Розділ 5. Фундаментальна помилка атрибуції

Дж. К. Ролінґ пильно дивиться на тебе. Відчуваєш її погляд? Вона читає твої думки за допомогою своїх Ролінґ-променів.


 — Враховуючи його оточення, потрібне було б надприродне втручання, щоб у нього були твої моральні принципи.


“Мокова Крамниця” виявилася чудернацькою маленькою крамничкою (дехто навіть сказав би милою), схованою за овочевим прилавком, що був за крамницею магічних рукавичок, що розташовувалася у провулку, що виходив від бічної вулиці алеї Діаґон. На превелике розчарування, крамарка виявилася не зморщеною прадавньою гаргарою, а знервованою молодою жінкою в побляклій жовтій мантії. Саме зараз вона пропонувала “Супер капшук з моки QX31”, головною особливістю якого була наявність водночас і невиявних чар подовження, і розширюваного горлечка, завдяки чому до нього можна було класти й великі речі, хоча загальна місткість все одно була обмежена.

Гаррі був наполягав одразу, найперше піти сюди — наполягав настільки сильно, наскільки вважав можливим наполягати, не викликаючи підозр у професорки Макґонеґел. Гаррі мав дещо, що треба було покласти до капшучка якнайшвидше. Йшлося не про мішечок ґалеонів, що їх професорка Макґонеґел дозволила забрати з “Ґрінґотсу”. Йшлося про всі ті ґалеони, що їх Гаррі нишком запхав до кишені після падіння на купу золотих монет. Це справді сталося випадково, проте Гаррі ніколи не відмовлявся від можливостей…​ Хоча це й був спонтанний вчинок. Відтоді Гаррі незграбно носив мішечок дозволених ґалеонів поряд з кишенею штанів, щоб дзеленчання долинало нібито з правильного місця.

Він досі не знав, як саме покладе інші монети до капшучка без того, щоб його викрили. Може золоті монети й належать йому, проте вони все одно вкрадені — самовкрадені? Автопоцуплені?

Гаррі відвів погляд від “Супер капшука з моки QX31”, що лежав на прилавку.

 — Можу я трохи поекспериментувати? Щоб переконатися, що він працює, ем, надійно? — він розширив очі, щоб надати обличчю вираз дитячої, грайливої невинності.

Звісно, після десяти повторів перекладання мішечка з монетами до капшучка, занурення у нього руки, шепотіння “мішок золота” і виймання мішечка, професорка Макґонеґел відійшла й почала розглядати інші товари, а крамарка повернула голову, щоб спостерігати за нею.

Гаррі кидав мішечок золота до капшучка лівою рукою. Права зʼявлялася з кишені, напружено стискаючі золоті монети, занурювалася до капшучка, випускала утримувані ґалеони і (з шепотом “мішечок золота”) витягала мішечок. Потім мішечок повертався до лівиці, щоб та знову вкинула його в капшук, доки правиця рухалася назад до кишені…​

Професорка Макґонеґел поглянула на нього раз, проте Гаррі зумів не заклякнути й не здригнутися, тож вона, видавалося, нічого не помітила. Хоча з дорослими, що мають почуття гумору, неможливо бути впевненим. Знадобилося три ітерації, щоб виконати заплановане. Гаррі прикинув, що зумів вкрасти в самого себе приблизно тридцять ґалеонів.

Гаррі підвів голову, витер піт з чола й видихнув.

 — Цей, будь ласка.

Легші на пʼятнадцять ґалеонів (ціну двох чарівних паличок, очевидно) і важчі на один “Супер капшук з моки QX31”, Гаррі й професорка Макґонеґел пробилися на вихід. На дверях зʼявилася рука, що помахала їм на прощання. Від того, як вона випиналася, Гаррі трохи млоїло.

А потім, на жаль…​

 — Ти справді Гаррі Поттер? — прошепотів старий, одна величезна сльоза котилася по його щоці. — Ти ж не брехатимеш про таке, чи не так? Бо ходять чутки, нібито насправді ти не пережив смертельне закляття, і тому ніхто більше про тебе не чув.

…​схоже, маскувальне закляття професорки Макґонеґел було геть не ідеально ефективним проти досвідченіших користувачів магії.

Професорка Макґонеґел поклала руку на плече Гаррі й виштовхала його до найближчого провулочка, щойно почула “Гаррі Поттер”. Старий пішов за ними, проте принаймні видавалося, що ніхто більше його не почув.

Гаррі обміркував питання. Чи був він справді Гаррі Поттер?

