узяв блокнот, механічний олівець і наготувався писати.

 — Гаразд, — сказав Ентоні, — сто вісімдесят одна тисяча чотириста двадцять девʼять.

Гаррі записав це число, повторив його, і Ентоні підтвердив, що все правильно. Відтак помчав назад до кімнатки у своїй валізі, поглянув на годинник (той показував 4:28, тобто було вже 7:28) і заплющив очі.

Десь тридцять секунд потому він почув кроки, а тоді звук засування підвального рівня валізи. (Гаррі не боявся задихнутися: автоматичні чари оновлення повітря були частиною вигод, що їх гарантувала купівля справді якісної валізи. Ну хіба магія не чудова? Ще й ніяких рахунків за електроенергію.)

Розплющивші очі, він побачив саме те, що й очікував: згорнутий аркуш паперу, залишений на підлозі, подарунок від майбутнього себе. Назвімо його Папірець-2.

Гаррі вирвав аркуш зі свого блокнота. Назвімо його Папірець-1. Це був, звісно, той самий аркуш; пригледівшись, можна було навіть помітити, що їхні контури збігалися.

Він подумки прокрутив алгоритм своїх дальших дій.

Якщо Гаррі розгорне Папірець-2 і той виявиться чистим, він напише на Папірці-1: «101 x 101», згорне його, повчиться годину, повернеться в часі, кине Папірець-1 (що відтоді стане Папірцем-2) і вийде з валізи, щоб приєднатися до однокласників за сніданком.

Якщо Гаррі розгорне Папірець-2 і побачить на ньому два числа, він їх перемножить.

Якщо їхній добу́ток дорівнюватиме 181 429, Гаррі просто напише ці два числа на Папірці-1 і надішле його назад у часі; інакше додасть два до другого числа й запише нову пару чисел на Папірці-1. Хіба що так друге число перевищить 997 — тоді він додасть два до першого числа й запише 101 як друге.

А якщо побачить на Папірці-2 «997 х 997», то залишить Папірець-1 чистим.

Отже, єдиною можливою стабільною часовою петлею виявиться та, в якій Папірець-2 міститиме два прості множники числа 181 429.

У разі успіху Гаррі матиме змогу доходити будь-яких розвʼязків, що їх легко перевірити, проте складно знайти. Він не просто пересвідчиться, що P = NP, із часоворотом цей трюк навіть загальніший. Завдяки йому можна буде зʼясовувати комбінації для замків, паролі всіх видів. Чи й відшукати вхід до Таємної кімнати Слизерина, якщо вдасться вигадати якийсь систематичний спосіб опису всіх місць у Гоґвортсі. Просто неймовірне махлярство, навіть як на Гарріну мірку.

Тремкими руками він підняв Папірець-2 і розгорнув його. Там було написано дещо нерівним почерком:

НЕ ГРАЙСЯ З ЧАСОМ

Дещо нерівним почерком він вивів на Папірці-1: «НЕ ГРАЙСЯ З ЧАСОМ», охайно згорнув його й вирішив не ставити більше ніяких по-справжньому геніальних дослідів над часом, доки йому не виповниться принаймні пʼятнадцять років.

Наскільки Гаррі знав, це був найстрашніший результат досліду за всю історію науки.

Зосередитися на читанні підручника протягом наступної години виявилося непросто.

Так почався його четвер.


Четвер.

15:32, якщо бажаєте подробиць.

Гаррі й решта хлопців-першокласників зібралися назовні на травʼяному полі, де поруч із гоґвортським запасом мітел на них чекала мадам Гуч. У дівчат заняття з польотів відбувалися окремо. Видається, з якоїсь причини ті не хотіли навчатися літати на мітлах у присутності хлопців.

Гаррі весь день був якимось стуманілим. Його ніяк не полишали роздуми: як з-поміж безлічі (як він тепер розумів) можливих варіантів було обрано саме цю стабільну часову петлю.

І ще: серйозно, мітли? Він літатиме, по суті, на відтинку лінії? Хіба це не найменш стабільна форма, що її тільки можна знайти, якщо не брати до уваги спроби втриматися на точці-стрибунці? Хто спинився на цьому проєкті літального пристрою з усіх можливих? Гаррі сподівався був, що це лише такий вираз, але ні — вони стояли перед чимось, що для всього світу мало вигляд звичайнісіньких деревʼяних хатніх мітел. Може, хтось просто прикипів був до цієї ідеї та виявився не в змозі розглянути будь-що інше? Річ мусила бути в цім. Просто неможливо, щоб оптимальні проєкти для підмітання й літання збігалися, якщо працювати над ними з чистого аркуша.

Стояла погожа днина з яскраво-блакитним небом і блискучим сонцем, що так і лізло в очі й заважало роздивитися бодай щось, коли ти намагався літати. Земля була затишною й сухою, на запах здавалася добре обпаленою, а сприймалася чомусь дуже, дуже твердою під Гарріним взуттям. Він невпинно нагадував собі: очікується, що найменший спільний знаменник одинадцятирічних навчиться літати, тож навряд чи це виявиться надто складно.

 — Простягніть праву руку над своєю мітлою, чи ліву, якщо ви шульга, — звеліла мадам Гуч, — і скажіть: «Гоп!».

 — ГОП! — заволали всі.

Мітла енергійно підстрибнула до Гарріної долоні, через що він опинився на чолі класу, хоч раз. Очевидно, що проказати «гоп!» було куди складніше, ніж здавалося: більшість мітел перекочувалася по землі чи намагалася відповзти від своїх майбутніх вершників.

(Звісно, Гаррі готовий був закластися на гроші, що раніше того дня Герміона під час своєї спроби впоралася принаймні не гірше за нього. Не існувало нічого, що він міг опанувати з першої спроби, що не далося б легко Герміоні. Та якщо все ж таки існувало, але виявиться, що це катання на мітлах замість чогось інтелектуального, то Гаррі просто помре.)

Знадобився деякий час, щоб усі прикликали до себе спорядження. Мадам Гуч показала їм, як сідати на мітлу, і ходила полем, перевіряючи, чи міцно тримають учні свої мітли, і виправляючи їхні пози. Очевидно, навіть тих небагатьох дітей, що їм дозволяли літати вдома, не навчили робити це правильно.

Мадам Гуч проінспектувала поле хлопців і кивнула:

 — А тепер, після мого свистка, щосили відштовхуйтеся від землі.

Гаррі ковтнув слину в спробі вгамувати нудотне відчуття в шлунку.

 — Міцно тримайте мітли, підніміться на метр чи два, а тоді відразу приземляйтеся, нахилившись трохи вперед. Слухайте свисток! Один!.. Два!..

Одна з мітел здійнялася в небо, від неї лунали крики хлопчика — нажахані, не радісні. Набираючи висоту, той обертався зі страшенною швидкістю, лише подеколи можна було розгледіти його бліде обличчя.

Повільно, ніби уві сні, Гаррі зістрибнув із мітли й намацав чарівну паличку, хоч і не знав, що з нею робитиме. Він відвідав рівно два заняття з чарів, і на останньому з них навчали левітувати предмети, проте лише третина Гарріних спроб виконати це закляття завершилася успішно. А застосувати його до цілої людини він аж ніяк би не спромігся…​

«Якщо в мені є якась прихована сила, хай вона проявиться ЗАРАЗ!».

 — Назад, хлопче! — гукнула мадам Гуч (що, безперечно, було найменш корисною інструкцією у світі для гамування неконтрольованої мітли від інструкторки з польотів; цілковито автоматична частина Гарріного мозку додала мадам Гуч до його реєстру дурнів).

І хлопця скинуло з мітли.

Здавалося, що він падав дуже повільно. Спершу.

 — Вінґардіум Левіоза! — залементував Гаррі.

Закляття не вдалося. Він відчув, що не вдалося. Відтак пролунав глухий удар і далекий хрускіт. Хлопчик купою лежав у траві обличчям додолу.

Гаррі сховав паличку й побіг уперед якомога швидше. Він дістався місця падіння водночас із мадам Гуч, засунув руку до капшучка й спробував згадати о господи як воно називалося а начхати нехай просто:

 — Аптечка!

І ось вона опинилася в його руці й…​

 — Зламав запʼясток, — сказала мадам Гуч. — Заспокойся, хлопче, він лише зламав запʼясток!

Гаррін розум ментально загальмував і вийшов із режиму паніки. Навпроти нього лежав відкритий «Набір цілителя для надзвичайних ситуацій плюс», а пальці стискали шприц із рідким вогнем, що, якби хлопець зламав шию, мав насичувати його мозок киснем.

 — Е-е…​ — доволі нерішуче озвався Гаррі; його серце гупало так, що він майже не чув свого важкого дихання. — Зламана кістка…​ точно…​ Зрощувальна стрічка?

 — Це лише в крайному разі, — гаркнула мадам Гуч. — Прибери це, з ним нічого страшного.

Вона схилилася над потерпілим і подала йому руку:

 — Давай, хлопче, підводься, усе гаразд.

 — Ви ж не збираєтеся знову посадити його на мітлу? — жахнувся Гаррі.

Мадам Гуч кинула на нього лютий погляд:

 — Звісно, ні!

Вона поставила хлопця на ноги, тримаючи за здорову руку, — Гаррі шоковано впізнав у ньому Невіла Лонґботома, знову, та що з ним не так? — і обернулася до дітей, що спостерігали:

 — Щоб ніхто навіть не рухався, доки я не заведу цього хлопця до лікарні! Залиште мітли на місці, якщо не хочете, щоб вас вигнали з Гоґвортсу швидше, ніж ви зможете вимовити «квідич»! Ходімо, любий.

