Відмова від прав: Гаррі Поттер належить Дж. К. Ролінґ, методи раціональности не належать нікому.

Місячне сяйво на якусь мить вихоплює з темряви тонкий проблиск срібла, частинку лінії…​

(падають чорні мантії)

…​кров ллється літрами, хтось вигукує слово.

Усі стіни до сантиметра заставлено книжковими шафами. Вони мають по шість полиць і майже сягають стелі. Деякі полиці вщерть заповнили книжки у твердій палітурці: фундаментальні науки, математика, історія тощо. На інших вишикувалась у два ряди наукова фантастика в мʼякій обкладинці. Під задні підкладено старі коробки з-під серветок і дошки, щоб їх також можна було роздивитися. Але й цього було замало. Книжки заполонили столи й дивани, книжки лежать невеликими купами попід вікнами.

Це вітальня дому, де мешкає видатний професор Майкл Веррес-Еванс, його дружина Петунія Еванс-Веррес, а також їхній назва́ний син — Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес. Тут на столі лежать лист і непроштампований конверт із жовтуватого пергаменту, смарагдово-зелений напис на якому свідчить, що його адресовано «містерові Г. Поттеру».

Подружжя розмовляє різко, проте не кричить. Професор вважає, що крики — це варварство.

 — Ти жартуєш, — з огляду на Майклів тон він дуже боїться, що дружина говорить цілком серйозно.

 — Моя сестра була відьмою, — повторила Петунія. Вона видавалася наляканою, проте не відступала. — А її чоловік — чарівником.

 — Це ж абсурд! — різко вигукнув Майкл. — Вони були на нашому весіллі, вони гостювали в нас на Різдво…​

 — Я сказала їм, що тобі не варто знати, — прошепотіла Петунія. — Але це правда. Я бачила речі…​

 — Люба, — закотив очі професор, — я розумію, що ти не читаєш скептичної літератури. Ти й не усвідомлюєш, наскільки легко тренований фокусник може вдати навіть щось, здавалось би, неможливе. Памʼятаєш, я вчив Гаррі, як гнути ложки? Якщо в тебе складалося враження, ніби вони вгадували твої думки, то це називається холодним читанням.

 — Вони не гнули ложки.

 — Що ж вони робили?

 — Я не можу просто сказати тобі, — Петунія закусила губу. — Ти подумаєш, що я…​ — вона ковтнула слину. — Послухай, Майкле. Я не завжди була…​ такою, — вона вказала жестом на свою витончену фігуру. — Це зробила Лілі. Бо…​ бо я благала її. Благала роками. Лілі завжди була красивішою за мене, і я…​ жахливо до неї ставилася через це, а потім вона ще й набула магії — можеш собі уявити, як я почувалася? І я благала її застосувати крихту свого дару на мені, щоб зробити мене вродливішою. Нехай я не могла володіти її магією, я могла б принаймні бути вродливою.

Очі Петунії наповнилися слізьми.

 — А Лілі завжди відмовлялася, вигадувала найбезґлуздіші виправдання, мовляв, настане кінець світу, якщо вона зробить щось хороше для своєї сестри, або що кентавр велів їй цього не робити — нісенітниці, і я ненавиділа її за це. І коли я щойно закінчила університет, то зустрічалася з тим гладки́м хлопцем, Верноном Дурслі, він був єдиним хлопцем, який зі мною розмовляв. І він казав, що хоче дітей, а першого сина назве Дадлі. І тоді я подумала: «Ну що за батьки називають свою дитину Дадлі Дурслі?». Переді мною наче промайнуло все моє майбутнє життя, і я не могла цього витримати. Я написала сестрі, що якщо вона мені не допоможе, то я краще просто…​

Петунія затнулася.

 — Хай там як, — тихо промовила Петунія, — вона здалася. Лілі попередила, що це небезпечно, але я відповіла, що мені вже байдуже. Я випила зілля й кілька тижнів нездужала, проте коли хвороба минула, моя шкіра очистилася, а тіло нарешті набуло форм…​ Тепер я була красивою, і люди стали приязними до мене, — її голос урвався. — І після цього я вже не могла ненавидіти свою сестру, особливо коли дізналася, до чого зрештою призвела її магія…​

 — Серденько, — лагідно звернувся Майкл, — ти захворіла й набрала ваги, поки відпочивала в ліжку, а шкіра очистилася сама собою. Або ж хвороба змусила тебе змінити харчування…​

 — Вона була відьмою, — повторила Петунія. — Я бачила.

