Розділ 17. У пошуках гіпотези

Ти завжди була Дж. К. Ролінґ.

Історична примітка: у римському календарі 15-й день березня, травня, липня й жовтня, а також 13-й день інших місяців називався “іди”.


 — Ти починаєш бачити візерунок, чути ритм світу.


Четвер.

Якщо треба точніше, двадцять чотири хвилини по сьомій ранку четверга.

Гаррі сидів на ліжку, а на його нерухомих руках валявся зошит.

Йому щойно спав на думку справді геніальний дослід.

Для цього доведеться відкласти на годину сніданок, проте саме на такий випадок у нього були злакові батончики. Ні, цю ідею безсумнівно треба перевірити прямо зараз, невідкладно, негайно.

Гаррі відклав підручник, вистрибнув з ліжка, прожогом оббіг ліжко, дістав печерний рівень валізи, збіг вниз сходами, і почав пересувати коробки. (Йому дійсно потрібно колись розпакуватися й придбати шафи, але зараз тривало змагання з Герміоною з читання підручників, і він вже відставав, отже часу на це не було.)

Гаррі знайшов потрібну книжку й побіг нагору.

Інші хлопці готувалися до сніданку у Великій Залі, а також до початку дня.

 — Перепрошую, чи не міг би ти дещо для мене зробити? — запитав Гаррі. Він гортав зміст доки говорив, знайшов номер сторінки з першими ста тисячами простих чисел, відкрив ту сторінку, і сунув книжку Ентоні Ґольдштейнові. — Вибери два тризначних числа з цього списку. Не кажи мені, що це за числа. Просто перемнож їх і скажи мені добуток. О, і ти не міг би перевірити розрахунки двічі? Будь ласка, переконайся як можеш, що отримав правильну відповідь, бо я не впевнений, що станеться зі мною чи всесвітом, якщо ти припустишся помилки при множенні.

Багато чого можна було зрозуміти про життя в цій спальні протягом кількох останніх днів, з того факту, що Ентоні навіть не спитав чогось на кшталт “Чого це ти раптом?” чи “Це видається дивним, чому ти питаєш?” чи “Як це, ти не впевнений, що станеться зі всесвітом?”.

Ентоні без жодного слова взяв книжку, дістав пергамент і перо. Гаррі, пританцьовуючи та підстрибуючи від нетерпіння, розвернувся на місці й заплющив очі, щоб точно нічого не бачити. Він взяв блокнот та механічний олівець і приготувався писати.

 — Гаразд, — сказав Ентоні, — сто вісімдесят одна тисяча чотириста двадцять девʼять.

Гаррі записав 181429. Він повторив те, що щойно записав, і Ентоні підтвердив, що все правильно.

Гаррі помчав назад до печерного рівня своєї валізи, поглянув на годинник (на годиннику було 4:28, що означало 7:28) і заплющив очі.

Десь тридцять секунд потому, Гаррі почув звук кроків, а потім звук того, як заїхав на місце печерний рівень валізи. (Гаррі не боявся задихнутися — автоматичні чари оновлення повітря були частиною того, що ти отримував, якщо купував справді гарну валізу. Ну чи магія не чудова? І навіть не треба хвилюватися через рахунки за електроенергію.)

І коли Гаррі розплющив очі, то побачив саме те, що сподівався — складений аркуш паперу, що його залишили на підлозі, подарунок від майбутнього себе.

Назвімо цей аркуш “папірець-2”.

Гаррі вирвав аркуш зі свого блокноту.

Назвімо це “папірець-1”. Це був, звісно, той самий аркуш паперу. Можна було навіть побачити, якщо пригледітися, що контури аркушів збігалися.

Гаррі прокрутив у розумі алгоритм, за яким він діятиме.

Якщо Гаррі розгорне папірець-2 й той буде порожнім, то він напише “101 x 101” на папірці-1, складе його, повчиться годину, повернеться в часі й кине папірець-1 (що відтоді стане папірцем-2), і вийде з печерного рівня, щоб приєднатися до своїх однокласників за сніданком.

Якщо Гаррі розгорне папірець-2, і на ньому буде написано два числа, Гаррі перемножить ці числа.

Якщо їхній добуток дорівнюватиме 181429, Гаррі просто напише ці два числа на папірці-1 і відправить папірець-1 назад у часі.

Інакше Гаррі додасть 2 до другого числа й запише нову пару чисел на папірці-1. Хіба що через це друге число перебільшить 997 — тоді Гаррі додасть 2 до першого числа й запише 101 як друге.

А якщо на папірці-2 буде 997 х 997, то Гаррі залишить папірець-1 порожнім.

Таким чином, єдиною можливою стабільною петлею часу буде та, в якій папірець-2 міститиме два прості множники числа 181429.

Якщо це спрацює, Гаррі зможе знаходити будь-які рішення, які легко перевірити, проте складно знайти. Він не просто покаже, що P=NP, якщо маєш часоворот — цей трюк навіть загальніший. Гаррі зможе використовувати його, щоб знаходити комбінації від замків. Паролі всіх видів. Можливо навіть вхід до Таємної кімнати Слизерина, якщо Гаррі зможе вигадати якийсь систематичний спосіб опису всіх місць у Гоґвортсі. Це буде неймовірним чітом навіть за Гарріними мірками.

Гаррі взяв папірець-2 тремтячою рукою й розгорнув його.

На папірці-2 було написано дещо тремтячим почерком:

НЕ ГРАЙСЯ З ЧАСОМ

Гаррі, дещо тремтячим почерком, написав “НЕ ГРАЙСЯ З ЧАСОМ” на папірці-1, охайно згорнув його, і вирішив не проводити більше жодних справді геніальних дослідів над часом доки йому не виповниться принаймні пʼятнадцять.

Наскільки Гаррі знав, це був найстрашніший результат досліду за всю історію науки.

Гаррі було якось складно зосередитися на читанні підручника протягом наступної години.

Так почався четвер Гаррі.


Четвер.

Якщо треба точніше, тридцять дві хвилини по третій дня четверга.

Гаррі й решта хлопців-першокласників були зовні на травʼяному полі. Мадам Гуч стояла поряд із гоґвортським запасом мітел. Дівчата навчатимуться польотам окремо. Видається, з якоїсь причини, дівчата не хотіли навчатися літати на мітлах у присутності хлопців.

Гаррі був трохи млявим весь день. Він ніяк не міг припинити думати, як саме цю стабільну часову петлю було вибрано з, як тепер йому стало зрозуміло, доволі широкого простору можливостей.

І ще: серйозно, мітли? Він літатиме на палці, тобто, по суті, на відрізку? Хіба це не була найменш стабільна форма, яку тільки можна знайти, якщо не брати до уваги спробу втриматися на точці-стрибунці? Хто вибрав цей проект літального приладу з усіх можливих? Гаррі сподівався був, що це був лише такий вираз, проте ні, вони стояли перед чимось, що для всього світу мало вигляд звичайнісіньких деревʼяних хатніх мітел. Може комусь прикипіла ідея мітли, і він не здатен був розглянути будь-що інше? Інакше таке не могло статися. Просто неможливо, щоб оптимальні проекти для прибирання двору та для літання збігалися, якщо працювати над ними з чистого аркуша.

Був ясний день з яскраво-блакитним небом і блискучим сонцем, що так і лізло тобі в очі й не дозволяло нічого бачити, якщо ти намагався літати в небі. Земля була затишною й сухою, на запах здавалася добре обпаленою, і якимось чином сприймалася дуже, дуже твердою під Гарріним взуттям.

Гаррі невпинно нагадував собі: очікується, що найменший спільний знаменник одинадцятирічних навчиться цьому, відповідно, це не може бути так вже й складно.

 — Простягніть праву руку над своєю мітлою, чи ліву, якщо ви шульга, — звеліла мадам Гуч, — і скажіть: “Гоп!”

 — ГОП! — заволали всі.

Мітла енергійно підстрибнула до руки Гаррі.

Через що він став найліпшим у класі, хоч раз. Очевидно, що сказати “ГОП!” було набагато складніше, ніж здавалося, і більшість мітел каталися землею чи намагалися відповзти від своїх майбутніх наїзників.

(Звісно, Гаррі готовий був закластися на гроші, що раніше того дня Герміона під час своєї спроби впоралася принаймні не гірше за нього. Не існувало нічого, що він міг опанувати з першої спроби, що не далося б легко Герміоні, а якщо все ж таки існувало, і виявиться, що це катання на мітлах замість чогось інтелектуального, то Гаррі просто помре.)

На те, щоб всі отримали мітли, знадобився деякий час. Мадам Гуч показала їм, як сідати на мітлу, і ходила полем, перевіряючи, чи міцно тримають учні свої мітли, і виправляючи їхні пози. Очевидно, навіть тих небагатьох дітей, що їм дозволяли літати вдома, не навчили робити це правильно.

Мадам Гуч проінспектувала поле хлопців і кивнула.

 — А тепер, після мого свистка, щосили відштовхуйтеся від землі.

Гаррі ковтнув слину в спробі вгамувати нудотне відчуття в шлунку.

 — Міцно тримайте мітли, підніміться на метр чи два, а тоді відразу приземляйтеся, нахилившись трохи вперед. Слухайте свисток! Один!.. Два!..

Одна з мітел здійнялася в небо, від неї лунали крики хлопчика — нажахані, не радісні. Хлопець обертався зі страшенною швидкістю під час підйому — вони лише подеколи могли бачити його бліде обличчя.

Ніби в сповільненій зйомці, Гаррі зістрибнув з мітли й намацав чарівну паличку, хоч і не знав, що з нею робитиме, у нього було рівно два заняття з чарів, і останнє з них було присвячене заклинанню “Політ”, але Гаррі успішно виконав був його лише один раз з трьох, і вже точно він не міг левітувати цілу людину…​

Якщо в мені є якась прихована сила, хай вона проявиться ЗАРАЗ!

 — Назад, хлопче! — крикнула мадам Гуч (що, безперечно, було найменш корисною інструкцією у світі для гамування неконтрольованої мітли від інструктора з польотів, і цілковито автоматична частина мозку Гаррі додала мадам Гуч до його реєстру дурнів).

І хлопця скинуло з мітли.

Здавалося, що він падав дуже повільно. Спершу.

