Розділ 1. День вкрай низької ймовірності

Відмова від відповідальності: Права на Гаррі Поттера належать Дж. К. Ролінґ, права на методи раціональності не належать нікому.


У місячному сяйві виблискує дрібненький срібний фрагмент, частка лінії…​

(чорні мантії, падіння)

…​кров ллється літрами, хтось викрикує слово.


Кожен сантиметр простору вздовж стін займають книжкові шафи. Кожна шафа має по шість полиць і сягає майже стелі. Деякі полиці до краю заставлені книжками у твердій палітурці: фундаментальні науки, математика, історія тощо. На інших — наукова фантастика в мʼякій обкладинці у два ряди. Під задні підкладено старі коробки з-під серветок або дошки, щоб їх можна було бачити над передніми. Але й цього було замало. Книжки заполонили столи й дивани, книжки лежать невеликими купами попід вікнами.

Це вітальня дому, де мешкає видатний професор Майкл Веррес-Еванс і його дружина Петунія Еванс-Веррес, а також їхній названий син, Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес.

У вітальні на столі лежать конверт без марок і лист. На жовтуватому пергаменті конверту смарагдово-зелений напис: „містерові Г. Поттеру‟.

Професор з дружиною розмовляють різко, проте не кричать. Професор вважає крики чимось варварським.

 — Ти жартуєш, — сказав Майкл Петунії. Судячи з його тону, він дуже боявся, що вона говорить серйозно.

 — Моя сестра була відьмою, — повторила Петунія. Вона мала наляканий вигляд, проте не відступала. — А її чоловік був чарівником.

 — Це абсурд! — різко сказав Майкл. — Вони були на нашому весіллі, вони заходили на Різдво…​

 — Я сказала їм, що тобі не слід знати, — прошепотіла Петунія. — Проте це правда. Я бачила речі…​

 — Люба, — закотив очі професор, — я розумію, що ти не знайома зі скептичною літературою. Ти можеш не усвідомлювати, наскільки легко тренованому фокуснику вдати, що він робить щось неможливе. Памʼятаєш, як я вчив Гаррі гнути ложки? Якщо тобі здавалося, ніби вони вгадували твої думки, то це називається холодне читання.

 — Вони не гнули ложки.

 — Що ж вони робили?

 — Я не можу просто сказати тобі, — Петунія закусила губу, — Ти подумаєш, що я…​ — вона сковтнула слину. — Послухай, Майкле. Я не була…​ Завжди такою…​ — Вона показала жестом на себе, ніби маючи на увазі своє струнке тіло. — Це зробила Лілі. Адже я…​ Адже я благала її. Роками я благала її. Лілі завжди була красивішою за мене, і я…​ жахливо ставилася до неї через це, а потім вона до всього отримала ще й магію, можеш уявити собі, як я почувалася? І я благала її використати трохи цієї магії на мені, щоб зробити мене вродливішою. Хоч я й не могла отримати її магії, принаймні, я б могла бути вродливою.

Очі Петунії наповнилися сльозами.

 — А Лілі завжди відмовляла, вигадувала найбезглуздіші виправдання, наприклад, що настане кінець світу, якщо вона зробить щось хороше для своєї сестри, або що кентавр сказав їй цього не робити — нісенітниці, і я ненавиділа її за це. Коли я тільки-но закінчила університет, я зустрічалася з цим гладки́м хлопцем, Верноном Дурслі, він був єдиним хлопцем, що зі мною розмовляв. І він сказав, що хоче дітей і назве першого сина Дадлі. І тоді я подумала, що за батьки називають свою дитину Дадлі Дурслі? Переді мною наче промайнуло все майбутнє життя, і я не могла цього витримати. Я написала своїй сестрі, сказала, що якщо вона мені не допоможе, я ліпше просто…​

Петунія затнулася.

