Розділ 7. Взаємний обмін

Овва. Речник літературного агента Ролінґ сказав, що Ролінґ не проти існування фанфіків, доки ніхто не вимагає за них плату й доки всім зрозуміло, що оригінальні права належать їй? Це так мило з її боку. Отже, дякую вам, ДжКР, і нехай прийде царство твоє.


Я відчуваю бажання оголосити, що певні частини цього розділу не мають на меті знущання. Не те щоб я мав зуба на когось — розповідь просто пишеться сама, а коли починаєш кидати ковадла на персонажа, то вже важко зупинитися.

Декілька рецензентів питало, чи є наука в цьому творі справжньою, а чи вигаданою. Так, вона справжня. Якщо ви подивитеся в мій профіль, то побачите посилання на один науковий сайт, де зможете навчитися взагалі всього, що знає Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, і навіть більше (мабуть, йдеться про https://wiki.lesswrong.com/wiki/Sequences. — Прим. перекладача).

Дуже дякую всім рецензентам (особливо Darkandus на Viridian Dreams за коментар, що навіяв на диво сильне натхнення: «Легені й чай не створені для взаємодії»).


 — Твій тато майже так само класний, як мій.


Губи Петунії Еванс-Веррес тремтіли, а очі повнилися слізьми, коли Гаррі обійняв її за стан на дев’ятій платформі вокзалу Кінґс-Крос.

 — Ти точно не хочеш, щоб я пішла з тобою, Гаррі?

Гаррі поглянув на батька, Майкла Верреса-Еванса, всього такого стереотипно непохитного-проте-поважного, а потім знову на матір, що здавалася доволі…​ розклеєною.

 — Мамо, я знаю, що ти не надто полюбляєш чаклунський світ. Ти не мусиш зі мною йти. Чесно.

 — Гаррі, — Петунія здригнулася, — тобі не слід перейматися через мене. Я твоя матір, і якщо тобі потрібно, щоб хтось…​

 — Мамо, я буду сам у Гоґвортсі протягом місяців і місяців. Якщо мені не до снаги самостійно впоратися із залізничною платформою, то краще дізнатися про це якомога раніше, щоб ми могли все скасувати, — він стишив голос до шепоту. — До того ж там усі мене люблять. Якщо в мене виникнуть якісь проблеми, вистачить просто зняти це з голови, — Гаррі вказав на спортивну повʼязку, що прикривала його шрам, — і мені нададуть набагато більше допомоги, ніж я зможу прийняти.

 — О, Гаррі! — прошепотіла Петунія й опустилася на коліна, щосили його обійнявши. Цього разу їхні обличчя були на одному рівні, вони торкалися одне одного щоками. Гаррі відчував її нерівне дихання й почув, як вона не втримала приглушеного схлипування. — О, Гаррі, я дуже тебе люблю, завжди памʼятай про це.

«Наче вона боїться, що ніколи більше мене не побачить», — спало Гаррі на думку. Він знав, що його припущення було правильним, проте не розумів, чому мама так тривожиться. Тому висловив здогад:

 — Мамо, ти ж розумієш, що я не перетворюся на твою сестру лише тому, що вивчатиму магію, чи не так? Я начаклую все, що ти попросиш, — якщо зможу, звісно. Або якщо захочеш, щоб я не користувався магією вдома, то не буду. Обіцяю, що не дам магії стати між нами…​

Міцні обійми обірвали його слова.

 — У тебе добре серце, — прошепотіла мати в його вухо. — Дуже добре серце, синку.

Гаррі раптово забракло повітря.

Мати відпустила його й підвелася. Вона дістала із сумочки хустинку й тремтливою рукою промокну́ла макіяж, що тік навколо її очей.

Про те, щоб батько супроводжував його до магічної частини станції Кінґс-Крос, не могло бути й мови. Він мав проблеми навіть із тим, щоб прямо подивитися на Гарріну валізу. Якщо магія — це щось спадкове, то Майклові Верресу-Евансу не дісталося ані крихти.

Тож натомість він тільки прочистив горло:

 — Хай щастить у школі, Гаррі. Як гадаєш, я купив тобі достатньо книжок?

Гаррі пояснив був батькові, що це, на його думку, може стати нагодою зробити щось по-справжньому революційне й важливе. На що професор Веррес-Еванс кивнув і змістив свій надзвичайно завантажений розклад на цілі два дні, щоб здійснити Найбільший в історії набіг на книгарні зі вживаними книжками, що охопив чотири міста й завершився появою наукової бібліотеки в тридцяти коробках, які тепер розмістилися на підвальному рівні валізи Гаррі. Більшість примірників можна було придбати за фунт чи два, проте декотрі з них, безсумнівно, ні, як-от найновіший «Довідник з хімії та фізики» чи всі томи «Британської енциклопедії» 1972 року. Батько намагався був завадити Гаррі розгледіти суми на касових апаратах, але той розумів, що все це коштувало щонайменше тисячу фунтів. Він обіцяв був татові, що розрахується з ним, щойно зʼясує, як обміняти чаклунське золото на маґлівські гроші, але почув на це пораду піти до дідька.

Тож коли батько запитав: «Як гадаєш, я купив тобі достатньо книжок?», було очевидно, яку відповідь він хоче почути. Гаррі чомусь охрип.

 — Книжок достатньо не буває, — прорік він девіз родини Верресів, а тато присів поруч і швидко й міцно його обійняв. — Проте ти, безперечно, спробував, — йому знову забракло повітря. — Це була дуже, дуже, дуже вдала спроба.

 — Отже…​ — тато випростався. — А ти бачиш платформу девʼять і три чверті?

Вокзал Кінґс-Крос був величезним і жвавим, стіни й підлогу було вимощено звичайною забрудненою плиткою. Його наповнювали звичайні люди, що сновигали у своїх звичайних справах, вели звичайні розмови, і все це створювало дуже-дуже гучний звичайний гамір. Вокзал Кінґс-Крос мав девʼяту платформу (на якій вони стояли) і десяту (зовсім поблизу), проте між девʼятою та десятою платформами не було нічого, крім тонкої перегородки, що не подавала багато надій. Яскраве світло зі скляного даху наочно демонструвало повну відсутність бодай якоїсь платформи девʼять і три чверті.

Гаррі роздивлявся навколо, доки не заболіли очі, повторюючи подумки: «Ну ж бо, зір мага, ну ж бо, зір мага», проте нічогісінько не зʼявилося. Він подумав дістати паличку й помахати нею, проте професорка Макґонеґел попереджала проти використання магії. Крім того, якщо знову виникне злива різнобарвних іскор, його можуть заарештувати за запуск феєрверків у приміщенні вокзалу. І це якщо припустити, що паличка не вирішить утнути щось інше — наприклад, підірвати весь Кінґс-Крос. Гаррі лише поверхово прогортав шкільні підручники (хоча навіть це ознайомлення було вкрай химерним), намагаючись якнайшвидше визначити, які саме наукові книжки купувати протягом наступних сорока восьми годин.

Ну, в нього залишалася — Гаррі поглянув на годинник — ціла година, щоб зорієнтуватися, адже йому треба бути в потязі об одинадцятій. Можливо, це щось на зразок IQ-тесту, щоб дурні діти не ставали чарівниками (а кількість додаткового часу, який ти собі виділив, свідчила про відповідальність, що є другим найважливішим фактором для досягнення успіху в навчанні).

 — Я дам собі раду, — запевнив Гаррі батьків, що досі чекали. — Це, мабуть, якесь випробування.

 — Гм…​ — насупився тато. — Може пошукаєш на землі ланцюжок із багатьох слідів, що ведуть у якомусь безґлуздому напрямку…​

 — Тату! — обурився Гаррі. — Припини! Я ще навіть не спробував розібратися самостійно!

Що найгірше, порада була напрочуд слушною.

 — Пробач, — вибачився батько.

 — Ох…​ — втрутилася мати. — Сумніваюся, що вони чинять так із учнями, вам не здається? Ти впевнений, що професорка Макґонеґел нічого про це не згадувала?

 — Може, її щось відволікло, — бовкнув Гаррі, не подумавши.

 — Гаррі! — однаковісінько прошипіли тато й мама. — Що ти накоїв?

 — Я, ем…​ — Гаррі ковтнув слину. — Слухайте, ми не маємо зараз на це часу…​

 — Гаррі!

 — Я серйозно! Ми не маємо зараз на це часу! Адже це справді довга історія, а мені треба зʼясувати, як потрапити до школи!

Мати затулила обличчя рукою:

 — Наскільки все погано?

 — Е-е…​

«Я не можу про це говорити, це питання національної безпеки».

 — …​Десь наполовину так жахливо, як Випадок із науковим проєктом?

 — Гаррі!