 — Вінґардіум Левіоза! — закричав Гаррі.

Закляття не вийшло. Він відчув, що не вийшло.

Він почув глухий удар і далекий хрускіт. Хлопчик грудою лежав у траві, обличчям додолу.

Гаррі сховав паличку й побіг уперед якомога швидше. Він дістався хлопця одночасно з мадам Гуч, занурив руку до капшучка й намагався згадати о господи як воно називалося а начхати він просто спробує “Аптечка!”, і ось вона опинилася в його руці й…​

 — Зламав запʼясток, — сказала мадам Гуч. — Заспокойся, хлопче, він лише зламав запʼясток!

Сталося щось на кшталт ментального гальмування, і розум Гаррі вийшов з режиму паніки.

Відкритий “Набір цілителя для надзвичайних ситуацій плюс” лежав навпроти нього, а в руці Гаррі тримав шприц з рідким вогнем, що мав підтримувати рівень кисню в мозку хлопця, якби той зламав шию.

 — Е…​ — сказав Гаррі доволі нерішучим голосом. Його серце так гупало, що він майже не чув свого гучного дихання. — Зламана кістка…​ точно…​ Повʼязку зрощення?

 — Це лише для надзвичайних ситуацій, — гаркнула мадам Гуч. — Прибери це, з ним усе добре.

Вона схилилася над хлопцем, подала йому руку.

 — Давай, хлопче, підводься, все гаразд.

 — Ви ж не збираєтеся змусити його знову літати на мітлі? — нажахано запитав Гаррі.

Мадам Гуч люто поглянула на Гаррі.

 — Звісно ні!

Вона підняла хлопця на ноги, тримаючи за здорову руку — Гаррі шокувало те, що це знову був Невіл Лонґботом, та що з ним не так? — і обернулася до дітей, що спостерігали:

 — Щоб ніхто навіть не рухався, доки я не заведу цього хлопця до лікарні! Залиште мітли на місці, якщо не хочете, щоб вас вигнали з Гоґвортсу швидше, ніж ви зможете вимовити “квідич”! Ходімо, любий.

І мадам Гуч пішла з Невілом, що вчепився у запʼясток і старався стримувати схлипування.

Коли вони вийшли за межу чутності, один зі слизеринців почав хихикати.

Це спричинило хвилю хихикання серед інших.

Гаррі обернувся подивитися на них. Видавалося слушним запамʼятати деякі обличчя.

Тоді Гаррі побачив, що Драко крокує до нього в супроводі містера Креба й містера Ґойла. Містер Креб не всміхався. На відміну від містера Ґойла. Обличчя Драко мало вкрай контрольований вираз, однак, подеколи сіпалося, з чого Гаррі зробив висновок, що Драко вважав цей випадок невимовно веселим, але не бачив жодних політичних переваг у тому, щоб розреготатися зараз, а не пізніше в слизеринських підземеллях.

 — Ну, Поттере, — сказав Драко тихим, ледь чутним голосом. Його обличчя досі мало цей вкрай контрольований вираз і подеколи сіпалося. — Просто хотів сказати, що коли ти хочеш скористатися надзвичайною ситуацією для демонстрації своїх лідерських якостей, варто створювати враження, що ти цілковито контролюєш ситуацію, а не, наприклад, ніби ти в абсолютній паніці.

Містер Ґойл хихикнув, а Драко застережливо на нього зиркнув.

 — Проте, напевно, ти все одно заробив декілька балів. Допомога з набором цілителя потрібна?

Гаррі обернувся поглянути на аптечку, через що відвернувся від Драко.

 — Гадаю я впораюся, — сказав Гаррі.

Він поклав шприц на місце, закрив засуви й підвівся.

Ерні Макмілан підійшов саме коли Гаррі згодовував набір моковому капшучку.

 — Дякую, Гаррі Поттере, від імені Гафелпафу, — офіційно сказав Ерні Макмілан. — Це була гарна спроба й гарна думка.

 — Направду гарна думка, — протягнув Драко. — Чому ніхто з Гафелпафу не мав у руці палички? Можливо, якби ви всі допомогли, а не лише Поттер, то його б вдалося впіймати. Я гадав, що гафелпафці тримаються купи?

Ерні ніби не міг вирішити: йому розізлитися чи померти від сорому.

 — Ми не подумали про це вчасно…​

 — А, не подумали про це. Гадаю, саме тому краще мати в друзях одного рейвенкловця, ніж усіх гафелпафців.

Трясця, як Гаррі виплутуватися з цього…​

 — Ти не допомагаєш, — спокійно сказав Гаррі. Він сподівався, що Драко зрозуміє це як ти заважаєш моїм планам, будь ласка, стули пельку.

 — Гей, що це? — сказав містер Ґойл.

Він нахилився над травою й підняв щось розміром з великий м’ячик-стрибунець — скляну кулю, що ніби була наповнена вихором з білого туману.

Ерні кліпнув очима.

 — Невілів Нагадайко!

 — Що таке Нагадайко? — запитав Гаррі.

 — Він червоніє, якщо ти щось забув, — відповів Ерні. — Щоправда, не каже тобі, що саме ти забув. Віддай його сюди, будь ласка, і я поверну його Невілові пізніше.

Ерні протягнув руку.

Раптом обличчя містера Ґойла розтягнула посмішка. Він обернувся на місці й помчав геть.

Ерні на мить заклякнув від подиву, а потім з криком “Ей!” побіг за містером Ґойлом.

А містер Ґойл схопив мітлу, заскочив на неї одним плавним рухом і злетів у повітря.

Гаррі роззявив рота. Хіба мадам Гуч не казала була, що за це його виключать?

 — Цей ідіот! — прошипів Драко. Він вже збирався крикнути…​

 — Гей! — крикнув Ерні. — Це Невілове! Віддай назад!

Слизеринці почали плескати й улюлюкати.

Драко різко стулив рота. Гаррі вловив раптову нерішучість на його обличчі.

 — Драко, — тихо сказав Гаррі, — якщо ти не накажеш цьому недоумку повернутися на землю, вчителька прийде та…​

 — Підійди й забери, гафелпафеле! — крикнув містер Ґойл, і гучне схвалення пролунало від слизеринців.

 — Я не можу! — прошепотів Драко. — Усі слизеринці вирішать, що я слабак!

 — А якщо містера Ґойла виключать, — прошипів Гаррі, то твій батько вирішить, що ти кретин!

Обличчя Драко спотворила агонія.

А тоді…​

 — Гей, слизерслизе, — крикнув Ерні, — невже ніхто тобі не казав, що гафелпафці тримаються купи? Палички до бою, Гафлпафе!

І ось вже купа чарівних паличок вказує в напрямку містера Ґойла.

Ще три секунди…​

 — Палички до бою, Слизерине! — сказали десь з пʼять різних слизеринців.

І ось купа паличок вказує в напрямку гафелпафців…​

Ще дві секунди…​

 — Палички до бою, Ґрифіндоре!

 — Зроби щось, Поттере! — прошепотів Драко. — Не я маю це зупинити, а ти! Я буду винен тобі послугу, тільки вигадай щось, ти ж у нас нібито геній?

Гаррі зрозумів, що приблизно за пʼять з половиною секунд хтось застосує шумерське закляття простого удару, і коли все скінчиться й учителі завершать виключати людей, з хлопців його року залишаться лише рейвенкловці.

 — Палички до бою, Рейвенклове! — вигукнув Майкл Корнер, якому, мабуть, здалося, що лихо от-от обмине його стороною.

 — ҐРЕҐОРІ ҐОЙЛЕ! — заволав Гаррі. — Я кидаю тобі виклик на змагання за право володіння Невіловим Нагадайком!

Раптом запанувала тиша.

 — Та невже? — сказав Драко з такою гучною манірністю, якої Гаррі ще не чув. — Це може бути цікаво. Що за змагання, Поттере?

Ем…​

Натхнення Гаррі зупинилося після слова “змагання”. Але що за змагання?.. Він не міг сказати “шахи”, адже Драко не зможе погодитися без того, щоб це виглядало дивним. І не міг сказати “армреслінг”, адже містер Ґойл знищить його…​

 — Як щодо такого? — гучно сказав Гаррі. — Ґреґорі Ґойл і я станемо на віддалі один від одного, і нікому не буде дозволено до нас підходити. Ані ми, ані хтось інший не матиме права використовувати палички. Ані я, ані він не ворухнемося з місця. І якщо я зможу торкнутися Невілового Нагадайки, то Ґреґорі Ґойл поступиться всіма претензіями на Нагадайка, якого тримає, і віддасть його мені.

Протягом чергової тиші вирази облич людей перетворилися з полегшених на спантеличені.

 — Ба, Поттере! — гучно сказав Драко. — Я б подивився, як ти таке зробиш! Містер Ґойл приймає виклик!

 — Починаймо! — сказав Гаррі.

 — Що, Поттере? — прошепотів Драко, якимось чином навіть не ворухнувши губами.

Гаррі не знав, як відповісти, не ворухнувши своїми.

Люди ховали палички, а містер Ґойл граціозно приземлився, хоч і мав доволі спантеличений вигляд. Дехто з гафелпафців зрушив з місця в напрямку містера Ґойла, проте Гаррі вкрай благально поглянув на них, і вони відступили.

Гаррі пішов до містера Ґойла й зупинився за декілька кроків від нього — на достатній відстані, щоб вони не могли дістати один до одного.

Гаррі повільно й урочисто прибрав паличку.

Усі інші відступили.

Гаррі сковтнув. Він приблизно знав, що хотів зробити, але це треба було зробити таким чином, щоб ніхто не зрозумів, що він зробив…​

 — Гаразд, — гучно промовив Гаррі. — А тепер…​

Він глибоко вдихнув і підняв руку. Пальці були вже готові клацнути. Усі, хто чув про пироги, — тобто майже всі — скрикнули.

 — Я закликаю до божевілля Гоґвортсу! Щастя щастя бах бах твань твань твань! — і він клацнув пальцями.

Багато хто здригнувся.

Але нічого не сталося.

Гаррі дав тиші розтягнутися, згуститися, доки…​

 — Ем…​ Це все? — запитав хтось.

Гаррі подивився на хлопця, що порушив тишу.

 — Подивися перед собою. Чи бачиш ти клаптик оголеного ґрунту, без трави?

