Розділ 8. Позитивна упередженість

Всі ці світи належать Дж. К. Ролінґ, окрім Європи. Ніяких фанфіків на Європі.


-- Дозволь попередити, що випробовувати мою винахідливість не найкраща ідея, я б навіть сказав небезпечна. Це може зробити твоє життя значно сюрреалістичнішим.


Ніхто не просив про допомогу, і це було проблемою. Вони лише вештались навкруги: спілкуючись, смакуючи щось, чи просто дивлячись в нікуди, поки їхні батьки пліткували. З якогось дива, ніхто не сидів за читанням книжок, через що вона теж не могла просто сісти поруч і витягнути свою книгу. І навіть коли вона взяла ініціативу, і безцеремонно сіла й продовжила втретє читати Історію Гоґвортсу, ніхто не проявив бажання сісти поруч.

Окрім як допомагаючи іншим з їхніми домашніми завданнями, чи з чимось іншим, вона справді не знала як ще можна знайомитись з людьми. Вона не почувалась сором’язливою. Вона думала про себе як про беру-ініціативу дівчину. Але, чомусь, якщо не було запиту на зразок „Я забув як ділити в стовпчик‟, тоді було дуже незручно підійти до когось і сказати…​ сказати що? Вона ніколи не могла зрозуміти, що саме. Взагалі, що за безглуздя, чому досі не існувало стандартного набору фраз на різні випадки життя? Сам процес знайомства з новими людьми мав мало сенсу як на неї. Чому саме вона повинна була брати всю відповідальність на себе, якщо в цьому брали участь дві людини? Чому дорослі ніколи не допомагали? Як же ж вона хотіла, щоб інша дівчина просто підійшла до неї і сказала: „Герміоно, вчитель сказав мені дружити з тобою.‟

Але варто прояснити, Герміона Ґрейнджер, що сиділа сама в перший день школи в одному з небагатьох порожніх купе останнього вагону потягу, з дверима купе залишеними відчиненими на випадок, якщо раптом хтось, чомусь, захоче з нею поговорити, не була сумною, самотньою, нахмуреною, в депресії, у відчаї чи одержимою своїми проблемами. Натомість, вона просто втретє, з задоволенням, перечитувала Історію Гоґвортсу. І лише невиразна тінь роздратування про загальну безглуздість світу снувала в закутках свідомості.

Пролунав звук відкривання міжвагонних дверей, після чого далі по коридору почулись кроки і звук ковзання чогось об підлогу. Герміона відклала Історію Гоґвортсу, піднялась і виглянула в коридор, на випадок, якщо комусь потрібна допомога. В коридорі вона побачила молодого хлопця в мантії, судячи зі зросту першо- чи другокласника. З шарфом обмотаним навкруги голови він виглядав дурнувато. На підлозі біля нього стояла невелика валіза. Навіть коли вона подивилась на нього, він постукав у двері іншого, зачиненого купе.

 — Вибачте, можна питання? — спитав він голосом, лише трішки заглушеним шарфом.

Вона не почула, що відповіли з купе, але після того як він відчинив двері, їй здалось, що вона почула, якщо їй звісно не причулось, що він запитав: „Чи знає хтось з присутніх шість ароматів кварків, чи де я можу знайти першокласницю Герміону Ґрейнджер?‟

Після того як хлопець зачинив двері купе, Герміона сказала:

 — Чи можу я чимось допомогти?

Лице зі шарфом повернулось і подивилось на неї, після чого голос сказав:

 — Ні, хіба що ти знаєш шість ароматів кварків або можеш сказати мені де я можу знайти Герміону Ґрейнджер.

 — Верхній, нижній, дивний, чарівний, правдивий, красивий, а навіщо вона тобі?

Важко було сказати з такої відстані, але їй здалось, що вона побачила як він широко усміхнувся під шарфом.

 — Аа, то це ти першокласниця Герміона Ґрейнджер, — сказав хлопчачий, заглушений шарфом голос. — І дійсно, у потязі до Гоґвортсу, — хлопець почав йти в напрямку її купе, його валіза поковзала за ним. — Формально, все, що я мав зробити, це знайти тебе, але, ймовірно, я повинен поспілкуватися з тобою, чи запросити тебе в свою групу, чи отримати від тебе магічний ключ, чи дізнатись, що Гоґвортс був збудований на руїнах стародавнього храму чи щось в такому роді. Бот ти, чи не бот ти — ось питання?

Герміона було відкрила рот щоб відповісти, але тоді не придумала жодної можливої відповіді на…​ те, чим би це не було, що вона щойно почула, поки хлопець підійшов до неї, оглянув купе, задоволено кивнув, і сів на лавці навпроти. Його валіза прошмигнула в купе за ним, виросла до втричі більшого розміру і влаштувалася поруч з її валізою на диво тривожним чином.