 — Я лише знаю, що розповідали мені інші, — сказав Гаррі. — Я ж не памʼятаю, як народився, — його рука легко торкнулася лоба. — Я маю цей шрам, скільки себе памʼятаю, і мені казали, що мене звуть Гаррі Поттер, скільки я себе памʼятаю. Проте, — замислено продовжив Гаррі, — якщо існує достатня причина, щоб припускати існування змови, то не бачу, що могло б завадити комусь просто знайти іншого сироту й виховувати його в переконанні, нібито він є Гаррі Поттером…​

Професорка Макґонеґел роздратовано закрила обличчя рукою.

 — Ви викапаний батько, Джеймс, яким він був у перший рік навчання у Гоґвортсі. І я можу засвідчити на підставі самого лише характеру, що ви повʼязані з Лихом Ґрифіндору.

 — Вона також може брати участь у змові, — зазначив Гаррі.

 — Ні, — тремтячим голосом сказав старий. — Вона має рацію. У тебе мамині очі.

 — Гмм, — Гаррі насупився. — Гадаю, ви також можете бути в цій змові…​

 — Годі, містере Поттер.

Старий підняв руку, ніби хотів доторкнутися до Гаррі, проте потім опустив її.

 — Я просто радий, що ти живий, — пробурмотів він. — Дякую тобі, Гаррі Поттере. Дякую за те, що ти зробив…​ Тепер я залишу тебе.

І його ціпок повільно постукав далі, поза провулок, головною вулицею алеї Діаґон.

Професорка огледілася. Її вираз був напруженим і суворим. Гаррі автоматично огледівся й сам, проте вкритий старим листям провулок видавався порожнім, а на перехресті з алеєю Діаґон було видно лише самотнього перехожого, що швидко проходив повз.

Нарешті професорка Макґонеґел, здавалося, розслабилася.

 — Це було не гарно, — тихо сказала вона. — Я знаю, що для вас це все нове, містере Поттер, проте люди справді турбуються про вас. Будь ласка, будьте добрішим до них.

Гаррі поглянув на своє взуття.

 — Їм не варто, — дещо гірко сказав він. — Я маю на увазі, турбуватися про мене.

 — Ви врятували їх від Відомо-Кого, — сказала професорка Макґонеґел, — Як вони можуть не турбуватися?

Гаррі поглянув на строгий вираз пані відьми під гостроверхим капелюхом і зітхнув.

 — Гадаю, не варто сподіватися, що вам бодай щось скаже фраза фундаментальна помилка атрибуції.

 — Не варто, — відповіла професорка зі своїм чітким шотландським акцентом, — проте поясніть, містере Поттер, якщо ваша ласка.

 — Ну…​ — протягнув Гаррі, доки намагався вигадати, як описати цей конкретний термін маґлівської науки. — Припустімо, ви прийшли на роботу й побачили, як ваш колега гамселить свій стіл. Ви думаєте: “Напевно, він дуже злобна людина”. А колега думає про те, як дорогою на роботу хтось штовхнув його у стіну та ще й нагримав на нього. “Таке розізлило би будь-кого”, думає він. Коли ми дивимося на інших, то бачимо риси характеру, що пояснюють їхню поведінку. Проте коли дивимося на себе, то бачимо обставини, що пояснюють нашу поведінку. Історії людей мають внутрішній сенс для них, зсередини, проте нам не видно попередніх подій їхнього життя, вони не майоріють за ними в повітрі. Ми бачимо людей лише в одній ситуації та не бачимо, якими б вони були за інших обставин. Отже, фундаментальна помилка атрибуції полягає в тому, що ми пояснюємо незмінними, сталими рисами те, що було б краще пояснити обставинами й контекстом.

Існували деякі винахідливі досліди, що це підтвердили, проте Гаррі не збирався розповідати настільки докладно.

Брови відьми сховалися за крисами капелюха.

 — Гадаю, я розумію, — повільно сказала професорка Макґонеґел. — Проте як це стосується вас?

Гаррі копнув цегляну стіну провулка достатньо сильно, щоб відчути біль у нозі.

 — Люди вважають, що я врятував їх від Відомо-Кого, адже я якийсь великий воїн Світла.

 — Той, хто зможе перемогти Темного Лорда…​ — пробурмотіла відьма, її голос сповнювала дивна іронія.

 — Так, — сказав Гаррі, в якому боролися роздратування й прикрощі, — ніби я знищив Темного Лорда тому, що маю якусь незмінну, сталу рису “знищувач-Темних-Лордів”. Мені тоді було пʼятнадцять місяців! Я не знаю, що сталося, проте гадаю, що це повʼязано, як кажуть, з непередбаченими зовнішніми обставинами. І, безперечно, не має нічого спільного з моєю особистістю. Людям начхати на мене, вони навіть не звертають уваги на мене, вони лише хочуть потиснути руку поганому поясненню, — Гаррі зробив паузу й подивився на Макґонеґел. — А ви знаєте, що сталося насправді?

