Розділ 8. Позитивне упередження

Усі ці світи належать Дж. К. Ролінґ, за винятком Європи. Жодних фанфіків на Європі.


-- Дозволь попередити, що ставити під сумнів мою винахідливість — небезпечна справа. Це може зробити твоє життя значно сюрреалістичнішим.


Ніхто не просив про допомогу, і це було проблемою. Вони лише вешталися туди-сюди, говорили, їли і витріщалися в порожнечу, доки їхні батьки пліткували. З якогось дива ніхто не читав, тож вона не могла просто сісти поруч і дістати свою книгу. І навіть коли вона сама подала приклад, безцеремонно всівшись утретє перечитувати Історію Гоґвортсу, ніхто не виявив бажання сісти поруч.

Вона справді не знала, як ще можна знайомитися з людьми, окрім як допомагаючи їм із домашніми завданнями або іншими справами. Вона не почувалася сором’язливою. Вона вважала себе дівчиною, що сама виявляє ініціативу. А проте якщо не було запиту на зразок „я забув, як ділити в стовпчик‟, то було чомусь дуже незручно підійти до когось і сказати…​ Сказати що? Вона ніколи не могла зрозуміти, що саме. Хіба не безглуздо, що для цієї ситуації немає стандартної інструкції? Сам процес знайомства з новими людьми, як на неї, мав небагато сенсу. Чому саме вона повинна була брати всю відповідальність на себе, якщо в цьому брали участь дві людини? Чому з цим ніколи не допомагали дорослі? Як же вона хотіла, щоб інша дівчина просто підійшла до неї і сказала: „Герміоно, вчитель сказав мені дружити з тобою‟.

Але варто прояснити, що Герміона Ґрейнджер, що сиділа сама в перший день школи в одному з небагатьох порожніх купе останнього вагону, залишивши двері відчиненими на випадок, якщо раптом хтось чомусь захоче з нею заговорити, не була сумною, самотньою, журливою, в депресії, у відчаї чи одержимою своїми проблемами. Натомість вона просто втретє, з задоволенням, перечитувала Історію Гоґвортсу. І лише невиразна тінь роздратування загальною безглуздістю світу сновигала в закутках її свідомості.

Пролунав звук відкривання міжвагонних дверей, а тоді кроки й дивний повзучий звук у коридорі. Герміона відклала набік Історію Гоґвортсу, підвелася й визирнула з купе на випадок, якщо комусь потрібна допомога. У коридорі вона побачила хлопця в мантії, судячи зі зросту — першо- чи другокласника, який виглядав по-смішному через намотаний на його голову шарф. На підлозі поряд з ним стояла невелика валіза. Доки Герміона дивилася на нього, хлопець постукав у двері іншого, зачиненого купе.

 — Вибачте, можна коротке питання? — спитав він голосом, лише трохи приглушеним шарфом.

Відповіді з купе вона не почула, але після того, як хлопець відчинив двері, їй здалося, наче він запитав, якщо їй, звісно, не причулося: „Чи знає тут хтось шість ароматів кварків або де я можу знайти першокласницю Герміону Ґрейнджер?‟

Після того, як хлопець зачинив двері купе, Герміона запитала:

 — Чи можу я чимось допомогти?

Замотане у шарф обличчя повернулося в її бік, і голос промовив:

 — Хіба якщо ти можеш назвати шість ароматів кварків або сказати мені, де знайти Герміону Ґрейнджер.

 — Верхній, нижній, дивний, чарівний, правдивий, красивий, а чому ти її шукаєш?

Важко було бути певною з такої відстані, але їй здалося, що він широко усміхнувся під шарфом.

 — О, то це ти першокласниця Герміона Ґрейнджер, — сказав той юний, приглушений шарфом голос. — У потязі до Гоґвортсу, оце так, — хлопець вирушив у напрямку її купе, його валіза поплазувала за ним. — Формально, все, що я мав зробити, — це знайти тебе, але, ймовірно, я повинен поспілкуватися з тобою, чи запросити тебе в свою команду, чи отримати від тебе магічний ключ, чи дізнатися, що Гоґвортс був збудований на руїнах стародавнього храму чи щось таке. Бот ти, чи не бот ти — ось питання?

Герміона було відкрила рота, щоб відповісти, але не придумала жодної можливої відповіді на…​ чим би не було те, що вона щойно почула, а хлопець тим часом підійшов до неї, оглянув купе, задоволено кивнув і сів на лавці навпроти. Його валіза прошмигнула в купе за ним, виросла до втричі більшого розміру і влаштувалася поруч з її валізою у дивно тривожній манері.

