Розділ 6. Омана планування

Бла-бла відмова від прав бла-бла Ролінґ бла-бла права власности.

Від автора. «Наслідки» цього розділу — частина історії, а не омаке.


«Гадаєте, ваш день був химерним? Уявіть мій».


Деякі діти зачекали б, доки їхній перший похід алеєю Діаґон завершиться.

 — Мішечок з елементом 79, — промовив Гаррі й витягнув порожню руку з мокового капшучка.

Більшість дітей принаймні зачекала б, щоб отримати спершу свої чарівні палички.

 — Мішечок з окане, — важкий мішечок золота стрибнув до Гарріної долоні.

Він вийняв його, відтак вкинув назад до мокового капшучка, дістав руку, після чого засунув її знову зі словами:

 — Мішечок одиниць економічного обміну.

Цього разу рука повернулася ні з чим.

 — Віддай назад мішечок, який я щойно поклав, — і ось він знов, мішечок золота.

До рук Гаррі Джеймса Поттера-Еванса-Верреса потрапив принаймні один магічний предмет. Навіщо чекати?

 — Професорко Макґонеґел, — звернувся Гаррі до спантеличеної відьми, що простувала поруч, — можете назвати два слова невідомою мені мовою, щоб одне означало золото, а друге — щось інше, але не гроші? Лиш не пояснюйте, яке з них що значить.

 — Агава й загав, — відповіла професорка Макґонеґел. — Це іврит, інше слово означає любов.

 — Дякую, професорко. Мішечок з агава.

Нічого.

 — Мішечок із загав, — і той стрибнув до його долоні.

 — Загав — це золото? — запитав Гаррі, і професорка Макґонеґел кивнула.

Гаррі обміркував зібрані експериментальні дані. Це була лише найгрубіша попередня спроба, проте цього вистачало, щоб дійти щонайменше одного висновку:

 — А-а-а-а-а-а-а, це не має жодного сенсу!

Відьма біля нього згорда підняла брову:

 — Проблеми, містере Поттер?

 — Я щойно спростував кожнісіньку свою гіпотезу! Як його може влаштовувати «мішечок зі 115 ґалеонами», проте не «мішечок з 90 плюс 25 ґалеонами»? Він уміє лічити, але не додавати? Він розуміє іменники, проте не всі іменникові словосполучення, що означають те саме? Його творці, мабуть, не розмовляли японською, а я геть не знаю івриту, отже, капшучок не черпає ані їхніх знань, ані моїх…​ — Гаррі безпомічно махнув рукою. — Правила начебто несуперечливі, проте вони не мають жодного сенсу! Я навіть не питатиму, як капшучок розпізнає голос і розуміє природну мову, коли найкращим програмістам штучного інтелекту не вдається навчити цього найшвидші суперкомпʼютери, і це після тридцяти пʼяти років важкої праці, — Гаррі перевів дух. — То як він працює?

 — Магія, — прорекла професорка Макґонеґел.

 — Це лише слово! Навіть після того як ви мені це сказали, я не можу зробити жодного передбачення! Це однаково, що промовити «флогістон», чи «елан вітал», чи «емерджентність», чи «складність»!

Вдягнена в чорну мантію відьма врешті голосно розсміялася:

 — Проте це справді магія, містере Поттер.

Гаррі трохи поник:

 — З усією повагою, професорко Макґонеґел, я не певен, що ви розумієте, чого я тут намагаюся досягти.

 — З усією повагою, містере Поттер, я доволі певна, що не розумію. Хіба що — зважте, що це лише здогад, — хіба що ви намагаєтеся захопити світ?

 — Ні! Тобто так…​ ну, ні!

 — Гадаю, мені варто стривожитися через ваші проблеми з відповіддю на це запитання.

Гаррі похмуро згадав про Дартмутську конференцію зі штучного інтелекту 1956 року — найпершу таку наукову подію, присвячену цій темі. Саме її учасники вигадали термін «штучний інтелект». Вони окреслили головні завдання: компʼютери мають розуміти мову, навчатися та самовдосконалюватися. Ці люди цілком серйозно припускали були, що істотних успіхів у цих напрямах до снаги досягти десятьом науковцям упродовж двох місяців.

«Ні. Вище голову. Ти щойно взявся до завдання розгадати всі таємниці магії. Ти не знаєш напевно, чи справді зробити це протягом двох місяців виявиться надто складно».

 — А ви дійсно ніколи не чули, щоб інші чарівники щось таке запитували чи ставили подібні наукові досліди? — знову поцікавився Гаррі.

Це здавалося йому таким очевидним. А втім, знадобилося більш ніж двісті років після винайдення наукового методу для того, щоб бодай комусь із маґлівських вчених спало на думку систематично дослідити, які речення може розуміти чотирирічна дитина. Теоретично, вікову психолінгвістику могли заснувати ще у вісімнадцятому сторіччі, однак ніхто просто не подумав про це аж до двадцятого. Тож звинувачувати куди менший чаклунський світ у відсутності дослідів над виймальними чарами не цілком обґрунтовано.

Професорка Макґонеґел стисла губи, потім знизала плечима:

 — Я досі не впевнена, що ви маєте на увазі під словами «наукові досліди», містере Поттер. Як я вже згадувала, я бачила, як учні маґлівського роду намагалися добитися того, щоб маґлівська наука працювала в Гоґвортсі, і як люди винаходять нові чари й зілля щороку.

Гаррі заперечливо похитав головою:

 — Технологія — це зовсім не те саме, що наука. І випробовувати купу різних методів зробити щось — це не те саме, що експериментувати, щоб зрозуміти правила, — чимало людей намагалося винайти літальні апарати й випробовувало купу штук-із-крилами, проте лише брати Райти побудували аеродинамічну трубу, щоб виміряти підіймальну силу. — Ем, а як багато вихованих маґлами дітей вступає до Гоґвортсу щороку?

 — Напевно, приблизно десять?

Гаррі збився з кроку й ледь не перечепився через власну ногу:

 — Десять?

Маґлівський світ мав шість мільярдів населення, і це число зростало. Якщо ви один на мільйон, то семеро таких, як ви, є в Лондоні, ще тисяча — у Китаї. У маґлівській популяції неминуче існувала якась кількість одинадцятирічних, що вміли розв’язувати диференціальні рівняння; Гаррі знав, що він не єдиний. Він зустрічав інших вундеркіндів на математичних змаганнях. Насправді, його трощили суперники, що, мабуть, витрачали буквально весь час на розвʼязування математичних задач, які ніколи не читали наукової фантастики та які повністю вигорять ще до статевої зрілости й ніколи не досягнуть бодай чогось, адже вони відпрацьовували лише вже відомі техніки замість того, щоб вчитися мислити творчо (Гаррі ніколи не вмів програвати).

Проте…​ у чаклунському світі…​

Десять вихованих маґлами дітей на рік, і всі вони припиняли свою маґлівську освіту в одинадцять років? Професорка Макґонеґел може бути упередженою, проте вона стверджувала була, що Гоґвортс є найбільшою та найліпшою чаклунською школою у світі…​ І навчання там завершувалося в сімнадцять років.

Професорка Макґонеґел, безсумнівно, знала до останніх дрібниць, як перетворитися на кицьку. Однак, видавалося, вона буквально ніколи не чула про науковий метод. Для неї це була лише маґлівська магія. І її навіть не цікавили таємниці розуміння природної мови, що їх можуть приховувати виймальні чари.

Отже, лишалося лише дві можливості.

Можливість перша: магія така неймовірно неясна, заплутана й незрозуміла, що хоч чарівники й відьми зробили були все можливе, щоб її збагнути, вони не досягли майже (а то й узагалі) нічого й зрештою здалися. І Гаррі спіткає та ж доля.

«Або…​».

Гаррі рішуче хруснув пальцями, та спромігся лише на ледь чутне клацання замість зловісного відлуння від стін алеї Діаґон.

Можливість друга: він захопить світ.

Врешті-решт. Мабуть, не прямо відразу.