 — Будь ласка, сідай, — сказав хлопець. — І закрий, будь ласка, за собою двері. Не хвилюйся, я не кусаю нікого хто не вкусив мене першим, — він вже почав розмотувати шарф навкруги голови.

Натяк хлопця про те, що вона його боїться, змусило її руку штовхнути двері, після чого вони з надлишковою силою грюкнулись об стіну. Вона обернулась і побачила молоде лице з яскравими, усміхненими зеленими очима, і зловісним темно-червоним шрамом на чолі, що десь на закутках свідомості нагадав їй про щось, але зараз в неї були важливіші справи.

 — Я не казала що я Герміона Ґрейнджер!

 — Я не казав, що ти сказала, що ти Герміона Ґрейнджер, я сказав, що ти — Герміона Ґрейнджер. Якщо ти запитуєш звідки я знаю, то це тому, що я знаю все. Доброго вечора пані та панове, мене звуть Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, чи можна просто — Гаррі Поттер. Я знаю, що тобі це скоріш за все нічого не скаже…​

Мозок Герміони врешті знайшов зв’язок. Шрам на його чолі, у формі блискавки.

 — Гаррі Поттер! Я читала про тебе в Сучасній Історії Магії, в Розвиткові й занепаді темних мистецтв та Видатних чаклунських явищах XX сторіччя.

Вперше в житті вона зустріла когось з книжки, відчуття було доволі дивним.

Хлопець тричі кліпнув.

 — Про мене пишуть у книжках? Постривай, звісно про мене пишуть у книжках…​ Що за дивна думка.

 — Господи, невже ти не знаєш? Та якби йшлося про мене, я б усе перерила! — здивувалася Герміона.

Хлопець лише сухо відповів:

 — Міс Ґрейнджер, ще не минуло й сімдесяти двох годин відколи я відвідав Алею Діаґон і дізнався про свою славу. Останні два дні я витратив купуючи наукові книжки. Повір мені, я маю намір дізнатись все що зможу.

Хлопець завагався.

 — А що в книжках кажуть про мене?

Мозок Герміони Ґрейнджер почав усе згадувати, вона не думала, що її тестуватимуть на знання цих книжок, тому вона прочитала їх лише раз, але це було всього місяць тому, відповідно, прочитане було ще свіжим у неї в голові.

 — Ти єдиний хто пережив смертельне закляття, тому тебе називають `хлопчиком, що вижив'. Ти народився у сім’ї Джеймса Поттера та Лілі Поттер, в дівочості Лілі Еванс, 31-го липня 1980 року. Тридцять першого жовтня 1981-го Темний Лорд, Той-Кого-Не-Можна-Називати, хоча я й не знаю чому, напав на ваш дім. Тебе знайшли живим, з шрамом на чолі, в руїнах дому твоїх батьків, поруч з обвугленими рештками Сам-Знаєш-Кого. Головний маг Чарверсуду Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор відслав тебе кудись, ніхто не знав куди. Розвиток й занепад темних мистецтв стверджує, що ти вижив завдяки любові твоєї матері, і, що твій шрам містить всю магічну силу темного лорда, а кентаври бояться тебе. Але в Видатних чаклунських явищах XX сторіччя немає нічого подібного, і Сучасна Історія Магії попереджає, що навколо твоєї особи існує безліч теорій змов.

У хлопця відвисла щелепа.

 — Тобі ніхто не казав почекати на Гаррі Поттера в потязі до Гоґвортсу? Чи щось таке?

 — Ні, — відповіла Герміона. — А хто розповів тобі про мене?

 — Професорка Макґонеґел, і, мені здається, я знаю чому. В тебе ейдетична пам’ять, Герміоно?

Герміона заперечно похитала головою.

 — На жаль, не настільки, щоб назвати її фотографічною, хоча мені завжди цього хотілось. Я була змушена прочитати шкільні книжки п’ять разів, перш ніж змогла їх всіх запам’ятати.

 — Та ну, — сказав хлопець дещо придушеним голосом. — Я надіюсь, ти не будеш проти, якщо я перевірю? Не те, щоб я тобі не повірив, але, як то кажуть, „довіряй, та перевіряй‟. Нема сенсу гадати, якщо можна провести експеримент.

Герміона хитро всміхнулась. Вона обожнювала тести.

 — Вперед.

Хлопець запхав руку в мішечок на поясі і вимовив:

 — Магічні зілля й настійки Арсеніуса Джиґера.

Коли він витягнув руку, вона тримала книжку яку він щойно назвав.