І мадам Гуч пішла з Невілом, що вчепився у запʼясток і старався стримувати схлипування.

Коли вони вийшли за межу чутности, один зі слизеринців почав хихотіти, що здійняло хвилю смішків серед інших.

Гаррі обернувся до них — видавалося слушним запамʼятати деякі обличчя — і побачив Драко, що крокував у його бік у супроводі містерів Креба й Ґойла. Містер Креб не всміхався. На відміну від містера Ґойла. Драко добре вдавалося контролювати себе, хоч його лице іноді й посіпувалося, з чого Гаррі зробив висновок: він вважав цей інцидент невимовно веселим, але не вбачав жодної політичної переваги в тому, щоб розреготатися зараз, а не пізніше в слизеринських підземеллях.

 — Ну, Поттере, — звернувся Драко тихим, ледь чутним голосом. Його обличчя досі мало цей украй контрольований вираз і подеколи сіпалося. — Якщо хочеш скористатися обставинами для демонстрації своїх лідерських якостей, варто створювати враження, ніби ти цілковито володієш ситуацією, а не, наприклад, ніби ти в цілковитій паніці. То я так, між іншим.

Містер Ґойл гигикнув, а Драко застережливо на нього зиркнув:

 — Проте, напевно, ти однаково заробив декілька балів. Допомога з набором цілителя потрібна?

Гаррі відвернувся й поглянув на аптечку:

 — Гадаю, я впораюся.

Він поклав шприц на місце, клацнув защіпками й підвівся. Саме коли Гаррі згодовував набір моковому капшучкові, підійшов Ерні Макмілан.

 — Дякую, Гаррі Поттере, від імені Гафелпафу, — офіційно промовив Ерні. — Це була добра спроба й добра думка.

 — Направду добра думка, — протягнув Драко. — Чому ніхто з Гафелпафу не схопився за палички? Можливо, якби ви всі допомогли, а не лише Поттер, то його вдалося б упіймати. Хіба гафелпафці не тримаються купи?

 — Ми не подумали про це тоді…​ — видавалося, Ерні не міг вирішити: розізлитися йому чи померти від сорому.

 — А-а, не подумали. Гадаю, саме тому краще мати за друга одного рейвенкловця, ніж усіх гафелпафців.

Трясця, і як тепер Гаррі виплутатися…​

 — Ти не допомагаєш, — спокійно втрутився він, сподіваючись, що Драко зрозуміє це як «ти заважаєш моїм планам, будь ласка, стули пельку».

 — Гей, що це? — містер Ґойл нахилився над травою й підняв щось розміром із великий мʼячик-стрибунець — скляну кулю з вихором білого туману всередині.

Ерні кліпнув:

 — Невілів нагадайко!

 — Що таке нагадайко? — запитав Гаррі.

 — Він червоніє, якщо ти щось забув, — пояснив Ерні. — Щоправда, не каже, що саме. Дай сюди, будь ласка, — він простяг руку, — я поверну його Невілові пізніше.

Раптом мармизу містера Ґойла розтягнула посмішка. Він крутнувся на місці й помчав геть. Ерні на якусь мить аж заклякнув від подиву.

 — Гей! — вигукнув він і погнався за містером Ґойлом, що схопив мітлу, заскочив на неї одним плавним рухом і злетів у повітря.

У Гаррі щелепа відпала. Хіба мадам Гуч не попереджала була, що за це його виключать?

 — Телепень! — прошипів Драко.

Він уже роззявив рота, щоб крикнути, як його випередив Ерні:

 — Гей! Це Невілове! Віддай!

Слизеринці заплескали й загуготіли, і Драко різко зціпив зуби. Гаррі вловив раптову нерішучість на його обличчі.

 — Драко, — тихо мовив він, — якщо ти не накажеш цьому недоумкові повернутися на землю, вчителька прийде й…​

 — Дожени й забери, гафелпухлю! — піддразнив містер Ґойл, і слизеринці схвально загукали.

 — Не можу! — прошепотів Драко. — Усі слизеринці вирішать, що я слабак!

 — А якщо містера Ґойла виключать, — прошипів Гаррі, — то твій батько вирішить, що ти бовдур!

Дракове обличчя спотворила агонія.

А тоді…​

 — Гей, слизерслизню, — прокричав Ерні, — невже ніхто тобі не казав, що гафелпафці тримаються купи? Палички до бою, Гафелпафе!

І ось уже купа чарівних паличок вказує в напрямку містера Ґойла.

Ще три секунди…​

 — Палички до бою, Слизерине! — відгукнулося десь зо пʼять різних слизеринців.

І ось купа паличок вказує в напрямку гафелпафців…​

Ще дві секунди…​

 — Палички до бою, Ґрифіндоре!

 — Зроби щось, Поттере! — пошепки благав Драко. — Не я це маю зупинити, а ти! Буду винен тобі послугу, тільки вигадай щось, ти ж у нас начебто геній?

Гаррі зрозумів, що приблизно за пʼять із половиною секунд хтось начаклує шумерський простий удар, а коли все завершиться й учителі покінчать із виключеннями, із хлопців-першокласників залишаться лише рейвенкловці.

 — Палички до бою, Рейвенклове! — закли́кав Майкл Корнер, якому, вочевидь, не вистачало халепи на свою голову.

 — ҐРЕҐОРІ ҐОЙЛЕ! — зарепетував Гаррі. — Я кидаю тобі виклик на змагання за право володіння Невіловим нагадайком!

Миттю запанувала тиша.

 — Та невже? — Драко надав своєму голосові такої гучної манірности, якої Гаррі ще не чув. — Звучить цікаво. Що за змагання, Поттере?

Ем…​

Натхнення покинуло Гаррі після слова «змагання». Що за змагання?.. Він не міг запропонувати шахи, адже Дракова згода на таке здавалася б чудернацькою. Армрестлінг теж не варіант — містер Ґойл місця мокрого від нього не залишить…​

 — Як щодо такого? — голосно мовив Гаррі. — Ґреґорі Ґойл і я станемо на віддалі один від одного, нікому не вільно буде до нас підходити. Ані ми, ані хтось інший не матиме права використовувати палички. Ані я, ані він не зрушимо з місця. Якщо я зумію торкнутися Невілового нагадайка, то Ґреґорі Ґойл поступиться всіма претензіями на той, що тримає в руках, і віддасть його мені.

Протягом чергової тиші обличчя присутніх замість полегшених стали спантеличеними.

 — Хе, Поттере! — гучно сказав Драко. — Я б подивився, як ти таке втнеш! Містер Ґойл приймає виклик!

 — Починаймо! — звелів Гаррі.

 — Що, Поттере? — прошепотів Драко, якимось дивом навіть не ворухнувши губами.

Гаррі не знав, як відповісти, не ворухнувши своїми.

Учні ховали палички, а містер Ґойл граційно приземлився, хоч і мав доволі спантеличений вигляд. Деякі гафелпафці рипнулися було в його напрямку, проте Гаррін надзвичайно благальний погляд спинив їх.

Гаррі пішов до містера Ґойла й став за декілька кроків від нього — якраз щоб вони не могли сягнути один одного. Він повільно й урочисто прибрав паличку, усі інші відступили.

Гаррі ковтнув. Він приблизно знав, що хотів зробити, але все треба було влаштувати так, щоб ніхто не зрозумів, як йому це вдалося…​

 — Гаразд. А зараз…​ — Гаррі глибоко вдихнув, підняв руку й наготувався клацати пальцями. Усі, хто чув про пироги (тобто майже всі), скрикнули. — Я звертаюся до божевілля Гоґвортсу! Щастя-щастя, бах-бах, твань-твань-твань! — він клацнув пальцями.

Багато хто здригнувся.

Однак нічого не відбулося.

Гаррі дав тиші розтягнутися, згуснути, доки…​

 — Ем…​ Це все? — поцікавився хтось.

Гаррі глянув на порушника тиші:

 — Подивися перед собою. Чи бачиш ти клаптик оголеного ґрунту, без трави?

 — Ем, так, — підтвердив ґрифіндорець (Дін Якось-там?).

 — Копай там, — на цім слові Гаррі здобув купу недовірливих поглядів.

 — Е-е, нащо? — здивувався Дін Якось-там.

 — Просто зроби це, — стомлено порадив Террі Бут. — Немає сенсу питати чому, повір мені.

Дін Якось-там став на коліна й узявся черпати землю. Приблизно за хвилину він підвівся:

 — Нічого немає.

Гм. Гаррі планував був повернутися в часі й зарити мапу скарбів, що приведе до іншої мапи скарбів, що приведе до Невілового нагадайка, який він покладе туди після того, як отримає його від містера Ґойла. Тоді йому спав на думку куди простіший спосіб, що теж не надто загрожуватиме таємниці часоворота.

 — Дякую, Діне! — голосно сказав Гаррі. — Ерні, тобі не складно пошукати коло місця, де впав Невіл, чи немає там його нагадайка?

Спантеличення в натовпі дедалі посилювалося.

 — Просто зроби це, — промовив Террі Бут. — Він пробуватиме й пробуватиме, доки щось не спрацює, і найстрашніше, що…​

 — Мерліне! — скрикнув Ерні, високо тримаючи Невілів нагадайко. — Він тут! Саме там, де впав Невіл!

 — Що? — закричав містер Ґойл. Він подивився вниз і побачив…​ що досі стискає в руках Невілів нагадайко.

Запала довга мовчанка.

 — Е-е, — озвався Дін Якось-там. — Це ж неможливо, чи не так?

 — Це неузгодженість у сюжеті, — відповів Гаррі. — Я став досить дивним, щоб відволікти всесвіт на мить, і той забув, що Ґойл уже підібрав нагадайко.