Такі речі інколи вимагали більше часу, ніж два місяці. Маґлівська наука не дісталася Місяця за тиждень після Галілео.

Однак Гаррі не міг стримати величезну посмішку, яка розтягнула його щоки так широко, що вони почали боліти.

Гаррі завжди боявся стати таким, як ті вундеркінди, що нічого не досягли за решту свого життя й лише хизувалися, наскільки попереду вони були в десять років. Втім, більшість дорослих геніїв теж нічого не досягла. Напевно, існувала принаймні тисяча не менш розумних за Айнштайна людей на кожного Айнштайна в історії. Тому що ці інші генії не натрапили на те єдине, що вкрай необхідне для досягнення величі. Вони так і не знайшли важливого завдання.

«Тепер ви мої, — подумав Гаррі про стіни алеї Діаґон, і про крамниці й товари, і про крамарів і покупців, і про всі землі й усіх людей чаклунської Британії та всього ширшого чаклунського світу, і про цілий величезний всесвіт, що його маґлівські вчені розуміли куди гірше, ніж думали. — Я, Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, іменем Науки проголошую цю територію віднині своєю».

Блискавка й грім зовсім не спромоглися сяйнути й пролунати в безхмарних небесах.

 — Чому ви посміхаєтеся? — стомлено й обережно запитала професорка Макґонеґел.

 — Мені цікаво, чи існує закляття, щоб блискавка спалахувала на тлі щоразу, як я ухвалюю зловісні рішення, — пояснив Гаррі. Він старанно запамʼятав точні слова свого зловісного рішення, щоб у майбутніх книжках з історії все було правильно записано.

 — У мене виникло чітке відчуття, що мені слід вжити якихось заходів щодо цього, — зітхнула професорка Макґонеґел.

 — Не зважайте, воно минеться. У-у, як блищить! — Гаррі тимчасово відклав думки про завоювання світу й попрямував до крамниці з відкритою вітриною, а професорка Макґонеґел пішла слідом.


Гаррі вже купив був складники зілля й казан і, е-е, ще декілька речей. Предмети, що їх варто було носити в бездонній сумці Гаррі (також відомій як суперкапшук із моки QX31 із невиявними чарами подовження, виймальними чарами й розширюваним горлечком). Розумні, виважені надбання. Він щиро не розумів, чому професорка Макґонеґел так підозріло на нього дивилася.

Прямо зараз Гаррі був у достатньо дорогій крамниці, щоб та розміщувалася на звивистій головній вулиці алеї Діаґон. Вона мала відкриту вітрину з товарами, розкладеними на похилих деревʼяних рядах. Їх охороняло лише слабке сіре сяйво й молоденька продавчиня в дуже вкороченій версії мантії, що відкривала її коліна й лікті.

Гаррі обстежував чаклунський еквівалент аптечки — «Набір цілителя для надзвичайних ситуацій плюс». Він містив: два самозатягувальні джгути; шприц із чимось схожим на рідкий вогонь, що мав суттєво сповільнювати циркуляцію крови поруч із місцем інʼєкції й водночас підтримувати її насиченість киснем протягом трьох хвилин у разі, якщо треба запобігти поширенню отрути тілом; білу тканину, що нею можна було обгорнути частину тіла й тимчасово притлумити біль. І ще невизначену кількість предметів, призначення яких Гаррі геть не міг збагнути, на кшталт ліків проти впливу дементорів, що на вигляд і запах не відрізнялися від звичайнісінького шоколаду. Чи засобу від бафлснафлів, що скидався на маленьке тремтливе яйце й супроводжувався невеличкою брошурою з ілюстрацією, як запхати його до ніздрі.

 — Безперечно, на це варто витратити пʼять ґалеонів, як гадаєте? — запитав Гаррі в професорки Макґонеґел, а молоденька продавчиня, що сновигала неподалік, жваво закивала.

Гаррі очікував був, що професорка зробить якийсь схвальний коментар щодо його завбачливости й готовности. Натомість він здобув щось, що можна було б описати хіба як лихим оком.

 — І чому ж, — дуже скептично поцікавилася професорка Макґонеґел, — ви очікуєте, що вам знадобиться набір цілителя, юначе?

(Після прикрої пригоди в крамниці зіллєваріння вона намагалася більше не звертатися до нього «містере Поттер», коли хтось був поруч.)

Гаррі відкрив і закрив рота:

 — Я не очікую, що він мені знадобиться! Це на всяк випадок!

 — На який випадок?

 — Ви вважаєте, — Гарріні очі розширилися, — що я планую щось небезпечне й тому хочу купити аптечку?

Сповнений непохитної підозри й іронічної недовіри погляд був йому відповіддю.

 — Сили небесні! — вигукнув Гаррі (цей вираз він почув від божевільного вченого Дока Брауна з «Назад у майбутнє»). — Невже ви це підозрювали, коли я купив зілля пірʼячкового падіння, зяброрості та пляшку пігулок їжі й води?

 — Так.

Гаррі вражено похитав головою:

 — Це ж який такий план, по-вашому, я тут готую?

 — Не знаю, — похмуро відрізала професорка Макґонеґел, — проте завершується він або доставленням тонни срібла до «Ґрінґотсу», або світовим пануванням.

 — Світове панування — як недоладно звучить. Я волію називати це світовою оптимізацією.

Цей веселий жарт чомусь не заспокоїв відьму, що обдарувала його поглядом фатуму.

 — Ого, — вихопилося в Гаррі, коли він зрозумів, що та говорила серйозно. — Ви й справді так гадаєте. Ви навсправжки гадаєте, що я планую щось небезпечне.

 — Так.

 — Ніби це єдина причина, з якої хтось може купити аптечку? Не зрозумійте мене неправильно, професорко Макґонеґел, проте що це за скажені діти, з якими ви звикли мати справу?

 — Ґрифіндорці, — процідила професорка Макґонеґел, вклавши в це слово тягар гіркоти й відчаю, що падав вічним прокляттям на весь дитячий ентузіазм і піднесений настрій.

 — Заступнице директора професорко Мінерво Макґонеґел, — виголосив Гаррі, суворо взявши руки в боки. — Я не маю наміру потрапити до Ґрифіндору…​

Тут заступниця директора вставила щось про те, що як він опиниться в Ґрифіндорі, то вона вигадає, як убити капелюха. Цю дивну заувагу Гаррі не прокоментував, однак продавчиня раптом закашлялася.

 — Я збираюся до Рейвенклову. І якщо ви таки вважаєте, що я планую щось небезпечне, то, чесно, ви не розумієте мене взагалі. Я не люблю небезпеки, небезпека — це страшно. Я просто поводжуся розсудливо. Я обережний. Я готуюся до непередбачених обставин. Як мої батьки співали мені:

Будь готовим!

Пісня скаута така.

Будь готовим!

Доки йдеш ти крізь життя.

Не нервуй, про страх забудь --

Готовим будь!

(Власне, батьки співали йому лише ці рядки з пісні Тома Лерера, і Гаррі перебував у блаженному невіданні щодо решти.)

Професорка Макґонеґел дещо розслабилася — хоча переважно завдяки словам Гаррі про те, що він збирається до Рейвенклову.

 — І до яких обставин, на вашу думку, вас може підготувати ця аптечка, юначе?

 — Одну з моїх однокласниць кусає жахливий монстр, я шалено риюся в моковому капшучку в пошуках чогось, що може їй допомогти, вона сумно дивиться на мене й питає з останнім подихом: «Чому ти не був готовим?». А тоді помирає, і коли її очі заплющуються, я вже знаю, що вона ніколи мені не пробачить…​

Гаррі почув, як продавчиня важко вхопила повітря, глянув на неї й побачив, як та витріщається на нього, сильно зціпивши губи. Потім молода дівчина розвернулася й швидко зникла в глибині приміщення.

«Що?..».

Професорка Макґонеґел нахилилася, лагідно, проте твердо взяла Гаррі за руку, витягла його з головної вулиці алеї Діаґон і вивела до брукованого брудними цеглинами провулка між двома крамницями, що завершувався глухим кутом — стіною суцільного чорного бруду.

