Розділ 3. Порівнюючи реальність із її альтернативами

Якщо Дж. К. Ролінґ спитає вас про цю історію, ви нічого не знаєте.


 — Тоді постає питання — хто?


 — О Господи, — вигукнув шинкар, придивившись до Гаррі. — Чи це…​ Невже це?!

Гаррі як міг обперся об шинквас „Дірявого Казана‟, хоч і сягав його краю хіба десь на рівні брів. Таке питання вимагало від нього докласти максимум зусиль.

 — Чи я…​ Невже це я…​ Можливо — ніколи не знаєш напевне, але якщо ні, тоді постає питання — хто?

 — Боже мій милий — прошепотів старий шинкар. — Гаррі Поттер…​ Яка честь.

Гаррі кліпнув, а тоді зосередився.

 — Ну, так, ви доволі проникливі. Більшість людей не усвідомлюють цього так швидко…​

 — Годі, — сказала професорка Макґонеґел. Її рука стисла плече Гаррі. — Не докучай хлопцеві, Томе, для нього це все нове.

 — Але це він? — тремтячим голосом запитала якась стара жінка. — Це Гаррі Поттер?

Вона підвелася, рипнувши стільцем.

 — Доріс, — застережливо промовила Макґонеґел. Пильного погляду, яким вона окинула кімнату, вистачило, щоб залякати будь-кого.

 — Я лише хочу потиснути йому руку, — прошепотіла жінка. Вона низько схилилася й виставила зморщену долоню, яку Гаррі, збентежений і зніяковілий як ніколи в житті, обережно стиснув. Сльози крапали з очей жінки на їхні зімкнені руки. — Мій онук був аврором, — тихо мовила вона, — помер у сімдесят девʼятому. Дякую тобі, Гаррі Поттере. Хвала небесам, що ти є.

 — Нема за що, — мимоволі відповів Гаррі й повернув голову до професорки Макґонеґел, злякано й благально на неї глянувши.

У кімнаті саме здіймалася загальна метушня, коли професорка Макґонеґел гупнула ногою по підлозі. Цей звук став для Гаррі новим еталоном фрази „Єрихонська труба‟, і всі заклякли.

 — Ми поспішаємо, — сказала професорка Макґонеґел надзвичайно, бездоганно нормальним голосом.

Шинок вони покинули без жодних проблем.

 — Професорко? — сказав Гаррі, коли вони вийшли до внутрішнього двору. Він збирався був запитати, що коїться, але зі здивуванням виявив, що поставив натомість геть інше питання.

 — А що то за блідий чоловік сидів у кутку? Чоловік, у котрого сіпалося око?

 — Гм? — дещо здивовано обізвалася професорка Макґонеґел; здавалося, вона теж не очікувала цього питання. — Це професор Квірін Квірел. Цього року він викладатиме захист від темних мистецтв у Гоґвортсі.

 — У мене було вкрай дивне відчуття, ніби я його знаю…​ — Гаррі потер лоба. — І що мені не варто тиснути йому руку…​ Ніби я зустрів когось, хто одного разу був мені другом — перед тим, як усе пішло шкереберть, — це було не зовсім те, проте інших слів Гаррі знайти не зміг. — А що це взагалі було…​ усе те?

Професорка Макґонеґел обдарувала його дивним поглядом.

 — Містере Поттер…​ чи знаєте ви…​ як багато вам розповідали…​ про те, як загинули ваші батьки?

Гаррі непорушно глянув на неї у відповідь.

 — Мої батьки живі-здорові й завжди відмовлялися говорити про смерть моїх генетичних батьків. З чого я роблю висновок, що вона не була легкою.

 — Відданість, гідна захоплення, — сказала професорка Макґонеґел. Її голос стишився. — І все ж дещо боляче чути від вас ці слова. Лілі й Джеймс були моїми друзями.

Гаррі, раптово засоромившись, відвернувся.

 — Вибачте, — зніяковіло промовив він. — Проте в мене є мама й тато. І я знаю, що лише б засмутився, якби порівнював реальність з…​ чимось досконалим, що спорудив би у своїй уяві.

 — Це дивовижно мудро з вашого боку, — тихо сказала професорка Макґонеґел. — Проте ваші генетичні батьки насправді померли дуже гідно, захищаючи вас.

Захищаючи мене?

Щось дивне стиснуло серце Гаррі.

 — Що…​ саме сталося?