 — Ем, так, — сказав хлопець, ґрифіндорець (Дін якось-там?).

 — Почни там копати.

Тепер Гаррі отримав купу здивованих поглядів.

 — Е, нащо? — запитав Дін якось-там.

 — Просто зроби це, — стомлено сказав Террі Бут. — Немає сенсу питати чому, повір мені.

Дін якось-там став на коліна й почав вичерпувати землю.

Приблизно за хвилину Дін підвівся.

 — Там нічого немає, — сказав він.

Гм. Гаррі планував був повернутися в часі й зарити мапу скарбів, що приведе до іншої мапи скарбів, що приведе до Невілового Нагадайки, який він покладе туди після того, як отримає його від містера Ґойла.

Тоді Гаррі збагнув, що є набагато простіший спосіб, який теж не створить серйозної загрози таємниці часовороту.

 — Дякую, Діне! — гучно сказав Гаррі. — Ерні, тобі не складно пошукати коло місця, куди впав Невіл, чи немає там Невілового Нагадайки?

Спантеличення людей дедалі посилювалося.

 — Просто зроби це, — сказав Террі Бут. — Він пробуватиме й пробуватиме, доки щось не спрацює, і найстрашніше, що…​

 — О Мерліне! — скрикнув Ерні. Він високо тримав Невілового Нагадайка. — Він тут! Саме там, де впав Невіл!

 — Що? — закричав містер Ґойл. Він подивився вниз і побачив…​

…​що досі тримає Невілового Нагадайка.

Запанувала довга мовчанка.

 — Е, — сказав Дін якось-там, — це ж неможливо, чи не так?

 — Це невідповідність у сюжеті, — відповів Гаррі. — Я став достатньо дивним, щоб відволікти всесвіт на мить, і той забув, що Ґойл вже підібрав Нагадайка.

 — Ні, зачекай, тобто, це цілковито неможливо…​

 — Перепрошую, хіба ми всі тут стоїмо не для того, щоб навчитися літати на мітлах? Саме для цього. Тож замовкни. Хай там як, щойно я торкнуся Невілового Нагадайка, змагання завершиться й Ґреґоі Ґойл поступиться всіма претензіями на Нагадайка, який він тримає, й віддасть його мені. Такими були умови, памʼятаєте? — він простягнув руку й махнув рукою Ерні. — Просто підкоти його сюди, бо ніхто не має підходити до мене близько, гаразд?

 — Стривайте! — гукнув слизеринець — Блейз Забіні, навряд чи Гаррі забуде це імʼя. — Звідки нам знати, що цей Негадайко Невілів? Ти міг просто кинути іншого Нагадайку туди…​

 — Сила Слизерину в ньому велика, — з усмішкою сказав Гаррі. — Я даю слово честі, що в руках у Ерні Невілів Нагадайко. Без коментарів щодо того, що в руках у Ґреґорі Ґойла.

Забіні повернувся до Драко.

 — Мелфою! Ти не можеш дозволити, щоб це зійшло йому з рук…​

 — Стули пельку, ти, — гримнув містер Креб, що стояв за Драко. — Містер Мелфой не потребує твоїх порад щодо того, що йому робити!

Гарний посіпака.

 — Я закладався з Драко зі шляхетного й найдавнішого роду Мелфоїв, — сказав Гаррі. — А не з тобою, Забіні. Я зробив те, що містер Мелфой бажав побачити, а щодо рішення хто виграв, то я залишаю це на розсуд містера Мелфоя.

Гаррі схилив голову в напрямку Драко й трохи підвів брови. Цього має бути достатньо, щоб Драко не втратив обличчя.

Знову тиша.

 — Ти даєш слово, що це дійсно Невілів Нагадайко? — запитав Драко.

 — Так. Саме його я поверну Невілові, і саме він від початку був у Невіла. А той, що тримає Ґреґорі Ґойл, я заберу собі.

Драко рішуче кивнув.

 — Тоді я не ставитиму під сумнів слово шляхетного роду Поттерів, хай яким дивним це все було. Шляхетний і найдавніший рід Мелфоїв теж тримає слово. Містере Ґойл, віддай містерові Поттеру…​

 — Гей! — крикнув Забіні. — Він ще не виграв, він не торкався…​

 — Лови, Гаррі! — гукнув Ерні і кинув Нагадайка.

Гаррі легко впіймав кулю в повітрі — у нього завжди були гарні рефлекси.

 — Ось, — оголосив Гаррі, — я переміг…​

Він затнувся. Всі розмови припинилися.

Нагадайко сяяв багряно-червоним у його руці, палахкотів, ніби мініатюрне сонце, що створювало тіні на землі посеред білого дня.


Четвер.

Якщо треба точніше, девʼять хвилин по пʼятій вечора четверга. У кабінеті професорки Макґонеґел, після занять з польотів. (І додаткової години, яку Гаррі вже встиг втиснути.)

Професорка Макґонеґел сиділа на ослінчику. Гаррі навпроти неї почувався, мов на пательні.

 — Професорко, — напружено сказав Гаррі, — Слизерин наставив чарівні палички на Гафелпаф, Ґрифіндор наставив палички на Слизерин, якийсь недоумок закликав Рейвенклов готувати палички до бою, і в мене було лише пʼять секунд, щоб не дати ситуації вибухнути аж до неба! Це все, що я зміг вигадати!

Професорка Макґонеґел мала змучений і злий вигляд.

 — Не можна використовувати часоворот таким чином, містере Поттер! Хіба ви не здатні зрозуміти концепцію секретності?

 — Вони не знають, як я це зробив! Вони просто гадають, що я можу робити справді дивні речі, клацнувши пальцями! Я вже робив інші дивні штуки, що їх не можна зробити навіть з часоворотом, і я продовжуватиму робити подібне, і цей випадок не виділятиметься! Я мав це зробити, професорко!

 — Ви не мали цього робити! — гаркнула професорка Макґонеґел. — Вам потрібно було лише повернути на землю анонімного слизеринця, і щоб всі прибрали палички! Ви могли викликати його на партію з вибухових карт, але ж ні — вам треба було обурливим чином, даремно використати часоворот!

 — Це все, що я зміг вигадати! Я навіть не знаю, що таке вибухові карти, і вони не прийняли б виклик зіграти в шахи, а якби я вибрав армреслінг, то програв би!

 — Тоді вам треба було вибрати армреслінг!

Гаррі кліпнув очима.

 — Але тоді я б програв…​

Він затнувся.

Професорка Макґонегел мала вкрай розлючений вигляд.

 — Вибачте, професорко Макґонеґел, — тихо сказав Гаррі. — Я справді не подумав про це, хоча мав би — ви праві. Це було б геніально, якби це спало мені на думку, проте я просто взагалі не подумав про це…​

Голос Гаррі затихнув. Йому раптом стало очевидно, що в нього було чимало інших варіантів. Він міг попросити Драко запропонувати щось, він міг запитати в натовпу…​ Це використання часовороту було скандальним і даремним. У нього був величезний простір можливостей, чому ж він вибрав саме цю?

Тому що він побачив був спосіб виграти. Виграти неважливу дрібничку, що її вчителі все одно забрали б у містера Ґойла.

Намір виграти. Ось що захопило його.

 — Вибачте, — повторив Гаррі. — За мою пиху й мою дурість.

Професорка Макґонеґел потерла чоло рукою. Частина її злості ніби зникла, але її голос не втратив суворості.

 — Ще одна така витівка, містере Поттер, і ви повернете часоворот. Ви мене зрозуміли?

 — Так, — відповів Гаррі. — Я розумію й мені прикро.

 — Тоді, містере Поттер, вам дозволено поки що залишити часоворот. І, враховуючи розмір розгрому, який ви й справді відвернули, я не зніматиму з Рейвенклову очок.

Ну і ще ви не змогли б пояснити, чому зняли очки. Але Гаррі не був настільки тупим, щоб сказати це вголос.

 — Що важливіше, чому Нагадайко тоді так спрацював? — запитав Гаррі. — Це означає, що мене забуттятили?

 — Це й для мене загадка, — повільно сказала професорка Макґонеґел. — Якби все було так просто, гадаю, суди б використовували Нагадайки, чого вони не роблять. Я приділю увагу цьому питанню, містере Поттер, — вона зітхнула. — Ви можете йти.

Гаррі почав підводитися з місця, але зупинився.

 — Ем, перепрошую, я хотів ще дещо сказати вам…​

Вона ледь помітно здригнулася.

 — Що таке, містере Поттер?

 — Це про професора Квірела…​

 — Я переконана, містере Поттер, що це не варте уваги, — надзвичайно швидко сказала професорка Макґонеґел. — Звісно, ви чули, як директор сказав учням не турбувати нас неважливими скаргами на професора захисту?

Це вкрай спантеличило Гаррі.

 — Але ж це може бути важливим, вчора в мене виникло раптове відчуття невідворотного…​

 — Містере Поттер! У мене теж виникло відчуття невідворотного! І це відчуття невідворотності того, що ви не завершите це речення!

Гаррі заклякнув з роззявленим ротом. Професорка Макґонеґел мала рацію: Гаррі не мав слів.

 — Містере Поттер, — сказала професорка Макґонеґел, — якщо ви дізналися про професора Квірела щось, що здається цікавим, будь ласка, не соромтеся не згадувати про це ані мені, ані будь-кому іншому. Тепер, гадаю, ви забрали достатньо мого цінного часу…​

 — Це не схоже на вас! — вибухнув Гаррі. — Перепрошую, проте це здається неймовірно безвідповідальним! Як я чув, існує якесь прокляття на посаді захисту, і якщо ви вже знаєте, що щось піде не так, я гадав, що ви будете насторожі…​

 — Піде не так, містере Поттер? Я дуже сподіваюся, що цього не станеться, — на обличчі Макґонеґел не було жодної емоції. — Після того, як професора Блейка впіймали у шафі з не менш ніж трьома слизеринцями-пʼятикласниками минулого лютого, а роком раніше професорка Самерс впоралася з викладанням так погано, що її учні вважали, що ховчик — це різновид меблів, було б катастрофою, якби зараз мені стало відомо про якусь проблему з надзвичайно компетентним професором Квірелом. Мушу визнати, що тоді більшість наших учнів провалили б СОВи й НОЧІ з захисту.