 — Будь ласка, сідай, — сказав хлопець. — І зачини, будь ласка, за собою двері. Не хвилюйся, я не кусаю нікого, хто не кусає мене першим, — він уже почав змотувати шарф з голови.

Від натяку хлопця, що вона його боїться, її рука смикнула двері надто сильно, і вони грюкнули об стіну з надмірною силою. Вона обернулася й побачила молоде лице з яскравими, усміхненими зеленими очима і зловісним темно-червоним шрамом на чолі, який десь у закутках свідомості про щось їй нагадав, але зараз у неї були важливіші справи.

 — Я не казала, що я Герміона Ґрейнджер!

 — Я не казав, що ти сказала, що ти Герміона Ґрейнджер, я сказав, що ти — Герміона Ґрейнджер. Якщо ти запитуєш, звідки я це знаю, то це тому, що я знаю все. Доброго вечора, пані та панове, мене звати Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, чи можна просто — Гаррі Поттер. Я знаю, що тобі це, ймовірно, нічого не говорить…​

У мозку Герміони нарешті все склалося докупи. Шрам на його чолі, у формі блискавки.

 — Гаррі Поттер! Я читала про тебе в Сучасній історії магії, Розвитку й занепаді темних мистецтв та Видатних чаклунських явищах XX століття.

Уперше в житті вона зустріла когось з книжки, відчуття було доволі дивним.

Хлопець тричі кліпнув.

 — Про мене пишуть у книжках? Постривай, звісно про мене пишуть у книжках…​ Але що за дивна думка.

 — Господи, невже ти не знаєш? Та якби йшлося про мене, я б усе перерила! — здивувалася Герміона.

Хлопець лише сухо відповів:

 — Міс Ґрейнджер, ще не минуло й сімдесяти двох годин, відколи я відвідав Алею Діаґон і дізнався про свою славу. Останні два дні я витратив, купуючи наукову літературу. Повір мені, я маю намір дізнатися все, що зможу.

Хлопець завагався.

 — А що в книжках пишуть про мене?

Свідомість Герміони Ґрейнджер зосередилася на пригадуванні, дівчина не думала, що її перевірятимуть на знання цих книжок, тому прочитала їх лише раз, але це було тільки місяць тому, тож прочитане було ще свіжим у неї в пам’яті.

 — Ти єдиний, хто пережив смертельне закляття, тому тебе називають `хлопчиком, що вижив'. Ти народився у сім’ї Джеймса Поттера та Лілі Поттер, дівоче прізвище Еванс, 31-го липня 1980 року. Тридцять першого жовтня 1981-го Темний Лорд, Той-Кого-Не-Можна-Називати, хоча я й не знаю, чому, напав на ваш дім. Тебе знайшли живим, зі шрамом на чолі, в руїнах дому твоїх батьків, поруч з обвугленими рештками Сам-Знаєш-Кого. Головний маг Чарверсуду Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор відіслав тебе кудись, ніхто не знав куди. Розвиток й занепад темних мистецтв стверджує, що ти вижив завдяки любові твоєї матері й що твій шрам містить усю магічну силу Темного Лорда, а кентаври тебе бояться. Але у Видатних чаклунських явищах XX століття про це нічого немає, Сучасна історія магії попереджає, що про твою особу існує безліч теорій змови.

У хлопця відвисла щелепа.

 — Тобі ніхто не казав чекати на Гаррі Поттера в потязі до Гоґвортсу чи щось таке?

 — Ні, — відповіла Герміона. — А хто розповів тобі про мене?

 — Професорка Макґонеґел, і, мені здається, я знаю чому. В тебе ейдетична пам’ять, Герміоно?

Герміона заперечно похитала головою.

 — На жаль, вона не фотографічна, хоча мені завжди цього хотілося. Я була змушена прочитати шкільні книжки по п’ять разів, перш ніж змогла їх усі запам’ятати.

 — Та ну, — сказав хлопець дещо придушеним голосом. — Я сподіваюся, ти не проти, якщо я це перевірю? Не те, щоб я тобі не повірив, але, як то кажуть, „довіряй, але перевіряй‟. Немає сенсу гадати, якщо можна провести експеримент.

Герміона хитро всміхнулась. Вона обожнювала тести.

 — Вперед.

Хлопець запхав руку в мішечок на поясі і промовив:

 — „Магічні зілля й настійки‟ Арсеніуса Джиґера.

Коли він витягнув руку, у ній була книжка, яку він щойно назвав.

Герміона одразу захотіла один з таких мішечків так сильно, як до того не хотіла жодної іншої речі.

Хлопець розкрив книжку десь на середині й почав читати.

 — Якби ви готували олію гостроти…​

 — Я бачу цю сторінку звідси, просто щоб ти знав!