Висока відьма спрямувала паличку в бік головної вулиці:

 — Квієтус.

Екран тиші огорнув їх, приховавши весь вуличний шум.

«Що я зробив не так…​».

Професорка Макґонеґел повернулася й огледіла Гаррі. Вона не мала типового для дорослих виразу «ти вчинив зле», проте її обличчя було спокійним, контрольованим:

 — Ви маєте памʼятати, містере Поттер, що в цій країні всього лише десять років тому точилася війна. Кожен когось втратив, тож не варто легковажно розмовляти про друзів, що помирають на ваших руках.

 — Я…​ я не хотів…​ — розуміння каменем навалилося на надзвичайно яскраву уяву Гаррі. Він змальовував чийсь останній подих…​ а тоді продавчиня втекла…​ війна закінчилася була десять років тому, тож дівчина мала щонайбільше вісім чи девʼять років, коли, коли…​ — Мені прикро, я не хотів…​ — Гаррі стало дуже соромно, він відвернувся, щоб втекти від погляду старшої відьми, проте на заваді стояла стіна бруду, а він ще не мав палички. — Мені прикро, мені прикро, мені прикро!

Позад себе він почув тяжке зітхання.

 — Я знаю, містере Поттер.

Гаррі наважився озирнутися. Тепер професорка Макґонеґел мала просто сумний вигляд.

 — Мені прикро, — повторив Гаррі, почуваючись препаскудно. — Чи трапилося щось таке з…​ — і тоді він стулив губи й накрив рота рукою про всяк випадок.

Обличчя старшої відьми посумнішало ще більше:

 — Ви маєте навчитися думати перед тим, як щось казати, містере Поттер, інакше у вашому житті буде небагато друзів. Така доля спіткала багатьох рейвенкловців, проте, сподіваюся, омине вас.

Гаррі хотів утекти. Він хотів витягнути чарівну паличку й стерти весь епізод із памʼяті професорки Макґонеґел, знову бути з нею зовні крамниці, зробити, щоб цього не сталося…​

 — Проте відповім на ваше питання, містере Поттер: ні, нічого такого зі мною ніколи не траплялося. Звісно, мені доводилося бачити останній подих друзів, один раз чи сім. Проте ніхто з них ніколи не проклинав мене перед смертю, і я ніколи не думала, що вони мені не пробачать. Чому ви сказали таке, містере Поттер? Чому ви навіть подумали про таке?

 — Я…​ я…​ я…​ — Гаррі ковтнув слину. — Я просто завжди намагаюся уявити найжахливіше, що може відбутися.

А ще, мабуть, він частково жартував, проте радше відкусив би собі язика, ніж зізнався тепер у цьому.

 — Що? — здивувалася професорка Макґонеґел. — Але навіщо?

 — Щоб запобігти цьому!

 — Містере Поттер…​

Голос старшої відьми стих. Вона зітхнула й присіла поруч.

 — Містере Поттер, — звернулася вона, цього разу лагідно, — це не ваша відповідальність: піклуватися про учнів Гоґвортсу. А моя. Я не дозволю чомусь поганому трапитися з вами чи з будь-ким іншим. Гоґвортс — це найбезпечніше місце для магічних дітей у всьому чаклунському світі, і мадам Помфрі має повністю оснащений цілительський кабінет. Вам узагалі не знадобиться аптечка, тим паче за пʼять ґалеонів.

 — Але ж може знадобитися! — вибухнув Гаррі. — Ніде не існує цілковитої безпеки! Що як у моїх батьків трапиться серцевий напад чи вони стануть жертвами нещасного випадку, коли я приїду додому на Різдво? Мадам Помфрі поруч там не опиниться, мені знадобиться власний набір цілителя…​

 — Що, заради Мерліна…​ — професорка Макґонеґел підвелася й подивилася на Гаррі поглядом, що розривався між роздратуванням і турботою. — Не треба думати про такі жахливі речі, містере Поттер!

Обличчя Гаррі спотворила гірка злість, коли він це почув:

 — Авжеж, треба! Якщо не думати, можна не лише постраждати самому, а й завдати шкоди іншим!

Професорка Макґонеґел відкрила й закрила рота, замислено потерши перенісся:

 — Містере Поттер…​ Якби я запропонувала вислухати вас…​ чи забажали б ви мені щось розповісти?

 — Про що?

 — Про те, чому ви переконані, що завжди мусите пильнувати, щоб уникнути чогось жахливого.

Гаррі здивовано витріщився на неї. Це ж очевидна аксіома.

 — Ну…​ — повільно почав він, намагаючись навести лад у голові. Як розтлумачити це відьмі-професорці, що не знає навіть основ? — Маґлівські дослідники зʼясували, що люди завжди занадто оптимістичні щодо дійсности. Наприклад, вважають, що на щось їм знадобиться два дні, а витрачають десять, чи впевнені, що їм вистачить двох місяців, а виходить тридцять пʼять років. В одному досліді студентів просили назвати, за який час вони завершать домашнє завдання з 50%, 75% і 99% впевненістю; впоралося за цей час лише 13%, 19% і 45% осіб. І дослідники зʼясували причину: коли одну групу запитали про найкращі можливі строки, якщо все мине якомога краще, а іншу — про середні, якщо все станеться як зазвичай, то отримали статистично однакові результати. Розумієте, якщо ви поцікавитеся в людини, чого та очікує за стандартних умов, вона змоделює кожен етап з огляду на найвищу ймовірність того, що все піде за планом, без сюрпризів. Проте насправді — беручи до уваги, що більш як половина студентів не впоралася за запланований з 99% впевненістю термін — насправді результати зазвичай трохи гірші, ніж найгірший сценарій. Це називається оманою планування, і найкращий метод протидіяти їй — подумати, скільки часу ви витратили востаннє, коли робили те ж саме. Це називається поглядом ззовні замість погляду зсередини. Та коли ви беретеся до чогось нового й не маєте такої змоги, варто просто бути дуже-дуже-дуже песимістичним. Таким песимістичним, щоб зрештою дійсність виявлялася кращою за ваші очікування — приблизно так само часто й настільки ж, як коли дійсність виявлялася гіршою. Взагалі, дуже складно бути достатньо песимістичним, щоб мати бодай шанс недооцінити реальність. Наприклад, коли я намагався бути похмурим і уявив, що одну з моїх однокласниць укусять, в житті ж виявиться, що вцілілі смертежери нападуть на школу, щоб дістатися до мене. Добре хоч…​

 — Годі, — обірвала його професорка Макґонеґел.

Гаррі замовк. Він лише збирався був додати, що принаймні вони знали, що Темний Лорд не нападе, адже він мертвий.

 — Мабуть, я недостатньо чітко висловилася, — голос відьми з виразним шотландським акцентом залунав ще обережніше. — Чи траплялося щось із вами особисто, що налякало вас, містере Поттер?

 — Мій особистий досвід є лише випадком із життя, — пояснив Гаррі. — Він не має тієї ж ваги, що й повторена незалежними дослідниками рецензована стаття в науковому журналі про контрольоване дослідження з випадковим поділом на групи, багатьма піддослідними, високим впливом досліджуваних явищ і статистичною значущістю.

Професорка Макґонеґел стиснула пальцями перенісся, вдихнула й видихнула:

 — Я все ж хотіла б про це почути.

 — Ем…​ — Гаррі набрав повітря. — У нашому районі зʼявилися грабіжники, а мати попрохала мене повернути каструлю, яку вона позичила була в сусідки за два квартали. Я відповів, що не хочу йти, адже мене можуть пограбувати, та вона заперечила: «Гаррі, не кажи такого!». Ніби гадала, що через це так і станеться, а якщо я не говоритиму про таке, то буду в безпеці. Я намагався пояснити, чому мене це не заспокоює, але вона однаково змусила мене віднести каструлю. Я був замалим, щоб знати, наскільки статистично малоймовірно, що злодій вибере своєю ціллю мене, проте вже цілком дорослим, щоб усвідомлювати: не думати про щось недостатньо, щоб цього не трапилося. Тому я був по-справжньому наляканим.

