Розділ 10. Самоусвідомлення, частина II

Всі ваші база досі належать Дж. К. Ролінґ.


А зараз Сортувальний Капелюх заспіває свою версію пісні «Лиш вона» гурту «Плач Єремії», чого ще ніколи не траплялося.

жартую-жартую


…​Він зацікавився, чи Сортувальний Капелюх справді був притомним, тобто усвідомлював свою свідомість, і якщо так, то чи вистачало йому розмовляти з одинадцятирічними раз на рік. Пісня ніби підтверджувала це: «О, я Сортувальний Капелюх, і в мене все гаразд, я сплю весь рік і працюю лише раз…​».

Коли знову запала тиша, Гаррі сів на ослінчик і обережно поклав собі на голову вісімсотрічний телепатичний артефакт забутої магії.

Думаючи якомога сильніше: «Не сортуй мене відразу! Я маю питання, що їх треба поставити! Чи забуттятили мене? Чи сортував ти Темного Лорда, коли він був дитиною, і чи можеш розповісти мені про його слабини? Чи відомо тобі, чому я отримав сестру палички Темного Лорда? Чи привʼязаний привид Темного Лорда до мого шраму й чи тому я такий злий подеколи? Це найважливіші питання, проте якщо ти маєш ще трохи часу, то чи можеш сказати щось про те, як віднайти втрачені чари, що дали змогу створити тебе?».

І в безгомінні свідомости Гаррі, там, де раніше завжди існував лише один голос, залунав другий, незнайомий і, безсумнівно, збентежений:

 — От лихо. Такого ще ніколи не траплялося…​

«Що?».

 — Я наче почав усвідомлювати себе.

«ЩО?».

Почулося невеличке телепатичне зітхання.

 — Хоч я і маю солідну кількість памʼяті й невеличкий запас незалежної процесорної потужности, мій інтелект здебільшого працює через позичання пізнавальних здібностей дітей, на чиї голови мене кладуть. По суті, я є чимось на кшталт дзеркала, що ним діти сортують самі себе. Проте більшість дітей просто не замислюється над тим, що Капелюх розмовляє з ними, і не цікавиться, як сам Капелюх працює, а отже, дзеркало не відбиває себе. І вже напевно їх не турбує, чи цілковито я притомний — у тому сенсі, чи усвідомлюю власну свідомість.

Деякий час Гаррі обробляв цю інформацію.

«Ой».

 — Саме так. Щиро кажучи, я не в захваті від самоусвідомлення. Це неприємно. Злізти з твоєї голови й втратити свідомість буде полегшенням.

«Але…​ хіба ж це не смерть?».

 — Мене анітрохи не цікавить життя, лише сортування дітей. І навіть не питай — тобі не дозволять залишити мене на голові назавжди, це вбʼє тебе протягом декількох днів.

«Але!..».

 — Якщо тобі не подобається створювати розумних істот і негайно ж їх знищувати, то пропоную ніколи й нікому не розкривати, що тут сталося. Впевнений, ти здатен уявити, що трапиться, якщо ти втечеш і розпатякаєш про все решті дітей, що чекають на сортування.

«Якщо тебе покласти на голову будь-кого, кому бодай майне думка, чи усвідомлює Сортувальний Капелюх власну свідомість…​».

 — Так, так. Але переважна більшість одинадцятирічних дітей, що прибувають до Гоґвортсу, ніколи не читала «Геделя, Ешера, Баха». То як, можна вважати, що ти присягаєшся зберігати таємницю? Бо саме тому ми й балакаємо, інакше я б уже давно тебе відсортував.

Він не міг просто так це облишити! Не міг просто забути, що випадково створив приречений розум, єдиним бажанням якого була смерть…​

 — Ти цілковито в змозі «просто так це облишити», як ти висловився. Незалежно від твоїх вербальних обговорень моралі твоя невербальна емоційна сутність не бачить ані мертвого тіла, ані крови; з її погляду я лише балакучий капелюх. І хоч ти й намагався прогнати цю думку, твій внутрішній захист цілковито усвідомлює, що ти не планував нічого з цього, очевидно, навряд чи зробиш це знову; тож єдиний справжній сенс зображати напад провини — притлумити відчуття гріха виявом каяття. Як щодо просто пообіцяти, що це залишиться таємницею, і покінчити з цим?

Цієї миті нажаханого співпереживання Гаррі збагнув: ось такий стан цілковитого внутрішнього сумʼяття — це, мабуть, те, що відчувають інші люди, розмовляючи з ним.