 — Ні, зачекай, тобто, це цілковито неможливо…​

 — Перепрошую, а ми хіба не стоїмо тут усі для того, щоб навчитися літати на мітлах? Саме для цього. Тож замовкни. Хай там як, щойно я торкнуся Невілового нагадайка, змагання завершиться: Ґреґорі Ґойл поступиться всіма претензіями на той, що в нього в руках, і віддасть його мені. Такими були умови, памʼятаєте? — він подав знак Ерні. — Просто підкоти його сюди, бо ніхто не має підходити до мене близько, гаразд?

 — Стривайте! — гукнув один зі слизеринців, Блез Забіні, навряд чи Гаррі забуде це імʼя. — Звідки нам знати, що цей нагадайко Невілів? Ти міг просто підкинути туди іншого…​

 — Сила Слизерину в ньому велика, — Гаррі усміхнувся. — Даю слово чести, що Ерні тримає Невілів нагадайко. Без коментарів щодо того, що в руках у Ґреґорі Ґойла.

 — Мелфою! — Забіні повернувся до Драко. — Ти не можеш дозволити, щоб це зійшло йому з рук…​

 — Стули пельку, ти, — гримнув містер Креб, що стояв позаду Драко. — Містер Мелфой не потребує твоїх вказівок!

Хороший посіпака.

 — Я закладався з Драко зі шляхетного й найдавнішого роду Мелфоїв, а не з тобою, Забіні. Я зробив те, що містер Мелфой бажав побачити. А остаточне рішення щодо переможця залишаю на розсуд містера Мелфоя, — Гаррі схилив голову в напрямку Драко й трохи здійняв брови. Цього має вистачити, щоб той не втратив обличчя.

Знову тиша.

 — Ти даєш слово, що це направду Невілів нагадайко? — запитав Драко.

 — Так. Саме його я поверну Невілові й саме він від початку був у Невіла. А той, що тримає Ґреґорі Ґойл, заберу собі.

 — Тоді я не братиму під сумнів слово шляхетного роду Поттерів, — Драко рішуче кивнув, — хай як це все дивно. Шляхетний і найдавніший рід Мелфоїв теж дотримується слова. Містере Ґойл, віддай містерові Поттеру…​

 — Гей! — не вгавав Забіні. — Він ще не виграв, він не торкнувся…​

 — Лови, Гаррі! — Ерні кинув нагадайка.

Гаррі легко впіймав його в повітрі — він завжди мав чудові рефлекси.

 — Ось, — оголосив він, — я переміг…​

Гаррі затнувся. Усі розмови вщухли.

Багряно-червона куля сяяла в його долоні, палахкотіла, ніби мініатюрне сонце, відкидуючи на землю тіні посеред білого дня.


Четвер.

17:09, якщо бажаєте подробиць. У кабінеті професорки Макґонеґел після заняття з польотів. (І додаткової години, що її Гаррі вже встиг втиснути.)

Професорка Макґонеґел сиділа на своєму ослінчику. Гаррі навпроти неї почувався, мов на пательні.

 — Професорко, — напружено пояснював Гаррі, — Слизерин наставив чарівні палички на Гафелпаф, Ґрифіндор — на Слизерин, якийсь недоумок закли́кав Рейвенклов готуватися до бою, і я мав лише пʼять секунд, щоб не дати ситуації вибухнути аж до неба! Це все, що мені вдалося вигадати!

Професорка Макґонеґел мала втомлений і злий вигляд:

 — Не можна застосовувати часоворот у такий спосіб, містере Поттер! Невже концепція секретности недосяжна вашому розумінню?

 — Ніхто не знає, як я це втнув! Усі просто гадають, що я здатен творити дива, клацнувши пальцями! Я вже робив інші чудернацькі штуки, що їх навіть часоворот не пояснює, і робитиму таке й надалі, тож цей випадок не виділятиметься! Я не міг вчинити інакше, професорко!

 — Ви могли вчинити інакше! — гаркнула та. — Все, що потрібно було, — це повернути на землю анонімного слизеринця й переконати інших заховати палички! Ви могли запропонувати зіграти у вибухові карти, але ж ні — вам припекло так обурливо й даремно використати часоворот!

 — Це все, що мені вдалося вигадати! Я навіть не знаю, що таке вибухові карти, шахи відпадали — жодного шансу, що на них погодилися б, а якби я вибрав армрестлінг, то програв би!

 — Значить, ви мали вибрати армрестлінг!

 — Але ж я тоді програв би…​ — Гаррі закліпав і затнувся.

Заступниця директора видавалася дуже розлюченою.

 — Вибачте, професорко Макґонеґел, — тихо мовив він. — Я справді не подумав про це, хоч і мав би. Ви маєте рацію. Це було б геніально, якби це спало мені на думку, проте я просто взагалі не подумав про це…​

Гаррі затихнув, раптово усвідомивши, що насправді існувало чимало інших варіантів. Він міг залишити вибір змагання за Драко, міг запитати в натовпу…​ Це застосування часоворота було обурливим і даремним. Перед ним простягалося просто море можливостей, чому ж тоді він спинився саме на цій?

Тому що побачив був спосіб виграти. Відвоювати неважливу дрібничку, що її вчителі однаково забрали б у містера Ґойла.

Намір виграти. Ось що захопило його було.

 — Вибачте, — повторив Гаррі. — За мою пиху й дурість.

Професорка Макґонеґел потерла чоло рукою. Частина її злости ніби випарувалася, однак суворість із голосу нікуди не ділася:

 — Ще одна така витівка, містере Поттер, і ви повернете часоворот. Ви мене зрозуміли?

 — Так, — запевнив Гаррі. — Я розумію, і мені прикро.

 — У такому разі вам дозволено поки що його залишити. А з огляду на розмір погрому, який ви й справді відвернули, я не зніматиму з Рейвенклову очок.

«До того ж ви не змогли б пояснити причини, з якої їх зняли». Однак Гаррі вистачило розуму не бовкнути цього вголос.

 — Що важливіше, чому нагадайко тоді так спрацював? — запитав Гаррі. — Чи може це означати, що мене забуттятили?

 — Це й для мене загадка, — повільно відповіла професорка Макґонеґел. — Якби все було так просто, гадаю, їх би використовували в судах, але такого не практикується. Я спробую дізнатися більше, містере Поттер, — вона зітхнула. — Можете йти.

Гаррі почав підводитися з місця, однак зупинився:

 — Ем, перепрошую, я хотів ще дещо повідомити вам…​

Вона ледь помітно здригнулася:

 — Що таке, містере Поттер?

 — Це щодо професора Квірела…​

 — Впевпевна, що це дрібниця, — похапцем обірвала його професорка Макґонеґел. — Звісно, ви чули, як директор велів учням не турбувати нас неважливими скаргами на професора захисту?

 — Але ж це може бути важливим, — спантеличився Гаррі. — Вчора в мене раптом виникло лиховісне передчуття…​

 — Містере Поттер! У мене теж виникло лиховісне передчуття! І моє лиховісне передчуття попереджає, що краще вам не завершувати цього речення!

Гаррі заклякнув із роззявленим ротом. Професорка Макґонеґел досягла свого — із нього не вирвалося ані слова.

 — Містере Поттер, якщо ви дізналися про професора Квірела щось, на вашу думку, цікаве, будь ласка, не соромтеся не ділитися цим ані зі мною, ані з будь-ким іншим. Тепер, гадаю, ви забрали достатньо мого цінного часу…​

 — Це не схоже на вас! — обурився Гаррі. — Даруйте, проте це здається неймовірно безвідповідальним! Я чував про якесь прокляття на посаді захисту, і якщо вам заздалегідь відомо, що щось піде не так, я гадав, що ви будете насторожі…​

 — Піде не так, містере Поттер? Я дуже сподіваюся, що цього не трапиться, — її обличчя не виражало жодної емоції. — Після того як торік професора Блейка впіймали в шафі з не менш ніж трьома слизеринцями-пʼятикласниками, а позаторік професорка Самерс викладала настільки погано, що її учні вважали ховчика якимось різновидом меблів, було б катастрофою довідатися зараз про якусь проблему з надзвичайно компетентним професором Квірелом. Боюся, що в такому разі більшість наших учнів провалить СОВи й НОЧІ із захисту.

 — Зрозуміло, — Гаррі повільно це все перетравлював. — Інакше кажучи, хай що не так із професором Квірелом, ви відчайдушно не бажаєте знати про це до кінця навчального року. А оскільки нині лише вересень, він може вбити премʼєр-міністра в прямому етері — ви й це проігноруєте.

 — Впевнена, — професорка Макґонеґел пильно на нього дивилася, — що ніхто не чув, щоб я таке стверджувала. У Гоґвортсі ми прагнемо запобігати будь-чому, що загрожує навчальним досягненням учнів.

«Як-от першокласникам-рейвенкловцям, що не вміють тримати язика за зубами».

 — Гадаю, я цілковито вас зрозумів, професорко Макґонеґел.

 — О, сумніваюся, містере Поттер. Дуже сумніваюся, — вона нахилилася вперед, її обличчя посуворішало. — Оскільки ми з вами вже обговорювали куди делікатніші речі, я буду відвертою. Ви й лише ви повідомили про це незбагненне лиховісне передчуття. Ви й лише ви ніби магніт для хаосу такої сили, якої я ще не бачила. Після нашої маленької подорожі на алею Діаґон, а також Сортувального Капелюха, а також сьогоднішнього невеличкого епізоду перед моїми очима так і стоїть картина, як я сиджу в кабінеті директора й вислуховую якусь веселу історію про професора Квірела, у якій ви й лише ви відіграли головну роль, і не залишається жодного іншого виходу, окрім як звільнити його. Я вже змирилася з цим, містере Поттер. Але якщо ця прикра подія відбудеться раніше за травневі і́ди, я підвішу вас до гоґвортської брами за ваші ж власні кишки, а носа натовчу вогняними жуками. Зараз ви цілковито мене зрозуміли?