 — Це все? — запитала професорка Макґонеґел після павзи, коли стало очевидно, що Гаррі завершив розповідь. — Нічого іншого з вами не траплялося?

 — Я знаю, що це не вражає, — захищався Гаррі. — Проте це було одним із вирішальних моментів у житті, розумієте? Тобто я знав, що не думати про щось недостатньо, щоб цього не здійснилося, я знав це, але бачив, що мама насправді так вважала, — Гаррі замовк, намагаючись опанувати злість, що знову почала наростати, коли він про це згадував. — Вона не слухала. Я намагався пояснити їй, я благав, щоб вона не відправляла мене, а вона віджартовувалася. Усі мої слова вона сприймала за якийсь великий жарт…​ — Гаррі знову приборкав темну лють. — Ось тоді я зрозумів, що всі, хто має мене захищати, насправді божевільні, що вони не дослу́хаються до мене, хай як їх благати, і що я ніколи не зможу на них покластися, щоб зробити щось як слід. Іноді добрих намірів недостатньо, іноді треба бути нормальним.

Запанувала довга тиша.

Гаррі використав цей час, щоб, глибоко дихаючи, заспокоїтися. Злитися безґлуздо. Злитися безґлуздо. Усі батьки такі, жоден дорослий не опуститься настільки низько, щоб поставити себе на рівень дитини й вислухати її. Його генетичні батьки були б такими самими. Здоровий ґлузд — крихітний вогник у пітьмі, неосяжно малий і рідкісний виняток у загальному правилі божевілля. Тому злитися безґлуздо.

Гаррі не подобався собі, коли злився.

 — Дякую, що поділилися цим, містере Поттер, — мовила професорка Макґонеґел по деякому часі. Вона мала відсторонений вираз обличчя (майже такий самий, як у Гаррі, коли той експериментував із капшучком; якби він тільки подивився був на себе в дзеркало, щоб зрозуміти це). — Мені треба подумати про це.

Вона повернулася в бік рогу алеї й підняла паличку…​

 — Ем, — озвався Гаррі, — тепер ми можемо піти й купити набір цілителя?

Відьма зупинилася й пильно поглянула на нього:

 — А якщо я відмовлю, позаяк він надто дорогий і не потрібний вам, що тоді?

Гаррі гірко скривився:

 — Саме те, що ви думаєте, професорко Макґонеґел. Саме те, що ви думаєте. Я зроблю висновок, що ви чергова божевільна доросла, з якою неможливо розмовляти, і почну планувати, як попри все роздобути набір цілителя.

 — Я ваша опікунка протягом цієї поїздки, — зауважила професорка Макґонеґел злегка погрозливо. — Я не дозволю вам попихати мною.

 — Розумію, — Гаррі приховав образу в голосі й не промовив більше нічого з того, що мав на гадці. Професорка Макґонеґел порадила думати, перш ніж щось казати. Може, він і не згадає про це завтра, але бодай на пʼять хвилин його вистачить.

Паличка в руці відьми описала невелике коло, і шум алеї Діаґон повернувся:

 — Добре, юначе. Ходімо й купимо той набір цілителя.

У Гаррі аж щелепа відвисла від подиву. Він поквапився за нею, ледь не спотикаючись від раптового поспіху.


Крамниця не змінилася після їхнього попереднього відвідування, зрозумілі й незрозумілі предмети досі лежали на похилій деревʼяній вітрині, сіре сяйво все ще захищало їх, а продавчиня повернулася на своє старе місце. Вона здивовано поглянула на них.

 — Перепрошую, — сказала дівчина, коли вони наблизилися.

 — Пробачте за…​ — майже одночасно почав Гаррі.

Вони запнулися й подивилися одне на одного, і продавчиня коротко засміялася.

 — Я не хотіла, щоб ви мали неприємності з професоркою Макґонеґел, — промовила дівчина й по-змовницьки стишила голос. — Сподіваюся, вона не надто жахливо з вами обійшлася.

 — Делло! — обурилася професорка Макґонеґел.

 — Мішечок золота, — наказав Гаррі своєму капшучкові й, відлічуючи пʼять ґалеонів, знову поглянув на продавчиню. — Не хвилюйтеся, я розумію, що вона сварить мене лише тому, що любить.

Доки професорка Макґонеґел бубоніла про щось неважливе, Гаррі заплатив пʼять ґалеонів:

 — Один «Набір цілителя для надзвичайних ситуацій плюс», будь ласка.

Взагалі, дивитися, як розширюване горлечко ковтає аптечку розміром із портфель, було доволі тривожно. Гаррі мимохіть задумався, що трапиться, якщо він спробує забратися до мокового капшучка сам, адже дістати щось звідтіля в змозі лише людина, що поклала це туди.

Коли капшучок…​ доїв…​ його важко виборене придбання, Гаррі міг присягнутися, що почув тиху відрижку. Це мало бути зачакловано навмисно. Альтернативні гіпотези здавалися надто жахливими, щоб їх розглядати…​ Власне, Гаррі не міг навіть думати про альтернативні гіпотези.

Знову вийшовши на алею Діаґон, він зиркнув на професорку:

 — Куди далі?

Та вказала на крамницю, яку замість цегли й фарби було зроблено наче з плоті й шерсти.

 — У Гоґвортсі дозволено тримати маленьких тварин. Наприклад, ви можете купити сову, щоб надсилати листи…​

 — А можу я заплатити кнат чи скільки там і орендувати сову, коли треба надіслати листа?

 — Так, — відповіла професорка Макґонеґел.

 — Тоді, гадаю, рішуче ні.

Професорка Макґонеґел кивнула, ніби викреслила пункт зі списку:

 — Можу я дізнатися чому?

 — Я вже мав якось камінь за домашнього улюбленця. Він помер.

 — Ви вважаєте, що не здатні доглядати за хатньою твариною?

 — Я міг би, — заперечив Гаррі, — проте тоді я б увесь день одержимо пригадував, чи погодував її, чи вона повільно помирає з голоду у своїй клітці й усе думає, де ж її господар і чому немає їжі.

 — Бідолашна сова, — мʼяко мовила старша відьма. — Ось так покинута. Мені цікаво, що б вона робила.

 — Ну, припускаю, вона б геть зголодніла й заходилася кігтями продирати собі шлях, намагаючись вирватись із клітки чи коробки, чи що там у неї, хоча, ймовірно, їй би це не вдалося…​ — Гаррі раптом зупинився.

Голос відьми й далі линув мʼяко:

 — А що спіткало б її потім?

 — Перепрошую, — Гаррі потягнувся, щоб взяти руку професорки Макґонеґел, і чемно, проте твердо вивів її до чергового провулка — після ухиляння від такої кількости доброзичливців цей процес уже став майже непомітною рутиною. — Будь ласка, застосуйте те закляття тиші.

 — Квієтус.

Гаррін голос тремтів:

 — Ця сова не уособлює мене, мої батьки ніколи не зачиняли мене в комірчині й не залишали голодувати. Я не маю страху самотности, і мені не подобається напрям ваших думок, професорко Макґонеґел!

Відьма серйозно подивилася на нього вниз:

 — І що ж це за думки такі, містере Поттер?

 — Ви гадаєте, що зі мною, — Гаррі складно було це вимовити, — зі мною жорстоко поводилися?

 — То поводилися?

 — Ні! — закричав Гаррі. — Ні, ніколи! Ви гадаєте, що я дурень? Я знаю, що таке жорстоке поводження з дітьми, я знаю про недоречні доторки й таке інше. Якби щось таке трапилося, я б зателефонував до поліції! І доповів би директорові! І знайшов би телефон соціальних служб у довіднику! І сказав би дідусеві з бабусею! І місіс Фіґ! Мої батьки ніколи нічого такого не робили, взагалі ніколи-ніколи! Як ви смієте на таке натякати!