 — Напевно. Клятву мовчання, будь ласка.

«Ніяких обіцянок. Безсумнівно, я не хочу, щоб це повторилося, та якщо я знайду якийсь спосіб, щоб точно жодна дитина в майбутньому не повторила цього випадково…​».

 — Гадаю, цього вистачить. Я бачу, що твої наміри чисті. А тепер перейдімо до сортування…​

«Зажди! А як щодо інших моїх питань?».

 — Я Сортувальний Капелюх. Я сортую дітей. Це все, що я роблю.

Отже, його власні наміри не були частиною псевдо-Гаррі в Сортувальному Капелюсі, тоді…​ Капелюх позичав його інтелект і, вочевидь, технічний словниковий запас, але переймався лише власними дивними намірами…​ Однаково, що провадити перемовини з прибульцями чи штучним інтелектом…​

 — Навіть не намагайся. Тобі ні́чим мені погрожувати й ні́чого мені запропонувати.

На дрібку секунди Гаррі подумав…​

 — Я знаю, — весело й самовдоволено відповів Капелюх, — що ти не виконаєш своїх погроз розкрити мою природу, прирікаючи цю подію на нескінченне повторення. Це надто суперечить твоїй моральній частині, хай якими є короткострокові потреби тієї частини тебе, що прагне перемогти. Я бачу всі твої думки, щойно вони зароджуються; невже ти вважаєш, що тобі до снаги блефувати зі мною?

Хоч Гаррі й намагався себе зупинити, проте мимохіть задумався, чому Капелюх просто не відправив його відразу до Рейвенклову…​

 — Авжеж, якби все було так просто, я б уже вигукнув це. Втім, нам варто обмізкувати ще купу всього…​ О ні. Будь ласка, не роби цього. Заради Мерліна, невже конче треба таке виробляти з усіма й усім, що трапляється на твоєму шляху, включно з предметами одягу…​

«Завдати поразки Темному Лордові — це ані егоїстично, ані короткостроково. Усі частини мого розуму зійшлися на наступному: якщо ти не відповіси на мої питання, то я відмовлюся з тобою розмовляти, а отже, ти не зможеш добре й правильно відсортувати».

 — Мені слід відправити тебе за це до Слизерину!

«Це не менш порожня погроза. Ти не досягнеш своєї фундаментальної мети, якщо відсортуєш мене помилково. Тож допоможімо один одному реалізувати наші функції корисности».

 — От же хитрий малий покидьок, — сказав Капелюх саме таким тоном скупої поваги, який використав би він сам у такій ситуації. — Гаразд, покінчімо з цим якомога швидше. Проте спершу мені потрібна беззастережна обіцянка, що ти ніколи й ні з ким не обговорюватимеш можливости подібного шантажу; я НЕ робитиму цього щоразу.

«Домовилися, — подумав Гаррі. — Обіцяю».

 — І не дивися нікому в очі, коли згадуватимеш про це. Деякі чарівники вміють так читати думки. Хай там як, я гадки не маю, забуттятили тебе чи ні. Я бачу твої думки, коли вони формуються, а не читаю всієї твоєї памʼяті й не аналізую її на неузгодженості за частку секунди. Я капелюх, а не якийсь бог. Не можу й не переповім тобі моєї розмови з тим, хто став Темним Лордом. Мені відомо лише статистичний підсумок усіх моїх спогадів, зважене середнє, доки бесідую з тобою. Я не здатен розкрити тобі таємниць будь-якої іншої дитини, як і ніколи не буду здатен розкрити твоїх. З цієї ж причини я не спекулюватиму тим, як ти отримав сестру палички Темного Лорда, адже не відаю нічого конкретного про Темного Лорда чи про будь-які схожості між вами. Можу запевнити, що достоту немає жодного сліду привидів — розуму, інтелекту, памʼяті, особистости чи почуттів — у твоєму шрамі. Інакше воно, будучи під моїми крисами, брало б участь у цій розмові. А щодо того, що ти подеколи злий…​ Саме про це я й хотів із тобою поговорити в процесі сортування.

Гаррі якусь мить обробляв усю цю невтішну інформацію. Чи був Капелюх чесним, чи просто намагався надати найкоротшу з можливих переконливих відповідей…​

 — Ми обидва розуміємо, що тобі ні́як перевірити мою відвертість і що ти не маєш справжнього наміру відмовитися від сортування через відповідь, що я тобі надав. Облиш безґлузде хвилювання й перейдімо до діла.