 — Петуніє, — у голосі Майкла чулося роздратування, — ти знаєш, що це не може бути правдою. Невже я справді маю пояснювати чому?

Петунія почала заламувати руки. Видавалося, що вона ось-ось розплачеться.

 — Коханий мій, я знаю, що мені не перевершити тебе в наших суперечках, проте цього разу, благаю, просто повір мені…​

 — Тату! Мамо!

Вони обидвоє замовкли й подивилися на сина так, ніби щойно згадали, що в кімнаті є хтось третій.

Гаррі глибоко вдихнув:

 — Мамо, твої батьки не володіли магією, чи не так?

 — Ні, — спантеличено відповіла Петунія.

 — Отже, ніхто з твоєї родини не знав про магію, доки Лілі не отримала свого листа. Чому вони повірили?

 — Ох…​ Того разу не обмежилися самим тільки листом. Вони відрядили професора з Гоґвортсу. Він…​ — Петунія кинула оком на Майкла. — Він показав нам деякі чари.

 — Тоді вам взагалі не варто через це сперечатися, — твердо заявив Гаррі, без надії сподіваючись, що бодай цього одного-єдиного разу вони до нього прислу́хаються. — Якщо це правда, ми можемо просто викликати гоґвортського професора сюди й побачити магію на власні очі; у цьому разі тато визнає, що вона існує. В іншому ж — мама визнає, що помиляється. Для цього й потрібен експериментальний метод: щоб нам не доводилося розвʼязувати проблеми самими лише суперечками.

Професор розвернувся та глянув на нього вниз зі звичною вже зверхністю:

 — Ой, Гаррі, облиш. Справді, магія? Я сподівався, що хоча б ти не повіриш у це, синку, нехай тобі лише десять. Важко уявити собі щось менш наукове за магію!

Гаррі гірко скривився. Батько ставився до нього добре, напевно, краще, ніж більшість генетичних татусів ставиться до власних дітей. Гаррі відправляли були до найкращих початкових шкіл, а коли з ними не склалося, йому почали знаходити репетиторів серед нескінченної юрби голодних студентів. Гаррі завжди заохочували вивчати все, що його цікавило, купували всі книжки, що привертали його увагу, покривали всі витрати на його участь у змаганнях із математики й інших наук. У розумних межах йому давали все, чого він бажав, окрім, можливо, бодай дещиці поваги. Даремно очікувати, що доктор наук, який викладає біохімію в Оксфорді, з якогось дива дослу́хається до порад маленького хлопчика. Він, звісно ж, вислухає, щоб «продемонструвати зацікавленість», — бо саме так вчинив би «добрий батько», і це саме те, що ви зробили б, якби вважали себе «добрими батьками». Проте сприймати десятирічну дитину серйозно? Навряд.

Інколи Гаррі хотілося кричати на свого батька.

 — Мамо, якщо ти хочеш перемогти в цій суперечці з татом, розгорни другий розділ першого тому «Фейнманових лекцій із фізики». Там згадується, як філософи просторікують про речі, що їх начебто неодмінно потребує наука, і як насправді усі вони помиляються; адже єдине правило науки полягає в тому, що верховним суддею є спостереження: треба просто дивитися на світ і доповідати про побачене. Гм…​ Не можу одразу пригадати, де можна знайти щось про те, що ідеалом для науки є доведення дослідами, а не суперечками…​

Мати подивилася вниз на нього й усміхнулася.

 — Дякую, Гаррі, але…​ — вона повернула голову до чоловіка, — я не хочу перемагати в суперечці з твоїм батьком. Я хочу, щоб мій чоловік…​ послухав свою дружину, яка кохає його, і довірився їй хоча б цього єдиного разу…​

Гаррі ненадовго заплющив очі. Безнадійні. Його батьки просто безнадійні. Тепер вони знову почнуть одну з тих суперечок, коли мати намагається змусити батька почуватися винним, а той її — дурною.