Герміона миттєво захотіла один з таких мішечків, сильніше ніж вона коли-небудь хотіла чогось.

Хлопець розкрив книжку десь посередині і опустив голову.

 — Якби ви робили олію гостроти…​

 — Я бачу цю сторінку звідси, просто щоб ти знав!

Хлопець нахилив книжку так, щоб вона не могла заглянути всередину, і перегорнув сторінки.

 — Якби б ви варили зілля павучого лазіння, який інгредієнт ви б додали після шовку акромантула?

 — „Після додавання шовку, дочекайтесь поки зілля не стане точнісінько відтінку безхмарного світанкового неба, вісім градусів від горизонту за вісім хвилин до того як вершечок сонця стане видимим. Помішайте вісім разів проти годинникової стрілки і один раз за годинниковою стрілкою, після чого додайте вісім крапель шмарклів єдинорога.‟

Хлопець різко, зі звуком тріснутої повітряної кульки, закрив книжку. Після чого поклав її назад в мішечок, що проковтнув її з ледве чутною відрижкою.

 — Так так так так так так. Я б хотів зробити вам пропозицію, міс Ґрейнджер.

 — Пропозицію? — підозріло перепитала Герміона, дівчата не зобов’язані їх приймати.

В цей момент Герміона усвідомила ще одну річ, тобто, одну з речей, про хлопця, що була дивною. Очевидно, люди що були в книжках, також звучали як книжки, коли розмовляли. Це було неочікуваним відкриттям.

Хлопець запхав руку в мішечок і сказав:

 — Бляшанка газованої води, — після чого витягнув яскраво зелений циліндр. — Чи не бажаєте випити?

Герміона ввічливо прийняла шипучий напій. По правді, вона вже почувалася трохи спраглою.

 — Велике спасибі, — сказала Герміона і потягнула вушко для відкривання. — Це і була твоя пропозиція?

Хлопець кашлянув.

 — Ні, — якраз коли вона почала пити, він сказав: — Я б хотів щоб ви допомогли мені заволодіти всесвітом.

Герміона закінчила пити й опустила бляшанку.

 — Ні дякую, я не на стороні зла.

Хлопець здивовано подивився на неї, так, наче він очікував іншої відповіді.

 — Що ж, можливо я неточно висловився. Я мав на увазі задум на зразок проекту Френсіса Бекона, а не політичну владу. „Доки все не стане можливим‟ і так далі. Я хочу провести експериментальне вивчення магічних заклять, щоб виявити закони, що лежать в основі, зробити з магії розділ науки, об’єднати магічний і маґлівські світи, підвищити стандарти життя для цілої планети, просунути людство на століття вперед, розкрити секрет безсмертя, колонізувати сонячну систему, дослідити галактику, і, що найважливіше, врешті решт розібратись, що тут в біса відбувається, бо очевидно ж, що все це банально неможливо.

Це звучало трохи цікавіше.

 — І?

Хлопець недовірливо подивився на неї.

 — І? Хіба цього недостатньо?

 — І що тобі треба від мене? — сказала Герміона.

 — Я хочу щоб ти допомогла мені з дослідженнями, звісно. З твоєю енциклопедичною пам’яттю і моїм інтелектом та раціональністю, ми втілимо Беконівський проект у життя майже миттєво, де „майже миттєво‟ це скоріш за все принаймні тридцять п’ять років.

Герміона починала сприймати Гаррі як когось надокучливого.

 — Я не бачила, щоб ти робив щось розумне. Можливо, це я дозволю тобі допомогти мені з моїми дослідженнями.

В купе запанувала тиша.

 — Тобто ти пропонуєш мені продемонструвати мій інтелект, правильно? — запитав хлопець після довгої паузи.

Герміона кивнула.

 — Дозволь попередити, що випробовувати мою винахідливість не найкраща ідея, я б навіть сказав небезпечна. Це може зробити твоє життя значно сюрреалістичнішим.

 — Я досі не вражена, — сказала Герміона. Непомітно, зелений напій знову наблизився до її губ.

 — Що ж, можливо, наступне тебе вразить, — сказав Гаррі, після чого подався вперед і уважно на неї подивився. — Я вже трохи поекспериментував, і дізнався, що мені не обов’язково мати паличку. Я можу втілити в реальність все, що мені заманеться, просто клацнувши пальцями.

Він сказав це саме коли Герміона ковтала, від чого вона ледве не похлинулася і закашлялась, пославши рештки яскраво зеленої речовини на її на її новісіньку, ніколи-не-вдівану мантію, у перший же день школи.

Герміона насправді закричала. Посеред закритого купе це звучало як сирена повітряної тривоги.

 — Яй! Мій одяг!

 — Без паніки! — сказав хлопець. — Я можу все виправити для тебе. Просто дивись!