Професорка Макґонеґел зітхнула. Її паличка торкнулася чола Гаррі, і на мить йому перед очима все розпливлося.

 — Хоч якесь маскування, — сказала вона, — щоб це не повторилося, доки ви не будете готові.

А тоді її паличка знову ковзнула, тричі постукавши по цегляному мурі…​

…​в якому одразу ж зʼявився отвір, що розсовувався в різні боки, збільшувався й розлітався на дрізки, аж доки перед ними не постав величезний склепінчастий прохід. За ним маячів довгий ряд крамниць із вивісками, які рекламували казани й драконячу печінку.

Гаррі й бровою не повів. Ніхто ж не перетворювався на кицьку.

І вони ступили вперед, разом, до чаклунського світу.

Там були купці, які навперебій закликали купити Стрибучі Чоботи („Зроблені зі справжньої Летуми!‟) і „Ножі +3! Виделки +2! Ложки з бонусом +4!‟. Там продавались окуляри, що забарвлювали все в зелений колір, а ще низка зручних крісел із сидіннями-катапультами на випадок небезпеки.

Голова Гаррі все оберталася й оберталася навсібіч, наче намагалася відкрутитися із шиї. Він ніби потрапив у розділ з описом магічних предметів „Просунутих підземель і драконів‟ (він не грав у цю гру, проте книги правил читав залюбки). Гаррі відчайдушно намагався не пропустити жодного товару — раптом він виявиться одним із трьох необхідних складників для створення нескінченного циклу заклинань бажання.

Потім Гаррі помітив дещо, що змусило його цілковито бездумно облишити заступницю директора й попрямувати прямісінько до крамниці із синьої, оздобленої бронзою, цегли. Отямився він, лише коли професорка Макґонеґел стала прямо перед ним.

 — Містере Поттер? — запитала вона.

Гаррі кліпнув, усвідомивши, що він щойно зробив.

 — Вибачте! Я на якусь мить забув, що йду з вами, а не зі своєю родиною, — Гаррі вказав на вікно крамниці, де вогненні літери сяяли навіть здалеку сліпуче-яскраво, складаючись у фразу: „Видатні книжки Біґбема‟. — Коли проходиш повз книгарню, що в ній ще не був, то маєш зайти й роздивитися. Це родинне правило.

 — Це найбільш рейвенкловська річ, що я коли-небудь чула.

 — Що?

 — Пусте, містере Поттер. Спершу нам треба відвідати „Ґрінґотс‟ — банк чаклунського світу. Там розміщене сховище вашої генетичної родини зі спадком, який залишили вам генетичні батьки, а вам знадобляться гроші для навчальних матеріалів, — вона зітхнула. — Гадаю, витратити певну суму на книжки буде цілком виправдано. Однак, не варто, мабуть, з цим поспішати. У Гоґвортсі зібрана досить чимала бібліотека з магічною літературою. Окрім того, вежа, що ви в ній, я твердо переконана, житимете, має власну, навіть більш різноманітну бібліотеку. Будь-яка куплена зараз книжка, найімовірніше, матиме там примірник.

Гаррі кивнув, і вони пішли далі.

 — Не зрозумійте мене неправильно, це чудовий спосіб відволікати увагу, — сказав Гаррі, доки його голова знову почала вертітися, — мабуть, найкращий з усіх, випробуваних на мені, проте не думайте, що я забув про нашу незавершену розмову.

Професорка Макґонеґел зітхнула.

 — Ваші батьки — чи принаймні ваша мати — вчинили дуже мудро, не розкривши вам правди.

 — Тож ви бажаєте, щоб я й надалі залишався в блаженному незнанні? У цьому плані є певні прогалини, професорко Макґонеґел.

 — Гадаю, це було б доволі безґлуздо, — напружено сказала відьма, — враховуючи, що кожен перехожий може розповісти вам, що сталося. Ну добре.

І вона розповіла йому про Того-Кого-Не-Можна-Називати, Темного Лорда, Волдеморта.

 — Волдеморт? — прошепотів Гаррі. Це мало би бути кумедно, проте не було. Імʼя обпікало холодом, жорстокістю, кришталевою ясністю, ударом молота зі щирого титану по ковадлу піддатливої плоті. Гаррі овіяло холодом від самого тільки звуку цього слова, тож він вирішив вдаватися до більш безпечних термінів на кшталт „Відомо-Хто‟.

