Усі ваші база належать Дж. К. Ролінґ.

1000 РЕВʼЮ ЗА 26 ДНІВ, ЯХУ, КРУТО, СУПЕР! 30 ДНІВ — 1189 РЕВʼЮ, КОМБО І ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ! ТАК! ЛЮДИ, ВИ НАЙКРАЩІ! ЦЕ СПАРТА-А-А-А-А!

Ніколи не знаєш, яка дрібна подія може зіпсувати перебіг твого геніального плану.

 — Анна Ебот!

Павза.

 — ГАФЕЛПАФ!

 — Сьюзен Боунз!

Павза.

 — ГАФЕЛПАФ!

 — Террі Бут!

Павза.

 — РЕЙВЕНКЛОВ!

Гаррі зиркнув на свого нового однокласника — просто хотів розгледіти його обличчя. Гаррі досі намагався оговтатися після зустрічі з привидами. Сумним, дуже сумним, насправжки дуже сумним було те, що, схоже, він починав опановувати себе знову. Це здавалося недоречним. Так, наче це мало тривати хоча б день. Чи все життя. А може, так ніколи й не трапитися.

 — Майкл Корнер!

Довга павза.

 — РЕЙВЕНКЛОВ!

За катедрою перед величезним учительським столом височіла професорка Макґонеґел, що мала суворий вигляд і суворо роздивлялася довкола. Вона виклика́ла учнів одного за одним, хоча усміхнулася лише Герміоні й декільком іншим. За нею на найвищому за столом стільці — більше схожому на золотий трон — сидів висохлий старець в окулярах і зі срібно-білою бородою, що, певно, торкалася б підлоги, якби її було видно; він доброзичливо спостерігав за сортуванням. Його вигляд був настільки стереотипним, наскільки це взагалі можливо для Мудрого Старця, тільки не зі Сходу. (Хоча Гаррі навчився був ставитися з недовірою до стереотипної зовнішности, відколи зустрів професорку Макґонеґел і подумав, що та має ґелґотати.) Древній чарівник аплодував кожнісінькому розподіленому учневі з непохитною усмішкою, що якимось дивом здавалася наново щиро щасливою для кожного.

Ліворуч від золотого трону сидів чоловік із пронизливими очима й похмурим обличчям, що нікому не аплодував; чомусь щоразу, коли Гаррі дивився на нього, той уже дивився у відповідь. Далі ліворуч виднівся чоловік із блідим обличчям, якого Гаррі зустрів був у «Дірявому казані». Його очі роззиралися навколо натовпу, ніби в паніці, здавалося, що він подеколи сіпається й смикається на стільці; з незрозумілої причини Гаррі постійно ловив себе на тому, що витріщався на нього. Ще ліворуч розмістилися поруч три старі відьми; учні їх начебто не цікавили. Праворуч від золотого стільця була повновида відьма середнього віку в жовтому капелюсі, що аплодувала кожному учневі, крім слизеринців. Далі на стільці стояв крихітний чоловічок із пишною білою бородою — він аплодував усім, проте усміхався лише рейвенкловцям. А останнім праворуч, займаючи стільки ж місця, скільки й три менші істоти, бовваніло величезне створіння, що вітало було їх усіх після того, як вони зійшли з потяга, й називало себе Геґрідом, ключником і охоронцем дичини.

 — Чоловік, що стоїть на стільці, — це вихователь Рейвенклову? — прошепотів Гаррі до Герміони.

Вперше Герміона не відповіла на його питання миттєво; вона переминалася з ноги на ногу, витріщалася на Сортувальний Капелюх і дуже енергійно вертілася — Гаррі аж здалося, що та може відірватися від підлоги.

 — Так, це він, — підтвердила одна зі старост, що супроводжували їх, юна дівчина в одязі синього кольору Рейвенклову. Міс Клірвотер, якщо Гаррі правильно запамʼятав. Її голос був тихим, проте відверто гордим. — Це професор чарів Гоґвортсу Філіус Флитвік, найбільш обізнаний викладач цього предмета з нині живих, чемпіон-дуелянт у минулому…​

 — А чого він такий низький? — прошипів учень, імʼя котрого Гаррі не міг пригадати. — Він напівкровка?

 — Серед предків професора й справді були ґобліни…​ — обдарувала його крижаним поглядом панна староста.

 — Що? — мимоволі вихопилося в Гаррі, через що Герміона й чотири інші учні цитьнули на нього.

Тепер уже йому дістався напрочуд загрозливий погляд від старости Рейвенклову.

 — Тобто…​ — пробубонів Гаррі. — Не те щоб я мав якісь проблеми з цим. Просто, тобто…​ Як таке можливо? Не можна просто змішати два різні види разом і здобути життєздатних нащадків! Має утворитися мішанина генетичних інструкцій для кожного органа, що є різним у двох видів. Це ніби намагатися побудувати, — у них немає автівок, отже, не вдасться використати аналогію переплутаних частин схем двигунів, — напівкарету-напівчовен чи щось…​

 — А чому не можна побудувати напівкарету-напівчовен? — староста досі свердлила його поглядом.