Він підняв руку і клацнув пальцями.

 — Ти…​ — після чого вона подивилась вниз і оглянула себе.

Зелена рідина досі була там, але навіть доки вона дивилась, почала щезати і тьмяніти, через мить все виглядало так, наче там ніколи нічого й не було.

Герміона витріщилась на хлопця, що в цей момент мав дуже самовдоволену усмішку.

Безмовна та безпаличкова магія! В його віці? При тому, що шкільні книжки він отримав лише три дні тому?

Тоді вона згадала все, що вона була прочитала, від чого їй перехопило подих і вона різко відсахнулась від нього подалі. Вся магічна сила Темного Лорда! В його шрамі!

Вона швидко підвелась.

 — Я, я, я маю сходити в туалет, будь тут, гаразд? — вона повинна була знайти дорослого, вона повинна була сказати їм…​

Гарріна усмішка зав’яла.

 — Це був просто трюк, Герміоно, вибач. Я не хотів тебе налякати.

Її рука зупинилась на дверній ручці.

 — Трюк?

 — Так, ти попросила мене продемонструвати мій інтелект. Тому я зробив дещо, на перший погляд неможливе, що завжди було хорошим способом похизуватись. Насправді я не можу зробити все, що мені заманеться, просто клацнувши пальцями, — хлопець зробив паузу. — Чи, принаймні, я не думаю, що можу, я ніколи цього не перевіряв експериментальним шляхом, — хлопець підняв руку і клацнув пальцями. — Ні, банан не з’явився.

Ще ніколи в житті Герміона не почувалась такою розгубленою.

Хлопець знову почав усміхатись, побачивши вираз на її обличчі.

 — Я ж попереджав тебе, що випробовування моєї винахідливості може зробити твоє життя сюрреалістичним. Пам’ятай про це наступного разу, коли я тебе про щось попереджатиму.

 — Але, але, — Герміона затнулась. — Тоді що це було?

Погляд хлопця набув оцінюючих, зважуючих якостей, яких вона ніколи не бачила в когось її віку.

 — Ти думаєш, що маєш все, що потрібно, щоб бути науковцем з моєю допомогою чи без? Перевірмо, як ти дослідиш незрозумілий феномен.

 — Я…​

Розум Герміони на секунду опустів. Вона любила коли її тестували, але такого тесту їй ще ніколи не давали. Вона шалено почала згадувати все, що вона коли-небудь читала про те, що повинні робити науковці. Її розум швидко закрутив шестірнями, і видав інструкцію по тому як зробити науковий проект для школи:

Крок 1: Сформувати гіпотезу.

Крок 2: Провести дослід щоб перевірити гіпотезу.

Крок 3: Оцінити результати.

Крок 4: Зробити плакат.

Першим кроком було сформувати гіпотезу. Це означало, спробуй якось пояснити те, що щойно відбулось.

 — Гаразд, моя гіпотеза полягає в тому, що ти зачарував мою мантію таким чином, щоб все що на неї виливається зникало.

 — Гаразд, — сказав хлопець. — Це твоя відповідь?

Шок потрохи проходив, і мозок Герміони починав працювати як треба.

 — Почекай, навряд чи це правда. Я не бачила, щоб ти торкався палички, чи казав якісь закляття, то як ти міг зачарувати мантію?

Хлопець очікував, його лице не видавало жодних емоцій.

 — Припустимо, що всі мантії які продаються в крамниці, вже зачаровані для того щоб тримати себе в чистоті, це було б для них корисними чарами. І ти дізнався це, розливши щось на себе трохи раніше.

Хлопець підніс брову.

 — То це твоя відповідь?

 — Ні, я не виконала крок №2, „Провести експеримент щоб перевірити гіпотезу‟.

Хлопець закрив рота, і почав усміхатись.

Герміона глянула на бляшанку з напоєм, який вона була автоматично поставила в підставку для горнят біля вікна. Вона взяла її та заглянула всередину, оцінивши, що бляшанка була приблизно на третину повна.

 — Що ж, — сказала Герміона. — Я хочу провести такий експеримент: розлити напій на свою мантію і подивитись, що станеться. Я передбачаю, що плями зникнуть. Тільки от, якщо це не спрацює, моя мантія залишиться брудною, а мені цього не хотілося б.

 — Розлий на мою, — сказав хлопець. — Тоді тобі не доведеться хвилюватись про те, що твоя мантія може забруднитись.

 — Але…​

Затнулась Герміона. Щось було неправильно з таким ходом думок, але вона не знала як це точно пояснити.

 — Я маю запасні мантії у валізі.