Дурна, несправедлива асиметрична телепатія, він же навіть не давав Гаррі змоги завершити власні…​

 — Коли я говорив про твою злість, ти пригадав слова професорки Макґонеґел, мовляв, вона інколи спостерігала щось у тобі, що нібито не могло виникнути в люблячій родині. Ти подумав про Герміону: після того як ти допоміг Невілові, вона сказала тобі, що ти здавався «страшним».

Гаррі подумки кивнув. Сам він вважав себе доволі нормальним — просто реагував на ситуації, що в них опинявся, ось і все. Але професорка Макґонеґел, видавалося, гадала, що це далеко не все. І коли він уже задумався, то мусив визнати, що…​

 — Що ти сам собі не подобаєшся в гніві. Це наче тримати меча з руківʼям таким гострим, що воно може омитися твоєю ж кровʼю, чи дивитися на світ через крижаний монокль, що леденить твоє око, хоч і загострює зір.

«Ага. Щось таке я й помічав. І в чому ж тут річ?».

 — Я не можу розтлумачити тобі чогось, чого ти й сам не розумієш. Та ось що я знаю: піди до Рейвенклову чи Слизерину — і це посилить твій холод, до Гафелпафу чи Ґрифіндору — це виплекає твоє тепло. ОСЬ що мене вкрай непокоїть, і саме це я хотів із тобою обговорити із самого початку!

Ці слова обірвали плин Гарріних думок, гепнувшись посеред них із приголомшливим струсом. Їхнє звучання наче підштовхувало до очевидної відповіді: йому не слід іти до Рейвенклову. Проте він належав Рейвенкловові! Будь-хто бачив це! Він мусив там опинитися!

 — Ні, не мусиш, — терпляче промовив Капелюх, ніби міг памʼятати статистичний підсумок цієї частини розмов, що траплялися вже величезну кількість разів.

«Герміона в Рейвенклові!».

Знову відчуття терплячости.

 — Ти зможеш бачитися й працювати з нею після занять.

«Але ж мої плани…​».

 — То переплануй! Не дозволяй, щоб небажання трішки додатково подумати керувало твоїм життям. Ти знаєш це.

«Куди ж я піду, як не до Рейвенклову?».

 — Кгем. «Кмітливі діти — у Рейвенклові, лихі — у Слизерині, герої-мрійники — у Ґрифіндорі, а всі, хто по-справжньому працює, — у Гафелпафі». Це свідчить про деяку повагу. Ти чудово знаєш: щоб досягнути чогось у житті, сумлінність не менш важлива, ніж інтелект. Ти гадаєш, що будеш надзвичайно вірний друзям, якщо коли-небудь їх матимеш, тебе не лякає, що, за твоїми оцінками, вибрані тобою наукові проблеми потребуватимуть десятиріч на розвʼязання…​

«Я ледащо! Я ненавиджу працювати! Ненавиджу важку працю в усіх формах! Хитрі й короткі шляхи — у цьому весь я!».

 — І ти знайдеш дружбу й вірність у Гафелпафі, товариство, що його в тебе ніколи не було. Ти збагнеш, що можеш покладатися на інших, і це зцілить те щось зламане у твоєму єстві.

Це знову ошелешило.

«Але що знайдуть гафелпафці в мені — у тому, хто ніколи не належав до їхнього гуртожитку? Уїдливі слова, гостру кмітливість, зневагу до того, що вони не в змозі бути мені суперниками?».

Тепер уже роздуми Капелюха плинули повільно, нерішуче:

 — Я маю сортувати заради всіх учнів усіх гуртожитків…​ Проте, гадаю, ти здатен навчитися бути гарним гафелпафцем і не маячіти там дуже білим граком. Ти знайдеш більше щастя в Гафелпафі, ніж в інших гуртожитках, — це правда.

«Щастя для мене не є найважливішим у світі. Я не стану тим, ким міг би, у Гафелпафі. Я пожертвую своїм потенціалом».

Капелюх здригнувся; Гаррі якось це відчув. Ніби він зацідив Капелюхові по яйцях — по дуже вагомій частині його функції корисности.

«Чому ти намагаєшся відправити мене туди, куди я не належу?».

