Розділ 7. Взаємний обмін

Овва. Представник літературного агента Ролінґ сказав, що Ролінґ не проти існування фанфіків, доки ніхто не вимагає за них плату, і доки всім зрозуміло, що оригінальні права належать їй? Це так класно з її боку. Отже дякую вам, ДжКР, і нехай прийде царство твоє.


Я відчуваю бажання оголосити, що певні частини цього розділу не мають на меті знущання. Не те щоб я мав зуба на когось — розповідь просто пишеться сама, і коли ти починаєш кидати ковадла на персонажа, то вже важко зупинитися.

Декілька рецензентів питали, чи є наука в цьому творі справжньою, чи вигаданою. Так, вона справжня. Якщо ви подивитеся в мій профіль, то побачите посилання на один науковий сайт, де ви можете навчитися взагалі-то всьому, що знає Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, і навіть більше. (Примітка перекладача: гадаю, йдеться про https://wiki.lesswrong.com/wiki/Sequences)

Дуже дякую всім рецензентам. (Особливо Darkandus на Viridian Dreams, за на диво стимулюючий коментар “Легені й чай не створені для взаємодії”).


 — Твій тато майже такий само класний, як мій.


Губи Петунії Еванс-Веррес тремтіли, а очі були наповнені сльозами, коли Гаррі обійняв її за талію на дев’ятій платформі вокзалу Кінґс-Крос.

 — Ти впевнений, що не хочеш, щоб я пішла з тобою, Гаррі?

Гаррі поглянув на свого батька, Майкла Верреса-Еванса, що цілковито відповідав стереотипу “непохитний-проте-гордий”, а потім знову на матір, що виглядала доволі…​ розклеєною.

 — Мамо, я знаю, що ти не дуже полюбляєш чаклунський світ. Ти не зобовʼязана зі мною йти. Чесно.

Петунія здригнулася.

 — Гаррі, ти не маєш турбуватися про мене. Я твоя матір, і якщо тобі потрібно, щоб хтось…​

 — Мамо, я буду сам у Гоґвортсі протягом місяців і місяців. Якщо я не можу самостійно впоратися із залізничною платформою, то краще дізнатися про це якомога раніше, щоб ми могли все скасувати, — він стишив голос до шепоту. — До того ж, мамо, там всі мене люблять. Якщо в мене виникнуть якісь проблеми, мені достатньо буде просто зняти це з голови, — Гаррі вказав на спортивну повʼязку, що прикривала його шрам, — і мені нададуть набагато більше допомоги, ніж я зможу прийняти.

 — О, Гаррі! — прошепотіла Петунія. Вона опустилася на коліна й сильно обійняла його. Цього разу їхні обличчя були на одному рівні, вони торкалися одне одного щоками. Гаррі відчував її нерівне дихання, і почув, як вона не втримала приглушеного схлипування. — О, Гаррі, я справді люблю тебе, завжди памʼятай про це.

Ніби вона боїться, що ніколи більше мене не побачить, — спало Гаррі на думку. Він знав, що його припущення було правильним, проте не розумів, чому мама так боїться.

Тому він виказав здогад.

 — Мамо, ти ж розумієш, що я не перетворюся на твою сестру лише через те, що вивчатиму магію, чи не так? Я використаю будь-які чари, які попросиш — якщо зможу, звісно, — чи якщо ти хочеш, щоб я не користувався магією вдома, то я не буду. Я обіцяю, що не дам магії стати між нами…​

Міцні обійми обірвали його слова.

 — У тебе добре серце, — прошепотіла мати в його вухо. — Дуже добре серце, синку.

Гаррі відчував, що йому не вистачає повітря.

Мати відпустила його й підвелася. Вона дістала з сумочки хустинку й, тремтячою рукою, промокнула макіяж, що тік навколо її очей.

Про те, щоб батько супроводжував його до магічної частини станції Кінґс-Крос, не могло бути й мови. У тата були проблеми навіть з тим, щоб прямо подивитися на валізу Гаррі. Якщо магія — це щось у крові, то Майкл Веррес-Еванс не мав цього ані краплі.

Отже натомість батько тільки прочистив горло.

 — Хай щастить у школі, Гаррі, — сказав він. — Як гадаєш, я купив тобі достатньо книжок?

Гаррі пояснив був батькові, що це, на його думку, може стати нагодою зробити щось справді революційне й важливе, і професор Веррес-Еванс кивнув і відкинув свій надзвичайно завантажений розклад на цілих два дні, щоб піти на “найбільший в історії рейд по книгарнях зі вживаними книжками”, що охопив чотири міста й призвів до появи тридцяти коробок наукових книжок, які тепер розмістилися на підвальному рівні валізи Гаррі. Більшість примірників можна було придбати за фунт чи два, проте деякі з них, безсумнівно, ні: наприклад, найновіший “Довідник з хімії й фізики” чи всі томи “Британської енциклопедії” 1972 року. Тато був намагався не дати Гаррі побачити суми на касових апаратах, але Гаррі розумів, що батько мав витратити принаймні тисячу фунтів. Гаррі обіцяв був татові, що розрахується з ним, щойно зʼясує як обміняти чаклунське золото на маґлівські гроші, але тато сказав йому піти до дідька.

І коли батько запитав його: “Як гадаєш, я купив тобі достатньо книжок?”, було очевидним, яку відповідь тато хоче почути.

Гаррі чомусь охрип.

 — Книжок достатньо не буває, — він продекламував гасло родини Верресів, а тато присів поряд і швидко й міцно обійняв його. — Проте ти, безперечно, спробував, — сказав Гаррі, і йому знову забракло повітря. — Це була дійсно, дійсно, дійсно гарна спроба.

Тато випростався.

 — Отже…​ — сказав він. — А ти бачиш платформу девʼять і три чверті?

Вокзал Кінґс-Крос був величезним і жвавим, стіни й підлога були бруковані звичайною забрудненою плиткою. Він був наповнений звичайними людьми, що поспішали у своїх звичайних справах, вели звичайні розмови, і все це призводило до дуже-дуже гучного звичайного шуму. Вокзал Кінґс-Кросс мав девʼяту платформу (на якій вони стояли) і десяту (зовсім поряд), проте між девʼятою й десятою платформами не було нічого, крім невеличкої перегородки, що не дуже надихала. Яскраве світло зі скляного даху наочно демонструвало повну відсутність бодай якоїсь платформи девʼять і три чверті.

Гаррі роздивлявся навколо доки не заболіли очі, повторюючи подумки “ну ж бо, зір мага, нуж бо, зір мага”, проте зовсім нічого не зʼявилося. Він був подумав дістати паличку й помахати нею, проте професорка Макґонеґел попереджала його, щоб він не використовував паличку. Крім того, якщо знову буде злива різнокольорових іскор, то його можуть заарештувати за запуск феєрверків у приміщені вокзалу. І це якщо припустити, що паличка не вирішить зробити щось інше — наприклад, підірвати весь Кінґс-Крос. Гаррі лише поверхово ознайомився зі шкільними підручниками (хоча навіть це ознайомлення було достатньо химерним) у спробі дуже швидко визначити, які саме наукові книжки купувати протягом наступних 48 годин.

Добре, у нього була — Гаррі поглянув на годинник — ціла година, щоб розібратися, адже йому треба бути в потязі об одинадцятій. Можливо, це був еквівалент тесту на IQ, щоб дурні діти не могли стати чарівниками. (А кількість додаткового часу, який ти собі виділив, визначала твою відповідальність, яка є другим найважливішим фактором для досягнення успіху в навчанні.)

 — Я розберуся, — сказав Гаррі батькам, що досі чекали. — Це мабуть якась перевірка.

Тато насупився.

 — Гм…​ може пошукаєш на землі слід з багатьох відбитків, що ведуть у якомусь безґлуздому напрямку…​

 — Тату! — сказав Гаррі. — Припини! Я ще навіть не спробував розібратися самостійно!

І що найгірше — це була дуже гарна порада.

 — Пробач, — вибачився батько.

 — Ем…​ — сказала мати Гаррі. — Я не думаю, що вони вчиняють так з учнями, а ви? Ти впевнений, що професорка Макґонеґел тобі нічого про це не казала?

 — Може її щось відволікло, — сказав Гаррі, не подумавши.

 — Гаррі! — прошипіли тато й мама в один голос. — Що ти накоїв?

 — Я, е…​ — Гаррі ковтнув слину. — Слухайте, у нас зараз немає на це часу…​

 — Гаррі!

 — Я серйозно! У нас зараз немає на це часу! Адже це дійсно довга історія, а мені треба розібратися, як потрапити до школи!

Мати закрила обличчя рукою.

 — Наскільки все погано?

 — Я, ем, — я не можу про це говорити, це питання національної безпеки. — Приблизно вдвічі менш погано, ніж інцидент з науковим проектом.

 — Гаррі!