Хлопець нахилив книжку так, щоб вона не могла підглянути, і перегорнув сторінки.

 — Якби ви варили зілля павучого лазіння, то який інгредієнт додали після шовку акромантула?

 — „Після додавання шовку дочекайтесь, доки зілля не стане точнісінько відтінку безхмарного світанкового неба, вісім градусів від горизонту за вісім хвилин до того, як вершечок сонця стане видимим. Помішайте вісім разів проти годинникової стрілки й один раз — за годинниковою, після чого додайте вісім крапель шмарклів єдинорога‟.

Хлопець різко, з тріском закрив книжку і поклав її назад у мішечок, що проковтнув підручника з ледве чутною відрижкою.

 — Так-так-так, так-так-так. Я хотів би зробити вам пропозицію, міс Ґрейнджер.

 — Пропозицію? — підозріло перепитала Герміона. Дівчата не зобов’язані їх приймати.

У цей момент Герміона усвідомила ще одну річ — точніше, одну з речей — з приводу хлопця, що була дивною. Вочевидь, люди, що є у книжках, також звучать як книжки, коли розмовляють. Це було неочікуваним відкриттям.

Хлопець запхав руку в мішечок і сказав:

 — Бляшанка газованої води, — після чого витягнув яскраво-зелений циліндр. — Чи можу я запропонувати вам випити?

Герміона ввічливо прийняла шипучий напій. Направду, вона вже справді почувалася дещо спраглою.

 — Дуже дякую, — відповіла Герміона й потягнула вушко для відкривання. — Це і була твоя пропозиція?

Хлопець кашлянув.

 — Ні, — відповів він, і коли вона саме почала пити, сказав. — Я би хотів, щоб ти допомогла мені заволодіти всесвітом.

Герміона зробила ще кілька ковтків і опустила бляшанку.

 — Ні, дякую, я не на боці зла.

Хлопець здивовано подивився на неї, неначе очікував на іншу відповідь.

 — Що ж, мабуть, я неточно висловився. Я говорю про задум на зразок проекту Френсіса Бекона, а не політичну владу. „Доки все не стане можливим‟ і таке інше. Я хочу експериментально дослідити магічні закляття, щоб відкрити закони, що лежать в їхній основі, зробити з магії розділ науки, об’єднати магічний і маґлівські світи, підвищити стандарти життя для цілої планети, просунути людство на століття вперед, розкрити секрет безсмертя, колонізувати Сонячну систему, дослідити нашу галактику і, що найважливіше, врешті-решт розібратися, що тут в біса коїться, бо ж очевидно, що все це відверто неможливо.

Це звучало трохи цікавіше.

 — І?

Хлопець недовірливо подивився на неї.

 — І? Хіба цього недостатньо?

 — І що тобі треба від мене? — сказала Герміона.

 — Я хочу, щоб ти допомогала мені з дослідженнями, звісно. З твоєю енциклопедичною пам’яттю і моїм інтелектом та раціональністю ми втілимо беконівський проект у життя майже миттєво, де „майже миттєво‟ — це, ймовірно, протягом принаймні тридцяти п’яти років.

Герміону починав дратувати цей хлопець.

 — Я ще не бачила, щоб ти зробив щось розумне. Можливо, це я дозволю тобі допомогати мені з моїми дослідженнями.

У купе запанувала тиша.

 — Тобто ти просиш мене продемонструвати мій інтелект, правильно? — запитав хлопець після довгої паузи.

Герміона кивнула.

 — Дозволь попередити, що ставити під сумнів мою винахідливість — небезпечна справа. Це може зробити твоє життя значно сюрреалістичнішим.

 — Я досі не вражена, — відповіла Герміона. Зелений напій непомітно знову наблизився до її губ.

 — Що ж, можливо, тебе вразить таке, — сказав Гаррі, після чого нахилився вперед і уважно на неї подивився. — Я вже трохи поекспериментував і виявив, що мені не обов’язково потрібна паличка, я можу зробити реальністю все, що мені заманеться, просто клацнувши пальцями.

Він сказав це, саме коли Герміона ковтала, і вона ледве не похлинулася і закашлялась, пирскнувши яскраво-зеленою речовиною на свою новісіньку, ще не ношену мантію, у перший же день школи.

Герміона скрикнула. У закритому купе це прозвучало як сирена повітряної тривоги.

 — Яй! Мій одяг!

 — Без паніки! — сказав хлопець. — Я можу все тобі виправити. Диви!

Він підняв руку і клацнув пальцями.

 — Ти…​ — вона поглянула вниз на мантію.