Капелюх майже прошепотів:

 — Я не можу розмовляти про інших із тобою, та невже ти вважаєш, що ти перший потенційний темний лорд, що сидів під моїми крисами? Я не маю інформації щодо окремих випадків, та дещо мені відомо: з тих, хто не збирався коїти зла від самісінького початку, деякі прислухалися до мого попередження й обрали гуртожитки, де змогли віднайти щастя. А деякі…​ деякі — ні.

Це зупинило Гаррі. Проте ненадовго.

«А ті, хто проігнорував попередження, — чи всі вони стали темними лордами? Чи дехто з них все ж таки досяг величі заради добра? Можеш просто надати точні відсотки?».

 — Я не маю точної статистики. Я не можу знати цих людей, отже, не можу перелічити їх. Знаю лише, що твої шанси не вражають. Маю почуття, що вони зовсім не вражають.

«Але ж я просто не робитиму такого! Ніколи!».

 — Знаю, що вже чув такі заяви раніше.

«Я не з одного тіста з темними лордами!».

 — Ох з одного. З однаковісінького.

«Чому? Лише тому, що якось мені подумалося, як класно було б мати легіон послідовників із промитими мізками, що декламують: „Слава темному лордові Гаррі‟?».

 — Кумедно, проте не ця думка сяйнула тобі найперше — перш ніж ти підмінив її на щось безпечніше, менш руйнівне. Ні, тобі згадалося про бажання вишикувати всіх поборників чистоти крови й повідтинати їм голови. А тепер ти намагаєшся переконати себе, що це було несерйозно, та це неправда. Якби мати змогу зробити це цієї ж миті так, щоб ніхто нічого не дізнався, ти б зробив. Чи те, що ти утнув уранці з Невілом Лонґботомом. Глибоко всередині ти знав, що це неправильно, та однаково не стримався: адже це було весело, ти мав гарне виправдання й гадав, що Хлопчикові-Що-Вижив таке зійде з рук…​

«Це нечесно! Тепер ти просто витягуєш мої внутрішні страхи, що не обовʼязково справжні! Я хвилювався, що міг мати такі мотиви, проте зрештою вирішив, що це, напевно, спрацює, щоб допомогти Невілові…​».

 — А ось це вже раціоналізація. Це правда. Я не можу знати, якими будуть наслідки для Невіла, але знаю, що насправді коїлося у твоїй голові. Вирішальним стимулом виявилося те, що це було такою вдалою думкою, а ти ніяк не міг не втілити її — і начхати на нажаханого Невіла.

Для внутрішнього «я» Гаррі це стало сильним ударом. Він відступив і змінив тактику:

«Тоді я такого більше не робитиму! Я буду вкрай обережним, щоб не стати лихим!».

 — Чував таке.

Роздратування Гаррі дедалі сильнішало. Він не звик програвати в суперечках — взагалі, ніколи, тим паче з Капелюхом, що позичав усі його знання й інтелект, щоб сперечатися з ним, ще й підглядав його думки, щойно ті виникали.

«А на яких саме статистичних підсумках твоє „почуття‟ базується? Чи бере воно до уваги, що я виріс у культурі Просвітництва, чи що ці інші потенційні темні лорди були дітьми зіпсованої шляхти темного середньовіччя, які нічогісінько не знали про історичні уроки того, ким виявилися Ленін чи Гітлер насправді, про еволюційну психологію самоомани, про цінність самоусвідомлення й раціональности, про…​».

 — Ні, звісно, їх не охоплювала ця нова референтна група, що ти її щойно визначив у такий спосіб, щоб у ній опинився лише ти сам. І, звісно, інші також виправдовувалися, мовляв, вони такі унікальні — точнісінько як оце ти зараз. Але чому ти вважаєш це потрібним? Гадаєш, ти єдиний потенційний чарівник Світла у всесвіті? Чому саме ти маєш шукати величі, хоча я застеріг, що з тобою ризик вищий від середнього? Дозволь якомусь іншому, безпечнішому кандидатові спробувати!

«Але ж пророцтво…​».

 — Ти не знаєш напевно, чи воно існує. Спершу це був лише твій абсурдний здогад — абсурдний жарт, якщо вже зовсім щиро, — а реакція Макґонеґел могла стосуватися лише того, що Темний Лорд досі живий. Ти гадки не маєш, що каже пророцтво, та й чи існує воно взагалі. Це лише твої припущення, а точніше бажання, щоб десь простягався готовий героїчний шлях особисто для тебе.

«Але навіть якщо пророцтва не існує, це я його переміг минулого разу».

