Розділ 3. Порівнюючи реальність з її альтернативами

Якщо Дж. К. Ролінґ спитає вас про цю історію, ви нічого не знаєте.


 — Тоді питання в тому — хто?


 — О Господи, — вигукнув бармен, позираючи на Гаррі. — Чи це…​ Невже це?!

Гаррі як міг прихилився до шинквасу Дірявого Казана, хоча краю діставав хіба на рівні брів. Заради гідної відповіді на таке питання варто докласти всіх зусиль..

 — Чи я…​ Невже це я…​ Можливо — хто зна, але якщо ні, тоді питання в тому — хто?

 — Боже мій милий! — прошепотів старий бармен. — Гаррі Поттер…​ Яка честь!

Гаррі кліпнув, потім заспокоївся.

 — Ну, так, ви доволі проникливі. Більшість людей не усвідомлюють цього так швидко…​

 — Годі, — сказала професорка Макґонеґел, її рука стисла плече Гаррі. — Не докучай хлопцеві, Томе, для нього це все нове.

 — Проте це він? — тремтячим голосом запитала стара жінка. — Це Гаррі Поттер?

Вона підвелася, рипнувши стільцем.

 — Доріс, — застережливо сказала Макґонеґел. Вона пильно оглянула кімнату, і цього було достатньо, щоб залякати будь-кого.

 — Я лише хочу потиснути йому руку, — прошепотіла жінка. Вона низько схилилася й виставила зморщену руку, яку Гаррі, що почувався спантеличено й більш незручно, ніж будь-коли в житті, обережно потиснув. Сльози крапали з очей жінки на їхні стиснуті руки. — Мій онук був аврором, — прошепотіла вона, — помер у сімдесят девʼятому. Дякую тобі, Гаррі Поттере. Сердечно тобі дякую.

 — Прошу, — мимоволі сказав Гаррі й повернув голову, перелякано й благально поглянувши на професорку Макґонеґел.

У кімнаті саме здіймалася загальна метушня, коли професорка Макґонеґел гупнула ногою по підлозі. Цей звук став для Гаррі новим еталоном для фрази „трубний глас‟, і всі заклякли.

 — Ми поспішаємо, — сказала професорка Макґонеґел надзвичайно, бездоганно нормальним голосом.

З бару вони вийшли без проблем.

 — Професорко? — сказав Гаррі, коли вони вийшли до внутрішнього двору. Він збирався був запитати, що коїться, проте натомість дивом поставив цілковито інше питання.

 — А що то за блідий чоловік сидів у кутку? Чоловік, у котрого сіпалося око?

 — Гм? — дещо здивовано сказала професорка Макґонеґел; схоже, вона теж не очікувала цього питання. — Це професор Квірін Квірел. Цього року він викладатиме захист від темних мистецтв у Гоґвортсі.

 — У мене було вкрай дивне відчуття, ніби я його знаю…​ — Гаррі потер лоба. — І що мені не варто тиснути йому руку…​ Ніби я зустрів когось, хто колись був другом, давно, перед тим, як усе пішло шкереберть…​ — це було не зовсім те, проте Гаррі не міг підібрати слів. — А що це все…​ таке було там, у барі?

Професорка Макґонеґел дивилася на нього дивно.

 — Містере Поттер…​ чи ви знаєте…​ як багато вам розповідали…​ про те, як загинули ваші батьки?

Погляд Гаррі був непорушним.

 — Мої батьки живі-здорові і завжди відмовлялися розповідати, як померли мої генетичні батьки. З чого я роблю висновок, що не добре.

 — Відданість, гідна захоплення, — сказала професорка Макґонеґел і продовжила тихим голосом. — Хоча трохи боляче чути таке від вас. Лілі й Джеймс були моїми друзями.

Гаррі відвернувся, раптом відчувши сором.

 — Вибачте, — зніяковіло сказав він. — Проте в мене є мама й тато. І я знаю, що лише б засмутився, якби порівнював реальність з…​ чимось досконалим, що спорудив би у своїй уяві.

 — Це дивовижно мудро з вашого боку, — тихо сказала професорка Макґонеґел. — Проте ваші генетичні батьки насправді померли дуже гідно, захищаючи вас.

Захищаючи мене?

Щось дивне стиснуло серце Гаррі.