 — Але ти не маєш де перевдягнутися, — запротестувала Герміона, після швидко знайшла рішення. — Думаю, я могла б вийти і зачинити двері…​

 — Також я маю де перевдягнутися у валізі.

Герміона подивилась на його валізу, яка, як вона починала підозрювати, була набагато особливішою за її власну.

 — Гаразд, — сказала Герміона. — Якщо ти так кажеш…​ — після чого вона акуратно налила трішки зеленого напою на кутик Гарріної мантії. Після чого почала спостерігати за ним, пробуючи згадати скільки часу зайняло оригінальній речовині для того, щоб зникнути.

І тоді зелена пляма щезла!

Герміона з полегшенням видихнула, не в останню чергу від з’ясування, що вона не має справи з магічною силою Темного Лорда.

Гаразд, крок 3 це оцінювання результатів, в цьому випадку це означало просто перевірити, що пляма зникла. Також вона подумала, що може пропустити крок №4, про плакат.

 — Моя відповідь — мантії зачаровані тримати себе в чистоті.

 — Не зовсім, — сказав хлопець.

Герміона відчула укол розчарування. Вона дуже хотіла не почуватись так, хлопець не був вчителем, але все одно це був тест, і вона дала неправильну відповідь. Кожна неправильна відповідь була для неї наче ляпас.

(Ось майже все, що вам потрібно було знати про Герміону Ґрейнджер: це ніколи її не зупиняло, чи бодай впливало на її любов до тестів.)

 — Найсумніше те, — сказав хлопець, — що ти, скоріш за все, зробила все, що книжка казала зробити. Ти зробила передбачення, яке відрізнило б мантію із чарами та без, перевірила його, і відкинула варіант із незачарованою мантією. Але якщо ти не читала най-найкращий тип книжок, то навряд чи вони навчать тебе займатись наукою правильно. Тобто, достатньо щоб справді отримати правильну відповідь, а не випалити ще одну з тих публікацій, на які постійно жаліється тато. Дозволь пояснити, де ти помилилася. Я не підкажу де відповідь, і дам тобі ще один шанс.

Вона вже починала обурюватись на хлопчин „ой-я-такий-розумніший‟ тон, в той час як він був таким самим одинадцятирічним, як і вона. Але все це було другорядним порівняно з тим щоб дізнатись де вона помилилась.

 — Гаразд.

Вираз обличчя хлопця став більш напруженим.

 — Це гра базована на відомому експерименті „завдання 2-4-6‟, і ось як це працює. Я маю правило, відоме лише мені, але не тобі, під яке підпадають деякі набори з трьох чисел. 2-4-6, це один з прикладів набору чисел, які задовільняють правило. Насправді…​ дозволь мені записати правило, просто щоб ти знала, що воно фіксоване. Я складу і віддам його тобі. Будь ласка, не підглядай, з минулого я зрозумів, що ти вмієш читати догори дриґом.

Хлопець сказав „папір‟ і „механічний олівець‟ до свого капшучка, а вона сильно заплющила очі поки він писав.

 — Ось, — сказав хлопець, він тримав щільно складений аркуш паперу. — Поклади це собі в кишеню, — вона так і зробила.

 — Тепер як ця гра працює, ти кажеш мені набір із трьох чисел, а я казатиму „Так‟ якщо вони задовольняють правило і „ні‟ якщо не задовольняють. Я — природа, правило — це один із моїх законів, а ти досліджуєш мене. Ти вже знаєш, що 2-4-6 — це „Так‟. Коли закінчиш усі експерименти які хотіла, спитаєш мене стільки наборів чисел скільки ти вважатимеш за потрібне, то зупинись і спробуй вгадати правило, після чого можеш розгорнути записку і глянути на правильну відповідь. Ти зрозуміла правила гри?

 — Звісно зрозуміла, — сказала Герміона.

 — Вперед.

 — 4-6-8, — сказала Герміона.

 — Так, — сказав хлопець.

 — 10-12-14.

 — Так.

Герміона спробувала видумати ще щось, бо виглядало так, що вона вже провела всі тести які їй були потрібні, але ж це не могло бути настільки просто?

 — 1-3-5.

 — Так.

 — Мінус 3, мінус 1, плюс 1.

 — Так.

Герміона справді не могла придумати що ще запитати.

 — Правило каже, що кожне наступне число більше за попереднє на два.

 — Тепер уяви, що я сказав тобі, що цей тест важчий ніж здається на перший погляд, і що лише двадцять відсотків дорослих можуть його пройти.

Герміона насупилась. Що саме вона пропустила? Раптово, їй прийшла ідея тесту, який вона ще не проводила.

 — 2-5-8! — тріумфально сказала вона.

 — Так.

 — 10-20-30!

 — Так.