 — Ш-ш-ш! — зашикав інший староста, хоча рейвенкловська відьма й так розмовляла тихо.

 — Маю на увазі…​ — озвався Гаррі ще тихіше.

Він намагався вигадати спосіб запитати, чи ґобліни походять від людей, чи еволюціонували від спільного з людьми предка, наприклад Homo erectus; а чи ґоблінів якось створили з людей. Якщо, ну, вони досі генетично люди під спадковим заклинанням, магічний ефект якого зменшується в разі, коли лише один із батьків був «ґобліном», це пояснило б можливість схрещування. Тоді ґобліни не є неймовірно цінним другим спостереженням щодо того, як виник інтелект у якомусь виді, крім Homo sapiens. Коли Гаррі задумався про це тепер, то ґобліни з «Ґрінґотсу» не здавалися були якимись незбагненними нелюдськими інтелектами, зовсім не як Дірдір чи Папетіри.

 — Маю на увазі, гаразд, звідки ґобліни взялися?

 — З Литви, — неуважно прошелестіла Герміона, все ще не відриваючи очей від Сортувального Капелюха.

Тепер панна староста нагородила усмішкою Герміону.

 — Забудьте, — пошепки сказав Гаррі.

 — Ентоні Ґольдштейн! — покликала з-за катедри професорка Макґонеґел.

 — РЕЙВЕНКЛОВ!

Поруч із Гаррі Герміона аж витанцьовувала на кінчиках пальців ніг, із кожним рухом відриваючись від землі.

 — Ґреґорі Ґойл!

Запала довга, напружена тиша під Капелюхом. Майже на хвилину.

 — СЛИЗЕРИН!

 — Герміона Ґрейнджер!

Герміона вирвалася й помчала стрімголов до Сортувального Капелюха, вхопила його й силоміць натягнула старий перелатаний шмат тканини на голову, що змусило Гаррі здригнутися. Це Герміона пояснила була йому про Сортувальний Капелюх, проте вона точно не ставилася до нього як до незамінного й життєво важливого вісімсотрічного артефакту забутої магії, що невдовзі застосує складну телепатію до її розуму, і не схоже, щоб той був у доброму фізичному стані.

 — РЕЙВЕНКЛОВ!

І якщо вже про непослідовність. Гаррі не розумів, чому Герміона так хвилювалася. У якому химерному альтернативному всесвіті цю дівчину не відсортують до Рейвенклову? Якщо Герміона Ґрейнджер не потрапляє до Рейвенклову, то взагалі зникає сенс в існуванні цього гуртожитку.

Герміона підійшла до рейвенкловського стола, де її зустріли старанними оплесками. Гаррі зацікавило: ці вітання були б гучнішими чи тихішими, якби там мали бодай уявлення про те, суперницю якого рівня вони вітають. Гаррі знав, що пі дорівнює 3.141592, адже точности до мільйонної вистачає для більшости практичних задач. Герміона памʼятала сотню цифр пі, адже саме стільки було надруковано наприкінці її підручника математики.

Невіл Лонґботом пішов до Гафелпафу, чому Гаррі зрадів. Якщо там справді панують вірність і побратимство, взірцем чого мало б бути це місце, то гуртожиток надійних друзів піде Невілові на користь. Кмітливі діти — у Рейвенклові, лихі — у Слизерині, герої-мрійники — у Ґрифіндорі, а всі, хто по-справжньому працює, — у Гафелпафі.

(Хоча Гаррі правильно зробив був, що спершу проконсультувався зі старостою Рейвенклову. Дівчина навіть не відірвалася від своєї книжки й не розпізнала Гаррі, просто виставила паличку в напрямку Невіла й пробурмотіла щось. Після чого той спантеличено поплентався до пʼятого вагона з голови й четвертого купе ліворуч, де таки знайшов свою жабу.)

«Драко Мелфой!» пішов до Слизерину, і Гаррі зітхнув із деякою полегкістю. Це нібито було безсумнівним, проте ніколи не знаєш, яка дрібна подія може зіпсувати перебіг твого геніального плану.

 — Селі-Ен Перкс! — гукнула професорка Макґонеґел.

Від групки дітей відокремилася бліда, тендітна дівчинка, що мала на диво ефемерний вигляд — ніби вона може загадково зникнути, щойно на неї припинять дивитися, і ніколи її більше ніхто не побачить, навіть не згадає.

А потім (із ретельно прихованим занепокоєнням у голосі, що його можна було зауважити, тільки знаючи її надзвичайно добре) Мінерва Макґонеґел глибоко вдихнула й викликала:

 — Гаррі Поттер!

Раптом у залі запала тиша.

Усі розмови припинилися.

Усі очі звернулися до нього.

Вперше в житті Гаррі відчув, що йому випала нагода пережити страх сцени, однак негайно прогнав це відчуття. Йому слід призвичаїтися до натовпів, що витріщаються на нього, якщо він хоче жити в чаклунській Британії чи взагалі досягти чогось цікавого. Гаррі зафіксував упевнену й удавану усмішку на обличчі, підняв ногу й зробив крок уперед…​

 — Гаррі Поттер! — закричав Фред чи Джордж Візлі.