Зелена рідина досі була там, але вже видимо почала щезати і тьмяніти, й через мить усе виглядало так, наче там ніколи нічого й не було.

Герміона витріщилася на хлопця, що самовдоволено усміхався.

Безмовна та безпаличкова магія! У його віці? При тому, що шкільні книжки він отримав лише три дні тому?

Тоді вона згадала все, що була прочитала, охнула й різко відсахнулась від хлопця подалі. Уся магічна сила Темного Лорда! У його шрамі!

Вона швидко підвелась.

 — Я, я, я маю вийти до вбиральні, залишайся тут, гаразд? — Вона повинна була знайти дорослого, вона повинна була сказати їм…​

Усмішка Гаррі зав’яла.

 — Це був просто трюк, Герміоно, вибач. Я не хотів тебе налякати.

Її рука завмерла на ручці дверей.

 — Трюк?

 — Так, ти попросила мене продемонструвати мій інтелект. Тому я зробив дещо на перший погляд неможливе, що завжди є хорошим способом похизуватись. Насправді я не можу зробити все, що мені заманеться, просто клацнувши пальцями, — хлопець на мить замовк. — Чи, принаймні, я не думаю, що можу, я ніколи цього не перевіряв експериментальним шляхом, — хлопець підняв руку і клацнув пальцями. — Ні, банан не з’явився.

Ще ніколи в житті Герміона не почувалася такою розгубленою.

Хлопець знову почав усміхатися, побачивши вираз її обличчя.

 — Я ж попереджав тебе, що сумнів у моїй винахідливості може зробити твоє життя значно сюрреалістичнішим. Пам’ятай про це наступного разу, коли я тебе про щось попереджатиму.

 — Але, але, — Герміона затнулась. — Тоді що це було?

Погляд хлопця набув оцінюючих, зважуючих якостей, яких вона ніколи не бачила у своїх однолітків.

 — Ти гадаєш, що маєш усе потрібне, щоб бути науковцем, з моєю допомогою чи без? Перевірмо, як ти дослідиш незрозумілий феномен.

 — Я…​

Розум Герміони на мить вимкнувся. Вона любила тести, але такого тесту їй ще ніколи не давали. Вона шалено почала пригадувати все прочитане про те, що повинні робити науковці. Її розум швидко закрутив шестірнями і видав інструкцію, як зробити науковий проект:

Крок 1: Сформувати гіпотезу.

Крок 2: Провести дослід, щоб перевірити гіпотезу.

Крок 3: Оцінити результати.

Крок 4: Підготувати плакат.

Першим кроком було сформувати гіпотезу, тобто спробувати придумати, що б це могло бути, що зараз трапилося.

 — Гаразд, моя гіпотеза така: ти зачарував мою мантію, щоб усе, що на неї виливається, зникало.

 — Гаразд, — сказав хлопець. — Це твоя відповідь?

Шок потроху минав, і мозок Герміони починав працювати належним чином.

 — Стривай, це не може бути правильною відповіддю. Я не бачила, щоб ти торкався палички чи промовляв якісь закляття, тож як ти міг зачарувати мантію?

Хлопець вичікував, його обличчя не видавало жодних емоцій.

 — Припустимо, що всі мантії, які продаються в крамниці, вже зачаровані для того, щоб підтримувати себе в чистоті, — це було б для них корисними чарами. І ти дізнався про це, розливши щось на себе трохи раніше.

Хлопець підвів брову.

 — То це твоя відповідь?

 — Ні, я не виконала крок №2, „Провести експеримент, щоб перевірити гіпотезу‟.

Хлопець стулив рота й почав усміхатись.

Герміона глянула на бляшанку з напоєм, який вона була мимохіть поставила на підставку для горнят біля вікна. Вона взяла її та зазирнула всередину, з’ясувавши, що бляшанка була приблизно на третину повна.

 — Що ж, — сказала Герміона. — Я хочу провести такий експеримент: розлити напій на свою мантію і подивитись, що станеться. Я передбачаю, що плями зникнуть. Тільки от якщо це не спрацює, моя мантія залишиться брудною, а мені цього не хотілося б.

 — Розлий на мою, — запропонував хлопець. — Тоді тобі не доведеться хвилюватися про те, що твоя мантія може забруднитись.

 — Але…​

Герміона затнулась. Щось у цьому міркуванні було неправильно, але вона не знала, як це точно пояснити.

 — Я маю запасні мантії у валізі.

 — Але ти не маєш де перевдягнутися, — запротестувала Герміона, але швидко знайшла рішення. — Думаю, я могла б вийти і зачинити двері…​

 — Також я маю де перевдягнутися у валізі.