 — Я йду до себе, — оголосив він із ледь помітним тремтінням у голосі. — Будь ласка, спробуйте не надто сваритися через це, мамо, тату, ми досить скоро дізнаємося, як воно є, гаразд?

 — Авжеж, Гаррі, — запевнив батько, а мати нагородила його заспокійливим поцілунком. А тоді вони знову взялися сваритися, поки Гаррі підіймався сходами до своєї кімнати.

Він зачинив за собою двері й спробував подумати.

Цікаво, що Гаррі мав би погодитися з татом. Ніхто ніколи не бачив свідчень існування магії, а згідно з маминою версією, існував цілий магічний світ. Як усе це вдається утримувати в таємниці? Знову магія? Скидалося на доволі підозріле виправдання.

Це мало б бути беззаперечною ознакою того, що мама або жартує, або бреше, або збожеволіла — за порядком зростання жахливости. Якщо вона надіслала була листа сама, це пояснило б, як він опинився в скриньці без штампа. Невеличке божевілля здавалося значно, значно імовірнішим за те, що всесвіт справді влаштовано ось так.

Тільки от якась його частинка була цілковито переконаною в існуванні магії. Це відчуття виникло в нього тієї ж миті, щойно він побачив цього листа з гаданої Гоґвортської школи чарів і чаклунства.

Гаррі похмуро потер лоба. «Не вір усьому, що думаєш» — так вчила одна з його книжок.

Проте ця незбагненна впевненість…​ Гаррі усвідомив: він і справді очікує, що так, професор Гоґвортсу зʼявиться, змахне чарівною паличкою — і буде магія. Ця дивна впевненість не намагалася захиститися від спростування — не вигадувала завчасно виправдань на випадок, якщо професор не прийде чи зможе лише згинати ложки.

«Звідки ти взялося, дивне маленьке передчуття? — він зосередився на своїх думках. — Чому я вірю в те, у що вірю?».

Зазвичай Гаррі чудово відповідав на це питання, проте саме цього разу й гадки не мав, що його мозок собі думає. Він подумки знизав плечима. У дзвоник дзвонять, цвях забивають, а гіпотезу, яку можна перевірити, перевіряють.

Він узяв зі столу аркуш паперу в лінійку й почав писати.

Шановна заступнице директора

Гаррі на хвильку спинився в роздумах, а тоді взяв інший аркуш і висунув ще міліметр графіту з механічного олівця. Справа вимагала охайного почерку.

Шановна заступнице директора Мінерво Макґонеґел чи будь-хто, кого це може стосуватися!

Я нещодавно отримав Вашого листа про вступ до Гоґвортсу, адресованого «містерові Г. Поттеру». Ви могли не знати, що мої генетичні батьки — Джеймс Поттер і Лілі Поттер (раніше Лілі Еванс) — померли. Мене всиновили сестра Лілі, Петунія Еванс-Веррес, та її чоловік, Майкл Веррес-Еванс.

Я надзвичайно зацікавлений навчатися в Гоґвортсі за умови, що таке місце існує насправді. Моя мати Петунія — єдина, хто стверджує, що знає про магію, проте особисто нею не володіє. Мій батько налаштований вкрай скептично. Сам я вагаюся. Я також не знаю, де можна знайти бодай щось зі списку книжок чи приладдя, наведеного у Вашому листі.

Мати згадувала, що Ви делегували представника Гоґвортсу до Лілі Поттер (тоді Лілі Еванс) з метою продемонструвати її родині, що магія існує, і, припускаю, для допомоги з придбанням її шкільного приладдя. Якби Ви могли зробити щось подібне й для моєї родини, це б надзвичайно допомогло.

Щиро Ваш

Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес.

Гаррі додав їхню поточну адресу, згорнув листа й вклав його в конверт, який адресував до Гоґвортсу. Дальші роздуми змусили його роздобути свічку й накапати воску на клапан конверта. На створеній у такий спосіб печатці кінчиком складаного ножа він відтиснув ініціали Г. Дж. П. Е. В. Якщо вже божеволіти, то зі смаком.