 — Зрозуміло, — повільно сказав Гаррі, перетравлюючи це все. — Іншими словами, хай що не так з професором Квірелом, ви вкрай не бажаєте знати про це до кінця навчального року. А оскільки зараз лише вересень, він міг би вбити Премʼєр-міністра в прямому ефірі й ви б це проігнорували.

Професорка Макґонеґел пильно дивилася на нього.

 — Я впевнена, що ніхто не чув, щоб я таке стверджувала, містере Поттер. У Гоґвортсі ми прагнемо запобігати будь-чому, що загрожує навчальним досягненням учнів.

Наприклад, першачкам-рейвенкловцям, що не вміють тримати язика за зубами.

 — Гадаю, я цілковито вас зрозумів, професорко Макґонеґел.

 — О, сумніваюся, містере Поттер. Дуже сумніваюся, — професорка Макґонеґел нахилилася вперед, її обличчя посуворішало. — Оскільки ми з вами вже обговорювали набагато делікатніші речі, я говоритиму відверто. Ви, і лише ви, повідомили про незбагненне відчуття неминучого. Ви, і лише ви, — ніби магніт для хаосу такої сили, якої я ще не бачила. Після нашого невеличкого походу по крамницях алеєю Діаґон, а також Сортувального Капелюха, а також сьогоднішнього невеличкого епізоду, я ясно передбачаю, що мені судилося сидіти в кабінеті директора й вислухати якусь веселу історію про професора Квірела, у якій ви й лише ви зіграєте головну роль, після чого не буде жодного виходу, окрім як звільнити його. Я вже змирилася з цим, містере Поттер. Але якщо ця прикра подія станеться раніше за травневі іди, то я привʼяжу вас до брами Гоґвортсу вашими власними кишками, і засиплю вогняних жуків вам у ніс. Тепер ви цілковито мене зрозуміли?

Гаррі кивнув. Його очі були вирячені. Потім, за секунду:

 — Що мені буде, якщо я зможу відтягнути це до останнього дня шкільного року?

 — Геть з мого офісу!


Четвер.

Щось було негаразд з четвергами у Гоґвортсі.

Було тридцять дві хвилини по пʼятій вечора, і Гаррі стояв разом з професором Флитвіком перед величезним камʼяним гаргуйлем, що охороняв вхід до кабінету директора.

Щойно він повернувся був з кабінету професорки Макґонеґел до навчальних кімнат Рейвенклову, як один з учнів сказав йому підійти до Флитвіка, а там Гаррі дізнався, що Дамблдор хотів з ним побалакати.

Гаррі, з тривогою в серці, запитав у професора Флитвіка, чи сказав директор, у чому справа.

Професор лише безпомічно знизав плечима.

Виявилося, Дамблдор сказав, що Гаррі замолодий для вимовляння слів могутності й божевілля.

Щастя щастя бах бах твань твань твань? подумав Гаррі, проте не сказав цього вголос.

 — Не переймайтеся так, містере Поттер, — пискнув професор Флитвік десь з рівня пліч Гаррі.

(Гаррі був вдячний за гігантську пухнасту бороду професора Флитвіка — складно було звикнути до професора, що не тільки нижчий за тебе, та ще й має вищий голос.)

 — Директор Дамблдор може здаватися трохи дивним, чи дуже дивним, а то й надзвичайно дивним, але він ніколи анітрохи не шкодив учням і, я певен, ніколи цього не зробить, — професор Флитвик обдарував Гаррі підбадьорливою усмішкою. — Просто не забувайте про це жодної миті, і вам вдасться не запанікувати!

Це не допомагало.

 — Хай щастить! — пискнув професор Флитвік, схилився до гаргуйля й сказав щось, чого Гаррі взагалі не почув. (Звісно, паролі б нікому не були потрібні, якби хто завгодно міг їх почути.) І камʼяний гаргуйль відступив убік звичайним природним рухом, що шокувало Гаррі, адже весь цей час гаргуйль скидався на суцільний, нерухомий камінь.

За гаргуйлем була низка спіральних сходів, що повільно оберталися. Це було тривожно гіпнотичним, а ще тривожнішим було те, що оберти спіралі не мають тебе нікуди приводити.

 — Нагору! — пискнув Флитвік.

Гаррі доволі нервово ступив на спіраль і виявив, що з якоїсь причини, яку його мозок взагалі не міг уявити, він почав рухатися вгору.

Гаргуйль з глухим стуком повернувся на місце, а спіральні сходи все оберталися, і Гаррі все піднімався. Після доволі запаморочливого підйому Гаррі опинився перед дубовими дверима з мідним дверним молотком у формі грифону.

Він потягнувся й повернув ручку.

Двері розчахнулися.

І Гаррі побачив найцікавішу кімнату з усіх, що йому траплялося бачити за своє життя.

Там були дрібненькі металеві механізми, що дзижчали, тікали, повільно змінювали форму чи випускали невеличкі хмарки диму. Там були десятки посудин дивної форми з таємничою рідиною, що булькотіла, кипіла, сочилася, змінювала колір чи утворювала цікаві форми, що зникали за мить після того, як їх побачиш. Там були речі, що скидалися на годинники з багатьма стрілками, на яких були написані числа й символи невідомих мов. Там був браслет з лінзоподібним кристалом, що сяяв тисячами кольорів, і птах, що прилаштувався на золотій платформі, і деревʼяна чаша з чимось, що нагадувало кров. Там була інкрустована чорною емаллю статуя сокола. На портретах, що ними були завішані всі стіни, спали люди, а Сортувальний Капелюх недбало висів на одному з гачків вішалки для капелюхів. На інших висіли дві парасолі й три червоних лівих капці.

Посеред цього хаосу стояв чорний дубовий стіл. Перед столом був дубовий ослінчик. За столом — трон з купою подушок, що містив Албуса Персіваля Вулфрика Браяна Дамблдора, якого прикрашали довга срібна борода, капелюх, схожий на гігантський розчавлений гриб, і, з маґлівської точки зору, три шари яскравих рожевих піжам.

Дамблдор усміхався, його яскраві очі шалено мерехтіли.

Не без тривоги, Гаррі всівся навпроти стола. Двері за його спиною зачинилися з гучним “грюк”.

 — Привіт, Гаррі, — сказав Дамблдор.

 — Привіт, директоре, — відповів Гаррі. Неформальний стиль, так? І що, може тепер Дамблдор попросить називати його…​

 — Прошу, Гаррі! — сказав Дамблдор. — “Директор” це так офіційно. Називай мене просто Дир, щоб було коротше.

 — Неодмінно, Дире. — сказав Гаррі.

Запала коротка мовчанка.

 — Знаєш, а ти перший, хто не відмовився від такої пропозиції.

 — Е…​ — сказав Гаррі. Він намагався говорити спокійним тоном, незважаючи на раптове погане відчуття в шлунку. — Перепрошую, ем, директоре, ви сказали мені називати вас так, я й…​

 — Будь ласка, Дир! — радісно сказав Дамблдор. — І немає потреби бути таким схвильованим, я не викину тебе з вікна лише за одну помилку. Спочатку ти отримаєш достатньо попереджень, якщо робитимеш щось не так! Крім того, важливо не те, як люди з тобою розмовляють, а те, що вони про тебе думають.

Він ніколи не шкодив учням, просто не забувай про це жодної миті й тобі вдасться не запанікувати.

Дамблдор протягнув маленьку металеву коробочку й відкрив її. Всередині були невеличкі жовті цукерки.

 — Лимонного шербету? — запитав директор.

 — Е…​ ні, дякую, Дире, — сказав Гаррі.

Чи підпадає пригощання ЛСД до категорії “нашкодити учневі”, чи це з категорії невинних пустощів?

 — Ви, ем, казали, що я занадто молодий для вимовляння слів могутності й божевілля?

 — Безперечно так воно і є! На щастя, слова могутності й божевілля були втрачені сім сторіч тому, і тепер ніхто й гадки не має, як вони звучать. Це було просто зауваження.

 — А…​ — сказав Гаррі. Він усвідомлював, що забув закрити рота. — Тоді чому ви мене покликали?

 — Чому? — повторив Дамблдор. — О, Гаррі, якби я весь день ходив колами й питав чому я роблю те, що роблю, то в мене ніколи не було б часу, щоб зробити бодай щось! А я доволі заклопотана людина, знаєш.

Гаррі з усмішкою кивнув.

 — Так, це був дуже вражаючий список, — сказав Гаррі. — Директор Гоґвортсу, головний маг Чарверсуду, Верховний речник Міжнародної конфедерації чаклунів. Вибачте, що питаю, але мені цікаво, чи можна додати більш ніж шість годин, якщо використати декілька часоворотів? Бо вражає, що ви все це робите з лише тридцятьма годинами в добі.

Настала чергова невеличка пауза, протягом якої Гаррі продовжував усміхатися. Він був сповнений тривоги, насправді, сповнений сильної тривоги, проте коли стало очевидним, що Дамблдор свідомо грається з ним, щось всередині Гаррі категорично відмовилося сидіти й приймати це, ніби беззахисний дурник.

 — Боюся, час не полюбляє надто розтягуватися, — сказав Дамблдор після паузи, — і водночас ми самі ніби трохи завеликі для нього, отже відбувається невпинна боротьба за те, щоб розмістити наші життя в часі.

 — Дійсно, — сказав Гаррі з похмурою урочистістю. — Саме тому краще якнайшвидше переходити до суті.

На мить Гаррі захвилювався, чи не зайшов він надто далеко.

Тоді Дамблдор розсміявся.

 — Тоді перейдімо до суті, — директор нахилився вперед, через що його розчавлений гриб-капелюх похилився, а борода протерла стільницю. — Гаррі, у понеділок ти зробив щось, що мало б бути неможливим навіть із часоворотом. Чи швидше, неможливим лише з часоворотом. Цікаво, звідки взялися ці два пироги?