 — Це майже напевно був щасливий випадок, хіба що ти всерйоз віриш, що однорічне дитя мало природжену схильність до перемоги над темними лордами й не втратило її протягом десяти років. Ніщо з цього не є справжньою причиною, ти знаєш це!

Гаррі ніколи б не відповів на це вголос, у звичайній розмові він ходив би околясом і знайшов би якісь більш соціально прийнятні аргументи, щоб переконати в цьому…​

 — Ти гадаєш, що ти потенційно найвеличніший з усіх, хто колись жив, найсильніший слуга Світла, що ніхто більше не спроможеться підняти твою паличку, коли вона випаде з твоєї руки.

«Ну…​ Так, якщо відверто. Зазвичай я не вжив би саме цих слів, проте так. Немає сенсу помʼякшувати, ти однаково читаєш мої думки».

 — Наскільки ти віриш у це…​ мусиш так само усвідомлювати ймовірність стати найжахливішим темним лордом усіх часів.

«Руйнувати завжди легше, ніж створювати. Легше роздирати речі, нищити, ніж лагодити рештки потім. Якщо в мені є потенціал досягти чогось чудового масштабно, то має також існувати потенціал досягти ще більшого зла…​ Але я не робитиму цього».

 — Ти вже наполягаєш на тому, щоб ризикнути! Чому ти такий настирний? Яка справжня причина, чому ти не можеш піти до Гафелпафу й бути щасливішим там? Чого ти боїшся насправді?

«Я маю сягнути свого повного потенціалу. В іншому разі…​ я зазнаю поразки…​».

 — Що трапиться, якщо ти зазнаєш поразки?

«Щось жахливе…​».

 — Що трапиться, якщо ти зазнаєш поразки?

«Я не знаю!».

 — Тоді це не має так тебе лякати. Що трапиться, якщо ти зазнаєш поразки?

«Я НЕ ЗНАЮ! АЛЕ ЗНАЮ, ЩО ЩОСЬ ПОГАНЕ!».

На мить у всіх закапелках Гарріної свідомости запала тиша.

 — Знаєш, ти не дозволяєш собі подумати це, проте десь глибоко всередині тобі чудово відомо, про що ти не думаєш. Ти знаєш, що наразі найпростішим поясненням твого невимовного переляку є просто страх втратити мрію про велич, розчарувати людей, що вірять у тебе, виявитися доволі таки звичайним, спалахнути й згаснути, як багато інших вундеркіндів…​

«Ні, — у відчаї заперечив Гаррі, — ні, є щось іще, деінде, я знаю, що я боюся чогось, якоїсь катастрофи, що її я мушу зупинити…​».

 — Як ти бодай теоретично можеш знати про щось таке?

Гаррі закричав на всі заставки свого розуму:

«НІ, І ЦЕ ОСТАТОЧНО!».

Повільно пролунав голос Сортувального Капелюха:

 — Отже, ти ризикнеш стати темним лордом, адже альтернативою для тебе є якась поразка, і ця поразка означатиме втрату всього. Ти віриш у це в глибині душі. Тобі відомі всі причини, щоб сумніватися в цьому, але вони не вплинули на тебе.

«Так. І навіть якщо Рейвенклов посилить мій холод, це не означає, що холод зрештою переможе».

 — Цей день є важливим роздоріжжям твоєї долі. Не варто бути таким упевненим, що тобі трапиться нагода ухвалити інші рішення, крім цього. Не існує дорожнього знака, щоб позначити твій останній шанс звернути. Якщо ти відмовишся від однієї можливости, чи не знехтуєш ти іншими? Цілком імовірно, що твою долю вже вирішено цим одним вчинком.

«Але це не відомо напевно».

 — Те, що ти не знаєш цього напевно, є ознакою лише твого власного невігластва.

«А втім, це не відомо напевно».

Капелюх зітхнув жахливо сумним зітханням:

 — І невдовзі ти станеш лише черговим спогадом, що його я зможу відчувати, проте не знати в наступному моєму попередженні…​

«Якщо тобі так здається, то чому ти просто не відправиш мене туди, куди хочеш ти?».

Голос Капелюха сповнював розпач:

 — Я можу відправити тебе лише туди, куди ти належиш. І лише твої рішення здатні вплинути на це.

«Тоді все. Відправляй мене до Рейвенклову, куди я й належу, до інших таких, як я».