 — Хай там як, — тихо промовила Петунія, — вона здалася. Лілі попередила, що це небезпечно, а я відповіла, що мені вже байдуже. Я випила це зілля і нездужала протягом кількох тижнів, проте коли мені поліпшало, моя шкіра стала чистою, а тіло нарешті набуло форм…​ Я була красивою, і люди стали приязними до мене, — її голос урвався, — після цього я вже не могла ненавидіти свою сестру, особливо коли дізналася, до чого зрештою призвела її магія…​

 — Серденько, — лагідно сказав Майкл, — ти захворіла, і доки відпочивала в ліжку, то набрала ваги, а шкіра очистилася сама собою. Або ж хвороба змусила тебе змінити дієту…​

 — Вона була відьмою, — повторила Петунія. — Я бачила.

 — Петуніє, — сказав Майкл вже трохи роздратовано, — ти знаєш, що це не може бути правдою. Невже я дійсно маю пояснювати чому?

Петунія почала заламувати руки. Видавалося, що вона ось-ось розплачеться.

 — Кохання моє, я знаю, що не можу переконати тебе, проте, будь ласка, ти маєш повірити мені…​

 — Тату! Мамо!

Вони обидвоє замовкли й подивилися на Гаррі, ніби лише щойно згадали, що в кімнаті є хтось третій.

Гаррі глибоко вдихнув.

 — Мамо, твої батьки не володіли магією, чи не так?

 — Ні, — спантеличено відповіла Петунія.

 — Тоді ніхто з твоєї родини не знав про магію, доки Лілі не отримала свого листа. Чому вони повірили?

 — Ах…​ — сказала Петунія. — Того разу не просто надіслали листа. Тоді прислали професора з Гоґвортсу. Він…​ — Петунія кинула оком на Майкла. — Він показав нам деякі чари.

 — Тоді вам можна не сперечатися, — твердо сказав Гаррі з примарною надією, що бодай цього разу вони його послухають. — Якщо це правда, ми можемо просто викликати гоґвортського професора сюди й побачити магію на власні очі. Тоді тато визнає, що вона існує. Якщо ж ні, то мама визнає, що помиляється. Для цього й існує експериментальний метод: щоб нам не доводилося розвʼязувати проблеми самими лише суперечками.

Професор поглянув на нього згори, як завжди зверхньо.

 — Ой, Гаррі, облиш. Справді, магія? Я сподівався, що хоч ти не повіриш у це, синку, навіть у свої десять років. Складно знайти щось менш наукове за магію!

Гаррі гірко скривився. Батько ставився до нього добре, напевно краще, ніж більшість генетичних татусів ставляться до власних дітей. Гаррі відправляли були до найкращих початкових шкіл, а коли з цим не склалося, то знайшли репетиторів з нескінченної юрби голодних студентів. Гаррі завжди заохочували вивчати все, що його цікавило, купували всі книжки, що були йому до вподоби, оплачували математичні та інші наукові змагання, в яких він брав участь. У розумних межах йому давали все, чого б він не забажав, окрім, можливо, бодай дещиці поваги. Від доктора наук, що викладає біохімію в Оксфорді, навряд чи можна вимагати, щоб той дослухався до порад маленького хлопчика. Він, звісно, послухає, щоб „продемонструвати зацікавленість‟, бо так вчинив би „гарний батько‟. Отже, якщо ви вважаєте себе „гарним батьком‟, то зробите саме так. Проте сприймати десятирічну дитину серйозно? Навряд.

Інколи Гаррі хотілося кричати на свого батька.

 — Мамо, — сказав Гаррі, — якщо ти хочеш перемогти в цій суперечці з татом, відкрий другий розділ першого тому „Фейнманівських лекцій з фізики‟. Там є уривок про те, як філософи розповідають про речі, яких начебто неодмінно потребує наука, і що насправді ці філософи помиляються, адже єдине правило науки — що верховним суддею є спостереження, що треба просто дивитися на світ і звітувати про побачене. Гм…​ Не можу одразу пригадати, де можна знайти щось про те, що ідеалом для науки є доведення дослідом, а не суперечками…​

Мати подивилася на нього згори вниз і всміхнулася.

 — Дякую, Гаррі, проте…​ — вона підняла голову і поглянула на чоловіка, — я не хочу перемагати в суперечці з твоїм батьком. Я хочу, щоб мій чоловік…​ послухав свою дружину, що кохає його, і довірився їй хоча б цього єдиного разу…​

Гаррі ненадовго заплющив очі. Безнадійні. Його батьки просто безнадійні.