 — Я, е…​ О, дивіться, там якісь люди з совою, я піду запитаю в них, як пройти на платформу! — і Гаррі побіг від своїх батьків до вогненно рудої родини, його валіза самостійно поплазувала за ним.

Пухкенька жіночка дивилася на нього, доки він підходив.

 — Вітаю, любий. Вперше до Гоґвортсу? Рон також новенький, — а потім вона пильно поглянула на нього. — Гаррі Поттер?

Четверо хлопців, руда дівчинка, сова — усі розвернулися й завмерли на місці.

 — Ну як же так! — не витримав Гаррі. Він був планував представлятися як Гаррі Веррес, принаймні, доки не потрапить до Гоґвортсу. — Я ж купив спортивну повʼязку й все таке! Як ви дізналися, хто я такий?

 — Так, — сказав професор Веррес-Еванс, що широкими пружними кроками підійшов з-за Гаррі, — звідки ви дізналися, хто він такий? — У його голосі відчувалася явна погроза.

 — Ми бачили тебе в газетах, — сказав один з двох ідентичних близнюків.

 — ГАРРІ!

 — Тату! Все не так! Це через те, що я переміг Темного Лорда Відомо-Кого, коли мені був один рік!

 — ЩО?

 — Мама може пояснити.

 — ЩО?

 — Ем…​ Майкле, любий, є деякі речі, якими я вирішила не турбувати тебе дотепер…​

 — Перепрошую, — сказав Гаррі рудоволосій родині, всі члени якої витріщалися на нього, — проте мені б надзвичайно допомогло, якби ви могли підказати як потрапити до платформи девʼять і три чверті прямо зараз.

 — А, — сказала жінка. Вона підняла руку й вказала на стіну між платформами. — Просто йди до турнікета між девʼятою й десятою платформами. Не зупиняйся й не бійся, що наскочиш на нього, це дуже важливо. Якщо переживаєш, то найкраще взяти й побігти.

 — І в жодному разі не думай про слона.

 — Джордже! Не зважай, Гаррі, любий, немає жодної причини не думати про слона.

 — Мамо, я Фред, а не Джордж…​

 — Дякую! — сказав Гаррі й одразу побіг до турнікета…​

Хвилиночку, це не спрацює якщо я не повірю?

Ось у таких випадках Гаррі ненавидів свій розум за те, що той працює достатньо швидко щоб усвідомити доречність “обґрунтованих сумнівів” у такій ситуації. Тобто, якби він рушив з місця з думкою, що пройде крізь турнікет, то все було б гаразд. Тільки от тепер він хвилювався, чи достатньо він вірить, що пройде крізь турнікет. А це означало, що він і справді хвилювався, чи не вдариться він об нього…​

 — Гаррі! Повернись-но сюди, я чекаю на пояснення! — це був його тато.

Гаррі заплющив очі й ігнорував усе, що знав про виправдану достовірність, і просто спробував дуже сильно повірити, що він пройде крізь турнікет, і…​

…​звуки навколо змінилися.

Гаррі розплющив очі й різко зупинився. Він почувався дещо брудним через те, що свідомо змусив себе повірити в щось.

Він стояв просто неба на світлій платформі, поряд з єдиним величезним потягом — чотирнадцять довгих вагонів завершувалися масивним паротягом з яскраво-червоного металу, а високий димар загрожував смертю якості повітря. На платформі вже було трохи людно (хоча Гаррі прийшов на цілу годину раніше); десятки дітей з батьками купчилися навколо лавок, столів і різноманітних вуличних торговців та їхніх прилавків.

Без жодних сумнівів, цього всього на вокзалі Кінґс-Крос не було, а місця, щоб приховати це все, там не вистачило б.

Добре, отже є три можливості: (а) я просто телепортувався в якесь геть інше місце; (б) вони можуть складати простір без жодних проблем; (в) вони просто ігнорують усі правила.

Гаррі почув ковзний звук позаду себе, обернувся й побачив, що його валіза дійсно слідувала за ним на своїх маленьких щупальцях з кігтями. Очевидно, що з чарівних причин його багаж також спромігся повірити достатньо сильно, щоб пройти крізь турнікет. Насправді, це дещо непокоїло, коли Гаррі замислився.

За мить наймолодший рудий хлопець вбіг через залізну арку (залізна арка?). Він тягнув валізу за собою на мотузці й ледь не зіткнувся з Гаррі. Гаррі, що почувався дурним через те, що залишився на місці, швидко почав рухатися геть від місця прибуття, а рудий хлопець пішов за ним, сильно смикаючи валізу за мотузку, щоб не відставати. За мить біла сова пролетіла через арку й присіла на плечі хлопця.

 — Трясця, — сказав рудий хлопець, — ти справді Гаррі Поттер?

Скільки можна.

 — У мене немає логічного методу знати напевно. Батьки виховали мене в переконанні, що мене звуть Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, і багато людей стверджують, що я схожий на своїх батьків, я маю на увазі моїх інших батьків, проте, — Гаррі спохмурнів, коли усвідомив, — наскільки мені відомо, цілком можливе існування заклять, що видозмінюють зовнішність дитини на потрібну…​

 — Е…​ Що, друже?

Цей не йде до Рейвенклову, як я розумію.

 — Так, я Гаррі Поттер.

 — Мене звуть Рон Візлі, — сказав високий худий ластатий хлопець з довгим носом і простягнув руку, яку Гаррі ввічливо потиснув, доки вони йшли. Сова привіталася з Гаррі дивно точним і чемним уханням (яке, насправді, більше скидалося на звук “ііг”, що здивувало Гаррі).

Саме тоді Гаррі усвідомив наближення неминучої катастрофи.

 — Секундочку, — сказав він Рону й відкрив одну з шухляд валізи — ту, в якій, якщо він правильно памʼятав, мав бути — і був — його зимовий одяг. Гаррі знайшов найлегший зі своїх шарфів під зимовим пальтом. Він зняв свою повʼязку, якомога швидше розгорнув шалик і обмотав його навколо обличчя. Було трохи спекотно, особливо враховуючи літню пору, проте Гаррі міг це витримати.

Потім він закрив шухляду, витягнув іншу й дістав чорну чаклунську мантію, яку натягнув через голову, адже тепер він був поза територією маґлів.

 — Ось так, — сказав Гаррі. Звук був трохи приглушений через шарф на його обличчі. Він обернувся до Рона. — Ну як я виглядаю? По-дурному, знаю, проте чи можна в мені розпізнати Гаррі Поттера?

 — Е, — сказав Рон. Він закрив рота, що перед тим був відкритим. — Не думаю, Гаррі.

 — Дуже добре, — сказав Гаррі. — Втім, щоб вся ця вправа не втратила сенс, ти відтепер звертатимешся до мене, — Веррес вже може не спрацювати, — “містер Спу”.

 — Добре, Гаррі, — невпевнено сказав Рон.

У цьому хлопцеві Сили не спостерігаю я.

 — Називай…​ мене…​ містер…​ Спу.

 — Гаразд, містере Спу…​ — Рон затнувся. — Я не можу, через це я почуваюся дурним.

Це не просто почуття.

 — Добре. Сам вибери імʼя.

 — Містер Гармата, — одразу сказав Рон. — На честь “Гармат із Чадлі”.

 — А…​ — Гаррі знав, що страшенно пошкодує про це питання. — Хто чи що таке ці “Гармати з Чадлі”?

 — Хто такі “Гармати з Чадлі”? Усього лише найдивовижніша команда за всю історію квідичу! Так, вони посіли останнє місце в лізі останнього року, проте…​

 — Що таке квідич?

Це питання також було помилкою.

 — Отже, дозволь прояснити, — сказав Гаррі, коли здалося, що пояснення Рона (а також відповідне жестикулювання) почали вщухати. — Той, хто зловить снич здобуває сто пʼятдесят очок?

 — Ага…​

 — Скільки десятиочкових мʼячів зазвичай забиває команда без врахування снича?

 — Гм, мабуть пʼятнадцять-двадцять у професійних матчах…​

 — Це просто неправильно. Це порушує всі можливі правила ігрового дизайну. Слухай, решта гри нібито має сенс, я маю на увазі для спорту, проте, якщо по простому, то ти кажеш, що ловля снича перекреслює майже всі нормально отримані очки. Два ловці літають собі нагорі й шукають снич, і зазвичай не взаємодіють з кимось ще; хто помітить снич першим залежить здебільшого від удачі…​

 — Це не удача! — запротестував Рон. — Ти маєш рухати очима правильним чином…​

 — Це не інтерактивно — немає жодної взаємодії з іншими гравцями, та й наскільки цікаво дивитися, як хтось неймовірно добре рухає очима? І потім, який би ловець не кинувся за сничем і не спіймав його, все одно вся праця решти гравців стає марною. Це ніби хтось взяв справжню гру й прищепив туди безґлузду додаткову позицію, щоб хтось міг стати найважливішим гравцем без необхідності справді брати участь чи вивчати решту гри. Хто був першим ловцем, дурнуватий син короля, що хотів грати у квідич, проте не міг збагнути правил? — насправді, тепер, коли Гаррі подумав про це, він вирішив, що це на диво гарна гіпотеза. Посадіть його на мітлу й скажіть ловити блискучу штучку…​

Обличчя Рона стало сердитим.