 — У мене з’явилося припущення…​ — сказала професорка Макґонеґел. — Власне, вже після зустрічі з вами.

 — І?

 — Ви взяли гору над Темним Лордом, адже ви ще жахливіший за нього, і пережили смертельне закляття, адже ви страшніший за саму смерть.

 — Ха. Ха. Ха. — Гаррі знову копнув стіну.

Професорка Макґонеґел хихикнула.

 — Тепер ходімо до крамниці мадам Малкін. Боюся, що увагу привертає ваш маґлівський одяг.

Дорогою вони натрапили на ще двох доброзичливців.

“Мантії від мадам Малкін” мали непідробно нудну вітрину: звичайна червона цегла, скляні вікна, що демонстрували прості чорні мантії. Не мантії, що сяяли, чи змінювалися, чи крутилися, чи випромінювали дивні промені, які наче проходили крізь твій одяг і лоскотали тебе, а лише прості чорні мантії. Це все, що можна було побачити крізь вікно. Широко розчинені двері були підперті й ніби демонстрували, що всередині немає жодних таємниць, немає чого приховувати.

 — Я відійду на декілька хвилин, доки з вас зніматимуть мірки для мантії, — сказала професорка Макґонеґел. — Ви не проти, містере Поттер?

Гаррі кивнув. Він сам пристрасно ненавидів купувати одяг і не міг закидати старшій відьмі те, що вона поділяла це почуття.

Паличка професорки Макґонеґел зʼявилася з її рукава й легко торкнулася голови Гаррі.

 — Я знімаю затьмарення, адже треба, щоб мадам Малкін чітко вас бачила.

 — Е…​ — сказав Гаррі. Це його трохи турбувало — він досі не звик до всього цього “гарріпоттерства”.

 — Я відвідувала Гоґвортс разом з мадам Малкін, — сказала Макґонеґел. — Навіть тоді вона була однією з найстриманіших людей, що я знала. Жодна волосина на її голові не ворухнеться, навіть якщо сам Відомо-Хто зайде до її крамниці, — голос Макґонеґел набув ностальгічності й звучав схвально. — Мадам Малкін не надокучатиме вам і не дозволить цього іншим.

 — А куди ви йдете? — запитав Гаррі. — Просто на випадок, ну знаєте, якщо щось станеться.

Макґонеґел подивилася на Гаррі суворо.

 — Я йду туди, — сказала вона й вказала на будівлю з іншого боку вулиці, що мала деревʼяне барильце замість вивіски. — І куплю чогось випити, мені це зараз вкрай необхідно. Ви зніматимете мірки для своєї мантії, нічого більше. Я невдовзі повернусь, щоб перевірити, як ви, і я очікую, що крамниця мадам Малкін досі стоятиме на місці, жодним чином не охоплена полумʼям.

Мадам Малкін виявилася метушливою старою жінкою, що не проронила ані слова про Гаррі, коли побачила шрам на його чолі, й кинула виразний погляд на помічницю, коли та збиралася щось сказати. Мадам Малкін дістала набір жвавих клаптиків тканини, що звивалися й, схоже, слугували вимірювальними стрічками, та заходилася оглядати полотно свого мистецтва.

Поряд з Гаррі стояв хлопчик із блідим загостреним лицем і надзвичайно класним білявим волоссям, що, здавалося, проходив останні стадії того ж процесу. Одна з двох помічниць Малкін оглядала біловолосого хлопця й мантію з шаховим візерунком, що була на ньому. Подеколи вона торкалася краю мантії своєю паличкою, і та затягувалася чи ослаблювалася.

 — Привіт, — сказав хлопчик. — Теж до Гоґвортсу?

Гаррі міг передбачити, куди ця розмова от-от заведе, і, після невеличкого нападу роздратованності, вирішив, що треба й міру знати.

 — Святі небеса, — прошепотів Гаррі, — не може бути, — він розширив очі. — Ваше…​ імʼя, сер?

 — Драко Мелфой, — трохи спантеличено відповів Драко Мелфой.

 — Це справді ви! Драко Мелфой. Я…​ Я ніколи не думав, що матиму таку честь, сер, — Гаррі шкодував, що не може пролити сльозу. Інші в цей момент уже зазвичай починали плакати.