Тепер батьки знову почнуть одну з тих суперечок, коли мати намагається змусити батька почуватися винним, а той намагається змусити її почуватися дурною.

 — Я йду до себе, — оголосив Гаррі трохи тремтячим голосом. — Будь ласка, спробуйте не надто сваритися щодо цього, мамо, тату, ми досить скоро дізнаємося, як воно є, добре?

 — Авжеж, Гаррі, — сказав батько, а мати нагородила його заспокійливим поцілунком, а тоді вони знову почали сваритися, поки Гаррі підіймався сходами до своєї кімнати.

Він зачинив за собою двері й спробував подумати.

Цікаво, що він мав би погодитися з татом. Ніхто ніколи не бачив свідчень існування магії, а згідно з маминою версією, існував цілий магічний світ. Як хтось міг утримати таке в таємниці? Знову магія? Скидалося на доволі підозріле виправдання.

Це мало би бути беззаперечною ознакою того, що мама жартує, бреше або збожеволіла, у порядку зростання жахливості. Якщо вона надіслала була листа сама, це пояснило б, як лист потрапив до скриньки без штампу. Невеличке божевілля було набагато, набагато ймовірнішим за те, що всесвіт дійсно було так влаштовано.

Тільки от у мить, коли Гаррі тільки-но побачив листа з гаданої Гоґвортської школи чарів і чаклунства, якась його частина цілковито повірила в існування магії.

Гаррі похмуро потер лоба. Не вір усьому, що думаєш, вчила одна з його книжок.

Проте ця незбагненна впевненість…​ Гаррі усвідомив, що справді очікує, що так, професор Гоґвортсу зʼявиться, змахне чарівною паличкою, і буде магія. Ця дивна впевненість не намагалася захистити себе від спростування — не вигадувала завчасно виправдань на випадок, якщо професор не прийде або зможе лише згинати ложки.

Звідки ти взялося, дивне маленьке передбачення? — Гаррі зосередився на своїх думках. — Чому я вірю в те, у що вірю?

Зазвичай Гаррі чудово відповідав на це питання, проте саме цього разу він і гадки не мав, про що думає його мозок.

Гаррі подумки знизав плечима. У дзвоник дзвонять, цвях забивають, а гіпотезу, яку можна перевірити, перевіряють.

Він узяв зі стола аркуш паперу в лінійку і почав писати.

Шановна заступнице директора

Гаррі зупинився поміркувати, взяв інший аркуш і висунув ще міліметр графіту з механічного олівця. Тут потрібен охайний почерк.

Шановна заступнице директора Мінерво Макґонеґел,

Або будь-хто, кого це може стосуватися:

Я нещодавно отримав Вашого листа про вступ до Гоґвортсу, що було адресовано „містерові Г. Поттеру‟. Можливо, Вам невідомо, що мої генетичні батьки Джеймс Поттер і Лілі Поттер (раніше Лілі Еванс) померли. Мене всиновили сестра Лілі, Петунія Еванс-Веррес, та її чоловік, Майкл Веррес-Еванс.

Я надзвичайно зацікавлений навчатися в Гоґвортсі за умови, що таке місце дійсно існує. Тільки моя мати Петунія каже, що знає про магію, проте сама нею не володіє. Мій батько налаштований вкрай скептично. Сам я вагаюся. Я також не знаю, де можна придбати хоч щось з книжок чи приладдя, що перелічені у Вашому листі.

Мати згадувала, що Ви відправили представника Гоґвортсу до Лілі Поттер (тоді Лілі Еванс), щоб продемонструвати її родині, що магія існує, і, я гадаю, для допомоги з придбанням її шкільних речей. Якщо Ви можете зробити це й для моєї родини, це б надзвичайно допомогло.

Щиро Ваш,

Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес.