Стара відьма дивилася на нього твердо:

 — Це мій обовʼязок як заступниці директора — розслідувати можливі ознаки жорстокого поводження з дітьми, що перебувають під моєю опікою.

Злість Гаррі неконтрольовано здіймалася до щирої чорної люті.

 — Ніколи не смійте навіть видихнути бодай слово цих, цих інсинуацій будь-кому іншому! Нікому, чуєте мене, Макґонеґел? Подібні звинувачення можуть знищувати людей і руйнувати родини, навіть якщо батьки цілковито невинні! Я читав про таке в газетах! — голос Гаррі зривався на високий крик. — Система не знає, як зупинитися, вона не вірить ані батькам, ані дітям, коли ті стверджують, що нічого не було! Не смійте загрожувати таким моїй родині! Я не дозволю вам знищити мій дім!

 — Гаррі, — лагідно сказала старша відьма й потягнулася до нього…​

Той відступив на крок і відкинув її руку своєю. Макґонеґел заклякла, потім забрала руку й відступила на крок назад:

 — Гаррі, усе гаразд. Я вірю вам.

 — Вірите? — прошипів Гаррі. У його крові досі вирувала лють. — Чи просто вичікуєте нагоди відійти й заповнити папери?

 — Гаррі, я бачила ваш дім. Бачила вас із батьками. Вони люблять вас. Ви любите їх. Я вірю вашим словам, що батьки ніколи з вами жорстоко не поводилися. Проте я мусила запитати, адже тут коїться щось дивне.

Гаррі холодно на неї витріщався:

 — Що, наприклад?

 — Гаррі, за час моєї роботи в Гоґвортсі я бачила багатьох дітей, що з ними жорстоко поводилися, якби ви знали скількох, це розбило б вам серце. І коли ви щасливий, то не схожі на них, анітрохи. Ви усміхаєтеся незнайомцям, обіймаєте людей, не здригаєтеся, коли я кладу вам руку на плече. Проте інколи — лише інколи — ваші слова чи вчинки дуже нагадують…​ когось, хто провів свої перші одинадцять років замкненим у льосі. А не з люблячою родиною, що її я бачила, — професорка Макґонеґел нахилила голову, на її обличчі знову зʼявився спантеличений вираз.

Гаррі вислухав це й поринув у роздуми. Чорна лють почала згасати, щойно він усвідомив, що його слухають із повагою та що його родині нічого не загрожує.

 — І як ви пояснюєте свої спостереження, професорко Макґонеґел?

 — Не знаю. Проте, можливо, з вами трапилося щось, чого ви не памʼятаєте.

Лють знову охопила Гаррі. Це надто скидалося на те, що він читав був у газетах про розбиті родини.

 — Витіснені спогади — це лише купа псевдонауки! Люди не витісняють травматичних спогадів, а памʼятають їх надто добре до кінця свого життя!

 — Ні, містере Поттер. Існує таке закляття, «Забуттятус».

Гаррі завмер на місці:

 — Закляття, що стирає памʼять?

Старша відьма кивнула:

 — Проте не всі наслідки пережитого, якщо ви розумієте, про що я.

Спину Гаррі пробрали дрижаки. Цю гіпотезу…​ не можна було легко спростувати.

 — Але мої батьки не могли такого зробити!

 — Не могли, — погодилася професорка Макґонеґел. — Знадобився б хтось із чаклунського світу. Боюся…​ немає способу дізнатися напевне.

 — Професорко Макґонеґел, — у Гаррі знову прокинулися навички раціоналіста, — наскільки ви впевнені у своїх спостереженнях і які можливі альтернативні пояснення?

Відьма розкрила долоні, ніби демонструючи, що ті порожні:

 — Впевнена? Я ні в чому не впевнена, містере Поттер. За все своє життя я ніколи не зустрічала нікого, хто був би схожим на вас. Інколи здається, що вам не одинадцять років чи що ви взагалі не людина.

Брови Гаррі здійнялися до неба.

 — Перепрошую! — хутко виправилася професорка Макґонеґел. — Мені дуже прикро, містере Поттер. Я намагалася донести свою думку й, боюся, вихопилося не те, що я мала на увазі…​

 — Навпаки, професорко Макґонеґел, — повільно сказав Гаррі й посміхнувся. — Я вважаю це справжнім компліментом. Ви ж не заперечуватимете, якщо я запропоную альтернативне пояснення?

 — Запропонуйте, будь ласка.

 — Діти не мають бути значно розумнішими за своїх батьків. Чи, можливо, значно розсудливішими. Мій батько, мабуть, міг би перехитрити мене, якби він, знаєте, насправді намагався, а не використовував свій дорослий інтелект переважно для вигадування нових причин не змінювати своєї думки, — Гаррі замовк. — Я надто розумний, професорко. Мені ні́чого сказати звичайним дітям. Дорослі не поважають мене достатньо, щоб по-справжньому розмовляти зі мною. І, якщо щиро, навіть якби розмовляли, то навряд чи б могли зрівнятися з Річардом Фейнманом, тож я краще почитаю натомість щось із написаного Річардом Фейнманом. Я ізольований, професорко Макґонеґел. Я був ізольованим протягом усього свого життя. Можливо, це має деякі наслідки, подібні до тих, що до них призводять роки утримання в замкнутому льосі. Я надто розумний, щоб дивитися на батьків знизу, як це годиться дітям. Мої батьки люблять мене, проте не вважають за потрібне дослухатися до розуму, й інколи в мене виникає відчуття, ніби це вони діти — неслухняні діти, що мають цілковиту владу над усім моїм існуванням. Я намагаюся не надто розчаровуватися через це, однак також намагаюся бути чесним із собою, тому так: я розчарований. А ще маю проблеми з керуванням гнівом, проте працюю над цим. Ось і все.

 — Ось і все?

Гаррі впевнено кивнув:

 — Ось і все. Безперечно, професорко Макґонеґел, навіть у чаклунській Британії звичайне пояснення варто розглянути?


Вечоріло, сонце знижувалося в літньому небі, а покупці почали зникати з вулиць. Деякі крамниці вже не працювали; Гаррі й професорка Макґонеґел ледве встигли купити підручники у «Флоріш і Блотс», доки книгарня не зачинилася. Невеличкий переполох зчинився, коли Гаррі кинувся був навпростець, побачивши слово «Числомагія», та дізнався, що в підручниках для сьомого класу не було нічого математично складнішого за тригонометрію.

Саме тоді, втім, його думки снували далеко від мрій про легкодоступні плоди досліджень.

Зараз вони вдвох виходили з крамниці Олівандера, і Гаррі витріщався на свою чарівну паличку. Він махнув був нею, сипонувши різнобарвними іскрами, що не мало б стати аж таким особливим шоком після всього побаченого, проте чомусь…​

«Я володію магією».

«Я. Тобто я особисто. Я магічний. Я — чарівник».

Він відчув був, як магія потекла його рукою, і тієї ж миті усвідомив, що завжди мав це відчуття, що володів ним усе життя. Це не було зором, чи слухом, чи нюхом, чи смаком, чи дотиком, а лише магією. Це наче мати очі, проте постійно тримати їх заплющеними, навіть не розуміючи, що навколо темрява; аж якось одного дня розклепити повіки й побачити світ. Цей шок пронизав його, доторкнувся до частин його самого, пробудив їх і зник за секунди; залишилося лише певне знання, що він тепер чарівник і завжди ним був, ба більше — у якийсь дивний спосіб завжди про це знав.

І…​

«Дивне тут те, що вам судилася паличка, рідна сестра якої…​ авжеж, її сестра позначила вас цим шрамом».

Це не могло бути збігом. У цій крамниці зберігалися тисячі паличок. Ну гаразд, це могло бути всього-навсього збігом: у світі шість мільярдів людей, збіги один на тисячу трапляються щодня. Проте теорема Баєса стверджує, що будь-якій розумній гіпотезі, згідно з якою ймовірність для Гаррі отримати сестру палички Темного Лорда є більшою за одну на тисячу, варто віддавати перевагу.