Шквал адреналіну пройшовся тілом Гаррі. Він зробив був це за допомогою Плаща невидимості, того самого, який йому подарували в різдвяній коробці з запискою, що в ній було написано: Якщо Дамблдор побачить шанс заволодіти однією зі Смертельних реліквій, то зробить все, щоб вона належала лише йому…​

 — Природно припустити, — провадив далі Дамблдор, — що оскільки ніхто з присутніх першачків не здатен на таке закляття, там був хтось іще, хтось невидимий. І якщо його ніхто не міг бачити, йому, звісно ж, легко було просто кинути пироги. Далі можна запідозрити, що оскільки в тебе був часоворот, невидимим був саме ти. А оскільки закляття розілюзнення далеко за межами твоїх теперішніх можливостей, ти мав плащ-невидимку, — Дамблдор змовницьки посміхнувся. — Чи я на правильному шляху, Гаррі?

Гаррі заклякнув. Він відчував, що відверта брехня не була розумним вибором, і навряд чи допомогла б, але він не міг вигадати нічого іншого.

Дамблдор дружньо махнув рукою.

 — Не хвилюйся, Гаррі, ти не зробив нічого поганого. Плащі-невидимки не заборонені правилами — гадаю, вони такі рідкісні, що ніхто просто не став додавати їх до списку. Насправді мене цікавить геть інше.

 — О? — вимовив Гаррі найнормальнішим тоном, на який був здатен.

Очі Дамблдора сяяли від ентузіазму.

 — Розумієш, Гаррі, коли проходиш через кілька пригод, то починаєш розумітися на таких речах. Починаєш бачити візерунок, чути ритм світу. Починаєш відчувати підозри перед розкриттям таємниці. Ти — Хлопчик-Що-Вижив, і якимось чином плащ-невидимка потрапив до твоїх рук за чотири дні після того, як ти відкрив для себе нашу чаклунську Британію. Такі плащі не продаються на алеї Діаґон, проте існує один, що може знайти свій шлях до призначеного власника. Отже, я не можу не цікавитися, чи не знайшов ти раптом, якимось дивним чином, не рядовий плащ-невидимку, а той самий Плащ невидимості, одну з трьох Смертельних реліквій, яка, подейкують, може приховати власника від погляду самої Смерті, — погляд Дамблдора став яскравим і палким. — Можна мені на нього подивитися, Гаррі?

Гаррі ковтнув слину. У його кровоносній системі був цілий потік адреналіну, але від нього не було жодної користі: перед ним був наймогутніший чарівник у світі, і в нього не було жодного шансу втекти за ці двері, та й усе одно не було жодного місця в Гоґвортсі, де він міг би сховатися. Він от-от втратить Плащ, що був родинною реліквією Поттерів хтозна як довго…​

Дамблдор повільно відкинувся на спинку стільця. Яскравість залишила його очі, він був спантеличеним і трохи смутним.

 — Гаррі, якщо ти не хочеш цього, можеш просто сказати ні.

 — Можу? — пробуркотів Гаррі.

 — Так, Гаррі, — сказав Дамблдор. Його голос тепер був сумним і схвильованим. — Видається, ти боїшся мене, Гаррі. Дозволь запитати, що я зробив, щоб заслужити твою недовіру?

Гаррі ковтнув.

 — А ви можете дати якусь магічну присягу, що зобов’яже вас не забирати мій плащ?

Дамблдор повільно похитав головою.

 — Незламну обітницю не використовують для таких дрібних справ. Крім того, Гаррі, якщо ти досі не знаєш такого закляття, ти б мав лише моє слово, що воно зобовʼязує. Але ж ти, безперечно, усвідомлюєш, що мені не потрібен твій дозвіл, щоб побачити Плащ. Я достатньо могутній, щоб отримати його самостійно, з мокового капшучка чи ні, — обличчя Дамблдора набуло вкрай серйозного виразу. — Але я не робитиму цього. Плащ твій, Гаррі. Я не відберу його в тебе. Навіть щоб поглянути на мить, якщо ти вирішиш не показувати його мені. Це обіцянка й присяга. Якщо в мене виникне потреба заборонити тобі використовувати його в межах школи, то я вимагатиму, щоб ти поклав його до свого сховища в “Ґрінґотсі”.

 — А…​ — вичавив Гаррі. Він спробував угамувати потік адреналіну й міркувати розважливо. Він зняв моковий капшучок з поясу. — Якщо вам справді не потрібен мій дозвіл…​ то ви його маєте.

Гаррі протягнув капшучок Дамблдорові, і надкусив край губи, що було повідомленням майбутньому собі на випадок, якщо його забуттятнуть.

Старий чарівник занурив руку в капшучок і без жодного слова дістав Плащ невидимості.

 — А, — видихнув Дамблдор. — Я був правий, — він набрав примарної чорної оксамитової тканини в руку. — Йому сотні років, а він досі такий саме бездоганний, як і в день, коли його створили. Ми загубили так багато з нашого мистецтва протягом цих років, і тепер навіть я не можу створити таку річ — ніхто не може. Я відчуваю його могутність, ніби відлуння в моєму розумі, ніби пісню, що її завжди співають, але ніхто не чує…​ — чарівник відірвав погляд від Плаща. — Не продавай його, не віддавай його нікому у володіння. Двічі подумай перед тим, як показати його комусь, і тричі поміркуй перед тим, як викрити комусь, що це Смертельна реліквія. Стався до нього з повагою, адже це дійсно Річ Сили.

На мить обличчя Дамблдора стало замріяним…​

…​а потім він повернув Плащ Гаррі.

Гаррі поклав його до капшучка.

Дамблдор знову став серйозним.

 — Дозволь запитати ще раз, Гаррі, у чому причина твоєї недовіри до мене?

Раптом Гаррі стало доволі соромно.

 — Разом з Плащем була записка, — тихо сказав Гаррі. — На ній було написано, що ви спробуєте забрати в мене Плащ, якщо дізнаєтеся про нього. Але я не знаю, хто залишив записку, дійсно не знаю.

 — Розумію…​ — повільно промовив Дамблдор. — Ну, Гаррі, я не піддаватиму сумніву наміри тих, хто залишив тобі цю записку. Хтозна, цілком можливо вони бажали тобі найкращого?.. Зрештою, вони дали тобі Плащ.

Гаррі кивнув, вражений милосердям Дамблдора, і присоромлений різким контрастом з його власним ставленням.

 — Але, гадаю, ми з тобою фігури одного кольору в цій грі, — провадив далі старий чарівник. — Хлопчик, що нарешті завдав поразки Волдемортові, і старий чоловік, що стримував його достатньо довго, щоб ти всіх врятував. Я не триматиму на тебе зла за твою обачливість, Гаррі. Всі ми маємо щосили старатися чинити мудро. Я лише прошу тебе подумати двічі й поміркувати ще тричі наступного разу, коли хтось скаже тобі не довіряти мені.

 — Вибачте, — сказав Гаррі. Тепер він почувався нещасним, він фактично накинувся на Ґандальфа, а Дамблдорова доброта лише погіршувала його почуття. — Не варто було не довіряти вам.

 — На жаль, Гаррі, у цьому світі…​ — старий чарівник похитав головою. — Я не можу сказати, що це не було мудро. Ти не знав мене. І, по правді, в Гоґвортсі є люди, яким краще не довіряти. Можливо навіть серед тих, кого ти називаєш друзями.

Гаррі ковтнув. Це звучало доволі зловісно.

 — Хто наприклад?

Дамблдор підвівся зі стільця й почав роздивлятися один зі своїх приладів — циферблат з вісьмома стрілками різної довжини.

Невдовзі старий чарівник знову заговорив.

 — Він напевно здається тобі доволі чарівним. Ввічливий — принаймні до тебе. Гарно розмовляє, мабуть, навіть із повагою. Завжди готовий допомогти, надати послугу, пораду…​

 — А, Драко Мелфой! — сказав Гаррі, відчуваючи сильне полегшення, що йдеться не про Герміону абощо. — Та ні, ні ні ні, ви все не так зрозуміли, не він перетягує мене — це я перетягую його.

Дамблдор заклякнув біля циферблату.

 — Ти що?

 — Я збираюся перетягнути Драко Мелфоя з Темної сторони, — сказав Гаррі. — Ну знаєте, зробити з нього хорошого.

Дамблдор випрямився й обернувся до нього. У нього був найздивованіший вираз обличчя з усіх, що Гаррі колись бачив, не кажучи вже про тих, у кого срібна борода.

 — Ти впевнений, — запитав старий чарівник по хвилі, — що він готовий до спокути? Боюся, хай яку доброту ти помітив у ньому — це лише через те, що ти бачиш те, чого бажаєш, а то й гірше — принада, наживка…​

 — Е…​ Та навряд чи, — сказав Гаррі. — Я маю на увазі, якщо він намагається видавати себе за хорошого хлопця, то це в нього виходить вкрай кепсько. Річ не в тому, що Драко підійшов до мене весь такий чарівний, і я вирішив, що глибоко всередині в нього криється добро. Я вибрав саме його, адже він спадкоємець роду Мелфоїв, і якщо обирати одну людину для спокути, то це явно має бути він.

Ліве око Дамблдора сіпнулося.

 — Ти збираєшся посіяти насіння любові й доброти в серце Драко, бо очікуєш, що спадкоємець Мелфоїв виявиться корисним тобі?

 — Не просто мені! — обурено сказав Гаррі. — Усій чаклунській Британії, якщо вийде! І він сам матиме більш щасливе й психічно здоровіше життя! Слухайте, у мене недостатньо часу, щоб усіх перетягнути з Темної сторони, тому я маю думати, де Світло отримає найбільшу перевагу найшвидше…​

Дамблдор почав сміятися. Сміятися набагато сильніше, ніж Гаррі міг очікувати, майже реготати. Це здавалося зовсім недоречним. Древній могутній чарівник має посміюватися глибоко й розкотисто, а не сміятися так, що аж повітря не вистачає. Гаррі одного разу буквально впав був зі стільця, коли дивився фільм братів Маркс “Качиний суп”, і саме так сильно Дамблдор зараз сміявся.

 — Це не настільки смішно, — сказав Гаррі по деякому часі. Він знову почав сумніватися в нормальності Дамблдора.

Дамблдор з видимим зусиллям опанував себе.

 — Ах, Гаррі, одним із симптомів хвороби під назвою мудрість є те, що ти починаєш сміятися з того, що нікому більше не здається кумедним, адже коли ти мудрий, Гаррі, ти починаєш розуміти жарти! — старий чарівник витер сльози. — Ти ба. Ти ба. Зла воля завжди шкодить злу.