 — О, — трохи збентежено сказав Драко. Потім на його обличчі зʼявилася самовдоволена усмішка. — Добре зустріти когось, хто знає своє місце.

Одна з помічниць — та, що, видавалося, впізнала Гаррі, — приглушено хихикнула.

Гаррі не вгавав базікати.

 — Я щасливий, що зустрів вас, містере Мелфой. Просто невимовно щасливий. І відвідувати Гоґвортс у той самий рік, що й ви! Моє серце від того співає.

Йой. Останнє речення вийшло дещо чудним, ніби він фліртував з Драко чи що.

 — А я радий дізнатися, що до мене ставитимуться з належною для родини Мелфоїв повагою, — парирував другий хлопець із усмішкою, якою найвищі королі могли обдаровувати найнижчих зі своїх підданих, якщо ті були вірні, хоч і бідні.

Е…​ Прокляття, Гаррі не міг вигадати наступну репліку. Ну, всі дійсно хотіли потиснути руку Гаррі Поттера, отже…​

 — Коли примірювання одягу завершиться, сер, чи удостоїте ви мене рукостискання? Нічого не зможе перевершити цю подію сьогодні, ба ні, цього місяця, насправді, протягом усього мого життя.

Білявий хлопець пильно подивився на нього у відповідь.

 — І що ж ти зробив для Мелфоїв, щоб заслужити право на таку послугу?

О, я безперечно скористаюся цим прийомом на черговому охочому потиснути мені руку. Гаррі схилив голову.

 — Ні, ні, сер, я розумію. Вибачте, що попросив. Радше, честю для мене буде чистити ваші черевики.

 — Дійсно, — кинув інший хлопець. Його суворе обличчя трохи проясніло. — Скажи мені, до якого гуртожитку, на твою думку, тебе розподілять? Я, звісно, обовʼязково потраплю до Слизерину, як до того мій батько, Луціус. А ти, гадаю, потрапиш до Гафелпафу. Чи може до гуртожитку ельфів-домовиків.

Гаррі соромливо посміхнувся.

 — Професорка Макґонеґел каже, що я найбільш рейвенкловська людина з усіх, що вона колись бачила чи про кого чула в легендах. Настільки, що навіть сама Ровіна сказала б мені більше бувати зовні, що б це не означало, і що я безсумнівно опинюся в Рейвенклові, хіба що капелюх кричатиме занадто голосно й ніхто не зможе розібрати ані слова, кінець цитування.

 — Овва, — сказав Драко Мелфой і, схоже, був трохи вражений. Хлопець задумливо зітхнув. — Твої лестощі були чудовими, чи принаймні мені так здалося, хай там як, ти би підійшов і для Слизерину. Зазвичай так плазують лише перед батьком. Сподіваюся, що інші слизеринці підлещуватимуться до мене тепер, коли я в Гоґвортсі…​ Принаймні, думаю, це був хороший знак.

Гаррі кашлянув.

 — Насправді, вибач, я й гадки не маю, хто ти взагалі такий.

 — Ой, облиш! — сказав хлопець з явним розчаруванням. — Чого ж ти тоді так поводився? — очі Драко розширилися від раптової підозри. — І як ти можеш не знати про Мелфоїв? І що це за одяг на тобі? Твої батьки що, маґли?

 — Двоє з моїх батьків померли, — сказав Гаррі. Його серце защемило. Але якщо вже так це формулювати, — інші двоє моїх батьків маґли, саме вони мене виховали.

 — Що? — вигукнув Драко. — Хто ти?

 — Гаррі Поттер, радий знайомству.

 — Гаррі Поттер? — роззявив рота Драко. — Той самий Гаррі…​ — хлопець раптом обірвав себе.

Запанувала недовга тиша.

Потім, з радісним ентузіазмом:

 — Гаррі Поттер? Той самий Гаррі Поттер? Боже, я завжди хотів зустрітися з тобою!

Дівчина, що обслуговувала Драко, видала звук, ніби задихається, проте не зупинила роботи й підняла руки Драко, щоб обережно зняти картату мантію.

 — Стули пельку, — запропонував Гаррі.

 — Можна взяти в тебе автограф? Ні, зажди, спочатку я хочу світлину з тобою!

 — Стули-пельку-стули-пельку-стули-пельку.

 — Я такий щасливий, що зустрів тебе!

 — Згори в полум’ї та вмри.

 — Але ж ти Гаррі Поттер, славетний рятівник чаклунського світу! Герой для кожного, Гаррі Поттер! Я завжди хотів стати таким, як ти, коли виросту, щоб мати можливість…​

Драко замовк на півслові, його обличчя застигло у виразі цілковитого жаху.

