Розділ 1. День вкрай низької ймовірності

Відмова від відповідальності: Права на Гаррі Поттера належать Дж. К. Ролінґ, права на методи раціональності не належать нікому.


Місячне сяйво на якусь мить вихоплює з темряви тонкий поблиск срібла, частинку лінії…​

(падають чорні мантії)

…​кров ллється літрами, хтось викрикує слово.


Усі стіни до сантиметра заставлені книжковими шафами. Вони мають по шість полиць і майже сягають стелі. Деякі полиці вщерть заповнені книжками у твердій палітурці: фундаментальні науки, математика, історія тощо. На інших вишикувалась у два ряди наукова фантастика в мʼякій обкладинці. Під задні підкладено старі коробки з-під серветок та дошки, щоб їх також можна було роздивитися. Але й цього було замало. Книжки заполонили столи й дивани, книжки лежать невеликими купами попід вікнами.

Це вітальня дому, де мешкає видатний професор Майкл Веррес-Еванс, його дружина Петунія Еванс-Веррес, а також їхній названий син — Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес.

Тут на столі лежать лист та непроштампований конверт із жовтуватого пергаменту, смарагдово-зелений напис на якому свідчить, що він адресований „містерові Г. Поттеру‟.

Подружжя розмовляє різко, проте не кричить. Професор вважає, що крики — це варварство.

 — Ти жартуєш, — сказав Майкл. Судячи з його тону, він дуже боїться, що дружина говорить цілком серйозно.

 — Моя сестра була відьмою, — повторила Петунія. Вона мала наляканий вигляд, проте не відступала. — А її чоловік був чарівником.

 — Це ж абсурд! — різко вигукнув Майкл. — Вони були на нашому весіллі, вони гостювали в нас на Різдво…​

 — Я сказала їм, що тобі не варто знати, — прошепотіла Петунія. — Але це правда. Я бачила речі…​

 — Люба, — закотив очі професор, — я розумію, що ти не знайома зі скептичною літературою. Ти й не усвідомлюєш, наскільки легко тренований фокусник може вдати навіть щось, здавалось би, неможливе. Памʼятаєш, як я вчив Гаррі гнути ложки? Якщо в тебе складалося враження, ніби вони вгадували твої думки, то це називається холодне читання.

 — Вони не гнули ложки.

 — Що ж вони робили?

 — Я не можу просто сказати тобі, — Петунія закусила губу. — Ти подумаєш, що я…​ — вона ковтнула слину. — Послухай, Майкле. Я не завжди була…​ такою, — вона вказала жестом на свою витончену фігуру. — Це зробила Лілі. Бо…​ бо я благала її. Благала роками. Лілі завжди була красивішою за мене, і я…​ жахливо до неї ставилася через це, а потім вона ще й отримала магію — можеш собі уявити, як я почувалася? І я благала її застосувати крихту свого дару на мені, щоб зробити мене вродливішою. Нехай я не могла володіти її магією, я могла би принаймні бути вродливою.

Очі Петунії наповнилися слізьми.

 — А Лілі завжди відмовлялася, вигадувала найбезглуздіші виправдання, наприклад, що настане кінець світу, якщо вона зробить щось хороше для своєї сестри, або що кентавр сказав їй цього не робити — нісенітниці, і я ненавиділа її за це. І коли я тільки-но закінчила університет, то зустрічалася з тим гладки́м хлопцем, Верноном Дурслі, він був єдиним хлопцем, який зі мною розмовляв. І він казав, що хоче дітей, а першого сина назве Дадлі. І тоді я подумала, ну що за батьки називають свою дитину Дадлі Дурслі? Переді мною наче промайнуло все моє майбутнє життя, і я не могла цього витримати. Я написала своїй сестрі, що якщо вона мені не допоможе, я краще просто…​

Петунія затнулася.