 — Я, е-е…​ О, дивіться, там якісь люди із совою, піду запитаю в них, як пройти на платформу! — і Гаррі побіг від своїх батьків до вогненно-рудої родини, валіза самостійно поплазувала слідом.

Пухкенька жіночка роздивлялася його, доки він наближався.

 — Вітаю, любий. Вперше до Гоґвортсу? Рон також новенький, — вона пильно поглянула на нього. — Гаррі Поттер?

Четверо хлопців, руда дівчинка, сова — усі розвернулися й завмерли на місці.

 — Та як же так! — скипів Гаррі. Він планував був називатися Гаррі Верресом, принаймні доки не потрапить до Гоґвортсу. — Я ж купив спортивну повʼязку й усе таке! Звідки ви дізналися, хто я такий?

 — Так, — професор Веррес-Еванс широкими пружними кроками підійшов з-за Гаррі. — Звідки ви дізналися, хто він такий?

У його голосі чулася певна настороженість.

 — Ми бачили тебе в газетах, — пояснив один із двох ідентичних близнюків.

 — ГАРРІ!

 — Тату! Все не так! Це через те, що я переміг Темного Лорда Відомо-Кого, коли мені був один рік!

 — ЩО?

 — Мама може пояснити.

 — ЩО?

 — Ох…​ Майкле, любий, є деякі речі, якими я вирішила не турбувати тебе дотепер…​

 — Перепрошую, — звернувся Гаррі до рудоволосої родини, всі члени якої витріщалися на нього, — проте мені б надзвичайно допомогло, якби ви підказали спосіб потрапити на платформу девʼять і три чверті прямо зараз.

 — А-а, — озвалася жінка. Вона підняла руку й вказала на стіну між платформами: — Просто йди до перегородки між девʼятою та десятою платформами. Не зупиняйся й не бійся, що наскочиш на неї, це дуже важливо. Якщо переживаєш, то найкраще взяти й побігти.

 — І в жодному разі не думай про слона.

 — Джордже! Не зважай, Гаррі, любий, немає жодної причини не думати про слона.

 — Мамо, я Фред, а не Джордж…​

 — Дякую! — сказав Гаррі й одразу побіг до перегородки…​

«Хвилиночку, це не спрацює, якщо я не повірю?».

Ось у такі миті Гаррі ненавидів свій розум за те, що той працює досить швидко, щоб усвідомити доречність обґрунтованих сумнівів у такій ситуації. Тобто якби він рушив із місця з думкою, що пройде крізь перегородку, то все було б гаразд. Тільки от тепер Гаррі хвилювався, чи достатньо він вірить, що пройде крізь неї. А це означало, що він і справді хвилювався, чи не вдариться…​

 — Гаррі! Повернись-но сюди, я чекаю на пояснення!

Це був тато.

Гаррі заплющив очі, ігноруючи все, що знав про виправдану впевненість, і просто спробував дуже сильно повірити, що він пройде крізь перегородку, і…​

Звуки навколо змінилися.

Гаррі розплющив очі й різко зупинився, почуваючись, наче дещо забруднився, свідомо змусивши себе повірити в щось. Він стояв просто неба на світлій платформі поруч із єдиним величезним потягом — чотирнадцять довгих вагонів завершувалися масивним паротягом із яскраво-червоного металу, а високий димар сповіщав про смерть чистого повітря. Тут уже було трохи людно (хоча Гаррі прибув на цілу годину раніше); десятки дітей із батьками метушилися навколо лавок, столів і різноманітних вуличних торговців та їхніх яток.

Без жодного сумніву, цього всього на вокзалі Кінґс-Крос не існувало, а місця, щоб приховати це все, там не вистачило б.

«Гаразд, отже, є три можливості: (а) я просто телепортувався в якесь геть інше місце; (б) вони без проблем вміють згортати простір; (в) їм просто начхати на всі правила».

Гаррі почув позад себе шамотіння, обернувся й побачив, що його валіза таки дріботіла за ним на своїх маленьких кігтистих мацаках. Очевидно, що з чарівних причин його багаж також спромігся повірити досить сильно, щоб пройти крізь перегородку. Власне, це злегка непокоїло, якщо замислитися.

За мить наймолодший рудий хлопець вибіг із залізної арки (залізної арки?). Він тягнув за собою валізу на мотузці й ледь не зіткнувся з Гаррі. Почуваючись дурнем через те, що залишився на місці, Гаррі швидко зарухався геть від місця прибуття, а рудий хлопець пішов за ним, сильно смикаючи валізу за мотузку, щоб не відставати. Ще за мить з арки вилетіла біла сова й присіла хлопцеві на плече.

 — Трясця, — сказав рудий хлопець, — ти справді Гаррі Поттер?

«Та скільки можна».

 — Я не маю логічного методу знати напевно. Батьки виховали мене в переконанні, що моє імʼя — Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, і багато людей стверджує, що я схожий на моїх батьків. Маю на увазі моїх інших батьків. Однак, наскільки мені відомо, — Гаррі спохмурнів, збагнувши це, — цілком можливо, що існують закляття, які видозмінюють зовнішність дитини на потрібну…​

 — Е-е…​ Що, друже?

«Цей не йде до Рейвенклову, як я розумію».

 — Так, я Гаррі Поттер.

 — Мене звуть Рон Візлі, — високий худий ластатий хлопець із довгим носом простягнув руку, яку Гаррі ввічливо потиснув, доки вони йшли. Сова привіталася з Гаррі напрочуд виваженим і чемним уханням (яке більше скидалося на звук і-іг, що здивувало його).

Саме тоді Гаррі усвідомив наближення неминучої катастрофи.

 — Секундочку, — кинув він Ронові.

Гаррі висунув одну з шухляд валізи — ту, в якій, якщо він правильно памʼятав, мав бути (і був) його теплий одяг. Знайшов найлегший зі своїх шарфів під зимовим пальтом, зняв повʼязку, якомога швидше розгорнув шалик і обвинув ним обличчя. Було трохи спекотно, особливо якщо зважити на літню пору, проте жити можна.

Гаррі заcунув шухляду, потягнув на себе іншу, дістав чорну чаклунську мантію та натягнув її через голову, адже тепер він був поза територією маґлів.

 — Ось так, — це пролунало трохи приглушено через шарф на Гарріному обличчі. Він обернувся до Рона: — Ну, який я маю вигляд? Дурнуватий, знаю, проте чи можна в мені розпізнати Гаррі Поттера?

 — Е-е, — Рон закрив рота, що перед тим був відкритим. — Не думаю, Гаррі.

 — Дуже добре. Втім, щоб усе це не втратило сенс, ти відтепер звертатимешся до мене, — Веррес навряд чи спрацює, — містер Спу.

 — Гаразд, Гаррі, — невпевнено погодився Рон.

«У цьому хлопцеві Сили не спостерігаю я».

 — Називай. Мене. Містер. Спу.

 — Гаразд, містере Спу…​ — Рон затнувся. — Не можу, я почуваюся через це дурнем.

«Це не просто почуття».

 — Добре. Сам вибери імʼя.

 — Містер Гармата, — одразу випалив Рон. — На честь «Гармат із Чадлі».

 — А-а…​ — Гаррі знав, що страшенно пошкодує про це питання. — Хто чи що таке ці «Гармати з Чадлі»?

 — Хто такі «Гармати з Чадлі»? Усього лише найдивовижніша команда за всю історію квідичу! Так, вони посіли останнє місце в лізі останнього року, проте…​

 — Що таке квідич?

Це питання також виявилося помилкою.

 — Отже, дозволь прояснити, — вставив Гаррі, коли здалося, що пояснення Рона (а також відповідне жестикулювання) почали вщухати. — Той, хто зловить снича, здобуває сто пʼятдесят очок?

 — Ага…​

 — Скільки десятиочкових мʼячів зазвичай забиває команда, не враховуючи снича?

 — Гм, мабуть, пʼятнадцять-двадцять у професійних матчах…​

 — Це просто неправильно. Це порушує всі можливі закони створення ігор. Слухай, решта гри нібито має сенс — маю на увазі для спорту. Та якщо по-простому, то ти говориш, що спійманий снич перекреслює майже всі нормально здобуті очки. Двоє ловців літають собі нагорі, полюють на снич і зазвичай не взаємодіють із кимось ще; хто помітить його першим, залежить здебільшого від удачі…​

 — Це не удача! — запротестував Рон. — Ти маєш рухати очима в правильний спосіб…​

 — Це неінтерактивно. Немає жодної взаємодії з іншими гравцями, та й кому цікаво дивитися, як хтось неймовірно вправно рухає очима? І потім, хай котрий ловець кинеться за сничем і вхопить його, однаково вся праця решти команди сходить нанівець. Це ніби хтось узяв справжню гру й втулив туди безґлузду додаткову позицію, щоб зробити когось найважливішим гравцем без необхідности справді брати участь чи второплювати, у чім тут річ. Хто був першим ловцем? Дурнуватий син короля, що хотів грати у квідич, але не міг збагнути правил?