Гаррі кивнув, вирячивши очі. Секунду потому:

 — А що мені буде, якщо це трапиться останнього дня шкільного року?

 — Геть із мого кабінету!


Четвер.

Щось було негаразд із четвергами в Гоґвортсі.

О 17:32 Гаррі стояв разом із професором Флитвіком перед величезним камʼяним гаргуйлем, що охороняв вхід до кабінету директора.

Щойно він повернувся був від професорки Макґонеґел до навчальних кімнат Рейвенклову, як якийсь учень сказав йому підійти до Флитвіка, а там Гаррі дізнався, що Дамблдор хотів із ним побалакати.

Гаррі з тривогою в серці запитав у професора Флитвіка, чи згадував директор, у чому річ. Той лише безпомічно знизав плечима.

Вочевидь, Дамблдор зронив був, що Гаррі ще замолодий для вимовляння слів могутности й божевілля.

«Щастя-щастя, бах-бах, твань-твань-твань?» — подумав Гаррі, проте не став говорити це вголос.

 — Не переймайтеся так, містере Поттер, — пискнув професор Флитвік десь із рівня Гарріних пліч.

(Гаррі почувався вдячним за гігантську пухнасту бороду вихователя свого гуртожитку: складно звикнути до вчителя, що має не тільки менший, ніж у тебе, зріст, та ще й вищий голос.)

 — Директор Дамблдор може здаватися трохи дивним, іноді навіть дуже дивним, а то й украй дивним, але він ніколи анітрохи не шкодив учням і, я певен, ніколи цього не зробить, — професор Флитвік обдарував Гаррі підбадьорливою усмішкою. — Просто ні на мить про це не забувайте — і не запанікуєте!

Це не допомагало.

 — Хай щастить! — пискнув професор Флитвік, схилився до гаргуйля й прошепотів щось, що Гаррі взагалі не розчув. (Звісно, ніхто не мав би потреби в паролях, якби хто завгодно міг їх підслухати.) Камʼяний гаргуйль відступив набік звичайним природним рухом, що шокувало Гаррі, адже весь цей час він скидався на суцільний нерухомий камінь.

За ним виднілася низка спіральних сходів, що повільно оберталися. У цьому було щось тривожно гіпнотичне, але найбільше тривожило те, що оберти спіралі не мали б нікуди приводити.

 — Нагору! — пискнув Флитвік.

Гаррі доволі нервово ступив на спіраль і виявив, що з якоїсь причини, яку його мозок відмовлявся уявляти, він почав рухатися вверх.

Гаргуйль із глухим стуком повернувся на місце, спіральні сходи все оберталися, а Гаррі все підіймався. Після доволі запаморочливого підйому він опинився перед дубовими дверима з мідним дверним молотком у формі грифона.

Він потягнувся й повернув ручку. Двері розчахнулися, і перед Гаррі постала найцікавіша кімната з усіх, що йому траплялося бачити за своє життя.

Там були дрібненькі металеві механізми, що дзижчали, цокали, повільно змінювали форму чи випускали невеличкі хмарки диму. Десятки посудин дивної форми із загадковими рідинами, що булькотіли, кипіли, сочилися, змінювали колір чи утворювали цікаві форми, які зникали за мить після того, як їх побачиш. Щось схоже на годинники з багатьма стрілками, що їх вкривали числа й символи, написані невідомими мовами. Браслет із лінзоподібним кристалом, що сяяв тисячами кольорів, і птах, що прилаштувався на золотій платформі, і деревʼяна чаша з чимось, що скидалося на кров. Інкрустована чорною емаллю статуя сокола. На портретах, що ними було завішано всі стіни, спали люди, а Сортувальний Капелюх недбало висів на одному з гачків вішалки для капелюхів поруч із двома парасолями й трійкою червоних лівих капців.

Посеред усього цього хаосу стояв чорний дубовий стіл, перед ним — дубовий ослінчик, а за ним — трон із купою подушок, що містив Албуса Персіваля Вулфрика Браяна Дамблдора. Його прикрашали довга срібна борода, капелюх у формі гігантського розчавленого гриба й щось, що з маґлівською погляду видавалося трьома яскравими рожевими піжамами.

Дамблдор усміхався, його яскраві очі шалено мерехтіли. Не без тривоги Гаррі всівся навпроти. Двері позаду зачинилися з гучним грюканням.

 — Привіт, Гаррі, — сказав Дамблдор.

 — Привіт, директоре, — відповів він.

Наче добрі друзяки, га? Може, він ще й зараз попросить називати його…​

 — Та що ти, Гаррі! «Директор» — це так офіційно. Клич мене просто Диром, щоб коротше.

 — Неодмінно, Дире.

Запала коротка мовчанка.

 — Знаєш, а ти перший, хто не відмовився від такої пропозиції.

 — Ем…​ — Гаррі намагався говорити спокійно, ігноруючи раптове погане відчуття в шлунку. — Перепрошую, ем, директоре, ви сказали мені звертатися до вас так, тож я…​

 — Будь ласка, Дир! — радісно вигукнув Дамблдор. — І немає причини так хвилюватися, я не викину тебе з вікна лише через одну помилку, спершу надам достатньо попереджень, якщо ти робитимеш щось не так! Крім того, важливо не те, як люди з тобою розмовляють, а те, що вони про тебе думають.

«Він ніколи не шкодив учням. Просто ні на мить про це не забувай — і не запанікуєш».

Дамблдор відкрив маленьку металеву коробочку з невеличкими жовтими пастилками й простяг її Гаррі:

 — Лимонного шербету?

 — Е-е…​ ні, дякую, Дире, — відмовився Гаррі.

«Чи вважається пригощання ЛСД завдаванням шкоди учневі, чи це з розділу невинних пустощів?».

 — Ви, ем, згадували, що я занадто молодий для вимовляння слів могутности й божевілля?

 — Безперечно, так воно і є! На щастя, слова могутности й божевілля було втрачено сім сторіч тому, тож ніхто нині й гадки не має, як вони звучать. То я просто зауважив був.

 — А-а…​ — Гаррі сидів, роззявивши рота, прекрасно усвідомлюючи цей факт. — Тоді чому ви мене кликали?

 — Чому? — повторив Дамблдор. — О, Гаррі. Якби я цілими днями тинявся туди й сюди, запитуючи, чому я роблю те, що роблю, то навряд чи б я мав час, щоб зробити бодай щось! А я доволі заклопотана людина, знаєш.

 — Так, — Гаррі з усмішкою кивнув, — список приголомшливий. Директор Гоґвортсу, головний маг Чарверсуду, верховний речник Міжнародної конфедерації чарівників. Вибачте, що питаю, але мені цікаво: чи можна додати більш ніж шість годин, якщо використовувати декілька часоворотів? Бо вражає, що ви встигаєте все це, маючи лише тридцять годин у добі.

Настала чергова невеличка мовчанка, протягом якої з Гарріного обличчя не сходила усмішка. Його переповнювла тривога, сильна тривога, власне, проте коли стало очевидно, що Дамблдор свідомо грається з ним, щось у ньому категорично відмовилося сидіти тут беззахисним дурником і приймати це.

 — Боюся, час не полюбляє надто розтягуватися, — сказав Дамблдор після павзи. — Та й ми самі ніби трохи завеликі для нього, тож відбувається невпинна боротьба за те, щоб розмістити наші життя в часі.

 — Ще б пак, — відповів Гаррі з похмурою урочистістю. — Саме тому краще якнайшвидше переходити до суті.

На мить Гаррі захвилювався, чи не перетнув він межі, як Дамблдор розсміявся.

 — Тоді перейдімо до суті, — директор нахилився вперед, через що його розчавлений грибокапелюх похилився, а борода протерла стільницю. — Гаррі, у понеділок ти зробив дещо, що навіть із часоворотом мало б бути неможливим. Якщо точніше, неможливим лише з часоворотом. Цікаво, звідки взялися ті два пироги?

Шквал адреналіну пройшовся тілом Гаррі. Йому допоміг був у цьому Плащ невидимости, той самий, що йому подарували в різдвяній коробці із запискою, яка попереджала: «Якщо Дамблдор побачить шанс заволодіти однією зі Смертельних реліквій, то зробить усе, щоб вона належала лише йому»…​

 — Природно припустити, — провадив далі Дамблдор, — що оскільки ніхто з присутніх першокласників не здатен на таке закляття, там був хтось іще, хтось невидимий. І якщо його ніхто не міг бачити, йому, звісно ж, легко було просто кинути пироги. Отже, можна запідозрити, що оскільки ти мав часоворот, невидимим був саме ти. А оскільки закляття розілюзнення далеко за межами твоїх нинішніх можливостей, ти мав плащ-невидимку, — Дамблдор по-змовницьки посміхнувся. — Чи на правильному я шляху, Гаррі?

Гаррі заклякнув. Він відчував, що відверта брехня не була розумним вибором і навряд чи допомогла б, але не міг вигадати нічого іншого.

Дамблдор дружньо махнув рукою:

 — Не хвилюйся, Гаррі, ти не зробив нічого поганого. Плащі-невидимки не заборонено правилами; гадаю, вони настільки рідкісні, що ніхто просто не став додавати їх до списку. Насправді мене цікавить геть інше.

 — О? — Гаррі видобув із себе найнормальніший голос, на який лише спромігся.