 — Хай там як, — тихо промовила Петунія, — вона здалася. Лілі попередила, що це небезпечно, але я відповіла, що мені вже байдуже. Я випила зілля й нездужала протягом кількох тижнів, проте коли мені поліпшало, моя шкіра очистилася, а тіло нарешті набуло форм…​ Я була красивою, і люди стали приязними до мене, — її голос урвався, — і після цього я вже не могла ненавидіти свою сестру, особливо коли дізналася, до чого зрештою призвела її магія…​

 — Серденько, — лагідно сказав Майкл, — ти захворіла, і доки відпочивала в ліжку, то набрала ваги, а шкіра очистилася сама собою. Або ж хвороба змусила тебе змінити харчування…​

 — Вона була відьмою, — повторила Петунія. — Я бачила.

 — Петуніє, — у голосі Майкла чулося роздратування, — ти знаєш, що це не може бути правдою. Невже я справді маю пояснювати чому?

Петунія почала заламувати руки. Видавалося, що вона ось-ось розплачеться.

 — Кохання моє, я знаю, що не можу переконати тебе, проте, будь ласка, ти маєш повірити мені…​

 — Тату! Мамо!

Вони обидвоє замовкли й подивилися на Гаррі так, ніби щойно згадали, що в кімнаті є хтось третій.

Гаррі глибоко вдихнув.

 — Мамо, твої батьки не володіли магією, чи не так?

 — Ні, — спантеличено відповіла Петунія.

 — Отже, ніхто з твоєї родини не знав про магію, доки Лілі не отримала свого листа. Чому вони повірили?

 — Ах…​ — сказала Петунія. — Того разу не обмежились самим тільки листом. Вони прислали професора з Гоґвортсу. Він…​ — Петунія кинула оком на Майкла. — Він показав нам деякі чари.

 — Тоді вам взагалі не варто через це сперечатися, — твердо заявив Гаррі, без надії сподіваючись, що бодай цього одного-єдиного разу вони до нього прислухаються. — Якщо це правда, ми можемо просто викликати гоґвортського професора сюди та побачити магію на власні очі; в цьому випадку тато визнає, що вона існує. В іншому ж — мама визнає, що помиляється. Для цього й потрібен експериментальний метод: щоби нам не доводилося розвʼязувати проблеми самими лише суперечками.

Професор розвернувся в його сторону та глянув на нього вниз зі звичною вже зверхністю.

 — Ой, Гаррі, облиш. Справді, магія? Я сподівався, що хоча б ти не повіриш у це, синку, нехай тобі лише десять років. Магія — це ж найменш наукове, що тільки може існувати!

Гаррі гірко скривився. Батько ставився до нього добре, напевно краще, ніж більшість генетичних татусів ставляться до власних дітей. Гаррі відправляли були до найкращих початкових шкіл, а коли з ними не склалося, то знайшли репетиторів серед нескінченної юрби голодних студентів. Гаррі завжди заохочували вивчати все, що його цікавило, купували всі книжки, що привертали його увагу, покривали всі витрати на його участь у змаганнях із математики та інших наук. У розумних межах йому давали все, чого б він тільки не забажав, окрім, можливо, бодай дещиці поваги. Даремно очікувати, що доктор наук, який викладає біохімію в Оксфорді, з якогось дива дослухається до порад маленького хлопчика. Він, звісно ж, вислухає, щоб „продемонструвати зацікавленість‟ — бо саме так вчинив би „гарний батько‟, і це саме те, що ви зробили б, якби вважали себе „гарними батьками‟. Проте сприймати десятирічну дитину всерйоз? Навряд.

Інколи Гаррі хотілося кричати на свого батька.

 — Мамо, — сказав Гаррі, — якщо ти хочеш перемогти в цій суперечці з татом, розгорни другий розділ першого тому „Фейнманівських лекцій з фізики‟. Там згадується, як філософи розповідають про речі, що їх начебто неодмінно потребує наука, і як насправді усі вони помиляються: адже єдине правило науки полягає в тому, що верховним суддею є спостереження — треба просто дивитися на світ і доповідати про побачене. Гм…​ Не можу одразу пригадати, де можна знайти щось про те, що ідеалом для науки є доведення дослідом, а не суперечками…​

Мати подивилася на нього вниз і всміхнулася.

 — Дякую, Гаррі, але…​ — вона повернула голову до чоловіка, — я не хочу перемагати в суперечці з твоїм батьком. Я хочу, щоб мій чоловік…​ послухав свою дружину, яка кохає його, і довірився їй хоча б цього єдиного разу…​

Гаррі ненадовго заплющив очі. Безнадійні. Його батьки просто безнадійні.