Високий, біловолосий, стримано елегантний у чорній мантії найвищого ґатунку. Одна рука стискала ціпок зі срібним держаком, що скидався на смертельну зброю вже хоча б через те, що був у цій руці. Його очі роздивлялися кімнату байдужим поглядом ката, людини, для якої вбивство не було ані болісним, ані спокусливо забороненим, а лише звичною, наче дихання, діяльністю.

Ось який чоловік щойно пройшов через відкриті двері.

 — Драко, — сказав цей чоловік тихо й дуже розлючено, — що ти таке кажеш?

За долю секунди співчутливої паніки Гаррі вигадав рятівний план.

 — Луціус Мелфой! — роззявив рота Гаррі Поттер. — Той самий Луціус Мелфой?

Одній з помічниць Малкін довелося відвернутися до стіни.

Спокійні очі вбивці розглядали його.

 — Гаррі Поттер.

 — Це така, така честь, зустріти вас!

Темні очі розширилися, смертельну загрозу замінив приголомшений подив.

 — Ваш син мені все про вас розповів, — просторікував Гаррі, ледь усвідомлюючи, що лине з його рота, аби говорити якомога швидше. — Проте, авжеж, я знав був про вас усе й раніше, всі знають про вас, великого Луціуса Мелфоя! Найшанованішого з усіх випускників гуртожитку Слизерин. Я сам збираюся спробувати потрапити до Слизерину лише через те, що я чув, що ви навчалися там дитиною…​

 — Що ви таке кажете, містере Поттер? — почувся майже крик ззовні крамниці, і професорка Макґонеґел залетіла секундою пізніше.

На її обличчі був настільки щирий жах, що Гаррі автоматично відкрив рота, але потім затнувся на нема-чого-сказати.

 — Професорко Макґонеґел! — вигукнув Драко. — Це справді ви? Я так багато чув про вас від батька, я навіть думав спробувати зробити так, щоб мене відсортували до Ґрифіндору, бо тоді я зможу…​

 — Що? — заволали Луціус Мелфой і професорка Макґонеґел у досконалому унісоні, стоячи пліч-о-пліч. Їхні голови повільно повернулися у дзеркальному русі, щоб подивитися один на одного, а потім обидвоє відскочили в протилежні боки, ніби виконували синхронний танець.

Далі Луціус раптово схопив Драко й виволочив його з крамниці.

А потім запала тиша.

У лівиці Макґонеґел тримала невеличкий келих, який у забутті поквапу перехилила набік. Краплі алкоголю падали до крихітної калюжки червоного вина, що була зʼявилася на підлозі.

Професорка Макґонеґел широкими кроками перетнула крамницю й стала навпроти мадам Малкін.

 — Мадам Малкін, — спокійним голосом запитала професорка Макґонеґел. — Що тут відбулося?

Мадам Малкін тихо розглядала її чотири секунди, а потім розреготалася. Вона припала до стіни, важко дихаючи від сміху, і цим наче дала волю обом своїм помічницям, одна з яких впала на коліна й руки на підлогу й істерично захихотіла.

Професорка Макґонеґел повільно обернулася, щоб дуже холодно поглянути на Гаррі.

 — Я залишила вас самого на шість хвилин. Рівно на шість хвилин, містере Поттер.

 — Я лише трохи пожартував, — запротестував Гаррі, доки звуки істеричного сміху поряд не вгавали.

 — Драко Мелфой сказав у присутності свого батька, що хотів би потрапити до Ґрифіндору! Трохи пожартувати не достатньо, щоб зробити таке! — професорка Макґонеґел зупинилася, було видно, як вона переводить подих. — Яка частина фрази “зніміть мірки для мантії” прозвучала як будь ласка, накладіть закляття “Конфундус” на цілий всесвіт?

 — Він був у ситуативному контексті, в якому ці дії мали внутрішній сенс…​

 — Ні. Не пояснюйте. Я не хочу знати, що тут сталося, ніколи. Хай яка темна сила живе всередині вас, вона заразна, а я не хочу скінчити, як бідолашний Драко Мелфой, бідолашна мадам Малкін і її дві бідолашні помічниці.

Гаррі зітхнув. Було очевидно, що професорка Макґонеґел наразі не готова слухати обґрунтованих пояснень. Він подивився на мадам Малкін, що досі сміялася біля стіни, і на двох її помічниць, що тепер обидві впали колінами на підлогу, і, нарешті, на власне обплутане вимірювальними стрічками тіло.

 — Я ще не завершив примірювання одягу, — приязно сказав Гаррі. — Чому б вам не повернутися й не випити ще?