 — Якщо тобі не подобається квідич, не обов’язково з нього знущатися!

 — Якщо ти не можеш критикувати, то не можеш оптимізувати. Я пропоную спосіб поліпшити гру. Він дуже простий. Треба позбутися снича.

 — Вони не змінять гру лише через те, що ти так сказав!

 — Я хлопчик, що вижив, знаєш. Люди послухають мене. І, можливо, якщо я переконаю їх змінити гру в Гоґвортсі, нововведення розповсюдиться.

Обличчям Рона запанував цілковитий жах.

 — Але, але ж якщо позбутися снича, то як знати, коли закінчується гра?

 — Купіть. Годинника. Так буде набагато чесніше, ніж коли одна гра закінчується за десять хвилин, а інша не завершується годинами. До того ж, розклад буде набагато більш передбачуваним для глядачів, — Гаррі зітхнув. — Ой, та годі вже обдаровувати мене поглядом цілковитого жаху. Насправді, я, напевно, не витрачатиму час, щоб знищити цю жалюгідну подобу національного спорту й створити його знову, сильнішим і розумнішим, за образом своїм. Існують набагато, набагато, набагато важливіші речі, про які я маю турбуватися, — Гаррі замислився. — З іншого боку, щоб написати 95 тез безсничової реформації та прибити їх до дверей церкви не знадобиться багато часу…​

 — Поттере, — протягнув голос молодого хлопця, — що це на твоєму обличчі і що це стоїть поряд з тобою?

Вираз жаху на обличчі Рона поступився виразу щирої ненависті.

 — Ти!

Гаррі повернув голову. І справді, це був Драко Мелфой, який може й був змушений одягнути стандартну шкільну мантію, проте відігрався на валізі, що була принаймні такою ж магічною, як валіза Гаррі, але набагато елегантнішою, декорованою сріблом і смарагдами, а також оздобленою, як здогадався Гаррі, родинним гербом Мелфоїв: красивою ікластою змією над двома перехрещеними паличками зі слонової кістки.

 — Драко! — сказав Гаррі. — Ем, чи Мелфой, якщо тобі так більше подобається, хоча мені це більше нагадує про Луціуса. Радий, що в тебе все гаразд після, гм, нашої попередньої зустрічі. Це Рон Візлі. А я намагаюся зберігати інкогніто, тому називай мене, гм, — Гаррі подивився на свою мантію, — містер Блек.

 — Гаррі! — прошипів Рон. — Ти не можеш використовувати це імʼя!

Гаррі кліпнув очима.

 — Чому ні? — воно звучало приємно темно, наче міжнародна людина-загадка…​

 — Я б сказав, це гарне імʼя, — відповів Драко, — проте воно належить шляхетному й найдавнішому родові Блеків. Я називатиму тебе містер Срібло.

 — Ти, відійди геть від…​ від містера Золото, — холодно сказав Рон і зробив крок уперед. — Йому не треба розмовляти з такими, як ти.

Гаррі підняв руку в спробі примирити їх.

 — Досить з мене містера Бронз, дякую за схему іменування. І, Роне, ем, — Гаррі відчайдушно намагався вигадати, як це сказати, — Я радий, що ти так…​ захоплено мене захищаєш, проте я не те щоб проти розмовляти з Драко…​

Видавалося, що це було останньою краплею для Рона — той обернувся до Гаррі з палаючими обуренням очима.

 — Що? Ти хоч знаєш, хто це такий?

 — Так, Роне, — сказав Гаррі, — можливо, ти памʼятаєш, що я назвав його “Драко”, і йому не треба було представлятися.

Драко хихикнув. Його очі засяяли, коли він побачив білу сову на плечі Рона.

 — О, а це що? — протягнув Драко сповненим злобою голосом. — Де ж відомий пацюк родини Візлі?

 — Похований на подвірʼї, — холодно відповів Рон.

 — Ах, як сумно. Пот…​ ем, містере Бронз, я маю зазначити, що родина Візлі має, як широко визнано, найкращу у світі історію про домашніх тварин. Не хочеш розказати, Візлі?

Обличчя Рона скривилося.

 — Ти б не вважав це смішним, якби таке сталося з твоєю родиною!

 — О, — промуркотів Драко, — проте таке ніколи б не сталося з Мелфоями.

Руки Рона стиснулися в кулаки…​

 — Достатньо, — сказав Гаррі, намагаючись надати своєму голосу якомога більше спокійного авторитету. Було очевидно: про що б тут не йшлося, рудому хлопчику було боляче згадувати про це. — Якщо Рон не хоче розмовляти про це, то він не має розмовляти про це, і я прошу тебе не розмовляти про це також.

Драко здивовано подивився на Гаррі, а Рон кивнув.

 — Правильно, Гаррі! Тобто містере Бронз! Бачиш, що він за людина? Тепер скажи йому піти геть!

Гаррі подумки долічив до десяти, він робив це дуже швидко: “12345678910” — дивна звичка, що залишилася ще з пʼяти років, коли мама вперше була сказала йому зробити це, і Гаррі був зробив висновок, що якщо він полічить якомога швидше, це не зменшить ефективність методу.

 — Я не збираюся казати йому йти геть, — спокійно сказав Гаррі. — Я залюбки спілкуватимусь з ним, якщо він цього хоче.

 — Ну, я не збираюся вештатися з тим, хто вештається з Драко Мелфоєм, — холодно промовив Рон.

Гаррі знизав плечима.

 — Це тобі вирішувати. Я не збираюся дозволяти комусь вказувати мені, з ким можна вештатися, а з ким ні, — подумки він повторював: будь ласка, іди геть, будь ласка, іди геть…​

На обличчі Рона залишився лише подив, ніби він дійсно очікував, що його фраза спрацює. Рон розвернувся, смикнув мотузку від свого багажу, і помчав далі платформою.

 — Якщо він тобі не подобається, — з цікавістю запитав Драко, — то чому ти просто не пішов собі?

 — Ем…​ його мати допомогла мені розібратися, як дістатися цієї платформи з вокзалу Кінґс-Крос, тому мені було складно сказати йому відчепитися. І не те щоб я ненавидів цього Рона, — сказав Гаррі, — я просто, просто…​ — Гаррі не міг знайти слів.

 — Не бачиш сенсу в його існуванні? — запропонував Драко.

 — Щось таке.

 — У будь-якому разі, Поттере…​ якщо тебе дійсно виховали маґли…​ — Драко зробив паузу, ніби чекав, що Гаррі заперечуватиме, проте той мовчав, — то ти можеш не знати, що таке бути знаменитим. Люди хочуть забрати весь наш час. Ти мусиш навчитися казати “ні”.

Гаррі кивнув з нарочито задумливим виразом обличчя.

 — Це скидається на гарну пораду.

 — Якщо ти стараєшся бути ввічливим, то в результаті просто витрачаєш більшість часу на найнавʼязливіших. Виріши, з ким ти хочеш проводити час, і зроби так, щоб решта пішли собі. Ти новенький тут, Поттере, отже всі складатимуть думку про тебе на основі того, з ким тебе побачать, і ти не хочеш, щоб тебе бачили з кимось на кшталт Рона Візлі.

Гаррі знову кивнув.

 — Якщо ти не проти, ти не міг би розказати, як ти мене впізнав?

 — Містере Бронз, — протягнув Драко, — не забувай, я вже зустрічав тебе. Я побачив, як хтось ходить із шарфом, обгорнутим навколо голови, і робить із себе посміховисько. Отже я здогадався.

Гаррі схилив голову, він сприйняв це як комплімент.

 — Мені страшенно прикро щодо цього, — сказав Гаррі. — Я маю на увазі нашу першу зустріч. Я не хотів посоромити тебе перед Луціусом.

Драко відмахнувся й дивно подивився на Гаррі.

 — Мені лише прикро, що батько не зайшов під час твоїх лестощів мені…​ — Драко розсміявся. — Але дякую тобі за те, що ти сказав батькові. Якби не це, мені було б набагато складніше все пояснити.

Гаррі вклонився нижче.

 — І тобі спасибі за те, що віддячив тим, що сказав професорці Макґонеґел.

 — Будь ласка. Хоча, напевно, одна з помічниць поділилася таємницею з найближчою подругою, адже батько каже, що вже ходять дивні чутки, ніби в нас з тобою була бійка чи щось таке.

 — Йой, — сказав Гаррі й здригнувся, — мені справді шкода…​

 — Та ні, ми до такого звикли — лише Мерлінові відомо, скільки вже чуток ходить про родину Мелфоїв.

Гаррі кивнув.

