Розділ 8. Позитивне упередження

Усі ці світи належать Дж. К. Ролінґ, за винятком Європи. Жодних фанфіків на Європі.


-- Дозволь попередити: брати під сумнів мою винахідливість — справа небезпечна. Це може зробити твоє життя куди сюрреалістичнішим.


Ніхто не прохав про допомогу, ось що було проблемою. Вони лише вешталися туди-сюди, гомоніли, їли й витріщалися в порожнечу, доки їхні батьки пліткували. З якогось дива ніхто не читав, тож вона не могла просто сісти поруч і дістати свою книжку. І навіть коли вона сама подала приклад, безцеремонно взявшись утретє перечитувати «Історію Гоґвортсу», ніхто не забажав приєднатися.

Вона справді не знала, як ще можна знайомитися з людьми, окрім як допомагаючи їм із домашніми завданнями чи іншими справами. Вона не почувалася соромʼязливою і вважала себе ініціативною дівчиною. Та якщо не надходило запиту на зразок: «Я забув, як ділити в стовпчик», то було чомусь дуже ніяково підійти до когось і сказати…​ Сказати що? Вона ніколи не могла зрозуміти, що саме. Хіба не безґлуздо, що для такої ситуації не існує стандартної інструкції? Сам процес знайомства з новими людьми, як на неї, мав небагато сенсу. Чому саме вона мусила звалювати весь клопіт на себе, якщо в цьому брали участь дві людини? Чому з цим ніколи не допомагали дорослі? Як же їй хотілося, щоб інша дівчина просто підійшла до неї і промовила: «Герміоно, вчитель велів мені дружити з тобою».

Варто прояснити: Герміона Ґрейнджер, що сиділа на самоті першого дня школи в одному з небагатьох порожніх купе останнього вагону, залишивши двері відчиненими на випадок, якщо раптом хтось чомусь захоче з нею заговорити, не була сумною, самотньою, журливою, в депресії, у відчаї чи одержимою своїми проблемами. Натомість вона просто втретє залюбки перечитувала «Історію Гоґвортсу». І лише невиразна тінь роздратування загальною безґлуздістю світу сновигала в закапелках її свідомости.

Пролунав звук відчиняння міжвагонних дверей, а тоді кроки й дивне шамотіння в коридорі. Герміона відклала набік «Історію Гоґвортсу», підвелася й виглянула в прохід — ануж комусь потрібна допомога. Там вона побачила хлопця в мантії, з огляду на зріст — першо- чи другокласника, що мав сміховинний вигляд через обвинений навколо голови шарф. На підлозі поруч із ним стояла невеличка валіза. Доки Герміона роздивлялася хлопця, той постукав у двері іншого, зачиненого купе.

 — Вибачте, можна коротке питання? — шарф лише трохи притлумлював його голос.

Відповідь не сягнула її вух, та коли незнайомець зазирнув до купе, їй здалося, наче той поцікавився (якщо їй, звісно, не причулося): «Чи знає тут хтось шість ароматів кварків або де мені знайти першокласницю Герміону Ґрейнджер?».

Після того як хлопець зачинив двері, Герміона звернулася до нього:

 — Чи можу я чимось допомогти?

Закутане шарфом обличчя повернулося до неї:

 — Хіба що ти можеш назвати шість ароматів кварків або підказати, де мені знайти Герміону Ґрейнджер.

 — Верхній, нижній, дивний, чарівний, правдивий, красивий, а чому ти її шукаєш?

Важко було сказати напевне з такої відстані, та їй здалося, що під тканиною зʼявилася широка усмішка.

 — О, то це ти першокласниця Герміона Ґрейнджер, — промовив той юний, притлумлений шаликом голос. — У потязі до Гоґвортсу, оце так, — він рушив у її напрямку, валіза поплазувала слідом. — Формально, все, що я мав зробити, — це знайти тебе, але, імовірно, мені треба поспілкуватися з тобою, чи запросити тебе у свою команду, чи отримати від тебе магічний ключ, чи дізнатися, що Гоґвортс було збудовано на руїнах стародавнього храму, чи ще щось таке. І от питання: бот ти чи не бот ти.

Герміона відкрила було рота, щоб відповісти, та не придумала жодної можливої відповіді на…​ хай чим було те, що вона щойно почула. Хлопець тим часом підійшов, оглянув купе, задоволено кивнув і всівся на лаві навпроти. За ним досередини прошмигнула валіза, що втричі збільшилася й пригорнулася до її валізи в дивно бентежній манері.