 — Справжня відповідь, що числа повинні збільшуватись на те саме значення, не обов’язково 2.

 — Дуже добре, — сказав хлопець. — Тепер витягни папір і глянь правильну відповідь.

Герміона витягнула папір і розгорнула його.

Три дійсних числа у зростаючому порядку, від найменшого до найбільшого.

У Герміони впала щелепа. У неї було примарне відчуття, наче з нею зробили щось жахливо несправедливе, що хлопець був гнилим зіпсутим зрадником-брехуном, але коли вона пробувала згадати усю розмову, то не могла пригадати жодної неправильної відповіді, яку б він назвав.

 — Те, що ти щойно відкрила, називається „позитивна упередженість‟, — сказав хлопець. — Ти сформувала правило в себе в мозку, і продовжувала придумувати нові набори чисел, для яких твоє правило сказало б „Так‟. Але ти навіть не спробувала жодних чисел, для яких правило сказало б „Ні‟, тому „Три довільних числа‟ цілком могло б бути правилом. Це щось на зразок коли люди придумують експерименти, що можуть підтвердити їхню гіпотезу, замість експериментів які можуть її заперечити — це не зовсім така ж помилка, але дуже близько. Ти повинна навчитись дивитись на негативні сторони речей, зазирнути в темряву. Коли проводять цей експеримент, лише 20 відсотків дорослих вказують правильну відповідь. А багато інших винаходять фантастично заплутані гіпотези, і цілковито впевнені у своїх неправильних відповідях, адже вони провели купу експериментів і вони всі пройшли саме так, як вони і очікували.

 — Отже, — сказав хлопець. — Хочеш спробувати ще раз обдумати оригінальну проблему?

Цього разу його погляд був дуже уважним, наче лише тепер це був справжній тест.

Герміона заплющила очі і спробувала зосередитися. Вона аж спітніла під мантією. У неї було дивне почуття того, що ще ніколи жоден тест не змушував її думати так сильно, чи навіть, що це було вперше коли їй взагалі доводилося думати над тестом.

Який ще експеримент вона могла провести? В неї була шоколадна жабка, може спробувати потерти нею мантію і подивитись чи ця пляма зникне? Але це все одно не було тим заплутаним негативним способом дивитись на речі якого очікував хлопець. Ніби вона очікувала на „Так‟ у випадку якщо пляма зникне, замість того щоб очікувати „Ні‟.

Тож…​ згідно її гіпотези…​ коли напій мав би…​ не зникнути?

 — Я придумала експеримент, — сказала Герміона. — Я хочу вилити трохи напою на підлогу, і подивитись чи він не зникне. В тебе немає паперових рушників в капшучку, щоб я могла витерти підлогу, якщо це не спрацює?

 — В мене є серветки, — відповів хлопець. Його лице досі не видавало емоцій.

Герміона взяла бляшанку, і вилила трохи газованого напою на підлогу.

Через кілька секунд він зник.

Після чого вона усвідомила все і їй захотілось постукати собі по чолі.

 — Звісно! Ти дав мені цю бляшанку! Це не мантії зачаровані, а напій!

Хлопець піднявся і урочисто вклонився їй. Тепер він широко всміхався.

 — Тоді…​ Чи можу я допомогти вам з вашими дослідженнями, Герміоно Ґрейнджер?

 — Я, аа…​ — Герміона досі почувала напад ейфорії, але не була впевнена як відповісти на це.

Їх перервав слабкий, непевний, ледве чутний і доволі неохочий стук у двері.

Хлопець повернувся і почав дивитись у вікно.

 — Я зараз без шарфа, тому чи не могла б ти з цим розібратися?

Лише зараз Герміона зрозуміла чому хлопець — ні, „хлопчик, що вижив‟, Гаррі Поттер — носив шалик намотаний навкруги його голови, їй навіть було трішки не по собі від того, що вона не усвідомила цього раніше. Насправді це було дещо дивно, бо їй здавалось, що Гаррі Поттер мав би гордо і відкрито демонструвати себе світу. Після чого їй спало на думку, що він може бути скромнішим ніж здається.

Коли Герміона відчинила двері, її привітав тремтячий молодий хлопчик, який виглядав так самісінько як і стукав.

 — Перепрошую, — сказав хлопець тихеньким голосом. — Я Невіл Лонґботом. Я шукаю свою жабу, це мій домашній улюбленець, і я…​ Я ніде не можу знайти її, ви часом не бачили моєї жаби?

 — Ні, — сказала Герміона, після чого її „допомагальність‟ закрутилась на повну котушку. — Ти перевірив усі купе?

 — Так, — прошепотів хлопчик.