 — Що…​ саме сталося?

Професорка Макґонеґел зітхнула. Її паличка торкнулася чола Гаррі, і на мить йому перед очима все розпливлося.

 — Хоч якесь маскування, — сказала вона, — щоб це не повторювалося, доки ви не готові.

Потім її паличка тричі торкнулася цегляного муру…​

…​що в ньому одразу зʼявився отвір, який затремтів, розійшовся й розширився у величезний прохід з аркою. За ним виднівся довгий ряд крамниць, вивіски на яких рекламували казани й драконячу печінку.

Гаррі навіть бровою не повів. Ніхто ж не перетворювався на кицьку.

І вони пішли вперед, разом, до чаклунського світу.

Там були купці, що пропонували Стрибучі Чоботи („Зроблені зі справжньої Летуми!‟) і „Ножі +3! Виделки +2! Ложки з бонусом +4!‟. Там продавалися окуляри, які робили все, на що б ти не поглянув, зеленим, а також декілька зручних крісел з катапультою для непередбачених випадків.

Голова Гаррі все оберталася, оберталася так сильно, наче намагалася відкрутитися з шиї. Він ніби йшов через розділ правил Просунутих підземель і драконів про магічні предмети (він не грав у цю гру, проте насолоджувався читанням рулбуків). Гаррі кортіло не пропустити жодного товару, на випадок, якщо десь трапиться один з трьох предметів, що дозволяють створити замкнений цикл нескінчених заклинань бажання.

Потім Гаррі помітив дещо й цілковито бездумно пішов від заступниці директора, попрямувавши до крамниці з оздоблених бронзою синіх цеглин. Він отямився, лише коли професорка Макґонеґел стала прямо перед ним.

 — Містере Поттер? — запитала вона.

Гаррі кліпнув, усвідомивши, що він щойно зробив.

 — Вибачте! Я на мить забув, що йду з вами, а не зі своєю родиною, — Гаррі вказав на вікно крамниці з палаючими літерами, що світилися сліпуче-яскраво і водночас ніби здалеку та складалися у фразу Видатні книжки Біґбема. — Коли проходиш повз книгарню, що в ній ще не був, то маєш зайти й подивитися. Це родинне правило.

 — Це найбільш рейвенкловська річ, що я коли-небудь чула.

 — Що?

 — Пусте, містере Поттер. Спершу нам треба відвідати „Ґрінґотс‟ — банк чаклунського світу. Там сховище ваших генетичних батьків, де зберігається спадок, залишений вам генетичними батьками, а вам будуть потрібні гроші для навчальних матеріалів, — вона зітхнула. — І, гадаю, ще деяку суму для книжок також можна взяти. Хоча, мабуть, з цим варто зачекати. У бібліотеці Гоґвортсу доволі багато книг з магічної тематики. Крім того, я майже впевнена, що ви житимете в башті з власною, навіть більш різноманітною, бібліотекою. Будь-яка книжка, що ви купите зараз, імовірно, матиме там примірник.

Гаррі кивнув, і вони пішли далі.

 — Ви не подумайте, це чудовий спосіб відволікати увагу, — сказав Гаррі, доки його голова й далі оберталася, — напевно найкращий з усіх, що на мені пробували, проте не думайте, що я забув про нашу незавершену розмову.

Професорка Макґонеґел зітхнула.

 — Ваші батьки — чи принаймні ваша мати — дуже мудро вчинили, коли вирішили не говорити вам.

 — Отже, ви бажаєте, щоб я й далі залишався у блаженному незнанні? У цьому плані є певні вади, професорко Макґонеґел.

 — Гадаю, це було б доволі безглуздо, — напружено сказала відьма, — враховуючи, що кожен перехожий може розповісти вам, що сталося. Ну добре.

І вона розповіла йому про Того-Кого-Не-Можна-Називати, Темного Лорда, Волдеморта.

 — Волдеморт? — прошепотів Гаррі. Це мало би бути кумедно, проте не було. Імʼя обпікало холодом, жорстокістю, дзеркальною ясністю, молотом зі щирого титану, що опускається на ковадло піддатливої плоті. Гаррі відчув остуду від самого промовляння цього слова, і вирішив використовувати безпечніші терміни на кшталт „Відомо-Хто‟.