Герміона подивилася на його валізу, що, як вона починала підозрювати, була набагато особливішою за її власну.

 — Гаразд, — погодилася Герміона. — Якщо ти так кажеш…​ — і несміливо налила трохи зеленого напою на кутик мантії Гаррі. Тоді вона почала пильнувати за результатом, намагаючись згадати, скільки часу ця рідина зникала минулого разу.

І зелена пляма щезла!

Герміона з полегшенням видихнула, не в останню чергу тому, що це означало, що вона не має справи з магічною силою Темного Лорда.

Гаразд, крок 3 — оцінювання результатів, що в цьому разі означало просто переконатися, що пляма зникла. Також вона подумала, що може пропустити крок №4 про плакат.

 — Моя відповідь — мантії зачаровані тримати себе в чистоті.

 — Не зовсім, — сказав хлопець.

Герміона відчула укол розчарування. Вона дуже хотіла не почуватися так, хлопець не був вчителем, але все одно це був тест, і вона дала неправильну відповідь. Кожна неправильна відповідь була для неї наче ляпас.

(Ось майже все, що вам потрібно було знати про Герміону Ґрейнджер: це ніколи її не зупиняло, чи бодай впливало на її любов до тестів.)

 — Найсумніше те, — сказав хлопець, — що ти, ймовірно, зробила все, що книжка казала зробити. Ти зробила передбачення, яке відрізнило б зачаровану мантію від незачанованої, перевірила його й відкинула варіант із незачарованою мантією. Але якщо ти не читала найнайкращі книжки, то навряд чи вони навчать тебе займатися наукою правильно. Тобто достатньо, щоб справді отримати правильну відповідь, а не наштампувати ще одну з тих публікацій, на які постійно нарікає тато. Дозволь пояснити, де ти помилилася. Я не підкажу, де відповідь, і дам тобі ще один шанс.

Вона вже починала обурюватись на „ой-я-такий-розумніший‟ тон хлопця, в той час як він був таким самим одинадцятирічним, як і вона. Але все це було другорядним порівняно з тим, щоб дізнатись, де вона помилилася.

 — Гаразд.

Вираз обличчя хлопця став напруженішим.

 — Ця гра базується на відомому експерименті „завдання 2-4-6‟, і ось як це працює. Я маю правило, відоме лише мені, але не тобі, під яке підпадають деякі набори з трьох чисел. 2-4-6 — це один приклад набору чисел, які задовільняють правило. Насправді…​ Дозволь мені записати правило, просто щоб ти знала, що воно фіксоване. Я складу папірець і віддам його тобі. Будь ласка, не підглядай, з попереднього досвіду я зрозумів, що ти вмієш читати догори дриґом.

Хлопець промовив „папір‟ і „механічний олівець‟ до свого капшучка, а вона щільно заплющила очі, доки він писав.

 — Ось, — сказав хлопець, тримаючи щільно складений аркуш паперу. — Поклади це собі до кишені.

Вона так і зробила.

 — Тепер як ця гра працює. Ти кажеш мені набір із трьох чисел, а я казатиму „Так‟, якщо вони задовольняють правило, і „ні‟ — якщо не задовольняють. Я — природа, правило — це один із моїх законів, а ти досліджуєш мене. Ти вже знаєш, що 2-4-6 — це „Так‟. Коли закінчиш усі експерименти, які хотіла, — спитаєш мене стільки наборів чисел, скільки ти вважатимеш за потрібне, — то зупинись і спробуй вгадати правило, після чого можеш розгорнути записку і глянути на правильну відповідь. Ти зрозуміла правила гри?

 — Звісно зрозуміла, — сказала Герміона.

 — Вперед.

 — 4-6-8, — сказала Герміона.

 — Так, — сказав хлопець.

 — 10-12-14.

 — Так.

Герміона спробувала вигадати ще щось, бо виглядало на те, що вона вже провела всі тести, які їй були потрібні, але ж усе не могло бути настільки просто?

 — 1-3-5.

 — Так.

 — Мінус 3, мінус 1, плюс 1.

 — Так.

Герміона справді не могла вигадати, що ще запитати.

 — Правило каже, що кожне наступне число більше за попереднє на два.

 — Тепер уяви, що я сказав тобі, що цей тест важчий, ніж здається на перший погляд, і що лише двадцять відсотків дорослих можуть його пройти.

Герміона насупилась. Що саме вона пропустила? Раптом їй спала на думку ідея тесту, який вона ще не проводила.

 — 2-5-8! — тріумфально сказала вона.

 — Так.

 — 10-20-30!

 — Так.

 — Справжня відповідь, що числа повинні збільшуватись на те саме значення, не обов’язково 2.