 — Розумієш, Гаррі, — очі Дамблдора сяяли від ентузіазму, — коли проходиш через кілька пригод, то починаєш розумітися на таких речах. Починаєш бачити закономірності, чути ритм світу. Починаєш відчувати підозри перед розкриттям таємниці. Ти — Хлопчик-Що-Вижив, і якось плащ-невидимка потрапив до твоїх рук за чотири дні після того, як ти відкрив для себе нашу чаклунську Британію. Такі плащі не продаються на алеї Діаґон, проте існує один, що здатен проторувати свій шлях до призначеного власника. Отже, мене не може не цікавити: чи є якась чудернацька можливість, що ти раптом знайшов не пересічний плащ-невидимку, а той самий Плащ невидимости, одну з трьох Смертельних реліквій, яка, подейкують, здатна заховати власника від погляду самої Смерти, — погляд Дамблдора став яскравим і палким. — Можна мені на нього подивитися, Гаррі?

Гаррі ковтнув слину. У його крові вирував цілий потік адреналіну, але користи з цього не було ніякої: перед ним сидів наймогутніший чарівник у світі, він не мав жодного шансу втекти за ці двері. Та й однаково не існувало такого місця в Гоґвортсі, де він міг би сховатися. Він от-от втратить Плащ, що передавався в родині Поттерів хтозна скільки поколінь…​

Дамблдор повільно відкинувся на спинку стільця, його очі згасли. Він був спантеличеним і трохи смутним:

 — Гаррі, якщо ти не хочеш, можеш просто відмовитися.

 — Можу? — пробелькотів Гаррі.

 — Звісно, — Дамблдорів голос став сумним і схвильованим. — Видається, ти боїшся мене. Дозволь запитати, що я такого зробив, щоб заслужити твою недовіру?

Гаррі ковтнув:

 — А ви можете дати якусь магічну присягу, що зобовʼяже вас не забирати мого плаща?

 — Незламну обітницю не марнують на такі дрібниці, — Дамблдор повільно похитав головою. — Крім того, якщо ти досі не знаєш такого закляття, то здобув би лише моє слово, що воно зобовʼязує. Але ж ти, безперечно, усвідомлюєш, що мені не потрібен твій дозвіл, щоб побачити Плащ. Я досить могутній, щоб отримати його самостійно, з мокового капшучка чи ні, — Дамблдор прибрав украй серйозного виразу. — Але я не робитиму цього. Плащ твій, Гаррі. Я не відберу його в тебе. Навіть щоб поглянути на мить, якщо ти вирішиш не показувати його мені. Це обіцянка й присяга. Якщо в мене виникне потреба заборонити тобі використовувати його в межах школи, то я вимагатиму, щоб ти поклав його до свого сховища в «Ґрінґотсі».

 — А…​ — Гаррі спробував угамувати потік адреналіну й міркувати розважливо. Він зняв моковий капшучок із пояса: — Якщо вам справді не потрібен мій дозвіл…​ то ви його маєте, — Гаррі протягнув капшучок Дамблдорові й надкусив губу, надіславши сигнал майбутньому собі на випадок, якщо його забуттятнуть.

Старий чарівник сягнув рукою в капшучок і безмовно дістав Плащ невидимости.

 — Ох, — видихнув Дамблдор. — Я мав рацію, — він набрав примарної чорної оксамитової тканини в долоню. — Йому сотні років, а він досі так само бездоганний, як і в день створення. Ми загубили так багато з нашого мистецтва протягом цих років, нині навіть я не здатен створити таку річ — ніхто не здатен. Я відчуваю його могутність — ніби відлуння в моєму розумі, ніби пісню, що її завжди співають, але ніхто не чує…​ — чарівник відірвав погляд від Плаща. — Не продавай його, не віддавай його нікому у володіння. Двічі подумай, перш ніж показати його комусь, і тричі — перш ніж викрити комусь, що це Смертельна реліквія. Стався до нього з повагою, адже це направду Річ Сили.

На мить обличчя Дамблдора стало замріяним…​ а тоді він повернув Плащ Гаррі. Той поклав його до капшучка.

 — Дозволь запитати ще раз, — директор знову посерйознішав. — Гаррі, у чому причина твоєї недовіри до мене?

Раптом Гаррі засоромився.

 — Разом із Плащем була записка, — тихо сказав він. — У ній було написано, що ви спробуєте забрати в мене Плащ, якщо дізнаєтеся про нього. Але я не знаю, хто її залишив, справді не знаю.

 — Розумію…​ — повільно промовив Дамблдор. — Ну, Гаррі, я не братиму під сумнів наміри людини, що залишила тобі цю записку. Цілком можливо, вони були якнайкращими, хтозна?.. Зрештою, вона дала тобі Плащ.

Гаррі кивнув, вражений таким милосердям і присоромлений різким контрастом із його власним ставленням.

 — Але, гадаю, ми з тобою фігури одного кольору в цій грі, — провадив далі старий чарівник. — Хлопчик, що нарешті завдав поразки Волдемортові, і стариган, що стримував його досить довго, щоб ти всіх врятував. Я не триматиму на тебе зла за твою обачливість, Гаррі. Усі ми маємо щосили старатися чинити мудро. Я лише прошу тебе подумати двічі й поміркувати ще тричі наступного разу, коли хтось порадить тобі не довіряти мені.

 — Вибачте, — Гаррі почувався жалюгідно, він фактично накинувся на Ґандальфа, а Дамблдорова доброта лише загострювала це почуття. — Не варто було не довіряти вам.

 — На жаль, Гаррі, у цьому світі…​ — старий чарівник похитав головою. — Я не можу стверджувати, що це не було мудро. Ти не знав мене. І, по правді, у Гоґвортсі є люди, яким краще не довіряти. Можливо навіть серед тих, кого ти називаєш друзями.

Гаррі ковтнув. Це звучало доволі зловісно.

 — Хто, наприклад?

Дамблдор підвівся зі стільця й взявся роздивлятися один зі своїх приладів — циферблат із вісьмома стрілками різної довжини. Невдовзі старий чарівник знову заговорив:

 — Він, напевно, здається тобі доволі чарівним. Ввічливим — принаймні до тебе. Розмовляє ґречно, можливо, навіть із захопленням. Завжди готовий допомогти, надати послугу, пораду…​

 — А-а, Драко Мелфой! — Гаррі полегшало, що йдеться не про Герміону абощо. — Та ні, ні-ні-ні, ви все не так зрозуміли: не він перетягує мене, а я його.

Дамблдор заклякнув біля циферблата:

 — Ти що?

 — Я збираюся перетягнути Драко Мелфоя з Темної сторони, — повторив Гаррі. — Ну, знаєте, зробити з нього хорошого хлопця.

Дамблдор випростався й обернувся до нього. Гаррі ще не доводилося бачити такого здивованого обличчя, особливо в людини з довгою срібною бородою.

 — Ти певен, — запитав старий чарівник по хвилі, — що він готовий до спокути? Боюся, хай що ти в ньому помітив, це не доброта, а лише твоє бажання бачити її там, а то й гірше — принада, наживка…​

 — Е-е…​ Та навряд чи, — заперечив Гаррі. — Маю на увазі, якщо він і намагається видавати себе за хорошого хлопця, то робить це вкрай кепсько. Річ не в тім, що Драко підійшов до мене весь такий чарівний, і я вирішив, що десь у глибинах його єства жевріє добро. Я цілеспрямовано його обрав, адже він спадкоємець роду Мелфоїв, а якщо когось і потрібно привести до спокути, то, безсумнівно, його.

Ліве око Дамблдора сіпнулося:

 — Ти збираєшся посіяти насіння любови й тепла в Драковому серці, бо думаєш, що спадкоємець Мелфоїв виявиться тобі корисним?

 — Не просто мені! — обурився Гаррі. — Усій чаклунській Британії, якщо вдасться! Та й він сам матиме щасливіше й психічно здоровіше життя! Слухайте, я маю не так уже й багато часу, щоб усіх перетягнути з Темної сторони, тож мушу думати, де Світло найшвидше здобуде найбільшу перевагу…​

Дамблдор засміявся. Засміявся куди сильніше, ніж Гаррі міг очікувати, майже зареготав. Це здавалося зовсім недоречним. Древньому могутньому чарівникові годиться посміюватися глибоко й розкотисто, а не надриватися зо сміху. Гаррі одного разу буквально впав був зі стільця, коли дивився фільм братів Марксів «Качиний суп», — саме так сильно Дамблдор зараз сміявся.

 — Це не настільки смішно, — зауважив Гаррі по деякому часі. Його знову взяв сумнів, чи в директора все гаразд із головою.

 — Ох, Гаррі, — Дамблдор із видимим зусиллям опанував себе. — Одним із симптомів хвороби під назвою мудрість є сміх над речами, що нікому більше не здаються кумедними, адже коли ти мудрий, то починаєш розуміти жарти! — старий чарівник витер сльози. — Ти ба. Ти ба. Зла воля завжди шкодить злу.

Гаррін мозок не відразу розпізнав знайомі слова…​

 — Гей, це ж цитата з Толкіна! Це сказав Ґандальф!

 — Насправді, Теоден.

 — Ви маґлівського роду? — шоковано запитав Гаррі.

 — Боюся, що ні, — Дамблдор знову усміхнувся. — Я народився на сімдесят років раніше, ніж ця книжка побачила світ, любе дитя. Але скидається на те, що в деяких питаннях мої учні маґлівського роду мислять однаково. Я зібрав щонайменше двадцять копій «Володаря перснів» і три повні колекції робіт Толкіна — і ціную їх усіх.

Дамблдор дістав паличку, підняв її та став у позицію:

 — Ти не пройдеш! Як тобі?

 — Ем, — Гаррін мозок майже зупинив роботу, — гадаю, вам бракує бальроґа.