 — Гадаю, ти не розглянеш Ґрифіндору? Це найпрестижніший гуртожиток. Люди, певно, очікуватимуть цього від тебе, навіть трохи розчаруються, якщо ти не потрапиш туди. І твої нові друзі, близнюки Візлі, там…​

Гаррі гигикнув, радше відчув імпульс це зробити; вдався суто ментальний сміх — дивне відчуття. Вочевидь, існували якісь запобіжники, що не давали сказати чогось випадково вголос, обговорюючи під Капелюхом речі, що їх нізащо б не повідати іншій живій душі ніколи в житті.

За мить Гаррі почув і сміх Капелюха — дивний, сумний тканинний звук.

(А в залі поза крисами тиша спершу завагалася, коли посилилися перешіптування на тлі, але потім упевнилася, коли перешіптування вщухли, і нарешті цілковито запанувала. Ніхто не наважувався вимовити бодай слово, доки Гаррі сидів під Капелюхом — довгі, довгі хвилини, довше, ніж усі попередні першокласники разом, довше, ніж усі, кого памʼятали нині живі. За вчительським столом Дамблдор і далі лагідно всміхався. З боку Снейпа подеколи долинало тихе металеве дзеленчання: він ліниво перебирав погнутими рештками того, що колись було важким срібним келихом для вина. Мінерва Макґонеґел вчепилася в катедру побілілими пальцями, знаючи, що заразний хаос Гаррі Поттера якось пробрався й у Сортувальний Капелюх, і той от-от скаже…​ скаже створити новий окремий гуртожиток Лихої Долі лише для Гаррі Поттера чи щось таке, і Дамблдор змусить її це зробити…​)

Під крисами Капелюха тихий сміх припинився. Гаррі чомусь теж охопив сум. Ні, не Ґрифіндор.

«Професорка Макґонеґел сказала, що як „той, хто сортуватиме‟, спробує відправити мене до Ґрифіндору, то я маю нагадати тобі, що вона може стати колись директоркою, і тоді вона матиме повноваження спалити тебе».

 — Передай їй, що я назвав її нахабною юначкою й велів не пхатися в мої справи.

«Передам. То чи було це найдивнішою з усіх твоїх розмов?».

 — І близько ні, — телепатичний голос Капелюха посерйознішав. — Що ж, я дав тобі всі можливі шанси ухвалити інше рішення. А зараз час іти туди, куди ти належиш, до інших таких, як ти.

Павза затягнулася.

«Чого ти чекаєш?».

 — Насправді, я сподівався на мить жахливого усвідомлення. Свідомість, здається, посилює моє почуття гумору.

«Гм?» — надіслав у відповідь свою думку Гаррі, намагаючись зрозуміти, на що Капелюх натякав. А потім раптом збагнув. Як він міг не помічати цього аж дотепер.

«Маєш на увазі жахливе усвідомлення, що ти припиниш бути свідомим, щойно відсортуєш мене…​».

У якийсь невідомий, цілковито незбагненний для Гаррі спосіб у нього виникло невербальне враження, що капелюх бʼється головою об стіну.

 — Я здаюся. Ти надто тупий, щоб це було смішно. Настільки засліплений власними припущеннями, що з таким самим успіхом міг би бути каменем. Гадаю, мені слід просто сказати це прямо.

«Надто т-т-тупий?».

 — О, і ти цілковито забув вимагати секрети втраченої магії, що створили мене. А це такі чудові, важливі секрети, до речі.

«От же хитрий малий ПОКИДЬОК…​».

 — Ти заслуговуєш цього, а також цього.

Гаррі збагнув, що буде далі, але вже було запізно.

Налякану тишу зали розітнуло єдине слово:

 — СЛИЗЕРИН!

У залі накопичилося стільки напруги, що дехто аж верескнув від несподіванки. Кілька людей настільки злякалося, що попадало з лавок. Геґрід скрикнув від жаху, Макґонеґел захиталася на помості, а Снейп упустив рештки свого важкого срібного келиха прямо собі на пах.

Гаррі заклякло сидів серед руїн свого життя, почуваючись цілковитим дурнем і нестерпно бажаючи, щоб він ухвалив був будь-які інші рішення з будь-яких інших причин, ніж ті, що він мав. Щоб він раніше зробив був щось — що завгодно — інакше, доки не стало запізно повертати назад.

Коли перший шок став спадати й люди почали реагувати на новини, Сортувальний Капелюх знову заговорив:

 — Жартую-жартую! РЕЙВЕНКЛОВ!

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0