 — Радий чути, що в тебе немає через це неприємностей.

Драко самовдоволено посміхнувся.

 — Батько має, ем, витончене почуття гумору, проте розуміє заведення друзів. Розуміє дуже добре. Протягом останнього місяця він змушував мене щовечора перед сном повторювати “Я заведу друзів у Гоґвортсі”. Коли я йому все розʼяснив, і він побачив, що саме це я й робив, він купив мені морозива.

Гаррі роззявив рота.

 — Ти викрутив це так, що отримав морозиво?

Драко кивнув. Він був до щирця самовдоволеним, як і мав після такого подвигу.

 — Ну, батько, звісно, знав, що я роблю, проте саме він мене навчив тому, як це робити, і якщо я шкірюсь правильним чином доки я це роблю, то це стає частиною особливого звʼязку між батьком та сином, і тоді він має купити мені морозива, бо інакше я зроблю сумне обличчя, ніби гадаю, що розчарував його.

Гаррі задумливо окинув поглядом Драко, адже відчув присутність другого майстра.

 — Ти брав уроки з маніпулювання людьми?

 — Авжеж, — гордовито сказав Драко. — Я ж Мелфой. Батько найняв мені репетиторів.

 — Ого, — сказав Гаррі. Те, що він прочитав книжку Роберта Чалдині “Вплив: наука й практика” навряд можна було порівнювати з такою підготовкою (хоча все одно це була неймовірна книжка). — Твій тато майже такий само класний, як і мій.

Брови Драко пихато піднялися.

 — О? І що ж робить твій батько?

 — Він купує мені книжки.

Драко обміркував це.

 — Якось не дуже вражає.

 — Це треба бачити. Хай там як, я радий чути, що в тебе все гаразд. Луціус на тебе так дивився, що я гадав він тебе р-розіпне.

 — Мій батько справді любить мене, — впевнено сказав Драко. — Він ніколи б такого не зробив.

 — Ем…​ — сказав Гаррі. Він згадав біловолосу елегантну постать в чорній мантії, що увірвалася до крамниці мадам Малкін, тримаючи в руках розкішний смертоносний ціпок зі срібною рукояткою. Йому було вкрай складно уявити цю людину в ролі люблячого тата. — Не зрозумій мене неправильно, проте звідки ти це знаєш?

 — Га? — було очевидно, що зазвичай Драко таких питань собі не ставив.

 — Я ставлю фундаментальне питання раціональності: чому ти віриш у те, у що віриш? Що, ти гадаєш, ти знаєш і як, ти гадаєш, ти це знаєш? Чому ти впевнений, що Луціус не пожертвує тобою так само, як і всім іншим, заради влади?

Драко знову дивно поглянув на Гаррі.

 — А що ти знаєш про батька?

 — Гм…​ член Чарверсуду, член Ради опікунів Гоґвортсу, неймовірно заможний, має увагу міністра Фаджа, має прихильність міністра Фаджа, імовірно має якісь вкрай компрометуючі світлини міністра Фаджа. Тепер, коли Темного Лорда не стало, — найвідоміший захисник чистої крові, колишній смертежер, на якому було виявлено Чорну мітку, проте він відкараскався заявами, нібито був під закляттям “Імперіус”, що було сміховинно неправдоподібно, майже ніхто не вірить у це…​ Зло з великої літери “З”, природжений вбивця…​ Гадаю це все.

Очі Драко звузилися до щілинок.

 — Це Макґонеґел тобі сказала, чи не так?

 — Ні, вона відмовлялася сказати бодай слово про Луціуса навпісля, крім того, що я маю триматися від нього подалі. Отже, під час інциденту в крамниці зіллєваріння, доки професорка Макґонеґел була зайнята кричанням на крамаря й спробами все владнати, я схопив одного з покупців і розпитав його про Луціуса.

Очі Драко знову розширилися.

 — Ти дійсно це зробив?

Гаррі здивовано подивився на Драко.

 — Якщо я збрехав першого разу, не скажу ж я тобі правду лише через те, що ти запитав двічі.

Драко знадобився деякий час, щоб сприйняти це.

 — Ти просто приречений потрапити до Слизерину.

 — Я просто приречений потрапити до Рейвенклову, красно дякую. Мені потрібна влада лише для того, щоб отримувати книжки.

Драко хихикнув.

 — Ага, звісно. Хай там як…​ Відповідь на твоє питання…​ — Драко глибоко вдихнув, а його обличчя набуло серйозного виразу. — Батько якось пропустив голосування Чарверсуду заради мене. Я був на мітлі, впав і зламав декілька ребер. Було дуже боляче. До того мені ніколи не було так боляче, і я гадав, що помираю. Отже, батько пропустив одне справді важливе голосування, бо сидів біля мого ліжка в лікарні Святого Мунґа, тримаючи мене за руки й обіцяючи, що все буде гаразд.

Гаррі було так ніяково, що він відвів погляд, проте потім, із зусиллям, змусив себе знову дивитися на Драко.

 — Чому ти мені таке розповідаєш? Це здається якимось…​ особистим…​

Драко серйозно поглянув на Гаррі.

 — Один з моїх репетиторів якось сказав, що люди стають близькими друзями, коли дізнаються особисті речі один про одного, і в більшості людей немає близьких друзів саме через те, що їм надто соромно ділитися чимось справді важливим про себе, — Драко запрошувально розгорнув долоні. — Твоя черга?

Гаррі звернув увагу, що знання того, що цей сповнений надії вираз обличчя Драко, скоріш за все, є результатом місяців тренувань, не зменшувало його ефективності. Насправді, все ж таки зменшувало ефективність, проте, на жаль, не робило його неефективним. Те ж саме можна було сказати й про талановите використання тиску правила взаємного обміну за добровільний подарунок — техніка, про яку Гаррі читав у своїх книжках з соціальної психології (один з дослідів показав, що безумовний подарунок вартістю 5$ вдвічі ефективніше сприяв проходженню людьми опитування, ніж умовна пропозиція подарунку вартістю 50$). Драко зробив добровільний подарунок довіри, і тепер запрошував Гаррі запропонувати довіру у відповідь…​ І проблема в тому, що Гаррі почувався зобов’язаним віддячити. Відмова, Гаррі був впевненим, призведе до виразу сумного розчарування на обличчі Драко, можливо навіть з невеличкою домішкою зневаги, щоб зазначити, що Гаррі втратив декілька балів.

 — Драко, — сказав Гаррі, — просто щоб ти знав — я чудово розумію, що ти зараз робиш. Мої книжки називають це правилом взаємного обміну, і в них сказано, що просто подарувати людині два серпики в спробі змусити її зробити те, що тобі потрібно, вдвічі ефективніше, ніж обіцянка двадцяти серпиків…​ — голос Гаррі затих.

Драко виглядав сумним і розчарованим.

 — Це не якийсь трюк, Гаррі. Саме так і стають друзями.

Гаррі підняв руку.

 — Я не казав, що не збираюся відповідати. Мені просто потрібен деякий час, щоб вибрати щось особисте, проте так само безпечне. Скажімо…​ Я хотів би, щоб ти зрозумів: мене не можна квапити, — пауза на самоаналіз сильно сприяє розвіянню впливу багатьох методик поступливості, якщо ти вмієш їх розпізнавати.

 — Гаразд, — сказав Драко. — Я зачекаю, доки ти щось не вибереш. О, і, будь ласка, зніми цей шалик, доки розповідатимеш.

Просто, але ефективно.

Гаррі не міг не помітити, якими незграбними, недоладними, позбавленими грації були його спроби чинити опір впливу / не втратити обличчя / похизуватися в порівнянні з Драко. Мені потрібні ці репетитори.

 — Гаразд, — сказав Гаррі по деякому часі. — Я вибрав, — він роззирнувся довкола, а потім розмотав шарф, відкривши все обличчя, крім шраму. — Ем…​ видається, ти дійсно можеш покластися на свого батька. Тобто…​ якщо ти розмовлятимеш з ним серйозно, то він завжди слухатиме й сприйматиме тебе серйозно.

Драко кивнув.

 — Іноді, — сказав Гаррі й ковтнув слину. Це було на диво складно, але так і мало бути. — Іноді мені хочеться, щоб мій тато був таким як твій, — він більш-менш автоматично відвів погляд від обличчя Драко, проте потім змусив себе подивитися на нього.

Потім Гаррі второпав що в біса він щойно сказав, і хутко додав:

 — Не те що я б хотів, щоб мій тато був бездоганним знаряддям смерті, як Луціус, я лише мав на увазі щоб він сприймав мене серйозно.

 — Я розумію, — із усмішкою сказав Драко. — Отже…​ хіба ти не відчуваєш, що тепер ми трохи ближче до того, щоб стати друзями?

Гаррі кивнув.

 — Ага. Насправді, так. Ем…​ без образ, проте я знову замаскуюся, мені дійсно не хочеться мати справу з…​

 — Я розумію.