 — Присядь, будь ласка, — припросив хлопець. — І зачини, будь ласка, двері. Не хвилюйся, я не кусаю нікого, хто не кусає мене першим, — він уже почав розкутувати свою голову.

Від натяку, що вона когось боїться, її рука смикнула двері надто рвучко, неабияк грюкнувши ними об стіну. Обернувшись, Герміона побачила юне лице з яскравими, усміхненими зеленими очима й зловісним темно-червоним шрамом на чолі, що відгукнувся чимось у глибинах її памʼяті. Однак зараз вона мала важливіші справи:

 — Я не казала, що я Герміона Ґрейнджер!

 — Я не казав, що ти сказала, що ти Герміона Ґрейнджер, я сказав, що ти і є Герміона Ґрейнджер. Якщо ти запитуєш, звідки я це знаю, то це тому, що я знаю все. Добрий вечір, пані та панове, мене звуть Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, можна просто — Гаррі Поттер. Я знаю, що тобі це, імовірно, нічого не говорить…​

Герміонині мізки нарешті склали все докупи. Шрам у формі блискавки на його чолі.

 — Гаррі Поттер! Я читала про тебе в «Сучасній історії магії», «Розвитку й занепаді темних мистецтв» і «Видатних чаклунських явищах XX століття».

Уперше в житті вона зустріла когось із книжки. Доволі дивне відчуття.

Хлопець тричі кліпнув:

 — Про мене пишуть у книжках? Постривай, звісно, про мене пишуть у книжках…​ Що за дивна думка.

 — Господи, невже ти не знаєш? Та якби йшлося про мене, я б усе перерила! — здивувалася Герміона.

 — Міс Ґрейнджер, — пролунала суха відповідь, — не минуло ще й сімдесяти двох годин, відколи я відвідав алею Діаґон і дізнався про свою славу. Останні два дні я витратив на придбання наукової літератури. Повірте мені, я маю намір дізнатися все, що зможу, — хлопець завагався. — А що там про мене пишуть?

Герміона Ґрейнджер зосередилася на пригадуванні, вона не очікувала, що її перевірятимуть на знання цих книжок, тому прочитала їх лише раз. Але це було всього місяць тому, тож прочитане все ще трималося в її в пам’яті.

 — Ти єдиний, хто пережив смертельне прокляття, тому тебе називають Хлопчиком-Що-Вижив. Народився тридцять першого липня 1980 року в сімʼї Джеймса Поттера й Лілі Поттер, дівоче прізвище — Еванс. Тридцять першого жовтня 1981-го Темний Лорд, Той-Кого-Не-Можна-Називати, хоча я й не знаю чому, напав на ваш дім. Тебе знайшли живим і зі шрамом на чолі в руїнах дому твоїх батьків поруч із обвугленими рештками Відомо-Кого. Головний маг Чарверсуду Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор відіслав тебе невідомо куди. «Розвиток і занепад темних мистецтв» стверджує, що ти вижив завдяки любові твоєї матері та що твій шрам містить усю магічну силу Темного Лорда, а кентаври тебе бояться. Але у «Видатних чаклунських явищах XX століття» про це немає жодної згадки, а «Сучасна історія магії» попереджає, що про твою особу існує безліч теорій змови.

У хлопця відвисла щелепа:

 — Тебе ніхто не попереджав чекати на Гаррі Поттера в потязі до Гоґвортсу чи щось таке?

 — Ні, — запевнила Герміона. — А хто тобі розповів про мене?

 — Професорка Макґонеґел, і, здається, я знаю чому. Ти маєш ейдетичну памʼять, Герміоно?

Та заперечливо похитала головою:

 — На жаль, не фотографічну, хоча мені завжди цього хотілося. Я мусила була прочитувати шкільні книжки по пʼять разів, перш ніж вдавалося їх усіх запамʼятати.

 — Та ну, — дещо невиразно промимрив хлопець. — Сподіваюся, ти не заперечуватимеш, якщо я це перевірю? Не те щоб я тобі не вірив, просто, як то кажуть, довіряй, але перевіряй. Немає сенсу гадати, якщо можна поставити дослід.

Герміона хитро всміхнулася. Вона обожнювала тести:

 — Гайда.

Хлопець запхав руку в капшучок на поясі:

 — «Магічні зілля й настоянки» Арсеніуса Джиґера.

Він дістав щойно названу книжку, а Герміона відразу захотіла один із таких капшучків так сильно, як ніколи не хотіла жодної іншої речі.