А ще рожева піжама й схожий на розчавлений гриб капелюх анітрохи не допомагали.

 — Зрозуміло, — Дамблдор зітхнув і понуро прикріпив паличку до пояса. — Боюся, останнім часом у моєму житті було надзвичайно мало бальроґів. Самі лише зустрічі Чарверсуду, де я мушу щосили заважати будь-якій роботі, і офіційні вечері, на яких іноземні політики змагаються за звання найвпертішого дурня. А ще на людях треба бути загадковим, знати речі, що їх я в жодному разі не можу знати, висловлювати туманні твердження, зрозумілі лише заднім числом, та інші невеличкі вигадки, що ними могутні чарівники розважають себе після того, як випадуть із тієї частини закономірности, де вони були героями. До речі, Гаррі, я дещо для тебе маю. Дещо, що належало твоєму батькові.

 — Справді? Боже, хто б міг подумати.

 — А й справді. Гадаю, це дещо передбачувано, чи не так? — Дамблдорове обличчя стало врочистим. — Втім…​

Директор повернувся до свого стола й присів, висуваючи водночас одну з шухляд. Він заліз у неї обома руками й із деяким зусиллям дістав доволі великий і важкий на вигляд обʼєкт, відтак, гучно гупнувши, вивантажив його на дубовий стіл.

 — Це, — мовив Дамблдор, — камінь твого батька.

Гаррі втупився в цю річ. Вона була світло-сірою, безбарвною, нерівної форми, з гострими кутами й дуже скидалася на звичайнісінький великий камінь. Дамблдор поклав його найбільшою з усіх граней на стіл, проте той однаково нестабільно хитався.

Гаррі підвів погляд:

 — Це жарт, правда?

 — Ні, не жарт, — дуже серйозно похитав головою Дамблдор. — Я взяв його з руїн будинку Джеймса й Лілі в Ґодриковій Долині, де знайшов і тебе. І зберігав його відтоді й донині — аж до дня, коли зможу передати його тобі.

У суміші гіпотез, що слугувала Гаррі за модель світу, імовірність божевілля Дамблдора стрімко зростала. Однак все ще існували інші, досить імовірні альтернативи…​

 — Ем, а цей камінь магічний?

 — Наскільки мені відомо, ні, — відповів Дамблдор. — Але вкрай наполегливо раджу тобі завжди тримати його напохваті.

Гаразд. Напевно, Дамблдор божевільний, та якщо ні…​ Ну, було б надто соромно знехтувати порадою незбагненного старого чарівника й вскочити через це в халепу. Це значилося, либонь, четвертим номером у переліку «Сотні найочевидніших неправильних рішень».

Гаррі зробив крок уперед і поклав руки на камінь у спробі знайти якийсь кут, щоб підняти його й не порізатися.

 — Що ж, покладу його до капшучка.

 — Це може бути недостатньо напохваті, — насупився Дамблдор. — А що як твій моковий капшучок загубиться чи його вкрадуть?

 — Гадаєте, мені слід просто повсюди носитися з каменюкою?

 — Це може виявитися мудрим, — директор серйозно дивився на Гаррі.

 — Ем…​ — протягнув Гаррі. Камінь здавався доволі важким. — Гадаю, інші учні почнуть ставити питання.

 — Скажеш, що я так велів, — запропонував Дамблдор, — і з ніхто більше не розпитуватиме. Усі ж бо думають, що я божевільний, — його обличчя все ще зберігало цілковиту серйозність.

 — Якщо відверто, коли ви направо й наліво наказуєте учням носитися з каменюками, я можу зрозуміти, чому такі думки виникають.

 — Ох, Гаррі, — старий чарівник вказав жестом на загадкові прилади в кімнаті. — Коли ми юні, то віримо, що нам відомо все, а отже, якщо ми не бачимо чомусь пояснення, то думаємо, що його й не існує. З віком настає усвідомлення того, що весь всесвіт працює згідно з ритмом і логікою, навіть якщо самі ми не відаємо про них. Лише наше власне незнання здається нам божевіллям.

 — Реальність завжди підкоряється законам, — мовив Гаррі, — навіть якщо ми їх не знаємо.

 — Саме так. Розуміти це — а я бачу, що ти по-справжньому це розумієш — і є суттю мудрости.

 — Отже…​ Чому я маю носити цей камінь?

 — Власне, я не можу уявити собі жодної причини.

 — …​Не можете.

Дамблдор кивнув:

 — Проте лише те, що я не можу уявити собі причини, не означає, що її не існує.

Прилади собі цокали.

 — Добренько, я навіть не певен, чи варто це казати, проте це просто не є правильним методом роботи з нашим визнаним незнанням того, як влаштовано всесвіт.

 — Хіба? — старий чарівник видавався здивованим і розчарованим.

Гаррі мав чуття, що йому не перемогти в цій розмові, проте не вгавав:

 — Ні. Я навіть не знаю, чи існує офіційна назва для такої омани, та якби вибір був за мною, я назвав би її привілейованою гіпотезою чи якось так. Як би це пояснити…​ Ем…​ Припустімо, перед вами мільйон скриньок, лише в одній із яких є діамант, а також коробка, наповнена детекторами діамантів. Кожен детектор завжди спрацьовує в присутності діаманта й на половині порожніх скриньок. Якщо застосувати двадцять детекторів до всіх скриньок, то в середньому залишиться один хибний і один істинний кандидат. Це я до чого. Коли існує безліч можливих відповідей, більшість доказів потрібна лише для того, щоб з-поміж мільйонів варіантів звузити пошук до кількох — щоб узагалі звернути увагу на правдиву гіпотезу. Кількість доказів, яка потрібна, щоб розібратися з двома чи трьома правдоподібними кандидатами, набагато менша. Якщо ви без жодного доказу відразу віддаєте перевагу одній певній можливості й зосереджуєтеся на ній, ви нехтуєте більшою частиною роботи. Це наче…​ Наприклад, хтось скоїв убивство в місті-мільйоннику, де ви живете, а детектив пропонує: «Ну, якщо доказів ніяких немає, то чому б нам не розглянути варіант, що це зробив Мортімер Снодґрас?».

 — А це був він? — запитав Дамблдор.

 — Ні. Проте коли пізніше зʼясувалося, що вбивця мав чорне волосся, як і Мортімер, то всі такі: «О, схоже це таки зробив Мортімер». Тож із боку поліції було несправедливо щодо Мортімера фокусувати на ньому увагу без жодної підстави для підозр. Коли можливостей безліч, більша частина роботи полягає в тому, щоб лише звузити коло ймовірних відповідей — зауважити з-поміж них правильну. Не потрібно мати докази чи якісь офіційні доведення, що їх вимагають вчені чи суди, проте ви зобовʼязані мати якусь підказку, і ця підказка покликана виокремити саме цю можливість із мільйонів інших. Не можна просто взяти з повітря відповідь чи навіть вартий розгляду варіант. І має існувати мільйон інших речей, які я можу зробити, окрім як носитися з каменем мого батька. Лише те, що я не знаю чогось про всесвіт, не означає, що я не знаю, як треба думати з огляду на моє незнання. Правила міркування, коли є кілька ймовірностей, не менш непохитні, ніж закони старомодної логіки, і те, що ви щойно зробили, просто не дозволено. — Гаррі спинився на хвильку. — Хіба що, звісно, є якась підказка, про яку ви не згадуєте.

 — О, — Дамблдор задумливо постукав пальцем по щоці. — Цікавий аргумент, звісно, та хіба він не розпадається, якщо провести аналогію між мільйоном потенційних убивць, лише один із яких скоїв убивство, і вибором одного з напрямів дій, коли кожен із багатьох можливих напрямів дій може виявитися мудрим? Я не стверджую, що носити камінь твого батька — це найкращий із можливих напрямів дій, а лише, що мудріше це робити, ніж не робити.

Дамблдор знову сягнув рукою до тієї самої шухляди, проте цього разу копирсався всередині — принаймні здавалося, що його рука рухається.

 — Зазначу, — сказав він, доки Гаррі все намагався розібратися, що можна відповісти на цей цілковито неочікуваний контраргумент, — що серед рейвенкловців поширене помилкове уявлення, ніби всіх розумних дітей сортують туди, а в інших гуртожитках їх немає. Це не так. Опинитися в Рейвенклові означає, що тобою керує жага знань, а це зовсім не та ж якість, що бути розумним, — чарівник усміхнувся й схилився до шухляди. — Однак, ти справді здаєшся доволі розумним. Менше схожий на молодого героя, більше — на молодого загадкового древнього чарівника. Гадаю, я застосував неправильний підхід до тебе, Гаррі. Видається, ти здатен розуміти речі, що їх мало хто може збагнути. Тож я буду зухвалим і запропоную тобі деяку іншу родинну реліквію.

 — Невже…​ — Гаррі театрально набрав повітря, — мій батько…​ мав ще один камінь?

 — Перепрошую, проте я тут досі старіший і загадковіший за тебе. І якщо настане час для неочікуваного відкриття, то я його зроблю, красно дякую…​ Та де ж воно є!

Дамблдор просунув руку до шухляди далі, і ще далі. Ось уже його голова, плечі й верхня половина тіла зникли всередині — лише ноги стирчали, ніби шухляда їла його. Гаррі мимохіть замислився, скільки ж усього там містилося та яким би виявився повний інвентаризаційний опис.

Нарешті Дамблдор виліз із шухляди з обʼєктом своїх пошуків у руках і поклав його на стіл біля каменя. Це була вживана й пошарпана «Проміжна методика зіллєваріння» Лібатія Бориджа. Обкладинка зображала колбу з парою.

 — Це, — проголосив Дамблдор, — підручник твоєї матері з настоянок для пʼятого класу.