Власне, коли вже Гаррі подумав про це, то гіпотеза здалася на диво резонною. Посадіть його на мітлу й звеліть ловити блискучу штучку…​

 — Якщо тобі не подобається квідич, — набурмосився Рон, — не обов’язково з нього знущатися!

 — Якщо не можеш критикувати, то не можеш оптимізувати. Я пропоную спосіб поліпшити гру. Він дуже простий. Треба позбутися снича.

 — Ніхто не змінить гру лише тому, що ти так сказав!

 — Я Хлопчик-Що-Вижив, знаєш. Люди дослу́хаються до мене. І, можливо, якщо я переконаю їх змінити гру в Гоґвортсі, нововведення пошириться.

 — Але, — на обличчі Рона запанував цілковитий жах, — але ж якщо позбутися снича, то як знати, коли закінчується гра?

 — Купіть. Годинника. Так буде значно чесніше, ніж коли один матч закінчується за десять хвилин, а інший триває годинами. Та й розклад стане куди передбачуванішим для глядачів, — Гаррі зітхнув. — Ой, та годі вже метати іскри з очей. Найімовірніше, я не марнуватиму часу, щоб знищити цю жалюгідну подобу національного спорту й сотворити його наново за образом своїм як щось краще й розумніше. Існують набагато, набагато, набагато важливіші речі, варті моєї уваги, — Гаррі замислився. — З другого боку, щоб написати девʼяносто пʼять тез Безсничевої Реформації та прибити їх до дверей церкви не знадобиться багато часу…​

 — Поттере, — тягуче пролунав голос молодого хлопця, — що це в тебе на голові й що це стоїть біля тебе?

Жах на лиці Рона змінився виразом щирої ненависти:

 — Ти!

Гаррі повернув голову. Саме так, Драко Мелфой. Він, може, й мусив одягнути стандартну шкільну мантію, проте відігрався на валізі, що була принаймні такою ж магічною, як і в Гаррі, але значно елегантнішою, оздобленою сріблом і смарагдами, а також прикрашеною, як здогадався Гаррі, родинним гербом Мелфоїв: красивою ікластою змією над двома перехрещеними паличками зі слонової кістки.

 — Драко! — вигукнув Гаррі. — Ем, чи Мелфою, якщо тобі так більше подобається, хоча мені це більше нагадує про Луціуса. Радий, що в тебе все гаразд після, гм, нашої попередньої зустрічі. Це Рон Візлі. А я намагаюся зберігати інкогніто, тому називай мене, гм, — Гаррі подивився на свою мантію, — містер Блек.

 — Гаррі! — прошипів Рон. — Ти не можеш взяти це імʼя!

Гаррі кліпнув:

 — Чому ні? — воно звучало приємно темно, наче міжнародна людина-загадка.

 — Я б сказав, що це гарне імʼя, — зауважив Драко, — проте воно належить шляхетному й найдавнішому родові Блеків. Я називатиму тебе містер Срібло.

 — Ти, відійди геть від…​ від містера Золота, — холодно кинув Рон і зробив крок уперед. — Йому не треба розмовляти з такими, як ти.

Гаррі підняв руку в спробі примирити їх.

 — Досить з мене містера Бронза, дякую за схему іменування. І, Роне, ем, — він відчайдушно намагався дібрати прийнятні слова. — Я радий, що ти так…​ захоплено мене захищаєш, та я не те щоб проти розмовляти з Драко…​

Видавалося, це стало останньою краплею для Рона. Він обернувся до Гаррі з обуренням, що палало в очах:

 — Що? Ти хоч знаєш, хто це такий?

 — Так, Роне. Якщо ти пригадуєш, то я назвав його «Драко» і він не мав відрекомендовуватися.

Драко гигикнув. Його очі засяяли, коли він помітив білу сову на плечі Рона.

 — О, а це що? — дошкульно протягнув він. — Де ж відомий пацюк родини Візлі?

 — Похований на подвірʼї, — холодно відповів Рон.

 — Оу, як сумно. Пот…​ Ем, містере Бронз, варто згадати, що родина Візлів має, як широко визнано, найкращу у світі історію про домашніх тварин. Не хочеш розказати, Візлі?

Рон скривився:

 — Ти б не вважав це смішним, якби таке спіткало твою родину!

 — О, — промуркотів Драко, — проте Мелфоїв таке ніколи б не спіткало.

Руки Рона стиснулися в кулаки…​

 — Годі, — втрутився Гаррі, намагаючись надати своєму голосові якомога більше спокійного авторитету. Було очевидно: хай про що тут мова, рудому хлопчикові ці спогади завдавали болю. — Якщо Рон не хоче розмовляти про це, то він не має розмовляти про це, і я прошу тебе не розмовляти про це також.

Драко здивовано подивився на Гаррі, а Рон кивнув:

 — Правильно, Гаррі! Тобто, містере Бронз! Бачиш, що він за людина? Тепер скажи йому, хай забирається!

Гаррі подумки долічив до десяти, що в його разі було дуже швидко: «12345678910»; дивна звичка, що залишилася ще з пʼяти років, коли мама вперше порадила була йому так зробити. Гаррі дійшов тоді висновку, що якщо він полічить якнайшвидше, то це не зменшить ефективности методу.

 — Я не збираюся казати йому забиратися, — спокійно ухвалив Гаррі. — Я залюбки спілкуватимусь із ним, якщо він цього захоче.

 — Що ж, я не збираюся вештатися з тим, хто вештається з Драко Мелфоєм, — холодно виголосив Рон.

 — Це тобі вирішувати, — Гаррі знизав плечима. — Я не збираюся дозволяти комусь вказувати мені, з ким можна вештатися, а з ким ні.

Подумки він повторював: «Будь ласка, іди геть, будь ласка, іди геть…​».

На обличчі Рона залишився лише подив, ніби він справді очікував, що його фраза спрацює. Він розвернувся, смикнув за мотузку від своєї валізи й помчав далі платформою.

 — Якщо він тобі не подобається, — поцікавився Драко, — чому ти просто не пішов собі?

 — Ем…​ Його мати допомогла мені розібратися, як дістатися цієї платформи з вокзалу Кінґс-Крос, тому мені було складно сказати йому відчепитися. І не те щоб я ненавидів цього Рона, я просто, просто…​ — Гаррі не міг дібрати слів.

 — Не бачиш сенсу в його існуванні? — запропонував Драко.

 — Щось таке.

 — У будь-якому разі, Поттере…​ Якщо тебе справді виховали маґли…​ — Драко зробив павзу, ніби чекав на заперечення від Гаррі, проте той мовчав, — то ти можеш не знати, що таке бути знаменитим. Люди хочуть забрати весь наш час. Ти мусиш навчитися відмовляти.

Гаррі кивнув із зумисно зосередженим обличчям:

 — Скидається на добру пораду.

 — Якщо ти стараєшся бути ввічливим, то зрештою просто витрачаєш більшість часу на найнавʼязливіших. Виріши, з ким ти хочеш проводити час, і зроби так, щоб решта пішла собі. Ти новенький тут, Поттере, отже, всі складатимуть думку про тебе на основі того, з ким тебе побачать. А ти не хочеш, щоб тебе бачили з кимось на кшталт Рона Візлі.

Гаррі знову кивнув:

 — Якщо не заперечуєш, ти не міг би пояснити, як ти мене впізнав?

 — Містере Бронз, — протягнув Драко, — не забувай, я вже зустрічав тебе. Я побачив, як хтось ходить із закутаною шарфом головою, роблячи із себе посміховисько. Отже, я висловив здогад.

Гаррі схилив голову, сприйнявши це за комплімент:

 — Мені страшенно прикро щодо цього. Маю на увазі нашу першу зустріч. Я не хотів осоромити тебе перед Луціусом.

Драко відмахнувся й дивно подивився на Гаррі.

 — Мені лише прикро, що батько не зайшов під час твоїх лестощів мені…​ — Драко розсміявся. — Але дякую тобі за те, що ти сказав батькові. Якби не це, мені було б набагато складніше все пояснити.

 — І тобі спасибі, — Гаррі ще більше схилив голову, — що вернув послугу, наплівши все те професорці Макґонеґел.

 — Будь ласка. Хоча, напевно, одна з помічниць поділилася таємницею з найближчою подругою, адже батько каже, що вже ширяться дивні чутки, ніби ми побилися чи щось таке.

 — Йой, — Гаррі здригнувся, — мені справді шкода…​

 — Та ні, ми до такого звикли. Лише Мерлінові відомо, скільки вже чуток існує про родину Мелфоїв.

Гаррі кивнув:

 — Радий чути, що ти не вскочив у халепу.