Хлопець розгорнув книжку десь на середині й почав читати:

 — Якби ти готувала олію гостроти…​

 — Я бачу цю сторінку звідси, до твого відома!

Він нахилив книжку так, щоб не можна було підгледіти, і перегорнув сторінки:

 — Якби ти варила зілля павучого лазіння, то який інгредієнт додала б після шовку акромантула?

 — «Додавши шовк, дочекайтеся, доки зілля не набуде точнісінько відтінку безхмарного світанкового неба, вісім градусів від горизонту за вісім хвилин перед тим, як вершечок сонця стане видимим. Помішайте вісім разів проти годинникової стрілки й один — за годинниковою, опісля додайте вісім крапель шмарклів єдинорога».

Хлопець із різким ляскотом згорнув книжку та вкинув її назад до капшучка, яку той проковтнув, ледь чутно відригнувши.

 — Так-так-так, так-так-так. Я хотів би зробити вам пропозицію, міс Ґрейнджер.

 — Пропозицію? — підозріливо повторила за ним Герміона. Дівчатам не належить таке слухати.

Цієї миті Герміона усвідомила стосовно хлопця ще одну дивну річ — точніше одну з речей. Вочевидь, люди, що є у книжках, також звучать як книжки, коли розмовляють. Неочікуване відкриття.

 — Бляшанка газованої води, — попросив хлопець, сягнувши рукою в капшучок. Він витягнув яскраво-зелений циліндр: — Чи можу я запропонувати вам випити?

Герміона ввічливо прийняла шипучий напій. Власне, вона вже направду почувалася дещо спраглою.

 — Вельми вдячна, — Герміона потягнула вушко для відкривання. — Це і є твоя пропозиція?

 — Ні, — заперечив він, кашлянувши. Щойно вона почала пити, хлопець сказав: — Я хотів би, щоб ти допомогла мені заволодіти всесвітом.

Герміона зробила ще кілька ковтків і опустила бляшанку:

 — Ні, дякую, я не на боці зла.

Хлопець здивовано подивився на неї, неначе очікував іншої відповіді:

 — Що ж, мабуть, я неточно висловився. Я говорю про задум на зразок проєкту Френсіса Бе́кона, а не політичну владу. «Доки все не стане можливим» і таке інше. Я маю намір експериментально дослідити магічні закляття, щоб збагнути закони, що лежать у їхній основі, зробити з магії розділ науки, обʼєднати чаклунський і маґлівський світи, підвищити стандарти життя для всієї планети, просунути людство на століття вперед, розкрити секрет безсмертя, колонізувати Сонячну систему, дослідити нашу галактику та, що найважливіше, врешті-решт розібратися, що тут у біса коїться, бо ж очевидно, що все це відверто неможливо.

Це вже звучало цікавіше.

 — І?

Хлопець недовірливо подивився на неї:

 — «І»? Хіба цього недостатньо?

 — І що тобі треба від мене? — уточнила Герміона.

 — Щоб ти допомагала мені з дослідженнями, звісно. З твоєю енциклопедичною памʼяттю та моїми інтелектом і раціональністю ми втілимо бе́конівський проєкт у життя майже миттєво, де «майже миттєво» — це, ймовірно, протягом десь тридцяти пʼяти років.

Герміону починала дратувати ця особа:

 — Я ще не бачила твоїх розумних вчинків. Можливо, це я дозволю тобі допомагати з моїми дослідженнями.

У купе запанувала тиша.

 — Тобто ти просиш мене продемонструвати мій інтелект, правильно? — запитав він після чималої павзи.

Герміона кивнула.

 — Дозволь попередити: брати під сумнів мою винахідливість — справа небезпечна. Це може зробити твоє життя куди сюрреалістичнішим.

 — Досі не вражена, — кинула Герміона. Зелений напій непомітно знову наблизився до її губ.

 — Що ж, можливо, тебе вразить таке, — хлопець нахилився вперед і уважно на неї подивився. — Я вже трохи поекспериментував і виявив, що не конче потребую палички. Я можу зробити реальністю все, що мені заманеться, просто клацнувши пальцями.

Герміона саме ковтала, коли почула це. Вона похлинулася, закашлялася й забризкала яскраво-зеленою речовиною свою новісіньку, ще не ношену мантію, першого ж дня школи.

Герміона скрикнула. У закритому купе це пролунало неначе сирена повітряної тривоги:

 — Яй! Мій одяг!

 — Без паніки! Я можу все виправити. Диви! — хлопець підняв руку й клацнув пальцями.

 — Ти…​ — вона поглянула вниз на мантію.