 — Дуже добре, — сказав хлопець. — Тепер витягни папірець і глянь правильну відповідь.

Герміона витягнула папірець і розгорнула його.

Три дійсних числа у порядку зростання, від найменшого до найбільшого.

Щелепа Герміони відвисла. У неї було виразне відчуття, наче з нею вчинили жахливо несправедливо, що хлопець був гнилим зіпсутим зрадником-брехуном, але коли вона пробувала пригадати всю розмову, то не змогла згадати жодної неправильної відповіді, яку б він назвав.

 — Те, що ти щойно відкрила, називається „позитивним упередженням‟, — сказав хлопець. — Ти сформувала правило в себе в мозку і продовжувала придумувати нові набори чисел, для яких твоє правило сказало б „Так‟. Але ти навіть не спробувала жодних чисел, для яких правило сказало б „Ні‟, тому „Три довільних числа‟ цілком могло б бути правилом. Це щось на зразок коли люди придумують експерименти, що можуть підтвердити їхню гіпотезу, замість експериментів, які можуть її спросутвати, — це не зовсім та помилка, але дуже близько. Ти повинна навчитись дивитися на негативний бік речей, зазирнути в темряву. Коли проводять цей експеримент, лише 20 відсотків дорослих дають правильну відповідь. А багато інших винаходять фантастично заплутані гіпотези і цілковито впевнені у своїх неправильних відповідях, адже вони провели купу експериментів, які всі пройшли саме так, як вони і очікували.

 — Отже, — сказав хлопець. — Хочеш спробувати ще раз взятися за нашу початкову проблему?

Цього разу його погляд був дуже уважним, наче лише тепер це був справжній тест.

Герміона заплющила очі й спробувала зосередитися. Вона аж спітніла під мантією. У неї було дивне відчуття, що ніколи досі жоден тест не змушував її думати настільки інтенсивно, чи навіть що це було вперше, коли їй взагалі доводилося думати над тестом.

Який ще експеримент вона могла провести? У неї була шоколадна жабка, може спробувати потерти нею об мантію і подивитися, чи ця пляма зникне? Але це все одно не було тим заплутаним негативним способом дивитися на речі, якого очікував хлопець. Ніби вона очікувала на „Так‟ у випадку, якщо пляма зникне, замість того, щоб очікувати „Ні‟.

Тож…​ згідно з її гіпотезою…​ коли напій мав би…​ не зникнути?

 — Я придумала експеримент, — сказала Герміона. — Я хочу вилити трохи напою на підлогу, і подивитись чи він не зникне. У тебе немає паперових рушників в капшучку, щоб я могла витерти підлогу, якщо це не спрацює?

 — У мене є серветки, — відповів хлопець. Його обличчя досі залишалося нейтральним.

Герміона взяла бляшанку і вилила трохи газованого напою на підлогу.

Через кілька секунд він зник.

Тоді вона нарешті все усвідомила і їй хотілося вдарити себе.

 — Звісно! Ти дав мені цю бляшанку! Це не мантії зачаровані, а напій!

Хлопець піднявся і урочисто вклонився їй. Тепер він широко всміхався.

 — Тоді…​ Чи можу я допомогти вам з вашими дослідженнями, Герміоно Ґрейнджер?

 — Я, аа…​ — Герміона досі почувала напад ейфорії, але не була певна, як відповісти на це.

Їх перервав слабкий, непевний, ледве чутний і доволі вимушений стукіт у двері.

Хлопець відвернувся і почав дивитися у вікно.

 — Я зараз без шарфа, тому чи не могла б ти з цим розібратися?

Лише зараз Герміона зрозуміла чому хлопець — ні, „хлопчик, що вижив‟, Гаррі Поттер — носив шалик, намотаний навкруг його голови, їй навіть було трішки не по собі від того, що вона не усвідомила цього раніше. Насправді це було дещо дивним, бо їй здавалось, що Гаррі Поттер мав би гордо і відкрито демонструвати себе світові. Їй спало на думку, що він може бути скромнішим, ніж здається.

Коли Герміона відчинила двері, її привітав тремтячий хлопчик, який виглядав так само, як і стукав.

 — Перепрошую, — сказав він тихеньким голосом. — Я Невіл Лонґботом. Я шукаю свою жабу, це мій домашній улюбленець, і я…​ Я ніде не можу знайти її, ви часом не бачили моєї жаби?

 — Ні, — відповіла Герміона, після чого її бажання допомагати іншим увімкнулося на повну. — Ти перевірив усі купе?

 — Так, — прошепотів хлопчик.

 — Тоді нам треба перевірити всі інші вагони, — жваво сказала Герміона. — Я допоможу, я Герміона Ґрейнджер, між іншим.