Темний Лорд лютував у чаклунській Британії, ніби скажений вовк, роздираючи і шматуючи тканину повсякденного життя її мешканців. Решта країн висловлювали занепокоєння, проте не поспішали втручатися чи то через апатичний егоїзм, чи просто через страх: адже перший, хто б постав проти Темного Лорда, став би наступною мішенню для його терору.

(Ефект спостерігача, подумав Гаррі та згадав експеримент Латане й Дарлея: у разі епілептичного нападу вам більш імовірно допоможуть, якщо поряд опинилася одна людина, ніж якщо людей троє. Дифузія відповідальності: кожен сподівається, що хтось інший підійде першим.)

Смертежери були пішли за покликом Темного Лорда як його авангард, стервʼятники, що живилися з ран, змії, що кусали слабких. Смертежери не були такими жахливими, як Темний Лорд, але вони були жахливими, і їх було багато. Смертежери орудували не самими паличками: серед їхнього замаскованого товариства були багатство, політичний вплив, таємниці для шантажу — все, щоб паралізувати суспільство, яке намагалося захищатися.

Старий шановний журналіст, Єрмі Вібл, закликав підвищити податки і призов. Він кричав, що це абсурд, багатьом тремтіти від страху перед мізерною меншістю. Його шкіру, саму лише шкіру, знайшли прибитою до стіни у відділі новин, поряд зі шкірами його дружини й двох доньок. Продовжувати боротьбу хотіли всі, проте запропонувати щось першим ніхто більше не наважувався. Хто виділявся найбільше, ставав наступним прикладом.

Доки імена Джеймса й Лілі Поттерів не піднялися нагору цього списку.

Ці двоє теж могли б померти з паличками в руках і не жалкувати про свій вибір, адже вони були героями. Проте вони мали немовля, свого сина, Гаррі Поттера.

Сльози підступили до очей Гаррі. Він витер їх зі злістю чи може розпачем, Я не знав цих людей по-справжньому, вони не мої батьки тепер, безглуздо шкодувати за ними…​

Коли Гаррі припинив ридати в мантію відьми, він поглянув угору, і йому стало трохи краще — в очах професорки Макґонеґел теж стояли сльози.

 — То що сталося? — запитав Гаррі тремтячим голосом.

 — Темний Лорд дістався Ґодрикової Долини, — прошепотіла професорка Макґонеґел. — Це мав бути ваш сховок, проте вас зрадили. Темний Лорд вбив Джеймса, вбив Лілі й зрештою підійшов до вас, до дитячого ліжка. Він застосував на вас смертельне закляття, і тоді все скінчилося. Смертельне закляття складається з чистої ненависті, бʼє прямо в душу, відриваючи її від тіла. Його не можна заблокувати, і кого б воно не вдарило, той помирає. Проте ви вижили. Ви єдина в історії людина, що вижила. Смертельне закляття зрикошетило і влучило по Темному Лордові, лишивши тільки горілий остов його тіла та шрам на вашому лобі. Це було кінцем терору, і ми стали вільними. Ось чому, Гаррі Поттере, люди хочуть побачити шрам на вашому лобі, чому вони хочуть потиснути вашу руку.

Буря емоцій, що охопила Гаррі перед тим, вимила з нього всі сльози, й він більше вже не міг плакати, досить з нього.

(І десь на фоні у Гаррі промайнуло невловиме відчуття збентеження, відчуття, ніби щось з цією історією не так. Помічати такі відчуття мало б бути одним з умінь Гаррі, проте він відволікся. Адже існує сумне правило: найбільш імовірно ви забудете про мистецтво раціональності тоді, коли ви його найбільше потребуватимете.)

Гаррі відсторонився від професорки Макґонеґел.

 — Я…​ Маю обміркувати це, — сказав він якомога спокійнішим голосом. Він втупився у свої черевики. — Ем. Надалі ви можете називати їх моїми батьками, якщо хочете, не обовʼязково казати „генетичні батьки‟ чи щось таке. Гадаю, немає причини, чому в мене не може бути дві мами й два тати.

Професорка Макґонеґел не видала ані звуку.

І вони разом йшли далі мовчки, аж доки не дісталися великої білої будівлі з широченними бронзовими дверима і висіченими над ними словами „Банк Ґрінґотс‟.