Розділ 2. Все, у що я вірю, — хибне

#include “stddisclaimer.h”


-- Звісно, це моя провина. Тут немає більше нікого, хто міг би бути відповідальним бодай за щось.


 — Прояснімо все заздалегідь — сказав Гаррі. — Якщо професорка левітуватиме тебе, тату, і ти знатимеш, що до тебе не під’єднано жодних мотузок, — це вважатиметься достатнім доказом. Ти не збираєшся змінювати думку й стверджувати, що це фокус. Так було б нечесно. Якщо ти відчуваєш, що саме так тобі й захочеться вчинити, — варто сказати про це зараз, щоб ми могли вигадати натомість інший експеримент.

Батько Гаррі, професор Майкл Веррес-Еванс, закотив очі.

 — Так, Гаррі.

 — Тепер ти, мамо. Згідно з твоєю теорією, професорка має бути в змозі це зробити, і якщо цього не станеться, ти ви́знаєш, що помилялася. Жодних заперечень, ніби магія не працює на скептично налаштованих людях чи чогось подібного.

Заступниця директора Мінерва Макґонеґел приголомшено спостерігала за Гаррі. Вона дуже скидалася на відьму у своїй чорній мантії та гостроверхому капелюсі, проте розмовляла офіційно й із шотландським акцентом, що йшло геть уро́зріз із її виглядом. На перший погляд видавалося, що вона має ґелґотати й кидати дітей до казанів, проте весь ефект зникав, щойно вона починала говорити.

 — Цього достатньо, містере Поттер? — промовила вона. — Можна розпочинати демонстрацію?

 — Достатньо? Напевно, ні, — відповів Гаррі. — Але принаймні це допоможе. Прошу, заступнице директора.

 — Можна просто „професорка‟, — сказала вона, а потім — Вінґардіум Левіоза.

Гаррі подивився на батька.

 — Гм, — сказав він.

Батько поглянув на нього й відгукнувся:

 — Гм.

Професор Веррес-Еванс перевів погляд на професорку Макґонеґел.

 — Гаразд, тепер можете мене спускати.

Батька обережно повернули на землю.

Гаррі скуйовдив рукою волосся. Можливо, річ лише в тій його дивній частині, що вже була переконана, але…​

 — Це викликає певний дисонанс, — сказав Гаррі. — Я гадав, що спостереження події нескінченно малої ймовірності мало б спричинити більш драматичну ментальну реакцію…​ — Гаррі затнувся. Мама, відьма й навіть тато знову дивилися на нього цим поглядом. — Тобто через відкриття, що все, у що я вірив, — хибне.

Серйозно, це мало бути ефектнішим. Його мозок мав відкинути весь запас гіпотез про всесвіт, жодна з яких не допускала того, що тільки-но сталося. Натомість же його мозок, схоже, думав: Ну добре, я бачив, як професорка Гоґвортсу махнула паличкою й змусила батька піднятися в повітря, ну то й що?

Пані відьма доброзичливо всміхалася до них. Вигляд у неї був цілковито втішений.

 — Чи бажаєте додаткової демонстрації, містере Поттер?

 — Ви не зобовʼязані, — пролунало у відповідь. — Ми провели вирішальний дослід. — Проте…​ — Гаррі завагався. Він не міг себе стримати. Власне, зважаючи на обставини, він і не мав стримуватися. Цікавість тут була правильною й доречною. — Що ще ви можете робити?

Професорка Макґонеґел перетворилася на кицьку.

Гаррі бездумно відсахнувся, задкуючи настільки швидко, що перечепився через безпритульний стос книжок і гучно гепнувся. Він випростав руки вниз у безуспішній спробі за щось вхопитися й пригальмувати падіння, і відчув різкий біль у плечі́, коли маса його тіла сягнула підлоги так і не зустрівши жодної опори.

Тієї ж миті маленька смугаста кицька трансформувалася назад у жінку в мантії.

 — Вибачте, містере Поттер, — голос відьми здавався щирим, але кутики її губ легенько посіпувалися догори. — Мені варто було попередити вас.

Гаррі уривчасто дихав. Його слова звучали здавлено.

 — Ви НЕ МОЖЕТЕ РОБИТИ такого!

 — Це лише трансфігурація, — сказала професорка Макґонеґел. — Перевтілення анімага, якщо точніше.

 — Ви перетворилися на кицьку! МАЛЕНЬКУ кицьку! Ви порушили закон збереження енергії! А це не просто якесь там умовне правило, воно виводиться із квантового гамільтоніана! Нехтування ним призводить до порушення унітарності, після чого ми починаємо отримувати сигнали, швидші за світло! І коти СКЛАДНІ! Наш розум просто не в змозі осягнути всю їхню анатомію і, і всю біохімію, а як щодо неврології? Як ви залишилися спроможною думати, використовуючи мозок такого розміру?

Губи професорки тремтіли дедалі помітніше.

 — Магія.

 — Магії недостатньо, щоб це зробити! Треба бути богом!

Професорка Макґонеґел кліпнула.

 — Так мене називають вперше.