Гаррі знову обмотав обличчя шарфом.

 — Мій батько сприймає всіх своїх друзів серйозно, — сказав Драко. — Саме через це в нього багато друзів. Ти маєш зустрітися з ним.

 — Я подумаю про це, — нейтрально сказав Гаррі. Він задумливо похитав головою. — То ти й справді його слабке місце. Це ж треба.

Тепер Драко дивився на Гаррі дуже дивно.

 — Бажаєш піти купити чогось попити, десь присісти?

Гаррі раптом зрозумів, що стоїть на одному місці задовго, і потягнувся, намагаючись розімʼяти спину.

 — Звісно.

На платформі ставало все більш людно, але на віддалі від червоного паротяга ще залишалося трохи тихіше місце. Дорогою туди вони пройшли повз прилавок з лисим бородатим чоловіком, що продавав газети й комікси, а також якісь неоново-зелені бляшанки, що стояли стосами.

Продавець саме відкинувся на стільці й пив з однієї з неоново-зелених бляшанок, коли помітив вишуканого й елегантного Драко Мелфоя, який наближався разом із загадковим хлопцем, що мав надзвичайно дурнуватий вигляд через шарф, зав’язаний прямо на обличчі. Продавець несподівано похлинувся черговим ковтком і неоново-зелена рідина густо змочила його бороду.

 — Перепрошую, — сказав Гаррі, — але що це за штука така?

 — Пирсконад, — відповів продавець. — Якщо його випити, то щось несподіване неминуче станеться й змусить тебе пролити його на себе чи на когось ще. Проте він зачарований зникнути за декілька секунд…​

Дійсно, пляма на його бороді вже почала щезати.

 — Як потішно, — сказав Драко. — Дуже-дуже потішно. Ходімо, містере Бронз, знайдімо інше…​

 — Чекай, — сказав Гаррі.

 — Ой, облиш! Це ж просто, просто для дітей!

 — Ні, мені шкода, Драко, проте я маю дослідити це. Що станеться, якщо я випʼю пирсконад і зроблю все можливе, щоб розмова залишалася серйозною?

Продавець загадково всміхнувся.

 — Хто зна? Друг пройде повз у костюмі жаби? Щось неочікуване неодмінно станеться…​

 — Ні. Вибачайте. Я просто не вірю. Це порушує моє призупинення недовіри, яким і без того чимало зловживали, на стількох рівнях, що я навіть не маю слів, щоб це описати. Це просто, це просто неможливо щоб клятий напій змінював реальність і створював комедійні сценки, інакше я здаюся й лечу на Багами…​

Драко простогнав.

 — Ми що, дійсно збираємось це робити?

 — Ти не маєш пити це, проте я маю провести дослідження. Маю. Скільки?

 — Пʼять кнатів за бляшанку, — сказав продавець.

 — Пʼять кнатів? Газований напій, що змінює реальність, продається по пʼять кнатів за бляшанку?

Гаррі взяв свій капшучок, сказав “чотири серпики, чотири кнати”, і ударом долоні припечатав їх до прилавку.

 — Двадцять чотири бляшанки, будь ласка.

 — Я також візьму одну, — зітхнув Драко й потягнув руку до кишені.

Гаррі швидко захитав головою.

 — Ні, дозволь мені, і це не рахується за послугу: я просто хочу побачити, чи на тобі це теж спрацює.

Він узяв одну з тих бляшанок, що продавець уже поставив на прилавок, кинув її Драко й почав годувати свій капшучок, що стиха відригував після кожної проковтнутої розширюваним горлечком бляшанки. Це не дуже допомагало Гаррі відновити свою віру в те, що колись він знайде розумне пояснення всьому, що коїться.

Двадцять дві відрижки потому Гаррі тримав останню з придбаних бляшанок у руці, а Драко дивився на нього в очікуванні. Вони вдвох одночасно потягнули за кільця.

Гаррі відкотив свій шалик, щоб не заважав, і вони відхилили голови та випили пирсконаду.

Якимось чином він навіть на смак був яскраво-зеленим — сильногазованим і лаймовішим за лайм.

Поза цим, нічого не сталося.

Гаррі подивився на продавця, що доброзичливо спостерігав за ними.

Гаразд, якщо цей добродій щойно скористався звичайним збігом, щоб продати мені двадцять чотири бляшанки з нічим, то я поаплодую йому за винахідливу заповзятливість, а потім вбʼю його.

 — Воно не обовʼязково станеться одразу, — сказав продавець. — Проте гарантовано станеться хоча б раз на бляшанку, або поверну гроші.

Гаррі зробив ще один довгий ковток.

І знову нічого не сталося.

Може варто просто вихлебтати все якомога швидше…​ і сподіватися, що мій шлунок не вибухне від всього цього діоксиду вуглецю, і що я не зригну доки питиму…​

Ні, він міг дозволити собі трохи зачекати. Але, якщо чесно, Гаррі не розумів, як це може спрацювати. Не можна підійти до когось і сказати “Зараз я тебе здивую” чи “а зараз я розповім тобі найкумеднішу частину жарту і буде дуже смішно”. Це ж руйнувало ефект несподіванки. Гаррі був настільки ментально готовий, що Луціус Мелфой міг пройти повз них у костюмі балерини, і навіть це не змусило б його по-справжньому похлинутися. Це ж яку пришелепкувату витівку мав видати всесвіт тепер?

 — У будь-якому разі, присядьмо, — сказав Гаррі. Він збирався ще ковтнути напою й піти до зони відпочинку віддалік, тому озирнувся й у поле його зору потрапила стійка газет біля прилавку, яка була присвячена газеті під назвою “Базікало” із таким заголовком:

ХЛОПЧИК, ЩО ВИЖИВ,

ЗАПЛІДНИВ ДРАКО МЕЛФОЯ

 — Якого!.. — скрикнув Драко, коли яскраво-зелена рідина, що бризнула з боку Гаррі, обприскала його всього з ніг до голови. З палаючими очима, Драко розвернувся до Гаррі й схопив свою бляшанку.  — Ах ти ж син бруднокровки! Подивімося, як тобі сподобається, коли тебе обплюють! — Драко саме почав відпивати з бляшанки, коли йому в око впав заголовок.

Гаррі суто рефлекторно спробував прикрити обличчя від приснувшої на нього рідини. На жаль, він закрився рукою, що тримала пирсконад, і решта зеленої рідини пролилася на його плече.

Гаррі витріщався на бляшанку у своїй руці, хоча продовжував задихатися й захлинатися, а зелений колір почав зникати з мантії Драко.

Потім він поглянув на заголовок газети.

ХЛОПЧИК, ЩО ВИЖИВ,

ЗАПЛІДНИВ ДРАКО МЕЛФОЯ

Гаррі розтулив рота й сказав “про-е-про-про”…​

Забагато конкуруючих заперечень, ось у чому була проблема. Щоразу, коли Гаррі намагався сказати “Проте нам лише по одинадцять!”, заперечення “Проте чоловіка не можна запліднити!” вимагало першого пріоритету, а йому вже перешкоджало “Проте між нами насправді нічого не було!”

Потім Гаррі знову подивився на бляшанку у своїй руці.

Він відчував сильне бажання кинутися навтьоки й волати на все горло доки він не знепритомніє від нестачі кисню, і зупинило його лише те, що він колись прочитав був, що відверта паніка була ознакою справді важливої наукової проблеми.

Гаррі загарчав, з силою кинув бляшанку до найближчого смітника й покрокував назад до прилавку.

 — Один примірник “Базікала”, будь ласка, — Гаррі заплатив ще чотири кнати, дістав наступну бляшанку пирсконаду з мішечку, і покрокував до паркової зони разом з білявим хлопцем, що з неприхованою повагою витріщався на свою бляшанку пирсконаду.

 — Беру свої слова назад, — сказав Драко, — це було доволі непогано.

 — Слухай, Драко, а знаєш що я вважаю навіть кращим способом стати друзями, ніж обмін таємницями? Скоїти вбивство.

 — Один з моїх репетиторів казав таке, — погодився Драко. Він сховав руку під мантію й почухався, природнім, легким рухом. — Маєш когось на прикметі?

Гаррі гепнув “Базікалом” об парковий столик.

 — Того, хто вигадав цей заголовок.

Драко зітхнув.

 — Не того, а ту. Це дівчинка. Десятирічна дівчинка, уявляєш? Вона збожеволіла після того, як померла її мати. А її батько, власник газети, впевнений, що вона провидиця, отже коли він чогось не знає, він питає в Луни Лавґуд і вірить будь-чому, хай що вона скаже.

Гаррі бездумно потягнув за кільце чергової бляшанки пирсконаду й зібрався пити.

 — Знущаєшся? Це навіть гірше, ніж маґлівська журналістика, а я гадав, що це фізично неможливо.