Зелена рідина досі була там, але тьмяніла й щезала на очах, а за мить уже нічого не свідчило про те, що тут щось розливалося.

Герміона витріщилася на хлопця, що самовдоволено шкірився.

Безмовна й безпаличкова магія! У його віці? І це притім, що шкільні підручники він отримав лише три дні тому?

Тоді вона згадала про все прочитане, охнула й рвучко відсахнулася.

«Уся магічна сила Темного Лорда! У його шрамі!».

Герміона стрімко підвелася:

 — Я, я, я маю вийти до вбиральні, залишайся тут, гаразд? — вона мусила знайти дорослих, мусила сказати їм…​

 — Це був просто трюк, Герміоно, вибач, — його усмішка зівʼяла. — Я не хотів тебе налякати.

Її долоня застигла на ручці дверей:

 — Трюк?

 — Так. Ти попросила продемонструвати мій інтелект, тому я утнув дещо на перший погляд неможливе, що завжди є хорошим способом похизуватися. Насправді я не можу зробити все, що мені заманеться, просто клацнувши пальцями, — хлопець на мить замовк. — Принаймні не думаю, що можу, ніколи цього не перевіряв експериментально, — він підняв руку й клацнув пальцями. — Ні, банан не зʼявився.

Ще ніколи в житті Герміона не почувалася такою розгубленою.

Хлопець знову почав усміхатися, побачивши вираз її обличчя:

 — Я ж попереджав: сумніви в моїй винахідливості можуть зробити твоє життя куди сюрреалістичнішим. Памʼятай про це наступного разу, коли я про щось попереджатиму.

 — Але, але, — Герміона затнулася. — Тоді що це було?

Його погляд почав зважувати й оцінювати, серед своїх однолітків вона такого ще не бачила.

 — Гадаєш, що маєш усе потрібне, щоб стати науковицею, з моєю допомогою чи без? Перевірмо, як ти дослідиш незрозумілий феномен.

 — Я…​

Розум Герміони на мить вимкнувся. Вона любила тести, але такого завдання їй ще ніколи не давали. Вона гарячково взялася пригадувати все прочитане про діяльність науковців. Мозок швидко закрутив шестірнями й видав інструкцію з розроблення наукового проєкту:

Крок 1. Сформувати гіпотезу.

Крок 2. Поставити дослід, щоб перевірити гіпотезу.

Крок 3. Оцінити результати.

Крок 4. Підготувати плакат.

Першим кроком було сформувати гіпотезу, тобто спробувати подумати про щось, що могло б щойно відбутися.

 — Що ж, моя гіпотеза така: ти зачарував мою мантію, щоб усе, що на неї виливається, зникало.

 — Гаразд. Це твоя відповідь?

Шок потроху минав, і мозок Герміони запрацював як слід.

 — Стривай, це не може бути правильною відповіддю. Я не бачила, щоб ти торкався палички чи виголошував якісь закляття, тож як ти міг зачарувати мантію?

Хлопець беземоційно вичікував.

 — Припустімо, що всі мантії, які продаються в крамниці, уже зачаровано для того, щоб підтримувати себе в чистоті; це було б для них корисними чарами. І ти дізнався про це, розливши щось на себе трохи раніше.

Він здійняв брову:

 — То це твоя відповідь?

 — Ні, я не виконала другого кроку: поставити дослід, щоб перевірити гіпотезу.

Хлопець стулив рота, усміхаючись.

Герміона глянула на бляшанку з напоєм, яку мимохіть поставила була на підставку для горнят біля вікна. Взяла її, зазирнула всередину й з’ясувала, що та ще приблизно на третину повна.

 — Що ж. Я хочу зробити наступне: розлити напій на свою мантію і подивитися, що відбудеться. Передбачаю, що плями зникнуть. Тільки от якщо це не спрацює, мантія залишиться брудною, а мені цього не хотілося б.

 — Розлий на мою, — запропонував хлопець. — Тоді тобі не доведеться хвилюватися, що твоя мантія може забруднитися.

 — Але…​

Герміона затнулася. Щось у цьому міркуванні було неправильно, та вона не зуміла точно пояснити що.

 — Я маю запасні мантії у валізі.

 — Але тобі ні́де перевдягнутися, — запротестувала Герміона, проте відразу знайшла вихід. — Гадаю, я могла б вийти й зачинити двері…​

 — Мені є де перевдягнутися у валізі.

Герміона подивилася на його валізу. Її взяли підозри, що та була куди особливішою за її власну.