Тепер вони знову почнуть одну з тих суперечок, коли мати намагається змусити батька почуватися винним, а той намагається змусити її почуватися дурною.

 — Я йду до себе, — оголосив Гаррі з ледь помітним тремтінням у голосі. — Будь ласка, спробуйте не надто сваритися щодо цього, мамо, тату, ми досить скоро дізнаємося, як воно є, гаразд?

 — Авжеж, Гаррі, — сказав батько, а мати нагородила його заспокійливим поцілунком, а тоді вони знову почали сваритися, поки Гаррі підіймався сходами до своєї кімнати.

Він зачинив за собою двері й спробував подумати.

Цікаво, що він мав би погодитися з татом. Ніхто ніколи не бачив свідчень існування магії, а згідно з маминою версією, існував цілий магічний світ. Яким чином усе це вдається утримувати в таємниці? Знову магія? Скидалося на доволі підозріле виправдовування.

Це мало би бути беззаперечною ознакою того, що мама або жартує, або бреше, або збожеволіла, у порядку зростання жахливості. Якщо вона надіслала була листа сама, це пояснило б, як він потрапив до скриньки без штампу. Невеличке божевілля було значно, значно більш імовірним за те, що всесвіт дійсно було так влаштовано.

Тільки от якась частинка Гаррі була цілковито переконана в існуванні магії. Це відчуття з’явилось у нього тієї ж миті, щойно він побачив цього листа з гаданої Гоґвортської школи чарів і чаклунства.

Гаррі похмуро потер лоба. Не вір усьому, що думаєш, вчила одна з його книжок.

Проте ця незбагненна впевненість…​ Гаррі усвідомив, що й справді очікує, що так, професор Гоґвортсу зʼявиться, змахне чарівною паличкою — і буде магія. Ця дивна впевненість не намагалася захистити себе від спростування — не вигадувала завчасно виправдань на випадок, якщо професор не прийде чи зможе лише згинати ложки.

Звідки ти взялося, дивне маленьке передбачення? — Гаррі зосередився на своїх думках. — Чому я вірю в те, у що вірю?

Зазвичай Гаррі чудово відповідав на це питання, проте саме цього разу він і гадки не мав, що його мозок собі думає.

Гаррі подумки знизав плечима. У дзвоник дзвонять, цвях забивають, а гіпотезу, яку можна перевірити, перевіряють.

Він узяв зі столу аркуш паперу в лінійку й почав писати.

Шановна заступнице директора

Гаррі на хвильку спинився в роздумах, а тоді взяв інший аркуш і висунув ще міліметр графіту з механічного олівця. Справа вимагала охайного почерку.

Шановна заступнице директора Мінерво Макґонеґел,

Чи будь-хто, кого це може стосуватися:

Я нещодавно отримав Вашого листа про зарахування до Гоґвортсу, адресованого „містерові Г. Поттеру‟. Ви могли не знати, що мої генетичні батьки — Джеймс Поттер і Лілі Поттер (раніше Лілі Еванс) — померли. Мене всиновили сестра Лілі, Петунія Еванс-Веррес, та її чоловік, Майкл Веррес-Еванс.

Я надзвичайно зацікавлений навчатися в Гоґвортсі за умови, що таке місце іcнує насправді. Моя мати Петунія — єдина, хто стверджує, що знає про магію, проте особисто нею не володіє. Мій батько налаштований вкрай скептично. Сам я вагаюся. Я також не знаю, де можна знайти бодай щось зі списку книжок чи приладдя, наведеного у Вашому листі.

Мати згадувала, що Ви надсилали представника Гоґвортсу до Лілі Поттер (тоді Лілі Еванс) з метою продемонструвати її родині, що магія існує, і, припускаю, для допомоги з придбанням її шкільних речей. Якби Ви могли зробити щось подібне й для моєї родини, це б надзвичайно допомогло.

Щиро Ваш,

Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес.

Гаррі додав їхню поточну адресу, згорнув листа й вклав його в конверт, який адресував до Гоґвортсу. Подальші роздуми змусили його роздобути свічку й накапати воску на клапан конверта. На створеній таким чином печатці кінчиком складаного ножа він вирізав ініціали Г.Дж.П.Е.В. Якщо вже божеволіти, то зі смаком.