 — Тоді нам потрібно перевірити усі інші вагони, — жваво заговорила Герміона. — Я допоможу, я Герміона Ґрейнджер, між іншим.

Хлопець виглядав так, наче міг знепритомніти від вдячності.

 — Постривай, — прозвучало від іншого хлопця — Гаррі Поттера. — Я не певен, що це найкращий спосіб.

У відповідь, Невіл почав виглядати так, наче він от-от розплачеться. Герміона розгнівано обернулась. Якщо Гаррі Поттер був з тих людей, що готові покинути маленького хлопчика в біді лише тому, що вони не хочуть щоб їх перебивали…​

 — Що? Цікаво чому?

 — Ну…​ Це займе чимало часу, вручну перевірити весь потяг, та й ми можемо все одно проґавити жабу. Якщо ж ми так і не знайдемо її до того як потяг прибуде до Гоґвортсу, то в хлопця будуть проблеми. Тому значно краще було б якби він пішов одразу у перший вагон, там де старости, і попросив когось з них про допомогу. Це було найперше що я зробив коли шукав тебе, Герміоно, хоча вони так і не знали. Але в них можуть бути заклинання чи чарівні предмети, що можуть значно полегшити пошук жаби. Ми лише першачки.

В цьому…​ безперечно був сенс.

 — Як думаєш, ти зможеш сам знайти вагон зі старостами? — спитав Гаррі Поттер. — В мене є деякі причини через які я б не хотів щоб моє лице хтось бачив.

Раптом Невіл затамував подих і зробив крок назад.

 — Я пам’ятаю цей голос! Ти один з Лордів Хаосу! Це ти дав мені шоколадку!

Що? Що що що?

Гаррі Поттер врешті відвернувся від вікна і театрально підвівся.

 — Я ніколи!, — вкрай обурено випалив він. — Я що, схожий на лиходія який дав би солодощі дитині?

Очі Невіла розширились.

 — Ти Гаррі Поттер? Той самий Гаррі Поттер? Ти?

 — Ні, я просто Гаррі Поттер, на цьому потязі три мене.

Невіл коротко верескнув і втік. Деякий час було чути відчайдушний біг після чого пролунали звуки дверей вагону, що відкрились і закрились.

Герміона чи то сіла чи то впала на свою лавку. Гаррі Поттер зачинив двері і сів поруч.

 — Чи не міг би ти, будь ласка, пояснити мені, що відбувається? — сказала Герміона тихим голосом. Невже бути поряд з Гаррі Поттером означало постійно почувати себе як у божевільні?

 — Ну, коли ми з Фредом та Джорджем були на пероні, то побачили цього бідолашного хлопчика, а жінка, що була з ним, відійшла ненадовго, і він виглядав дуже зляканим. Так, наче на нього от-от нападуть смертежери чи ще щось. Кажуть, що страх чогось часом значно гірший за саме `щось', і мені здалось, що малому може бути корисно побачити як його найгірший кошмар стане реальним, але виявиться не таким жахливим як він собі уявляв.

Герміона сиділа з відвислою щелепою.

 — І Фред з Джорджем застосували закляття від якого шарфи на наших обличчях потемніли і стали розмиті, так ніби ми королі потойбіччя а шарфи це наші погребальні савани…​

Їй не подобалося, до чого це все йшло.

 — …​І коли ми закінчили давати йому всі солодощі які я купив, ми почали щось на кшталт „Давайте дамо йому трохи грошей! Ха-ха-ха! Тримай трохи кнатів малий! Ось тобі срібний серпик!‟ і танцювати навколо нього зловісно сміючись і таке інше. Мені здається в натовпі були люди які на початках хотіли втрутитись, але, на щастя, апатія свідка втримала їх принаймні доки вони не побачили, що ми задумали. Після чого вони стали надто спантеличені щоб вдіяти хоч щось. Врешті він сказав цим своїм тоненьким шепотом „йдіть геть‟, тож ми закричали і втекли, верещачи щось про світло яке спопеляє нас. Є надія, що в майбутньому він не буде аж настільки боятись стати жертвою глузувань. До речі, це називається десенсибілізаційна терапія.

Гаразд, вона не здогадалася правильно куди це все прямувало.

Праведний гнів обурення, який був одним із головних двигунів Герміони, заторохтів на повну. Хоча частина її розуміла, чого вони намагалися досягти.

 — Це жахливо! Бідолашний хлопець! Ти жахливий! Те, що ви зробили було підлим!