 — А ще в неї якась збочена манія щодо Мелфоїв, а її батько політично проти нас, тому друкує кожне її слово, — прогарчав Драко. — Щойно я стану достатньо дорослим, я її зґвалтую.

Зелена рідина бризнула з ніздрів Гаррі й намочила шалик, що досі прикривав його ніс. Пирсконад і легені не можна змішувати, і Гаррі витратив наступні декілька секунд на несамовитий кашель.

Драко підозріло подивився на нього.

 — Щось не так?

Саме цієї миті Гаррі раптом усвідомив, що (а) звуки, що надходили з решти залізничної платформи злилися в білий шум приблизно тоді, коли Драко сховав руку під мантію; (б) коли вони обговорювали вбивство як метод зміцнити дружбу, лише один зі співрозмовників гадав, що вони жартують.

Точно. Бо він здавався такою звичайною дитиною. Він і є звичайна дитина, просто втілення того, чого варто очікувати від звичайнісінького хлопчика, чийим плекаючим батьком є Дарт Вейдер.

 — Так, ну, — Гаррі кашлянув, господи, і як йому тепер зійти з краю цієї розмовної прірви, — я просто здивувався, що ти не проти обговорювати це так відкрито, видається, ти зовсім не хвилюєшся, що тебе впіймають чи щось таке.

Драко фиркнув.

 — Жартуєш? Слово Луни Лавґуд проти мого?

Лайно лайна.

 — Тобто, як я розумію, не існує магічного детектора брехні? — чи тесту ДНК…​ покищо.

Драко роззирнувся довкола. Він примружив очі.

 — Точно, ти ж нічого не знаєш. Слухай, я тобі все поясню. Я маю на увазі, як все є насправді. Нібито ти вже в Слизерині, і поставив мені це питання. Проте ти маєш присягнутися, що не розповіси нікому нічого з цього.

 — Присягаюся, — сказав Гаррі.

 — Суди використовують сироватку правди, але насправді це пусте, достатньо просто забуттятити себе перед тим, як свідчити, а потім заявити, що пам’ять опонента було зачаровано підробними спогадами. Звісно, якщо ти просто звичайна людина, то суд вважатиме забуттятус більш імовірним за чари хибної памʼяті. Але суд має свободу дій, і якщо я якимось чином причетний, тоді це посягання на честь шляхетного роду, і справа йде до Чарверсуду, де в батька є голоси. Після того, як мене визнають невинним, родина Лавґудів повинна буде виплатити репарації за заплямування моєї честі. І вони з самого початку знають, що все буде саме так, тому просто триматимуть роти на замку.

Холод почав охоплювати Гаррі, холод з інструкцією тримати вираз обличчя й голос спокійними. Примітка для себе: Повалити уряд магічної Британії щойно зʼявиться можливість.

Гаррі знову кашлянув, щоб прочистити горло.

 — Драко, будь ласка, будь ласка, не сприйми це неправильно, я не порушу свого слова, проте як ти казав, я можу потрапити до Слизерину, і я справді питаю для загальної інформації. Отже, що б сталося, якби суто теоретично я дав свідчення, що чув твій план?

 — Тоді якби я був ким завгодно, але не Мелфоєм, у мене були б проблеми, — самовдоволено відповів Драко. — Але я Мелфой…​ Батько має голоси. А потім він розчавить тебе…​ Ну, гадаю це буде не так легко, адже ти хлопчик, що вижив, проте в батька дуже добре виходять такі речі, — Драко спохмурнів. — Крім того, ти казав про те, щоб вбити її, чому ти не хвилювався, що я дам свідчення про це, коли її знайдуть мертвою?

Як, ну як мій день перетворився на таке жахіття? Язик Гаррі вже рухався швидше, ніж він встигав думати.

 — Це коли я гадав, що вона старша! Не знаю, як все влаштовано тут, але в маґлівській Британії суди набагато більше засмучуються, якщо хтось вбиває дитину…​

 — Це має сенс, — сказав Драко, досі трохи підозрілий. — Але хай там як, завжди розумніше влаштувати все так, щоб аврори взагалі нічого не взнали. Якщо будемо обережними й не робитимемо нічого, що не можуть виправити зцілювальні чари, то можна потім забуттятнути її й повторити все наступного тижня, — білявий хлопець хихикнув. Це був дитячий, високий звук. — Хоча лише уяви, як вона каже, що її взяли Драко Мелфой і хлопчик, що вижив. Навіть Дамблдор їй не повірить.

Я роздеру ці жалюгідні рештки темного середньовіччя на шматочки менші за атоми, з яких вони складаються.

 — Взагалі-то, ти не проти, якщо ми відкладемо цей план? Коли я дізнався, що заголовок вигадала дівчинка на рік молодша за мене, мені спав на гадку інший спосіб помститися.

 — Га? Розповідай, — сказав Драко й відпив ще пирсконаду.

Гаррі не знав, чи працює заклинання більш ніж раз на бляшанку, проте він точно знав, що може уникнути відповідальності, тому старанно вибрав час, щоб сказати:

 — Я подумав, що колись одружуся з цією жінкою.

Драко видав відразливий булькаючий звук і зелена рідина потекла з куточків його губ, ніби з поламаного радіатора машини.

 — Ти з ґлузду з’їхав?

 — Якраз навпаки, я при своєму ґлузді настільки, що він пече ніби лід.

 — У тебе дивніші смаки, ніж у Лестранжів, — сказав Драко, в його голосі частково відчувалося захоплення. — І я так розумію, що ти хочеш її всю собі, га?

 — Ага. Можу бути винен тобі послугу за це…​

Драко відмахнувся.

 — Та ні, це задарма.

Гаррі втупився в бляшанку у своїй руці, холод пускав коріння в його крові. Чарівний, щасливий, щедрий на послуги для своїх друзів, Драко не був психопатом. Це було сумно й жахливо — знати людську психологію достатньо добре, щоб розуміти: Драко не був монстром. Існували були десятки тисяч суспільств протягом історії світу, у яких могла б відбутися така сама розмова. Ні, світ і справді був би зовсім іншим, якби треба було бути злим мутантом, щоб сказати те, що щойно сказав Драко. Це було дуже просто, дуже по-людськи, це була типова поведінка, якщо нічого не перешкоджало їй. Для Драко, його вороги не були людьми.

І в сповільненому часі цієї сповільненої країни, подекуди, як і в часи пітьми-перед-сходом, що передували Добі Розуму, син достатньо могутнього аристократа вважатиме цілковито нормальним, що він вищий за закон, принаймні коли мова йде про якусь селянську дівчину. На маґлівських землях також були місця, де все досі було так само, країни, де подібна шляхта досі існувала й досі думала таким чином, чи навіть більш нещадні місця, де так думала не лише шляхта. Так було в кожному місці й часі, що не було прямим нащадком Просвітництва. Лінія походження, яка, видається, не зовсім включала магічну Британію, хоча й існував міжкультурний обмін такими речами як напої в бляшанках з кільцями.

І якщо Драко не змінить свою думку щодо бажання помсти, і я не позбавлю себе шансу на щастя в житті й не одружуся з бідолашною божевільною дівчиною, то я лише виграв час, і того небагато…​

Час для однієї дівчини. Не для інших.

Цікаво, наскільки складно було б просто скласти список усіх визначних прихильників чистої крові й вбити їх.

Саме це й спробували зробити під час французької революції, більш-менш — скласти список усіх ворогів прогресу й прибрати все вище шиї — і вийшло не дуже, наскільки памʼятав Гаррі. Мабуть, варто здути порох з деяких історичних книжок, що їх йому купив батько, і подивитися, чи легко виправити те, що пішло не так під час французької революції.

Гаррі поглянув на небо, на блідий Місяць, який цього ранку було видно крізь бехмарне небо.

Отже світ зламаний, недосконалий, божевільний, жорстокий, кривавий і темний. І це новини? Ти ж завжди це знав…​

 — Ти весь такий серйозний, — сказав Драко. — Спробую вгадати, твої маґлівські батьки казали тобі, що такі речі — це погано.

Гаррі кивнув, адже не був упевнений у своєму голосі.

 — Ну, як каже батько, може існує й чотири гуртожитки, проте зрештою всі належать або Слизерину, або Гафелпафу. І, якщо відверто, ти явно не гафелпафець. Якщо ти вирішиш підпільно обʼєднатися з Мелфоями…​ з нашою владою й твоєю репутацією…​ тобі б сходило з рук таке, що навіть мені не можна робити. Хочеш пожити так деякий час? Подивитися, як воно?

Ну хіба не хитре мале змієня. Одинадцять років, а вже улещує свою здобич, щоб та вийшла з нірки…​

Гаррі подумав, усе зважив, і вибрав зброю.

 — Драко, може поясниш мені всю цю ідею чистоти крові? Я ж тут новенький.

Широка усмішка зʼявилася на обличчі Драко.

 — Тобі дійсно варто зустрітися з батьком і спитати його, знаєш, він наш лідер.