 — Батько має, ем, витончене почуття гумору, — Драко самовдоволено посміхнувся, — проте розуміє, що таке заводити друзів. Розуміє дуже добре. Протягом останнього місяця він змушував мене щовечора перед сном повторювати: «Я заведу друзів у Гоґвортсі». Коли я йому все розʼяснив, він побачив, що саме це я мав на меті, і купив мені морозива.

Гаррі роззявив рота:

 — Ти викрутив це так, що отримав морозиво?

Драко кивнув. Він був до щирця самовдоволеним, як і слід після такого подвигу:

 — Ну, батько, звісно, знав, що я роблю, проте саме він мене цього навчив. Якщо я правильно під час цього шкірюся, то це стає частиною особливого звʼязку між батьком і сином. Тоді він має купити мені морозива, інакше я вдам сумне обличчя, ніби гадаю, що розчарував його.

Гаррі замислено зиркнув на Драко, відчуваючи присутність іншого майстра:

 — Ти мав заняття з маніпулювання людьми?

 — Авжеж, — гордовито відповів Драко. — Я ж Мелфой. Батько найняв мені репетиторів.

 — Ого, — вихопилося в Гаррі. Прочитана книжка Роберта Чалдині «Вплив: наука й практика» навряд чи могла дорівнятися до такої підготовки (хоча книжка однаково була неймовірною). — Твій тато майже так само класний, як і мій.

 — О? — Дракові брови пихато злетіли. — І що ж робить твій батько?

 — Він купує мені книжки.

Драко обміркував це:

 — Якось не вражає.

 — Це треба бачити. Хай там як, радий чути, що в тебе все гаразд. Луціус на тебе так дивився. Я гадав, що він тебе р-розіпне.

 — Мій батько справді любить мене, — непохитно заявив Драко. — Він ніколи б такого не зробив.

 — Ем…​ — Гаррі згадав біловолосу елегантну постать у чорній мантії, що увірвалася до крамниці мадам Малкін, тримаючи розкішного смертоносного ціпка зі срібним руківʼям. Йому було вкрай складно уявити цю людину в ролі люблячого тата. — Не зрозумій мене неправильно, проте звідки ти це знаєш?

 — Га? — вочевидь, Драко не звик турбувати себе такими питаннями.

 — Я ставлю фундаментальне питання раціональности: чому ти віриш у те, у що віриш? Що, ти гадаєш, ти знаєш і звідки, ти гадаєш, ти це знаєш? Чому ти впевнений, що заради влади Луціус не пожертвує тобою так само, як і всім іншим?

Драко просвердлив Гаррі ще одним дивним поглядом:

 — А що тобі відомо про батька?

 — Гм…​ Член Чарверсуду, член Ради опікунів Гоґвортсу, запаморочливо заможний, має увагу міністра Фаджа, має прихильність міністра Фаджа, імовірно, має якісь вкрай сороміцькі світлини міністра Фаджа. Нині, коли Темного Лорда вже немає, — найвідоміший поборник чистоти крови. Колишній смертежер, на якому виявили Чорну мітку, проте відкараскався запевняннями, буцімто він перебував під закляттям «Імперіус» — що сміховинно неправдоподібно, майже ніхто не йме цьому віри…​ Зло з великої літери «З», природжений убивця…​ Мабуть, це все.

Очі Драко звузилися до щілинок:

 — Це Макґонеґел тобі наговорила, чи не так?

 — Ні, вона відмовилася вимовити бодай слово про Луціуса навпісля, крім того, що мені слід триматися від нього якомога далі. Тож під час Випадку в крамниці зіллєваріння, доки професорка Макґонеґел кричала на крамаря й намагалася все владнати, я схопив одного з покупців і розпитав його про Луціуса.

Очі Драко знову розширилися:

 — Ти справді так вчинив?

Гаррі здивовано подивився на Драко:

 — Якщо я збрехав першого разу, не відкрию я ж тобі правди лише тому, що ти запитав двічі.

Драко знадобився деякий час, щоб осягнути це:

 — Ти просто приречений потрапити до Слизерину.

 — Я просто приречений потрапити до Рейвенклову, красно дякую. Мені потрібна влада лише для того, щоб отримувати книжки.

 — Ага, звісно, — Драко гигикнув. — Хай там як…​ Відповідь на твоє питання…​ — він глибоко вдихнув і посерйознішав. — Батько якось пропустив голосування Чарверсуду заради мене. Я впав із мітли й зламав декілька ребер. Дуже боліло. Раніше мені ніколи так не боліло, я думав, що помираю. Отже, батько пропустив одне надзвичайно важливе голосування, бо сидів біля мого ліжка в лікарні Святого Мунґо, тримаючи мене за руку й обіцяючи, що все буде гаразд.

Гаррі так зніяковів, що відвів очі, проте, доклавши зусиль, змусив себе знову подивитися на Драко:

 — Чому ти таке розповідаєш? Це здається якимось…​ особистим…​

 — Один із моїх репетиторів якось сказав, — Драко прибрав поважного вигляду, — що люди стають близькими друзями, коли дізнаються особисті речі одне про одного, а більшість не має близьких друзів саме тому, що надто соромиться ділитися чимось по-справжньому важливим, — він запрошувально розгорнув долоні. — Твоя черга?

Гаррі зауважив: знання того, що цей сповнений надії вираз обличчя Драко є, найімовірніше, результатом місяців тренувань, не зменшувало його ефективности. Власне, ефективність все ж таки зменшувало, проте, на жаль, не зводило її нанівець. Те ж саме стосувалося талановитого використання тиску правила взаємного обміну за добровільний подарунок — техніки, що про неї Гаррі читав у своїх книжках із соціальної психології (один із дослідів виявив, що безумовний подарунок вартістю пʼять доларів удвічі ефективніше допомагав залучити людей до опитування, ніж обіцянка подарунку вартістю пʼятдесят доларів). Драко добровільно поділився з ним дечим особистим і тепер очікував, що Гаррі вчинить так само у відповідь…​ І проблема в тому, що той почувався зобов’язаним віддячити. Відмова, він був упевненим, призведе до виразу сумного розчарування на обличчі Драко, можливо, навіть із невеличкою домішкою зневаги, щоб зазначити, що Гаррі втратив декілька балів.

 — Драко, просто щоб ти знав. Я чудово розумію, що ти зараз робиш. Мої книжки називають це правилом взаємного обміну. Вони пояснюють, що просто дати людині два серпики, намагаючись змусити її зробити те, що тобі потрібно, вдвічі ефективніше, ніж пообіцяти двадцять серпиків…​ — його голос затих.

 — Це не якийсь трюк, Гаррі, — Драко здавався сумним і розчарованим. — Саме так і стають друзями.

Гаррі підняв руку:

 — Я не стверджував, що не збираюся відповідати. Мені просто потрібен деякий час, щоб вибрати щось особисте, проте так само безпечне. Скажімо…​ Я хотів би, щоб ти зрозумів: мене не можна квапити, — павза на самоаналіз може суттєво допомогти розвіяти ефект багатьох методик поступливости, якщо вміти їх розпізнавати.

 — Гаразд, — погодився Драко. — Я зачекаю, доки ти щось не вибереш. О, і, будь ласка, зніми цей шалик, доки розповідатимеш.

«Просто, але ефективно».

Гаррі не міг не помітити, якими незграбними, недоладними, позбавленими грації були його спроби чинити опір впливові / не втратити обличчя / похизуватися супроти Драко.

«Мені потрібні ці репетитори».

 — Ну що ж, — почав Гаррі по деякому часі. — Я вибрав, — він роззирнувся довкола, а потім розмотав шарф, відкривши все обличчя, крім шраму. — Ем…​ Видається, ти справді можеш покластися на свого батька. Тобто…​ Якщо ти розмовлятимеш із ним серйозно, то він завжди слухатиме й сприйматиме тебе серйозно.

Драко кивнув.

 — Іноді, — Гаррі ковтнув слину. Це виявилося на диво складно, але так і мало бути. — Іноді мені хочеться, щоб мій тато був таким, як твій, — він більш-менш автоматично відвів погляд від обличчя Драко, проте потім змусив себе подивитися на нього.

Потім Гаррі второпав, що в біса він щойно ляпнув, і хутко додав:

 — Не те що я б хотів, щоб мій тато був бездоганним знаряддям вбивства, як Луціус, я лише мав на увазі, щоб він сприймав мене серйозно.

 — Розумію, — Драко усміхнувся. — Отже…​ Хіба ти не відчуваєш, що тепер ми трохи наблизилися до того, щоб здружитися?

 — Ага, — Гаррі кивнув. — Насправді, так. Ем…​ Без образ, проте я знову замаскуюся, мені надзвичайно не хочеться мати справу з…​

 — Розумію.

Гаррі знову обвинув обличчя шарфом.