 — Добре, — погодилася Герміона. — Якщо ти так кажеш.

Вона несміливо налила трохи зеленого напою на кутик хлопцевої мантії, відтак взялася спостерігати, намагаючись згадати, скільки часу ця рідина зникала минулого разу.

І зелена пляма щезла!

Герміона з полегшенням видихнула, не востаннє тому, що це означало: вона не має справи з магічною силою Темного Лорда.

Гаразд, третій крок: оцінити результати. У цьому разі — просто переконатися, що всі сліди зникли. Також їй подумалося, що можна знехтувати завершальним етапом, про плакат.

 — Моя відповідь: мантії зачаровано тримати себе в чистоті.

 — Не зовсім, — зронив хлопець.

Герміону штрикнуло розчарування. Їй страшенно хотілося позбутися цього відчуття. Хлопець не був учителем, та вона однаково складала тест і дала неправильну відповідь, а таке щоразу відгукувалося болем, наче її легенько штовхнули в живіт.

(Ось майже все, що вам потрібно знати про Герміону Ґрейнджер: це ніколи її не зупиняло чи бодай впливало на її любов до тестів.)

 — Найсумніше те, — промовив хлопець, — що ти, ймовірно, діяла саме так, як веліла книжка. Ти зробила передбачення, яке відрізнило б зачаровану мантію від незачарованої, перевірила його й відкинула варіант із незачарованою. Та якщо не читати най-найкращих книжок, то навряд чи вони здатні навчити, як творити науку правильно. Тобто достатньо, щоб справді здобути правильну відповідь, а не відштампувати чергову публікацію, що на них постійно нарікає тато. Дозволь пояснити, де ти помилилася. Я не підкажу, де відповідь, і дам тобі ще один шанс.

Герміону вже починав обурювати цей ох-я-такий-розумніший тон, тоді як хлопець був таким самим одинадцятирічним, що й вона. Але все це було вторинним проти важливости дізнатися, де вона схибила.

 — Гаразд.

Обличчя хлопця напружилося:

 — Ця гра базується на відомому експерименті «Завдання два-чотири-шість», і ось як вона працює. Я маю правило, відоме лише мені, але не тобі, яке охоплює деякі трійки чисел. Два-чотири-шість — це один приклад такої трійки, що відповідає заданим умовам. Власне…​ Давай я запишу правило, просто щоб ти знала, що воно фіксоване. Я складу папірець і віддам його тобі. Будь ласка, не підглядай, я вже зрозумів, що ти вмієш читати догори дриґом.

Він попросив папір і механічний олівець у свого капшучка, а Герміона міцно заплющила очі, доки той писав.

 — Ось, — хлопець тримав щільно складений аркуш. — Поклади це собі до кишені.

Вона так і вчинила.

 — Тепер як це працює. Ти називатимеш мені трійку чисел, а я відповідатиму «так», якщо вона вписуватиметься в правило, і «ні», якщо порушуватиме його. Я — природа, правило — це один із моїх законів, а ти — досліджуєш мене. Тобі вже відомо, що два-чотири-шість — це «так». Коли завершиш усі задумані експерименти — наведеш стільки прикладів, скільки вважатимеш за потрібне, — то зупинись і спробуй вгадати правило. Опісля можеш розгорнути записку й глянути на правильну відповідь. Усе зрозуміло?

 — Звісно, — запевнила Герміона.

 — Гайда.

 — Чотири-шість-вісім, — почала вона.

 — Так, — відказав хлопець.

 — Десять-дванадцять-чотирнадцять.

 — Так.

Герміона спробувала вигадати ще щось, бо скидалося на те, що вона вже мала все, що потрібно, але ж не могло це бути настільки легко?

 — Один-три-пʼять.

 — Так.

 — Мінус три, мінус один, плюс один.

 — Так.

Їй ніяк не спадали на думку інші запитання.

 — Правило полягає в тому, що кожне наступне число більше за попереднє на два.

 — Уявімо, я розкрив тобі, що цей тест важчий, ніж здається на перший погляд, і що його складають лише двадцять відсотків дорослих.

Герміона насупилася. Що саме вона проґавила? Раптом їй подумалося про перевірку, до якої вона ще не вдавалася.

 — Два-пʼять-вісім! — тріумфально виголосила вона.

 — Так.

 — Десять-двадцять-тридцять!

 — Так.

 — Справжня відповідь: числа повинні збільшуватися на те саме значення, не обовʼязково на два.

 — Дуже добре, — зауважив хлопець. — Тепер візьми папірець і оціни свій результат.