 — Я б послухав тридцятисекундну версію зараз.

 — Гаразд, — сказав Драко. Він глибоко вдихнув, його голос став трохи нижчим і ритмічним. — Покоління за поколінням, з розповсюдженням бруднокровної зарази, наші сили слабшають. Салазар, Ґодрік, Ровіна й Гелґа своєю силою колись здійняли Гоґвортс, створили легендарні медальйон, меч, діадему й кубок, жоден чаклун цих вицвілих днів не піднявся до їхнього рівня. Ми в’янемо, всі в’янемо й перетворюємося на маґлів, адже схрещуємося з їхніми виродками й дозволяємо сквибам жити. Якщо заразу не лікувати, невдовзі наші чарівні палички зламаються й наше мистецтво зникне, лінія Мерліна обірветься, кров Атлантиди зазнає поразки. Наші діти копирсатимуться в бруді, щоб вижити, ніби прості маґли, і темрява запанує над світом назавжди, — Драко ще ковтнув з бляшанки, він мав задоволений вигляд; схоже, це були всі аргументи, і йому цього було достатньо.

 — Переконливо, — сказав Гаррі більш описово, ніж нормативно. Це розповсюджена схема: гріхопадіння, потреба боронити чистоту, що залишилася, від забруднення, минуле було все кращим, а майбутнє дедалі гіршає. Для цієї схеми також був зустрічний аргумент…​  — Втім я маю виправити тебе щодо одного факту. Твоя інформація щодо маґлів трохи застаріла. Ми вже не те щоб копирсаємося в бруді.

Драко різко обернувся й кинув:

 — Що? Що ти маєш на увазі, ми?

 — Ми. Вчені. Лінія Френсіса Бекона й кров Просвітництва. Маґли весь цей час не сиділи й плакали, що в них нема паличок, у нас тепер є власні сили, з магією чи без. Якщо ваші сили зникнуть, ми всі втратимо щось дуже цінне, адже ваша магія — це єдиний натяк на те, як всесвіт насправді працює, проте вам не доведеться копирсатися в землі. Ваші будинки будуть так само прохолодними влітку й теплими взимку, так само існуватимуть лікарі й медицина. Наука може підтримувати життя, якщо магія зазнає поразки. Це буде трагедія, проте не буквально кінець світу. Просто для інформації.

Драко відступив на декілька кроків, на його обличчі видно було суміш страху й невіри.

 — Що ти, заради Мерліна, верзеш, Поттере?

 — Драко, я ж вислухав твою історію, хіба ти не вислухаєш мою? — незграбно, вилаяв себе Гаррі, проте Драко припинив відступати й, схоже, почав слухати.

 — Хай там як, — сказав Гаррі, — я маю на увазі, що ви явно не приділяли уваги тому, що діється у світі маґлів, — мабуть через те, що весь чаклунський світ вважав решту Землі загуменками, що заслуговували приблизно такої ж уваги в новинах, яку “Financial Times” приділяє рутинним стражданням Бурунді. — Гаразд. Швидка перевірка. Чи були чаклуни колись на Місяці? Ну, знаєш, он тій штуці? — Гаррі вказав на величезну далеку кулю.

 — Що? — сказав Драко. Було очевидно, що це ніколи навіть не спадало хлопцеві на думку. — Дістатися Мі…​ це просто…​ — його палець вказував на маленьку бліду штуку в небі. — Не можна явитися кудись, де ти ще не був, і як взагалі можна потрапити на Місяць вперше?

 — Зажди, — сказав Гаррі, — я хочу показати тобі одну книжку, що я взяв з собою, гадаю, я памʼятаю в якій вона коробці, — і Гаррі встав, схилився й витягнув сходи до підвального рівня своєї валізи. Потім протупотів сходами й стягнув коробку з іншої коробки, що було жахливо близько до виказання зневаги до книжок, відкинув кришку й швидко, проте обережно, витягнув стос книжок…​

(Гаррі успадкував майже магічну здібність Верресів памʼятати місце розташування всіх своїх книжок, навіть після першого погляду, що було доволі таємничо, враховуючи повну відсутність генетичного звʼязку.)

І Гаррі побіг назад сходами, запхав шухляду назад до валізи ногою й, захекавшись, почав гортати сторінки книжки, доки не знайшов світлину, яку хотів показати Драко.

Ту, що з білою, сухою поверхнею, вкритою кратерами, і людьми в костюмах, і синьо-білою кулею, що висить над цим всім.

Цю світлину.

Ту, яку варто вибрати, якщо зі світу судилося вціліти лише одній світлині.

Ось такий вигляд, — сказав Гаррі, його голос тремтів, адже він не міг приховати гордість, — має Земля з Місяця.

Драко повільно нахилився над книжкою. Його обличчя набуло дивного виразу.

 — Якщо це справжня світлина, то чому вона не рухається?

Рухається? А.

 — Маґли можуть створювати світлини, що рухаються, проте їм потрібна більша коробка, щоб їх показувати. Вони ще не вміють розміщувати їх на сторінках книжки.

Палець Драко зупинився на одному з костюмів.

 — А це що таке? — його голос почав втрачати минулу впевненість.

 — Це люди. Вони одягнуті в костюми, що покривають все їхнє тіло, щоб давати повітря, адже на Місяці немає повітря.

 — Це неможливо, — прошепотів Драко. У його очах був жах, цілковите збентеження. — Жоден маґл на таке не здатен. Як…​

Гаррі забрав книжку й гортав сторінки, доки не знайшов потрібну.

 — Це ракета, що злітає. Вогонь штовхає її вище й вище, доки вона не потрапить на Місяць, — він знову перегорнув сторінки. — Це ракета на землі. Ця малесенька плямочка поряд з нею — людина, — Драко роззявив рота. — Потрапити на Місяць коштувало, якщо перерахувати…​ приблизно тисячу мільйонів ґалеонів, — Драко поперхнувся. — А також знадобилися зусилля…​ імовірно, більшої кількості людей, ніж живе у всій чаклунській Британії.

І коли вони прибули, вони залишили табличку, на якій написано: “Ми прийшли з миром від імені всього Людства”. Хоча ти ще не готовий почути ці слова, Драко Мелфою…​

 — Ти кажеш правду, — повільно промовив Драко. — Ти б не сфабрикував цілу книжку лише заради цього — і я чую це в твоєму голосі. Проте…​ проте…​

 — Як, без паличок і магії? Це довга історія, Драко. Наука — це не махання паличками чи викрикування заклять, вона спирається на глибинні знання того, як побудовано всесвіт, як саме потрібно діяти, щоб змусити всесвіт робити те, що тобі потрібно. Якщо магія — це ніби змусити людину робити те, що тобі потрібно, закляттям Імперіус, то наука — це ніби ти знаєш людину так добре, що можеш переконати її, ніби вона від початку й хотіла вчинити саме так. Це набагато складніше, ніж махати паличкою, проте спрацює навіть якщо палички зазнають невдачі — так само, як у разі невдачі з Імперіусом, ти все одно можеш спробувати переконати людину. І наука розбудовується з кожним поколінням. Ти маєш справді знати, що робиш, щоб творити науку. І коли ти по-справжньому розумієш щось, ти можеш пояснити це комусь іншому. Видатні вчені минулого сторіччя, генії, чиї імена досі вимовляють з глибокою пошаною — їхні сили ніщо порівняно з силами видатних вчених сьогодення. В науці немає нічого схожого на ваші втрачені знання, що дозволили здійняти Гоґвортс. У науці сили зростають щороку. І ми починаємо розуміти й розкривати таємниці життя й спадкування. Ми зможемо зазирнути в саму кров, про яку ти говорив, і дізнатися, що саме робить тебе чаклуном, а ще за одне чи два покоління ми зможемо переконати цю кров зробити всіх твоїх дітей могутніми чаклунами. Отже, як бачиш, ваша проблема геть не така страшна, як здається, адже за ще декілька десятиріч наука зможе розвʼязати її для вас.

 — Але…​ — сказав Драко. Його голос тремтів. — Якщо маґли мають таку владу…​ то…​ хто ж тоді ми?

 — Ні, Драко, все не так, хіба ти не розумієш? Наука використовує силу людського розуму, щоб дивитися на світ, і розуміти, як він працює. Вона не може зазнати поразки, без того, щоб сама людська природа зазнала поразки. Якщо вимкнути твою магію, тобі це дуже не сподобається, але ти все одно залишишся собою. Ти все одно житимеш і шкодуватимеш про свою втрату. Але через те, що наука базується на моєму розумі, це сила, яку не можна прибрати без того, щоб прибрати мене. Навіть якщо закони всесвіту зміняться, і всі мої знання розпадуться на порох, я просто зрозумію нові закони, як це було зроблено раніше. Це не маґлівська здібність, це людська здібність, вона просто вдосконалює й тренує силу, яку ти використовуєш щоразу, коли дивишся на щось, чого не розумієш, і питаєш “Чому”? Ти ж слизеринець, Драко, невже ти не бачиш, що з цього випливає?