 — Мій батько сприймає всіх своїх друзів серйозно, — сказав Драко. — Саме тому їх у нього багато. Ти маєш зустрітися з ним.

 — Я обміркую це, — нейтрально відповів Гаррі, задумливо похитавши головою. — То ти й справді його слабке місце. Це ж треба.

Тепер Драко дуже дивно розглядав Гаррі:

 — Хочеш піти чогось випити, десь присісти?

Гаррі раптом зрозумів, що стоїть на одному місці задовго, і потягнувся, намагаючись розімʼяти спину:

 — Звісно.

На платформі ставало все більш людно, але звіддалік від червоного паротяга ще залишалася дещо тихіша місцина. Дорогою туди вони оминули ятку з лисим бородатим чоловіком, що продавав газети й комікси, а також стоси якихось неоново-зелених бляшанок.

Той саме відкинувся на стільці й пив з однієї з бляшанок, коли помітив вишуканого й елегантного Драко Мелфоя, який наближався разом із загадковим хлопцем, що мав надзвичайно дурнуватий вигляд через шарф, зав’язаний прямо на обличчі. Продавець несподівано похлинувся черговим ковтком, і неоново-зелена рідина густо змочила його бороду.

 — Перепрошую, — звернувся Гаррі, — але що це за штука така?

 — Пирсконад, — пролунало у відповідь. — Якщо його випити, то щось несподіване неминуче зчиниться й змусить тебе пролити його на себе чи на когось іншого. Проте він зачарований зникнути за декілька секунд…​

Справді, пляма на його бороді вже почала щезати.

 — Як потішно, — кинув Драко. — Дуже-дуже потішно. Ходімо, містере Бронз, знайдімо інше…​

 — Стривай, — попрохав Гаррі.

 — Та облиш! Це ж просто…​ просто дитяча забавка!

 — Ні, мені шкода, Драко, проте я мушу дослідити це. А якщо я випʼю пирсконаду й докладу всіх зусиль, щоб розмова залишалася серйозною, що тоді?

Продавець загадково всміхнувся:

 — Хтозна? Друг пройде повз у костюмі жаби? Щось неочікуване неодмінно відбудеться…​

 — Ні. Даруйте. Я просто не вірю. Це порушує моє призупинення недовіри, яким і без того чимало зловживали — на стількох рівнях, що я навіть не маю слів, щоб це описати. Це просто — це просто неможливо, щоб клятий напій змінював реальність і створював сміховинні видовиська, інакше я здаюся й лечу на Багами…​

Драко простогнав:

 — Ми що, справді збираємося це робити?

 — Ти не зобовʼязаний, проте я мушу дослідити. Мушу. Скільки?

 — Пʼять кнатів за бляшанку, — забажав продавець.

 — Пʼять кнатів? Газований напій, що змінює реальність, продається за пʼять кнатів за бляшанку?

Гаррі вхопив капшучок і звелів йому:

 — Чотири серпики, чотири кнати, — ударом долоні він припечатав монети до прилавка. — Двадцять чотири бляшанки, будь ласка.

 — Мені також одну, — зітхнув Драко й потягнувся рукою до кишені.

Гаррі рвучко захитав головою:

 — Ні, дозволь мені, я не вважатиму це послугою: просто хочу побачити, чи на тобі теж спрацює.

Він узяв одну з тих бляшанок, що їх чоловік уже поставив на прилавок, кинув її Драко й узявся годувати капшучок, що стиха відригував після кожної поглинутої розширюваним горлечком здобичі. Це не дуже допомагало відновити віру в те, що колись йому вдасться знайти розумне пояснення всьому, що коїться.

Двадцять дві відрижки — і Гаррі тримав останню з придбаних бляшанок у руці, а Драко дивився на нього в очікуванні. Вони вдвох одночасно потягли за кільця.

Гаррі відкотив свій шалик, щоб не заважав, вони позакидали голови й випили пирсконаду. Якимось дивом він навіть на смак був яскраво-зеленим — сильногазованим і лаймовішим за лайм. Поза цим нічого не змінилося.

Гаррі подивився на продавця, що доброзичливо спостерігав за ними.

«Гаразд, якщо цей добродій щойно скористався звичайним збігом, щоб продати мені двадцять чотири бляшанки з нічим, то я поаплодую йому за винахідливу заповзятливість. А тоді вбʼю».

 — Не обовʼязково щось трапиться відразу, — запевнив той. — Та гарантовано хоча б раз на бляшанку, інакше поверну гроші.

Гаррі зробив ще один довгий ковток.

І знову нічого.

«Може, варто просто вихлебтати все якомога швидше…​ І сподіватися, що мій шлунок не вибухне від усього цього діоксиду вуглецю та що я не зригну, доки питиму…​».

Ні, він міг трохи почекати. Але, якщо чесно, Гаррі не розумів, як саме це спрацює. Не можна підійти до когось і заявити: «Зараз я тебе здивую». Чи: «А зараз я розповім тобі найкумеднішу частину жарту, буде дуже смішно». Це ж руйнує ефект несподіванки. Гаррі був настільки ментально готовим, що навіть якби Луціус Мелфой зʼявився біля них у костюмі балерини, це не змусило б його по-справжньому похлинутися. Це ж яку пришелепкувату витівку мав видати всесвіт тепер?

 — Присядьмо хоча б, — запропонував Гаррі.

Він збирався ще ковтнути напою й піти до зони відпочинку віддалік, тому озирнувся й зачепився поглядом об стійку з пресою біля ятки, відведеній газеті під назвою «Базікало». Заголовок сповіщав:

ХЛОПЧИК-ЩО-ВИЖИВ

ЗАПЛІДНИВ ДРАКО МЕЛФОЯ

 — Якого!.. — скрикнув Драко, коли яскраво-зелена рідина, що порскнула з боку Гаррі, забризкала його з ніг до голови. Він розвернувся до Гаррі зі сповненими вогню очима й схопив свою бляшанку. — Ах ти ж бруднокровчий син! Подивлюся, як тобі сподобається, коли тебе обплюють! — Драко саме почав відпивати з бляшанки, коли йому в око впав заголовок.

Гаррі суто рефлекторно спробував прикрити обличчя від бризок, що саме летіли на нього. На жаль, він затулився рукою, що тримала пирсконад, і залишки зеленої рідини пролилися на його плече.

Гаррі витріщався на бляшанку у своїй долоні, хоча й далі задихався та захлинався, а зелена барва почала щезати з мантії Драко. Він поглянув на заголовок газети.

ХЛОПЧИК-ЩО-ВИЖИВ

ЗАПЛІДНИВ ДРАКО МЕЛФОЯ

 — Про-е-про-про…​ — тільки й злетіло з його губ.

Забагато заперечень конкурували між собою, ось у чім була проблема. Щоразу, як Гаррі намагався сказати: «Проте нам лише по одинадцять!», вимагало пріоритету заперечення: «Проте чоловік не може завагітніти!», а йому вже перешкоджало: «Проте між нами нічого не було, чесно!».

Гаррі знову подивився на бляшанку у своїй руці, відчуваючи сильне бажання кинутися навтьоки й волати на все горло, доки не знепритомніє від нестачі кисню. Зупинило його лише одне: він колись прочитав був, що відверта паніка є ознакою по-справжньому важливої наукової проблеми.

Він загарчав, спересердя жбурнув бляшанку до найближчого смітника й покрокував назад до ятки:

 — Один примірник «Базікала», будь ласка.

Гаррі заплатив ще чотири кнати, дістав наступну бляшанку пирсконаду з мішечка й попрямував до паркової зони разом із білявим хлопцем, що з неприхованою повагою витріщався на бляшанку.

 — Беру свої слова назад, — визнав Драко. — Це було доволі непогано.

 — Слухай, Драко, а знаєш, що я вважаю навіть кращим способом стати друзями, ніж обмін таємницями? Скоїти вбивство.

 — Один із моїх репетиторів теж так вважав, — підтакнув Драко. Він сховав руку під мантію й почухався природним, легким рухом. — Маєш когось на прикметі?

Гаррі гепнув «Базікалом» об парковий столик:

 — Того, хто вигадав цей заголовок.

Драко зітхнув:

 — Не того, а ту. Це дівчинка. Десятирічна дівчинка, уявляєш? Вона збожеволіла після смерти своєї матері, а її батько, власник газети, впевнений, що його дочка — провидиця. Тож коли він чогось не знає, то питає в Луни Лавґуд, і вірить усім її нісенітницям.

Гаррі бездумно потягнув кільце чергової бляшанки пирсконаду й зібрався пити:

 — Знущаєшся? Це навіть гірше, ніж маґлівська журналістика, а я гадав, що це фізично неможливо.

 — Ще в неї якась збочена манія щодо Мелфоїв, а її батько політично проти нас, тому друкує кожне її слово, — прогарчав Драко. — Щойно стану достатньо дорослим, я її зґвалтую.