Мозку Гаррі знадобився якийсь час, щоб розпізнати знайомі слова…​

 — Гей, це ж цитата з Толкіна! Це сказав Ґандальф!

 — Насправді, Теоден.

 — Ви маґлівського роду? — шоковано запитав Гаррі.

 — Боюся, що ні, — відповів Дамблдор, знову усміхаючись. — Я народився на сімдесят років раніше, ніж цю книжку видали, любе дитя. Але, видається, що мої учні маґлівського роду мислять схоже в деяких питаннях. Я зібрав не менш ніж двадцять копій “Володаря перснів” і три повних колекції робіт Толкіна, і я ціную їх усіх.

Дамблдор дістав паличку, підняв її й став у позицію.

 — Ти не пройдеш! Як тобі?

 — Ем, — Гаррін мозок майже зупинив роботу, — гадаю, вам бракує бальроґа.

І ще рожеві піжами й капелюх, що схожий на розчавлений гриб, ані краплі не допомагали.

 — Зрозуміло, — зітхнув Дамблдор і понуро прикріпив паличку до поясу. — Боюся, останнім часом в моєму житті було надзвичайно мало бальроґів. Тепер в мене лише зустрічі Чарверсуду, де я мушу щосили заважати будь-якій роботі, і офіційні вечері, на яких іноземні політики змагаються за звання найвпертішого дурня. І ще на людях треба бути загадковим, знати речі, які я жодним чином не можу знати, висловлювати таємничі твердження, які можна зрозуміти лише заднім числом, й інші невеличкі вигадки, що ними могутні чарівники розважають себе після того, як покинуть ту частину візерунку, де вони були героями. До речі, Гаррі, у мене дещо для тебе є. Щось, що належало твоєму батькові.

 — Справді? Боже, хто б міг таке припустити.

 — Так, і справді, — сказав Дамблдор. — Гадаю це дещо передбачувано, чи не так?

Його обличчя набуло урочистого виразу.

 — Разом з тим…​

Дамблдор повернувся до свого стола й присів, дістаючи в процесі одну з шухляд. Він заліз у неї обома руками, і, з деяким зусиллям, витягнув доволі великий і важкий на вигляд обʼєкт, після чого вивантажив його на дубовий стіл з гучним гупанням.

 — Це, — сказав Дамблдор, — камінь твого батька.

Гаррі втупився в цю річ. Вона була світло-сірою, безбарвною, нерівної форми, з гострими кутами, і дуже скидалася на звичайнісінький великий камінь. Дамблдор поклав його найбільшою з усіх граней на стіл, проте той все одно нестабільно хитався.

Гаррі підвів погляд.

 — Це жарт, правда?

 — Ні, не жарт, — дуже серйозно похитав головою Дамблдор. — Я взяв його з руїн будинку Джеймса й Лілі в Ґодриковій Долині, де я знайшов і тебе. І я зберігав його відтоді й донині, аж до дня, коли зможу передати його тобі.

У суміші гіпотез, що слугувала Гаррі за модель світу, імовірність божевілля Дамблдора стрімко зростала. Але вагома частина ймовірності досі залишалася й в інших альтернатив…​

 — Ем, а це магічний камінь?

 — Наскільки мені відомо, ні, — відповів Дамблдор. — Але я з усією наполегливістю раджу тобі завжди тримати його близько до себе.

Гаразд. Дамблдор імовірно божевільний, проте якщо ні…​ ну, було б надто соромно втрапити в халепу через нехтування порадою незбагненного старого чарівника. Це напевно було четвертим номером у списку “Сто найочевидніших неправильних рішень”.

Гаррі зробив крок уперед і поклав руки на камінь у спробі знайти якийсь кут, щоб підняти його й не порізатися.

 — Ну тоді покладу його до капшучка.

Дамблдор насупився.

 — Це може бути недостатньо близько до тебе. А що як ти загубиш моковий капшучок, чи його вкрадуть?

 — Гадаєте, мені слід просто повсюди носити каменюку?

Дамблдор серйозно поглянув на Гаррі.

 — Це може виявитися мудрим.

 — Ем…​ — сказав Гаррі. Камінь видавався доволі важким. — Гадаю, інші учні почнуть розпитувати про це.

 — Скажи їм, що я так наказав. Ніхто не піддасть це сумніву, адже вони всі гадають, що я божевільний.

Його обличчя досі було цілковито серйозним.

 — Ну, якщо відверто, коли ви направо й наліво наказуєте учням носити каменюки, я можу зрозуміти, чому люди так думають.

 — Ох, Гаррі, — сказав Дамблдор. Старий чарівник вказав жестом на таємничі прилади в кімнаті. — Коли ми юні, то віримо, що все знаємо, і відповідно віримо, що як не бачимо чомусь пояснення, то його й не існує. Коли ми старішаємо, то усвідомлюємо, що весь всесвіт працює згідно з ритмом і логікою, навіть якщо ми самі не розуміємо їх. Лише наше власне незнання здається нам божевіллям.

 — Реальність завжди діє за законами, — сказав Гаррі, — навіть якщо ми не знаємо законів.

 — Саме так, Гаррі. Розуміти це, а я бачу, що ти справді розумієш це, і є суттю мудрості.

 — Отже…​ чому саме я маю носити цей камінь?

 — Насправді, я не можу уявити собі жодної причини.

 — …​не можете.

Дамблдор кивнув.

 — Проте лише те, що я не можу уявити собі причини, не означає, що її не існує.

Прилади собі цокали.

 — Добренько, я навіть не впевнений, чи варто це казати, проте це просто не є правильним методом роботи з нашим визнаним незнанням того, як влаштовано всесвіт.

 — Хіба? — запитав старий чарівник, що тепер виглядав здивовано й розчаровано.

Гаррі передчував, що йому не перемогти в цій розмові, проте все одно продовжив.

 — Ні. Я навіть не знаю, чи в такої омани є офіційна назва, проте якби я вибирав її сам, то назвав би “привілейована гіпотеза” чи якось так. Як би це висловити формально…​ ем…​ припустімо, у вас мільйон шкатулок, і лише в одній з них брильянт. І у вас є повний детекторів брильянтів ящик, а кожен детектор завжди спрацьовує в присутності брильянта, і спрацьовує на половині шкатулок без брильянта. Якщо застосувати двадцять детекторів на всіх шкатулках, то у вас, у середньому, залишиться один хибний і один істинний кандидат. Це я до того, що коли є багато можливих відповідей, більшість з доказів потрібна лише для того, щоб знайти правильну гіпотезу серед мільйонів можливостей — щоб взагалі звернути на неї увагу. Кількість доказів, що вам потрібна щоб розібратися з двома чи трьома правдоподібними кандидатами, набагато менша. Якщо ви без жодних доказів одразу надаєте перевагу одній певній можливості й зосереджуєтеся на ній, ви знехтували більшою частиною роботи. Це як, наприклад, якщо ви живете в місті мільйоннику, сталося вбивство, а детектив каже: “Ну, у нас зовсім немає доказів, то чому б нам не розглянути можливість, що це зробив Мортімер Снодґрас”?

 — І це був він? — запитав Дамблдор.

 — Ні. Проте, коли потім виявилося, що вбивця був брюнетом, і Мортімер був брюнетом, то всі такі: “О, схоже це таки був Мортімер”. Отже з боку поліції було несправедливим щодо Мортімера фокусувати на ньому увагу без жодних причин для підозр. Коли є купа можливостей, більша частина роботи полягає в тому, щоб лише знайти правильну відповідь — почати приділяти їй увагу. Не обовʼязково мати докази, чи якісь офіційні доведення, що їх вимагають вчені чи суди, проте ви зобовʼязані мати якусь підказку, і ця підказка має виокремити саме цю можливість з мільйонів інших. Не можна просто на порожньому місці взяти й отримати відповідь, чи навіть отримати можливість, що варта розгляду. І має існувати мільйон інших речей, які я можу зробити, крім як тягати всюди камінь мого батька. Лише те, що я не знаю чогось про всесвіт, не означає, що я не знаю, як треба думати з врахуванням мого незнання. Правила міркування з врахуванням імовірностей не менш непохитні, ніж закони старомодної логіки, і те, що ви щойно зробили просто не дозволено. — Гаррі зробив паузу. — Хіба що, звісно, у вас є якась підказка, про яку ви не згадуєте.

 — О, — сказав Дамблдор, він задумливо постукав пальцем по щоці. — Цікавий аргумент, звісно, проте хіба він не розпадається, коли ти проводиш аналогію між мільйоном потенційних вбивць, лише один з яких скоїв убивство, і вибором одного з напрямків дій, коли кожен з багатьох можливих напрямків дій може бути мудрим? Я не стверджую, що носити камінь твого батька — це найкращий з можливих напрямків дій, а лише що мудріше це робити, ніж не робити.

Дамблдор знову занурив руку до тієї ж шухляди, яку він використав був раніше, проте цього разу він копирсався всередині — принаймні здавалося, що його рука рухається.

 — Зазначу, — сказав Дамблдор, доки Гаррі все намагався розібратися, що можна відповісти на цей цілковито неочікуваний контраргумент, — що серед рейвенкловців поширене помилкове уявлення, ніби всіх розумних дітей сортують туди, і в інших гуртожитках їх немає. Це не так. Бути відсортованим до Рейвенклову означає, що тобою керує жага знань, а це зовсім не та ж якість, що бути розумним.

Чарівник усміхнувся й схилився до шухляди.

 — Тим не менш, ти справді здаєшся доволі розумним. Менш схожий на молодого героя, більш схожий на молодого таємничого древнього чарівника. Гадаю, я використав неправильний підхід до тебе, Гаррі. Видається, ти здатен розуміти речі, які мало хто може збагнути. Отже, буду зухвалим, і запропоную тобі іншу певну фамільну цінність.

Гаррі театрально набрав повітря.

 — Невже…​ У мого батька…​ був ще один камінь?

 — Перепрошую, — сказав Дамблдор. — Я тут досі старіший і таємничіший за тебе. І якщо треба зробити неочікуване відкриття, то я його зроблю, красно дякую…​ та де ж ця штука!

Дамблдор занурив руку до шухляди далі, і ще далі. Ось вже його голова, плечі й верхня половина тіла зникли всередині — лише ноги стирчали, ніби шухляда їла його.