Гаррі додав їхню поточну адресу, склав листа і поклав до конверта, що він адресував до Гоґвортсу. Подальші роздуми змусили його накрапати воску зі свічки на клапан конверту, щоб запечатати його. Потім кінчиком ножа він вирізав на печатці ініціали Г.Дж.П.Е.В. Якщо вже божеволіти, то зі смаком.

Потім він відчинив двері й спустився сходами. Батько сидів у кімнаті й читав книжку з вищої математики, щоб показати, який він розумний; мати готувала на кухні одну з татових улюблених страв, щоб показати, яка вона любляча дружина. Видавалося, наче вони взагалі не розмовляли один з одним. Хай якими страшними були суперечки, їхня відсутність чомусь була навіть гіршою.

 — Мамо, — сказав Гаррі в напруженій тиші, — я збираюся перевірити гіпотезу. Згідно з твоєю теорією, як відправити сову до Гоґвортсу?

Петунія відволіклася від раковини і розгублено поглянула на нього.

 — Я…​ Я не знаю, гадаю, в тебе має бути чарівна сова.

Це мало б звучати вкрай підозріло — о, отже немає способу перевірити твою теорію, — проте своєрідна впевненість Гаррі, схоже, лише набувала сили.

 — Ну, лист сюди якось потрапив, — сказав Гаррі. — Отже, я просто помахаю ним ззовні, гукну `лист до Гоґвортсу!' і подивлюся, чи підбере його якась сова. Тату, хочеш піти зі мною та подивитися?

Батько ледь похитав головою і продовжив читати. Звісно, подумав Гаррі. Магія — це щось ганебне, в неї можуть вірити лише дурні. Якби батько опустився до перевірки цієї гіпотези або навіть просто подивився, як її перевіряють, то ніби й сам увʼязався б з усім цим…​

Лише коли Гаррі прошкандибав через задні двері до подвірʼя, йому на думку спало, що якщо сова дійсно прилетить і вихопить листа, у нього будуть проблеми з тим, щоб розповісти про це батькові.

Проте…​ Ну…​ Це ж не може справді статися, чи не так? У що б мій мозок не вірив. Якщо сова дійсно спуститься й схопить цей конверт, у мене будуть набагато важливіші клопоти, ніж татова думка.

Гаррі глибоко вдихнув і підняв конверт догори.

Він проковтнув слину.

Кричати Лист до Гоґвортсу!, тримаючи конверт високо в повітрі посеред власного заднього подвірʼя…​ Було насправді доволі ніяково, тепер, коли він про це подумав.

Ні. Я кращий за тата. Я використаю науковий метод, навіть якщо при цьому почуватимуся безглуздо.

 — Лист…​ — спробував вигукнути Гаррі, але вийшов звук, що більш скидався на шепітливий хрип.

Гаррі напружив свою волю і крикнув до порожнього неба:

 — Лист до Гоґвортсу! Можна мені сову?

 — Гаррі? — запитав приголомшений жіночий голос однієї з сусідок.

Гаррі опустив руку, ніби обпікшись, і заховав конверт за спину, наче це були гроші за наркотики. Його обличчя горіло від сорому.

Обличчя старої жінки визирнуло над сусіднім парканом, сірі пасма вибивалися з-під сітки для волосся. Місіс Фіґ, що подеколи була його нянькою.

 — Що ти робиш, Гаррі?

 — Нічого. — сказав Гаррі здушеним голосом. — Просто перевіряв одну доволі дурнячу теорію…​

 — Ти отримав лист про зарахування до Гоґвортсу?

Гаррі завмер на місці.

 — Так, — промовили губи Гаррі після паузи. — Я отримав листа з Гоґвортсу. Вони кажуть, що чекатимуть на сову від мене до 31-го липня, але…​

 — Але в тебе немає сови. Бідолаха! Не уявляю, про що вони думали — надсилати тобі лише стандартного листа.

Зморщена рука простягнулася над парканом, долоня розкрита в очікуванні. Майже бездумно, Гаррі віддав листа.

 — Я цим займуся, дорогенький, — сказала місіс Фіґ, — і за хвильку приведу кого-небудь.

Її обличчя зникло за парканом.

У саду запала довга тиша.

Потім голос хлопчика спокійно й тихо сказав:

 — Якого.