Хлопець виглядав так, наче міг знепритомніти від вдячності.

 — Постривай, — пролунав голос іншого хлопця — Гаррі Поттера. — Я не певен, що це найкращий спосіб.

Почувши це, Невіл виглядав так, наче от-от розплачеться. Герміона розгнівано обернулася. Якщо Гаррі Поттер був з тих людей, що готові залишити маленького хлопчика в біді лише тому, що вони не хочуть, щоб їх перебивали…​

 — Що? Цікаво чому?

 — Ну…​ Це забере чимало часу, вручну перевірити весь потяг, та й ми можемо все одно проґавити жабу. Якщо ж ми так і не знайдемо її до того, як потяг прибуде до Гоґвортсу, то в хлопця будуть проблеми. Тому значно краще було б, якби він одразу пішов у перший вагон до старост і попросив когось із них про допомогу. Це було найперше, що я зробив, коли шукав тебе, Герміоно, хоча вони так і не знали. Але в них можуть бути заклинання чи чарівні предмети, що можуть значно полегшити пошук жаби. Ми лише першачки.

У цьому…​ безперечно був сенс.

 — Як думаєш, ти зможеш сам знайти вагон зі старостами? — запитав Гаррі Поттер. — З певних причин я би не хотів, щоб моє обличчя хтось бачив.

Раптом Невіл затамував подих і зробив крок назад.

 — Я пам’ятаю цей голос! Ти один з Лордів Хаосу! Це ти дав мені шоколадку!

Що? Що що що?

Гаррі Поттер врешті відвернувся від вікна і театрально підвівся.

 — Я б ніколи!, — вкрай обурено випалив він. — Я що, схожий на лиходія, який дав би солодощі дитині?

Очі Невіла розширились.

 — Ти Гаррі Поттер? Той самий Гаррі Поттер? Ти?

 — Ні, я просто Гаррі Поттер, у цьому потязі три мене.

Невіл коротко скрикнув і втік. Деякий час було чути відчайдушний біг, після чого пролунали звуки дверей вагону, що відчинились і зачинились.

Герміона чи то сіла, чи то впала на свою лавку. Гаррі Поттер зачинив двері й присів поруч.

 — Чи не міг би ти, будь ласка, пояснити мені, що відбувається? — сказала Герміона тихим голосом. Невже бути поряд з Гаррі Поттером означало постійно почувати себе, як у божевільні?

 — Ну, коли ми з Фредом та Джорджем були на пероні, то побачили цього бідолашного хлопчика, а жінка, що була з ним, ненадовго відійшла, і він виглядав дуже зляканим. Так, наче на нього от-от нападуть смертежери чи ще щось. Кажуть, що страх часом значно гірший свою причину, і мені здалось, що малому може бути корисно побачити, як його найгірший кошмар стане реальним, але виявиться не таким жахливим, як він собі уявляв.

Герміона сиділа з відвислою щелепою.

 — І Фред із Джорджем застосували закляття, від якого шарфи на наших обличчях потемніли і стали розмиті, так, ніби ми королі потойбіччя, а шарфи — це наші погребальні савани…​

Їй не подобалося, куди прямувала ця історія.

 — …​І коли ми закінчили давати йому всі солодощі, які я купив, то вигукували щось на кшталт „Давайте дамо йому трохи грошей! Ха-ха-ха! Тримай трохи кнатів малий! Ось тобі срібний серпик!‟ і танцювати навколо нього, зловісно сміючись, і таке інше. Мені здається, в натовпі були люди, які на початках хотіли втрутитись, але, на щастя, апатія свідка втримала їх принаймні доки вони не побачили, що ми задумали. Після цього вони були надто спантеличеними, щоб вдіяти хоч щось. Врешті він сказав цим своїм тоненьким шепотом „забирайтеся геть‟, тож ми закричали і втекли, верещачи щось про світло, яке нас спопеляє. Є надія, що в майбутньому він не буде аж настільки боятися стати жертвою глузувань. До речі, це називається десенсибілізаційна терапія.

Гаразд, вона не здогадалася, куди це все прямувало.

Праведний гнів обурення, який був одним із головних двигунів Герміони, заторохтів на повну. Хоча частина її розуміла, чого вони намагалися досягти.

 — Це жахливо! Бідолашний хлопець! Ти жахливий! Те, що ви зробили, було жорстоко!