Драко відвів погляд від книжки, щоб поглянути на Гаррі. На його обличчі виднілися зачатки розуміння.

 — Чаклуни можуть навчитися використовувати цю силу.

Тепер дуже обережно…​ принада в полі зору, тепер треба, щоб він її проковтнув…​

 — Якщо ти зможеш навчитися сприймати себе як людину, а не як чаклуна, то зможеш тренувати й вдосконалювати свої сили як людина.

І якщо це твердження не включали в кожну наукову навчальну програму, то Драко ж не обовʼязково про це знати, чи не так?

Драко задумався.

 — Ти.. вже зробив це?

 — Якоюсь мірою, — визнав Гаррі. — Моє навчання не завершено. Не в одинадцять років. Проте…​ розумієш, мій батько також наймав для мене репетиторів, — звісно, це були голодуючі студенти останніх курсів, і лише через те, що Гаррі мав 26-годинний цикл сну, проте не будемо про це зараз…​

Драко повільно кивнув.

 — Ти гадаєш, що можеш опанувати обидва мистецтва, скласти ці сили разом і…​ — Драко витріщився на Гаррі. — Зробити себе лордом обох світів?

Гаррі видав злий смішок. Це здавалося дуже доречним цієї миті.

 — Ти маєш зрозуміти, Драко, що світ, який ти знаєш — вся чаклунська Британія — це лише клітинка набагато більшої ігрової дошки. Дошки, що включає такі місця, як Місяць чи зірки в нічному небі, що вони є вогниками, такими самими, як Сонце, тільки невимовно далекими, і такі об’єкти, як галактики, що незрівнянно більші за Землю й Сонце, об’єкти настільки великі, що лише вчені можуть бачити їх, а ти навіть не знаєш, що вони існують. Проте я й справді рейвенкловець, знаєш, не слизеринець. Я не хочу панувати всесвітом. Я лише гадаю, що його можна реорганізувати більш розсудливо.

Обличчя Драко набуло благоговійного виразу.

 — Чому ти розповідаєш це мені?

 — О…​ існує не так багато людей, що знають як творити справжню науку — розуміти щось вперше, навіть якщо це до біса дивно. Допомога не завадить.

Драко витріщався на Гаррі з відкритим ротом.

 — Але ти повинен розуміти, Драко. Справжня наука насправді не така, як магія, ти не можеш просто позайматися нею й піти собі без внутрішніх змін, ніби ти просто вивчив слова нового закляття. Сила має ціну, ціну настільки високу, що більшість людей відмовляється її платити.

Драко кивнув, ніби нарешті він почув щось, що міг зрозуміти.

 — І яка ж ціна?

 — Навчитися визнавати, що ти помиляєшся.

 — Гм, — сказав Драко після драматичної паузи, що зайняла деякий час. — Ти поясниш це?

 — Коли ти намагаєшся зрозуміти, як все працює на такому глибинному рівні, перші девʼяносто девʼять пояснень, що спадають тобі на думку, неправильні. Соте правильне. Отже ти маєш навчитися визнавати, що ти неправий, знову й знову й знову. Це звучить не страшно, проте це так складно, що більшість людей не можуть стати вченими. Завжди сумніватися в собі, завжди перевіряти речі, які ти завжди вважав безсумнівними, — наприклад, навіщо в квідичі снич, — і щоразу, коли ти змінюєш думку, ти змінюєш себе. Проте я забігаю наперед. Далеко наперед. Я просто хочу, щоб ти знав…​ Я пропоную тобі частину своїх знань. Якщо хочеш. Є лише одна умова.

 — Ага, — сказав Драко. — Знаєш, батько каже, що коли хтось тобі таке пропонує, то це завжди поганий знак.

Гаррі кивнув.

 — Ось, не подумай, що я намагаюся вбити клин між тобою й твоїм батьком. Це не так. Просто я хочу мати справу з кимось мого віку, а не з Луціусом. Я гадаю, що твій батько був би не проти: він знає, що ти маєш колись подорослішати. Але твої дії в цій грі мають бути твоїми власними. Це моя умова — я матиму справи з тобою, Драко, а не з твоїм батьком.

 — Я маю йти, — сказав Драко. Він підвівся. — Я маю піти й подумати про це.

 — Скільки завгодно, — сказав Гаррі.

Звуки платформи змінилися з невиразного шуму на бурмотіння, коли Драко відійшов.

Гаррі повільно видихнув — виявилося, він затамував подих, навіть не помітивши цього. Потім подивився на свій годинник — просту механічну модель, що її купив йому батько з надією, що та працюватиме навіть у присутності магії. Секундна стрілка досі цокала, і якщо хвилинна стрілка не помилялася, то ще залишилося трохи часу до одинадцятої. Напевно, слід сідати на потяг й починати шукати як-там-її, проте йому здавалося, що варто спочатку приділити декілька хвилин на вправи з дихання й дочекатися, доки кров нагріється до нормальної температури.

Проте коли Гаррі відвів погляд від годинника, він побачив дві фігури, що наближалися. Вони мали неймовірно сміховинний вигляд: їхні обличчя були прикриті зимовими шаликами.

 — Привіт, містере Бронз, — сказала одна з фігур у масках. — Чи можемо ми зацікавити тебе вступом до Ордену хаосу?


Наслідки:

По якомусь не дуже довгому часі, коли нарешті весь гамір цього дня вщух, Драко схилився над столом з пером у руці. У нього була особиста кімната в підземеллях Слизерину, з власним столом і каміном — на жаль, навіть йому не дозволялося окремого підʼєднання до мережі флу, проте, принаймні, Слизерин не сприймав серйозно такі нісенітниці як те, що всі мають спати в загальних спальнях. Особистих кімнат було небагато, ти мав бути найкращим у гуртожитку найкращих, проте це було поза сумнівами для представника роду Мелфоїв.

Любий батьку, написав Драко.

А потім зупинився.

Чорнило повільно крапнуло з його пера й залишило на пергаменті біля слів пляму.

Драко не був дурним. Він був молодим, проте репетитори добре його навчали. Драко знав, що Поттер мав відчувати набагато більше симпатій до фракції Дамблдора, ніж показував…​ хоча Драко й справді гадав, що Поттера можна схилити на свій бік. Але також було абсолютно очевидно, що Поттер намагався схилити Драко так само, як Драко намагався схилити його.

Також було зрозуміло, що Поттер — видатна людина, яка ховає в собі набагато більше, ніж невеличке божевілля. Він грає у незміренну гру, яку сам майже не розуміє, імпровізує з максимальною швидкістю й з вправністю шаленого нунду. Але Поттер спромігся вибрати таку тактику, що Драко не міг просто так проігнорувати її. Він запропонував Драко частину своєї сили, зробив ставку на те, що Драко не зможе використати її без того, щоб стати більш схожим на нього. Його батько називав це просунутим прийомом, і попередив Драко, що це нечасто спрацьовує.

Драко знав, що не розумів усього, що сталося…​ проте Поттер надав був йому можливість грати, і наразі вона була його. Але якщо він все вибовкає, то вона стане батьківською.

Зрештою, все було просто. Простіші прийоми вимагали необізнаності обʼєкту, чи принаймні його невпевненості. Лестощі потрібно видавати за повагу. (“Ти мав би потрапити до Слизерину” — стара класика, вкрай ефективна на певному типі людей, що не очікують цього, і якщо спрацьовує, можна повторювати.) Проте коли ти знаходиш справжні важелі впливу на когось, то не важливо, чи усвідомлюють вони, що ти знаєш. Поттер, у своєму шаленому поспіху, вгадав ключ до душі Драко. І якщо Драко знав, що Поттер знав про це — навіть якщо це був очевидний здогад — це нічого не змінювало.

Отже тепер, вперше в житті, у нього були справжні таємниці. Він грав у власну гру. Він відчував через це невиразний біль, проте він знав, що батько пишався б, і тому все було гаразд.

Він залишив краплі чорнила на місці — вже це було повідомленням, таким, що батько зрозуміє, адже вони вже не раз грали в цю гру тонкощів — Драко написав єдине питання, яке дійсно гризло його у всій цій справі, те, що він ніби мав би зрозуміти, проте не розумів, взагалі.

Любий Батьку:

Припустімо, я б розповів тобі, що зустрів учня Гоґвортсу, не зовсім з нашого кола знайомих, і він називає тебе “бездоганним інструментом смерті”, а мене — твоїм “слабким місцем”. Що б ти сказав про нього?

Невдовзі їхня родинна сова принесла відповідь.

Мій любий сину:

Я б сказав, що тобі дуже пощастило зустріти когось, хто користується особистою довірою нашого друга й цінного союзника, Северуса Снейпа.

Драко витріщався на лист деякий час, і зрештою кинув його у вогнище.