«От чудасія», — тільки й зауважила була недбало професорка Макґонеґел.

Це ошелешило Гаррі цілковитою, нездоланною відсутністю цікавости в чарівників і відьом. У жодному мислимому світі він не видав би просто «гм» і не вийшов би з крамниці, бодай не спробувавши знайти якусь гіпотезу, яка пояснювала б, що тут коїться.

Його лівиця піднялася й торкнулася шраму.

«Що…​ саме…​».

 — Ви тепер справжній чарівник, — сказала професорка Макґонеґел. — Вітаю.

Гаррі кивнув.

 — І що ви думаєте про чаклунський світ? — запитала вона.

 — Він дивний, — відповів Гаррі. — Я мав би думати про всю побачену магію…​ Все, що, як я тепер знаю, є можливим, і все, що, як я тепер знаю, є брехнею, і про всю роботу, яка на мене чекає, щоб зрозуміти світ. А натомість відволікаюся на відносно буденні речі, як-от, — він стишив голос, — на всю цю історію з Хлопчиком-Що-Вижив, — поблизу, здавалося, нікого не було, проте не варто спокушати долю.

Професорка Макґонеґел гмикнула:

 — Справді? І не кажіть.

 — Так, — кивнув Гаррі. — Це просто…​ дивно. Дізнатися, що ти був частиною якоїсь величної історії, мав завдання перемогти великого й жахливого Темного Лорда — і що це вже зроблено. Завершено. Цілковито позаду. Наче ти Фродо Торбин, який виявив, що батьки віднесли його однорічного до Судної Гори й дали кинути персня, але не може цього навіть пригадати.

Усмішка професорки Макґонеґел стала якоюсь приклеєною.

 — Знаєте, якби я був кимось іншим — взагалі будь-ким іншим, — я б, мабуть, дуже непокоївся, як гідно жити після такого початку. «Божечки, Гаррі, що ти зробив, відколи переміг Темного Лорда? Власна книгарня? Це чудово! До речі, а ти знав, що я назвав дитину на твою честь?». Та сподіваюся, це не буде проблемою, — Гаррі зітхнув. — А втім…​ Цього майже достатньо, щоб забажати існування якихось незавершених завдань цього походу, щоб мати можливість сказати, мовляв, знаєте, я справді якось брав участь.

 — О? — мовила професорка Макґонеґел дивним тоном. — Є якісь ідеї?

 — Ну, наприклад, ви згадували, що моїх батьків зрадили. Хто їх зрадив?

 — Сіріус Блек, — відьма майже прошипіла це імʼя. — Він в Азкабані, чаклунській вʼязниці.

 — Наскільки ймовірно, що Сіріус Блек втече звідтіля, а мені доведеться вистежити його й перемогти в якійсь захопливій дуелі? Чи ще краще: оголосити величезну нагороду за його голову й переховуватися в Австралії, доки чекатиму на результати?

Професорка Макґонеґел кліпнула. Двічі.

 — Навряд чи. Ніхто ще ніколи не тікав з Азкабану, і я сумніваюся, що він виявиться першим.

Гаррі дещо скептично поставився до фрази «ніхто ніколи не втікав з Азкабану». Проте, можливо, магія таки давала змогу досягти майже 100% досконалої вʼязниці, особливо якщо ви маєте чарівну паличку, а арештанти — ні. Найкращий спосіб вибратися звідти — ніколи туди не потрапляти.

 — Що ж. Ніби ні до чого присікатися, — він зітхнув, потерши рукою голову. — А може, насправді Темний Лорд не загинув тієї ночі. Не повністю. Його дух витає й шепоче людям у кошмарах, що просочуються в реальність, шукає шлях назад до земель, що їх він заприсягнувся знищити, і тепер, як віщує давнє пророцтво, він і я не маємо вибору, крім смертельної дуелі, у якій переможець втратить усе, а переможений — досягне тріумфу…​

Професорка Макґонеґел завертіла головою, кидаючи увсебіч очима, ніби перевіряючи, чи не слухає їх хтось.

 — Я жартую, професорко, — дещо роздратовано сказав Гаррі. І чого вона завжди сприймає все так серйозно…​

Жахливе передчуття повільно зароджувалося в районі живота Гаррі.

Професорка Макґонеґел спокійно подивилася на Гаррі. Дуже, дуже спокійно. Вона зробила усмішку:

 — Звісно, містере Поттер.

«От лайно».

Якби Гаррі мав формалізувати умовивід, який оце саме сяйнув у його голові, то вийшло б щось на кшталт: «Порівняймо ймовірність того, що щойно побачена поведінка професорки Макґонеґел є результатом старанного самоконтролю, і розподіл імовірностей усіх її можливих дій, що були б природною реакцією на мій поганий жарт. Результат: ця поведінка є істотним свідченням того, що вона щось приховує».

Натомість він подумав: «От лайно».

Гаррі теж озирнувся, щоб перевірити вулицю. Ні, нікого поблизу.

 — Він не помер, чи не так? — видихнув Гаррі.

 — Містере Поттер…​

 — Темний Лорд живий. Звісно, він живий. Навіть мріяти, що це не так, було виявом цілковитого оптимізму. Я, певно, з ґлузду зʼїхав, не уявляю, про що я думав. Лише через те, що хтось сказав, що його тіло згоріло до цурки, не уявляю, чому я вирішив, що він помер. Вочевидь, мені ще багато чого треба навчитися в мистецтві належного песимізму.

 — Містере Поттер…​

 — Скажіть хоча б, що не існує жодного пророцтва…​

Професорка Макґонеґел досі утримувала цю сліпучу нерухому усмішку.

 — О, та ви просто знущаєтеся!

 — Містере Поттер, не треба вигадувати причини для занепокоєння…​

 — Ви справді кажете мені це? Уявіть мою реакцію пізніше, коли я дізнаюся, що насправді було через що непокоїтися.

Її нерухома усмішка похитнулася.

 — Мені треба досліджувати цілий магічний світ, — Гарріні плечі поникли. — Я не маю часу на це.

Вони обоє замовкли, коли на вулиці вигулькнув чоловік у жовтогарячій мантії, що розвіювалася, і повільно оминув їх; очі професорки Макґонеґел ненавʼязливо стежили за ним. Рот Гаррі рухався, доки він кусав губу, і якби хтось поглянув зблизька, то помітив би, що вже показалася дрібна цятка крови.

Коли чоловік у жовтогарячій мантії відійшов досить далеко, Гаррі знову заговорив, стишивши свій голос до леть чутного бурмотіння:

 — Ви збираєтеся розповісти мені правду, професорко Макґонеґел? І навіть не марнуйте часу на спроби відкараскатися, я не дурень.

 — Вам одинадцять років, містере Поттер! — різко прошепотіла вона.

 — А отже, я недолюдина. Вибачте…​ Я на мить забув.

 — Це страшні й важливі справи! Вони таємні, містере Поттер! Це катастрофа, що вам, ще дитині, відомо навіть стільки! Не кажіть про це ніко́му, ви розумієте? Геть ніко́му!

Як це інколи траплялося, коли Гаррі ставав достатньо злим, його кров холонула замість того, щоб кипіти, і жахлива темна ясність охоплювала його розум, окреслювала можливі тактики й оцінювала їхні наслідки з непохитним реалізмом.

«Зазнач, що ти маєш право знати: невдача. З погляду Макґонеґел, одинадцятирічні діти не мають права щось знати».

«Скажи, що більше не дружитимеш з нею: невдача. Вона недостатньо цінує вашу дружбу».

«Зауваж, що тобі загрожуватиме небезпека, якщо ти не знатимеш: невдача. Усе вже розплановано з огляду на твою необізнаність. Певні незручності зміни планів видаватимуться куди неприємнішими за лише непевні перспективи того, що ти можеш постраждати».