У Гаррі потемніло в очах, коли його мозок почав усвідомлювати, що саме щойно розбилося на друзки. Саму ідею уніфікованого всесвіту, в якому діють математично правильні закони, саме поняття фізики — усе це просто спустили в унітаз. Три тисячоріччя членування великих і складних явищ на менші частини, відкриття, що музика планет і кинутого яблука має однаковий мотив, що істинні закони прекрасні, тому що вони універсальні, не мають жодних винятків і можуть бути виражені у формі простої математики, яка керує найдрібнішими частками. Не кажучи вже про те, що розум — це мозок, і що мозок складається з нейронів, і що мозок і є особистістю…​

Аж якось жінка перетворюється на кицьку — та й по всьому.

Сотня питань боролися за право першими злетіти з Гарріних губ, з яких переможцем вирвалося:

 — А що це за заклинання таке — Вінґардіум Левіоза? Хто видумує слова для заклять, дошкільнята?

 — Годі, містере Поттер, — твердо промовила професорка Макґонеґел, хай її очі й виблискували прихованою втіхою. — Якщо ви бажаєте вивчати магію, я пропоную завершити паперову роботу, щоб ви змогли піти до Гоґвортсу.

 — Маєте рацію, — дещо відсторонено сказав Гаррі. Він зібрався з думками. Поступ Розуму доведеться просто почати спочатку, ось і все; експериментальний метод поки що ніхто не скасував, і це те, що справді важило. — Отже, як потрапити до Гоґвортсу?

Професорка Макґонеґел видала здавлений смішок — так, наче його щипцями видерли.

 — Стривай, Гаррі, — сказав батько. — Памʼятаєш, чому ти досі не відвідував школу? Як бути із твоєю особливістю?

Професорка Макґонеґел різко повернулася до Майкла.

 — Особливістю? Ви про що?

 —  У мене проблеми зі сном, — відповів Гаррі, безпомічно змахнувши руками. — Мій цикл сну триває двадцять шість годин, щодня я засинаю на дві години пізніше, ніж напередодні. Раніше ніяк не вдається, а наступного дня доводиться йти спати ще пізніше. Десята вечора, північ, друга ранку, четверта ранку — і так далі, доки не завершиться цикл. Намагання прокинутися раніше нічого не змінюють — лише почуваюся розбитим весь день. Ось чому я досі не ходив до звичайної школи.

 — Це одна із причин, — уточнила мати. Гаррі просвердлив її поглядом.

Макґонеґел зронила довге гмммм.

 — Не пригадую, щоб я чула про таке раніше…​ — промовила вона повільно. — Я пораджуся з мадам Помфрі, можливо, їй відомі якісь ліки, — на цих словах її обличчя проясніло. — Ні, я впевнена, що це не становитиме жодних проблем, з часом я знайду рішення. Так, — вона знову посуворішала, — а що це за інші причини?

Гаррі люто глянув на батьків.

 — Я послідовний противник обов’язкового відвідування школи на підставах того, що я не маю страждати через неспроможність занепалої освітньої системи надати вчителів чи навчальних матеріалів навіть мінімально відповідної якості.

Обидвоє Гарріних батьків зайшлися реготом, ніби гадали, що почули дуже дотепний жарт.

 — О, — сказав батько, очі його блищали, — так ось чому ти вкусив вчительку математики в третьому класі.

 — Вона не знала, що таке логарифм!

 — Авжеж, — підхопила мати, — і вкусивши її ти відреагував дуже зріло.

Батько кивнув.

 — Добряче продумана політика вирішення проблеми необізнаності вчителів із логарифмами.

 — Мені було сім років! Скільки ви ще збираєтеся про це згадувати?

 — Розумію…​ — співчутливо відгукнулася мати. — Ти кусаєш одну вчительку математики, і тобі ніколи не дають про це забути, чи не так?

Гаррі обернувся до професорки Макґонеґел.

 — Ось! Бачите, з чим мені доводиться жити?

 — Вибачте, — сказала Петунія й втекла крізь задні двері до подвір’я, з якого цілком виразно долинав її гучний регіт.

 — Так, ем…​ так, — здавалося, що в професорки Макґонеґел з якихось причин з’явилися проблеми з озвучуванням своїх думок, — у Гоґвортсі вчителів кусати не можна, чи це достатньо зрозуміло, містере Поттер?

Гаррі насупився.

 — Гаразд, я не кусатиму нікого, хто не кусатиметься першим.

Почувши це, професор Майкл Веррес-Еванс був змушений теж залишити кімнату.

 — Добре, — зітхнула професорка Макґонеґел після того, як батьки Гаррі опанували себе й повернулися. — Добре. Гадаю, за цих обставин я просто зобовʼязана втримати вас від придбання навчальних матеріалів раніше, ніж за день-два до початку навчального року.

 — Що? Чому? Інші діти вже знають магію, чи не так? Я маю почати наздоганяти негайно!

 — Не хвилюйтеся, містере Поттер, — відповіла професорка Макґонеґел, — Гоґвортс цілком спроможний навчати азам. І я підозрюю, містере Поттер, що якщо залишити вас на два місяці наодинці зі шкільними підручниками, навіть без палички, то повернувшись я знайду на місці цього будинку лише кратер, над яким здійматиметься хмара бузкового диму, знелюдніле місто навколо й нашестя вогняних зебр, що тероризуватимуть залишки Англії.

Мама й тато кивнули в бездоганній гармонії.

 — Мамо! Тату!