 — Що його я завжди маю носити із собою.

 — Що приховує страшну таємницю. Таємницю, розкриття якої може стати настільки руйнівним, що я змушений попросити тебе присягнути — і я вимагаю, щоб ти присягнувся серйозно, Гаррі, хай там що ти думаєш про це все, — ніколи не розповідати про це нікому й нічому.

Гаррі подивився на підручник своєї матері з настоянок для пʼятого класу, що, виявляється, приховував страшну таємницю.

Та ось халепа — він справді дуже серйозно ставився до таких клятв. Будь-яка обітниця ставала незламною, якщо її давав відповідний тип людини.

І…​

 — Мені хочеться пити, — озвався Гаррі, — а це зовсім недобрий знак.

Директор цілковито проігнорував можливість запитати щось про це туманне твердження.

 — Ти присягаєшся, Гаррі? — Дамблдор незмигно дивився на нього. — Інакше я не зможу тобі розповісти.

 — Так. Присягаюся.

Рейвенкловці мали загальновідомий недолік: неможливо відмовитися від такої пропозиції, інакше цікавість гризтиме до скону.

 — А я зі свого боку присягаюся: те, що я зараз скажу тобі, — правда.

Дамблдор розгорнув книжку на начебто випадковій сторінці, і Гаррі схилився над нею.

 — Бачиш ці примітки на берегах? — старий чарівник майже шепотів.

Гаррі трохи примружився. Пожовклі сторінки описували якесь зілля орлиної величі, багато інгредієнтів він узагалі не впізнавав, а їхні назви, видавалося, не походили від відомих йому мов. На берегах було нашкрябано: «Цікаво, що станеться, якщо додати кров тестрала замість чорниці?». Прямо під цим написом містилася відповідь іншим почерком: «Ти хворітимеш тижні й, можливо, помреш».

 — Бачу. І що?

 — Примітки цим почерком, — Дамблдор вказав на другий напис, все ще майже шепочучи, — належать твоїй матері. А цим, — він пересунув вказівний палець на перший напис, — мені. Я ставав невидимим і пробирався до її спальні, доки вона спала. Лілі гадала, що їх писала одна з її подружок, і вони неймовірно через це сварилися.

Саме цієї миті Гаррі усвідомив, що директор Гоґвортсу справді був божевільним.

 — Ти розумієш суть того, що я тобі щойно сказав, Гаррі? — Дамблдор серйозно на нього дивився.

 — Ем…​ — слова наче застрягали в Гарріній горлянці. — Перепрошую…​ я…​ не зовсім…​

 — Що ж, — Дамблдор зітхнув. — Гадаю, твоя кмітливість, зрештою, теж має свої межі. Удаймо, що я нічого не говорив?

 — Звісно, — Гаррі із застиглою усмішкою підвівся зі стільця. — Знаєте, вже доволі пізно, а я трохи зголоднів, тож спущуся я краще на вечерю.

Він хутко пішов до дверей і спробував їх відчинити, однак ручка не ворухнулася.

 — Ти робиш мені боляче, Гаррі, — пролунав директорів тихий голос з-за спини. — Невже ти навіть не розумієш, що це було знаком довіри?

Гаррі повільно обернувся.

Перед ним був дуже могутній і дуже ненормальний чарівник із довгою срібною бородою, вдягнений у капелюх у формі гігантського розчавленого гриба й щось, що з маґлівського погляду видавалося трьома яскравими рожевими піжамами, а позаду — двері, що наразі не працювали. Дамблдор видавався сумним і втомленим, ніби хотів спертися на чародійську патерицю, якої він не мав.

 — Це ж треба! Варто лиш один раз за сто десять років порушити закономірність і зробити щось інакше, як усі починають розбігатися, — старий чарівник скрушно похитав головою. — Я очікував від тебе більшого, Гаррі Поттере. Я чув, що твої власні друзі вважають тебе божевільним. Знаю, що вони помиляються. Та чи повіриш ти, що мене спіткала така сама доля?

 — Будь ласка, відчиніть двері, — Гаррін голос тремтів. — Якщо ви хочете, щоб я колись міг вам довіряти, відчиніть двері.

Він почув, як позаду розчахнулися двері.

 — Я планував сказати тобі ще дещо, та якщо ти зараз підеш, то нічого більше не дізнаєшся.

Подеколи Гаррі щиро ненавидів бути рейвенкловцем.

«Він ніколи не шкодив учням, — нагадав його внутрішній ґрифіндорець. — Просто ні на мить про це не забувай — і не запанікуєш. Ти ж не втечеш лише через те, що стає цікаво, чи не так?».

«Ти ж не можеш просто розсваритися з директором! — урезонювала його гафелпафська частина. — А що як він почне знімати очки з гуртожитку? Він може дуже ускладнити твоє шкільне життя, якщо вирішить, що ти йому не подобаєшся!».

А та частина, що її Гаррі не надто полюбляв, проте не міг змусити мовчати, розмірковувала над потенційними перевагами статусу одного з нечисленних друзів старого чарівника, який до того ж був директором, головним магом Чарверсуду й верховним речником Міжнародної конфедерації чарівників. І, на жаль, його внутрішній слизеринець перетягував на Темну сторону куди краще, ніж Драко, адже заманював речами на кшталт: «Бідолашний, йому, напевно, треба з кимось поговорити, га?», і: «Ти ж не хочеш, щоб натомість ця могутня людина довірилася комусь не такому доброчесному, як ти, га?», і: «Цікаво, якими неймовірними таємницями міг би Дамблдор із тобою поділитися, якби ти, знаєш, подружився з ним», і навіть: «Закладаюся, що в нього спра-а-авді цікаве зібрання книжок».

«Ви всі — купка недоумків», — подумав Гаррі про це збіговисько, проте наткнувся на одностайне вето всіх своїх «я».

Гаррі розвернувся, зробив крок до дверей, простягнув руку й нарочито зачинив їх знову. Ця жертва нічого йому не вартувала, якщо зважити на те, що він і так збирався залишитися. Та й Дамблдор однаково міг контролювати його рухи, але, можливо, це справить на нього враження.

Обернувшись, Гаррі побачив, що могутній божевільний чарівник знову всміхається й здається дружнім. Це було добре. Мабуть.

 — Будь ласка, не робіть такого більше. Мені не подобається почуватися, наче в пастці.

 — Вибач за це, Гаррі, — у Дамблдоровім голосі звучало щире каяття. — Проте було б страшенно немудро відпустити тебе без каменя твого батька.

 — Ну звісно! Як нерозважливо з мого боку — очікувати, що двері відчиняться до того, як я покладу сюжетні предмети до інвентаря.

Дамблдор усміхнувся й кивнув.

Гаррі підійшов до стола, перекрутив пасок так, щоб моковий капшучок опинився попереду, з деяким зусиллям спромігся підняти камінь своїми одинадцятирічними руками й взявся його згодовувати. Він відчував, як вага повільно танула, доки розширюване горлечко їло камінь, а гучна відрижка опісля прозвучала майже як скарга. Підручник його матері з настоянок для пʼятого класу (що й справді приховував досить страшну таємницю) невдовзі спіткала така сама доля.

А потім Гаррін внутрішній слизеринець зробив підступну пропозицію, як здобути прихильність директора, та ще й, на жаль, так бездоганно її сформулював, що завоював підтримку більшости рейвенкловської фракції.

 — Отже, — почав Гаррі. — Гм. Оскільки я й так тут тиняюся, чи не могли б ви провести невеличку екскурсію вашим кабінетом? Мені трохи цікаво, що це за речі.

Останні слова сміливо можна було вважати найсильнішим применшенням цього місяця. Старий чарівник поглянув на нього й, легенько посміхнувшись, кивнув.

 — Мені лестить твоя зацікавленість, проте, на жаль, тут мало що можна розповісти, — Дамблдор зробив крок до стіни. — Це портрети попередніх директорів Гоґвортсу, — він вказав на картину із зображенням сплячого чоловіка й обернувся. — Це мій стіл. Це моє крісло, — слова супроводжувалися кивками на відповідні предмети.

 — Перепрошую, — обірвав його Гаррі, — взагалі, я хотів би дізнатися про це, — він вказав на невеличкий куб, з якого долинало мʼяке й ритмічне булькотіння.

 — О, ці маленькі химерні штукенції? Вони були в комплекті з директорським кабінетом, я й гадки не маю про призначення більшости з них. Однак цей циферблат із вісьмома стрілками фіксує, скільки разів відьми-шульги, скажімо, чхають на території Франції. Ти не повіриш, як багато довелося попрацювати, щоб це зʼясувати. А ось цей із золотими дриґальцями — це мій власний винахід, і Мінерва ніколи в житті не здогадається, що він робить.

Дамблдор підійшов до вішака для капелюхів, доки Гаррі перетравлював це.

 — Тут у нас, звісно, Сортувальний Капелюх; ви вже знайомі, наскільки мені відомо. Він попрохав мене ніколи й нізащо не поміщати його на твою голову — ти лише чотирнадцятий учень в історії, про якого він таке сказав. Однією з них була Баба Яга, а про решту дванадцять я розповім, коли ти подорослішаєш. Це парасоля. Це ще одна парасоля.

Дамблдор зробив декілька кроків, став поруч із птахом на золотому помості й обернувся, тепер широко всміхаючись:

 — І, звісно, більшість відвідувачів мого кабінету бажає побачити Фоукса.

Гаррі підійшов. Він був доволі здивованим:

 — Це Фоукс?

 — Фоукс — це фенікс. Дуже рідкісні, дуже могутні магічні створіння.