«Заклики до справедливости чи розумні доводи зазнають невдачі. Мусиш знайти або щось, що маєш ти й потребує вона, або щось, що ти здатен зробити, а вона цього боїться…​».

«О».

 — Ну що ж, професорко, — почав Гаррі тихим крижаним тоном, — здається, я маю щось, що вам потрібно. Ви можете, якщо хочете, розповісти мені правду, усю правду, і за це я зберігатиму ваші таємниці. Чи спробувати залишити мене в невіданні й зробити своїм пішаком. У цьому разі я нічого вам не винен.

Макґонеґел різко зупинилася посеред вулиці. Її очі палали, а голос перетворився на відверте шипіння:

 — Як ви смієте!

 — Як ви смієте! — прошепотів він у відповідь.

 — Ви шантажуватимете мене?

Гаррі скривив губи:

 — Я пропоную вам послугу. Я даю вам шанс захистити ваш дорогоцінний секрет. У разі відмови я матиму всі підстави розпитувати про це деінде — не на зло вам, а тому що я мушу знати! Облиште цей безґлуздий гнів на дитину, яка, на вашу думку, повинна слухатися вас, і ви зрозумієте, що будь-який нормальний дорослий зробив би те саме! Станьте на моє місце! Як би ви почувалися, якби це були ВИ?

Гаррі дивився на Макґонеґел, чув її важке дихання. Він вирішив, що час послабити тиск, дати їй перетравити все.

 — Не обовʼязково вирішувати прямо зараз, — сказав Гаррі нормальнішим тоном. — Я зрозумію, якщо вам знадобиться час, щоб обдумати мою пропозицію…​ Проте попереджаю про одне, — його голос похолоднішав. — Не варто використовувати це закляття, «Забуттятус», на мені. Деякий час назад я вигадав сигнал, що його вже встиг надіслати собі. Якщо я отримаю сигнал і не памʼятатиму, як його надсилав…​ — Гаррі значуще замовк.

Обличчя Макґонеґел весь час змінювало вирази:

 — Я…​ навіть не думала застосовувати на вас «Забуттятус», містере Поттер…​ Проте навіщо ви вигадали такий сигнал, якщо не знали про…​

 — Виникла ідея, коли читав маґлівську науково-фантастичну книжку, і подумав собі: «Про всяк випадок»…​ І ні, я не відкрию вам, що це за сигнал, я не йолоп.

 — Я не збиралася питати, — Макґонеґел зовсім знітилася, набувши раптом дуже старого й втомленого вигляду. — Це був важкий день, містере Поттер. Чи можемо ми купити вам валізу й відправити вас додому? Я вірю, що ви не розмовлятимете ні з ким про цю справу, доки я всього не обміркую. Зауважте, що, крім нас, лише дві людини в усьому світі знає про це: директор Албус Дамблдор і професор Северус Снейп.

Отже, нова інформація. Це пропозиція миру. Гаррі кивнув на знак згоди, повернув голову й попрямував далі, а його кров почала нагріватися до нормального стану.

 — Отже, тепер я маю винайти спосіб убити безсмертного темного чарівника, — підбив він підсумки й сумовито зітхнув. — Як же прикро, що ви не повідомили були про це перед тим, як вирушити на покупи.


Крамницю валіз було обставлено найрозкішніше з тих, що Гаррі колись бачив. Ошатні гардини з витонченим візерунком, підлога та стіни з мореного й полірованого дерева, а валізам відвели почесні місця на відшліфованих помостах зі слонової кістки. Крамар хизувався в мантії лиш незначно нижчої якости, ніж у Луціуса Мелфоя, і розмовляв із вишуканою, масною ввічливістю як із професоркою Макґонеґел, так і з Гаррі.

Гаррі вже розпитав був усе, що хотів, і його привабило до важкої на вигляд валізи з неполірованого, проте теплого й міцного дерева з вирізьбленим візерунком дракона-вартового, чиї очі рухалися й стежили за будь-ким, хто наблизиться. Її зачаклували бути легкою, стискатися за командою, випускати з дна маленькі кігтисті мацаки й дріботіти за господарем. З чотирьох боків висувалося по дві шухляди, кожна з яких набувала розмірів цілої валізи. До кришки кріпилися чотири замки, що відмикали різні простори всередині. І — що дуже важливо — знизу була ручка, яка витягувалася й утворювала конструкцію зі сходами, що вели до маленької освітленої кімнати. За оцінками Гаррі, там могло б уміститися приблизно дванадцять книжкових шаф.

Якщо існували такі валізи, то Гаррі не розумів, навіщо хтось морочився з придбанням будинку.

Сто вісім золотих ґалеонів. Стільки коштувала якісна, трохи вживана валіза. За курсом пʼятдесят британських фунтів за ґалеон цього могло вистачити на вживану машину. Валіза була дорожчою за все, що Гаррі купив був за своє життя, разом узяте.

Девʼяносто сім ґалеонів. Саме стільки залишилося в мішечку із золотом, що його Гаррі дозволили були взяти з «Ґрінґотсу».

Професорці Макґонеґел було прикро, якщо судити з її обличчя. Після довгого дня покупів вона не мала потреби питати в Гаррі, скільки золота в того залишилося, коли крамар оголосив ціну. З цього випливало, що професорка цілком здатна виконувати аритметичні розрахунки подумки без ручки й паперу. Гаррі знову нагадав собі, що науково неосвічений — зовсім не те саме, що дурний.

 — Вибачте, юначе, — сказала професорка Макґонеґел. — Це цілковито моя провина. Я б запропонувала повернутися до «Ґрінґотсу», проте банк уже зачинено для всіх операцій, окрім нагальних.

Гаррі глянув на неї, міркуючи…​

 — Ну, — зітхнула професорка Макґонеґел і різко крутнулася на місці, — напевно, ми можемо йти.

…​Вона не оскаженіла, коли дитина посміла була відверто перечити їй. Її це не втішило, проте вона думала, а не лютувала. Можливо, це лише тому, що десь існував безсмертний Темний Лорд, з яким ще належало боротися, і вона потребувала Гарріної прихильности. Та все ж більшість дорослих не змогла б навіть помислити про таке, не взяла б до уваги майбутні наслідки взагалі, якби хтось нижчий за статусом відмовився підкорятися…​

 — Професорко? — озвався Гаррі.

Відьма обернулася й подивилася на нього.

Гаррі глибоко вдихнув. Не завадить трохи розізлитися, щоб спробувати виконати задумане, інакше нізащо йому не наважитися. «Вона не послухала мене, — подумки промовляв він. — Я б узяв більше золота, проте вона не хотіла й чути…​». Зосередивши весь свій світ на Макґонеґел і меті спрямувати цю розмову в потрібному йому керунку, він заговорив:

 — Професорко, ви гадали, що сотні ґалеонів цілком вистачить на валізу. Тому вирішили не попереджати мене, доки їх не залишилося лише девʼяносто сім. Саме це й показують дослідження: ось що трапляється, коли люди вважають, що залишать собі невеличкий запас похибки. Вони недостатньо песимістичні. Якби це залежало від мене, я б узяв двісті ґалеонів — просто про всяк випадок. У сховищі було багацько грошей, я міг би повернути зайві пізніше. Проте я думав, що ви не дозволите цього зробити, що вас розгніває саме лише запитання. Я помилявся?

 — Мушу, мабуть, визнати, що ви маєте рацію. Проте, юначе…​

 — Саме через такі інциденти я маю проблеми з довірою до дорослих, — Гаррі якось вдалося зберегти голос рівним. — Адже вони сердяться, якщо бодай намагатися переконати їх. Для них це ознака непокори й зарозумілости, виклик їхньому вищому племінному статусові. Якщо ти намагаєшся розмовляти з ними, вони зляться. Отже, якби мені знадобилося зробити щось по-справжньому важливе, я не зміг би довіритися вам. Навіть з огляду на те, як зацікавлено ви слухали все моє базікання — адже це також частина ролі, яку грає турботливий дорослий. Ви б ніколи не змінили своїх дій, не вчинили інакше, хай би що я сказав.