Зелена рідина бризнула з ніздрів Гаррі й намочила шалик, що досі прикривав його ніс. Пирсконад і легені не поладнали між собою, тож Гаррі витратив наступні декілька секунд на несамовитий кашель.

Драко підозріло розглядав його:

 — Щось не так?

Саме цієї миті Гаррі раптом збагнув: (а) звуки, що долинали з решти залізничної платформи, злилися в білий шум приблизно тоді, коли Драко сховав руку під мантію; (б) під час обговорення вбивства як методу зміцнення дружби лише один зі співрозмовників гадав, що вони жартують.

«Точно. Бо він здавався такою звичайною дитиною. Він і є звичайна дитина, просто втілення очікувань щодо звичайнісінького хлопчика, чиїм люблячим татом є Дарт Вейдер».

 — Так, ну, — Гаррі кашлянув, господи, і як йому тепер відповзти від краю цієї розмовної прірви, — я просто здивувався, що ти наважився обговорювати це так відкрито. Видається, ти геть не хвилюєшся, що тебе впіймають чи щось таке.

 — Жартуєш? — Драко пирхнув. — Слово Луни Лавґуд проти мого?

Лайно лайна.

 — Тобто, як я розумію, не існує магічного детектора брехні?

«Чи тесту ДНК…​ Поки що».

Драко роззирнувся довкола. Він примружив очі:

 — Точно, ти ж нічого не знаєш. Слухай, я тобі все поясню. Маю на увазі, як усе є насправді. Нібито ти вже в Слизерині й поставив мені це питання. Проте ти маєш заприсягтися, що не розповіси нікому нічого з цього.

 — Присягаюся, — промовив Гаррі.

 — Суди вдаються до сироватки правди, але це пусте: достатньо просто забуттятнути себе перед тим, як свідчити, а потім заявити, що пам’ять опонента було зачаровано підробними спогадами. Звісно, якщо ти якийсь простак, то суд вважатиме «Забуттятус» імовірнішим за чари хибної памʼяті. Але суд має свободу дій. Якщо ж якось причетний я, то це стає посяганням на честь шляхетного роду, а справу передають до Чарверсуду, де батько має голоси. Після того як мене визнають невинним, родина Лавґудів муситиме виплатити репарації за заплямування моєї чести. Вони з самого початку знатимуть, що все обернеться саме так, тому просто поприпинають язиків.

Холод пронизував Гаррі, холод, що велів зберігати обличчя й голос спокійними.

«Примітка: повалити уряд чаклунської Британії за першої ж нагоди».

Гаррі знову кашлянув, прочищаючи горло:

 — Драко, будь ласка, будь ласка, не сприйми це неправильно, я не порушу свого слова. Втім, як ти вже згадував, я можу потрапити до Слизерину, і я справді цікавлюся для загальної інформації. Отже, що трапилося б, якби — суто теоретично — я дав свідчення, що чув твій план?

 — У такому разі, якби я був ким завгодно, але не Мелфоєм, то вскочив би в халепу, — самовдоволено відповів Драко. — Але я Мелфой…​ Батько має голоси. А потім він розчавить тебе…​ Гаразд, гадаю, це виявиться не так легко, адже ти Хлопчик-Що-Вижив, проте батькові дуже добре вдаються такі речі, — Драко спохмурнів. — Крім того, це ти почав був базікати про її вбивство. Чому ти не хвилювався, що я свідчитиму проти тебе, коли її знайдуть мертвою?

«Як, ну як мій день зійшов на такі пси?».

Язик Гаррі вже рухався швидше за його думки:

 — Це коли я гадав, що вона старша! Не знаю, як усе влаштовано тут, але в маґлівській Британії суди куди більше засмучуються через убивство дитини…​

 — Звучить розумно, — погодився Драко, досі трохи недовірливий. — Хай там як, завжди розумніше влаштувати все так, щоб аврори взагалі нічого не взнали. Якщо будемо обережними й не зробимо нічого, що не здатні виправити зцілювальні чари, то можна потім забуттятнути її й повторити все наступного тижня, — білявий хлопець захихотів дитячим дзвінким сміхом. — Лиш уяви собі, як вона розповідає, що її взяли Драко Мелфой і Хлопчик-Що-Вижив. Навіть Дамблдор їй не повірить.

«Я роздеру ці жалюгідні рештки темного середньовіччя на шматочки, менші за атоми, з яких вони складаються».

 — Власне, ти ж не проти, якщо ми відкладемо цей план? Коли я дізнався, що заголовок вигадала на рік за мене молодша дівчинка, мені спав на гадку інший спосіб помститися.

 — Га? Розповідай, — Драко відпив ще пирсконаду.

Гаррі не знав, чи працює заклинання більш ніж раз на бляшанку, проте він точно знав, що може уникнути відповідальности, тому старанно вибрав час, щоб промовити:

 — Я подумав, що колись одружуся з нею.

Драко відразливо булькнув, а з куточків його губ, ніби з поламаного радіатора машини, потекла зелена рідина:

 — Ти з ґлузду зʼїхав?

 — Навпаки, я при своєму розумі настільки, що він пече, ніби крига.

 — Твої смаки дивніші, ніж у Лестранжів, — у Драковому голосі чулася дещиця захоплення. — Я так розумію, що ти хочеш усю її собі, га?

 — Ага. Можу залишитися винним тобі послугу…​

 — Та ні, це зайве, — відмахнувся Драко.

Гаррі втупився в бляшанку у своїй руці, а в його крові гніздився холод. Чарівний, щасливий, щедрий на послуги для своїх друзів Драко не був психопатом. Так сумно й жахливо — знати людську психологію доволі добре, щоб усвідомлювати: Драко не був монстром. Існували були десятки тисяч суспільств протягом світової історії, у яких могла б відбутися така сама розмова. Ні, світ і справді був би зовсім іншим, якби тільки в злих покручів язики поверталися сказати те, що щойно сказав Драко. Ось так дуже просто й дуже по-людськи — ця поведінка ставала типовою, якщо нічого їй не перешкоджало. Драко не сприймав своїх ворогів за людей.

І в застиглому часі цієї застиглої країни подекуди, як і в часи пітьми-перед-сходом, що передували Добі Розуму, син доволі могутнього аристократа вважатиме цілковито нормальним, що він вищий за закон, принаймні коли мова про якусь простачку. На маґлівських теренах також траплялися місця, де досі панував такий лад, держави, де подібна шляхта досі існувала й досі так думала. Чи навіть більш нещадні землі, де так думала не лише шляхта. Так було в кожному місці й часі, що не розвинулися безпосередньо з Просвітництва. Лінія походження, яка, видається, не повністю охоплювала чаклунську Британію, хоча й відбувався міжкультурний обмін такими речами, як напої в бляшанках із кільцями.

«І якщо Драко не змінить своєї думки щодо бажання помсти, а я не занапащу свого життя, одружившись із бідолашною божевільною дівчиною, то я лише виграв часу, і того небагато…​».

Для однієї дівчини. Не для інших.

«Цікаво, наскільки складно було б просто скласти список усіх визначних поборників чистоти крови й убити їх».

Саме це й спробували зробити під час Французької революції, більш-менш: скласти список усіх ворогів прогресу й прибрати все, що вище від шиї. Результат виявився не дуже вдалим, наскільки памʼятав Гаррі. Мабуть, варто здути порох із деяких історичних книжок, куплених йому батьком, і зʼясувати, що пішло не так під час Французької революції та чи легко це виправити.

Він поглянув на небо, на блідий Місяць, що цього ранку виднівся в безхмарному небі.

«Отже, світ зламаний, недосконалий, божевільний, жорстокий, кривавий і темний. Хіба це новини? Ти ж завжди це знав…​».

 — Ти весь такий серйозний, — мовив Драко. — Дай вгадаю, маґлівські батьки говорили тобі, що такі речі — це погано.

Гаррі кивнув, адже не до кінця довіряв своєму голосові.

 — Ну, як стверджує батько, може, й існує чотири гуртожитки, та зрештою всі належать або до Слизерину, або до Гафелпафу. І будьмо відверті — ти аж ніяк не гафелпафець. Якщо вирішиш підпільно обʼєднатися з Мелфоями…​ З нашою владою й твоєю репутацією…​ Тобі б сходило з рук таке, що навіть мені не можна робити. Хочеш пожити так деякий час? Подивитися, як воно?

«Ну хіба не хитре мале змієня. Одинадцять років, а вже улещує свою здобич, щоб та висунулася з нірки…​».

Гаррі подумав, зважив усе й вибрав зброю:

 — Драко, може, поясниш мені всю цю ідею чистоти крови? Я ж тут новенький.