 — Мені здається, слово яке ти не можеш підібрати це „весело‟, і хай там як, ти ставиш не ті питання. Справжнє запитання в тому, чи це принесло більше користі ніж шкоди, чи більше шкоди ніж користі? Якщо в тебе є аргументи на цю тему, я з задоволенням їх вислухаю, але я не сприйматиму жодної іншої критики доки ми не розберемось з відповіддю на це запитання. Я погоджуюсь, що те, що я зробив, виглядало жахливою, підлою насмішкою, оскільки в цьому фігурує маленький зляканий хлопчик і т.д. Але навряд чи це є головним зараз, чи не так? До слова, це називається „консеквенціалізм‟. Його суть полягає в тому, що те чи щось є добрим чи поганим визначає не те, чи воно погано чи підло виглядає, а те, до чого воно зрештою призведе — його наслідки.

Герміона було відкрила рота щоб сказати щось вкрай спопеляюче, але, на жаль, вона знехтувала частиною в якій перед тим як відкривати рота треба було подумати. Все, що вона спромоглась вимовити це:

 — А якщо в нього будуть кошмари?

 — Чесно, я не думаю, що йому потрібна наша допомога для того, щоб мати кошмари. А якщо він і матиме кошмари через це, то це будуть кошмари, в яких жахливі монстри дають йому шоколад, і в цьому вся суть.

Мозок Герміони гикав в розгубленості щоразу, коли вона намагалася справді розізлитись.

 — В тебе все життя таке чудернацьке? — врешті вимовила вона.

Лице Гаррі засяяло гордістю.

 — Я роблю його чудернацьким. Ти спостерігаєш результат кропіткої праці.

 — Отож…​ — сказала Герміона і незручно замовчала.

 — Отож, — сказав Гаррі Поттер, — що саме з науки ти знаєш? Я вмію користуватись вищою математикою і знаю трохи Байєсівської теорії ймовірності, розумію теорію прийняття рішень і знаю купу всього з когнітивістики. Я прочитав лекції Фейнмана, чи, принаймні, перший том і Прийняття рішень в невизначенності: Евристика і упередження, Мова в думках та діях, Вплив: Теорія та практика, Раціональний вибір в світі непевності, Гедель, Ешер, Бах, Крок попереду і…​

Після чого розмова про те, хто які книжки прочитав, тривала ще кілька хвилин, аж доки її не перервав ще один боязкий стук у двері.

 — Заходьте, — майже одночасно сказала Герміона з Гаррі. Після чого двері зісковзнули вбік явивши Невіла Лонґботома.

Цього разу Невіл справді плакав.

 — Я пішов до першого в-вагону і знайшов старосту, але він сказав м-мені, що старост не можна турбувати такими дрібницями як зниклі ж-жаби.

Лице хлопчика, що вижив змінилось. Його губи розтягнулись у тонку лінію. Коли він заговорив, його голос був холодним і похмурим.

 — Якого кольору була його мантія? Зелено-срібна?

 — Н-ні, його значок був ч-червоним із золотом.

 — Червоний із золотом, — випалила Герміона. Але це ж ґрифіндорські кольори!

Гаррі Поттер зашипів у відповідь, страхітливий шепіт, що прозвучав ніби від живої змії, і змусив Герміону з Невілом здригнутися.

 — Припускаю, — процідив Гаррі, — що пошук зниклих жаб недостатньо героїчний вчинок щоб за нього взявся староста Ґрифіндору. Ходімо, Невіле, цього разу я піду з тобою, побачимо, чи хлопчик, що вижив, отримає більше уваги. Спочатку знайдемо старосту, який знає потрібне закляття, якщо це не спрацює, то знайдемо старосту, що не боїться бруднити руки, і як це не спрацює, то я почну шукати своїх фанів, і якщо буде потрібно, то ми розберемо цей потяг до ґвинтиків.

Хлопчик, що вижив підвівся і вхопив Невілову руку своєю. В цей момент Герміона раптом усвідомила, що вони майже одного зросту, хоча якась її частина наполягала, що Гаррі Поттер на тридцять сантиметрів вищий ніж насправді, а Невіл на п’ятнадцять сантиметрів нижчий.

 — Залишся!, — кинув їй Гаррі, ой, ні, це він своїй валізі, і щільно зачинив за собою двері.

Їй скоріш за все вартувало піти з ними, але за коротку мить Гаррі Поттер став настільки моторошним, що вона раділа, що не запропонувала цього.

Мозок Герміони тепер був настільки приголомшеним, що вона навіть не думала, що змогла б читати Історію Гоґвортсу. Вона почувалася так, наче по ній проїхався асфальтоукладач і зробив з неї відбивну. Вона навіть була непевна, про що саме вона думала, що почувала і чому. Вона просто сиділа біля вікна і насолоджувалась пейзажами.

Тобто, вона хоча б знала, чому невеликий сум осів всередині.

Можливо Ґрифіндор не настільки чудовий, як їй здавалося.