 — Гаррі Поттер! — долучився до нього голос іншого близнюка Візлі, і за мить увесь ґрифіндорський стіл, а невдовзі й значна частина рейвенкловського та гафелпафського підхопили лемент.

 — Гаррі Поттер! Гаррі Поттер! Гаррі Поттер!

І Гаррі Поттер пішов уперед. Надто повільно, як він збагнув, уже почавши рухатися, проте було запізно змінювати швидкість — це видавалося б незграбним.

 — Гаррі Поттер! Гаррі Поттер! ГАРРІ ПОТТЕР!

Хоч і надто добре уявляючи, що вона побачить, Мінерва Макґонеґел повернулася, щоб глянути на решту вчительського стола.

Трелоні несамовито обмахувалася, Флитвік зацікавлено спостерігав за подіями, Геґрід плескав, Спраут суворо роздивлялася, Вектор і Сіністра сиділи приголомшені, а Квірел дурнувато втупився в нікуди. Албус доброзичливо всміхався. А Северус Снейп вчепився побілілими пальцями у свій порожній келих для вина так сильно, що срібло повільно деформувалося.

Гаррі Поттер широко всміхнувся, вклонився в один бік, потім в інший, гордо простуючи між чотирма столами гуртожитків — наче принц, що отримує в спадок замок.

 — Врятуй нас ще від декількох темних лордів! — заволав один із близнюків Візлі.

А інший підхопив:

 — Особливо якщо вони професори!

Цю фразу зустрів регіт з усіх столів, крім слизеринського.

Губи Мінерви зціпилися в білу лінію. Вона ще поговорить із Пострахами Візлі щодо цієї останньої частини, дарма вони вважають її безсилою через те, що сьогодні перший день навчального року, тож Ґрифіндор не має очок, що їх можна було б зняти. Якщо їм начхати на відпрацювання, вона вигадає щось інше.

Раптово затамувавши подих від жаху, вона поглянула в бік Снейпа. Звісно, він мусив розуміти, що маленький Поттер і гадки не мав, про кого йшлося…​

Вираз обличчя Северуса перетнув межу люті й набув відрадної байдужости. Легка усмішка грала на його губах. Він дивився в бік Гаррі Поттера, а не ґрифіндорського стола, а його руки досі стискали пожмакані залишки того, що колись було келихом для вина.

Гаррі Поттер рухався вперед із закляклою усмішкою, почуваючись на душі добре й трохи жахливо водночас.

Люди плескали йому за те, що він здійснив, коли мав лише рік. За те, чого він навіть не довів до кінця. Десь там у якийсь спосіб Темний Лорд досі животів. Чи вітали б вони його так само радісно, якби знали про це?

Проте силу Темного Лорда вже було знищено одного разу. І Гаррі захистить їх знову. Якщо пророцтво справді існувало, і в ньому справді про це йшлося. Та й узагалі — незалежно від того, що там стверджує якесь кляте пророцтво.

Всі ці люди вірили в нього й підтримували його — Гаррі не міг допустити, щоб усе це було даремно. Спалахнути й згаснути, як багато інших вундеркіндів. Виявитися розчаруванням. Зазнати невдачі, не виправдати репутації символу Світла — байдуже, як він її здобув. Він безперечно, безумовно, хай скільки часу на це потрібно, навіть якщо це його вбʼє, виправдає їхні сподівання. А згодом перевершить ці сподівання, і люди, згадуючи минуле, дивуватимуться, що очікували від нього так мало.

 — ГАРРІ ПОТТЕР! ГАРРІ ПОТТЕР! ГАРРІ ПОТТЕР!

Гаррі зробив останні кілька кроків до Сортувального Капелюха. Уклонився Орденові Хаосу за ґрифіндорським столом, повернувся й уклонився іншій частині зали, а тоді зачекав, щоб оплески й хихотіння вщухли.

(Водночас він зацікавився, чи Сортувальний Капелюх справді був притомним, тобто усвідомлював свою свідомість, і якщо так, то чи вистачало йому розмовляти з одинадцятирічними раз на рік. Пісня ніби підтверджувала це: «О, я Сортувальний Капелюх, і в мене все гаразд, я сплю весь рік і працюю лише раз…​».)

Коли знову запала тиша, Гаррі сів на ослінчик і обережно поклав собі на голову вісімсотрічний телепатичний артефакт забутої магії.

Думаючи якомога сильніше: «Не сортуй мене відразу! Я маю питання, що їх треба поставити! Чи забуттятили мене? Чи сортував ти Темного Лорда, коли він був дитиною, і чи можеш розповісти мені про його слабини? Чи відомо тобі, чому я отримав сестру палички Темного Лорда? Чи привʼязаний привид Темного Лорда до мого шраму й чи тому я такий злий подеколи? Це найважливіші питання, проте якщо ти маєш ще трохи часу, то чи можеш сказати щось про те, як віднайти втрачені чари, що дали змогу створити тебе?».

І в безгомінні свідомости Гаррі, там, де раніше завжди існував лише один голос, залунав другий, незнайомий і, безсумнівно, збентежений:

 — От лихо. Такого ще ніколи не траплялося…​