Гаррі замислився, скільки ж усього там було, і яким був би повний інвентаризаційний опис.

Нарешті Дамблдор виліз із шухляди, тримаючи ціль своїх пошуків, і поклав її на стіл поряд із каменем.

Це була вживана книжка з пошарпаними краями й поношеним корінцем: “Проміжна методика зіллєваріння” Лібатія Бориджа. На обкладинці було зображено колбу з парою.

 — Це, — проголосив Дамблдор, — підручник твоєї матері з настійок для пʼятого класу.

 — Що я його маю завжди носити з собою.

 — Що містить страшну таємницю. Таємницю, розкриття якої може виявитися настільки руйнівним, що я змушений попросити тебе присягнути — і я вимагаю, щоб ти присягнувся серйозно, Гаррі, хай там що ти думаєш про це все — ніколи не розповідати про це нікому й нічому.

Гаррі подивився на підручник своєї матері з настійок для пʼятого класу, що, виявляється, містив страшну таємницю.

Проблема в тому, що Гаррі справді дуже серйозно ставився до таких клятв. Будь-яка обітниця була незламною обітницею, якщо її давав відповідний тип людини.

І…​

 — Мені хочеться пити, — сказав Гаррі, — а це зовсім недобрий знак.

Дамблдор цілковито проігнорував можливість запитати щось про це загадкове твердження.

 — Ти присягаєшся, Гаррі? — запитав Дамблдор. Він незмигно дивився на Гаррі. — Інакше я не зможу тобі розповісти.

 — Так, — сказав Гаррі, — Я присягаюся.

Це був недолік рейвенкловців. Ти не міг відмовитися від такої пропозиції, інакше цікавість гризтиме тебе до скону, і всі про це знали.

 — А я в свою чергу присягаюся, — сказав Дамблдор, — те, що я зараз скажу тобі — правда.

Дамблдор розгорнув книжку, здавалося, на випадковій сторінці, і Гаррі схилився над нею.

 — Бачиш ці примітки, — сказав Дамблдор дуже тихо, майже пошепки, — що написані на берегах книжки?

Гаррі трохи примружився. Пожовклі сторінки описували щось під назвою зілля орлиної пишноти, багато з інгредієнтів Гаррі взагалі не впізнавав, і їхні назви, видавалося, не походили від відомих йому мов. На берегах карлючками було написано коментар: “Цікаво, що станеться, якщо використати кров тестралів замість чорниці?”, а прямо під ним була відповідь іншим почерком: “Ти хворітимеш тижні й, можливо, помреш”.

 — Бачу. І що?

Дамблдор вказав на другий напис.

 — Примітки цим почерком, — сказав він тим самим тихим голосом, — написала твоя мати. А цим почерком, — він пересунув вказівний палець на перший напис, — написані мною. Я ставав невидимим і пробирався до її спальні, доки вона спала. Лілі гадала, що їх писала одна з її подружок, і вони дивовижно сварилися через це.

Саме в цю мить Гаррі усвідомив, що директор Гоґвортсу справді був божевільним.

Дамблдор серйозно дивився на нього.

 — Ти розумієш підтекст того, що я щойно тобі сказав, Гаррі?

 — Ем…​ — сказав Гаррі. Йому ніби не вистачало повітря. — Перепрошую…​ Я…​ не зовсім…​

 — Ну що ж, — сказав Дамблдор і зітхнув, — гадаю, твоя розумність, зрештою, теж має свої обмеження. Зробімо вигляд, що я нічого не казав?

Гаррі із застиглою усмішкою підвівся зі стільця.

 — Звісно, — сказав Гаррі. — Знаєте, вже доволі пізно, а я трохи зголоднів, тож мені справді варто вже спуститися на вечерю.

І Гаррі хутко пішов до дверей.

Ручка дверей не ворухнулася при спробі її повернути.

 — Ти робиш мені боляче, Гаррі, — з-за спини тихенько сказав Дамблдор. — Невже ти навіть не розумієш, що це було знаком довіри?

Гаррі повільно обернувся.

Перед ним був дуже могутній і дуже ненормальний чарівник із довгою срібною бородою, капелюхом, схожим на гігантський розчавлений гриб, і, з маґлівської точки зору, у трьох шарах яскравих рожевих піжам.

Позаду нього були двері, що наразі не працювали.

Дамблдор видавався сумним і втомленим, ніби хотів спертися на чародійську патерицю, якої він не мав.

 — Це ж треба! Один раз робиш щось інакше замість того, щоб слідувати шаблону щоразу протягом ста десяти років, і всі починають розбігатися.

Старий чарівник тяжко похитав головою.

 — Я очікував від тебе більшого, Гаррі Поттере. Я чув, що твої власні друзі вважають тебе божевільним. Я знаю, що вони помиляються. Чи не повіриш ти в те, що зі мною те саме?

 — Будь ласка, відчиніть двері, — тремтячим голосом сказав Гаррі. — Якщо ви хочете, щоб я колись міг вам довіряти, відчиніть двері.

Він почув, як позаду розчахнулися двері.

 — Я планував сказати тобі ще дещо, але якщо ти зараз підеш, то нічого більше не дізнаєшся.

Подеколи Гаррі цілковито ненавидів те, що він рейвенкловець.

Він ніколи не шкодив учням, сказав внутрішній ґрифіндорець Гаррі. Просто не забувай про це жодної миті й тобі вдасться не запанікувати. Ти ж не втечеш лише через те, що стає цікаво, чи не так?

Ти ж не можеш просто розсваритися з директором!, сказала його гафелпафська частина. Раптом він почне знімати очки з гуртожитку? Він може дуже ускладнити твоє шкільне життя, якщо вирішить, що ти йому не подобаєшся!

А частина Гаррі, яку він не дуже полюбляв, проте не міг змусити мовчати, розмірковувала над потенційними перевагами того, щоб бути одним з нечисленних друзів старого чарівника, який також був директором, головним магом Чарверсуду і Верховним речником Міжнародної конфедерації чаклунів. І, на жаль, його внутрішній слизеринець перетягував людей на Темну сторону набагато краще, ніж Драко, адже казав речі на кшталт бідолашний, йому напевно треба з кимось поговорити, га? і ти ж не хочеш, щоб натомість ця могутня людина довірилася комусь менш доброчесному, ніж ти, га? і цікаво, якими неймовірними таємницями міг би Дамблдор з тобою поділитися, якби ти, знаєш, став його другом і навіть закладаюся, що в нього спраааавді цікаве зібрання книжок.

Ви всі — збіговисько недоумків, подумав Гаррі про все це зібрання, проте був одностайно заветований усіма частинами його я.

Гаррі розвернувся, зробив крок до дверей, простягнув руку, і нарочито зачинив їх знову. Це була нічого не варта жертва, враховуючи, що він і так збирався залишитися. Та й Дамблдор все одно міг контролювати його рухи, але, можливо, це справить на нього враження.

Коли Гаррі обернувся назад, то побачив, що могутній божевільний чарівник знову всміхається й здається дружнім. Це було добре, мабуть.

 — Будь ласка, не робіть такого більше. Мені не подобається почуватися в пастці.

 — Вибач щодо цього, Гаррі, — сказав Дамблдор тоном, ніби йому було щиро прикро. — Проте було б страшенно немудро дозволити тобі піти без каменя твого батька.

 — Ну звісно! З мого боку було нерозумно очікувати, що двері відчиняться, доки я не поклав сюжетні предмети до інвентарю.

Дамблдор усміхнувся й кивнув.

Гаррі підійшов до стола, перекрутив пасок так, щоб моковий капшучок був попереду, з деяким зусиллям впорався підняти камінь своїми одинадцятирічними руками й почав згодовувати його.

Гаррі відчував, як вага повільно зменшується, доки розширювальне горлечко їло камінь, а відрижка після завершення процесу була доволі гучною й прозвучала як скарга.

Підручник його матері з настійок для пʼятого класу (що містив і справді доволі страшну таємницю) невдовзі спіткала та ж доля.

А потім Гаррін внутрішній слизеринець зробив підступну пропозицію, як здобути прихильність директора, та ще й, на жаль, так досконало сформульовану, що більшість Рейвенкловської фракції не могла не підтримати її.

 — Отже, — сказав Гаррі. — Гм. Оскільки я все одно тут тиняюся, чи не могли б ви провести невеличку екскурсію по вашому кабінету? Мені трохи цікаво, що це за речі, — і це висловлювання виграло титул “найсильніше применшення за вересень”.

Дамблдор поглянув на нього, а потім з легкою посмішкою кивнув.

 — Мені лестить твоя зацікавленість, проте, на жаль, тут мало що можна сказати.

Дамблдор зробив крок до стіни й вказав на картину, що зображувала сплячого чоловіка.

 — Це портрети попередніх директорів Гоґвортсу.

Він обернувся й вказав на стіл.

 — Це мій стіл.

Вказав на крісло.

 — Це моє крісло…​

 — Перепрошую, — перервав його Гаррі, — насправді я цікавився ось цими, — Гаррі вказав на невеличкий куб, що тихо шепотів “блурп…​ блурп…​ блурп”.

 — А, ці маленькі дивні штуковини? Вони йшли в комплекті з офісом директора, і я гадки не маю, що більшість з них робить. Хоча ось цей циферблат з вісьмома стрілками лічить кількість, назвімо їх пчихами, відьом-шульг на території Франції. Ти не повіриш, скільки довелося попрацювати, щоб зʼясувати це. А ось цей із золотими хитунами — це мій власний винахід, і Мінерва ніколи в житті не зрозуміє, що він робить.

Дамблдор підійшов до вішака для капелюхів, доки Гаррі перетравлював це.

 — Тут у нас, звісно, Сортувальний Капелюх. Ви вже знайомі, наскільки мені відомо. Він сказав мені, що ніколи, за жодних обставин, не можна допускати, щоб він опинився в тебе на голові. Ти лише чотирнадцятий учень в історії, про якого він таке сказав: Баба Яга була однією з них, а про решту дванадцять я розповім тобі, коли подорослішаєш. Це парасоля. Це ще одна парасоля.

Дамблдор зробив декілька кроків й обернувся, тепер широко всміхаючись.

 — І, звісно, більшість людей, що приходять до мого офісу, бажають побачити Фоукса.