Герміона витягнула папірець і розгорнула його.

Три дійсні числа в порядку зростання від найменшого до найбільшого.

Щелепа Герміони відвисла. Її охопило виразне відчуття, наче з нею вчинили жахливо несправедливо, що хлопець був гнилим, зіпсутим зрадником-брехуном, та коли вона спробувала пригадати всю розмову, то не спромоглася згадати жодної неправильної відповіді, що її б він надав.

 — Ти щойно відкрила те, що називається позитивним упередженням, — пояснив хлопець. — Ти сформувала правило у своїй голові й щоразу добирала нові трійки, для яких воно сказало б «так». Але навіть не спробувала жодної, для якої відповідь була б «ні», тому «три довільні числа» цілком могло б виявитися правилом. Це щось на зразок, коли люди придумують експерименти, що підтверджують їхню гіпотезу, замість тих, що здатні її спростувати, — це не зовсім та помилка, але дуже близько. Ти маєш навчитися дивитися на негативний бік речей, зазирнути в темряву. Під час виконання цього експерименту лише двадцять відсотків дорослих дає правильну відповідь. А багато хто винаходить фантастично заплутані гіпотези й цілковито упевнюється у своїх неправильних відповідях — адже було поставлено купу дослідів, і всі вони відбулися саме так, як очікувалося.

 — Отже, — його погляд став дуже уважним, наче справжнє випробування починалося тільки тепер. — Хочеш повернутися до нашої початкової проблеми?

Герміона заплющила очі й спробувала зосередитися. Вона аж спітніла під мантією. У ній зародилося дивне відчуття, що ніколи досі жоден тест не змушував її думати настільки інтенсивно, чи навіть що це вперше їй узагалі доводилося думати над тестом.

Який ще дослід можна поставити? Вона мала шоколадну жабку, може, спробувати потерти нею об мантію та подивитися, чи та очиститься від цього? Проте це однаково не було тим заплутаним негативним способом дивитися на речі, про який торочив хлопець. Ніби вона очікувала на «так», замість «ні», у разі, якщо пляма щезне.

Тож…​ Згідно з її гіпотезою…​ Коли напій мав би…​ не зникнути?

 — Я придумала експеримент, — промовила Герміона. — Я хочу вилити трохи напою на підлогу й подивитися, чи він не зникне. Ти маєш паперові рушники в капшучку, щоб я витерла підлогу, якщо це не спрацює?

 — Я маю серветки, — обличчя хлопця досі залишалося нейтральним.

Герміона взяла бляшанку й вилила трохи газованого напою на підлогу. За кілька секунд його вже не було.

Тоді вона нарешті все усвідомила. Їй захотілося вдарити себе:

 — Звісно! Ти дав мені цю бляшанку! Зачаровано не мантії, а напій!

Хлопець піднявся й урочисто вклонився, широко всміхаючись:

 — Тож…​ Чи можу я допомогти вам із вашими дослідженнями, Герміоно Ґрейнджер?

 — Я, а-а…​ — Герміона досі відчувала напад ейфорії, але не була певна, як відреагувати на це.

Їх перервав слабкий, непевний, ледве чутний і доволі вимушений стукіт у двері.

Хлопець відвернувся й втупився у вікно:

 — Я зараз без шарфа, чи не могла б ти з цим розібратися?

Саме тоді Герміона збагнула, чому хлопець — ні, Хлопчик-Що-Вижив, Гаррі Поттер, — носив обвинений навколо голови шалик; їй навіть стало трішки ніяково від того, що вона не второпала цього раніше. Взагалі, це дещо дивувало: вона гадала, що Гаррі Поттер мав би гордо й відкрито демонструвати себе світові. Їй спало на думку, що він може бути скромнішим, ніж здається.

Коли Герміона відчинила двері, її привітав хлопчик, що весь тремтів, а вигляд мав такий самий, як і його стукіт.

 — Перепрошую, — звернувся він тихеньким голосом. — Я Невіл Лонґботом. Я шукаю свою жабу, це моя домашня тваринка, і я…​ я ніде не можу її знайти, ви часом не бачили моєї жаби?

 — Ні, — відповіла Герміона, після чого в її бажання допомагати іншим відмовили гальма. — Ти перевірив усі купе?

 — Так, — прошепотів хлопчик.

 — Тоді нам треба перевірити всі інші вагони, — жваво запропонувала Герміона. — Я допоможу, я Герміона Ґрейнджер, між іншим.

Здавалося, наче хлопець зараз знепритомніє від вдячности.