 — Мені здається, слово, яке ти не можеш підібрати, це „весело‟, і хай там як, ти ставиш не ті питання. Справжнє запитання в тому, чи від цього буде більше користі, ніж шкоди, чи більше шкоди, ніж користі? Якщо в тебе є аргументи на цю тему, я з задоволенням їх вислухаю, але я не сприйматиму жодної іншої критики, доки ми не розберемося з відповіддю на це запитання. Я погоджуюсь, що мій вчинок виглядав жахливою, підлою насмішкою, оскільки там фігурує маленький зляканий хлопчик і таке інше. Але навряд чи це є головним зараз, чи не так? Це, до речі, називається „консеквенціалізмом‟. Його суть у тому, що вчинок визначається як правильний або неправильний не тому, що він виглядає поганим, жорстоким абощо, а тільки через те, чим він зрештою обернеться — якими будуть його наслідки.

Герміона було відкрила рота, щоб сказати щось вкрай спопеляюче, але, на жаль, знехтувала частиною, в якій перед тим, як відкривати рота, треба було подумати. Усе, що вона спромоглася вимовити, це:

 — А якщо йому снитимуться жахи?

 — Чесно, я не думаю, що без нашої допомоги йому не сняться жахи. А якщо натомість уві сні він бачитиме це, то це будуть жахи, в яких страшні монстри дають йому шоколад, і в цьому вся суть.

Мозок Герміони гикав у розгубленості щоразу, коли вона намагалася по-справжньому розізлитися.

 — У тебе життя завжди таке чудернацьке? — врешті вимовила вона.

Обличчя Гаррі засяяло гордістю.

 — Я роблю його чудернацьким. Перед тобою результат кропіткої праці.

 — Отож…​ — сказала Герміона і незручно замовкла.

 — Отож, — сказав Гаррі Поттер, — як багато ти знаєш науки? Я опанував вищу математику, знаю трохи Баєсову теорію ймовірності, теорію прийняття рішень і купу всього з когнітивістики. Я читав лекції Фейнмана (принаймні перший том) і Прийняття рішень в умовах невизначенності: Евристика і упередження, Мова в думках та діях, Вплив: Теорія та практика, Раціональний вибір у непевному світі, Гедель, Ешер, Бах, Крок уперед і…​

Після цього розмова про те, хто які книжки читав, тривала ще кілька хвилин, аж доки її не перервав ще один боязкий стукіт у двері.

 — Заходьте, — майже одночасно сказали Герміона і Гаррі. Двері зісковзнули вбік, явивши Невіла Лонґботома.

Цього разу Невіл справді плакав.

 — Я пішов до першого в-вагону і знайшов старосту, але він сказав м-мені, що старост не можна турбувати такими дрібницями, як зниклі ж-жаби.

Обличчя хлопчика, що вижив, змінилося. Його губи витягнулися в тонку лінію. Коли він заговорив, його голос був холодним і похмурим.

 — Якого кольору була його мантія? Зелено-срібна?

 — Н-ні, його значок був ч-червоним із золотом.

 — Червоний із золотом, — випалила Герміона. Але це ж ґрифіндорські кольори!

Почувши це, Гаррі Поттер зашипів — це був страхітливий звук, який могла б видати справжня змія, — змусивши Герміону з Невілом здригнутися.

 — Припускаю, — процідив Гаррі, — що пошук зниклих жаб недостатньо героїчна справа, щоб за неї взявся староста Ґрифіндору. Ходімо, Невіле, цього разу я піду з тобою, побачимо, чи хлопчик, що вижив, отримає більше уваги. Спочатку знайдемо старосту, який знає потрібне закляття, якщо це не спрацює, то знайдемо старосту, що не боїться бруднити руки, і як це не спрацює, то я почну шукати своїх фанів, і якщо буде потрібно, то ми розберемо цей потяг до ґвинтиків.

Хлопчик, що вижив, підвівся і вхопив Невілову руку. У цю мить Герміона раптом усвідомила, що вони майже одного зросту, хоча якась її частина наполягала, що Гаррі Поттер на тридцять сантиметрів вищий, а Невіл — на п’ятнадцять нижчий.

 — Залишайся тут!, — кинув їй Гаррі, — ой, ні, це він до своєї валізи, — і щільно зачинив за собою двері.

Їй, мабуть, вартувало піти з ними, але Гаррі Поттер у момент став настільки моторошним, що вона раділа, що не запропонувала цього.

Розум Герміони тепер був настільки розгубленим, що вона навіть не думала, що змогла б читати Історію Гоґвортсу. Вона почувалася так, наче по ній проїхався паровий коток, розкатавши її у млинець. Вона навіть не була певна, про що саме думала, що почувала і чому. Вона просто сиділа, вдивляючись у пейзаж за вікном.

А проте, вона хоча б знала, чому почувалася трохи сумно.

Можливо, Ґрифіндор не настільки чудовий, як їй здавалося.