Крамар спостерігав за ними з безсоромним захопленням.

 — Я можу зрозуміти вашу позицію, — зрештою мовила професорка Макґонеґел. — Якщо інколи я здаюся надто суворою, будь ласка, не забувайте, що я була вихователькою Ґрифіндору, як мені здається, декілька тисячоріч.

Гаррі кивнув і знову заговорив:

 — Отже, припустімо, я віднайшов спосіб отримати ще ґалеонів із мого сховища — не повертаючись до «Ґрінґотсу», але відійшовши від ролі слухняної дитини. Чи міг би я довіритися вам у такій справі й скористатися цим способом, навіть якби вам довелося вийти з власної ролі професорки Макґонеґел?

 — Що? — здивувалася відьма.

 — Інакше кажучи, якби мені вдалося зробити так, щоб нинішній день змінився і ми взяли з собою вдосталь грошей, чи було б це гаразд, навіть якби в ретроспективі неминуче означало нахабну поведінку дитини щодо дорослого?

 — Гадаю…​ так…​ — пристала вона доволі спантеличено.

Гаррі дістав моковий капшучок і виголосив:

 — Одинадцять ґалеонів із родинного сховища.

У його руці опинилося золото.

На мить професорка Макґонеґел широко роззявила рота, потім різко зімкнула щелепи. Зіщуливши очі, відьма процідила:

 — Звідкіль у вас взялися ці…​

 — З мого родинного сховища, як я й сказав.

 — Як?

 — Магія.

 — Навряд чи це можна вважати відповіддю! — вигукнула професорка Макґонеґел і, закліпавши очима, зупинилася.

 — Ні, це не відповідь, чи не так? Я мав би заявити, що я експериментально відкрив справжні таємниці роботи капшучка й що він насправді може надавати предмети звідки завгодно, а не лише зсередини, якщо правильно сформулювати запит. Та я всього-навсього запхав кілька ґалеонів до кишені, коли впав на купу золота. Кожен, хто розуміє песимізм, знає, що гроші можуть знадобитися швидко й без попередження. То чи гніваєтеся ви за мою непокору перед авторитетом тепер? Чи радієте, що ми досягли успіху в нашій важливій місії?

Очі крамаря розширилися до розміру блюдець. Висока відьма стояла мовчки.

 — Дисципліна в Гоґвортсі повинна підтримуватися, — зронила вона після цілої хвилини. — Заради блага всіх учнів. І це беззаперечно поширюється на вашу ввічливість і слухняність до всіх професорів.

 — Розумію, професорко Макґонеґел.

 — Чудово. Тепер купуймо цю валізу й гайда додому.

Гаррі почувався, наче він зараз чи то виблює, чи то заплескає в долоні, чи то знепритомніє, чи то ще щось. Вперше в житті його старанні пояснення хоч на когось подіяли. Можливо, завдяки тому, що це також вперше, коли дорослому було щось конче потрібно від нього, та все ж…​

Мінерва Макґонеґел, +1 бал.

Гаррі вклонився, віддав мішечок золота й додаткові одинадцять ґалеонів до рук відьми:

 — Дуже дякую, професорко. Не могли б ви завершити купівлю? Мені треба відвідати вбиральню.

Крамар знову згадав про улесливість і вказав на нішу в стіні, у якій були двері із золотою ручкою. Гаррі пішов туди й почув, як чоловік запитав своїм масним голосом:

 — Дозвольте поцікавитися, мадам Макґонеґел, хто це був? Так розумію, він зі Слизерину, мабуть, третій клас? Ще й з видатної родини, проте я не впізнав…​

Грюкання дверей вбиральні обірвало його слова. Намацавши й засунувши клямку, Гаррі схопив магічного самоочисного рушника й тремтливими руками витер мокре чоло. Його всього вкривав піт, що проступав крізь маґлівський одяг, та принаймні це приховувала мантія.


Сонце сідало, і було вже на диво пізно, коли вони знову вийшли до подвірʼя «Дірявого казана» — тихого, заповненого листям місця зустрічі алеї Діаґон чаклунської Британії та всього маґлівського світу (це була страшенно відокремлена економіка…​). Гаррі мав піти до таксофона й зателефонувати батькові, щойно опиниться з іншого боку. Непокоїтися, що його багаж вкрадуть, не було жодного сенсу. Валіза мала статус важливого магічного предмета, відповідно, більшість маґлів її навіть не помічала. Ось що можна було отримати в чаклунському світі, якщо є змога сплатити вартість уживаної машини.

 — Тут наші шляхи розходяться на деякий час, — професорка Макґонеґел зачудовано похитала головою. — Це був найдивніший день мого життя за…​ багато років. Відколи я почула, що дитина завдала поразки Відомо-Кому. Тепер я озираюся назад і думаю, чи не був то останній притомний день світу.

О, ніби це їй було на що нарікати. «Гадаєте, ваш день був химерним? Уявіть мій».

 — Ви мене дуже вразили сьогодні, — відізвався Гаррі. — Варто було хвалити вас вголос, я нагороджував вас балами подумки й усе таке.

 — Дякую, містере Поттер. Якби вас уже відсортували до гуртожитку, я б відняла так багато очок, що навіть ваші внуки програвали б кубок гуртожитків.

 — Дякую вам, професорко.

Мабуть, зарано називати її «Мінні».

Попри відсутність наукової освіти ця жінка, напевно, була найрозсудливішою з усіх дорослих, що він зустрічав. Гаррі навіть роздумував, чи не запропонувати їй друге місце в угрупованні, що його він створить для боротьби з Темним Лордом. Втім, йому вистачило мізків не бовкнути цього вголос.

«І яка назва пасувала б такому угрупованню?.. Смертежерожери?».

 — Я невдовзі побачу вас знову, коли розпочнеться навчання, — сказала професорка Макґонеґел. — І, містере Поттер, щодо вашої палички…​

 — Я знаю, про що ви попросите, — Гаррі дістав свою дорогоцінну паличку й із нападом різкого внутрішнього болю перевернув її в долоні, щоб подати руківʼям. — Беріть. Я не планував був нічого робити, нічогісінько, проте не хочу, щоб вас мучили кошмари, як я підриваю свій будинок.

Професорка Макґонеґел рвучко захитала головою:

 — О ні, містере Поттер! Так не робиться. Я лише хотіла попередити, щоб ви не користувалися своєю паличкою вдома, адже Міністерство може виявляти неповнолітнє чаклунство, а воно заборонене без нагляду.

 — А-а. Звучить як дуже розумне правило. Радий дізнатися, що в чаклунському світі ставляться до такого серйозно.

Професорка Макґонеґел пильно роздивилася його:

 — Ви справді так вважаєте.

 — Так, — відповів Гаррі. — Я це розумію. Магія небезпечна, і правила існують недарма. Деякі інші речі також небезпечні. Це я також розумію. Не забувайте, я не дурень.

 — Навряд чи я колись про це забуду. Дякую, Гаррі, мені тепер легше довіряти вам щодо певних справ. Наразі, до побачення.

Гаррі розвернувся, щоб піти до «Дірявого казана» й назовні — до маґлівського світу. Уже взявшись за ручку дверей, він почув останні тихі слова позад себе:

 — Герміона Ґрейнджер.

 — Що? — здивувався Гаррі, досі тримаючи руку на дверях.

 — Знайдіть першокласницю на імʼя Герміона Ґрейнджер у потязі до Гоґвортсу.

 — Хто вона?

Відповіді не було, а коли Гаррі озирнувся, професорка Макґонеґел вже зникла.


Наслідки:

Директор Албус Дамблдор нахилився вперед, обпершись на свій стіл. Його мерехтливі очі розглядали Мінерву.

 — Отже, дорогенька, як тобі Гаррі?

Мінерва розкрила рота. Потім закрила. Потім знову відкрила. Жодного слова не пролунало.

 — Зрозуміло, — похмуро сказав Албус. — Дякую за звіт, Мінерво. Можеш іти.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0