Широка усмішка розтягнула Дракове обличчя:

 — Тобі краще зустрітися з батьком і спитати його, знаєш, він наш лідер.

 — Згодиться й тридцятисекундна версія.

 — Гаразд, — відповів Драко. Він глибоко вдихнув, його голос став трохи нижчим і ритмічним: — Покоління за поколінням, поки бруднокровна пошесть множиться — наші сили слабшають. Салазар, Ґодрик, Ровіна й Гельґа своїм могуттям колись здійняли Гоґвортс, сотворили легендарні медальйон, меч, діадему й чашу, жоден чарівник цих вицвілих днів не піднісся до їхнього рівня. Ми в’янемо, усі в’янемо й перетворюємося на маґлів, адже схрещуємося з їхніми виродками й дозволяємо сквибам жити. Якщо пошесть не викорінювати, невдовзі наші чарівні палички зламаються, а мистецтво зникне, лінія Мерліна обірветься, кров Атлантиди зазнає поразки. Наші діти копирсатимуться в бруді, щоб вижити, ніби прості маґли, і темрява назавжди огорне світ, — Драко із задоволеним виглядом зробив ще один ковток із бляшанки; здається, цих аргументів йому вистачало.

 — Переконливо, — зауважив Гаррі радше стосовно описовости, ніж тлумачення. Поширена схема: гріхопадіння, потреба боронити залишки чистоти від забруднення, славетні часи лишилися в минулому, а попереду тільки занепад. На це також існував зустрічний аргумент…​ — Втім, мушу виправити тебе щодо одного факту. Твоя інформація про маґлів трохи застаріла. Ми більше не те щоб копирсаємося в бруді.

 — Що? — Драко рвучко крутнув головою. — Що ти маєш на увазі під «ми»?

 — Ми. Науковці. Лінія Френсіса Бе́кона й кров Просвітництва. Маґли весь цей час не сиділи й не оплакували відсутність паличок, нині в нас є власні сили, з магією чи без. Якщо сили покинуть вас, ми всі втратимо щось дуже цінне, адже ваша магія — це єдиний натяк на те, як всесвіт працює насправді. Та вам не доведеться копирсатися в землі. Ваші будинки будуть так само прохолодними влітку й теплими взимку, так само існуватимуть лікарі й медицина. Наука зможе підтримувати життя, якщо магія зазнає поразки. Це буде трагедія, проте не буквально кінець світу. Це так, для роздумів.

Драко відступив на декілька кроків, його обличчя демонструвало суміш страху й невіри:

 — Що ти, заради Мерліна, верзеш, Поттере?

 — Драко, я ж вислухав твою історію, хіба ти не вислухаєш моєї?

«Незграбно», — пошпетив себе Гаррі, проте Драко припинив задкувати й, схоже, почав слухати.

 — Хай там як, — промовив Гаррі, — я намагаюся сказати, що ви, вочевидь, не надто зважали на те, чим живе світ маґлів, — а все тому, що, мабуть, уся чаклунська спільнота мала решту Землі за загуменки, варті приблизно такої ж уваги в новинах, якої «Файненшл таймс» приділяє рутинним стражданням Бурунді. — Гаразд. Швидка перевірка. Чи були чарівники колись на Місяці? Ну, знаєш, он на тій штуці? — Гаррі вказав на величезну далеку кулю.

 — Що? — здивувався Драко. Було очевидно, що це ніколи навіть не спадало хлопцеві на думку. — Дістатися Мі…​ Це просто…​ — він спрямував палець на маленьку бліду штуку в небі. — Не можна явитися кудись, де ти ще не був, і як взагалі можна потрапити на Місяць уперше?

 — Зажди, хочу показати тобі одну книжку, що я взяв із собою, здається, я памʼятаю, де вона.

Гаррі підвівся, схилився й витягнув сходи до підвального рівня своєї валізи. Відтак протупотів ними й стягнув коробку з іншої коробки, що небезпечно близько межувало зі зневажливим ставленням до книжок, відкинув кришку й швидко, проте обережно витягнув стос…​

(Гаррі успадкував майже магічну здібність Верресів запамʼятовувати місце розміщення всіх своїх книжок навіть після першого погляду, що було доволі загадково з огляду на повну відсутність генетичного звʼязку.)

Він побіг назад сходами, запхав шухляду до валізи ногою й, відхекуючись, почав гортати сторінки, доки не знайшов світлину, що її хотів показати Драко.

Ту, що зображала білу суху поверхню, порізану кратерами, і людей у скафандрах, і синьо-білу кулю, що височіла над усім цим.

Цю світлину.

Ту, яку варто обрати, якщо в усьому світі судилося вціліти лише одній світлині.

 — Ось такий вигляд, — голос Гаррі тремтів, адже він не міг приховати гордости, — має Земля з Місяця.

Драко повільно схилився над книжкою. На його обличчі проступило здивування:

 — Якщо це справжня світлина, то чому вона не рухається?

«Рухається? А».

 — Маґли вміють створювати рухливі світлини, проте потрібна більша коробка, щоб їх показувати. Вони ще не навчилися розміщувати їх на сторінках книжок.

Палець Драко зупинився на одному зі скафандрів.

 — А це що таке? — він звучав уже не так впевненено.

 — Це люди. Вони одягнуті в костюми, що покривають усе їхнє тіло й дають їм змогу дихати, адже на Місяці немає повітря.

 — Це неможливо, — прошепотів Драко. У його очах світився жах, цілковите збентеження. — Жоден маґл на таке не здатен. Як…​

Гаррі забрав книжку й гортав сторінки, доки не знайшов потрібної.

 — Це ракета, що злітає. Вогонь штовхає її вище й вище, доки та не досягне Місяця, — він знову перегорнув сторінки. — Це ракета на Землі. Малесенька цяточка поруч — людина, — Драко роззявив рота. — Вирушити до Місяця коштувало, якщо перерахувати…​ приблизно тисячу мільйонів ґалеонів, — Драко забракло повітря. — А також знадобилися зусилля…​ імовірно, більшої кількости людей, ніж живе в усій чаклунській Британії.

«А коли вони прибули, то залишили табличку з написом: „Ми прийшли з миром від імені всього Людства‟. Хоча ти ще не готовий почути цих слів, Драко Мелфою…​».

 — Ти кажеш правду, — повільно промовив Драко. — Ти б не став підробляти цілу книжку лише заради цього, і я чую це у твоєму голосі. Проте…​ Проте…​

 — Як без паличок і магії? Це довга історія, Драко. Наука не схожа на помахи паличками чи вигукування заклять, вона спирається на глибинні знання того, як побудовано всесвіт, як саме варто чинити, щоб змусити всесвіт робити те, що тобі потрібно. Якщо магія — це ніби змусити людину до потрібних тобі дій закляттям «Імперіус», то наука — це ніби ти знаєш людину так добре, що здатен переконати її, буцімто вона від початку й хотіла зробити саме так. Це набагато складніше, ніж помах паличкою, але спрацює, навіть якщо палички зазнають невдачі — так само, як і в разі невдачі з «Імперіусом» ти однаково зможеш спробувати переконати когось. І наука розвивається з кожним поколінням. Беручись до науки, потрібно достеменно усвідомлювати, що ти робиш. І коли ти по-справжньому збагнеш щось, то будеш здатен пояснити це комусь іншому. Видатні науковці минулого сторіччя, генії, чиї імена досі вимовляють зі щирою пошаною, — їхні сили ніщо, як порівняти із силами видатних науковців сьогодення. У науці немає нічого схожого на ваші втрачені знання, завдяки яким здійнявся Гоґвортс, її міць щороку тільки зростає. Ми починаємо пізнавати й розкривати таємниці життя й спадковости. Ми спроможемося зазирнути в саму кров, про яку ти говорив, і дізнатися, що саме робить тебе чарівником, а ще за одне чи два покоління — переконати її зробити всіх твоїх дітей могутніми чарівниками. Отже, як бачиш, ваша проблема геть не така страшна, як здається, адже за ще декілька десятиріч наука зможе розвʼязати її для вас.

 — Але…​ — голос Драко тремтів. — Якщо маґли мають таку владу…​ то…​ хто ж тоді ми?

 — Ні, Драко, все не так, хіба ти не бачиш? Наука використовує силу людського розуму, щоб спостерігати світ і зʼясовувати, як той працює. Вона не може зникнути, хіба що зникне саме людство. Якщо позбавити тебе магії, тобі це дуже не сподобається, але ти все ще лишатимешся собою. Ти все ще житимеш і шкодуватимеш про свою втрату. Та оскільки наука базується на моєму розумі — це сила, що її ніхто не здатен відняти, не знищивши мене. Навіть якщо закони всесвіту зміняться й усі мої знання розпадуться на порох, я просто збагну нові закони, як це було зроблено раніше. Це не маґлівська здібність, це людська здібність, вона просто вдосконалює й тренує силу, що ти її використовуєш щоразу, коли дивишся на щось незрозуміле й питаєш: «Чому?». Ти ж слизеринець, Драко, невже ти не бачиш, що з цього випливає?