 — Ем…​ — Гаррі схилив голову й втупився в крихітні чорні блискучі очиці, що не виявляли жодної ознаки могутности чи інтелекту.

 — Е-е-м-м-м…​ — знову протягнув він, доволі впевнений, що впізнав форму птаха. Помилитися тут було вкрай складно.

 — Е-е…​

«Скажи щось розумне! — загорланив його розум на себе. — Тільки не стій тут і не белькочи, наче якийсь недоумкуватий!».

«І що ж мені в біса слід сказати?» — гаркнув Гаррін розум у відповідь.

«Що завгодно!».

«Маєш на увазі, що завгодно, окрім того, що Фоукс — це курча?».

«Так! Що завгодно, тільки не це!».

 — Отже, ем, яка магія доступна феніксам, м-м?

 — Їхні сльози цілющі. Вони породження полумʼя, тож переміщатися на будь-які відстані їм не складніше, ніж вогню згаснути в одному місці й спалахнути деінде. Величезне навантаження вродженої магії швидко зістарює їхні тіла, а втім, якщо когось і можна в цьому світі назвати невмирущими, то саме цих створінь. Адже щоразу, як феніксове тіло більше не спроможне йому слугувати, він спалахує жертовним вогнем, залишаючи по собі пташеня або подеколи яйце.

Дамблдор підійшов ближче й похмуро огледів курча:

 — Гм…​ Якийсь він блідуватий.

Не встиг Гаррі цілковито усвідомити цю фразу, як курча вже палало. Воно відкрило дзьоба, проте навіть не встигло квокнути, перш ніж зачахнути й взятися попелом. Вогонь палахкотів недовго, яскраво й цілковито ізольовано: запаху горіння не відчувалося. За кілька секунд усе скінчилося, лишилася лише дрібна, жалюгідна купка попелу на золотому помості.

 — Не треба жахатися, Гаррі! Фоукс не постраждав.

Дамблдор опустив руку до кишені, а потім тією ж рукою покопирсався в попелі й показав маленьке жовтувате яйце:

 — Дивися, ось яйце!

 — О…​ Овва…​ Дивовижно…​

 — Але тепер нам справді варто переходити до справ, — Дамблдор залишив яйце в курячому попелі, повернувся до трону та всівся. — Зрештою, вже майже час вечеряти, а ми не хочемо використовувати наші часовороти.

У внутрішньому уряді Гаррі тривала відчайдушна боротьба. Слизеринець і гафелпафець перебігли на іншу сторону, коли побачили, що директор Гоґвортсу спалив курча.

 — Так, справи, — вимовили губи Гаррі. — А потім вечеря.

«Ти знову скидаєшся на недоумкуватого», — зауважив його внутрішній критик.

 — Що ж, — мовив Дамблдор. — На жаль, я маю зізнатися, Гаррі. Зізнатися й вибачитися.

 — Вибачення — це добре.

«Це взагалі не має сенсу! Що я верзу?».

 — Можливо, — старий чарівник зітхнув, — ти зміниш думку, коли все почуєш. Боюся, Гаррі, я маніпулював тобою все твоє життя. Це я передав тебе під опіку твоїх злих назва́них батьків…​

 — Мої назва́ні батьки не злі! — бовкнув Гаррі. — Маю на увазі, просто батьки!

 — Не злі? — Дамблдор здавався здивованим і розчарованим. — Анітрішечки не злі? Це не вкладається в закономірність…​

Внутрішній слизеринець волав на всю ментальну горлянку: «СТУЛИ ПЕЛЬКУ, ДУРНЮ, ВІН ЗАБЕРЕ ТЕБЕ ВІД НИХ!».

 — Ні, ні, — губи Гаррі завмерли в страшній гримасі, — я просто щадив ваші почуття, а взагалі, вони дуже злі…​

 — Невже? — директор нахилився вперед, уважно його роздивляючись. — А що вони роблять?

«Відповідай швидко».

 — Вони, ем, я повинен розвʼязувати посуд і мити задачі, і вони не дозволяють мені читати багато книжок, і…​

 — А, добре, радий це чути. — Дамблдор знову сперся на спинку стільця, сумно усміхаючись. — Тоді вибач мені за це. Про що це я? А, звісно. Мені прикро це казати, Гаррі, проте я відповідальний фактично за все погане у твоєму житті. Ти, напевно, дуже через це розізлишся.

 — Так, я дуже злий! Ар-р-р!

Внутрішній критик Гаррі миттєво присудив йому нагороду «За найгіршу акторську гру в історії часу».

 — Я просто хотів, щоб ти знав. Хотів сказати тобі якомога раніше, на випадок, якщо пізніше з одним із нас щось станеться, що мені справді, справді шкода. За все, що вже було, і все, що буде, — в очах старого чарівника зблиснули сльози.

 — І я дуже злий! Такий злий, що хочу прямо зараз піти, якщо вам більше ні́чого додати!

«Просто ЙДИ, доки він не спалив тебе!» — верескнули слизеринець, гафелпафець і ґрифіндорець.

 — Розумію. Тоді останнє. Гаррі, навіть не пробуй потикатися до забороненого коридору на четвертому поверсі. Тобі в жодному разі не вдасться пройти всі пастки, а я не хочу, щоб ти постраждав, намагаючись це зробити. Насправді, не думаю, що ти зможеш бодай відчинити перші двері, адже вони замкнені, а тобі невідоме закляття «Алогомора»…​

Гаррі крутнувся й дмухнув до виходу якомога швидше, дверна ручка повернулася без жодного опору. Він помчав униз спіральними сходами, хоч вони й крутилися, ледь не перечіпаючись через власні ноги. За мить він уже спустився, гаргуйль відступив, і Гаррі кулею вилетів зі сходів.


Гаррі Поттер.

Щось було негаразд із Гаррі Поттером.

Зрештою, четвер був у всіх, але ось це все, здавалося, коїлося лише з ним.

О 18:21 Гаррі Поттер, що кулею вилетів зі сходів й чимдуж пришвидшувався, налетів прямо на Мінерву Макґонеґел, коли та повертала з-за рогу дорогою до кабінету директора.

На щастя, ніхто не постраждав. Як пояснили були Гаррі трохи раніше того дня (коли він відмовився й близько підходити до мітли), бладжери для квідичу робили із суцільного заліза для того, щоб хоч якось зашкодити гравцям, адже зазвичай чарівники набагато легше витримували зіткнення, ніж маґли.

Гаррі й професорка Макґонеґел обидвоє опинилися на підлозі, а пергаменти з її рук — по всьому коридорі.

Запала жахлива, жахлива тиша.

 — Гаррі Поттере, — видихнула професорка Макґонеґел, що лежала на підлозі недалеко від Гаррі. Її голос перейшов майже на вереск: — Що ви робили в кабінеті директора?

 — Нічого! — пискнув Гаррі.

 — Ви розмовляли про професора захисту?

 — Ні! Дамблдор покликав мене до себе, дав мені цей великий камінь, сказав, що це камінь мого батька, і звелів усюди його носити!

Запала чергова жахлива тиша.

 — Зрозуміло, — вже трохи спокійніше промовила професорка Макґонеґел. Вона підвелася, обтрусилася й люто зиркнула на розметані пергаменти, що злетілися в охайний стосик і поквапом поверталися вздовж стіни коридору, ніби хотіли сховатися від її погляду. — Мої співчуття, містере Поттер. І вибачте, що сумнівалася у вас.

 — Професорко Макґонеґел, — його голос тремтів. Він відштовхнувся від підлоги, підвівся й поглянув на її надійне обличчя нормальної людини. — Професорко Макґонеґел…​

 — Так, містере Поттер?

 — Як гадаєте…​ мені варто носити повсюди камінь мого батька? — тихо запитав він.

 — Боюся, це між вами й директором, — вона зітхнула й завагалася. — Варто зазначити, що цілковито ігнорувати директора майже ніколи не буває мудро. Мені справді шкода, що перед вами така дилема, містере Поттер, і якщо я якось можу допомогти вам із рішенням, яке ви ухвалите…​

 — Ем…​ Насправді, мені щойно подумалося, що коли я знатиму як, то міг би трансфігурувати камінь на перстень і носити його на пальці. Якби ви могли навчити мене підтримувати таку трансфігурацію…​

 — Добре, що спершу ви спитали мене, — вона посуворішала. — Якби ви втратили контроль над трансфігурацією, зворотний процес відрізав би вам палець і, мабуть, розірвав руку навпіл. У вашому віці навіть перстень є завеликою ціллю для необмеженої в часі підтримки трансфігурації без серйозного виснаження вашої магії. Проте я можу замовити перстень з оправою для коштовного каменя — маленького коштовного каменя, що торкатиметься вашої шкіри. Тоді ви зможете почати тренуватися підтримувати безпечний обʼєкт, як-от зефір. Коли ви успішно підтримуватимете трансфігурацію протягом цілого місяця, навіть уві сні, я дозволю вам трансфігурувати, кгем, камінь вашого батька…​ — її голос затих. — Директор справді сказав…​

 — Так. Ем…​ гм…​

 — Це трохи дивно навіть для нього, — професорка Макґонеґел зітхнула, нагнулася й підняла стос пергаментів. — Мені шкода щодо цього, містере Поттер. Ще раз вибачте, що не довіряла вам. Проте тепер моя черга побачити директора.

 — О…​ Хай щастить, напевно. Е-е…​

 — Дякую, містере Поттер.

 — Ем…​

Професорка Макґонеґел підійшла до гаргуйля, нечутно вимовила пароль і ступила на спіральні сходи, що оберталися. Вона почала підійматися, гаргуйль почав повертатися на місце, і її вже майже не було видно…​

 — Професорко Макґонеґел, директор спалив курча!

 — Він що…​

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0