 — Постривай, — пролунав голос іншого хлопця, Гаррі Поттера. — Я не певен, що це найкращий спосіб.

Почувши це, Невіл набув такого вигляду, наче от-от розплачеться. Герміона розгнівано обернулася. Якщо Гаррі Поттер належав до тих людей, які готові покинути маленького хлопчика в біді, аби їх не перебивали…​

 — Що? Цікаво чому?

 — Ну…​ Це забере чимало часу — вручну перевірити весь потяг, та й ми можемо однаково проґавити жабу. Якщо ж ми так і не знайдемо її до прибуття потяга до Гоґвортсу, то в хлопця виникнуть проблеми. Тому значно краще піти відразу в перший вагон до старост і попросити допомоги в когось із них. Саме це я найперше зробив, коли шукав тебе, Герміоно, хоча вони й не знали. Але в них можуть знайтися закляття чи чарівні предмети, що значно полегшило б пошуки. Ми лише першачки.

Це…​ безперечно мало сенс.

 — Як гадаєш, ти зможеш сам знайти вагон зі старостами? — запитав Гаррі Поттер. — З певних причин я не хотів би, щоб моє обличчя хтось бачив.

Раптом Невіл затамував подих і відступив назад:

 — Я памʼятаю цей голос! Ти один із Володарів Хаосу! Це ти дав мені шоколадку!

Що? Що, що, що?

Гаррі Поттер врешті відвернувся від вікна, театрально підвівся й украй обурено випалив:

 — Я б ніколи! Я що, схожий на лиходія, який дав би солодощі дитині?

 — Ти Гаррі Поттер? — Невілові очі розширилися. — Той самий Гаррі Поттер? Ти?

 — Ні, я просто Гаррі Поттер, у цьому потязі три мене.

Невіл коротко скрикнув і втік. Деякий час чулося відчайдушне тупотіння, відтак пролунали звуки відчиняння й зачинняння дверей вагону.

Герміона чи то сіла, чи то впала на свою лаву. Гаррі Поттер зачинив купе й присів поруч.

 — Чи не міг би ти, будь ласка, пояснити мені, що відбувається? — тихо попросила Герміона. Невже перебувати поблизу Гаррі Поттера означало постійно почуватися немов у божевільні?

 — Ну, річ у тім, що ми з Фредом і Джорджем побачили цього бідолаху на пероні; жінка, що була з ним, ненадовго відійшла, і він здавався дуже зляканим, наче на нього от-от нападуть смертежери чи ще щось. Кажуть, що страх подеколи значно гірший за свою причину, і мені подумалося, що малому не завадить побачити, як його найгірший кошмар стане реальністю, але виявиться не таким жахливим, як він собі уявляв.

Герміона сиділа з відвислою щелепою.

 — І Фред із Джорджем застосували закляття, від якого шарфи на наших обличчях потемніли й розпливлися, так наче ми потойбічні королі, а шарфи — це наші погребальні савани…​

Їй не подобалося, куди прямувала ця історія.

 — …​Віддавши йому всі солодощі, які я купив, ми взялися вигукувати щось на кшталт: «Даймо йому грошей! Ха-ха-ха! Тримай трохи кнатів, малий! Ось тобі срібний серпик!» — і танцювати навколо нього, зловісно регочучи, і таке інше. Здається, у натовпі були люди, які на початках хотіли втрутитися, але, на щастя, апатія свідка втримала їх, принаймні доки вони не побачили, що ми задумали. А потім вони були надто спантеличеними, щоб вдіяти хоч щось. Зрештою він пролепетав цим своїм тоненьким шепотом: «Забирайтеся геть», тож ми закричали й втекли, волаючи щось про світло, яке нас спопеляє. Є надія, що в майбутньому він аж настільки не боятиметься стати жертвою глузувань. До речі, це називається десенсибілізаційною терапією.

Гаразд, вона не здогадалася, куди це все прямувало. Праведний гнів обурення, що був одним із головних двигунів Герміони, заторохтів що було сили. Хоча частина її розуміла, чого вони намагалися досягти.

 — Це жахливо! Ти жахливий! Бідолашний хлопець! Те, що ви зробили, було жорстоко!