Драко відірвав погляд від книжки й звернув його на Гаррі. На обличчі виднілися зачатки розуміння:

 — Чарівники можуть навчитися використовувати цю силу.

А зараз дуже обережно…​ Вудку закинуто, тепер треба піймати на гачок…​

 — Якщо тобі вдасться навчитися думати про себе як про людину, а не як про чарівника, ти зможеш розвивати й вдосконалювати свої сили як людини.

І нехай це твердження не містилося в кожній науковій навчальній програмі, Драко ж не обовʼязково про це знати, чи не так?

Драко задумався:

 — Ти…​ вже зробив це?

 — Певною мірою, — визнав Гаррі. — Моє навчання не завершено. Не в одинадцять років. Однак…​ Розумієш, мій батько також наймав репетиторів, — звісно, це були голодні студенти останніх курсів, та й лише тому, що Гаррі мав 26-годинний цикл сну, проте облишмо це зараз…​

 — Ти вважаєш, — Драко повільно кивнув, — що можеш опанувати обидва мистецтва, скласти ці сили разом і…​ — він витріщився на Гаррі, — зробити себе володарем обох світів?

Гаррі видав злий смішок. Це здавалося дуже доречним цієї миті.

 — Ти маєш зрозуміти, Драко: відомий тобі світ — уся чаклунська Британія — це лише клітинка куди більшої гральної дошки. Дошки, що охоплює різні місця — як-от Місяць чи зірки в нічному небі, що є такими самими світилами, як і Сонце, тільки невимовно далекими, — і об’єкти, як-от галактики, що незрівнянно більші за Землю й Сонце; об’єкти настільки великі, що їх лише вчені здатні розгледіти, а ти навіть не здогадуєшся про їхнє існування. Проте я таки рейвенкловець, знаєш, не слизеринець. Я не хочу панувати над всесвітом. Я лише гадаю, що його можна розсудливіше реорганізувати.

Драко здавався ошелешеним:

 — Чому ти розповідаєш це мені?

 — О…​ Існує не так багато людей, що знають, як творити справжню науку: розуміти щось вперше, навіть якщо це до біса дивно. Допомога не завадить.

Драко витріщався на Гаррі, роззявивши рота.

 — Але ти мусиш затямити, Драко. Справжня наука не схожа на магію, тобі не вдасться просто вивчити щось і піти собі без внутрішніх змін, ніби ти просто опанував слова нового закляття. Сила має ціну, ціну настільки високу, що мало хто наважується її платити.

Драко кивнув, ніби нарешті почув щось, що було до снаги зрозуміти:

 — І яка ж ціна?

 — Навчитися визнавати свої помилки.

 — Гм, — озвався Драко після драматичної павзи, що тривала деякий час. — Ти поясниш це?

 — Коли ти намагаєшся осягнути, як усе працює на такому глибинному рівні, перші девʼяносто девʼять пояснень, що спадають на думку, неправильні. Соте — правильне. Отже, мусиш навчитися визнавати, що ти схибив — знову, і знову, і знову. Звучить не страшно, проте це так складно, що більшість людей не може стати науковцями. Постійно сумніватися в собі, постійно перевіряти речі, що завжди вважалися незаперечними, — наприклад, навіщо у квідичі снич, — і щоразу, змінюючи думку, змінювати себе. Проте я забігаю наперед. Далеко наперед. Просто хочу, щоб ти знав…​ Я пропоную тобі частину своїх знань. Якщо забажаєш. Є лише одна умова.

 — Ага, — сказав Драко. — Знаєш, батько говорить, що коли хтось робить таку пропозицію, то це завше поганий знак.

Гаррі кивнув:

 — Ось, не подумай, що я намагаюся вбити клин між тобою та твоїм батьком. Це не так. Просто хочу мати справу з кимось мого віку, а не з Луціусом. Гадаю, твій батько не заперечував би: він знає, що тобі потрібно колись подорослішати. Але твої дії в цій грі повинні бути твоїми власними. Це моя умова: я матиму справи з тобою, Драко, а не з твоїм батьком.

 — Я маю йти, — Драко підвівся. — Я маю піти й подумати про це.

 — Скільки завгодно.

Звуки платформи змінилися з невиразного шуму на бурмотіння, коли Драко віддалився.

Гаррі повільно видихнув. Виявилося, що він затамував подих, навіть не помітивши цього. Потім подивився на свій годинник — просту механічну модель, яку купив йому батько з надією, що та працюватиме навіть у присутності магії. Секундна стрілка досі цокала, і якщо хвилинна не помилялася, то ще залишилося трохи часу до одинадцятої. Напевно, слід сідати на потяг і починати шукати як-там-її, проте йому здавалося, що варто спершу витратити кілька хвилин на вправи з дихання й дочекатися, доки кров нагріється до нормальної температури.

Та коли Гаррі відвів погляд від годинника, то побачив, як до нього наближаються дві фігури. Вони мали неймовірно сміховинний вигляд: їхні обличчя було прикрито зимовими шаликами.

 — Привіт, містере Бронз, — заговорила одна з фігур у масках. — Чи не бажаєте приєднатися до Ордену Хаосу?


Наслідки:

По якомусь не дуже довгому часі, коли нарешті весь гамір цього дня вщух, Драко схилився над столом із пером у руці. Він мав особисту кімнату в підземеллях Слизерину з власним столом і каміном — на жаль, навіть йому не дозволялося окремого підʼєднання до мережі флу, та принаймні тут чхали на такі нісенітниці, як обовʼязок для всіх спати в спільних спальнях. Особистих кімнат існувало небагато, лише для найкращих у гуртожитку найкращих; проте коли ти представник роду Мелфоїв, то вважаєшся таким без зайвих питань.

Драко написав:

Любий батьку

І зупинився. Чорнило повільно крапнуло з його пера й залишило на пергаменті біля слів пляму.

Драко не був дурним. Він був молодим, проте репетитори добре його навчали. Драко знав, що Поттер мав відчувати куди більше симпатій до фракції Дамблдора, ніж показував…​ Хоча й справді вважав, що Поттера можна схилити на свій бік. Але також було цілковито очевидно, що Поттер намагався схилити Драко так само, як Драко намагався схилити його.

Що ще здавалося очевидним: Поттер — видатна людина, що таїть у собі набагато більше, ніж невеличке божевілля. Він грає в неосяжну гру, що її сам майже не розуміє, імпровізує з максимальною швидкістю й вправністю шаленого нунду. Але Поттер спромігся намацати таку тактику, яку Драко не міг просто так проігнорувати. Він запропонував йому частину своєї сили, поставивши на те, що Драко не вдасться використати її, не ставши більш схожим на нього. Батько називав це ускладненим підходом і попереджав, що таке мало коли спрацьовує.

Драко знав, що не розумів усього, що сталося…​ Проте Поттер дав був йому нагоду зіграти, і наразі ця гра була його власною. А якщо він усе вибовкає, вона стане батьковою.

Зрештою, усе було просто. Нехитрі підходи вимагали необізнаности обʼєкта чи принаймні його невпевнености. Лестощі слід видавати за повагу. («Ти мав би потрапити до Слизерину» — стара класика, вкрай ефективна на певному типі людей, що не очікують цього; а якщо спрацює, можна повторити.) Проте коли ти знаходиш справжні важелі впливу на когось, то неважливо, чи підозрює цей хтось про твою обізнаність. Поттер у своєму шаленому поспіху вгадав ключ до душі Драко. І якщо Драко знав, що Поттер знав про це — навіть якщо це був очевидний здогад, — це нічого не змінювало.

Тож тепер, вперше в житті, він мав справжні таємниці. Він грав у власну гру. Драко відчував через це невиразний біль, проте знав, що батько пишався б, а тому все було гаразд.

Він залишив краплі чорнила на місці — це вже було повідомленням, яке батько міг розшифрувати, адже вони вже не раз грали в цю гру прихованих сенсів. Драко написав єдине питання, що справді гризло його в усій цій справі, що начебто мало бути для нього зрозумілим, але не було таким, узагалі.

Любий батьку.

Припустімо, я розповів тобі, що зустрів у Гоґвортсі учня (не зовсім із нашого кола знайомих), який називає тебе бездоганним знаряддям вбивства, а мене — твоїм слабким місцем. Що б ти сказав про нього?

Невдовзі їхня родинна сова принесла відповідь.

Мій любий сину.

Я б сказав, що тобі вкрай пощастило зустріти когось, хто користується особистою довірою нашого друга й цінного союзника — Северуса Снейпа.

Драко витріщався на лист деякий час, а потім кинув його в полумʼя.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0