Потім він відчинив двері й спустився сходами. Батько сидів у вітальні й читав книжку з вищої математики, щоб показати, який він розумний; мати готувала на кухні одну з татових улюблених страв, щоб показати, яка вона любляча дружина. Видавалося, наче вони взагалі не розмовляли одне з одним. Хай якими страшними були їхні сварки, мовчання було чомусь значно гіршим.

 — Мамо, — сказав Гаррі в напруженій тиші, — я збираюся перевірити гіпотезу. Згідно з твоєю теорією, як відправити сову до Гоґвортсу?

Петунія відволіклася від раковини й розгублено поглянула на нього.

 — Я…​ Я не знаю, гадаю, в тебе має бути чарівна сова.

Це мало б звучати вкрай підозріло — о, отже немає способу перевірити твою теорію, — проте своєрідна впевненість Гаррі, здавалося, й далі вперто гнула своєї.

 — Ну, лист сюди ж якось потрапив, — сказав Гаррі. — Отже, я просто помахаю ним ззовні, гукну „лист до Гоґвортсу!‟ і подивлюся, чи підбере його якась сова. Тату, хочеш піти зі мною та спостерігати?

Батько розмірено похитав головою й знову занурився в читання. Звісно, подумав Гаррі. Магія — це щось ганебне, в неї можуть вірити лише ду́рні. Якби батько зайшов так далеко, щоб перевірити цю гіпотезу чи навіть просто подивитися на її перевірку, він почувався б спільником усього цього…​

Лише коли Гаррі прошкандибав через задні двері до подвірʼя, йому на думку спало, що якщо сова справді прилетить і вихопить листа, у нього будуть проблеми з тим, щоби розповісти про це батькові.

Проте…​ ну…​ цього ж не може статися насправді, чи не так? У що б мій мозок не вірив. Якщо сова таки прилетить і схопить цей конверт, я матиму набагато важливіші клопоти, ніж татова думка.

Гаррі глибоко вдихнув і підняв конверт догори.

Він ковтнув слину.

Вигукувати „Лист до Гоґвортсу!‟, тримаючи конверт високо в повітрі посеред власного заднього подвірʼя…​ якщо задуматись, як він оце зараз зробив, то це було доволі ніяково.

Ні. Я кращий за тата. Я використаю науковий метод, навіть якщо почуватимуся при цьому безглуздо.

 — Лист…​ — почав був Гаррі, але звуки, які виходили з його горлянки, більше скидалися на несміливе квакання.

Гаррі зібрав усю свою волю й прокричав у порожнє небо:

 — Лист до Гоґвортсу! Можна мені сову?

 — Гаррі? — пролунав спантеличений жіночий голос однієї з сусідок.

Відсахнувшись, мов від вогню, Гаррі рвучко опустив руку й заховав конверт за спину, наче це були гроші за наркотики. Його обличчя пашіло від сорому.

Обличчя старої жінки вигулькнуло над сусіднім парканом, сірі пасма вибивалися з-під сітки для волосся. Місіс Фіґ, що подеколи за ним наглядала.

 — Що ти робиш, Гаррі?

 — Нічого, — сказав Гаррі здушеним голосом. — Просто перевіряю одну доволі дурнячу теорію…​

 — Ти отримав лист про зарахування до Гоґвортсу?

Гаррі завмер на місці.

 — Так, — губи Гаррі спромоглися відповісти після паузи. — Я отримав листа з Гоґвортсу. Там сказано, що вони чекатимуть на мою сову до 31-го липня, але…​

 — Але в тебе немає сови. Бідолаха! Не уявляю, про що вони тільки думали — надіслати тобі самого лише стандартного листа.

Зморшкувата рука простягнулася над парканом, відкрита долоня завмерла в очікуванні. Майже бездумно, Гаррі віддав листа.

 — Я цим займуся, дорогенький, — сказала місіс Фіґ, — і за хвильку приведу кого-небудь.

Її обличчя зникло за парканом.

У саду запала довга тиша.

Потім голос хлопчика спокійно й тихо сказав:

 — Якого.