 — Гадаю, слово, яке ти намагаєшся дібрати, це «весело». Хай там як, ти ставиш не ті питання. А справжнє запитання: від цього буде більше користи, ніж шкоди, чи більше шкоди, ніж користи? Залюбки вислухаю твої аргументи, якщо ти їх маєш, але не сприйматиму жодної іншої критики, доки ми не розберемося з відповіддю на це запитання. Погоджуюся, що мій вчинок скидався на жахливу, підлу витівку, оскільки там фігурує маленький зляканий хлопчик, усе таке. Але навряд чи це є головним зараз, чи не так? Це, до речі, називається консеквенціалізмом. Його суть полягає в тому, що вчинок визначається як правильний або неправильний не через те, що зовні він здається поганим, жорстоким абощо, а тільки через те, чим він зрештою обернеться, — якими будуть його наслідки.

Герміона відкрила рота, щоб сказати щось украй пекуче, але, на жаль, знехтувала частиною, в якій перед розтулянням рота слід подумати. Усе, що вона спромоглася вимовити, це:

 — А якщо йому снитимуться жахи?

 — Чесно, не думаю, що без нашої допомоги йому не сняться жахи. А якщо натомість уві сні він бачитиме це, то це будуть жахи, у яких страшні монстри дають йому шоколад, і в цьому вся суть.

Мозок Герміони розгублено гикав щоразу, коли та намагалася як годиться розізлитися.

 — Твоє життя завжди таке чудернацьке? — зрештою здобулася вона.

Обличчя Гаррі Поттера засяяло гордістю:

 — Я роблю його чудернацьким. Перед тобою результат копіткої праці.

 — Отож…​ — мовила Герміона й незручно замовкла.

 — Отож, — підхопив Гаррі Поттер, — як багато з науки тобі вже відомо? Я опанував вищу математику, знаю трохи Баєсову теорію ймовірности, теорію ухвалення рішень і купу всього з когнітивістики. Читав «Фейнманові лекції» (принаймні перший том) і «Ухвалення рішень в умовах невизначености: евристику й упередження», «Мову в думках і діях», «Вплив: теорію та практику», «Раціональний вибір у непевному світі», «Геделя, Ешера, Баха», «Крок уперед» і…​

Взаємний обмін прочитаними книжками тривав кілька хвилин, аж доки його не перервав ще один боязкий стукіт у двері.

 — Заходьте, — майже одночасно запросили Герміона й Гаррі Поттер.

Двері ковзнули вбік, явивши Невіла Лонґботома. Цього разу він по-справжньому плакав:

 — Я пішов до першого в-вагона й знайшов старосту, але він сказав м-мені, що старост не можна турбувати такими дрібницями, як зниклі ж-жаби.

Обличчя Хлопчика-Що-Вижив змінилося. Губи витягнулися в тонку лінію, а коли він заговорив, голос лунав холодно й похмуро:

 — Якого кольору була його мантія? Зелено-срібна?

 — Н-ні, його значок був ч-червоним із золотом.

 — Червоний із золотом! — вихопилося в Герміони. — Але ж це ґрифіндорські кольори!

Почувши це, Гаррі Поттер зашипів страхітливим звуком, що його могла б видати справжня змія, змусивши Герміону з Невілом здригнутися.

 — Припускаю, — процідив Гаррі, — що пошук зниклих жаб недостатньо героїчна справа, щоб до неї взявся староста Ґрифіндору. Ходімо, Невіле, цього разу я піду з тобою, побачимо, чи Хлопчик-Що-Вижив приверне більше уваги. Спершу знайдемо старосту, що знає потрібне закляття, а в разі невдачі — старосту, що не боїться бруднити руки. А як і це не спрацює, то я почну шукати своїх прихильників — якщо буде потрібно, то ми розберемо цей потяг до ґвинтиків.

Хлопчик-Що-Вижив підвівся й ухопив Невілову руку. Цієї миті Герміона раптом усвідомила, що вони майже одного зросту, хоча якась її частина наполягала, що Гаррі Поттер на тридцять сантиметрів вищий, а Невіл — на пʼятнадцять нижчий.

 — Залишайся тут! — кинув їй Гаррі (ой, ні, своїй валізі) і щільно зачинив за собою двері.

Їй, мабуть, слід було піти з ними, але Гаррі Поттер миттю став настільки моторошним, що вона раділа, що не запропонувала цього.

Розум Герміони тепер був настільки розгубленим, що вона навряд чи змогла б читати «Історію Гоґвортсу». Вона почувалася так, наче по ній проїхався паровий коток і розкатав її в млинець. Герміона навіть не була певна, про що саме думала, що відчувала й чому — просто сиділа, вдивляючись у пейзаж за вікном.

Втім, вона бодай знала, чому її огорнув невеличкий смуток.

Можливо, Ґрифіндор не настільки чудовий, як їй здавалося.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0