Темний Лорд лютував у чаклунській Британії, наче дикий вовк він роздирав і шматував звичну матерію щоденного життя її мешканців. Решта країн висловлювали занепокоєння, але втручатися не наважувалися: чи то через байдужий егоїзм, чи просто через страх, адже перший, хто виступив би проти Темного Лорда, міг стати наступною мішенню його терору.

(Ефект спостерігача, подумав Гаррі, згадавши експеримент Латане й Дарлея: у разі епілептичного нападу ви ймовірніше отримаєте допомогу, якщо поряд опиниться одна людина, ніж троє. Дифузія відповідальності: кожен сподівається, що хтось інший підійде першим.)

Смертежери відгукнулися були на заклик Темного Лорда й стали до його лав; стервʼятники, що копирсалися в ранах, змії, що знесилювали своїми укусами. Смертежери були не такими жахливими, як Темний Лорд, але все ж наводили жах, і їх було багато. До того ж, орудували вони не лише паличками: за масками в їхніх рядах ховалося багатство, політичний вплив, шантаж таємницями — все, щоб паралізувати суспільство, яке намагалося захищатися.

Єрмі Вібл, старий шановний журналіст, заклика́в підвищити податки й запровадити військову повинність. Він кричав, що абсурдно багатьом щулитися від страху перед кількома. Шкіра, від нього залишилася сама тільки шкіра — прибита до стіни редакції поряд зі шкірами його дружини й двох доньок. Кожен хотів, щоб було вжито рішучіших заходів, але заявляти про це відкрито більше ніхто не насмілювався. Хто здіймав найбільше галасу, ставав наступним прикладом.

Доки імена Джеймса й Лілі Поттерів не піднялися нагору цього списку.

Ці двоє теж могли б померти з паличками в руках і не жалкувати про свій вибір, адже вони були героями. Проте вони мали немовля, свого сина — Гаррі Поттера.

Сльози підступили до очей Гаррі. Він витер їх зі злістю чи, може, розпачем. Я не знав цих людей по-справжньому, вони не мої батьки тепер, безґлуздо шкодувати за ними…​

Коли Гаррі припинив ридати в мантію відьми, він поглянув угору й відчув деяке полегшення — в очах професорки Макґонеґел теж стояли сльози.

 — То що сталося? — запитав Гаррі тремтячим голосом.

 — Темний Лорд прийшов у Ґодрикову Долину, — прошепотіла професорка Макґонеґел. — Це мав бути ваш сховок, але вас зрадили. Темний Лорд убив Джеймса, убив Лілі й зрештою підступив до вас, до колиски. Він кинув у вас смертельним прокляттям, і на цьому все скінчилося. Воно утворюється з чистої ненависті й бʼє в самісіньку душу, відриваючи її від тіла. Його не можна заблокувати, і в кого б воно не поцілило, той помирає. Проте ви вижили. Ви єдина людина, що вижила. Смертельне прокляття відскочило й влучило по Темному Лордові, лишивши від нього тільки обгорілий кістяк і нагородивши вас шрамом на лобі. Так настав кінець терору, і ми зробилися вільними. Ось чому, Гаррі Поттере, люди хочуть побачити шрам на вашому лобі, чому вони хочуть потиснути вашу руку.

Буря емоцій, що охопила Гаррі перед тим, вимила з нього всі сльози, він був спустошений і не міг більше плакати.

(І десь у закапелках його свідомості ледь чутно забриніла бентежна нотка, відчуття чогось неправильного в цій історії. Зважати на такі неясні сигнали мало б бути одним з умінь Гаррі, але він відволікся. Недарма існує сумне правило: ви найімовірніше забудете про мистецтво раціональності тоді, коли найбільше його потребуватимете).

Гаррі відсторонився від професорки Макґонеґел.

 — Мені…​ потрібно це обміркувати, — сказав він якомога спокійнішим голосом. Він втупився у свої черевики. — Ем. Якщо хочете, надалі можете називати їх моїми батьками, не обовʼязково казати „генетичні батьки‟ чи щось таке. Гадаю, немає причини, чому в мене не може бути дві мами й два тати.

Професорка Макґонеґел не видала ані звуку.

І вони йшли разом далі мовчки, аж доки перед ними не постала велика біла будівля з широченними бронзовими дверима, над якими були висічені слова: „Банк Ґрінґотс‟.