Дамблдор стояв поряд з птахом на золотому помості.

Гаррі підійшов. Він був доволі здивований.

 — Це Фоукс?

 — Фоукс — фенікс. Дуже рідкісні, дуже могутні магічні створіння.

 — Ем…​ — сказав Гаррі. Він схилив голову й витріщився в крихітні, чорні блискучі очі, що не виявляли жодних ознак могутності чи інтелекту.

 — Ееммм…​ — знову сказав Гаррі.

Він був доволі впевнений, що впізнав форму птаха. Її було доволі важко не розпізнати.

 — Ее…​

Скажи щось розумне! загорланив його розум на себе. Тільки не стій і не видавай звуки, ніби ти слабоумний!

Ну й що ж я в біса маю сказати? гаркнув розум Гаррі у відповідь.

Що завгодно!

Ти маєш на увазі що завгодно, крім “Фоукс — це курча”…​

Так! Що завгодно крім цього!

 — Отже, е, яка магія доступна феніксам, м?

 — Їхні сльози здатні зцілювати. Вони — створіння вогню, і переміщуватися між будь-якими місцями їм не складніше, ніж вогню згаснути в одному місці й спалахнути в іншому. Надзвичайне навантаження їхньої природженої магії швидко старить їхні тіла, та втім, якщо когось і можна в цьому світі назвати невмирущими, то їх. Адже щоразу, як їх підводить тіло, вони приносять себе в жертву спалахом вогню й залишають пташеня, чи подеколи яйце.

Дамблдор підійшов ближче й похмуро огледів курку.

 — Гм…​ Здається мені, він трохи блідий.

Коли Гаррі цілковито сприйняв цю фразу, курча вже горіло.

Дзьоб курчати відкрився, проте воно не встигло навіть раз квокнути перед тим, як почало чахнути й перетворюватися на попіл. Спалах був недовгим, яскравим і цілковито ізольованим: запаху горіння не відчувалося.

Вогонь згаснув лише за декілька секунд після початку, залишивши дрібну, жалюгідну купку попелу на золотому помості.

 — Чого такий нажаханий, Гаррі! Фоукс не постраждав.

Дамблдор опустив руку до кишені, а потім тією ж рукою просіяв попіл і показав маленьке жовтувате яйце.

 — Дивися, ось яйце!

 — О…​ Овва…​ Дивовижно…​

 — Але тепер нам справді треба переходити до справ, — сказав Дамблдор.

Він залишив яйце в попелі курки, повернувся до трону й всівся.

 — Зрештою, вже майже час вечеряти, а ми не хочемо використовувати наші часовороти.

У внутрішньому уряді Гаррі йшла відчайдушна боротьба. Слизеринець та гафелпафець змінили сторону після того, як побачили, що директор Гоґвортсу спалив курча.

 — Так, справи, — вимовили губи Гаррі. — А потім вечеря.

Ти знову скидаєшся на слабоумного зауважив внутрішній критик Гаррі.

 — Ну, — сказав Дамблдор, — боюся, я маю зізнатися, Гаррі. Зізнатися й вибачитися.

 — Вибачення — це добре, — це взагалі не має сенсу! Що я верзу?

Старий чарівник гучно зітхнув.

 — Можливо, ти зміниш думку, коли почуєш, що я скажу. Боюся, Гаррі, я маніпулював тобою все твоє життя. Це я передав тебе під опіку твоїх злих прийомних батьків…​

 — У мене не злі прийомні батьки! — бовкнув Гаррі. — Тобто просто батьки, я хотів сказати!

 — Не злі? — Дамблдор здавався здивованим і розчарованим. — Ані крапельки не злі? Це не вкладається у візерунок…​

Внутрішній слизеринець кричав на все ментальне горло: СТУЛИ ПЕЛЬКУ, ДУРНЮ! ВІН ЗАБЕРЕ ТЕБЕ ВІД НИХ!

 — Ні, ні, — губи Гаррі завмерли в страшній гримасі, — я просто щадив ваші почуття, насправді вони дуже злі…​

 — Невже? — Дамблдор нахилився вперед й уважно на нього дивився. — А що вони роблять?

Відповідай швидко.

 — Вони, ем, я маю мити посуд і витирати задачі, і вони не дають мені читати багато книжок, і…​

 — А, добре, радий це чути. — сказав Дамблдор, знову спершись на спинку стільця. Він сумно всміхнувся. — Тоді я вибачаюся за це. Про що це я? Ах, так. Мені прикро казати, Гаррі, проте я відповідальний фактично за все погане, що з тобою траплялося. Я знаю, що це напевно тебе дуже розізлить.

 — Так, я дуже злий! Гррр!

Внутрішній критик Гаррі миттєво присудив йому нагороду “За найгіршу гру в історії часу”.

 — Я просто хотів, щоб ти знав, — сказав Дамблдор, — хотів сказати тобі якомога раніше, на випадок, якщо пізніше з одним з нас щось станеться, що мені справді, справді шкода. За все, що вже сталося, і все, що станеться.

В очах старого чарівника зблиснули сльози.

 — А я дуже злий! Такий злий, що хочу прямо зараз піти, якщо вам більше немає чого сказати!

Просто ЙДИ доки він не спалив тебе! вереснули слизеринець, гафелпафець і ґрифіндорець.

 — Розумію. Тоді останнє, Гаррі. Тобі не треба намагатися пройти заборонений коридор на четвертому поверсі. Ти жодним чином не зможеш пройти всі пастки, а я не хочу, щоб ти постраждав, намагаючись це зробити. Насправді, не думаю, що ти зможеш бодай відчинити перші двері, адже вони замкнені, а тобі невідоме закляття Алогомора…​

Гаррі крутнувся й дмухнув до виходу якомога швидше, дверна ручка повернулася без жодного опору, і він помчав вниз спіральними сходами, хоч вони й крутилися. Він ледь не перечіплювався через власні ноги. За мить він уже спустився, гаргуйль відступив, і Гаррі вилетів зі сходів, мов куля.


Гаррі Поттер.

Щось було негаразд з Гаррі Поттером.

Зрештою, четвер був у всіх, а ось таке, здається, траплялося лише з ним.

Була двадцять одна хвилина по шостій вечора, коли Гаррі Поттер, що вилетів, мов куля, зі сходів й чимдуж прискорювався, налетів прямо на Мінерву Макґонеґел, коли та повертала з-за рогу дорогою до кабінету директора.

На щастя, жоден з них не постраждав. Як пояснили були Гаррі трохи раніше того дня — коли він відмовлявся й близько підходити до мітли — у квідичі використовувалися бладжери з суцільного заліза для того, щоб мати шанси зашкодити гравцям, адже чарівники були, переважно, набагато стійкішими до зіткнень, ніж маґли.

Гаррі й професорка Макґонеґел обидвоє опинилися на підлозі, а пергаменти з її рук — по всьому коридорі.

Запала жахлива, жахлива тиша.

 — Гаррі Поттер, — видихнула професорка Макґонеґел, що лежала на підлозі недалеко від Гаррі. Її голос перейшов майже на вереск. — Що ви робили в кабінеті директора?

 — Нічого! — пискнув Гаррі.

 — Ви розмовляли про професора захисту?

 — Ні! Дамблдор покликав мене до себе, дав мені цей великий камінь, сказав, що це камінь мого батька, і я маю носити його повсюди!

Запала чергова жахлива тиша.

 — Зрозуміло, — вже трохи спокійніше сказала професорка Макґонеґел. Вона підвелася, обтрусилась і люто поглянула на розметані пергаменти, що злетілися в охайний стосик й поквапом поверталися вздовж стіни коридору, ніби хотіли сховатися від її погляду. — Мої співчуття, містере Поттер. І я прошу вибачення, що сумнівалася у вас.

 — Професорко Макґонеґел, — сказав Гаррі. Його голос тремтів. Він відштовхнувся від підлоги, підвівся й поглянув на її надійне обличчя нормальної людини. — Професорко Макґонеґел…​

 — Так, містере Поттер?

 — Як гадаєте, мені варто? — тихо запитав Гаррі. — Носити повсюди камінь мого батька?

Професорка Макґонеґел зітхнула.

 — Боюся, це між вами й директором, — вона завагалася. — Хочу сказати, що цілковито ігнорувати директора майже ніколи не буває мудрим. Мені справді шкода, що у вас така дилема, містере Поттер, і якщо я якось можу допомогти вам з рішенням, яке ви приймете…​

 — Ем…​ Насправді, я саме зараз подумав, що коли знатиму як, я міг би трансфігурувати камінь на перстень і носити його на пальці. Якби ви могли навчити мене підтримувати таку трансфігурацію…​

 — Добре, що ви спочатку мене спитали, — сказала професорка Макґонеґел, і її обличчя посуворішало. — Якби ви втратили контроль над трансфігурацією, зворотний процес відрізав би вам палець і, мабуть, розірвав руку навпіл. У вашому віці навіть перстень є завеликою ціллю для необмеженої в часі підтримки трансфігурації без серйозного виснаження вашої магії. Проте я можу замовити для вас перстень із оправою для коштовного каменя, маленького коштовного каменя, що буде торкатися вашої шкіри. Тоді ви зможете почати тренування з підтримки безпечного обʼєкту, наприклад зефіру. Коли ви успішно підтримуватимете трансфігурацію, навіть уві сні, протягом цілого місяця, я дозволю вам трансфігурувати, кгем, камінь вашого батька…​ — голос професорки Макґонеґел затих. — Директор справді сказав…​

 — Так. Ем…​ гм…​

Професорка Макґонеґел зітхнула.

 — Це трохи дивно навіть для нього, — вона нагнулася й підняла стос пергаментів. — Мені шкода щодо цього, містере Поттер. Ще раз прошу вибачення, що не довіряла вам. Проте тепер моя черга побачити директора.

 — Ем…​ Хай щастить, напевно. Гм…​

 — Дякую, містере Поттер.

 — Ее…​

Професорка Макґонеґел підійшла до гаргуйля, нечутно вимовила пароль, і ступила на спіральні сходи, що оберталися. Вона почала підійматися, гаргуйль почав повертатися на місце, і її вже було майже не видно…​

 — Професорко Макґонеґел, директор спалив курча!

 — Що він зро…​