Гаррі відчинив двері й спустився сходами. Батько сидів у вітальні й читав книжку з вищої математики, щоб показати, який він розумний; мати готувала на кухні одну з татових улюблених страв, щоб показати, яка вона любляча дружина. Видавалося, наче вони взагалі не розмовляли одне з одним. Хай якими страшними були їхні сварки, мовчання було чомусь значно гіршим.

 — Мамо, — порушив він напружену тишу, — я збираюся перевірити гіпотезу. Згідно з твоєю теорією, як відправити сову до Гоґвортсу?

Петунія відвернулася від раковини й розгублено поглянула на нього:

 — Я…​ Я не знаю, гадаю, тобі потрібна чарівна сова.

Це мало б звучати вкрай підозріло: «О, значить, немає способу перевірити твою теорію». Проте своєрідна впевненість Гаррі, здавалося, й далі вперто гнула своєї.

 — Ну лист же сюди якось потрапив. Отже, я просто вийду надвір, помахаю ним у повітрі, гукну: «Лист до Гоґвортсу!» — і подивлюся, чи підбере його якась сова. Тату, хочеш піти зі мною та спостерігати?

Батько виразно похитав головою й знову занурився в читання. «Звісно», — подумав Гаррі. Магія — це щось ганебне, в неї можуть вірити лише ду́рні. Якби батько зайшов так далеко, щоб перевірити цю гіпотезу чи навіть просто подивитися на її перевірку, він почувався б повʼязаним з усім цим…​

Лише коли Гаррі прошкандибав через задні двері до подвірʼя, йому на думку спало: якщо сова таки прилетить і вихопить листа, у нього виникнуть проблеми з тим, щоб розповісти про це батькові.

«Проте…​ ну…​ цього ж не може трапитися насправді, чи не так? Хай у що там вірить мій мозок. Якщо сова прилетить і схопить цього конверта, я матиму набагато важливіші клопоти, ніж татова думка».

Гаррі глибоко вдихнув і підняв конверт догори. Ковтнув слину.

Вигукувати: «Лист до Гоґвортсу!», тримаючи конверт високо в повітрі посеред власного заднього подвірʼя…​ якщо задуматися, як він оце зараз зробив, було доволі ніяково.

«Ні. Я кращий за тата. Я використаю науковий метод, навіть якщо почуватимуся через це безґлуздо».

 — Лист…​ — почав було Гаррі, але звуки, що вихоплювалися з його горлянки, більше скидалися на несміливе квакання.

Він зібрав усю свою волю й заволав у порожнє небо:

 — Лист до Гоґвортсу! Можна мені сову?

 — Гаррі? — пролунав спантеличений жіночий голос однієї із сусідок.

Відсахнувшись, мов від вогню, Гаррі рвучко опустив руку й заховав її за спину, наче в ній були гроші за наркотики. Його обличчя пашіло від сорому.

Обличчя старої жінки вигулькнуло над сусіднім парканом, сірі пасма вибивалися з-під сітки для волосся. Місис Фіґ, що подеколи за ним наглядала.

 — Що ти робиш, Гаррі?

 — Нічого, — обізвався Гаррі здавленим голосом. — Просто перевіряю одну доволі дурнячу теорію…​

 — Ти отримав листа про вступ до Гоґвортсу?

Гаррі завмер на місці.

 — Так, — його губи спромоглися відповісти трохи згодом. — Я отримав листа з Гоґвортсу. Там сказано, що вони чекатимуть на мою сову до 31-го липня, але…​

 — Але ти не маєш сови. Бідолаха! Не уявляю, про що вони тільки думали — надіслати тобі самого лише стандартного листа.

Зморшкувата рука простягнулася над парканом, відкрита долоня завмерла в очікуванні. Майже бездумно Гаррі віддав конверт.

 — Я про це подбаю, дорогенький, — запевнила місис Фіґ, — і за хвильку приведу кого-небудь.

Її обличчя зникло за парканом, і в саду запала довга тиша.

Потім хлопчик промовив спокійним і тихим голосом:

 — Якого.